ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ ЯК ФОРМА ЛІТЕРАТУРНОГО ВИКЛАДУ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

ЛЕЩИШИН ЗОРЯНА ІГОРІВНА

УДК 82’0:82 3.09:159.9

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
ЯК ФОРМА ЛІТЕРАТУРНОГО ВИКЛАДУ

Спеціальність: 10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук, доцент
Будний Василь Володимирович

Львів 2008

ЗМІСТ

ВСТУП..3
РОЗДІЛ І
Внутрішній монолог як модель внутрішнього мовлення в літературі.....11
1.1. Теорія внутрішнього монологу: історичний аспект................................12
1.2. Загальна характеристика та дефініція внутрішнього монологу.............24
1.2.1. Проблема синонімії термінів внутрішнє мовлення” та ”внутрішній монолог”.......................................................................................................24
1.2.2. Теоретичні аспекти вивчення особливостей внутрішнього мовлення у психології.....................................................................................................26
1.2.3. Вокалізованість внутрішнього монологу..................................................32
1.2.4. Внутрішній монолог як модель комунікації. Діалогічність внутрішнього монологу..............................................................................43
РОЗДІЛ ІІ
Функційне навантаження внутрішнього монологу....................................64
2.1. Особливості функціонування внутрішнього монологу в епічних, драматичних та ліричних творах...........64
2.2. Функції внутрішнього монологу.......86
РОЗДІЛ ІІІ
Типологія внутрішнього монологу........119
3.1. Типи внутрішніх монологів за вокалізованістю....................125
3.2. Типи внутрішніх монологів за дистанцією позицій персонажа й наратора......................................................................................................131
3.3. Типи внутрішніх монологів за виявом діалогічності........................147
3.4. Типи внутрішніх монологів за модальними ознаками..........................158
3.5. Типи внутрішніх монологів за логічною організацією ........................164
ВИСНОВКИ.182
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...195

ВСТУП

Актуальність теми. В українському літературознавстві останнього десятиліття спостерігаємо посилення інтересу до наратологічної проблематики. Дослідники вивчають структурні і комунікативні аспекти нарації, з’ясовують взаємозв’язки у трикутнику автор оповідач персонаж”, аналізують особливості організації розповідного тексту й інших способів художнього викладу. Внутрішній монолог як спосіб художньої репрезентації внутрішнього мовлення займає окрему нішу в наратологічному дискурсі поряд з іншими оповідними формами. Утім востаннє об’єктом самодостатнього теоретичного дослідження цей спосіб викладу ставав ще у середині ХХ століття. Загалом же теорія внутрішнього монологу являє собою по суті сукупність несистематизованої інформації з різних психологічних і літературознавчих теоретичних та історико-літературних розвідок. Однією ж із визначальних, і водночас хибних, на нашу думку, рис теоретичного дискурсу, присвяченого цьому способу викладу, є консерватизм. Починаючи від засновника літературознавчої теорії внутрішнього монологу Едуарда Дюжардена, вивчення цієї наративної форми ґрунтувались саме на дефініції й положеннях французького теоретика й письменника, тож у літературознавстві надовго закріпилось визначення внутрішнього монологу як висловлювання без слухача і не вимовлене, котрим персонаж виражає свою найбільш внутрішню думку, найближчу до несвідомого, до будь-якої логічної організації цієї думки, тобто в стані зародження, за допомогою прямих речень, синтаксично скорочених до мінімуму таким чином, щоби створити враження правдивості”[1] (Внутрішній монолог”, 1931)” [275]. Такий стан дослідження внутрішнього монологу дивує, зважаючи не лише на розвиток організації оповіді в літературних текстах, а й на динаміку змін у психологічному теоретичному дискурсі, з яким наратологічна теорія внутрішнього монологу пов’язана надзвичайно тісно, адже внутрішній монолог як літературознавче поняття активно використовують і у психологічних розвідках, присвячених взаємозв’язку мови і мислення та феномену внутрішнього мовлення, його сутності й особливостям. Тут ідеться насамперед про переосмислення поняття внутрішнє мовлення”, літературною моделлю якого по суті є внутрішній монолог.
З огляду на це, зосередження уваги на проблемі внутрішнього монологу як форми літературного викладу, на нашу думку, дуже актуальне, адже різноманітні судження, присвячені цій наративній формі, потребують глибокого і ґрунтовного переосмислення, а сама проблема нового погляду. Тож у цій роботі, систематизуючи різноманітні висновки щодо сутності, функціонування та розмаїття видів цього способу викладу й намагаючись уникнути описового дублювання, прагнемо системно дослідити окреслене коло проблем і відтак подолати застиглість теорії внутрішнього монологу. Розширення аспектів вивчення цієї форми викладу літераутрного матеріалу стосуватиметься насамперед визначення внутрішнього монологу та родово-жанрового простору його функціонування.
Зважаючи на те, що внутрішній монолог активно використовують у літературних текстах письменники різних стилів і мовних культур, а також з огляду на теоретичний характер дослідження, основним ілюстративним полем обираємо тексти українських письменників, а також українського фольклору, однак залучатимемо тексти класиків світової літератури, які є знаковими в теорії внутрішнього монологу (зокрема, Л.Стерна, Ґ.Флобера, Ф.Стендаля, Л.Толстого, Ф.Достоєвського, Дж.Джойса, В.Вулф, В.Фолкнера).
Стан дослідження обраної теми. Численні літературознавчі студії неодноразово засвідчили зацікавлення внутрішнім монологом як однією з форм викладу в літературному творі. Водночас внутрішній монолог як літературознавче поняття активно експлуатують у термінологічному апараті психології. Зважаючи на особливості внутрішнього мовлення як об’єкта дослідження, його літературні варіанти часто залучають для ілюстрації й інтерпретують у психологічних розвідках. Відтак теорія внутрішнього монологу балансує між літературознавчим та психологічним науковими просторами. Однак значну частину літературознавчого дискурсу, в якому внутрішній монолог фігурує як літературознавча категорія, становлять дослідження, присвячені диференціації внутрішнього монологу щодо інших способів викладу матеріалу, і насамперед способів передачі мовлення персонажа, а також особливостей функціонування внутрішнього монологу у творах різних письменників, з акцентом на ролі цієї оповідної форми в поетиці твору, характеротворенні, організації композиції тощо. Водночас історико-літературні праці такого спрямування засвідчують низку проблем, зумовлених застиглістю дефініції внутрішнього монологу, що закріпилося передусім в українському літературознавстві. Розширення дослідницьких аспектів стосуватиметься насамперед переосмислення визначальних рис внутрішнього монологу як літературної імітації внутрішнього мовлення, а відтак уточнення дефініції і з’ясування родово-жанрової сфери функціонування цієї форми викладу, а також її системної типології.
Теоретико-методологічним підґрунтям для різноаспектного дослідження окреслених проблем стали праці О. Потебні, М.Бахтіна, Ю.Лотмана, М.Бубера, Р.Барта, М.Фуко, Р.Якобсона, М.Гайдеґґера, М.Мерло-Понті, Ж.Дерріди та інших дослідників. На розширення аспектів вивчення внутрішнього монологу вплинули також праці дослідників психологічних особливостей внутрішнього мовлення, зокрема, В.Джеймса, З. Фройда, Ж.Лакана, Д.Вотсона, Л.Виготського, П.Блонського, О.Леонтьєва, І.Страхова, Б.Баєва та ін. Визначальними для формування оновленої концепції внутрішнього монологу як літературної моделі внутрішнього мовлення стали тези Е.Дюжардена, Р.Гамфрі, У.Еко, Ж.Женетта, Ц.Тодорова, В.Шміда, М.Ґловіньського, А.Окопєнь, Ф.К.Штанцеля, Т.Фішер, В.Фащенка, К.Кусько, М.Легкого, В.Кухаренка, а також праці І.Франка, В.Виноградова, Л.Гінзбург, Т.Мотильової, І. Денисюка, Г.Поспєлова, Д.Наливайка, В.Фащенка й інших літературознавців. Зрештою, потребу теоретичного осмислення зазначених питань засвідчує й те, що і молоді дослідники не оминають увагою проблеми функціонування внутрішнього монологу в літературному тексті. Передусім варто згадати дисертаційну роботу М.Дем’янюк, в якій дослідниця, вивчаючи особливості використання внутрішнього монологу в українській літературі кінця ХІХ ХХ століть, звертається й до теоретичних аспектів, виявляючи таким чином низку проблем у теорії внутрішнього монологу. Отже, актуальність теми дисертації здається нам очевидною.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація безпосередньо пов’язана з провідним напрямом наукової роботи кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка: дослідження виконувалося як складова частина кафедральної комплексної теми Проблеми літературознавчої методології: теоретичний та компаративістичний аспекти”, в якій передбачено опрацювання відповідних теоретичних категорій та понять, розроблення й уточнення терміна внутрішній монолог”, класифікацію цієї форми викладу й окреслення її основного функціонального навантаження в літературних текстах.
Мета дослідження концептуально осмислити поняття внутрішнього монологу як наратологічної категорії, уточнити й розвинути теоретичні уявлення про структурні видозміни і функціональне навантаження внутрішнього монологу, систематизувати відповідний категоріальний апарат і типологізувати цей спосіб викладу. Для досягнення поставленої мети в дисертації передбачено вирішення таких завдань:
· висвітлити на основі міждисциплінарного підходу основні тенденції сучасного розвитку теорії внутрішнього монологу в психології та літературознавстві й окреслити напрями їхньої взаємодії;
· визначити сутнісні ознаки внутрішнього монологу як форми художньої репрезентації внутрішнього мовлення;
· уточнити традиційне визначення категорії внутрішній монолог” шляхом аналітичного диференціювання структурних аспектів і упорядкування системи споріднених понять;
· з’ясувати родово-жанрову сферу побутування цього способу викладу;
· вивчити основні функції внутрішнього монологу в художньому тексті й тексті культури;
· класифікувати основні типи внутрішніх монологів у різних жанрово-стильових традиціях класичної і модерної літератури.
Безпосередній об’єкт наукового осмислення в дисертації твори українських класиків XVIII-XX століть і митців світового письменства (І.Котляревського, Гр. Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка, М.Старицького, М.Кропивницького, І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника, О.Олеся, М.Хвильового, О.Забужко, Л.Стерна, Стендаля, Г.Флобера, Л.Толстого, Ф.Достоєвського, А.Чехова, Дж.Джойса, В.Вулф, В.Фолкнера та ін.), які значною мірою спричинилися до якісного розвитку цієї оповідної форми.
Предмет дослідження: внутрішній монолог як літературознавча категорія, його типи і функції, теоретичне осмислення цього поняття в сучасній наратології.
Специфіка об’єкта і предмета дослідження вимагала комплексного підходу, а тому методологічна основа дисертації прагматично поєднує елементи різних методів. Наприклад, феноменологічний метод став підґрунтям для філософського осягнення внутрішнього монологу як художньої моделі внутрішнього мовлення, комунікації загалом й автокомунікації зокрема. Структуральну методику застосовано при визначенні особливостей внутрішньої організації цього способу викладу з метою з’ясування його місця й ролі в структурі тексту. Класифікацію різних видів внутрішнього монологу виконано на основі типологічного методу. Як спосіб дослідження використано також герменевтичний підхід і метод рецептивної естетики, які обґрунтовують множинність інтерпретацій і передбачають різноаспектне трактування мовленнєвих ситуацій у літературному тексті.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що:
· оновлено дефініцію внутрішнього монологу, уточнено визначальні риси цієї оповідної форми, розширено тлумачення внутрішнього монологу як літературної моделі репрезентації внутрішнього мовлення;
· переглянуто тезу про неозвученість як диференційну ознаку цього способу викладу;
· упорядковано категоріальні поняття у тій частині термінологічного апарату наратології, яка стосується внутрішнього монологу, а саме обґрунтовано принципи розмежування термінів внутрішній монолог”, внутрішнє мовлення”, потік свідомості”, невласне-пряме мовлення”;
· з відмовою від трактування цієї форми викладу як німого мовлення виведено на перший план такі його риси, як безпосередність репрезентації мисленнєвої діяльності, автоадресованість і автокомунікативність, що дало змогу проаналізувати внутрішній монолог як складну, комбіновану модель літературної комунікації;
· розширено жанрове поле функціонування цієї оповідної форми й актуалізовано проблему вияву внутрішнього мовлення в ліричних творах;
· з’ясовано основні функції внутрішнього монологу;
· уперше сформульовано чіткі критерії для внутрішньої категоріальної диференціації внутрішньомовленнєвого способу викладу, на основі яких запропоновано оригінальну його типологію.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки дисертаційного дослідження суттєво доповнюють й уточнюють теорію внутрішнього монологу в межах літературознавчого дискурсу. Методика наратологічного аналізу, термінологічний апарат та основні концептуальні положення цієї праці стимулюватимуть подальший розвиток теоретичного вивчення та історичне дослідження еволюції цієї оповідної форми. Механізм аналізу внутрішнього монологу, розроблений у рамках дисертаційної роботи, знайде застосування для інтерпретації різножанрових літературних текстів. Концептуальні результати дослідження мають практичне значення для створення курсів лекцій із теорії літератури, вступу до літературознавства, української та світової літератури, спецкурсів з наратології, методології літературознавчих досліджень та підручників і навчальних посібників до цих курсів.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження здобувачка отримала особисто.
Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертації було використано на практичних заняттях зі студентами філологічного факультету й факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка в межах аспірантської педагогічної практики асистентського педагогічного навантаження. Результати дослідження було оприлюднено на наукових семінарах кафедри та звітних наукових конференціях Львівського національного університету імені Івана Франка за 2004-2006роки. Основні положення дисертації апробовано на таких наукових конференціях і семінарах: 1)Психологічний портрет самогубця у новелістиці В. Підмогильного (роль внутрішнього монологу у психологічному портретуванні” // VIII Міжнародна наукова конференція молодих учених, Київ, 21 23 червня 2005 р.; 2)Внутрішній монолог у творах Івана Франка: пошуки на зламі століть” // Всеукраїнська наукова конференція Творчість «молодомузівців» і проблеми українського модернізму (До 125-річчя від дня народження Степана Чарнецького)”, Львів, січень 2006 р. 3) Внутрішній монолог у ліричному та драматичному дискурсах” // Всеукраїнська науково-практична конференція Гуманітарні проблеми становлення молодого фахівця”, Київ, березень 2006р.; 4) Потік свідомості як спосіб конструювання тексту в кіно і літературі” // Всеукраїнська науково-теоретична конференція Література в системі міждисциплінарних зв’язків”, Львів, травень 2007р.
Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 5 статей.

[1] Le monologue intérieur. Режим доступу : http://www.site-magister.com/txtarg4.htm

Список литературы

ВИСНОВКИ

Внутрішній монолог як літературний прийом репрезентації внутрішнього мовлення займає вагоме місце в теоретико- й історико-літературному дискурсі. Однак, якщо коротко охарактеризувати теорію внутрішнього монологу, то можна зазначити, що вона великою мірою несамостійна, консервативна й тенденційна. Говорячи про несамостійність, варто наголосити на її тісному взаємозв’язку з філософським і психологічним теоретичними дискурсами. Тривалий час це поняття народжувалося у філософських суперечках щодо взаємозв’язків мови і мислення. Втім іще міцнішим є зв’язок літературознавчої теорії внутрішнього монологу з розвитком досліджень внутрішнього мовлення у психології, і насамперед таких науковців, як В.Джеймса, Л.Виготського, П.Блонського, О.Леонтьєва, Дж.Вотсона, О.Соколова, І.Страхова, Б.Баєва та багатьох інших. Ба більше, один із ключових термінів наратології потік свідомості” з’являється в обігу літературознавців і письменників саме завдяки психологу Вільяму Джеймсу, який у праці Основи психології” відстоює безперервність та плинність людського мислення. Хоча зв’язок між теоретичними дослідженнями літературознавства й психології у цій проблематиці двосторонній: не лише літературознавці використовують у своїх дослідженнях висновки психологів, але й психологи вводять в поле своїх експериментів мовленнєві ситуації з літературних текстів. Такі теоретичні взаємовпливи зумовили й взаємозаміну термінів внутрішній монолог” і внутрішнє мовлення” у літературознавстві, що внесло плутанину в термінологію: використовуючи термін внутрішнє мовлення” як родовий, літературознавці не сходяться щодо його видових складових.
Щодо консерватизму та тенденційності, то тут маємо на увазі, що з часу появи терміна внутрішній монолог” і перших спроб означити й проаналізувати цей спосіб викладу теорія внутрішнього монологу не зазнавала суттєвих змін і традиційно розвивалася в кількох звичних проблемних площинах (внутрішній монолог внутрішнє мовлення; невласне-пряме мовлення і потік свідомості як різновиди внутрішнього монологу; внутрішній монолог і потік свідомості як різновиди невласне-прямого мовлення; ототожнення внутрішнього монологу і потоку свідомості, розрізнення усіх трьох понять). Власне літературознавчу теорію цього способу викладу числимо з початку ХХ століття й пов’язуємо з ім’ям французького літературознавця Едуарда Дюжардена. Відтоді у літературознавстві закріпилося визначення внутрішнього монологу як невокалізованого, неозвученого мовлення персонажа, в якому передано його думки, враження почуття, мовлення про себе і для себе тощо. Тобто диференційною ознакою цього різновиду передачі мовлення персонажа стає невокалізованість. Однак аналіз низки текстуальних мовленнєвих ситуацій, в яких персонаж розмовляє із собою вголос, й порівняння структури таких монологів із монологами внутрішніми, а також аналіз неоднозначних з погляду вокалізованості мовленнєвих ситуацій, примушує відмовитися від безапеляційності у твердженні щодо невокалізованості цієї оповідної форми. Це дозволило значною мірою розширити трактування внутрішнього монологу як способу викладу мовлення персонажа та сферу його функціонування, водночас актуалізувало проблему особливостей цієї наративної форми та її диференціації в тексті. Виокремлення внутрішнього монологу серед інших видів монологічних висловлювань в літературному творі можна здійснити на основі аналізу комунікативної спрямованості висловлювання та мовленнєвої ситуації.
Відмова від невокалізованості як обов’язкової ознаки внутрішнього монологу базувалась на перегляді цієї тези самими психологами. Внутрішнє мовлення не лише беззвучне, воно має й своєрідні зовнішні прояви,”[1] наголошує один із дослідників психолінгвістичної природи внутрішнього мовлення І.Страхов [194; 16], і такі висновки він робить, зокрема, й у результаті аналізу різноманітних прийомів репрезентації вербалізованого мислення персонажа. У цьому його підтримує чимало інших дослідників. Відповідно до цього зроблено акцент на самій сутності цього різновиду мовлення персонажа безпосередності репрезентації внутрішнього мовлення, а отже, таких похідних його особливостей як автокомунікативність і автоадресованість. Виділення цих рис у внутрішньому монолозі ґрунтується на теорії діалогізму М.Бахтіна й теорії автокомунікації Ю.Лотмана. Остання з окреслених ознак стабільно фігурує в теоретичному дискурсі цієї форми викладу і є фактично її основною диференційною рисою єдиним фактичним адресатом і реципієнтом такого мовлення в межах тексту є сам персонаж-мовець. Фактичним адресатом і реципієнтом бо формально у внутрішньому монолозі персонаж може розмовляти з іншим реальним чи віртуальним персонажем, або й з персонажами. Водночас інший персонаж може стати випадковим свідком озвученого внутрішнього мовлення. Однак реально висловлювання триває саме і лише для свого автора. Реципієнтом у межах тексту бо внутрішній монолог як частиною тексту сприймає читач.
Автокомунікативність як риса внутрішнього монологу тісно пов’язана з автоадресованістю й відповідно теорією автокомунікації Ю.Лотмана. Втім внутрішній монолог, будучи частиною літературного твору, є складною моделлю комунікації, що триватиме одночасно по кількох векторах: персонаж персонаж, персонаж читач, автор читач, автор персонаж. Тож внутрішній монолог не репрезентуватиме автокомунікацію в чистому вигляді, як її визначає Ю.Лотман.
Варто зробити акцент і на такій рисі цього способу передачі внутрішнього мовлення, як безпосередність, позаяк внутрішнє мовлення можна представити в тексті й опосередковано: всезнаючий наратор переказує думки персонажа. При цьому письменник використовує засоби непрямої мови. Завдяки внутрішньому монологу читач має змогу стати свідком таїнства народження думки одночасно з її автором персонажем. Ж.Женет, зокрема, навіть пропонував увести в теоретичний обіг термін безпосереднє мовлення”, вважаючи його доречнішим на означення того, що так невдало охрестили внутрішнім монологом”[2] [86; 253] й акцентуючи увагу саме на цій специфіці внутрішнього монологу.
Таким чином, внутрішній монолог це форма викладу, що безпосередньо репрезентує внутрішнє мовлення персонажа, формально адресоване самому персонажеві-мовцеві чи іншим персонажам, предметам, абстрактним поняттям тощо, а також читачеві; реальним реципієнтом і адресатом цього мовлення в тексті є, однак, сам персонаж-мовець. Аналіз мовленнєвої ситуації, в якій триває мовлення, і вказівки наратора й надалі залишаються головними чинниками диференціації внутрішнього монологу в літературному тексті.
Обидві окреслені вище ознаки внутрішнього монологу —автоадресованість і автокомунікативність характеризують його як висловлювання діалогічне, що закономірно апелює до теорії діалогізму М.Бахтіна. Висловлювання з самого початку будується з урахуванням можливих реакцій відповідей, заради яких воно, по суті, і створюється, говорить учений у своїй праці Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування”. Роль іншого, для якого будується висловлювання особливо важлива”[3] [27; 252]. Кожне висловлювання за своєю природою і метою діалогічне, тож будь-який монолог таким чином є діалогом, а особливо якщо йдеться про монологічне висловлювання в контексті літературного твору. Адже літературний текст є за своєю суттю моделлю внутрішньої комунікації між читачем та автором. Такий погляд на письмовий текст загалом і літературний зокрема уже закріпився в лінгвістиці й літературознавстві. Особливість такої комунікації передусім у її тривалості й опосередкованості. На відміну від зовнішньої комунікації, що стадіально членована і триває в конкретному часо-просторі, внутрішній комунікативний акт тривалий і складний процес: за словами Р.Барта, кожний текст вічно пишеться тут і зараз”[4] [22; 387]. Водночас, створюючи власний науковий чи художній текст, автор комунікує із загальним культурним дискурсом, у межах якого створює свій власний.
Тож пристаючи на позицію Ю.Лотмана й трактуючи літературний текст як модель бінарної комунікації, внутрішній монолог варто розглядати як складну модель комунікації, в якій перехрещуються кілька суб’єктних планів. По-перше, внутрішній монолог є актом автокомунікації персонажа. Водночас внутрішній монолог як елемент літературного тексту триває в межах надкомунікації текст автор” і текст читач”, де література постає як складний комунікативний акт.
У контексті проблеми діалогізму внутрішнього монологу та спроб ввести в активний обіг терміна внутрішній діалог” [205] наполягаємо на розмежуванні термінів діалог” і монолог” за структурними ознаками з огляду на етимологічні корені цих слів: монолог мовить один, діалог мовлення двох, незважаючи на психічно-тематичні особливості висловлювання. Водночас необхідно чітко розмежовувати діалогічність внутрішнього монологу та його діалогізованість. Діалогічність характеризує внутрішній монолог із погляду комунікативної налаштованості передусім на себе і в окремих випадках формально на когось іншого. Тобто діалогічність внутрішнього монологу полягає в особливостях цього способу викладу як моделі автокомунікативного за своєю природою внутрішнього мовлення. Отже, у внутрішньому монолозі може реалізовуватись як автокомунікація (розмова із собою), так і своєрідна віртуальна комунікація з іншим. Діалогізованість же структурний, так би мовити, зовнішній вияв цієї діалогічності, і є факультативною рисою, оскільки діалогізм внутрішнього монологу може бути прихованим. Діалогізованість у внутрішньому монолозі може виявлятись по-різному. Один з найпоширеніших засобів використання форм 2-ї особи, а також поділ мовлення на репліки (найпопулярніший спосіб організація монологу у форматі запитання-відповідь).
Відмова від невокалізованості як диференційної риси внутрішнього монологу дозволяє розширити також літературне поле його функціонування й позбутися епічних меж, які часто декларують літературознавці (використовується для вираження, подання і передачі внутрішніх переживань персонажів твору, функціонує як відповідник епічної нарації”[5] [134; 478]), однак не визнають письменники, про що свідчить порівняльний аналіз низки монологів у текстах різних родів і жанрів та мовленнєвих ситуацій, в яких вони тривають. Відтак можна стверджувати, що внутрішній монолог не лише активно й різнорідно функціонує в епічних творах, але й цікаво реалізується насамперед у драматичному й (уже меншою мірою) ліричному родових просторах.
Очевидно, що озвученість монологів у драмах зумовлена специфікою цього літературного роду: драматичні твори призначені для сценічної постановки, тобто передусім для глядача і слухача, а не читача. Однак в окремих випадках драматичні монологи є дуже подібними до зовнішньо-внутрішніх монологів за структурою, комунікативною спрямованістю і навіть ситуативним контекстом мовлення. Тож у драматичних творах часто можна зустріти такий різновид внутрішнього монологу як зовнішньо-внутрішній. У драматичному тексті основним зовнішнім сигналом, що триває власне внутрішній монолог, є мовлення на самоті: персонаж говорить до себе чи когось іншого, перебуваючи на сцені один, про що попереджає ремарка автора.
Очевидним є також тісний сутнісний зв’язок внутрішнього та ліричного монологів, що особливо легко простежити в художніх філософських медитаціях, передусім модерних та постмодерних митців. Однак посилена орієнтованість ліричного тексту на читача дозволяє говорити лише про певні рефлексії внутрішнього мовлення у ліриці. Адже лірика, по суті, є об’єктивізацією суб’єктивного. Натомість суть внутрішнього монологу, його призначення в тексті полягає в протилежному: імітуючи внутрішнє мовлення персонажа, виводячи не перший план психічні процеси, цей спосіб викладу представляє світ зовнішній крізь призму світу внутрішнього, відтак суб’єктивізує оповідь. Окрім того, найпоширенішим способом виділити внутрішній монолог у тексті є аналіз мовленнєвої ситуації, що в ліричному творі зробити вкрай важко.
Внутрішній монолог як один із способів передати мислення персонажа у тексті різноманітно представлений у творах різних літературних жанрів і завжди був (є і залишається) благодатним ґрунтом для різноманітних цікавих літературних пошуків. Експериментуючи над його структурою, письменники відповідно чимраз збільшують його функціональне навантаження й у тексті, й поза ним. Як модель внутрішнього мовлення ця форма викладу закономірно є одним із найкращих інструментів не лише зображення, а й пізнання роботи людської психіки. Завдяки таким особливостям як синхронність і безпосередність репрезентації мислення надзвичайно вагомою є роль внутрішнього монологу в психологічному портретуванні персонажів. Автор без застережень входить у внутрішній світ персонажа і веде за собою читача. Створюючи якусь ситуацію, він ніби провадить психологічний експеримент, в якому піддослідним стає сама людина, а внутрішній монолог виявляє психічну реакцію персонажа, а відповідно й людини. Утім самостійність персонажа у своїх судженнях, роздумах насправді є ілюзією. Адже за ним завжди стоятиме автор, який обирає, що говоритиме персонаж у тій чи тій ситуації, як реагуватиме. Тож будучи для письменника засобом пізнання людини, внутрішній монолог водночас є й матеріалом для створення того чи іншого людського характеру. За умовного посередництва автора процес пізнання й розбудови психологічного типу/портрету проходить і читач. Хоча, звісно, внутрішній монолог не є абсолютним виразником психологічного портрета персонажа. Характер персонажа може розкриватися описово з оповіді наратора про його вдачу, окремі риси, його вчинки, його життя чи навіть інших персонажів.
Внутрішній монолог створює певне емоційне поле навколо текстуальної ситуації: події, явища подаються як візія-реакція персонажа на них, надаючи тексту експресивності та щоразу додаючи нових фарб (чи підсилюючи вже побачені) до портрету персонажа. Отже, цей спосіб викладу виконує низку важливих функцій у межах тексту (експресивну, імпресивну, комунікативну) і реалізовує комунікацію між текстом і читачем. Як елемент тексту ця форма передачі мовлення персонажа бере участь у композиційній організації твору, висвітленні його теми, розвитку чи затримці його сюжетності й конфліктності, реалізовуючи такі функції, як композиційна, референтивна, ретардаційна. Водночас доволі часто внутрішній монолог, виступаючи єдиним чи домінантним способом викладу матеріалу в тексті, визначає особливості окремих літературних жанрів, виконуючи жанротворчу функцію.
Внутрішній монолог виконує також низку супутніх функцій. Наприклад, виходячи з визначення внутрішнього монологу як літературної моделі вербалізованого мислення, цей літературний прийом стає заразом інструментом психологічних досліджень, виконуючи такі допоміжні функції, як психоконтактна, людинопізнавальна, людинорозбудівна.
Теорія внутрішнього монологу має в активі чимало спроб типологізувати цей спосіб викладу. Втім усі вони часто призводять до термінологічної плутанини або виглядають неповними, причиною чому зазвичай є відсутність у дослідників чітких критеріїв або системного підходу. У нашому дослідженні пропонуємо типологізувати внутрішні монологи за такими 5критеріями:
1. за вокалізованістю;
2. за дистанцією позицій наратора та персонажа мовця та морфолого-синтаксичними особливостями структури;
3. за ступенем вияву діалогічності;
4. за темпорально-модальними ознаками;
5. за ступенем логічної організації внутрішньо-монологічного висловлювання.
Виділення першого критерію — вокалізованість/невокалізованість — пов’язано з прийняттям ширшого розуміння внутрішнього мовлення.
Передумовою до такої диференціації стало також виділення в наратологічному дискурсі поняття монолог на самоті” (т. зв. Selbstgespach” (Е. Фольманн)) монолог виголошений на самоті чи в атмосфері психологічної ізольованості мовця від присутніх”[6] [131; 96-97]. Зіставивши монолог на самоті” та внутрішній монолог та проаналізувавши низку мовленнєвих ситуацій у літературних творах, у яких неможливо дати точну відповідь щодо озвученості мовлення персонажа, стає очевидним, що невокалізованість не можна вважати диференційною рисою внутрішнього монологу. Відповідно до цього виділяємо внутрішній і зовнішньо-внутрішній монологи. Основне поле функціонування зовнішньо-внутрішнього монологу зрозуміло, драматичні твори. Щодо епічних, то особливо активно цей різновид внутрішнього монологу експлуатували в літературі сентименталізму, романтизму, раннього реалізму. Використання його в літературних текстах кінця ХІХХХ століть отримує додаткове функціонально-експресивне навантаження: озвучене внутрішнє мовлення персонажа характеризує насамперед напруженість, нестабільність його психічного стану. Водночас варто зазначити, що такий поділ внутрішніх монологів має доволі умовний характер, бо провести чітку диференціацію можна в обмеженій кількості мовленнєвих ситуацій, а саме в тих, де є вказівка щодо озвученості внутрішньо-монологічного висловлювання.
За критерієм дистанціювання чи перехрещення смислово-мовленнєвих планів персонажа й наратора розрізняємо прямий і невласне-прямий внутрішні монологи, що відрізнятимуться й особливостями організації на морфолого-синтаксичному рівні: прямий монолог будуватиметься засобами прямого мовлення, невласне-прямий функціонуватиме у форматі відповідно невласне-прямого мовлення. Сутність прямого мовлення полягає у передачі мовлення іншого (в даному випадку — персонажа), відтворене з повним збереженням його форми. Таке висловлювання персонажа за морфолого-синтаксичними ознаками співвідносне з висловлюванням прямої мови (1-ша особа, лапки, тире тощо) й формально складатиметься з двох частин: власне висловлювання персонажа, точно відтворене наратором, і ремарки наратора щодо того, хто мовить. Водночас прямий внутрішній монолог може свідчити й про гомодієгетичність нарації: голос персонажа є одночасно й голосом наратора. В таких текстах внутрішній монолог буде основним або єдиним способом викладу. Конститутивною ознакою невласне-прямої мови, а відповідно й невласне-прямого внутрішнього монологу, є їхня двоголосна” природа, тобто взаємопроникнення мовленнєвих перспектив персонажа та наратора, що проявляється на мовному, стилістичному, тематичному і комунікативному рівнях організації мовлення. Мовлення персонажа, переймаючи морфолого-синтаксичні форми мовлення наратора, звучить в унісон із ним, отримуючи додатковий заряд ліричності, філософічності, суб’єктивності, експресивності, а читач врешті перестає розуміти, хто саме промовляє до нього. Відтак може виникати проблема розмежування мовленнєвих партій персонажа й наратора, що особливо актуально в ліро-епічних творах.
Третій критерій типології внутрішнього монологу ґрунтуватиметься на тезі про діалогічність й автоадресованість внутрішнього мовлення, апелюючи до теорії діалогізму висловлювання М.Бахтіна, а також суджень прихильників тези про діалогічну природу мовлення (М.Мерло-Понті, М.Бубер, Ю.Лотман). За цим критерієм диференціюватимемо автокомунікативний внутрішній монолог, автодіалог і діалогізований внутрішній монолог. Автокомунікативним є внутрішній монолог, у якому персонаж розмовляє із собою, однак його мовлення не втрачає зовнішніх рис монологу. Натомість автодіалог та внутрішній діалогізований монолог внутрішні монологи з чітко структурно, так би мовити, зовнішньо вираженою діалогічністю. Та попри близькість за структурною організацією, між цими типами внутрішніх монологів є суттєва відмінність формальний адресат мовлення, а саме хто виступає умовною іншою” стороною умовного діалогу. Автодіалог внутрішній монолог, що репрезентує діалог персонажа із самим собою (своїм внутрішнім я”, своїм іншим я”, своїм сумлінням тощо). По суті, це той самий автокомунікативний внутрішній монолог, однак із значно ускладненою будовою у формі діалогу. Такий монолог будується зазвичай за принципом запитання відповідь” або протиставлення реплік, що демонструють різні ідейні, життєві, світоглядні позиції. Діалогізований внутрішній монолог, попри фактичну автоадресованість, матиме й умовного адресата. В ньому триватиме, так би мовити, віртуальна розмова з іншим. Персонаж може уявляти розмову з іншим, або ж інший може бути плодом хворої психіки, тож письменники особливо плідно використовують такий прийом, зображуючи роботу мислення психічно-хворої людини чи в момент її особливої внутрішньої напруженості. Втім зовнішні, структурні ознаки діалогу для діалогізованого монологу факультативні. Часто він може передаватись у форматі одностороннього мовлення, мовлення до когось, але без відповіді. Однак цікавими є випадки використання у внутрішньому монолозі прийому діалогу: персонаж подумки спілкується” з іншим, репліки якого реконструює при цьому з минулого або моделює (припускає можливість такої мовленнєвої реакції на власну репліку).
Четвертий критерій типології тісно пов’язаний із можливостями моделювання комунікації в межах діалогізованого монологу. Тож за темпорально-модальними особливостями виділяємо модельований внутрішній монолог, у якому персонаж створює свою модель реальності: уявляє те, що могло б статися, проте не сталося, може відбуватися, проте не відбувається (не відбувається реально), або, можливо, ще відбудеться.
Водночас у межах цього типу на основі відмінностей тематичних хронотопів внутрішньо-монологічних висловлювань розрізняємо ретроспективний і актуальний внутрішні монологи, в яких персонаж або згадує своє минуле, або синхронно подумки реагує на теперішнє.
В основі п’ятого критерію типології внутрішнього монологу декларуємо логічну організацію висловлювання, відповідно до чого диференціюємо логічний (правильний) внутрішній монолог та монолог потоку свідомості, кожен з яких репрезентує багатоплановість роботи людського мислення, ілюструє внутрішнє мовлення за різних психічних станів, настроїв. Перший з окреслених різновидів імітує логічно послідовний хід думок, зрозумілий і близький читачеві. Монолог потоку свідомості натомість репрезентує безперервне хаотичне алогічне внутрішнє мовлення, створене за законами вільних асоціацій, зрозумілих лише персонажеві. Читач може їх тільки відгадувати, що, втім, йому не завжди вдається. Основні риси такого монологу алогічність та динамізм мовлення, перехрещення зовнішніх та внутрішніх асоціацій, свідомого та підсвідомого, мобільність мовлення та швидкість змін асоціацій, образів. Використання терміна потік свідомості” має тривалу історію в межах теорії внутрішнього монологу. В усьому розмаїтті суперечливих аргументів на користь видового чи родового трактування внутрішнього монологу, на нашу думку, найбільш аргументованою й прийнятною є позиція, за якою потік свідомості розглядають як прийом, що імітує «справжній» процес мислення [] і виявляється у внутрішньому монолозі”[7] [132; 186]. Тож виділення монологу потоку свідомості як різновиду внутрішнього монологу має на меті чітко розмежувати сферу використання цих термінів. Зазначені різновиди внутрішніх монологів функціонують у літературних творах у форматах і прямої, і невласне-прямої мови. Розквіт монологу потоку свідомості припадає на ХХстоліття й насамперед пов’язаний з іменем Джеймса Джойса, а також із сюрреалістичними експериментами в наративній організації прози в минулому столітті. Саме Джойс вводить монолог потоку свідомості в крайнє поле експериментальності, позбавляючи його останньої барикади” синтаксичної організованості, чим ускладнює будову цієї наративної форми, створюючи її за законами поетики «поперечного розрізу»”[8] [254; 189], підтримує ілюзію повного самоусунення з тексту, руйнує панівну модель роману.
Попри значну увагу до внутрішнього монологу як до літературної моделі внутрішнього мовлення, саме наше дослідження стало першою в українському літературознавстві теоретичною працею, присвяченою суто внутрішньому монологу. Цей спосіб викладу має тривалу історію використання в літературних текстах, це відповідно позначилося на структурі роботи й доборі ілюстративного матеріалу. Втім, залишається ще низка питань, які потребують ретельного й докладного вивчення, зокрема проблема взаємодії внутрішнього та ліричного монологів, еволюція цього способу викладу. Відтак це дослідження є, по суті, першим вагомим кроком на шляху до повного теоретичного осмислення внутрішнього монологу як форми літературного викладу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамович С. Мовленнєва комунікація : [підручник] / С.Абрамович, М. Чікарькова К. : Центр навчальної літератури, 2004. 472с.
2. Абрамович С.Д. Концепция личности у Чехова-повествователя в контексте идейно-эстетических исканий русского реализма : [Учеб. пособие] / С.Д. Абрамович К. : УМК ВО, 1990. 88с.
3. Агеєва В. Жінка-авторка як інопланетянка / Віра Агеєва // Жінка як текст : Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко : фраґменти творчості і контексти / [Упоряд. Л.Таран]. К. : Факт, 2002. С.199-205.
4. Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза / Віра Агеєва К. : Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, 1994. 160 с.
5. Адмони В. Поэтика и действительность : (из наблюдений над зарубежной литературой ХХ века) / В. Адмони Ленинград : Советский писатель, Ленинградское отделение, 1975. 312 с.
6. Адорно Т. Теорія естетики : [пер. з нім.] / Т. Адорно К. : Основи, 2002. 518с.
7. Айхінґер І. Сумніви щодо балконів / Ільзе Айхінґер // Австрійська читанка : антологія австрійської літератури поч. ХХ ст. / перекл. з нім. В. Кам’янець. Львів : Літопис, 2005. С. 341-345.
8. Ананьев Б.Г. К теории внутренней речи в психологии // Психология чувственного познания / Б.Г. Ананьев Москва : Изд-во Акад. пед. наук РСФСР, 1960. С.348-369.
9. Анастасьев Н. Свой голос (Позиция автора” в литературе ХХ века) / Н.Анастасьев // Вопросы литературы / 1985. №3. С.57-96.
10. АндієвськаЕ. Джалапіта / Емма Андієвська // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. : [у 3 книгах] / [упоряд. В.Яременко (Україна), Є.Федоренко (США) ; підготов. текстів Б.Яременка (Україна) ; наук. ред. А.Погрібний (Україна)]. К.: Дніпро, 1994. Кн.3. С.223-233.
11. АндієвськаЕ. Фаланги / Емма Андієвська // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. : [у 3 книгах] / [упоряд. В.Яременко (Україна), Є.Федоренко (США) ; підготов. текстів Б.Яременка (Україна) ; наук. ред. А.Погрібний (Україна)]. К.: Дніпро, 1994. Кн.3. С.234-235.
12. Андрієвська О.О. Ідеї і стиль нового роману” у Франції / О.О.Андрієвська // Іноземна філологія. 1971. Вип. 26. С.131-138.
13. Андронникова М.И. От прототипа к образу. К проблеме портрета в литературе и кино / Андронникова М.И. Москва : Наука, 1974. 200с.
14. Аникин Г.В. История английской литературы : [учеб. Пособие для студентов педагог. ин-тов и фак. иностр. яз.] / Г.В.Аникин, Н.П.Михальская. Москва : Высшая школа, 1975. 528с.
15. Аристотель. О душе // Соч. : [в 4-х томах] / [пер. П.С.Попова] / Аристотель. Москва : Мысль, 1976. Т.1. С.371-448.
16. Атарова К.Н. Лоуренс Стерн и его Сентиментальное путешествие по Франции и Италии” / Атарова К.Н. Москва : Высшая школа, 1988. 93 с.
17. Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення / Баєв Б.Ф. К. : Радянська школа, 1966. 192с.
18. Бандура О.М. Мова художнього твору : [нарис] / О.М. Бандура. К. : Дніпро, 1964. 121 с.
19. Барахов В.С. Литературный портрет : (истоки, поэтика, жанр) / [отв. ред. А.Н. Иезуитов]. Ленинград : Наука, Ленинградское отделение, 1985. 312с.
20. Барт Р. Від твору до тексту / [пер. Ю.Ґудзя] / Ролан Барт // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. : [2-ге видання, доповнене / за ред. М.Зубрицької]. Львів : Літопис, 2002. С.491-496.
21. Барт Р. Нулевая степень письма / РолланБарт // Семиотика / [под ред. Ю.С.Степанова]. Москва : Радуга, 1983. С.306-349.
22. Барт Р. Смерть автора // Избранные работы : Семиотика : Поэтика / [сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К.Косикова] / Роллан Барт. Москва : Прогрес, 1989. С.384-391.
23. Бахтин М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве // Вопросы литературы и эстетики : [исследования разных лет] / М.Бахтин Москва : Художественная литература, 1975. С.6-71.
24. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского : [4-е издание] / М.Бахтин. Москва : Советская Россия, 1979. 320 с.
25.