ЕҐО-БЕЛЕТРИСТИКА ЯК ЖАНР: ПИТАННЯ ПОЕТИКИ (НА МАТЕРІАЛІ ЯПОНСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ)

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Осадча Юлія Володимирівна

УДК [821.521 + 821.161.2] 3.09

ЕҐО-БЕЛЕТРИСТИКА ЯК ЖАНР: ПИТАННЯ ПОЕТИКИ
(НА МАТЕРІАЛІ ЯПОНСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ)

Спеціальність 10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Сивокінь Григорій Матвійович,
доктор філологічних наук,
член-кореспондент НАН України

Київ - 2005

Зміст
ВСТУП .3
РОЗДІЛ І. Умови виникнення жанру еґо-белетристика” (ватакусі-сьосецу) в японській літературі кінця ХІХ ХХ ст. 15
1.1. Формування модерного літературно-критичного дискурсу в Японії на межі ХІХ ХХ ст. ...18
1.2. Етико-філософські та естетичні засади творчості еґо-белетристів 38
1.3. Літературно-критичний дискурс 20-30-х рр. і розвиток жанру ватакусі-сьосецу ..51
РОЗДІЛ ІІ. Жанрові особливості еґо-белетристики 65
2.1. Типологічні ознаки еґо-белетристики як жанру 68
2.2. Есеїстичне письмо як внутрішня міра” жанру 76
2.3. Проблема хронотопу і стилістичної діалогічності .. 93
РОЗДІЛ ІІІ. Сповідальність і автобіографічність як зона контакту” художньої реальності з реальною дійсністю .. 112
3.1. Проблеми автобіографічності та сповідальності
3.1.1. Проблематика символічної автобіографії ..114
3.1.2. Тематика і художні завдання літературних сповідей ..132
3.2. Структурно-семантичні особливості сповідального тексту.. 139
3.2.1. Структура твору і типи дискурсів 142
3.2.2. Типи нарацій у діалогічному мовленні та художній прийом ошукані очікування” .. 152
ВИСНОВКИ .. .167
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..179
ДОДАТОК А .. 209

ВСТУП

Незважаючи на широкий спектр історико-літературних і теоретичних студій з жанрології та поетики модерністського роману, а також робіт, присвячених проблематиці психологічної, автобіографічної та сповідальної літератури, в українському літературознавстві немає досліджень еґо-белетристики як жанру, не згадується й сам термін еґо-белетристика”. Проте актуальність і своєрідна унікальність цього літературного феномена постійно привертають до себе увагу зарубіжних авторів, зокрема К.Каратані, Дж.Фудзії, Е.Фаулера, Ч.Іноуе, І.Хідзія, Т.Судзукі, М.Meлановіча та інших.
В основу теоретичного дослідження питань поетики еґо-белетристики як жанру покладено тезу Цв.Тодорова про існування історичних і теоретичних жанрів, за якою перші результат спостереження за реальною літературою, інші результат теоретичної дедукції. <> Ця класифікація заснована не на зіставленні творів різних епох (як у випадку з історичними жанрами), а на абстрактній гіпотезі, за якою стверджується, що суб‘єкт висловлювання є найважливішим елементом літературного твору і що залежно від природи суб‘єкта можна виділити логічно обчислювальну кількість теоретичних жанрів” [240, с. 9-10]. Таким чином, в еґо-белетристиці, що належить до типу теоретичних жанрів і цілком може бути порівняна із психологічними, автобіографічними, сповідальними, виховними, історичними, фантастичними романами, повістями, оповіданнями, новелами і т.д., одним з центральних об‘єктів дослідження постає проблема самовизначення письменника і способи автопортретування та, відповідно до цього, питання наративних моделей, стилістики, мови, художніх прийомів тощо.
Критерієм виокремлення еґо-белетристики серед інших теоретичних прозових жанрів стає внутрішня міра” жанру я”/еgо-доцентрованість нарації, що реалізується через есеїстичне письмо (антагоністичним” типом виступає романічне письмо, властиве класичному реалістичному роману). Особливості оповіді, організація художньої реальності творів і структура текстів визначаються такими типовими художніми прийомами і методами еґо-белетристів, як потік свідомості, стилістична діалогічність, внутрішня монологічність і фрагментарність. Втім використання цих прийомів або технік письма залежить від традиційності чи новаторства стилю автора та його художніх завдань.
Загальні тенденції розвитку європейських літератур кінця ХІХ початку ХХ ст. дозволяють говорити про еґо-белетристику як своєрідне явище модерної літератури, що сформувалося наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. у межах естетичного дискурсу західноєвропейської культури fin de siècle та увібрало видозмінені форми романтичної іронії з домішками песимізму і демонізму та варіації індивідуалізму (відображенням цих ідей в європейській літературній критиці стали, наприклад, роботи С.Пшибишевського та філософська есеїстика Ф.Ніцше).
Світоглядні та мистецькі позиції еґо-белетристів формувалися під впливом декадентської наднатуралістичності, естетизації Страждання, занепаду і Зла як вищої насолоди, бодлерівського Прекрасного, що сповнене меланхолії, втоми, навіть пересичення, чи, навпроти, того, що <> зазвичай, породжують втрата і відчай” [24, с. 270]. На специфіці еґо-белетристичного дискурсу позначилися також ідеї детермінізму та позитивізму, прискіпливе анатомування і висвітлення природи людської душі (як це показав, наприклад, П.Бурже в романі Учень”). Водночас визначився й центральний об‘єкт зображення еґо-белетристичних творів внутрішній світ автора та його життєвий (психічний, духовний, фізичний) досвід.
Дослідження психіки людини, джерел і причин її вчинків і неусвідомлених потягів, прихованих думок і почуттів, сублімація хворобливих симптомів через художню творчість стають актуальними темами європейських літератур кінця ХІХ ст. На тематику і проблематику творів модерністських письменників, зокрема еґо-белетристів, вплинула й концепція вивільнення пригніченої сексуальності, що сприяла становленню в літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. дискурсу зізнання (М.Фуко). Саме в цей період особливо в західноєвропейському письменстві посилюються автобіографічна і сповідальна тенденції. Часто авторська сповідь здійснювалася в межах психопатологічного дискурсу з його іманентними властивостями я”-доцентрованістю оповіді та максимальною суб‘єктивізацією авторського мовлення, реєстрацією напівбожевільних ідей і не пов‘язаних між собою логікою здорового глузду” думок, утворенням асоціативних образів і наданням тілесності” звукам і запахам, фізіологічним відчуттям тощо. Характерною ознакою еґо-белетристичних творів стає також фрагментація опису: фактографічна реєстрація” письменником уривків чи епізодів власного життя на тлі перебудови громадського та національного життя, формування нового чуттєвого” типу свідомості.
В європейських літературах еґо-белетристика сформувалася в таких формах, як еґо-роман, еґо-повість, еґо-новелу і т.д., де еґо” не лише вказує на певну тематику і проблематику твору (міжособистісний чи внутрішній конфлікт героя), але й визначає наративну структуру, зорову перспективу оповідача, суб‘єктивність мовлення автора, а тенденція до експлікації письменниками свого я” перетворюється на головний принцип побудови авторського дискурсу. Проте не лише письменники в художніх творах, а й літературні критики неодноразово обговорювали ці актуалізовані модернізмом питання, висловлюючи з позицій різних художніх шкіл, літературних напрямів і традицій суперечливі, упереджені, іноді діаметрально протилежні думки (наприклад, в Японії з певною періодичністю в 20-х, 30-х і повоєнних роках в центрі літературних дискусій були японський та європейський еґо-романи).
Еґо-белетристичний дискурс в українській літературі формувався в межах творчості модерністських письменників, зокрема нарисів і оповідань Impromtu Phantasie”, Час”, Valse mélancolique”, Природа” О.Кобилянської, повісті Андрій Лаговський” та Виривків з мемуарів старого гріховода” А.Кримського, оповідань Сповідь. (Записки одного з багатьох)”, Великий у малім та малий в великім”, Смерть поета”, Плач шаленого” О.Плюща, оповідань М.Яцкова, І.Франко, М.Коцюбинського, пізніше творів М.Хвильового, М.Йогансена, В.Винниченка та інших українських і західноєвропейських письменників. В інших європейських літературах найвпливовішою щодо розвитку модерної літератури, зокрема еґо-белетристики, стала творчість Г.Гауптмана, Ф.Кафки, Т.Манна, критично-філософська есеїстика Ф.Ніцше в німецькомовній літературі; в англійській Дж.Джойса, О.Вайлда, В.Вулф; А.Рембо, Ш.Бодлера, П.Бурже, М.Пруста у французькій; К.Гамсуна, А.Стріндберга, Г.Ібсена в літературах скандинавських країн; твори А.Бєлого, В.Розанова і Л.Шестова (філософська есеїстика), письменників гуртка Серапіонови братья”, символістів та багатьох інших російських літераторів. Таким чином, до еґо-белетристики як літературного явища належить широкий спектр інтровертивної літератури, яка частково охоплює й перетинається зі сповідально-автобіографічною та психологічною прозою, чи суміжної з нею за авторським дискурсом, літературно-художніми та світоглядними позиціями письменників, їхніми творчими інтенціями, способами сприйняття й естетичного відтворення дійсності тощо.
В сучасних літературознавчих довідниках термін еґо-белетристика” не зустрічається. Довідник The Penguin Dictionary of Literary Terms and Literary Theory” (1999) присвячує невеличку статтю (з подальшим посиланням на кубо-футуризм) російському ego-футуризму як жаргонізму, утвореному Ігорем Сєвєряніним на позначення одного з напрямів російської поезії 20-х років минулого століття. Тут лише зазначається, що ego-футуристи були антитрадиційними і писали надзвичайно особистісну поезію” [352, с. 251]. В енциклопедії Західне літературознавство ХХ ст.” (2004) поруч зі щоденниками, мемуарами й автобіографією лише згадується про так звану еґо-романістику один з самоописових жанрів”, який входить до концепту автобіографія” маловідомого на пострадянському просторі французького дослідника Пилипа Лєжона як умовне позначення всіх самоописових жанрів в цілому” [93, с. 216].
Однак систематичного вжитку поняття еґо-белетристика” (ватакусі-сьосецу) набуло за радянські часи в оглядових роботах з історії японської літератури як запропоноване Р.Кімом у книжці Три будинки, навпроти сусідніх два. (Опис літературної Японії)” (1934) означення напряму інтровертивної та психографічної літератури Японії 20-30-х років ХХ ст., що, за словами самого дослідника, страждала на вичерпний аскетичний протоколізм, репортаж хвилювань, розмов і жестів” [110, с. 36]. Втім у збірці Курахара Корехіто Статті про сучасну японську літературу” (1959) термін ватакусі-сьосецу” (за Р.Кімом еґо-белетристика”) був перекладений як "роман про себе", в якому оповідь ведеться від першої особи” [136, с. 204], а термін еґо-белетристика” автоматично став перекладом поняття ватакусі-бунґаку” (ватакусі” я”, бунґаку” література”). Водночас у цій же роботі зазначається, що в японському літературознавстві термін ватакусі-сьосецу” первинно був калькованим перекладом німецького Ich-roman (Я-роман”), але з часом перша особа наратора перестала бути визначальною жанровою ознакою і принципом побудови оповіді.
Через панівні в радянські часи ідеологічні настанови і жорстку цензуру поняття еґо-белетристика” а з ним й жанр ватакусі-сьосецу набуло однобічного витлумачення та різко негативних конотацій. Більшість дослідників називали його тупиковим напрямом розвитку японської літератури першої половини ХХ ст. і вживали щодо творчості буржуазних” (або імперіалістичних”) письменників-реакціонерів”, які проповідували крайній нігілізм, невідворотність зла і людського відчуження” [206, с. 64] або зображали в своїх творах атмосферу застою, нудьги, мертвущої одноманітності” [149, с. 83].
Однак й вдаватися до фігури замовчування не було можливості: починаючи з 20-х років ХХ ст. еґо-белетристика перетворилася на основну течію японської літератури нової доби, без опису і характеристики якої будь-які дослідження літературного процесу були б щонайменш фрагментарними. Свідоме оминання цього явища призвело до того, що огляди японської літератури ХХ ст. зводилися до окремих, ідеологічно нейтральних епізодів” творчості лише деяких японських еґо-белетристів, зокрема Акутаґава Рюноске, Кавабата Ясунарі, Танідзакі Дзюн‘ітіро, Кікуті Кана, Дадзай Осаму, Сіґа Наоя та інших. У більшості випадків головним критерієм відбору ставали не художня цінність творів, а їх виховна доцільність або братерські та дружні стосунки” прогресивних письменників” Японії з радянським народом”.
Існування в західноєвропейській літературі кінця ХІХ ст. подібних до японської еґо-белетристики жанрів, у назві яких відбивається не лише формальні наративні ознаки, а й ідейний зміст, свідчить про типовість цього явища. Так, у французькому літературознавстві функціонує термін Ж.Мерлана le roman personnel” (особистісний роман”), а Ж.Ґіт‘є використовує поняття le roman de l’individu” (аналітичний роман”). У німецькому літературознавстві існує поняття Ich-roman” (я-роман”) або Memoirenroman” (мемуарний роман”), яким позначаються твори, де оповідь ведеться від першої особи як виклад власного життєвого досвіду, а в польському Powieść-pamiętnik” (роман-спогад”) як різновид роману від першої особи; наратор, як правило, займає позицію головного героя, який через багато років розповідає про власний досвід з двох часових перспектив; події переповідаються так, як вони відобразилися в свідомості оповідача, що ніби був їх учасником, а також так, як вони представляються в момент розповідання; ця подвійність перспективи є одним із засадничих стилетворчих елементів” [340, с. 422].
У радянському літературознавстві термін егоцентричний роман” використовував В.Жирмунський, проте в роботі Художній світ особистого роману”: від Шатобріана до Фромантена” (1999) Л.Мироненко стверджує, що формулювання В.Жирмунського вірне лише для позначення твору з моногероєм” [166, с. 58], і, в свою чергу, пропонує узагальнений термін особистий роман” на позначення приватної/інтимної та сповідальної французької літератури кінця ХVIII-ХІХ ст.
Таким чином, дисертаційне дослідження теоретичних питань еґо-белетристики як жанру не обмежується аналізом умов розвитку чітко сформованого в японській літературі першої половини ХХ ст. самостійного жанру ватакусі-сьосецу (ватакусі я”, ego”; сьосецу роман”, повість”) і типологічно спорідненого з ним жанру сінкьо-сьосецу (повість про внутрішній світ”, сінкьо внутрішній світ”), а цілковито охоплює й інші літератури, зокрема українську, в яких це явище набуло виразних ознак.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що:
1) вперше в українському літературознавстві здійснено теоретичне дослідження питань поетики жанру еґо-белетристика на матеріалі японської та української прози;
2) теоретично обґрунтовано закономірність виникнення в японській літературі першої половини ХХ ст. жанру ватакусі-сьосецу, а не прямого запозичення із Заходу та схематичного наслідування таких прозових жанрів національної японської літератури, як дзуйхіцу або ніккі;
3) на загальнотеоретичному рівні в наративному та структурно--семіотичному аспектах розглянуто способи імплікації та експлікації письменником свого я”, принципи побудови авторського дискурсу і художні прийоми в автобіографічно-сповідальних текстах.
Об‘єктом дослідження є поетика еґо-белетристики як жанру та різновиду автобіографічно-сповідальної літератури ХХ ст., способи і форми відображення письменниками свого внутрішнього світу, а також художні методи та прийоми еґо-белетристів.
Предметом дослідження обрано переважно твори японських письменників, зокрема есеї Танідзакі Дзюн‘ітіро і Кавабата Ясунарі, Щоденник, написаний латиною” Ісікава Такубоку, повість Пропаща людина” Дадзай Осаму і літературну критику японських авторів першої половини ХХ ст. (Накамура Мурао, Куме Масао, Акутаґава Рюноске, Кобаясі Хідео, Йокоміцу Ріїті та ін.) стосовно японської еґо-белетристики (жанрів ватакусі-сьосецу та сінкьо-сьосецу), а також українських письменників Сповідь. (Записки одного з багатьох)”, Моя муза” О. Плюща, Андрій Лаговський”, Вривки з мемуарів старого гріховода” А.Кримського, Редактор Карк”, Я (Романтика)”, Повість про санаторійну зону (Етюд)”, памфлети М.Хвильового, Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко, твори інших авторів, де типові ознаки еґо-белетристики проявилися найвиразніше.
Мета дисертації дослідити питання поетики еґо-белетристики як жанру. Досягнення цієї мети передбачає розв‘язання таких завдань:
- визначити на загальнотеоретичному рівні типологічні ознаки еґо-белетристики, внутрішню міру” жанру і наративні особливості побудови авторського дискурсу, проблеми різноголосся і стилістичної діалогічності;
- обґрунтувати соціокультурну та історико-літературну зумовленість виникнення жанру ватакусі-сьосецу в японській літературі першої половини ХХ ст.; дослідити умови формування етико-філософських і естетичних засад творчості еґо-белетристів, тематику і проблематику їхніх творів, а також вплив західноєвропейського письменства та літературно-критичної думки на становлення еґо-белетристичного дискурсу в японській літературі нової доби;
- дослідити сповідальність і автобіографічність як найвиразніші та найбільш іманентні властивості еґо-белетристики;
- проаналізувати архітектоніку автобіографічно-сповідального тексту.
Теоретико-методологічну базу дисертації становлять праці вітчизняних і зарубіжних дослідників теоретичної поетики і теорії романних жанрів (М.Бахтін, Н.Тамарченко, Д.Затонський, В.Кожинов, Г.Поспєлов), поетики та естетики декадансу і літератури fin de siècle, художніх методів і прийомів письменників-модерністів (Д.Наливайко, С.Павличко, Т.Гундорова, Т.Денисова), жанру японського еґо-роману ватакусі-сьосецу (Х.Кобаясі, С.Іто, К.Хірано, І.Хідзія, Т.Судзукі, К.Каратані, Е.Фаулер, Дж.Сон) і літературного процесу Японії першої половини ХХ ст. (М.Конрад, Т.Григор’єва, Дж.Фудзії, Д.Кін, В.Грівнін, О.Дьяконова, К.Рехо, О.Долін, Н.Смірнова, М.Meлановіч), а також сповідальної літератури (М.Бахтін, Л.Баткін, Б.Марков, М.Уваров), психології мистецтва (Л.Виготський, В.Аллахвєрдов), семіотичних і наратологічних студій (Ю.Лотман, Б.Успенський, Р.Барт, Ю.Крістева, В.Шмід, Цв.Тодоров, Р.Якобсон, М.Бланшо).
У дослідженні використовуються теоретичні розробки з поетики жанру в західноєвропейському і традиційному японському літературознавстві, а також культурно-історичний, наратологічний і структурно-семіотичний методи.
Теоретичне значення роботи полягає в розробці авторської концепції жанру еґо-белетристика” та есеїстичного письма як внутрішньої міри” цього жанру. У роботі здійснено також наратологічний аналіз авторського мовлення і способів самопрезентації письменника в еґо-белетристичних творах.
Практичне значення роботи. Методика і результати дослідження можуть бути використані для подальшої розробки теоретичних проблем жанрології, досліджень у галузі наратологічних студій, зокрема форм імплікації автора на різних оповідних рівнях тексту, а також при написанні і викладанні курсів теорії та історії літератури, зокрема японської, і спецкурсів з наратології.
Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України в руслі планової теми Історична і національна детермінованість літературно-теоретичного знання” (номер державної реєстрації 0102U007095), яку розробляв відділ з липня 2001 по квітень 2003 рр.
Апробацію результатів дослідження здійснено в доповідях на V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2002), 5-ій конференції Історія і культура Японії” (Москва, 2003), VI Молодіжній науковій конференції з проблем філософії, релігії, культури Сходу «Шлях Сходу. Міжкультурна комунікація» (СПб, 2003), VI Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2003), 6-ій конференції Історія і культура Японії” (Москва, 2004), Школі молодого сходознавця 2004. Науковій конференції студентів, аспірантів і молодих учених (СПб, 2004), Міжнародній науковій конференції Проблеми літератур Далекого Сходу” (СПб, 2004), Міжнародній науковій конференції Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики” (Кам‘янець-Подільський, 2004), Першій українській науково-практичній конференції студентів та молодих спеціалістів Проблеми японознавства в Україні” (Харків, 2004), Других Торчіновських читаннях (СПб, 2005), VIII Молодіжній конференції Шлях Сходу. Універсалізм і партикуляризм у культурі” (СПб, 2005), VІ Російському філософському конгресі (Москва, 2005), Міжнародній науковій конференції ІХ Сходознавчі читання А.Кримського” (Київ, 2005), VIII Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 2005), Теоретичному симпозіумі Європейська меланхолія: західний дискурс та його місце в українській літературі” (Київ, 2005), Міжвузівському науковому семінарі Терміносистеми слов‘янського літературознавства” (Тернопіль, 2005), Науковій конференції Японська культура і сучасність” (Київ, 2005), Міжнародній конференції Біблія в українській літературі” (Люблін, 2005).
Основні положення дисертаційної роботи викладено в статтях:
1. Осадча Ю.В. Автор-оповідач в его-белетристиці. // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 4. К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2003. С. 48-52 (0,4 др. акр.)
2. Осадча Ю.В. Деякі наративні особливості сповідальної прози (на матеріалі повісті Дадзая Осаму Пропаща людина”) // Слово і час. 2003. №11. С. 24-32 (0,6 др. акр.)
3. Осадча Ю.В. Типи дискурсу у повісті Дадзая Осаму «Пропаща людина» // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 5. К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2004. С. 54-57 (0,4 др. акр.)
4. Осадча Ю.В. Концепти гріх”, сором” і злочин” у сповідальній прозі // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету: Історичні науки. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Ізмаїл, 2004. Вип. 17. С. 111-116 (0,6 др. арк.)
Додаткові публікації:
5. Осадча Ю.В. Watakusi-shosetsu janru hassei-no zentei-joken (Передумови виникнення жанру ватакусі-сьосецу) // Збірник статей аспірантів японської мови. Осака: Кансай кокусай корю кікін сента, серпень 2002 р. С. 29-38 (0,6 др. акр.)
6. Осадчая Ю.В. Исповедь в повести Дадзая Осаму «Пропащий человек» // Путь Востока. Межкультурная коммуникация. Материалы VI Молодежной научной конференции по проблемам философии, религии, культуры Востока. Серия «Symposium». Выпуск 30. СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2003. С. 128-132 (0,25 др. акр.)
7. Осадчая Ю.В. Эстетика юродства в «Исповеди маски» Мисимы Юкио // Школа молодого востоковеда 2004. Материалы научной конференции. Санкт-Петербургский государственный университет. Восточный факультет. СПб., 2004. С. 67-69 (0,1 др. акр.)
8. Осадчая Ю.В. Формы проявления индивидуализма в японской литературе первой половины ХХ ст. // Проблемы литератур Дальнего Востока. Сборник материалов Международной научной конференции. 2004. - С. 249-258 (0,5 др. акр.)
9. Осадча Ю.В. Преломление христианских идей в японской литературе конца ХIХ начала ХХ в. // Вторые Торчиновские чтения. Религиоведение и востоковедение: Материалы научной конференции. С.-Петербург, 17-19 февраля 2005 г. / Сост. и отв. ред. С.В.Пахомов. СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. С. 289-294 (0,25 др. акр.)
10. Осадча Ю.В. Генеза і функції жанру сьосецу в японській літературі нової доби // ІХ Сходознавчі читання А.Кримського. Тези доповідей міжнародної наукової конференції (1-2 червня 2005 р.). К.: Видавництво Інституту сходознавства НАН України, 2005. С. 145-147 (0,1 др. акр.)
11. Осадча Ю.В. Роль функції літературної критики в Японії кінця ХІХ початку ХХ ст. // Тези доповідей наукової конференції Японська культура і сучасність”. Київ, 9-10 жовтня 2005 р. К.: Видавничий дім Києво-Могилянська академія”, 2005. С. 49-50 (0,1 др. арк.)
12.Осадча Ю.В. Методология заимствования европейских литературных направлений в Японии (на примере натурализма начала ХХ ст.) // Путь Востока. Универсализм и партикуляризм в культуре. VI Молодежной конференции по проблемам философии, религии, культуры Востока. 23-25 апреля 2005 г. Серия «Symposium». Выпуск 34. СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2005. С. 149-154 (0,25 др. арк.)

Список литературы

ВИСНОВКИ

В основу дисертаційного дослідження питань поетики еґо-белетристики покладено тезу Цв.Тодорова про існування історичних і теоретичних жанрів, виходячи з якої, жанр еґо-белетристика” належить до теоретичного типу. Отже, загальнотеоретичні питання жанру еґо-белетристика” можна розглядати на матеріалі різних національних літератур, в яких це літературне явище набуло виразних ознак.
§ Говорити про еґо-белетристику як теоретичний жанр дає підстави внутрішня міра” жанру я”-доцентрованість оповіді та проявленість у тексті ego автора незалежно від того, наскільки за композицією, динамікою сюжету, наративними стратегіями і способом розв‘язання центральної проблеми твір належить до традиційного чи модерністського. Жанрова матриця або внутрішня міра” роману та його жанрових інваріантів визначаються насамперед логікою зміни жанру” (Н.Тамарченко) та мають три основні аспекти: стилістичну тримірність, хронотоп незавершеного теперішнього” і зону контакту” автора з читачем, що завершує процес формування образу головного героя. Таким чином, одним з головних генологічних питань стає походження жанру еґо-белетристика”, основні часопросторові особливості еґо-белетристичних текстів (а саме варіанти взаємовідношень розповідного часу” і часу розповіді” історії), а також пов‘язана з ними естетична чи ідеологічна дистанція між автором, наратором і головним персонажем.
Еґо-белетристика як жанр розвилася в період, коли панівною жанровою формою став роман, який, за визначенням М.Бахтіна, все ще залишається єдиним неоформленим і поки що неготовим жанром”. Отже, на формальному рівні під еґо-белетристикою маємо на увазі жанр, що сформувався як романна модифікація та увібрав жанрові особливості роману, зокрема неканонічність його структури і змісту, естетичну незавершеність і внутрішню діалогічність.
У літературі кінця ХІХ ХХ ст. посилюється тенденція до змішування” чи, за Д.Затонським, зчеплення жанрів”, коли руйнуються канони традиційних або риторичних жанрів, наприклад, шляхом белетризації чи порушення канонів позалітературних жанрів (щоденників, приватної кореспонденції, дорожніх нотаток, есеїв, сповіді, автобіографії, спогадів, мемуарів тощо) чи виникненням нових жанрових форм на місці старих через поєднання існуючих або утворення гібридних інваріантів неканонічних, романних жанрів сповідальний роман, автобіографічна повість, роман у листах тощо. Отже, взаємодія та романізація” позалітературних жанрів безпосередньо вплинули на становлення технік письма, комплексу художніх методів і прийомів сучасних еґо-романістів, що сприяло оформленню доцентрового” роману чи суб‘єктивної епопеї” (Д.Затонський).
У ХХ ст. романізацію” канонічних жанрів продовжила гранична до символічної автобіографічності та сповідальності есеїзація” романних форм, типовими ознаками яких стають чітко виражені інтровертивність і суб‘єктивність авторської позиції, авторефлексивність і самоаналітичність, а також чуттєво-емоційна присутність у тексті та естетична не-байдужість” (М.Бахтін) автора; підкреслюється специфічність світосприйняття письменника, його індивідуальний стиль, спосіб мислення тощо. Ці якості суб‘єкта нарації певним чином формують і визначають я”-доцентрованість авторського дискурсу, коли незалежно від особи наратора чи головного героя письменник, експлікуючи власний життєвий психічний, духовний, фізичний досвід, розкриває свій внутрішній світ.
§ Загальні тенденції розвитку не лише європейських, зокрема української, літератур, а й східних (наприклад, японської) кінця ХІХ ХХ ст. дають підстави говорити про еґо-белетристику як самостійний та історично сформований жанр. Відповідно й тексти, що можуть бути класифіковані як еґо-белетристичні, мають спільні типологічні жанрові ознаки. За концепцією жанру Г.Поспєлова, жанрова форма є типологічною властивістю змісту художніх творів” і визначається системою принципів і прийомів побудови. Отже, типологічними ознаками еґо-белетристики як жанру на ідейно-змістовому рівні можна назвати:
а) естетико-філософську тональність або пафос (естетику культури fin de siècle, видозмінені форми романтичного ідеалізму, зневіри та відчаю, ескапізму, а також варіації індивідуалізму, декадентську наднатуралістичність, естетизацію Смерті та занепаду);
б) тематику і проблематику конфлікт головного героя-оповідача зовнішній (як наслідок взаємодії окремих людей або людини і суспільства) чи внутрішній (психічний розлад індивіда, викликаний особливостями його характеру і світосприйняття) в різних сферах і на різних рівнях його приватного життя чи громадської діяльності, а саме: із суспільством (ідеологічне протистояння, відмова від загальноприйнятих моральних норм, тема зайвої людини” тощо), родинний (проблеми батьків і дітей, модерної, емансипованої жінки, подружніх стосунків сімейних конфліктів, зрад, любовних трикутників), особистісний, з самим собою”, який базується на неможливості розв‘язання екзистенційних питань (пошуки сенсу буття, звернення до самоаналітичної творчості як можливості віднайти реальне” життя);
в) художні методи та прийоми, зокрема детермінізм і позитивізм як способи пізнання реальної дійсності, прискипливе анатомування та висвітлення людської природи. Традиції реалістичного психологізму”, який в інтровертивній літературі перетворюється на самоаналіз, сприяли поширенню таких методів і художніх прийомів, як потік свідомості, стилістична діалогічність, внутрішня монологічність і фрагментарність, а також визначили центральний об‘єкт зображення в еґо-белетристиці внутрішній світ автора, що розкривається в процесі переповідання ним свого життєвого досвіду. Використання цих прийомів або технік залежить від традиційності чи новаторства стилю письменника та його творчих завдань.
§ В японській літературі ХХ ст. еґо-белетристика представлена жанром ватакусі-сьосецу (досл. я-роман”) і генетично спорідненим із ним жанр сінкьо-сьосецу (досл. роман про внутрішній світ”), які дійшли максимального ступеня свого розвитку і перетворилися на домінуючий літературний напрям першої половини ХХ ст. Виникнення еґо-белетристики тісно пов‘язане з європейським модернізмом, а сама модерність стає визначальним складовим елементом і головною ознакою еґо-белетристичного дискурсу. Аналіз основних етапів розвитку модерного японського письменства на зламі ХІХ ХХ ст. і розгляд головних напрямів і механізмів взаємодії західноєвропейської і національної японської літератур, а також літературна критика першої половини ХХ ст. дозволяють класифікувати японську еґо-белетристику як оригінальний і принципово новий в історії японської літератури тип текстів, що виник внаслідок синтезу традицій національної японської (наприклад, емоційної насиченості тексту особистісними інтенціями автора, суб‘єктивністю викладу подій та упередженістю оцінок, інтровертивністю зображення) і західноєвропейської літератур (насамперед це принципи естетичного оформлення художньої дійсності твору, способи побудови авторського дискурсу, наративні стратегії та моделі).
Наприкінці ХІХ ст. після знайомства з культурою західної цивілізації всебічна європеїзація” країни істотно позначилася на літературному процесі в Японії:
а) стараннями літераторів-реформаторів був визначений новий напрям розвитку японського письменства;
б) на західноєвропейській зразок були встановлені нові критерії та вимоги до художньої літератури та діяльності письменника;
в) за принципом поєднання класичної літературної мови з розмовною мовою коґо було засновано нову, сучасну літературну мову;
г) шляхом реабілітації” середньовічного прозового жанру сьосецу була віднайдена нова форма модерної прози, а разом із нею й новий, романний тип оповіді.
Зародження нового літературно-критичного дискурсу в Японії, зокрема еґо-белетристичного, відбувалося під час формування модерної свідомості японців, нових поглядів на індивіда, родину, суспільство. Вивчення етико-релігійної, філософської та соціальної думки Заходу вплинуло на тематику і проблематику японської художньої літератури першої половини ХХ ст.: для багатьох письменників літературна діяльність стала способом раціонального пізнання навколишнього світу, суспільства і власного я”. Знайомство японських літераторів з європейськими літературними сповідями зумовило відкриття японцями внутрішньості” людини, усвідомлення гріховності не лише людських вчинків і дій, а й думок, а також легалізацію” в мистецтві, зокрема літературі, сексуальності як повноцінного об‘єкту зображення. Перший крок до літератури про себе” зробив письменник-натураліст Таяма Катай у повісті Постіль” (1907), що вважається прототипом японського еґо-роману.
Формування жанрів ватакусі-сьосецу та сінкьо-сьосецу припадає на кінець 10-х початок 20-х років, тобто період, коли, з одного боку, завершився складний процес синтезу національних японських літературних традицій з європейським модернізмом як світоглядно-мистецькою системою, його художніми методами і прийомами, а з іншого коли японські літератори почали активно продукувати власні самобутні літературні концепції, розробляти модерний, сучасний термінологічний апарат на базі традиційної японської поетики та західноєвропейського літературознавства.
Зміни в суспільно-політичному житті країни кінця 10-х 20-х рр., поширення песимістичних, декадентських ідей та настроїв тривоги”, а також посилення а часом доведення до абсурдних і брутальних форм автобіографічних і сповідальних тенденцій в літературі, заохочення письменників до відвертого самовикриття, поступове зникнення з творів соціальної проблематики і об‘єктивності зображення сприяли формуванню еґо-белетристичного дискурсу і остаточному становленню інтровертивної літератури як провідного напряму японського письменства першої половини ХХ ст.
§ Інваріантом канону риторичного жанру як внутрішньою мірою” (чи жанровою матрицею) еґо-белетристики виступає есеїстичне письмо принцип побудови художньої реальності та авторського я”/ego-доцентрового дискурсу. Есеїстичному письму протистоїть романічне письмо або письмо Роману (Р.Барт). Водночас літературні експерименти з письмом як процесом і простором” реалізації авторського дискурсу тісно пов‘язані з умовно-літературними наративними категоріями особою наратора і розповідним часом.
Романічне письмо властиве класичному реалістичному роману, де через нарацію від третьої особи та художній простий минулий час” відбувається уніфікація та деперсоналізація оповідача та його мовлення. Наративний суб‘єкт знеособлюється на ідеологічному й естетичному рівнях, а літературні герої їхні характери, світоглядні позиції, моделі поведінки тощо набувають ознак типовості та вигляду алгебраїчних формул”. Романічне письмо демонструє світ і реальну дійсність у концептуально та ідейно сталих фрагментах, а тому в принципі не придатне для відображення екзистенційного досвіду письменника, для розкриття ним свого особистого внутрішнього світу.
Натомість визначальними ознаками есеїстичного письма є оповідь від граматичної першої особи (в традиційних сповідальних і автобіографічних текстах) або від властивої модерністському роману умовно-літературної четвертої особи” (за М.Бланшо безособовий тип нарації), а також умовний теперішній розповідний час. Саме вони найкращим чином здійснюють головне художнє завдання письменника відображають у тексті його особистий внутрішній світ і багатовимірний життєвий досвід. Використання граматичної третьої особи він” в еґо-белетристиці свідчить не про романізацію” авторського мовлення, а про розщеплення наративного суб‘єкта, коли авторський дискурс представлений мовленням декількох alter ego письменника, як, наприклад, у Редакторі Карку”, Повісті про санаторійну зону” М.Хвильового, Польових дослідженнях з українського сексу” О.Забужко, Пропащій людині” Дадзай Осаму, Монтоці” М.Фріша та інших. Отже, в есеїстичному письмі я” автора може ототожнюватися з різними оповідними суб‘єктами, не дорівнюючись цілком жодному з них.
В есеїстичному письмі центральною темою стає внутрішній світ автора, що безпосередньо розкривається в щирій розповіді письменника про перепетії його життя з детальним аналізом почуттів, думок, ідей тощо (як це властиво, наприклад, автобіографічній та сповідальній літературі). Опосередковано я” письменника проявляється в специфіці естетичного сприйняття і світобачення, узагальнених розповідях про універсальні та часто абстрактні речі, в поглядах на мистецтво, політику, соціальні відносини, релігію і т.д., а також у лексичних і стилістичних особливостях авторського мовлення (такий спосіб експлікації свого внутрішнього світу більш властивий есеїстичним” текстам нарисам, ліричним замальовкам, есеям, дорожнім нотаткам тощо).
Безособовий тип нарації найбільш поширений в есеях, літературних щоденниках, ліричних шкіцах тощо. Іншими словами, в безсюжетних, але тематично чітко означених творах, коли автор як повноцінний наративний суб‘єкт ізникає” з тексту (що можна інтерпретувати як ще одну з форм смерті автора”), проте залишає свої сліди” традиційні наративні ознаки я” або він”, що перебирають на себе його функції та завдання. До прикладів творів з безособовою нарацією в українській літературі можна віднести нариси О.Кобилянської, оповідання О.Плюща, М.Яцкова, М.Хвильового та інших, в японській художні твори та есеїстику таких письменників-модерністів, як Акутаґава Рюноске, Кавабата Ясунарі, Танідзакі Дзюн‘ітіро, Сіґа Наоя, Дадзай Осаму.
Своєрідному топосу” авторського дискурсу в еґо-белетристичних творах з безособовою нарацією відповідає умовно-граматична четверта особа”, що не проявляється безпосередньо в тексті як самостійний суб‘єкт мовлення. Четверта особа” це сума психічної реальності” автора, яка утворює та реалізує авторський еґо-белетристичний дискурс, залишається центром” його народження, але позбавляється привілею всезнання через суб‘єктивність і ауторефлексивність письменника. Четверта особа” дозволяє вказати на суб‘єкт мовлення (ауктора) та означити його параметри”, не визначаючи його на текстуальному рівні та не змішуючи” з іншими наративними інстанціями, оскільки традиційні граматичні перша і третя особи завжди означають конкретний наративний суб‘єкт і потребують відповідного топосу” (традиційно це дійова особа). До класичного зразка такого типу нарації можна віднести Я (Романтика)”, Редактор Карк” або Повість про санаторійну зону” М.Хвильового, твори інших письменників-модерністів.
Час в есеїстичному письмі незалежно від розповідного часу та відповідно до умовно-граматичної першої особи наратора незмінно теперішній”.
§ Проблема хронотопу в еґо-белетристиці може розв‘язуватися різними шляхами. Специфіка есеїстичного письма автоматично визначає параметри хронотопу: два основні генералізовані кругозори” (М.Бахтін) художнього твору героя (внутрішнього хронотопу особистості) й автора (зовнішнього хронотопу світу, який оточуює героя) в описових текстах інтенційно зливаються в один або, як у автобіографічних чи сповідальних творах, кругозір автора стає причетним позазнаходженням” (М.Бахтін) відносно світогляду героя.
У безфабульних описових текстах авторське бачення ідеологічно монолітне та обмежується тематичною спрямованістю щодо предмета зображення. Тут іманентно відсутні й художньо спрямована низка подій”, і головний герой як рушійна сила” основної події (але не сюжетна функція персонаж”), що формально об‘єднує окремі та непов‘язані між собою уривки оповіді. Через це архітектоніка безфабульного твору виглядає позбавленою часових координат: наратор веде оповідь з позицій позачасового сьогодення” та лише описує статично сталі феномени, циклічні процеси, класифікує різноманітні речі та їхні властивості (як, наприклад, Танідзакі Дзюн‘ітіро в есеї Хвала тіні” чи Кавабата Ясунарі в Народженому красою Японії”). Автор присутній у тексті насамперед емоційно-чуттєво специфічність його внутрішнього світу, світогляду, настрою і т.д. проявляється в характеристиці предметів, композиційній ритміці, стилі, тональності” оповіді, що, як правило, відбиваються на лексичному та синтаксичному рівнях тексту.
У побудованих за принципом есеїстичного мислення творах мозаїчний образ автора (у Хвильового він арабесковий”) складається з яскравих і різнопланових шкіців, які не мають прямого стосунку до суб‘єкта мовлення, але інтенційно концентруються навколо нього і опосередковано означають я” письменника. З іншого боку, орієнтований на зображення тематично об‘єднаних явищ і речей текст не потребує ні колізії, ні розвитку сюжету, ні основних форм їхнього зображення часу і простору (хронотопу).
У фабульних, переважно традиційних сповідально-автобіографічних текстах із динамічним розвитком сюжету найбільш поширеним хронотопом є хронотоп відчуження головного героя від Світу, який базується на непорозумінні та внутрішньому конфлікті з Іншим або собою-як-Іншим (наративні функції автора в тексті виконує головний герой чи оповідач) і який у більшості випадків перетинається з хронотопом порогу М.Бахтіна. У таких творах, як Сповідь (Записки одного з багатьох)” О.Плюща, Вальдшнепи”, Повість про санаторійну зону” М.Хвильового, Пропаща людина” чи Спогади” Дадзай Осаму та багатьох сповідально-автобіографічних текстах, хронотоп відчуження може набувати різних модифікацій, проте залишається основним тематичним і часопросторовим виміром авторського дискурсу.
§ В еґо-белетристиці незалежно від кількості дійових осіб, першо- чи другорядності їхніх ролей і функцій, авторитетності поглядів і думок конфлікт традиційно зображається шляхом різно- чи багатоголосся та стилістичної діалогічності. Стилістична діалогічність, яка вибудовується за принципом бінарної антитези Я Інший, визначається специфічністю суб‘єкта оповіді (як правило, це безпосередньо сам автор), а також способи зображення внутрішнього світу або переказу письменником свого особистого життєвого досвіду. Мовлення головного героя, репрезентоване alter ego письменника, завжди авторитетніше за слово уявного чи реального Опонента. Світ для героя складається з протиборства двох полюсів, на одному з яких він сам, а на іншому Вони” незалежно від Їхнього” ставлення до героя, людських якостей, поглядів, світоглядних позицій, думок і т.д. Найвиразнішого прояву стилістична діалогічність набула в сповідальній літературі, оскільки художні сповідальні тексти іманентно передбачають не тільки відверту розповідь письменника про те, що сталося насправді”, та виокремлення себе шляхом опозиціювання до Іншого, але й самоаналітичних авторських розвідок, коли з‘ясовується сфера і ступінь невідповідності між ним та Іншим.
Проблема різноголосся може вирішуватися шляхом відкритого цитування інших авторів, коли чуже слово органічно зливається з авторським дискурсом, ідейно нівелюється та, врешті-решт, репрезентується не стільки як першоджерело”, скільки перетворюється на квазідискурс” мовлення іншого я” письменника. Так, наприклад, у повісті Андрій Лаговський” А.Кримського створюється ефект одночасного співіснування” мовлень різних наративних суб‘єктів у одному за рахунок суміщення слова Андрія Лаговського і слова Єфрема Сіріна в єдиному аскетичному дискурсі головного героя. З іншого боку, досягнути своєї мети наочної ілюстрації інтелігентного евдемонізму” та етики інтелігентної натури” Лаговського (й, отже, власних) письменник може лише за умов збереження незалежності слова св. Єфрема, що автоматично утворює в тексті явище різноголосся.
§ Принцип побудови еґо-белетристичного дискурсу Icherzählung апріорі передбачає автобіографічність як одну з форм розкриття автором власного внутрішнього світу. Натомість символічна автобіографія тяжіє, як про це свідчить творчість М.Хвильового, до закодування в символах і вічних сюжетах” найінтимніших думок і бажань письменника. Я (Романтика)”, Повість про санаторійну зону”, З лабораторії”, Редактор Карк”, Арабески” та інші твори утворюють своєрідний авторський життєпис”, відображаючи не стільки події в громадському житті письменника, скільки його ідеологічні, ідейні, екзистенційні пошуки, перемоги і поразки.
§ Будь-яка літературна сповідь неодмінно орієнтується на свого реального чи уявного реципієнта. Проте головною ознакою, що істотно відрізняє художні сповіді, є глибина інверсії смислу і природи сповідального слова сповіді-як-вчинку” (М.Бахтін). У літературних сповідях інтенційно увагу сфокусовано на спрямованих до Іншого діях суб‘єкта, а спонукою до написання сповідальних текстів стає, як правило, усвідомлення героєм (автором) своєї провини та докори совісті, навіть якщо вони не чітко артикульовані в тексті. У процесі розгортання авторської інтерпретації цих соціо-оцінних етичних концептів виявляються точки неспівпадіння” і принципові розбіжності між загальноприйнятою в суспільстві системою цінностей (або тим, що видається за таку) та індивідуальними світоглядними позиціями і переконаннями головного героя, проявляються його суб‘єктивні уявлення про закони і норми співіснування в соціумі.
§ Прагматичний аспект сповідального тексту проявляється в одному з головних мотивів літературної сповіді свідомому чи неусвідленому прагненні письменника виправдатися перед Іншим (і водночас перед собою-як-Іншим). Отже, основним художнім прийомом стає формування думки читача заздалегідь” і наведення аргументів третьої неупередженої” сторони, представлених, як правило, у вигляді авторських позатекстових коментарів Передмов”, Післямов”, Від редактора” тощо (як, наприклад, у Слові божевільного на свій захист” А.Стріндберга, Пропащій людині” Дадзай Осаму, Адольфі” Б.Констана, Польових дослідженнях з українського сексу” О.Забужко). Функціонально такі коментарі відіграють роль вступу до головної теми”: основний текст супроводжується передмовою, що свідомо додається автором чи не з єдиною метою налаштувати читачів і критиків на адекватне сприйняття сповідального тексту.
Крім того, в художніх сповідях, як це показано на прикладі повісті Дадзай Осаму Пропаща людина”, часто використовується художній прийом ненавмисності” (Я.Мукаржовський) та ошуканих очікувань” (В.Аллахвєрдов), коли фінальна фраза чи дія одного з персонажів руйнує вже сформовану думку читача про головного героя. Аналіз структурно-семантичних особливостей і наративних стратегій сповідально-автобіографічного тексту доводить, що в художній сповіді навіть при найщиріших і найоб‘єктивніших авторських самоаналітичних міркуваннях і висновках цілісний образ головного героя через його довірливу наївність” і не-обізнаність” на законах життя й виживання у по суті ворожому до нього соціумі формується таким чином, що сам герой виявляється етичнішим і чистішим”, аніж він зображає себе і, відповідно, постає в уяві читача.
Авторський дискурс вибудовується за принципом ошуканих очікувань”, що дозволяє письменникові, з одного боку, зберегти ідеологічну/естетичну відстань і максимально об‘єктивізувати критичну думку про головного героя (власну, інших дійових осіб, а також самого головного героя про себе), а з іншого боку шляхом наведення випадкових” фактів або висловлювань про нього надати особисту етико-моральну оцінку і головному герою, і подіям у його житті, і всій ситуації в цілому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Авто-био-графия. К вопросу о методе. Тетради по аналитической антропологии. № 1. Под ред. В.А.Подороги. Серия Ecce homo”. М., 2001. 438 с.
2. Автоинтерпретация: Сборник статей / Под ред. А.Б.Муратова, Л.А.Иезуитовой. СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1998. 208 с.
3. Агеєва В. Автор і герой у структурі новели Миколи Хвильового // Слово і час. 1993. № 12. С. 16 21
4. Акутагава Рюноскэ. Собрание сочинений: В 3 т., Т. 3: Эссе и письма / Пер. с яп. СПб.: Азбука, 2001. 448 с.
5. Александр Блок, Андрей Белый: Диалог двух поэтов о России и революции. М.: Высш. шк., 1990. 687 с.
6. Аллахвердов В.М. Психология искусства. Эссе о тайне эмоционального воздействия художественных произведений. СПб.: Издательство ДНК, 2001. 200 с. (Психология и культура)
7. Артемьева Т.В. Случай Руссо: исповедь или эксгибиционизм? // Метафизика исповеди. Пространство и время исповедального слова: Материалы межд. конференции. Санкт-Петербург, 1997. С. 61-67
8. Арутюнова Н.Д. О стыде и совести // Логический анализ языка: Языки этики. М., 2000. С. 54-78
9. Ауэрбах Э. Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской литературе: Пер. с нем. М.: ПЕР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2000. 511 с.
10. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с. фр. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Издательская группа «Прогресс», 2000. С. 196-238
11. Барт Р. Драма, поэма, роман // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с. фр. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Издательская группа «Прогресс», 2000. С. 312-334
12. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика., М., 1994. 616 с.
13. Барт Р. Нулевая степень письма // Семиотика: Антология / Сост. Ю.С.Степанов. Изд. 2-е, испр. и доп. М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2001. С. 327-370
14. Барт Р. Основы семиологии // Структурализм: «за» и «против». Сборник статей. М.: изд-во «Прогресс», 1975. С. 114-163
15. Баткин Л.М. Европейский человек наедине с собой. Очерки о культурно-исторических основаниях и пределах личного самосознания. М.: Российск. гос. гуман. ун-т, 2000. 1005 с.
16. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М., «Художественная Литература», 1975. 504 с.
17. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. Изд. 3-е. М.: «Художественная Литература», 1972. 470 с.
18. Бахтин М.М. Тетралогия. М.: Лабиринт, 1998. 608 с.
19. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: «Искусство», 1979. 424 с.
20. Библейский словарь. Энциклопедический словарь. СПб.: «Библия для всех», Сост. Э. Нюстрем. Пер. со швед. под ред. И.С. Свенсона. 2002. 522 с.
21. Бланшо М. От Кафки к Кафке. М.: Логос 1998. 240 с.
22. Бланшо М. Пространство литературы. М.: Логос”, 2002. 288 с.
23. Бланшо М. Смерть как возможность // Вопросы литературы. 1994. №3. С. 191-213
24. Бодлер Ш. Цветы Зла. Стихотворения в прозе / Сост., вступ. ст. Г.К. Косикова; коммент. А.Н. Гиривенко, Е.В. Баевской, Г.К. Косикова. М.: Высш. шк., 1993. 511 с. (Б-ка студента-словесника)
25. Борев Ю. Искусство интерпретации и оценки. Опыт прочтения «Медного всадника». М.: «Советский писатель», 1981. 400 с.
26. Боронина И.А. Классический японский роман («Гэндзи моногатари» Мурасаки Сикибу). М.: Издательство Наука”, Главная редакция восточной литературы, 1981. 295 с.
27. Бочаров С.Г. Пруст и «поток сознания» // Критический реализм ХХ века и модернизм, М.: Издательство Наука”, 1967. C. 194 234
28. Бочкарев А.Е. Семантический словарь. Нижний Новгород: ДЕКОМ, 2003. 200 с.
29. Бугаева Д.П. Таока Рэйун японский критик и писатель документалист. Л.: Изд-во Ленинградского Университета, 1987. 184 с.
30. Бугаева Д.П. Японские публицисты конца ХІХ века. М.: Изд-во «Наука». 1978. 168 с.
31. Бютор М. Роман как исследование. М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. 191 с.
32. Вайман С. Мерцающие смыслы. М.: Наследие”, 1999. 398 с.
33. Винниченко В. О морали господствующий и морали угнетенных (Открытое письмо к моим читателям и критикам). Накладом Івана Скульського. Львів: З друкарні Народної”, Лїндого 9., 1911. 92 с.
34. Виноградов В.В. Проблема образа автора в художественной литературе // Виноградов. В.В. О теории художественной речи. М.: Высшая школа”, 1971. С. 105-121
35. Вопросы теории и психологии творчества. Под ред. Б.А. Лезина, т. 8, Харьков: «Научная мысль», 1923. 283 с.
36. Восток-Запад: литературные взаимосвязи в зарубежных исследованиях. Сборник обзоров. М.: ИНИОН АН СССР, 1989. 196 с.
37. Восток. Сборник первый. Литература Китая и Японии. М.: ACADEMIA, 1935. 438с.
38. Восточная поэтика. Специфика художественного образа. М.: Изд-во «Наука». 1893. 262 с.
39. Всемирное писание. Сравнительная антология священных текстов. М.: Издательство «Республика», 1995. 592 с.
40. Выготский Л.С. Мышление и речь. Психика, сознание, бессознательное. (Собрание трудов.) Текстологический комментарий И.В. Пешкова. М.: Издательство «Лаби