Диверсифікація авторської свідомості в інтелектуальній прозі В. Домонтовича

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

Гірняк Мар’яна Олегівна

УДК 821.161.2 2.09

Диверсифікація авторської свідомості
в інтелектуальній прозі В.Домонтовича

Спеціальність: 10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук, доцент
Зубрицька Марія Олексіївна

Львів 2005

ЗМІСТ

ВСТУП4
РОЗДІЛ 1.
Авторська свідомість як проблема літературно-теоретичного дискурсу11
1.1. Абсолютизація авторської присутності в тексті: теоретичний аспект..11
1.2. Смерть автора”: теоретичні сценарії усунення суб’єкта з художнього тексту21
1.3. Авторська свідомість як метатекстуальна категорія...40
РОЗДІЛ 2.
Поверхневі структури вияву авторської свідомості в інтелектуальній прозі В.Домонтовича.....54
2.1. Суб’єктні форми вираження авторської свідомості в творчості В.Петрова-Домонтовича55
2.1.1. Ідентичність персонажа як модус імплікації автора в тексті..56
2.1.2. Наративні стратегії прози В.Домонтовича в контексті проблеми авторської ідентичності..71
2.2. Несуб’єктні форми вираження авторської свідомості в творчості В.Петрова-Домонтовича87
2.2.1. Сюжетно-композиційна організація творів В.Домонтовича як вияв авторської функції...87
2.2.2. Жанрово-стильова парадигма прози В.Домонтовича: модель самоартикуляції автора.105
РОЗДІЛ 3.
Глибинні структури вияву авторської свідомості в інтелектуальній прозі В.Домонтовича...127
3.1. Амбівалентний зміст образної системи творів В.Петрова-Домонтовича як свідчення диверсифікації свідомості автора..129
3.1.1. Маски і гра як втілення кризи ідентичності персонажа й автора129
3.1.2. Дзеркало як сигнал появи Іншого141
3.1.3. Сон як ознака віртуально-ілюзорного світосприйняття150
3.2. Екзистенційні образи як світоглядні домінанти прози В.Домонтовича...157
3.3. Слово і мовчання: тематичний елемент художнього твору й онтологічна проблема автора...177
ВИСНОВКИ.190
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...199

ВСТУП

Актуальність теми. У сучасному літературно-теоретичному дискурсі проблема автора й авторської свідомості дедалі частіше стає предметом зацікавлення літературознавців та філософів. Дослідники вважають необхідним пояснити амбівалентний і багатовимірний характер авторської присутності в тексті, висловити власну позицію з приводу того, чи відповідальний митець за написане і чи можна зіставляти біографічного автора, який перебуває в позахудожній, емпіричній реальності, та автора текстуального, що існує лише в естетичному вимірі. Проблема набула особливо гострого звучання після інтенсивного проникнення в українське літературознавство найважливіших ідей західноєвропейських та американсь-ких теоретиків, які, проголошуючи смерть автора”, категорично відмовили-ся від пошуку авторських інтенцій у художньому творі. Ситуація стала доволі напруженою, адже українські дослідники часто або принципово не сприймають обмеження авторської влади”, або абсолютно заперечують вплив автора на інтерпретацію тексту.
З огляду на сказане, зосередження уваги на проблемі авторської свідомості стає особливо актуальним, адже різноманітні думки, присвячені згаданій темі, потребують глибокого і ґрунтовного осмислення, а сама проблема автора нового виваженого тлумачення. Звичайно, нам ідеться не про бездумне наслідування західноєвропейських теорій, а про формування нового змісту поняття авторської свідомості, який урахував би надбання світової та української літературно-теоретичної думки і відповідав би особливостям національного письменства. Безліч підходів до розв’язання проблеми автора можна згрупувати в два основні протилежні напрями: з’ясування того, що хотів сказати автор (тобто дослідники зосереджують увагу на творчо-психологічному аспекті), і відмова від єдино правильного значення на користь мови” тексту й активної інтерпретаційної співпраці читача. Отож із певністю можна констатувати, що назріла потреба знайти ту золоту середину”, яка б об’єднала автора, текст і читача в особливому просторі текстуальності, в тій царині означування, де система кодів мистецького твору тісно пов’язана з присутністю глибинного авторського я”.
Оскільки специфіка слідів” авторської присутності в тексті тісно пов’язана з індивідуальним стилем і світосприйняттям митця, ми вважаємо доцільним обґрунтування певної концепції авторської свідомості на прикладі творчості одного письменника. Теоретичне значення такого дослідження полягає у формуванні певної моделі вивчення авторської свідомості, матриці, яку літературознавці зможуть накладати на творчість кожного автора. Творчість Віктора Петрова, на нашу думку, є вдячним матеріалом, на якому можна продемонструвати труднощі, пов’язані з ідентифікацією автора художнього твору, адже маємо всі підстави розглядати авторську свідомість як ключове поняття для розкодовування літературного й наукового дискурсів В.Петрова-Домонтовича. Феномен співіснування в одній особі науковця та письменника з розвідником і таємним аґентом став причиною того, що В.Петров паралельно прожив декілька цілком відмінних життів, які не лише не перетиналися між собою, а немовби заперечували одні одних” [228, с.642]. Знаменно, що подібне подвійне” існування притаманне і В.Домонтовичеві авторові художньої прози, який, з одного боку, постійно спонукає читача проводити паралелі між автором як реальною особою і автором як текстуальною стратегією, а з іншого, акцентуючи на амбівалентності світу і щоразу висловлюючи суперечливі міркування, постійно вказує на потребу розмежування онтологічної ідентичності та феноменології суб’єкта, що говорить” [54, с.368], на неможливість остаточного визначення, де починається і де закінчується суб’єкт.
Такий амбівалентний характер авторського я” в прозі В.Домонтовича дає підстави говорити про диверсифікацію авторської свідомості. Варто принагідно зауважити, що термін диверсифікація” (щодо авторської свідо-мості) ввів у літературознавчий обіг М.Кодак, позначаючи ним явище самореалізації одного автора (суб’єкта творчості) в художніх творах з різнотипною поетикою” [145, с.26-27]. У нашому дослідженні ми дещо змінюємо смислове навантаження цього терміна. Під диверсифікацією маємо на увазі суперечливість і парадоксальність авторської позиції, розмитість” авторського я”, що залишають відбиток на різних рівнях організації художнього тексту.
Стан дослідження обраної теми. Численні літературознавчі студіїї неодноразово засвідчили намагання дослідників збагнути авторську суб’єктивність, яка організовує твір і породжує його цілісність” [325, с.54], з’ясувати, як авторська свідомість реалізується на різних рівнях тексту, як вона функціонує та якими є форми її вираження (чи зашифровування). Ще з античних часів теоретиків цікавили особливості наративної організації художніх текстів, розмежування автора як інтенції та автора як стилю, розрив між текстом і авторським задумом і водночас унікальна здатність авторського духу” забезпечувати мистецьку цілісність твору. Наприкінці дев’ятнадцятого і впродовж двадцятого століття з’явилася низка праць, що засвідчила посилену увагу до проблеми автора. Теоретично-методологічне обґрунтування для дослідження різних аспектів цієї проблеми підготували праці О.Потебні, Р.Інгардена, Ж.-П.Рішара, М.Бахтіна, Ж-П.Сартра, Г.-Ґ.Ґадамера, П.Рікера, Р.Барта, М.Фуко, Ж.Дерріди, У.Еко, Е.Гірша та інших дослідників, які й визначили напрями розвитку теорії літератури. Незаперечний науковий інтерес становлять також праці І.Франка, В.Вино-градова, Л.Гінзбург, Б.Кормана, Н.Бонецької, В.Смілянської, Т.Воропай, А.Островської, Г.Давидової-Білої і багатьох інших літературознавців, ідеї яких ми концептуально розглядаємо в першому розділі. Зрештою, про важливість піднятої теми свідчить уже те, що й молоді дослідники (О.Лапко, Ю.Ільчук, А.Горбань тощо) не оминають увагою проблеми авторської присутності в тексті. Подібну ситуацію можемо простежити і з дослідженнями творчості В.Домонтовича, адже Ю.Шерех, С.Павличко, В.Агеєва, О.Черненко, Р.Корогодський, Ю.Загоруйко, С.Матвієнко, Р.Горбик, М.Хороб чи Г.Грегуль далеко не повний перелік літературознавців, яких зацікавила творчість цієї непересічної особистості. Однак, як правило, дослідники або намагаються з’ясувати невідомі елементи біографії митця або зосереджують увагу на інтелектуальному характері прози В.Домонтовича, апелюючи здебільшого до проблемно-тематичного підходу. Відповідно, актуальність теми дисертації здається нам очевидною.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з напрямом роботи кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка. Дослідження проводилося як складова частина комплекс-ної теми Теорія літературного процесу і компаративні аспекти його вивчен-ня” (№ держ. реєстрації 0103U4005921), у якій передбачено опрацювання відповідних теоретичних категорій та понять і розкриття особливостей твор-чої індивідуальності письменника на основі художнього тексту. Тема і план-проспект дисертації схвалені на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” (Витяг з протоколу №3 від 20 вересня 2005р.)..
Метою дослідження є осмислення поняття автора як естетичної категорії, систематизація відповідного термінологічного апарату, формування моделі аналізу авторської свідомості та з’ясування характерних способів реалізації автора в тексті. Для досягнення поставленої мети в дисертації передбачено вирішення таких завдань:
· висвітлити основні тенденції трактування проблеми автора в сучасному літературознавстві;
· чітко з’ясувати зміст термінів і понять, якими дослідники позначають певний спосіб присутності автора в тексті;
· обґрунтувати принципи аналізу авторської свідомості й визначити роль окремих елементів її текстуальної репрезентації;
· на основі окреслення тематичного спектру інтелектуальних ідей прози письменника виявити діалогічний зв’язок між автором і повноправними чужими” свідомостями суб’єктів висловлювання, продемонструвати динамічний і гетерогенний характер образу автора;
· встановити значення наративної, сюжетно-композиційної організації творів митця, жанрово-стильових особливостей прози письменника для розпізнавання авторських стратегій;
· охарактеризувати вплив творчої індивідуальності письменника на домінанту тональність світовідчування персонажів і формування образної системи художньої прози митця.
Об’єктом дослідження є художні твори В.Петрова-Домонтовича, а також його наукові та культурологічні праці й епістолярна спадщина.
Безпосереднім предметом наукового осмислення в дисертації є гетерогенний характер авторської свідомості В.Петрова-Домонтовича, виражений через відповідну зовнішню та внутрішню організацію художньої прози письменника.
Специфіка об’єкта і предмета дослідження вимагала комплексного підходу для досягнення поставленої мети, а тому методологічною основою дисертації є елементи різних методів. При з’ясуванні особливостей проекції свідомості емпіричного автора на художній текст, який відтак перетворюється на інший вимір авторського існування, продуктивним виявився психологічний метод. Зважаючи на екзистенційну спрямованість прози В.Домонтовича, а також на межовий” характер біографічної ситуації автора, ми вважали доречним застосувати елементи екзистенціалістської моделі аналізу художнього твору, яка розглядає літературу як один із виявів людського буття. Як метод дослідження використано також герменевтику, що передбачає множинність інтерпретацій художнього тексту, а отже, уможливлює багатопланове й водночас виважене його прочитання. Структурний метод допоміг визначити особливості наративної та сюжетно-композиційної організації прози письменника, які засвідчили відповідність усіх рівнів художньої структури індивідуальній свідомості автора. Ґрунтовна характеристика образної системи творів В.Домонтовича стала можливою завдяки типологічному методові, а сам принцип наближення до світу авторської уяви через ключові образи тісно пов’язаний із феноменологією. Зрештою, відзначаючи роль читача у творенні значень художнього тексту, ми апелюємо до методу рецептивної естетики.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в дисертації:
· здійснено спробу систематизації провідних підходів до осмислення проблеми авторської свідомості в світовому, зокрема українському, літературно-критичному дискурсі;
· підкреслено необхідність удосконалення термінологічного апарату з відповідної проблеми й запропоновано шляхи розв’язання термінологічних непорозумінь;
· окреслено механізми встановлення зв’язків між автором як реальною особою й автором як текстуальною категорією та обґрунтовано доцільність вивчення авторської свідомості через комплексний аналіз художніх творів письменника, а також наукової, культурфілософської та епістолярної спадщини митця;
· чітко структуровано явище авторської свідомості й запропоновано модель її дослідження як цілісної функціональної системи;
· означено взаємозв’язок ментальних структур письменника і поверхневих та глибинних структур його художньої прози;
· вперше висвітлено поетику творів В.Домонтовича з погляду авторсь-кої свідомості й здійснено системне дослідження прози письменника через аналіз домінантних образів, а також наративних, сюжетно-композиційних та жанрово-стильових особливостей творчості митця.
Практичне значення одержаних результатів. Тези дисертації суттєво доповнюють і уточнюють наявні концепції авторської свідомості, а отже, можуть бути відправним пунктом для подальшого осмислення цієї складної проблеми. Результати дослідження можна використати для підготовки курсів лекцій з теорії літератури, методології літературознавчих студій, української та світової літератури, спецкурсів, а також при створенні підручників і навчальних посібників до цих курсів чи при написанні наукових праць.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження здобувачка отримала особисто.
Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертації використовува-лися на практичних заняттях зі студентами філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка під час проходження аспірантської педагогічної практики та впродовж виконання асистентського педагогічного навантаження. Результати дослідження були оприлюднені на наукових семінарах кафедри та звітних наукових конферен-ціях Львівського національного університету імені Івана Франка за 2003-2004 роки. Основні положення дисертації апробовані також на таких наукових конференціях і семінарах: 1) Міжнародна наукова конференція Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 14-15 травня 2003р.); 2) Міжнародна наукова конференція Наративні виміри літератури” (Тернопіль, 23-24 жовтня 2003р.); 3) Всеукраїнська наукова конференція Література та літературознавство: історія і сучасність” (Житомир, 20-21 квітня 2004р.); 4) VII Міжнародна наукова конференція мо-лодих учених (Київ, 23-26 червня 2004р.); 5)Міжвузівський науковий семі-нар Терміносистема слов’янського літературознавства” (Житомир, 22-23 бе-резня 2005р.). 6) Міжнародна наукова конференція Актуальні проблеми історії і теорії української літератури” (Львів, 7-8 червня 2005р.); 7) VIII Між-народна наукова конференція молодих учених (Київ, 21-23 червня 2005р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 6 статей.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації зосереджено увагу на проблемі авторської свідомості, яка останнім часом стала предметом безпосереднього зацікавлення західноєвропейських, американських та українських літературознавців. Зважаючи на існування часто взаємосуперечливих підходів до розуміння постаті творця художнього тексту, ми запропонували власну модель вивчення авторської свідомості. Така модель, з одного боку, дозволила чітко структурувати складний феномен авторської свідомості, а з іншого, уможливила комплексний аналіз художнього і науково-філософського дискурсів письменника. Інтелектуальна проза В.Домонтовича і його культурософські праці послужили вдячним матеріалом для виокремлення слідів” авторської присутності в тексті і водночас для обґрунтування труднощів, пов’язаних з ідентифікацією автора художнього твору. Подвійне” існування Віктора Петрова-Домонтовича, амбівалентність його художнього світу зумовили розмитість” авторського образу”, тому диверсифікація” авторської свідомості стала центральним поняттям у розкодовуванні багатовимірного простору текстів В.Домонтовича.
Обґрунтування власної концепції авторської свідомості вимагало систематизації основних підходів до осмислення проблеми автора в літературно-теоретичному дискурсі. Дослідники, з одного боку, трактують твір як вираження авторської позиції, як засіб збагнути особу письменника й атмосферу часу, що залишила відбиток на творчій індивідуальності митця, а з іншого, намагаються усунути авторське я” з художнього тексту. Очевидно, що перебільшення ролі авторської присутності в тексті призводить до небезпеки зосередження на приватному житті письменника. Пояснюючи текст через біографію автора, літературознавці не враховують принципу розмежування емпіричної реальності та літературної умовності, не беруть до уваги того, що автор, проектуючи себе на художній текст, стає естетично перетвореним суб’єктом, а отже, автентичне авторське я” залишається недосяжним для читача. Звичайно, автора як реальну особу не можна відмежувати від автора в тексті, але апелювання до біографії чи психології творця не повинно притлумлювати естетичної перспективи дослідження, оскільки художній твір постає насамперед як мова внутрішнього Іншого”.
Розсіяність” суб’єкта в художньому творі, процесуальність творення авторського образу тісно пов’язані з характерною для ХХ століття кризою ідентичності особи: у тексті автор постає щоразу іншим, зберігаючи водночас ледве вловимі точки дотику з попередніми своїми я”. Така змінюваність суб’єкта висловлювання водночас не заперечує можливості пошуку слідів” авторської присутності в тексті, адже митець ніколи не зможе повністю абстрагуватися від власних думок та переживань і продемонструвати реципієнтові чисту” свідомість. Зрештою, навіть теоретики, які постулювали смерть автора”, говорили насамперед про зняття з автора відповідальності за висловлювані ідеї і про недопустимість трактування автора як єдиного джерела значень тексту та критерію правильної інтерпретації. Тобто аналіз особи” письменника звільняє місце усвідомленню множинності закладених у тексті значень, які апелюють до співтворчості читача, а отже, не можуть бути тотожними первинному задумові митця. Автор стає джерелом лише одного з можливих значень, зберігаючи невидимий зв’язок між своєю свідомістю і власним дискурсом. Саме цей зв’язок пояснює, чому, незважаючи на всі читання-непорозуміння”, існує щось спільне в інтерпретаціях різних читачів. Художній твір виявляється, з одного боку, незалежним об’єктом, а з іншого, чиїмсь витвором, у якому можна простежити натяки на ідентичність суб’єкта, навіть якщо вона постійно перебуватиме в підвішеному” стані.
Розглядати твір як спосіб авторського інобуття” дозволяє сутнісний зв’язок, що існує між ментальними стуктурами письменника і поверхневими та глибинними структурами його художніх текстів. Спорідненість різних текстів одного автора, яка виявляється у взаємопов’язаних ключових поняттях, у внутрішньому самоцитуванні, у певних наративних, сюжетно-композиційних та жанрово-стильових особливостях, дає підстави розглядати автора як творця особливої філософії тексту, а всю творчість письменника як єдиний Текст, тобто як цілісну систему, кожний елемент якої репрезентує характерні ознаки авторської свідомості. Формуючи модель дослідження авторської свідомості, ми також запропонували шляхи розв’язання термінологічних непорозумінь, які виникають при спробах пояснення способів авторської присутності в тексті. Позначення терміном автор” реальної особи письменника, наратора чи репрезентанта певного погляду на світ, багатозначність термінів образ автора” чи власне автор” унеможливлюють адекватне осмислення проблеми автора.
Усвідомлюючи принципову відмінність (і водночас тісний зв’язок) між письменником як реальною особою і автором як текстуальною категорією, ми намагалися продемонструвати, що, як і чому з’являється в художніх творах письменника. Саме таким підходом зумовлено трактування авторської свідомості як метатекстуальної категорії, що передбачає глибинну єдність текстуального і позатекстуального наближення до автора художнього твору. Внтутрішньотекстові елементи, які синтезуються у свідомості читача до образу автора, безумовно, доповнюються наявною інформацією про біографічного автора-творця. Як наслідок, процес пізнання автора перетворюється на нескінченне взаємопроникнення і взаємозумовлення автора-творця”, лімінального автора”, автора-стилю”, автора-концепції”, автора-функції”, автора-суб’єкта”, імпліцитного автора”, образу автора” і, зрештою, самого автора”.
Автор у тексті перетворюється в нескінченну зміну взаємопов’язаних структур, на основі яких можна розпізнати структури авторського мислення. Реконструювання авторської свідомості передбачає насамперед звернення до суб’єктного рівня організації тексту як до найважливішої поверхневої структури вияву авторської свідомості. Саме завдяки голосам” нараторів і персонажів автор висловлює в художньому творі певні філософські погляди і вступає в діалог з іншими” свідомостями. Двозначність взаємин автора й персонажа полягає в тому, що, з одного боку, персонаж перебуває в іншій естетичній площині порівняно з автором, а з іншого, він є модусом імплікацї автора в тексті, а отже, криза ідентичності персонажа, безперечно, впливає на авторську ідентичність.
Відчуття двозначності існування і катастрофічної несталості” життя турбує більшість персонажів В.Домонтовича. Це дає підстави стверджувати, що проблеми, які гостро стояли перед еміричним автором змінюваність епох, втрата ґрунту, деструктивний вплив раціоналізму на людину, хистка межа між нормою і безумством, суперечливі погляди на мистецтво тощо, набувають наративного продовження в текстах письменника, зберігаючи водночас наративну автономність як твердження, висловлювані у віртуальному світі. Аналогічна ситуація виникає й у випадку з впровадженням у текст імен реальних осіб, які, з одного боку, свідчать про розмивання граней між художньою й емпіричною дійсністю, а з іншого, все ж таки належать насамперед до фікційного світу. Квазітвердження, що існують у творі, добре узгоджуються з концепцією відносності істини, яка пронизує наукові та художні твори Петрова-Домонтовича. Відсутність абсолютної істини, відповідно, можна розглядати як причину того, що автор не ставить перед собою завдання остаточно розв’язати певну проблему. Звідси випливає руйнування позитивного героя” як рупора авторських ідей. Способом присутності автора в тексті стає співіснування відмінних між собою, але рівноправних поглядів, що свідчить про плинність наративної ідентичності автора і про диверсифікацію авторської свідомості. Автор може залишати в тексті натяки на свою реальну ідентичність, апелюючи до певного типу персонажа, впроваджуючи в художній твір фраґменти, співзвучні з окремими елементами наукового чи епістолярного дискурсу або вдаючись до демонстративної автобіографічності, однак усе це водночас є свідченням подвійності авторського існування.
Подібне приховування авторської ідентичності можна знайти і на рівні наративних стратегій Домонтовичевої прози. Кожен наратор у літературному творі насамперед вигадана постать, яка існує лише в художньому вимірі, тому розмежування свідомостей емпіричного автора та наратора обов’язкове. Особливо це стосується демонстративного втручання автора” в розповідь у вигляді ремарок” чи наративних конструкцій, у яких немає чіткого маркування зміни суб’єкта мовлення: якщо важко розпізнати межу, що відокремлює наратора від персонажа, то тим паче виникають труднощі при намаганні з’ясувати, за яким суб’єктом приховується сам автор. Переплетення всюдисутності і всеобізнаності гетеродієгетичного наратора із суб’єктивно забарвленим викладом наратора гомодієгетичного не дозволяє безапеляційно говорити про відавторський” наратив навіть тоді, коли відстороненість розповідача здається очевидною. Шукати точки дотику між свідомостями наратора й біографічного автора спонукають документальний характер викладу, поява так званого наратора-інтелектуала” чи маскування під оригінальну саморозповідь у творах автобіографічного характеру. Однак навіть у цих випадках я” суб’єкта висловлювання не тотожне автентичному я” письменника. З певністю можемо говорити передусім про інтелектуальне наповнення художніх творів В.Домонтовича, що виявляється, зокрема, в діалогах-полеміках, принципова незавершуваність яких добре ілюструє замовчування авторської позиції. Уривчастість діалогової мови, апелювання до віртуальних адресатів чи застосування техніки усвідомленого” потоку свідомості засвідчують тісний зв’язок між модерними і традиційними наративними стратегіями в Домонтовичевій прозі, який можна простежити також на рівні сюжетно-композиційної організації.
Усі рівні художньої структури тісно пов’язані з авторським задумом. Доказом цього, безумовно, є оригінальні принципи побудови кожного літературного твору. Розмивання жорсткої бінарної основи конфлікту, акцент на суперечностях, які існують між окремими поглядами одного і того самого персонажа, ледве помітні переходи зовнішнього конфлікту у внутрішній дають підстави говорити про певні пріоритети автора при організації художнього твору. Тенденція до внутрішньоконфліктних домінант, переважна відсутність однозначної розв’язки, несподівані сюжетні ходи, наскрізні і ситуативні деталі, заголовки, які часто блокують думку читача, все це свідчить про відповідну спрямованість авторської активності”. Послаблена фабульність у творах Домонтовича компенсується розгортанням глибоких рефлексій персонажів, інтертекстуальною манерою письма, а отже, є всі підстави зробити висновок про інтелектуалізм авторської свідомості.
Підґрунтя для філософських роздумів забезпечує також часопросторова організація прози письменника, зокрема зміщення часових площин, акцент на суб’єктивному переживанні часу, розмежування сакрального і буденного простору, трактування дороги як символу людського життя тощо. Особливо важливою є урбаністична свідомість персонажів Домонтовича, адже місто стає знаком відповідного типу свідомості персонажа й автора. Суб’єкти Домонтовичевої прози, хоч і відчувають дискомфорт від цивілізації, сприймають місто як свій” простір, у якому вони почуваються органічно і впевнено. Отож можна з певністю стверджувати, що саме глибинний зв’язок між різними елементами художнього твору дозволяє збагнути авторську концепцію моделювання світу.
Про внутрішню спрямованість автора свідчить також його звернення до певної жанрової моделі. Вказівка на приналежність твору до певного жанру визначає відповідний горизонт сприймання тексту, однак кожен митець свідомо чи несвідомо в процесі творчості звільняється від тиску жанрових стереотипів, підпорядковуючи останні своєму індивідуальному баченню. У випадку з В.Домонтовичем це виявляється у творах автобіографічно-мемуарного жанру, де взаємопроникнення факту і вигадки дає змогу авторові переживати себе як можливого Іншого”, у співіснуванні (навіть у межах одного твору) ознак психологічної та інтелектуальної прози, і особливо в появі своєрідних жанрових гібридів. Розмивання жанрової чистоти” свідчить про ігрову налаштованість творця художнього тексту, про відмову від якоїсь однієї чітко визначеної моделі творення віртуального світу. Навіть у житійному оповіданні автор проектує своє я” на художній текст, нашаровуючи на сакральний дискурс науковий тип мислення. Власне, вплив автора-інтелектуала можна простежити і в романізованих біографіях, і в біографічних нарисах, і в оповіданнях-притчах, які дають підстави робити висновки про індивідуально-авторське світосприйняття.
Особлива манера мислення письменника, специфіка його світовідчування зумовлює відповідну поетику художнього твору, яка лежить в основі авторського стилю. У прозі В.Домонтовича індивідуально-авторський стиль можна охарактеризувати як взаємопереплетення різностильових елементів. Модерністська поетика Домонтовича прихована під зовнішнім шаром квазіреалістичного стилю, імпресіонізм та експресіонізм контролюються потужним інтелектуальним струменем, а неокласицизм виявляється в органічній приналежності до світової культури, але не в строгій” композиційній впорядкованості. Філософським підґрунтям Домонтовичевої прози можна вважати екзистенціалізм, який залишає відбиток як на світовідчуванні персонажів, так і на художній концепції людини. Показовим у цьому контексті є екзистенційний вимір біографічної ситуації Віктора Петрова, яка може бути влучним прикладом несталості й абсурдності людського існування. Саме абсурдністю світу можна пояснити наявність у творах Домонтовича цілої низки парадоксальних тверджень, а також іронії, яка руйнує однозначність тверджень і, перетворюючись на принцип світовідчування, змушує автора розчинитися у двозначностях. Отож диверсифікаційне співіснування в прозі Домонтовича різних художніх практик стає, як це не парадоксально, знаком глибинної ідентичності автора.
Творча індивідуальність митця впливає також на домінантну тональність світовідчування персонажів, тобто на значення, які виявляються насамперед на глибинному рівні тексту. Автор розчиняється у створюваних образах, повторення яких надає викладові певного ритму, а отже, дає змогу робити висновок про відповідний світ авторської уяви. Семантика ключових образів у прозі В.Домонтовича дозволяє говорити про диверсифікацію авторської свідомості, адже домінування амбівалентного змісту цих образів тісно пов’язане з мінливою ідентичністю автора. Апологія роздвоєння” чи подвійності” зумовлює появу на сторінках Домонтовичевої прози різних типів масок, які відображають співіснування ідентичного й відмінного в межах однієї особи і демонструють тотальність гри в людському житті. Апелюючи до двійників, які репрезентують підсвідоме людини, автор вводить у свої тексти образ дзеркала, що сигналізує про появу Іншого. Дзеркальний парадокс тотожності, згідно з яким відображення містить частку автентичної особи суб’єкта і водночас його інший” образ, спонукає говорити про дзеркало як символ кризи особистої ідентичності та подвоєного життя світу. Зрештою, навіть художній твір набуває дзеркальних” особливостей, адже він, спонукаючи митця до самоартикуляції, водночас стає місцем появи Іншого, своєрідним ніби-світом. Таке взаємопроникнення між віртуальним світом і реальністю, між раціональною та ірраціональною сферами можна продемонструвати також на прикладі сновидінь, які, завдяки своїм конкретно-чуттєвим символічним образам, набувають властивостей мистецького твору.
Одними з найважливіших домінант Домонтовичевої прози є екзистенційні образи, які можна з певністю вважати свідомою чи несвідомою проекцією внутрішнього світу автора на художній текст. Такі ключові образи дозволяють говорити про відповідне семантичне поле, в якому працює думка автора. Узгоджуючись з домінантними душевними станами персонажів і вловлюючи настрої відчуження і приреченості, образи темряви, туману, тіні, нудьги чи порожнечі недвозначно свідчать про беззмістовність життя і внутрішню тривогу персонажів, про постійне відчуття безвиході, відчаю та розчарування. Образ ґрунту, який втікає з-під ніг, і плин ріки, що викликає асоціації з плинністю часу, спонукають до висновків про те, що однією з головних проблем для В.Домонтовича стає непостійність людського існування і проминальність духовних цінностей, які ще можна затримати хіба що з допомогою слова.
Власне, слово і мовчання перетворюються на одну з найголовніших проблем для В.Домонтовича. Усвідомлюючи, що двозначність слів призводить до втрати автентичності висловлювання, до безперервного пошуку адекватного слова і до проблеми порозуміння з Іншим, автор, очевидно, через свою творчість шукає можливості артикулювати невисловлюване, навіть якщо читач не зуміє адекватно відтворити його інтенції. Таким чином, слово стає не лише однією з тематичних домінант художнього твору, а й онтологічною проблемою самого автора як біографічного, так і текстуального.
Пропонуючи в дисертації власну модель дослідження авторської свідомості, ми, звичайно, не претендуємо на остаточне вирішення всіх проблем, пов’язаних з присутністю автора в тексті. Складний феномен авторської свідомості ще вимагає ґрунтовного вивчення з урахуванням найновіших досягнень у галузі психології, зокрема психології художньої творчості. Крім того, цікавим і потрібним, на нашу думку, було б формування такої концепції авторської свідомості, яка б охопила авторські свідомості” письменників одного стилю (в межах національного письменства чи з виходом у простір світової літератури). Отож сподіваємося, що з’ясування специфіки авторської свідомості в інтелектуальній прозі В.Домонтовича послужить імпульсом для наступних літературознавчих досліджень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамова И.Ф. Мишель Бютор: в поисках жанра //Автор. Жанр. Сюжет: Сб. науч. трудов. Калининград: Калининградс. гос. ун-т, 1991. С.77-85.
2. Агеєва В. Мовні ігри В.Домонтовича //Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. К.: Критика, 2000. С.3-20.
3. Агеєва В. Нова жінка у прозі В.Домонтовича //Слово і час. 2002. №10. С.25-36.
4. Агеєва В. Путівник для інтелектуального бродяжництва //Критика. 2000. №3. С.14-17.
5. Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. К.: Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, 1994. 160с.
6. Агеєва В. Філософський підсумок. Історіософські концепції Віктора Петрова //Кур’єр Кривбасу. 2005. №187. С.205-221.
7. Адорно Т. Теорія естетики. К.: Вид-во Соломії Павличко Основи”, 2002. 518с.
8. Анастасьев Н. Свой голос (Позиция автора” в литературе ХХ века) //Вопросы литературы. 1985. №3. С.57-96.
9. Антонич Б.-І. Національне мистецтво // Антонич Б.-І. Твори. К.: Дніпро, 1998. С.467-476.
10. Астаф’єв О. Реляція реальність сон” у поезії модернізму //Слово і час. 2002. №9. С.35-43.
11. Багряний І. Думки про літературу //Мистецький український рух: Зб. літ.-мист. проблематики. Мюнхен-Карльсфельд, 1946. Зб.1. С.25-36.
12. Бакула Б. Автор, автотематизм, автобіографізм //Наукові записки НаУКМА. К., 1999. Т.17.Філологія. С.88-91.
13. Балдинюк В. Паралельна агіографія” і авторський наратив: комунікативний аспект у романі Валерія Шевчука Око Прірви” //Слово і час. 2003. №2. С.63-69.
14. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов //Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХвв. Трактаты, статьи, эссе /Сост., общ. ред. Г.К.Косикова. М.: Изд-во Московс. ун-та, 1987. С.387-422.
15. Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. /за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С.491-496.
16. Барт Р. Гул языка //Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика /Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Прогресс, 1989. С.541-544.
17. Барт Р. Критика и истина //Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХвв. Трактаты, статьи, эссе /Сост., общ. ред. Г.К.Косикова. М.: Изд-во Московс. ун-та, 1987. С.349-387.
18. Барт Р. Литература и значение //Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика /Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Прогресс, 1989. С.276-296.
19. Барт Р. Нулевая степень письма //Семиотика /под ред. Ю.С.Степанова. М.: Радуга, 1983. С.306-349.
20. Барт Р. О Расине //Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика /Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Прогресс, 1989. С.142-232.
21. Барт Р. Смерть автора //Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика /Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Прогресс, 1989. С.384-391.
22. Барт Р. Удовольствие от текста //Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика /Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Прогресс, 1989. С.462-518.
23. Барт Р. S/Z. М.: УРСС, 2001. 232с.
24. Бахтин М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве //Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. С.6-71.
25. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Советская Россия, 1979. 318с.
26. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе //Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. С.234-407.
27. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424с.
28. Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування //Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. /за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С.406-415.
29. Бахтін М. Проблема тексту у лінґвістиці, філології та інших гуманітарних науках //Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. /за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С.416-422.
30. Бер В. Засади поетики /Від Ars poetica” Є.Маланюка до Ars poetica” доби розкладеного атома/ //Мистецький український рух: Зб. літ.-мист. проблематики. Мюнхен-Карльсфельд, 1946. Зб.І. С.7-23.
31. Бер В. Сучасний образ світу. Криза клясичної фізики //Арка. 1947. Ч.1. С.2-6.
32. Берґсон А. Вступ до метафізики //Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. /за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С.73-83.
33. Бердяев Н.А. Самопознание: Опыт философской автобиографии. М.: Книга, 1991. 448с.
34. Бистрова О. Структуротворчі функції домінантних образів //Слово і час. 2001. №5. С.73-76.
35. Білоус П.В. Психологія літературної творчості: Навч. вид-я. Житомир, 2004. 96с.
36. Бланшо М. Смерть как возможность //Вопросы литературы. 1994. Вып.3. С.191-213.
37. Бонецкая Н.К. Образ автора” как эстетическая категория //Контекст-1985. Литературно-критические исследования. М.: Наука, 1986. С.241-269.
38. Бонецкая Н.К. Проблемы методологии анализа образа автора //Методология анализа литературного произведения. М.: Наука, 1988. С.60-85.
39. Бочаров А. Бесконечность поиска. М.: Советский писатель, 1982. 424с.
40. Боярчук О. Неокласична” проза Віктора Домонтовича як різновид модернізму //Український модернізм зі столітньої відстані. Актуальні проблеми сучасної філології: Зб. наук праць. Рівне, 2001. Вип.Х. С.205-214.
41. Брайчевський М. В.П.Петров (В.Домонтович) //Домонтович В. Без ґрунту. Повісті. К.: Гелікон, 2000. С.510-513.
42. Брюнетьер Ф. Литературная критика //Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХвв. Трактаты, статьи, эссе /Сост., общ. ред. Г.К.Косикова. М.: Изд-во Московс. ун-та, 1987. С.95-107.
43. Будний В. Хто говорить у літературному творі? (Суб’єкт поетичного мовлення в осмисленні Івана Франка) //Українське літературознавство: Зб. наук. праць. Львів, 2003. Вип.66. С.117-127.
44. Бут У. Риторика художественной прозы //Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1996. №3. С.132-159.
45. Вайхсельбаум Г. Ґеорґ Тракль і прорив у модерн //Ідентичність художнього простору. Ґеорґ Тракль у контексті часу, традиції і діалогу культур /Упор. Т.Гаврилів. Львів: ВНТЛ-Класика, 2005. С.9-22.
46. Василишин І. Віртуальний світ українського екзистенціалізму (Ю.Косач і В.Домонтович) //Слово і час. 2003. №6. С.70-75.
47. Веремчук Ю.В. Притчевість та асоціативність у поетиці п’єси-притчі //Вісник Житомирського педагогічного університету. Житомир, 2004. Вип.15. С.179-183.
48. Веретюк О. Концепція наратора і наративні форми (Перехресні стежки” Івана Франка) //Іван Франко письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. Львів: Світ, 1998. С.320-327.
49. Виноградов В.В. О теории художественной речи. М.: Высшая школа, 1971. 240с.
50. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М.: Гос. изд-во худ. л-ры, 1959. 656с.
51. Виноградов В.В. О языке художественной прозы. М.: Наука, 1980. 360с.
52. Виноградов В.В. Проблема авторства и теория стилей. М.: Гос. изд-во худ. л-ры, 1961. 614с.
53. Вітгенштайн Л. Tractatus logico-philosophicus. Філософські дослідження. К.: Основи, 1995. 311с.
54. Воропай Т. В поисках себя. Идентичность и дискурс. Харьков: ХГПУ, 1999. 418с.
55. В’язовський Г.А. Творче мислення письменника. К.: Дніпро, 1982. 335с.
56. Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії //Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. /за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С.250-261.
57. Гайдеґґер М. Навіщо поети? //Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. /за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С.230-249.
58. Галацька В.Л. Форми вираження авторської свідомості в драматичних поемах та кіноповістях Івана Драча: Автореф. дис канд. філол. наук: 10.01.01 /Дніпропетровс. держ. ун-т. Дніпропетровськ, 1996. 23с.
59. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. К.: Либідь, 2001. 488с.
60. Гейзінга Й. Homo ludens. К.: Основи, 1994. 250с.
61. Герменевтика і деконструкція: дискусія Г.-Ґ.Ґадамера та Ж.Дерріди //Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. /за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С.281-285.
62. Гинзбург Л.Я. О лирике. Ленинград: Советский писатель, 1974. 408с.
63. Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. Ленинград: Художественная литература, 1977. 448с.
64. Гнатюк М. Реляція автор текст” у модерній новелістиці Юрія Яновського //Слово і час. 2004. №2. С.3-13.
65. Гнатюк М. Специфіка мемуарів (до проблеми документального та особистісного у спогадах про Івана Франка) //Франкознавчі студії: Збірник наук. праць. Дрогобич: Вимір, 2002. Вип.2. С.171-184.
66. Голомб Л.Г. Особа і суспільство в українській ліриці кінця ХІХ початку ХХ століття. Львів: Вид-во при Львівс. держ. ун-ті вид. об’єднання Вища школа”, 1988. 148с.
67. Гольдман Л. Структурно-генетический метод в истории литературы //Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХвв. Трактаты, статьи, эссе /Сост., общ. ред. Г.К.Косикова. М.: Изд-во Московс. ун-та, 1987. С.335-348.
68. Горбань А. Відношення письменник персонаж” у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора //Вісник Львівського університету. Львів, 2004. Вип.33. Серія філологічна. Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Ч.1. С.146-152.
69. Горбань А. Хвостаті” В.Винниченка: психічні проекції автора в художньому творі //Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Зб. наук. праць /за ред. Поліщука Я.О. та ін. Рівне: Перспектива, 2004. Вип. ХІІІ. С.132-140.
70. Горбик Р. Знімання масок, або Лист у вічність. Віктор Домонтович і світовий контекст //Вітчизна. 2001. №11-12. С.136-143.
71. Грабович Г. Символічна автобіографія у прозі Миколи Хвильового //Грабович Г. Тексти і маски. К.: Критика, 2005. С.237-257.
72. Грегуль Г. Панько Куліш: образ коханця, або фаустівські романи Куліша (за твором В.Петрова Романи Куліша”) //Слово і час. 2004. №6. С.25-33.
73. Грешных В.И. Авторская роль в Путевых картинах” Г.Гейне //Автор. Жанр. Сюжет: Сб. науч. трудов. Калининград: Калининградс. гос. ун-т, 1991. С.31-41.
74. Грицай О. Мала чи велика література? //Мистецький український рух: Зб. літ.-мист. проблематики. Мюнхен-Карльсфельд, 1946. Зб.І. С.82-86.
75. Гром’як Р. До питання про етичні виміри інтерпретації //Слово і час. 2000. №1. С.24-26.
76. Гром’як Р. До проблеми сприймання літературного твору //Гром’як Р. Давнє і сучасне. Тернопіль: Лілея, 1997. С.17-32.
77. Гром’як Р. Жанр у творчому процесі //Гром’як Р. Давнє і сучасне. Тернопіль: Лілея, 1997. С.101-108.
78. Гром’як Р. Цілісне сприймання художнього твору //Гром’як Р. Давнє і сучасне. Тернопіль: Лілея, 1997. С.33-41.
79. Гундорова Т. Жінка і дзеркало //Ї. Ґендерні студії. 2000. №17. С.87-94.
80. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 300с.
81. Гундорова Т. Шістдесятництво: метафора, ім’я, дім // Коцюбинська М. Мої обрії: У 2т. К.: Дух і літера, 2004. Т.1. С.4-10.
82. Ґадамер Г.-Ґ. Актуальність Гьольдерліна //Ґадамер Г.-Ґ. Вірш і розмова. Львів: Ї, 2002. С.10-13.
83.