РИТОРИЧНА СТРУКТУРА СТИЛЮ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Інститут філології

На правах рукопису

ОНИЩАК Ніна Петрівна

УДК

РИТОРИЧНА СТРУКТУРА СТИЛЮ

Спеціальність 10.01.06 теорія літератури

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Київ 2006

Зміст
ВСТУП............................................................................................................... 4
Розділ І. СТИЛЬ ЛІНИ КОСТЕНКО ЯК РИТОРИЧНА СИСТЕМА............... 14
1.1. Категорії "Риторична система", "Риторична структура".......... 14
1.2. Онтологічний підхід до риторичної cистеми........................... 22
1.3. Епістемологічний підхід............................................................ 40
Розділ ІІ. РИТОРИКА ОЗНАЧУВАНОГО: ЗАКРІПЛЕННЯ СМИСЛУ.......... 53
2.1. Семантична гра на рівні фонем................................................. 53
2.2. Поетика контрастів.................................................................... 61 2.3. Метафорика у ліриці Ліни Костенко......................................... 70
2.4. Особливості поетичного синтаксису........................................ 84
Розділ ІІІ. РИТОРИКА ОЗНАЧНИКА: ІЛЮЗІЯ ПРИСУТНОСТІ................ 102
3.1. Поетичне "я": метафізика присутності.................................... 102
3.2. Топос шляху............................................................................. 111
3.3. Модель простору..................................................................... 114
3.4. Модель часу............................................................................. 125
Розділ ІV. РИТОРИКА ЗНАКА: СЕМІОПРОСТІР КУЛЬТУРИ................... 132
4.1. Дуалізм художнього світу Ліни Костенко та його знаковий характер........................................................................................................................ 132
4.2. Естетизм романтиків як чинник "нової міфології".................. 134
4.3. Комунікативна версія "Я − Інший"......................................... 136
4.4. Античні інкорпорації та їх кореляти........................................ 142
4.5. Біблійні варіації........................................................................ 148
Висновки........................................................................................................ 160
Список використаних джерел....................................................................... 169

ВСТУП

Загальновідомо, що поняття стиль” не належить до спеціальної термінології, його використовують у літературознавстві, мистецтвознавстві, семіотиці, соціології, антропології і т.д. Якщо говорити про стиль як літературознавчу категорію, то її досліджували О.Вальцель, Е.Кассірер, Г.Мор'є, Р.Барт, М.Ріффатер, Н.Гудмен, Ж.Женет, В.Жирмунський, В.Виноградов, О.Соколов, Г.Поспєлов, Д.Лихачов, а з українських вчених Д.Чижевський, В.Державин, Л.Новиченко, В.Фащенко, Д.Наливайко, Л.Скупейко та ін. Багато праць присвячено проблемі співвідношення тексту і мови, яке визначають через категорію стиль. При цьому літературна мова асоціюється з художнім стилем (Л.Шпітцер, Л.Тимофєєв, О.Кухар-Онишко), а повсякденна уявляється як відсутність стилю (О.Чичерин, В.Кожинов). Стиль у його широкому баченні, в багатогранності аналітичних підходів це − середня ланка між мовою і літературою, а посередником між лінгвістикою і критикою є стилістика (Ф. де Соссюр, Ш.Баллі, Е.Бенвеніст).
Досі тривають суперечки теоретиків літератури довкола очевидності стилю й обгрунтованості стилістики. Можна вказати на дві крайні тези цих дискусій: 1) стиль є достовірною істиною (Н.Гудмен, Е.Хірш); 2) стиль є ілюзією, якої треба позбутися (Р.Барт, М.Фуко, М.Арів′є, С.Фіш). Впадає в око багатозначніcть літературознавчого поняття стиль, ним позначають: 1) індивідуальність автора (Бюффон: Стиль це сама людина”), 2) одиничність твору, особливе письмо, 3) художню школу (комплекс схожих творів), 4) жанр (сімейство історично споріднених текстів), 5) період (наприклад, стиль доби бароко»), 6) набір виражальних прийомів і засобів, з яких можна вибрати необхідні й т.д.
Актуальність теми. Найпоширенішим у науці є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери автора, методологічних регулятивів, системи зображально-виражальних засобів і прийомів митця. Тут поняття стилю співіснує з такими категоріями, як «тема», «текст», «дискурс», «парадигма», «художня модель», «картина світу» тощо. Ключові положення категорії «стиль», їх конфігуративне значення найпомітніше виявляють себе у численних літературознавчих працях, присвячених творчості Ліни Костенко, чия поезія гідно репрезентує українську літературу в світі. Наукові дослідження допомагають відкоригувати уявлення про складну гетерогенну природу стилю, механізми його соціокультурної детермінації й архетипної пам'яті, корекції із системою конкретно-історичних норм та ідеалів поезії ХХ ст.
Можна говорити про кілька «зрізів», вербальних і невербальних аспектів[1] стилю, помічених вченими:
1) стиль як норма, де йдеться про нормативно-прескриптивне значення категорії стиль” у сенсі того, що гарний стиль” це взірець для наслідування, канон, невіддільний від певного ціннісного судження (В.Базилевський, В.Брюховецький, М.Жулинський, М.Ільницький, Д.Кириленко);
2) стиль як оздоба. Тут, на першому місці, звичайно, орнаментальне розуміння стилю, що найповніше виявляє себе в риториці, де розрізняють речі і слова (res і verba); дві перші частини риторики мають справу з ідеями (inventio і dispositio), третя частина − з їх словесним оформленням (elocutio)[2]. Стиль (lexis) експлікується як варіація постійної теми, певний ефект, про що писав ще Аристотель у Риториці” (Про мову”, кн.ІІІ), розрізняючи ефект й аргумент (Н.Банковська, Н.Дужик, Г.Кошарська, Г.Клочек, Ю.Лабезник, В.Ярмак);
3) стиль як відхилення. Аристотель ототожнював стилістичні варіації з ефектом і оздобою, наполягаючи на відхиленні стилістичної варіації від звичного слововживання. Із визначення стилю через оздобу й відхилення випливають такі бінарні опозиції, як зміст і форма”, зміст і вираження”, матеріал і манера”. Йдеться про фундаментальний дуалізм мови і думки, що лежить в основі цих протиставлень. Специфічний характер цієї аксіоми очевидний: одну й ту ж річ можна виразити різними способами, і ці способи будуть розрізнятися за своїм стилем (О.Забужко, А.Макаров, В.Моренець, М.Найдан). Р.Кено у Стилістичних вправах” завпевняє, що дискредитувати стиль це означає відкинути дуальність мови і думки, зневажити семантичний принцип синонімії;
4) стиль як жанр або тип мови. Цікаво, що в давньогрецькій риториці стиль (як вибір тих або інших виражальних засобів) пов′язувався з поняттям aptum, тобто доречності. Основним критерієм стилю, на думку Аристотеля, є правильність мови, відповідність у ній засобів вираження і цілей. Автори трактатів з риторики розрізняли три види стилю: stilus humilis (простий), stilus mediocris (помірний) і stilus gravis (високий або піднесений). Ціцерон в Ораторі” співвідносить їх із трьома головними школами красномовства: азіанізмом, де панують достаток і насиченість, аттіцизмом із його культом вірності й смаку, і родоським жанром. Діомед у Середні віки пов′язує ці три стилі з тематикою Буколік”, Георгік” і Енеїди”, тобто з пастораллю, дидактичною поемою і епопеєю. Відтоді ця типологія одержала назву rota Virgilii” (Вергілієве колесо”). Три стилі відомі також під назвою genera dicendi, яка засвідчує, що поняття стилю стоїть біля витоків категорії жанру, мабуть тому в історії літератури жанрові відмінності творів тривалий час витлумачували через стиль. Теорія трьох стилів не виключає специфіки детального стилістичного аналізу. Стиль − це властивість дискурсу, який має об¢єктивність виражального коду і зв¢язаний із ціннісною ієрархією та прескриптивністю (Л.Новиченко, В.Панченко, Є.Прісовський, В.Просалова, Т.Салига);
5) стиль як симптом. Починаючи з ХVІІ ст. відбувається зближення стилю та індивіда, з цього часу цей термін виявляє свою двоаспектність, як а) стиль об¢єктивний, виражальний код і б) як стиль суб¢єктивний, відображення індивідуальності. Ця двозначність категорії не раз впливала на різні жанрові класифікації творів. Сучасне розуміння стилю, запозичене з романтизму: тут він узгоджувався не стільки з жанром, скільки з генієм. М.Пруст писав: Стиль для письменника, так само, як фарба для художника, − це питання не техніки, а бачення” (Утрачений час”), і цим самим завершував перехід від розуміння стилю як жанрового канону до його усвідомлення як суб¢єктивної характерності дискурсу. Стилістика ХІХ ст., після усунення з вищої школи риторики, запозичила у неї термін «дискурс». Стиль як симптом осмислювали мистецтвознавці (М.Шапіро, Г.Вельфлін), згодом ця тенденція поширилася на літературознавство. М.Шапіро у статті Поняття стилю” описує його як систему дрібних відхилень, що дозволяють схарактеризувати світобачення того або іншого індивіда, а також реконструювати «відбиток», залишений ним у колективному мисленні. У той же час стиль-бачення − це відправний пункт критики свідомості і тематичної критики, які цілковито можуть бути сприйняті за варіанти глибинної стилістики (Г.Сивокінь, Ю.Сурай, І.Фізер, Ю.Чекан);
6) стиль як культурна прикмета у тому соціологічному й антропологічно­му сенсі, який одержало це слово у німецькій (Kultur) і англійській мові, а згодом у французькій також, тобто стиль як дух або світобачення, притаманні певній спільноті людей (Weltanschauung), світогляд за терміном Ф.Шлейєрмахера. Куль­тура завжди оцінювалася як єдність мови і символічних виявів певної групи (Ю.Липа назвав цей «синтез» душею народу, расою). Поняття стилю, застосоване до культури в цілому, виявляє певну домінативну цінність і принципи естетичної ці­лісності, характерну сімейну схожість” спільноти людей у всіх її символічних виявах. Зразу ж вкажемо на трудність подібного визначення стилю, який постає кон­стантою окремої людини, і цивілізації. М.Шапіро вважає: Стиль це вияв куль­тури як цілого; це зримий знак її єдності. Стиль відображає і проектує назовні внут­рішню форму” колективної думки і почуття”[3] Можемо говорити про упіз­нан­ня цивілізації або культури за своїм стилем, за певною схемою, загальною моделлю, домінантним настроєм, як це обґрунтував О.Шпенглер у Присмеркові Європи”. Отже, стиль у такому сенсі слова − це комплекс упізнаваних формальних рис і, в той же час, симптом певної особистості (індивіда, групи, періоду). Ця тенденція найкраще простежується в монографії Т.Коляди «Інтенсіональний світ поезії Ліни Костенко» (1999), а також у доповідях М.Ільницького, А.Ткаченка, В.Моренця, О.Астаф′єва, Л.Куценка, В.Панченка, О.Пахльовської, Т.Салиги та ін. під час круглого столу «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних», що відбувся 19 березня 2005 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія»[4].
Відтак постає потреба з'ясувати риторичну структуру стилю (подати класифікацію його конотаторів), бо художня мова, з одного боку, специфічна, на неї накладені фізичні обмеження, властиві візуальному матеріалові (скажімо, на відміну від обмежень, накладених звуковою субстанцією), а, з іншого боку, вона універсальна, адже риторичні фігури завжди утворюються за рахунок формальних відношень між елементами. Мова йде про побудову нової риторики, яку можна створити, включивши в неї й риторичні фігури, виявлені ще Квінтіліаном.
У розпорядженні кожного письменника є техніка варіювання літературними засобами, кодами, топосами, й саме вона дозволяє авторові боротися зі штампами. Варто провести принципову паралель між твором як функціональним механізмом, який вивчає поетика або ж «універсальна граматика» (адже саме вона задає правила побудови літературного дискурсу на мікро- та макрорівнях, починаючи з правил утворення топосів, фігур і закінчуючи композицією й сюжетобудуванням), і твором як змістовим феноменом, який вивчає критика. Класичну риторику слід переосмислити в структурних термінах, у результаті чого можна вибудувати загальну або ж лінгвістичну риторику конотативних означників, придатну для аналізу сучасних поетичних систем. Засади такої риторики розробили Р.Якобсон, Р.Барт, У.Еко, Ц.Тодоров, Ж.Женет, Ю.Лотман та інші.
На думку дисертанта, специфіку риторичної структури стилю Ліни Костенко визначають кілька істотних моментів: 1) риторична система, 2) риторика означуваного, 3) риторика означника, 4) риторика знака.
Основу риторичної системи складає ідея комунікативної компетенції, яку протиставлено мовній[5]. О.Кубряковав пише, що інтерпретація тексту «відбувається у загальному контексті пізнавальної й оціночної діяльності людини на відміну від розуміння, опертого на мову»[6]. Мовна компетенція не враховує прагматичного аспекта породжування висловлювань, наявного, скажімо, в концепції породжуваної моделі Н.Хомського.
Риторична система Ліни Костенко, якщо її оцінювати критеріями Г.Рихтера[7], основується на трьох видах мовної комунікації: 1) висхідна, або звичайна, де діалог між автором і читачем забезпечується за рахунок фольклорних повідомлень: думи («Дума про братів неазовських»), казки («Старий годинникар»), легенди («Чадра Марусі Богуславки»), переказу («Чигиринський колодязь») і т.д., 2) ораторська, тут авторський монолог може бути науковим («Летючі катрени»), історичним («Князь Василько»), політичним («Біль єдиної зброї»), або навмисне демонстративним («О мастаки пристосувати крок»), 3) гомілетика багатократні бесіди комуніканта з слухачем або певною аудиторією, на кштал проповідей («Давидові псалми») або навчальних семінарів, де витлумачуються якісь аспекти Біблії («Ісус Христос розп′ятий був не раз») чи моралі («Шукайте цензора в собі»).
Об’єктом дослідження виступає лірична поезія Ліни Костенко: збірки „Вибране” (1989), „Неповторність” (1980), «Над берегами вічної ріки» (1977), „Поезії” (1969), „Сад нетанучих скульптур” (1987), історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1982).
Предметом дисертаційного дослідження є риторична структура поетичних творів Ліни Костенко, аналіз техніки варіювання літературними засобами, кодами, топосами, фігурами комунікації і нарації задля того, щоб не просто їх описати, з'ясувати, чим детермінований текст, а проникнути у їхній змістовий обсяг, у процес означування, здійснити мінливу структурацію творів (в аспекті змінюваності змісту від читача до читача протягом історії), бо «текст безконечно відкритий у безкорнечність» (Р.Барт).
Теоретико-методологічні засади. Дослідник використовує досвід структурно-семіотичної естетики (Р.Якобсона, Я.Мукаржовського, Р.Барта, У.Еко, Ж.Дерріда, Ж.Женета, Е.Бюіссанса, Ю.Лотмана тощо), ідеї герменевтики, рецептивної та феноменологічної естетики, психоаналізу, спирається на результати досліджень провідних європейських, українських та російських учених.
Зв′язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з науковою темою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Актуальні проблеми філології» (Державний реєстраційний номер 02БФ044-01, науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Г.Ф.Семенюк).
Мета і завдання дослідження. Риторична структура стилю Ліни Костенко зумовлена насамперед лінгвістичними чинниками, від яких залежить поетична мова і репрезентований нею зміст (сфера компетенції риторики і її фігур), а також характер художньої реальності (сфера поетики). Більшість учених формально переносять категорії риторики в ділянку поетики. Дослідник ставить собі за мету розмежувати їх і показати, як інтегрується риторична традиція у художній текст, як здійснюються селекція «загальних місць» і відбір субконцептів для конструювання художнього дискурсу, як забезпечується риторичний вплив та аргументація у сфері художньої комунікації, як елементи риторики «співпрацюють» з елементами поетики і естетики. Поставлена мета вимагає розв’язання у дисертаційному дослідженні таких завдань:
- схарактеризувати риторичну структуру стилю та причини її виникнення;
- на основі авторської настанови на повідомлення (message) виділити й операційно визначити поетичну функцію художньої мови Ліни Костенко;
- визначити роль мовного субстрату у побудові окремих риторичних об'єктів, специфіку мовних елементів, з′ясувати залежність риторичних структур від мовних;
- розкрити правила побудови художньої мови на надфразовому рівні, закони поетичної семантики, тобто типи непрямих (переносних) значень (риторичних фігур) і «поетику тексту» (структуру відношень внутрішньотекстових елементів), проаналізувати соціальне функціонування текстів як цілісних знаків;
- визначити типи повідомлень;
- довести, що риторичні елементи стилю сприяють виникненню «функціональної мови» і виступають організатором комунікативної системи.
Наукова новизна одержаних результатів. У ході дисертаційного дослідження було досягнуто результатів, які містяться у наступних положеннях і виносяться на захист:
- риторична структура стилю Ліни Костенко має характер багатомірної дискурсивної форми, «топіки, або фундаментальної семантичної таксономії» (А.Греймас), де головними таксономічними категоріями виступають; 1) риторична система, 2) риторика означуваного, 3) риторика означника, 4) риторика знака;
- використовувані поетесою риторичні операції, які забезпечують художність тексту, виявляють дві тенденції: 1) створення відхилень, коли автор навмисне ускладнює текст і відособлює його від загальноприйнятої мови; 2) забезпечення редукції, коли читач у процесі сприймання може спростити текст, прояснити його, не втрачаючи вміщеного в ньому багатства думки;
- риторично наснажена мова вимагає активного творчого сприймання і пропонує різні варіанти редукції, що співвідносяться з багатозначністю художньої думки. Автор і реципієнт «маніпулюють» рівнями надмірності тексту, зменшуючи або збільшуючи їх за допомогою риторичних фігур, які можна розглядати як своєрідні силогізми; вони генерують образну свідомість і оцінку, доводять уявлювану істинність своїх висновків, передають інформацію, яку іншим шляхом передати годі;
- відхилення в художній мові стають загальноприйнятими, складають риторичну систему і набувають конвенціональності (домовленості, важливої для поезії). Так, Ліна Костенко включає в поезію елементи інших знакових систем (міфи, екфразиси, інкорпорації з Біблії, історичних хронік, живопису, музики, народних пісень, документалістики), цим самим досягаючи новаторської виразності;
- у Ліни Костенко дуже помітна співвіднесеність художнього тексту із його стилістично безбарвним, чисто інформативним інваріантом. Риторичні фігури забезпечують відхилення від загальноприйнятої мови й замінюють «нульові» конфігурації думки нетривіальними, особистісно забарвленими, сугестивно переконливими. В основі більшості фігур лежить опозиція норма/відхилення, яка й визначає їхню стилістичну самобутність і виразність;
- художнє моделювання Ліни Костенко пов’язане з типологічним описом різних культур і набором допустимих перекодувань, що загострює проблему перекладності/неперкладності текстів. Закладені в поезії альтернативні коди перетворюють семіотичний простір в діалогічний: всі рівні семіосфери, ніби вкладені один в одного, є одночасно й учасниками діалогу (частиною семіосфери), і простором діалогу (її цілим);
- єдність принципу конструювання втілюється в автодискрептивних утвореннях метакультурного рівня, які можна уявити собі як сукупність текстів або граматик («культура текстів» і «культура граматик»). Таким чином риторична система є складно влаштованим текстом, який розпадається на ієрархію «текстів у тексті» й утворює їхні складні переплетення.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані в літературних дослідженнях; застосовані в лекційних курсах з теорії та історії української літератури, спецкурсах та спецсемінарах; при написанні студентських наукових досліджень (курсових, дипломних та магістерських робіт); відповідних розділів підручників і посібників.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження оприлюднено на всеукраїнській науково-практичній конференції „Актуальні проблеми вивчення теоретико-літературних і мовознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах” Рівне, 1995; на науковому семінарі з проблем сучасної семіотики „Знак. Символ. Образ” Черкаси, 1996; 1998; на III Дрогобицькій краєзнавчій науковій конференції Дрогобич, 1996; на міжнародній науковій конференції, присвяченій 110-річчю від дня народження М. Гумільова, Дрогобич, 1996; на міжнародній науковій конференції „Суспільствознавчі науки та відродження нації” - Луцьк, 1997; на міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 105-річчю від дня народження М. Цвєтаєвої, Дрогобич, 1998; на міжнародній конференції, присвяченій 100-річчю від дня народження Михайла Максимовича − Київ, 2004; на міжнародній науковій конференції «Стильові домінанти української поезії ХХ століття» − Ужгород, 2005.
Основні положення дисертації відображено в 14 публікаціях.
Результати дослідження на сьогодні впроваджені у читання курсу української літератури у Дрогобицькій регіональній гімназії.
Структура роботи обумовлена внутрішньою логікою розкриття теми до­слід­жен­ня, характером предмета, а також поставленою метою та основними зав­дан­ня­ми роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який налічує 211 позицій. Загальний обсяг роботи 183 с.

[1] Див.: Компаньон А. Демон теории. Литература и здравый смысл. Пер. с франц. С.Зенкина. М., 2001. С.197-202.

[2] Див.: Мацько Л., Мацько О. Риторика. К., 2003. С.90-110; також: Державин В. Античное учение о тропах в свете современной стилистики // Наукові записки. Праці науково-дослідчої катедри історії европейської культури. Харків, 1929. Вип. ІІІ. С.67-77; його ж: Вчення античної реторики про фіґури сенсу (schemata dianoias). Мюнхен, 1956. 19 с.; Качуровський І. Основи аналізи мовних форм (стилістика). Фігури і тропи. Мюнхен − Київ, 1995. 236 с.

[3] Schapiro M. La notion de style. Paris, 1953. P.35.

[4] Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних. К., 2005. 52 с.

[5] Красных В. «Свой» среди «чужих»: миф или реальность? М., 2003. С.67.

[6] Кубрякова Е. Текст проблемы понимания и интерпретации // Семантика целого текста. М., 1987. С.93-94.

[7] Див.: Воробьева С. Риторическая коммуникация // Всемирная философия. Энциклопедия. М. Минск, 2001. С.865.

Список литературы

Висновки

Філософським підґрунтям стилю Ліни Костенко можна вважати концептуальні настанови екзистенціального вибору і волі в ситуації дегуманізованого суспільства та абсурду буття, потужним хаотичним віянням яких вона протиставляє поетичну модель власного космосу, в якому поєднані макрокосм та мікрокосм за високими естетичними критеріями, за принципами справжньої краси, на підставі калокагатії. Чесна, по-чоловічому раціональна і водночас по-жіночому душевна активність суб’єктного „я” зумовила появу її риторичної системи, де відчутна авторська настанова на повідомлення (message) й увиразнену функцію художньої мови. У побудові її риторичних об'єктів велику роль відіграє мовний субстрат, специфіка мовних елементів (іманентні граматичні структури речення), правила побудови художньої мови на надфразовому рівні, закони поетичної семантики, тобто типи непрямих (переносних) значень (риторичних фігур) і «поетика тексту» (структура відношень внутрішньотекстових елементів). Її суб′єктне „я” тісно пов’язане з архетипами та сьогоденням, уособлює зв’язок із землею і водночас із небом, втілює модель „макрокосммік­ро­косм”, в якій відображена міфічно обґрунтована світобудова за редакцією Ліни Костенко у такому вигляді: Всесвіт=Дерево=Душа. Нонконформізм Ліни Костенко став постійним еталоном життєвої позиції Поета та її ідіостилю, що розгортається у семантичному полі сакральних слів-домінант „життя”, „слово”, „поет”, „поезія”, „Всесвіт”, „космос”, „душа”. Лексеми „життя”, „слово”, „поезія” для Ліни Костенко перебувають у нерозривному зв’язку і втілюються в постаті поета, який „ природний, як природа. Од фальші в нього слово заболить”. Ця думка, будучи провідною у циклі „Летючі катрени”, поширюється на всю лірику, однак це не означає, що вона вбачає у письменстві речника нації, вона швидше виражає душу свого народу, його біографію, що часто збігається з її біографією, але при цьому завжди поривається до вершин високого Духу, орієнтуючи на них свого читача на особливу риторичну систему, де риторичні елементи сприяють виникненню «функціональної мови» і виступають організатором художньої комунікації.
Риторична структура стилю Ліни Костенко має характер багатомірної дискурсивної форми, «топіки, або фундаментальної семантичної таксономії» (А.Греймас), де головними таксономічними категоріями виступають; 1) риторична система, 2) риторика означуваного, 3) риторика означника, 4) риторика знака. Образ поета в ліриці Ліни Костенко збігається з авторським „я” поетеси, яка сама створює текст свого життя, виступаючи водночас і деміургом, і дійовою особою. Розбудовуючи свій поетичний космос як протистояння внутрішньому та зовнішньому хаосу, Ліна Костенко формує власну екзистенційну модель світу, в основу якого покладено хронотоп шляху в антропоцентричній перспективі, в якому закладено ідею пошуку істини, що виводить ліричну героїню у просторові координати буття у його різних проявах (земному і небесному), з присутністю у ньому символів Сонця та Місяця. Сполучення реального та ірреального вимірів цього світу, їх взаємопроникнення засвідчують специфіку світобачення поетеси, а відтак її ідіостилю.
Використовувані поетесою риторичні операції, які забезпечують художність тексту, виявляють дві тенденції: 1) створення відхилень, коли автор навмисне ускладнює текст і відособлює його від загальноприйнятої мови; 2) забезпечення редукції, коли читач у процесі сприймання може спростити текст, прояснити його, не втрачаючи вміщеного в ньому багатства думки. Риторично наснажена мова вимагає активного творчого сприймання і пропонує різні варіанти редукції, що співвідносяться з багатозначністю художньої думки. Автор і реципієнт «маніпулюють» рівнями надмірності тексту, зменшуючи або збільшуючи їх за допомогою риторичних фігур, які можна розглядати як своєрідні силогізми; вони генерують образну свідомість і оцінку, доводять уявлювану істинність своїх висновків, передають інформацію, яку іншим шляхом передати годі. Світові абсурду Ліна Костенко протиставляє власну модель з чітко прокресленими космотворчими лініями шляху, путівця, які імплікують рух, одночасно відтворюють ідею часу, що розгортається в ант­ро­по­центричній перс­пективі. „Як усе, що створене, так і людина постійно знаходиться у ру­сі Кожний людський вчинок стає частиною дороги життя людини”.
Відхилення в художній мові стають загальноприйнятими, складають риторичну систему і набувають конвенціональності (домовленості, важливої для поезії). Ліна Костенко включає в поезію елементи інших знакових систем (міфи, екфразиси, інкорпорації з Біблії, історичних хронік, живопису, музики, народних пісень, документалістики), цим самим досягаючи новаторської виразності. Риторичні фігури в її художньому світі забезпечують відхилення від загальноприйнятої мови й замінюють «нульові» конфігурації думки нетривіальними, особистісно забарвленими, сугестивно переконливими. В основі більшості фігур лежить опозиція норма/відхилення, яка й визначає їхню стилістичну самобутність і виразність.
Уявлення про людину як мандрівника одне з найбільш глибинних, пов’язане з її здатністю самоусвідомлюватися у вічному відтворенні, пошуках себе, прагненням до постійного оновлення, до осмислення зв’язку віків, що виходить далеко за межі архетипу. Героїня, вдивляючись у свій родовід, не лише відновлює генетичну та історичну пам’ять, а й прокреслює його хронотоп в онтологічну перспективу, органічною ланкою якої вбачає себе. Образ дороги, путівця набуває багатозначного символічного значення в поетичній системі ідіостилю Ліни Костенко, часто переходить з реального простору в духовний до божественної істини: „Співає ліс захриплими басами, / веде за повід стежечку худу. / І це вже, певно, зветься небесами, / бо я уже над хмарами іду.” / („Ой, із загір’я сонечко, з загір’я”).
Просторова модель світу Ліни Костенко охоплює буття у двох йо­го проявах: космічному і земному. Цей художній топос, найхарактерніший для світосприйняття поетеси, віднаходиться у вірші „Вечір” із збірки „Вітрила”, в якому „бакенщик сивий” не тільки окреслює шляхи нічним па­ро­пла­вам, а й поєднує у цілість різні світи: Всесвіт, Космос і земний світ. Художнє моделювання Ліни Костенко пов’язане з типологічним описом різних культур і набором допустимих перекодувань, що загострює проблему перекладності/неперекладності текстів. Закладені в поезії альтернативні коди перетворюють семіотичний простір в діалогічний: всі рівні семіосфери, ніби вкладені один в одного, є одночасно й учасниками діалогу (частиною семіосфери), і простором діалогу (її цілим). Ліна Костенко розбудовує свій поетичний космос як структуру, покликану протистояти небезпечному хаосу, наділяє його геометрично чіткими рисами, раціональними характеристиками і все ж покладає в його основу не пластичні, а музичні чинники: „Мені здається, музика космічна. / Найбільш космічна із усіх мистецтв. / Я часом думаю, що музика походить / ще з позивних із космосу крізь хаос.” („В його акордах чутно кроки Бога”). У її текстах єдність принципу конструювання втілюється в автодискрептивних утвореннях метакультурного рівня, які можна уявити собі як сукупність текстів або граматик («культура текстів» і «культура граматик»). Таким чином, риторична система є складно влаштованим текстом, який розпадається на ієрархію «текстів у тексті» й утворює їхні складні переплетення.
Концепція часу, як і простір, виявляє себе в кожній клітині ідіости­лю Ліни Костенко, в кожній „стилістичній молекулі”, розгортається у різних аспектах, у різних історичних вимірах поетичної картини світу. Йдеться про часи космічний, власне історичний, природний і життєвий. У їх поєднанні виявляється ущільнення семантики поетичних образів. Героїня Ліни Костенко органічно вписується в сучасність і гостро відчуває всі прояви часу, їх зв’язок у космічному хронотопі. Художній світ поезії Ліни Костенко яскраво демонструє неповторну самобутність її поетичного світовідчуття і світобачення, мислення та ху­дож­ньо­го світу. Не будучи виразно продовжувачем традицій екзистенціалізму, йо­го наслідувачем, Ліна Костенко, тим не менше, вдається до цілого ряду екзис­тенціальних прийомів, які стали невід’ємною частиною її ідіостилю.
Образи світової культури у твор­чості поетеси свідчать про органічну вписаність її образної системи в ши­рокий культурний контекст світового рівня. Від давніх-давен, від міфів, ле­генд, біблійних часів і античності, від забутого, напівзабутого й усталеного до сучасності, яка пульсує і вимагає від поетеси уваги. Упорядник, перекладач та автор передмови збірки Ліни Костенко „Інкрустації”, що вийшла у видавництві „Пйо­ван едіторе” (1995), за яку їй було присуджено одну з найпрестижніших премій Італії премію Франческо Петрарки, Лука Кальві молодий тала­но­витий славіст, за профілем історик та літературознавець інтерпретує твор­чість і саму постать Ліни Костенко, як визначне явище в культурній іс­то­рії всієї Європи. Поетеса довела, вважає він, і своєю творчістю, і своєю мо­раль­ною позицією, незнищенність як національної культури, так і куль­ту­ри в цілому. В епоху кризи духовних вартостей вірити в це і примусити по­ві­ри­ти в це інших важко, але почесно. Культурні асоціації Ліни Костенко (і не тільки античні й біблійні) і ство­ре­ні на їх тлі поезії сприяють наближенню нас до минулих часів, наближен­ню минулого до нас, внаслідок чого створюється відчуття цілісного культур­но­го контексту, цілісного ареалу світової культури, який охоплює поетів, мит­ців, учених, мислителів, титанів і обдарованих яскравих індивідуаль­нос­тей, людей великої совісті і глибокої моралі. Поетеса створює вражаючий сво­їм масштабом та різноманітністю культурологічний всесвіт, який об’єд­нує в собі усю земну цивілізацію, починаючи від біблійних часів і крокуючи до своєї української сучасності.
Рідний народ, рідна Україна як найбільша цінність у Ліни Костенко ор­га­нічно вписуються у світовий, європейський зокрема, культурологічний все­світ, щоб стати невід’ємною його часткою, увібрати у себе його не­ви­черп­ні багатства. Її українські герої (Маруся Богуславка, Маруся Чурай, князь Ва­силь­ко, прабаба Ївга, дід Михайло, Шевченко, Горислава-Рогніда, Ликера та чис­ленні інші) не існують виокремлено, вони вписані у світ європейської куль­тури, де поруч з ними крокують історичними дорогами Аріадна, Про­ме­тей, Сізіф античності, біблійні Даліла, Самсон, Давид, Петро і численні істо­рич­ні та літературні герої нових і новітніх часів: Мікеланджело, Мане, Ван‑Гог, Гоген, Сезанн і Верне, Моцарт і Сальєрі, Ойстрах і Ліст, Верхарн і Дан­те, Лев Толстой і Хікмет, Блок і Гоголь, Аполлінер, Рабле і Папуша, Со­фія Перовська, королева Ядвіга, Жанна д’Арк та численні інші величні і бу­ден­ні, знамениті і маловідомі постаті історичного минулого та літератури. Для прикладу такого тісного переплетіння самобутньої творчої манери Лі­ни Костенко зі світовою поезією ми розглянули її творчу манеру у зістав­лен­ні з творчістю лише двох поетів Миколи Гумільова та Федеріко Гарсіа Лорки. Цих таких неподібних один на одного і наче таких да­леких від Ліни Костенко поетів багато чого єднає з українською колегою, а во­на піднялась до їхнього рівня, гідно репрезентуючи українську поезію, роб­лячи її невід’ємною часткою європейської і світової культури.
Ідея особистої свободи, розкутості духу, нонконформізму і рів­но­час­но свободи рідного краю і відчуття приреченості з притаманним обом пое­там поглядом крізь віки все це було характерним для філософії і ес­те­ти­ки романтизму і стало стилетворчим фактором поезії Костенко і Гу­мільо­ва. До цього можна долучити щирість і відвертість героїв, їх суб’єк­тив­ну цілісність і безкомпромісність, які створили неповторне емотивно-ро­ман­тичне тло й ореол навколо кожного їхнього образу. Домінантами сти­лю Ліни Костенко та Гарсіа Лорки, які зближують обох поетів, є: цілісне сві­то­сприйняття без поділу на добро і зло, але все ж таки з тяжінням до суму, туги і печалі; романтичний характер поезії з екзотичним підґрунтям; система ба­гатогранних символів, які створюють підтекст і збуджують думку читача, ве­дуть його за собою у глибину віків; глобальна метафоризація та антитеза-зітк­нення разюче контрастних полюсів; розчиненість суб’єкта у віках та прос­торі. Єднає обох поетів також суттєва гама світоглядного відчуття нав­ко­лишнього світу в ритмах, барвах і пластиці бароко.
Античні образи і мотиви помітно вирізняються в культурологічному сві­ті лірики Ліни Костенко. Їх головна особливість полягає в тому, що Ліна Кос­тенко проектує античність на свою сучасність і вона у неї випромінює дум­ки і почуття, які співзвучні добі, в якій живе поетеса Ліна Костенко, її влас­ному світоглядові, служить для філософського осмислення реальності. Біблійні сюжети, образи і мотиви в ліриці Ліни Костенко вписують її по­етичний світ, зафарбований яскравим українським колоритом, в біблійний кос­мос, єднаючи його з християнськими етичними вартостями, надбаннями хрис­тиянської цивілізації. Ліна Костенко використовує біблійні сюжети, образи і мо­тиви в своїй ліриці, філософськи, іронічно й сатирично осмислюючи з їх до­помогою життя, його моральні вартості, його гострі проблеми, які три­во­жать саму поетесу і які вона розглядає з власних світоглядних позицій та без­ком­промісних переконань. Поезія Ліни Костенко не тільки наповнена численними образами і мо­ти­ва­ми світової культури, вписана у європейський і світовий культурологічний все­світ, але й, вирізняючись самобутністю, ти­по­ло­гічно перегукується з євро­пейсь­кою поезією, творчо використовує її здо­бутки, орієнтується на її най­кра­щі традиції.
Проблема ідіостилю Ліни Костенко досі адекватно не розв’язана. Поетеса привертає увагу своїм чітким поглядом на світ , відображеним в афористичних сентенціях, чесною безкомпромісною позицією митця, не здатного до компромісів із талантом та совістю, недовірою до романтичної риторики та орнаментальних прикрас, схильністю до реалістичного світобачення, до пружного мовлення, виповненого вольовими маскулінними імперативами. Її потяг до чіткості поетичного мовлення не має нічого спільного із опрощенням, навпаки воно виповнюється філософічною енергією екзистенційного характеру, зумовленого інтелектуальною рефлексією на абсурд буття, прагненням розбудувати власний поетичний космос, який би, поєднуючи мікрокосм та макрокосм, протистояв хаосу цивілізації, утримував би людський Дух від будь-якої профанації, від егалітарної вульгаризації. Неабиякий інтерес до неперебутньої деталі, до реалій навколишнього світу не зводиться у ліриці Ліни Костенко до прямолінійного мімезису чи безпосередньої рефлексії, він поєднюється з ірраціональною дійсністю архетипів, особливої символіки, проте без символістських алюзій чи романтичного пафосу. Такі властивості ідіостилю поетеси дозволяють припустити його у значенні неореалізму, притаманного насамперед Ліні Костенко, що вигідно вирізняють його з-поміж інших індивідуальних стилів поетів другої половини ХХ століття. Генетично її дисципліноване художнє мислення може віднайтися частково у ліриці І.Франка, Є.Плужника, збігатися з прозою Гр.Тютюнника, проте переважно вона антитетична емоційно розслабленій ліриці на зразок В.Сосюри чи В.Симоненка, водночас не збігається з нормативами „неокласиків”, крім хіба що клоризму, тому що звернена до вільнішого формовиявлення при дотриманні внутрішнього версифікаційного режиму.
Специфіку риторичної системи Ліни Костенко можна розглядати на послідовних рівнях семантичної гри фонем, поетики контрастів, всеохопної метафори, особливостей поетичного синтаксису. Семантична гра на рівні фонем простежується на різних рівнях фор­ми й змісту, веде у підтекст, сприяє авторському самовираженню. Поезія Ліни Костенко зіткана з контрастів, різ­но­го роду антитез, протиставлень, контрадикторних образів. Це явище можна спо­стерігати на різних рівнях: характерологічному, психологічному, мис­тець­кому, світоглядному й філософському. Система контрастів створює роз­га­лужену структуру поезії як цілісності. Контрастне зіткнення на рівні думок, тем, проблем буття, оточення, сфе­ри почуттів, окремих образів суттєва ознака творчої манери й інди­ві­ду­аль­нос­ті Ліни Костенко. Через усю образну систему Ліни Костенко проходить прин­цип зіставлення і протиставлення, порівняння і компаративності, анти­те­зи й ширше амбівалентності.
У ліриці Ліни Костенко зустрічаються такі різновиди всеохопної метафори: класична метафора; метафора-уособлення з його різновидами: ме­та­гоге, прозопопея, персоніфікація, генітивна метафора (метафора родо­во­го відмінка); метафора орудного відмінка; розкрита, розшифрована метафо­ра; метафора-симфора; метафора-метонімія; ланцю­жок-ме­тафора; метафора-метаморфоза; метафоричний епітет. Метафорика і принципи метафоризації основа майже кожної поезії Лі­ниКостенко. Метафори у всій сукупності своїх проявів відіграють прин­ци­по­во важливу роль на всіх рівнях індивідуального стилю поетеси функціо­наль­ному, емотивному, діалогічному, потенційному (що веде у підтекст), ком­позиційному, сюжетотворчому.
Поетичний син­так­сис Ліни Костенко відіграє важливу роль у цілісності образної системи її лірики, при­чо­му синтаксис не лише на рівні одного речення, а на рівні тексту, на рівні всьо­го твору. Текст і його тематика впливають на синтаксичну форму ре­чен­ня, яке, в свою чергу, відображає прикмети ідіостилю. Привертають до себе ува­гу переноси, які притримують плин читання, спонукають до повторного прочитання фра­зи, сприяють сконцентрованості уваги читача на певному факті, який хо­че підкреслити автор, інтонаційно увиразнюють думку, сприяють грі сло­ва­ми, смислом.
Творча манера Ліни Костенко, її авторська індивідуальність утво­рю­ють певну естетичну категорію, яку можна вважати складовою частиною та­ко­го генерального поняття як український стиль в цілому. До цього ге­не­раль­ного поняття входять такі чинники, як: причетність до своєї доби, пря­мий діалог з епохою, зануреність в античність, відчуття себе часткою світової куль­тури, ефект випереджувальної свідомості, прояви ментальності. Ліна Костенко виробила свій код як мову культури і власної ав­торсь­кої манери. На наших очах відбувається творення цілісної моделі кон­цеп­туальної української культури, і творчий доробок Ліни Костенко можна вва­жати одним із вагомих чинників цієї всеохопної моделі[1].

Список використаних джерел

1. Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. М., 1966
2. Аквинский Ф. Сумма теологии. М., 2005. Ч.2. С.275.
3. АнтоничБогдан-Ігор. Твори /Ред.-упорядн. М. Москаленко; упо­рядн. Я. Головата; авт. Передм. М. Новикова. К.: Дніпро, 1998. 591с.
4. АнтонишинС. Місія слова /Ліна Костенко/ // Слово і час. 1990. №2. С.2224.
5. Антоненко-ДавидовичБ. Перед невижатою смугою // Дніпро. 1962. Ч.11. С.3435.
6. Астаф’єв О. Поетичні системи українського зарубіжжя. К., 2005. 64 с.
7. Астаф’єв О. Символіка природи в поезії Ліни Костенко // Слово і час. 2005. №6. С.54.
8. Астаф’єв О. Художній часопростір Ліни Костенко // Літературознавчі студії. Зб. наукових праць. К., 2005. Вип. 12. С.28-29.
9. АфанасьєвА. Поэтическіє воззрьнія славянъ на природу. Опытъ срав­нительнаго изученія славянскіхь преданій и вьрованій, въ связи съ ми­fи­чес­кими сказаніями другихъ родственныхъ народовъ. М.: Изданіе К. Сол­да­тенкова, 1865. Т.1. 800с.
10. БагалійД.І. Історія Слобідської України. Харків, 1918. 308с.
11. БазилевськийВ. Поезія як мислення //Дніпро. 1990. №3. С.106110.
12. БазилевськийВ. Ліна Костенко //Українське слово. Хрестоматія укра­їнсь­кої літератури та літературної критики ХХст. Кн.3. К.: Рось, 1994. С.182198.
13. БакулаБ. Історія і поезія. //Дивослово. 2000. №3. С.4245.
14. Бандура О. Художні функції поетичної пунктуації //Українська мо­ва та література. 1997. №46. С.1014.
15. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М., 1989. С.417.
16. Барт Р. Нулевая степень письма // Семиотика. Сост. Ю.Степанов. М., 1983. С.306-349.
17. Барт Р. Риторика образа // Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М., 1989. С.303.
18. Барт Р. Система моды. Статьи по семиотике культуры. М., 2003. С.257-268.
19. Білодід І. К. Мова і мистецтво. Мова як мистецтво //Мовознавство. 1978. №5. С.2029.
20. БезпечнийІ. Теорія літератури. Торонто: Молода Україна, 1984. 304с.
21. Белецкий А. К построєнию теории стилей. //Сб.: Памяти П.Н. Сакулина. М., 1931
22. БелонучкинВ.Е. Кеплер, Ньютон и все-все-все М.: Наука, 1990. 122с.
23. БердяевН.О. Философия свободы. Смысл творчества. М.: Прав­да, 1989. 608с.
24. БондаренкоА., БондаренкоЮ. Поезія Ліни Костенко у формуванні національної свідомості учнів //Урок української. 2000. №2. С.3134.
25. БорецькийМ.І. Світова література XXстоліття: естетичні шукання, ху­дожні відкриття //Всесвітня література в середніх навчальних закладах Ук­раї­ни. 1997. № №56. С.2526, 3941.
26. Бо­ре­ць­кий Ми­рон, Они­щак Ні­на. Для фі­ло­софсько­го осми­с­лен­ня ре­­­а­ль­но­с­ті (Ан­ти­чні та бі­б­лій­ні об­ра­зи і мо­ти­ви в лі­ри­ці Лі­ни Ко­с­те­н­ко) //Ук­ра­ї­н­сь­ка мо­ва й лі­те­ра­ту­ра в се­ре­д­ніх шко­лах, гі­м­на­зі­ях, лі­це­ях та ко­ле­гіу­мах. №2. 2000. С.6168.
27. Бо­ре­ць­кий Ми­рон, Они­щак Ні­на. Бі­б­лія в куль­ту­ро­ло­гі­ч­но­му все­сві­ті Лі­ни Ко­с­те­н­ко //Про­бле­ми гу­ма­ні­та­р­них на­ук. На­у­ко­ві за­пи­с­ки. Вип.2. Дро­го­бич, 1998. С.120126.
28. Бо­ре­ць­кий М.І., Они­щак Н.П. О­б­ра­зи Сі­зі­фа та Про­ме­тея в лі­ри­ці Лі­ни Ко­с­те­н­ко //Збі­р­ник „Знак. Си­м­вол. Об­раз”. Вип. 3. Чер­ка­си, 1998. С.2628.
29. Братко-КутинськийО. Феномен України. К.: Либідь, 1996. 200с.
30. Брунэль П., Пішуа К., Русо А.М. Што такое параўнальнае літаратуразнаўства? Пер. з французскай. Мінск, 1991. С.169.
31. БрюховецькийВ.С. Ліна Костенко /Нарис творчості/ К.: Дніпро, 1990. 264с.
32. БрюховецькаЛ. Потужний промінь крізь віки /Про збірку Л.Кос­тен­ко „Сад нетанучих скульптур” / //Київ. 1998. №1. С.139140.
33. Бычков В. Эстетика поздней античности. М., 1991. С.221.
34. Burke R. A Retoric of Motive. California, 1969. P.47.
35. Василишин Ярослава. Домінанта національного в боротьбі шістдесятників. //Диво­слово. 2003. №12. С.1617.
36. ВиноградовВ.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 256с.
37. Виноградов В.В. Проблема авторства и стилей. М., 1961
38. ВеселовскийА.Н. Историческая поэтика. М.: Высш. школа, 1989. 404с.
39. ВолинськийП.К. Основи теорії літератури. К.: Рад. школа, 1967. 366с.
40. Воробьева С. Риторическая коммуникация // Всемирная энциклопедия. Философия. М. Минск, 2003. С.864.
41. Гадамер Г.‑Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусство. 1991. 367с.
42. Гадамер Г.-Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики. М.: Прогресс. 1988. 365с.
43. ГайденкоП.П. Философская герменевтика и ее проблематика //При­рода философского знания. М.: Прогресс, 1975. Ч.1. С.145209.
44. ГатчО., НазарецьВ., ВасильєвЄ. Теорія літератури: Підручник. К.: Либідь, 2001. 488с.
45. ГегельГ.В.Ф. Эстетика: В 4-х т. М.: Искусство, 1968. Т.1. 312с.
46. Гегель Г. В. Ф. Эстетика. В 4-х т. М.: Искусство, 1968. Т. 3. 324 с.
47. Гейзінга Й. Нomo ludens. K.: Основи, 1994. 250 с.
48. Гиршман М. М. Изучение диалектики общего и индивидуального в стиле //Теория литературных стилей. Современные аспекты изучения. М.: Прогресс, 1982. С.725.
49. ГольбергМ.Я. Проблеми вивчення літературного стилю: Замітки на полях книги О. В. Чичеріна „Ритм образу” //Іноземна філологія. Вип.38. Львів, 1975. С.153161.
50. Гольберг М. Я. „Душа тисячоліть себе шукає в слові”/ Роздуми над книжкою Л. Костенко „Сад нетанучих скульптур”/ // Жовтень. 1988. № 6. С. 100-109.
51. Голянич М. І. Внутрішня форма слова і художній текст. Коломия: Плай, 1997. 180 с.
52. Гончар О. Т. Цвіт народного слова // Культура слова. 1977. Вип.12. С.1320.
53. Гордасевич Г. Під галактик очима карими /Поезія Ліни Костенко/ //Гордасевич Г. Силуети поетес. К.: Молодь, 1989. С.108144.
54. Горячева О. Ліна Костенко. Роман у віршах „Маруся Чурай”. Майстерність автора у змалюванні характерів. Філософічність роману, його психологізм, символіка (11-клас) //Українська мова та література. 2000. №11, Березень. С.35
55. Гулыга А. В. Шеллинг. М.: Мол. гвардия, 1984. 340 с.
56. ГуцалоЄ. На всесвітніх косовицях /про творчість Л. Костенко/ //Лі­те­ратурна Україна. 1990. 22 березня. С.4.
57. ДанченкоА. Ліна Костенко /Вірш/ //Слово. 1992. Ч. 9. Чер­вень. С.610.
58. Демокрит в его фрагментах и свидетельствах древности. М., 1935. С.86.
59. Демський М. Т., Краснова Л. В. Словник метамови інтерпретатора художнього тексту. К.: ІСДО, 1994. 60 с.
60. Дзюбишина-Мельник Н. „О, то не є розмовка побутова!” //Урок української. 2000. №2. С.2526.
61. Долгов К. М. От Киркегора до Камю: Философия. Эстетика. Культура. М.: Искусство, 1990. 397 с.
62. Духовна місія Ліни Костенко //Українська культура 1996. № 3. С.7.
63. Deleuz G. The Logic of Sens. Trans. P.Patton. New York, 1990. P.163.
64. Жирмунский В. М. Валерий Брюсов и наследие Пушкина //Теория ли­тературы: Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, 1977. С.142148.
65. Жолдак В. Україна в Італії // Українська газета. 1995. 2бе­рез­ня. С.1.
66. Екклезіаст. Переклад док. філософ. наук, канд. богослов’я, проф. Є. К. Дулумана //Людина і світ. 1997. №56. С.3640.
67. Єрмоленко С. Талант відчувати колективний досвід //Урок української. 2000. №2. С.2021.
68. Женнетт Ж. Фигуры: В 2-х т. М., 1998. Т.1. С.208-209.
69. Залізняк Б. Ліна Костенко: „Оптимізм сонячна енергія людського ду­ху” (Зустріч з Ліною Костенко у Львові) //За Вільну Україну. 1995. №55. 1квітня. С.2.
70. Заярная И. Барокко и русская поэзия ХХ столетия: типология и преемственность художественных форм. К., 2004. С.275-363.
71. ЗольгерВ.Ф. О нем //Краткая литературная энциклопедия. М.: Изд-во „Сов. энциклопедия”, 1964. Т. 2. С.1035.
72. Іванек М. Мотив смерті в поезії українського барокко //Варшавські українознавчі зошити. Варшава, 1989. № 1. С.104110.
73. Ільницький М. З чого постає неповторність /Штрихи до портрета Л.Кос­тенко/ //Українська мова і література в школі. 1981. № 10 С.924.
74. ІльницькийМ.М. Барви і тони поетичного слова. Літературно-кри­тич­ний нарис. К.: Рад. письменник, 1967. 118с.
75. Камю А. Творчество и свобода: Ст., эссе, записные книжки: Пер. с фр. /[Предисл., с. 527, и сост. К. Долгова; Коммент. С. Зенкина]. М.: Ра­ду­га, 1990. 602с.
76.