УРБАНІСТИЧНИЙ ХРОНОТОП В ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОМУ РОМАНІ («ЧАПАЄВ І ПУСТОТА» В. ПЕЛЕВІНА, «ПЕРВЕРЗІЯ» Ю. АНДРУХОВИЧА, «БЕЗСМЕРТЯ» М. КУНДЕРИ)

Краткое описание

ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

КИСКІН ОЛЕКСІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК: 82.0 312.1:364.122.5

УРБАНІСТИЧНИЙ ХРОНОТОП
В ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОМУ РОМАНІ
(«ЧАПАЄВ І ПУСТОТА» В. ПЕЛЕВІНА, «ПЕРВЕРЗІЯ»
Ю. АНДРУХОВИЧА, «БЕЗСМЕРТЯ» М. КУНДЕРИ)

10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук
Кодак Микола Пилипович

Ізмаїл 2006

Зміст:

Вступ.

Розділ 1. Хронотоп у структурі постмодерністського роману:

1.2 Еволюція філософії часопростору.

2.2 Теорія хронотопу у літературознавстві та доба постмодернізму.

Розділ 2. Часопростір міста і пустота у романі Віктора Пелевіна «Чапаєв і Пустота»:

2.1 Класичні прикмети урбаністичного хронотопу у В.Пелевіна.

2.2. Пустота в урбаністичному хронотопі В.Пелевіна.

Розділ 3. Гра і карнавалізація урбаністичного хронотопу (Юрій Андрухович, «Перверзія»):

3.1 Карнавалізована Венеція Ю.Андруховича.

3.2 Географічний часопростір у романі «Перверзія» Ю.Андруховича.

Розділ 4. Співвідношення вічності й повсякдення у романі «Безсмертя» Мілана Кундери:

4.1 Вічність в урбаністичному хронотопі роману М.Кундери «Безсмертя».

4.2 Повсякдення в урбаністичному хронотопі роману М.Кундери «Безсмертя».

Висновки.

Бібліографія.
ВСТУП
Актуальність даного дослідження зумовлена необхідністю ідентифікації художніх категорій літератури доби постмодернізму, серед яких хронотоп посідає одне з визначальних місць. Поняття художнього простору, як і часу, почало укладатися як літературознавча категорія лише з кінця ХІХ ст., хоча використовувалось ще за часів античності. Таке пізнє формування даного поняття було умовлено насамперед двома обставинами: по-перше, невизначеністю простору (як і часу) в античності та середньовіччі і, по-друге, ототожненням у Новий час художнього простору з простим відтворенням в мистецтві реально існуючого простору, уявленням про літературний твір як розміщення художніх форм у чотиривимірному просторі та тривекторному часі (минуле, сучасне, майбутнє), що науково фіксується. Завданням дослідження є прояснення й уточнення поняття художнього часопростору, зокрема урбаністичного хронотопу, що правомірно претендує на те, щоб стати однією з важливих категорій сучасної естетики.
Актуальність теми дослідження пов’язана також як з нерозробленістю проблеми простору та часу в літературних творах і його зв’язку як з культурою, так і з тими радикальними змінами, які відбуваються в сучасному мистецтві і в сучасній філософії мистецтва. Ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі немає робіт, в яких детально обговорювалися б і зіставлялися різні, часто несумісні, філософські підходи до трактування художнього простору та часу, його ролі у створенні і сприйнятті твору мистецтва тощо. Немає також досліджень, присвячених систематичному аналізу художнього простору та часу конкретних епох, в яких воно розглядалося б в повнокровному контексті культури своєї епохи. Відсутні також дослідження, в яких би містилась мотивація постмодерністських літературних хронотопів, принципів їх побудови та семантизації.
Мета даного аналізу ввести категорії художнього простору та часу в сучасну естетику, Обґрунтувати структурні особливості постмодерністських урбаністичних хронотопів, заздалегідь прояснивши і визначивши дані поняття на матеріалі постмодерністських романів Ю. Андруховича, В. Пелевіна та М. Кундери, які є представниками різних слов’янських літератур. Для цього необхідно прослідкувати історію формування поняття художнього часопростору, показати важливість його для постмодерністської естетики, що знаходиться в стані певних деконструктивних змін, критично проаналізувати і узагальнити найцікавіші концепції часопростору мистецтва, зіставляючи їх з набутками названих письменників.
Конкретні науково-практичні завдання, які належить реалізувати в ході дослідження поставленої проблеми, такі:
· структурно-функціональний аналіз поетики романів Ю. Андруховича, М. Кундери та В. Пелевіна у предметно визначеному аспекті та в системній їх співвіднесеності з художніми цінностями постмодернізму;
· осмислення змін в історичній поетиці сучасного роману у творчості названих письменників та їх причин, зокрема в аспекті поетики хронотопів, з урахуванням національно-літературних особливостей конкретного тексту дослідження;
· окреслення спектру показових інновацій в поетиці сучасного роману в зіставленні з формами художнього хронотопу в попередній літературній традиції;
· з’ясування характеру змін (еволюційних/революційних) у динаміці літератури і процесах, що протікають в «суміжних рядах» (Ю.М. Тинянов) політичному, побутовому, мовному тощо;
· встановлення джерел змінюваності поетики хронотопів і жанрового мислення сучасної романістики у взаємодії літератури з сусідніми рядами (вихід за межі системи літератури) культурно-історичного контексту; передбачається, що в усіх трьох письменників насамперед актуалізуються ті чи інші філософеми буття, часом давніх систем світогляду;
· обґрунтування найважливіших висновків, що випливають із дослідження проблематики і доцільних способів її наукової розробки.
Метод та методика. За адекватну теоретико-методологічну основу в з’ясуванні урбаністичних хронотопних структур романів Ю. Андруховича, М. Кундери та В. Пелевіна вважаємо часопросторові концепції вітчизняної історичної поетики, її основний принцип історико-типологічних відповідностей між ідеями і формами часу, а також пізнавальні ресурси системного розуміння літератури і літературної історії, досвід семіотико-структурального розгляду літературних структур та їх конкретної інтерпретації в постмодерністському контексті. Студії з поетики романних хронотопів необхідно розглядати у кореляції з історією дослідження проблем художнього часу і форм хронотопу в філософії ХІХ-ХХ ст., оскільки досліджувана проблема перебуває на межі культурології, філософії та, власне, літературознавства.
Поняття художнього часопростору досліджувалося стосовно образотворчих мистецтв П.О. Флоренським, М. Гайдеґером, Ю.Б. Молчановим та ін. Як універсальну естетичну категорію тлумачили художній часопростір О. Шпенглер, М. Бахтін, М. Мерло-Понті та ін. Ті, хто схилявся до широкого тлумачення часопростору мистецтва, дотримувалися, як правило, ідеї, що поняття художнього часопростору не допускає вербального визначення. Істотні проблеми, пов’язані з часопростором мистецтва, розглядалися також Е. Трубецьким, В. Бичковим, К. Гілбертом і Р. Куном, Х. Зедльмайром, П. Фейерабендом, Т. Пасто та ін. У роботах цих авторів міститься характеристика окремих важливих аспектів як загального поняття художнього часопростору, так і часопростору мистецтва конкретних історичних епох.
Існує велике число досліджень по історії культури, що мають безпосереднє відношення до теми культурно-історичної обумовленості художнього простору. З цих досліджень особливе значення мають роботи В. Соловйова, Л. Карсавіна, П.М. Біциллі, Л. Шестова, О. Лосева, Ю. Лотмана, Д. Лихачова, А. Гуревича, С. Аверінцева, Г. Майорова, В. Бібіхина, М. де Вулфа, Е. Жільсона, Б. Рассела, К. Леві-Стросса, Й. Хейзінги, Р. Гвардіні, К. Еріксона та ін. Дані дослідження важливі для розкриття загальної проблеми зв’язку художнього часопростору з культурою своєї епохи, а також для виявлення своєрідності часопростору образотворчого мистецтва середньовіччя і переходу від нього до моделі художнього часопростору Нового часу.
Сучасні дискусії з проблеми художнього часопростору показують, що поняття художнього часопростору безпосередньо пов’язане з поняттям естетичного, що склалося наприкінці ХІХ століття, і є у певному сенсі однією з конкретизацій останнього. Більш докладний виклад різних концепцій часопростору ми подаємо у розділі 1.
Новизна даного дослідження полягає в спостереженні деяких закономірностей структури урбаністичного хронотопу в постмодерністському романі, зокрема:
- вперше аналізується проза Ю. Андруховича, М. Кундери та В.Пелевіна з точки зору семантизації урбаністичного хронотопу в літературі постмодернізму;
- вперше виділяються архетипні конструкти, засновані на колективному культурному досвіді сприйняття й осмислення часопростору в творчості названих авторів;
- вперше здійснюється спроба утворення типологічної системи урбаністичного хронотопу у постмодерністському романі кінця ХХ століття;
- вперше актуалізується темпоральність, вічність, пустота як духовний інгредієнт постмодерністського тексту та встановлюються параметри їх художнього відтворення-передання у творчості Ю. Андруховича, М. Кундери, В. Пелевіна;
- вперше аналізуються прийоми у відтворенні часопросторових уявлень в романах кінця ХХ століття;
- вперше аналізується концептуалізація хронотопу в зіставному аспекті: урбаністичний хронотоп та хронотоп повсякдення, а також проміжні форми її реконструкції, хронотопи, які спорадично входять до їхньої структури як складові;
- вперше переглядаються концепції часопростору з огляду на архітектоніку постмодерністського роману як стійкий принцип художнього структурування деконструкції змісту, зокрема у творчості Ю. Андруховича, М. Кундери та В. Пелевіна;
- вперше досліджується хронософія як епістемологія постмодерністської прози кінця ХХ століття, як закономірність інтелектуального розвитку самої літературності.
Об’єктом даного дослідження є постмодерністські романи «Перверзія» Ю. Андруховича, «Безсмертя» М. Кундери, «Чапаєв і Пустота» В. Пелевіна.
Предметом даного дослідження є різні параметри урбаністичного хронотопу, представлені Юрієм Андруховичем, Міланом Кундерою, Віктором Пелевіним, зокрема, досліджуються класичні форми хронотопу міста та синтезовані на основі творчого хронотопу авторів з усіма ймовірними модифікаціями. Нас цікавить семантизація та символізація урбаністичних хронотопів названих авторів, ознаки часопросторових змін доби постмодернізму, особливості емоційної напруги та характер психологічного окреслення індивідуального часопростору, представлені в текстах названих авторів.
Теоретичне і практичне значення робити. Результати нашого дослідження можуть використовуватись у викладацькій практиці, та й вже використовуються. Вони також можуть послужити підставою для переосмислення звичних нам поглядів на структуру постмодерністського тексту у світлі проблеми структуризації роману та фактичного знищення усталених жанрових уявлень. Матеріали даного дослідження можуть бути використані для розробки відповідних теоретичних та історико-літературних навчальних курсів університетів та інститутів гуманітарного профілю.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в Ізмаїльському Державному Гуманітарному Університеті і становить частину планової теми дослідження кафедри зарубіжної літератури ІДГУ з 2000 по 2005 рр. «Закономірності літературного процесу кінця ХІХ ХХ ст.». Дана тема також була підтримувана державними стипендіями у 2000, 2001, 2002 2003 роках.
Апробація дослідження. Окремі положення роботи використано при підготовці навчальних курсів «Вступ до літературознавства» та «Теорія літератури», прочитаних пошукувачем у ІДГУ. Проміжні результати дисертаційного дослідження сформульовано та виголошено на таких наукових форумах:
1. Науково-практична конференція молодих вчених України «Літературознавчі обрії» 2002 р;
2. Міжнародна науково-практична конференція «Сучасні проблеми літературознавства» 10-13.09.2003 р.,
3. Міжнародна наукова конференція «Пушкин: исторический факт и легенда в перспективе эпох» 23-27.09.2004 р.
Результати роботи опубліковано у статтях: Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 4. К.: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2003. с. 260. «Час і простір роману В. Пелевіна Чапаєв і Пустота”»; Науковий вісник ІДГУ. Ізмаїл, 2003. Вип. 15. 222 с. «Хронотоп і жанр у сучасному романі»; Науковий вісник ІДГУ. Ізмаїл, 2003. Вип. 12. 117 с. «Людина в імагологічному світі в романі М. Кундери Безсмертя”»; Науковий вісник ІДГУ. Ізмаїл, 2005. Вип. 18. с. 59 «Наследие Пушкина и русский постмодернизм».

Структура дослідження: вступ, розділ 1 «Хронотоп у структурі постмодерністського роману», розділ 2 «Часопростір міста і пустота в романі Віктора Пелевіна Чапаєв і Пустота”», розділ 3 «Гра і карнавалізація урбаністичного хронотопу. (Юрій Андрухович Перверзія”)», розділ 4: «Співвідношення вічності й повсякдення в романі «Безсмертя» Мілана Кундери», висновки та бібліографія на 305 позицій.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Хронотоп у літературі постмодернізму лишається провідною теоретичною категорією, на відміну від родо-видо-жанрових, стильових, образних категорій, які не витримують іспиту на довільність художньої форми в постмодернізмі й трансформуються таким чином, що змінюються невпізнанно, або ж зникають зовсім.
2. Хронотоп у постмодерному романі часом слугує тимчасовим центром деконструктивної за своєю суттю художньої картини світу, до відтворення якої мають нахил більшість письменників постмодернізму.
3. Урбаністичний хронотоп у романі «Чапаєв і Пустота» В. Пелевіна є складним багаторівневим утворенням. При його будові треба враховувати антитезу місто пустота, як і атрибутику кожного з провідних хронотопів та й самі принципи організації матеріалу (принципи «матрьошки», викривленого часопростору, накладання часопростору, повтори). Особливістю урбаністичного хронотопу В.Пелевіна є його специфічна філософічність. Без філософського осмислення Великої Пустоти, Внутрішньої Монголії, «Ніщо» вибудова парадигматики хронотопу пустоти неможлива. Та й сам цей хронотоп є віртуальним. Отже віртуальний хронотоп пустоти у романі протиставляється реальному хронотопу міста. Особливістю урбаністичного хронотопу у Пелевін є те, що він невіддільний від хронотопу пустоти. Основні ознаки хронотопу міста: негативістське бачення його суті, яке не зникає й при зображенні атрибутики міста, відсутність або переважання якогось часу чи простору, часопросторова синкретизація, на зразок одночасного відтворення сучасності-минулого-майбутнього та наполегливе прагнення письменника переконати читача у неподільності часу та єдності простору. Основні ознаки хронотопу пустоти: зникнення часу та простору, існування натомість вічності та ніщо; творчий характер пустоти, з якої, як з первісного хаосу, ладен народитися новий світ.
4. У романі Ю.Андруховича «Перверзія» домінантними є хронотопи карнавалізованої Венеції та мапи. Спираючись на народну сміхову культуру, письменник утворює міфологізовану на засадах карнавальної свідомості Венецію, яка фактично, сприймається читачем яке місто втрачених ілюзій, сповнене потворами та збоченнями. Атрибутами хронотопу Венеції є кав’ярня, карнавал, вистава, театр, людське тіло, святковий натовп, численні гротески, потвори, кімната, старовинні речі тощо.
5. Географічний хронотоп насамперед характеризує калейдоскопічність у зображенні різних населених пунктів, цілих країн та земної кулі. Центром географічного хронотопу у романі «Перверзія» виступає Україні, а найчастіше Львів. Атрибутами географічного хронотопу є мапа, місто, країна, скульптура, вежа, собор, організований натовп, лабіринт, руїни, кордон тощо.
6. Юрій Андрухович створює не тільки два хронотопи, які, власне, ідеологічно протистоять один одному, а й постійно перетинає їх; отже, вони існують як два закономірних всередині свого власного відліку часопростори. Хронотоп Венеції вкрай карнавалізований представляє собою швидше химеру, ніж достовірне відтворення міста за споминами. Географічний же хронотоп вражає точністю мапи та хронології окремих міст, історичних пам’яток, психологічно вартісних для персонажів місць. Якщо семантичний розвиток хронотопу Венеції призводить до химерізації часопростору, до гри у різного роду метаморфози та породжує потвори, то наслідком смислового розвитку географічного хронотопу найчастіше стає сакралізація об’єкту зображення, як то: України, Львова тощо. Обидва напрями семантизації хронотопу ускладнюються також численними модифікаціями.
7. Хронотопна структура роману «Перверзія» також є надзвичайно складною. Спостерігається змішування майбутнього, минулого та теперішнього часу, особливо яскраво це проглядає у хронотопі Венеції. Постійно переміщаючись у великому просторі всього світу, автор проявляє особливе ставлення до Європи та до України. Потрактування України як «білої плями» на мапі Європи, як «ніщо», протистоїть надмірній, часом химерній конкретизації Венеції.
8. Калейдоскопічність, фрагментованість та канавалізація є провідними ознаками хронотопних структур Ю. Андруховича.
9. Роман «Безсмертя» Мілана Кундери також належить до постмодерної прози ХХ століття, хоча й відрізняється за структурою та функціональністю хронотопів у ньому. Фактично, у романі представлені у різних модифікаціях два хронотопи: безсмертя та повсякдення.
10. Хронотоп безсмертя має модифікації в залежності від обраного у даному фрагменті тексту провідного образу митця (Гете, Хемінгуей, Далі, Рубенс) й характеризується значною індивідуалізацією часу й простору. В залежності від уявлень героя, часопростір може трансформуватися, а отже домінантною формою таких модифікацій є психологія людини, своєрідність її емоційної сфери. Для увиразнення цієї своєрідності емоційної сфери автор використовує любовні історії великих майстрів світу. Любов стає не просто екзистенційним феноменом, а й простором, в якому все відбувається. Хронотопи такого типу визначаються, наприклад, так: вічний час Гете у духовному просторі Веймара; вічний час Рубенса у духовному просторі Парижа тощо. Всі варіації хронотопу безсмертя М.Кундери є виразно віртуальними, залежними від психологічного часу персонажів. Роль особистості в структурі будь-яких модифікацій хронотопу безсмертя є надзвичайно вагомою, оскільки саме вона визначає всі параметри буття.
11. Особливе місце у хронотопних структурах роману «Безсмертя» посідає метафора. Автор переконує читача у тому, що окремі випадки життя не можна зрозуміти інакше, ніж метафорично. Хронотопізована метафора міста повторюється у творі кілька разів.
12. Модифікації хронотопу повсякдення у романі М.Кундери не відзначаються такою чисельністю, як модифікації хронотопу безсмертя. Проте чітко визначаються дві імагологічна та побутова. Імагологічний хронотоп повсякдення протистоїть ідеології і становить певний здобуток політичної сфери буття. Для хронотопу повсякдення як імагології характерне знеособлення людини, перетворення її на усереднену постать шляхом рекламної презентації певних зразків. Проникнення у підсвідомість кожного, хто споглядає подібну пропаганду убезпечує розвиток імагологічної сфери та силу її впливу. Особливістю обох модифікацій хронотопу повсякдення є його причетність до підсвідомого, у той час, як хронотоп безсмертя твориться у свідомості, як і свідомо. Якщо безсмертя характеризується психологічним часом та простором, то повсякдення не залежить від індивідуальності, формується як буттєва стихія. Імагологія прагне контролювати формування повсякдення, але його повне привласнення та визначення ніколи не може бути здійснений, а отже, якісно змінитися воно не здатне навіть під тиском найяскравіших особистостей, як то Поль.
13. Зіставляючи хронотопні структури трьох проаналізованих авторів, можемо помітити, що спостерігаються певні закономірності. Спробуємо їх сформулювати:
· В усіх трьох романах чітко виділяється урбаністичний хронотоп як провідний конструкт тексту;
· Для всіх трьох письменників характерне тяжіння до опанування вічністю як універсальним часом буття, не підвладним людині; у Пелевіна роль вічності призначена Великій Пустоті, у Андруховича Україні, у Кундери творчості;
· У всіх трьох місто постає як негативний образ трафаретності, усередненості, безбарвності. Потоки машин, людський натовп у всіх відіграють роль атрибутів міста.
· Семантизація міста кожен з письменників здійснює по-своєму, проте жоден не відмовився від використання його образу. Всім характерне прагнення утворити низку модифікацій на тему міста. Модифікація хронотопу міста, отже, також представляється спільною площиною конструювання даного хронотопу всіма письменниками.
· Використання прийому протиставлення/зіставлення зустрічається також у всіх трьох письменників. У Пелевіна місто протиставлене пустоті, у Андруховича Венеція протистоїть мапі, у Кундери безсмертя повсякденню.
· Для всіх трьох характерне також використання класичних форм часопростору з наступною їх модернізацією (перспектива, ретроспекція, зустріч, подорож, панорама тощо).
14. Можна також спостерегти деякі суто конструктивні сходження в будові хронотопів у творчості Пелевіна, Андруховича та Кундери, зокрема:
· Структуротворча функція хронотопу в постмодерному романі ХХ століття проступає виразно;
· Функціональність урбаністичного хронотопу у постмодерністському романі зводиться до підсилення фрагментарності, індивідуалізації часопростору, різнорівневого поділу тексту в залежності від домінуючої форми свідомості;
· Хронотоп у структурі постмодерного роману відіграє вагому децентрову роль, тобто за допомогою численних хронотопів виструнчується смисловий ланцюг, кожен фрагмент якого має самодостатність, а отже, власний змістовий центр. Розрізнення темпоральних та просторових кодів всередині хронотопу таким чином перетворюється на принцип визначення самодостатності того чи іншого фрагменту.
· Література постмодернізму всіляко експлуатує деконструктивні ідеї Ж. Дерріда, П. де Мана особливо відносно зникнення центру, хронотоп виживає як літературознавча категорія саме завдяки тому, що за умови зникнення центру він дарує спосіб художнього відтворення децентралізації.
· Письменники використовують лінійний час переважно у тих випадках, коли йдеться про сьогодення, повсякдення, побут тощо. Нескінченність запропонованих інтерпретаційних моделей і ходів в лінійному розгортанні оповіді приховує жорстку подієву структуру (яку ми можемо постулювати як сугестивну модель даної оповіді) і, залучаючи до події читача, примушує його зайняти призначене місце як актанта запропонованої моделі.
· Всі письменники використовують циклічний час (він же є й психологічним) у тих випадках, коли йдеться про особистісне світовідчуття героїв твору, про їхнє прагнення досягти безсмертя, коли герої якимось чином торкаються вічності (Великої Пустоти, прекрасного мистецтва чи відповідних аналогів).
· Аналізуючи історію розвитку роману, М. Бахтін довів, що певні типи хронотопів змінюють один одного з часом або закріплюються традицією, але при цьому міняються їх функції і осмислення. На підставі проведеного нами аналізу ми можемо твердити, що у постмодерністському романі спостерігаються всі нині відомі форми хронотопу, причому значні трансформації класичних форм хронотопу призводять до вироблення нових на основі накладання, взаємопроникнення, гри тощо.
· На рівні зображуваної події час і подієвість можуть заперечуватися - перетин кордонів, події здійснюються в світі зображення, а значить, час переживань, внутрішніх і зовнішніх змін героя замінюється часом читацького переживання, співвідношення різних образів. Ця інтерпретація розчленовується на етапи, фрагменти, які не пов'язані з реалістичною логікою. Подолання часу і переважання просторовості здійснюється за рахунок того, що які-небудь дії або події виглядають подвійно - вони будуються не на протиборстві героїв як характерів, а на зіткненні цитат, алюзій, мозаїчного зіставлення відомих фрагментів тощо. Тому і про звичний тип хронотопу - місця і часу дії з більш менш певними історичними і географічними координатами - тут говорити не можна.
· Тому звичні уявлення про хронотоп як органічну цілісність сюжетних відносин в бахтінському розумінні не завжди спрацьовує при аналізі тих текстів, де поданий новий тип семантичної структури. Процес, який проглядає вже в модернізмі, в авангарді, а в постмодернізмі стає закономірністю, розмежовує їх і в той же час сполучає - художня стратегія, націлена на пошук «розсіяних структур» хаосу, втіленого в імагологічній системі роману. Такі «розсіяні структури», що свідчать про небувалу активізацію творчого хронотопу, який висувається в центр і змінює свої межі, утілюється в тексті різними шляхами і приводить до становлення просторових принципів поетики. Таку поетику можна назвати аналоговою, оскільки вона базується на інтелектуальній грі фрагментами змісту, грі, яка позбавлена ідеологічного навантаження, виконуючи іноді суто структурні функції порівняння, зіставлення без оцінювання, поза аксіологічним диктатом притаманним реалістичному мистецтву.
· З точки зору класичних категорій літературознавства (навіть зважаючи на праці М.Бахтіна) постмодерний романний хронотоп вирізняється особливою конструктивною стійкістю й може бути визнаний за превалюючи аналітичну категорію щодо романів цього часу. На нашу думку, дослідження урбаністичного хронотопу у романах Ю. Андруховича, М. Кундери, В. Пелевіна дає підстави твердити, що хронотопна структура є однією з усталених художніх ознак постмодерного роману і може бути використана для його ідентифікації поруч із теорією фрагментарності, гри, карнавалізації тощо.
· Врешті, ми вперше спробували синтезувати теорію саме урбаністичного хронотопу у постмодерному романі, наслідком чого стало окреслення деяких його властивостей, як то: урбаністичний хронотоп постмодерного роману тяжіє до синкретизації властивостей різних хронотопних моделей, зокрема, легко адаптує карнавальні хронотопи, хронотопи повсякдення та легендарного часу (міфологічного, епічного).

БІБЛІОГРАФІЯ
1. Абдуллин А.Р. Бессилие научного метода перед темпоральностью бытия как исходная посылка философской герменевтики // Философская герменевтика: исходные принципы и онтологические основания: Препринт / Издание Башкирского университета. Уфа, 2000. 60 с.
2. Абдуллин А.Р. Диалог о смысле жизни // Ядкяр. 1998. № 1-2(6). С.44-52.
3. Андреев М.Л. Время и вечность в «Божественной комедии» // Дантовские чтения. М., 1979. С. 156-212.
4. Андреев И.Л. Связь пространственно-временных представлений с генезисом собственности и власти // Вопросы философии. 1999. №4. С.54-77.
5. Андреева Т.А., Бондаренко В.В. Общечеловеческие инварианты субъективного восприятия времени // Вісник Донецького державного університету. 1999. Серія Б. №2. С.170-176.
6. Андрухович Юрій. Рекреації. Романи. Київ: Видавництво Час‚ 1997. 286 с.
7. Андрухович Юрій. Перверзія: Роман. Львів: ВНТЛ-Класика‚ 2004. 304с.
8. Анисов А.М. Время и компьютер. Негеометрический образ времени. М.: «Наука», 1991. 152 с.
9. Анциферов Н.П. Пути постижения города как социального организма: Опыт комплексного подхода. Л., 1925.
10. Анциферов Н., Анциферова Т. Город как выразитель сменяющихся культур: Картины и характеристики. Л., 1926.
11. Аркин Д. Град обреченный // Новый журнал. 1991. № 184-185. С. 258-269.
12. Аскин Я.Ф. Время и вечность // Вопросы философии. 1963. №6. С.53-62.
13. Аскин Я.Ф. Время и причинность // Вопросы философии. 1966. №5. С.74-84.
14. Аскин Я.Ф. Время и творчество // Пространство и время в искусстве. Л.: ЛГИТМиК, 1988. С. 12-21.
15. Аскин Я.Ф. Проблема времени. М., 1966.
16. Аугустынек З. Проблема анизотропии времени // История и методология естественных наук. М., 1968. Вып.4. Физика. С.256-262.
17. Ахундов М.Д. Генезис представления о пространстве и времени // Философские науки. 1976. №4. С.70.
18. Ахундов М.Д. Концепции пространства и времени: Истоки, эволюция, перспективы. М.: «Наука», 1982. 221 с.
19. Ахундов М.Д. Проблема прерывности и непрерывности пространства и времени. М.: «Наука», 1974. 254 с.
20. Бабич С. Діалектика «порожнього місця»: рецепція культурної давнини в українському модернізмі // Слово і час. 2002. N 6. С. 8-15.
21. Бабушкин С.А. Пространство и время художественного образа // Проблемы этики и эстетики. Л., 1975. Вып. 2. С. 113-116.
22. Базалук О.А. Время в свете новой космологической концепции. Днепропетровск: «Пороги», 2003. 127 с.
23. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. М.: «Художественная литература», 1975. 501 с.
24. Бахтин М.М. Время и пространство в произведениях Гете // Эстетика словесного творчества. М.: «Искусство», 1986. С.216-249.
25. Бахтин М.М. Пространственная форма героя. Временнòе целое героя // Эстетика словесного творчества. М.: «Искусство», 1986. С.25-128.
26. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и ренессанса. М.: «Художественная литература», 1990. 542 с.
27. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // Литературно-критические статьи. М.: «Художественная литература», 1986. С.121-290.
28. Башляр Г. Предисловие к книге «Воздух и снег». Предисловие к книге «Поэтика пространства» // Вопросы философии. 1987. №5. С.109-121.
29. Белов Андрей. К вопросу о влиянии К.Кастанеды на В.О.Пелевина. Череповец: Череповецкий ГУ.
30. Белозерова Н.Н., ТюмГУ. Универсальное пространство и хронотоп в библейских притчах
31. Бергсон Анри. Время и свобода воли. М.: Товарищество типографии А.И. Мамонтова, 1910. 238 с.
32. Бергсон Анри. Длительность и одновременность (По поводу теории Эйнштейна). Пг.: Academia, 1923. 154 с.
33. Бёрке У. Пространство-время, геометрия, космология. М.: «Мир», 1985. 416 с.
34. Бердяев Н. А. Экзистенциальная диалектика божественного и человеческого // Бердяев Н. А. О назначении человека. М.: Республика, 1993 С. 284.
35. Боас Ф. Ум первобытного человека. Л.-М.: Государственное издательство, 1926. 153 с.
36. Библер В.С. М.М. Бахтин или поэтика культуры. М., 1991
37. Бовсунівська Тетяна. Роль міста в поетологічній концепції рельєфу «Квітів зла» Ш.Бодлера, або сатанинська покута символізму // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. 2003. Т.6. № 2. С.160-166.
38. Богданов К.А. Очерки по антропологи молчания. СПб.: Издательство Русского Христианского гуманитарного института, 1998. 344 с.
39. Боголепова Т.Г. Изображение городской жизни в «очерках Боза» Чарльза Диккенса // Вестник ЛГУ. 1969. № 20. вып.4. История. Язык. Литература.
40. Боголепова Т.Г. Эволюция темы города в английском очерке от Аддисона до Диккенса // Некоторые проблемы русской и зарубежной литературы. Владивосток, 1974.
41. Большаков В.П. Г.Башляр и поиски «новой поэтики» // Вопросы философии. 1987. №5. С.102-109.
42. Бонецкая Н.К. М.М. Бахтин и традиции русской философии. М., 1993.
43. Борисова В.В. Элементы космического видения в художественной системе Ф.М. Достоевского // Современность классики. Воронеж, 1986. С. 92-99.
44. Ботникова А.Б., Фогель Г. Время в романе Т. Манна «Доктор Фаустус» // Общественные науки за рубежом. 1974. Сер. 7.: Литературоведение. № 4. С. 191-194.
45. Буркхарт Т. Сакральное искусство Востока и Запада. Принципы и методы. М.: «Алетейя», 1999. 213 с.
46. Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст. К., 1959.
47. Вайнтруб І. Сакральний час // Людина і світ. Листопад-грудень, 2000. С.43-47.
48. Ванейгем Рауль. Хронотоп реальной жизни и исправление прошлого // Трактат об умении жить для молодых поколений (революция повседневной жизни).
49. Велецкая Н.Н. Языческие представления о смерти и вечности // Языческая символика славянских архаических ритуалов. М.: «Наука», 1978. С. 12-41.
50. Веретюк О. Три моделі постмодернізму: Мануеля Гретковска, Анжела Картер, Юрій Андрухович // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського державного лінгвістичного університету «Лінгвапакс УІІІ»: Філологія, педагогіка і психологія в антропоцентричних парадигмах. К., 2000. Вип. 3. С.414-418.
51. Веретюк О. Конкрет типології західно/центрально/східноєвропейського постмодернізму (на прикладах англійської, польської та української прози). // Науковий вісник Волинського державного університету. Філологічні науки. Луцьк, 2001. № 9. С.114-120.
52. Вернадський В.И. Пространство и время в живой и неживой природе // Философские мысли натуралиста. М.: «Наука», 1988. С.210-385.
53. Визгин В.П. Взаимосвязь антологии и физики в атомизме Демокрита (на примере анализа понятия пустоты) // Философия природы в античности и в средние века. М.: ИФРАН, 1998. Ч.2. Глава 1. С.9-19.
54. Вирина Г.Л., Липинская А.А. Система хронотопов в романах Г. Белля «Бильярд в половине десятого» и «Женщины у берега Рейна». 2001. http://www.aseminar.narod.ru/bell.htm
55. Віртуальна конференція з В. Пелевіним. http://www.zhurnal.ru/transcripts/pel-tr.htm
56. Вольперт Лариса. Хронотоп шуточных поэм Байрона, Пушкина и А. де Мюссе («Беппо», «Граф Нулин», «Мардош», «Домик в Коломне», «Намуна»). Ruthenia. 2003.
57. Восприятие пространства и времени. Л.: «Наука», 1969. 129 с.
58. Гаврилов Александр. Диалектика пустоты.
59. Гаврюшин Н.К. Эрос пространственности: А.Г. Габричевский и русская эстетика 1920-х гг. // Вопросы философии. 1994. № 3. С.148-154.
60. Газизова А.А. Конфликт временного и вечного в сознании человека революционной эпохи. // Проблемы вечных ценностей в русской культуре и литературе ХХ века. Грозный: Чечено-Ингушский государственный университет им. Л.Н. Толстого, 1991. С. 68-75.
61. Гайденко В.П. Тема судьбы и представление о времени в древнегреческом мировоззрении // Вопросы философии. 1969. №9. С.88-98.
62. Гайденко П.П. Время и вечность: парадоксы континуума // Вопросы философии. 2000. № 6. С.110-136.
63. Гайденко П. П. Трансформация кантовой теории времени в накоучении Фихте. Время как продуктивная способность воображения // Вопросы философии. 2004. №1. С.137-146.
64. Галкин А. Пространство и время в произведениях Ф.М. Достоевского // Вопросы литературы. 1996. Вып. 1. Январь-февраль. С. 316-323.
65. Гачев Г.Д. Европейские образы пространства и времени // Культура, человек и картина мира. М.: «Наука», 1987. С.198-227.
66. Гей Н.К. Время и пространство в структуре произведения // Контекст 1974. Литературно-теоретические исследования. - М.: «Наука», 1975. С. 213-228.
67. Генон Рене. Традиционные формы и космические циклы. Кризис современного мира. М.: НПЦТ «Беловодье», 2004. 304 с.
68. Голосовкер Я.Э. Логика мифа. М.: «Наука», 1987. 217 с.
69. Горин Д.Г. Пространство и время в динамике российской цивилизации. М.: Едиториал УРСС, 2003. 277с.
70. Грицанов А.А. Эон // Новейший философский словарь. Минск: «Интерпрессервис», «Книжный дом», 2001. С.1228-1229.
71. Грушевський М. Історія української літератури. К.Л., 1923 Ч.1.
72. Грюнбаум А. Философские проблемы пространства и времени. М.: УРСС, 2003. 568 с.
73. Грязнов А.Ю. Абсолютное пространство как идея чистого разума // Вопросы философии. 2004. №2. С.127-147.
74. Гундорова Тамара. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. К.: Критика, 2005. 264 с.
75. Гуревич А.Я. Время как проблема истории культуры // Вопросы философии. 1969. №3.
76. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. М., 1972. С. 48-166.
77. Гурко Е.Н. Время в деконструкции // Постмодернизм. Энциклопедия. Минск: «Интерпрессервис», «Книжный дом», 2001. С.136-140.
78. Гурло В.Ч. Формулы прадказанняў як складнiк апавядальнага хранатопу «Песнi пра нiбелунгаў» // Сборник работ 57-й научной конференции студентов и аспирантов Белгосуниверситета: В 3 ч. Минск, 2000. Ч.2. С.15-19.
79. Гурло В.Ч. Адлюстраванне хранатопу мажлiвага ў перакладзе апавядання Iнгеборг Бахман «Крок да Гаморы» // Германский и славянский миры: взаимовлияние, конфликты, диалог культур (история, уроки, опыт, современность): Мат. международной научно-теоретической конференции. 6-8 декабря 2001 г. Витебск, 2001. С.392-395.
80. Гурло В.Ч. Уводзiны ў хранатоп прозы Iнгеборг Бахман // Фiлалагiчныя навукi: Маладыя вучоныя ў пошуку: Мат. навуковай канферэнцыi, прысвечанай 80-годдзю Белдзяржунiверсiтэта (20 красавiка 2001 г.). Минск, 2001. С. 206-209.
81. Гюйо М. Происхождение идеи времени. Психологический этюд. Смоленск: Типо-Литография А.И. Елишева, 1891. 128 с.
82. Дашкова Татьяна. Три истории: забавные игры русского постмодернизма // НЛО. 2001. № 51.
83. Джохадзе Н.И. К методологии исследования проблемы времени в искусстве и эстетике // Вопр. философии. 1983. N 1. С.130-138.
84. Дзиковская Лариса Николаевна. Художественное время и художественное пространство в лирике М. Волошина 1900-1910 годов: Дис... канд. филол. наук: 10.01.02 / Измаильский гос. педагогический ин-т. Измаил, 2001. 169л.
85. Дітковська І.Ю. Інтертекстуальність прози В. Пелевіна: Автореф. дис... канд. філол. наук: 01.01.02; Дніпропетр. нац. ун-т. Д., 2003. 18 с.
86. Долин Антон. Виктор Пелевин: новый роман.
87. Елисова М.О. Образ-мифологема «ночь» как хронотопический изоморф мирового дерева в мифопоэтической картине мира Бориса Пастернака // Літературознавчі студії. К.: КНУ, 2004. Вип. 11. С.138-143.
88. Жильсон Э. Разум и откровение в Средние века // Богословие в культуре Средневековья. К.: «Путь к истине», 1992. С.5-48.
89. Жуковская Н.Л. Пространство и время // Категории и символика традиционной культуры монголов. М.: «Наука», 1988. С.13-36.
90. Завгородняя Г.Ф. Пространственно-временные аспекты эволюции полифонического мышления // Вісн. Харк. держ. акад. дизайну і мистец. 2003. N 3. С. 120-130.
91. Заманова И.Ф., Бардыкова Н.В. «Вечера на хуторе близ Диканьки» Н.В.Гоголя: Пространство и время. Белгород: Издательство БелГУ, 2001. 160 с.
92. Зенкин С. Время слов и пространство вещей // НЛО. 2004. № 70. С.340-347.
93. Зборовский Г.Е. Пространство и время как