ДРАМА-АНТИУТОПІЯ. ГЕНЕЗИС. ПОЕТИКА

Краткое описание

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису
УДК 88 25

Євченко Олександр Вікторович

ДРАМА-АНТИУТОПІЯ. ГЕНЕЗИС. ПОЕТИКА

Спеціальність 10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Чирков Олександр Семенович,
доктор філологічних наук, професор

Житомир 2002

ЗМІСТ
ВСТУП.......................................................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1. АНТИУТОПІЯ В ЛІТЕРАТУРНІЙ КРИТИЦІ............................................... 11
РОЗДІЛ 2. АНТИУТОПІЯ: СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК........................................... 34
2.1. Від антиутопічності до антиутопії...................................................................... 34
2.2. Антиутопія реальність літератури xx століття.............................................. 51
2.3. Висновки до розділу................................................................................................ 59
РОЗДІЛ 3. ДРАМА-АНТИУТОПІЯ ХХ СТОЛІТТЯ, ЇЇ ТИПОЛОГІЯ.......................... 61
3.1. Тенденції розвитку драми-антиутопії................................................................. 61
3.2. Негативна драма-утопія........................................................................................ 62
3.3. Алюзорна драма-антиутопія................................................................................. 74
3.4. Дифузна драма-антиутопія.................................................................................... 96
3.5. Висновки до розділу.............................................................................................. 111
РОЗДІЛ 4. ДЕЯКІ РИСИ ПОЕТИКИ ДРАМИ-АНТИУТОПІЇ...................................... 115
4.1. Видові риси поетики драми-антиутопії............................................................. 115
4.2. Родові риси поетики драми-антиутопії............................................................. 139
4.3. Висновки до розділу.............................................................................................. 159
ВИСНОВКИ............................................................................................................................. 163
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ..................................................................... 167

ВСТУП

В ХХ столітті виникає і бурхливо розвивається антиутопічна література. Під впливом об’єктивної дійсності як прекраснодушні мрії сприймаються утопічні картини, створені Т.Мором, Т.Кампанеллою, Ф.Беконом, Д.Верасом, авторами так званого державного роману”[285:217], що походить до традиції Платона, а також авторами футурологічних утопій, які є спробою віщування щасливого майбутнього людства,В.Моррісом,А.Франсом, О.Бог­дановим, І.Єфремовим та іншими. Те, що в утопії має вигляд привабливого й досконалого, в реальному світі часто стає не тільки недосконалим, але й відверто непривабливим. У цьому сенсі утопізм трагічний: він жадає чуда й вірить у його існування, прагне застосувати філософські принципи до соціальної практики, але не може впоратися з нею, як тільки утопічна свідомість стикається із реальністю, негайно виявляється її тенденція до деградації, вона не здатна витримати своєї чистоти й незакаламученості, обтяжується тягарем матерії і зісковзує в антиутопію”[91:152].
Різниця між утопічною і антиутопічною літературами полягає насамперед в їх взаєминах з реальною дійсністю. Література утопій ґрунтується не стільки на реаліях об’єктивно існуючого світу, скільки на абстрактних уявленнях про можливі шляхи його розвитку й тому становить собою раціоналізований міф”[140:60], сконструйований індивідуальною свідомістю, а література антиутопій базується передусім на притаманних об’єктивній реальності факторах і тенденціях. Якщо твори-утопії є результатом суб’єктивного волевиявлення не стільки митця, скільки мислителя, то література антиутопій є творінням насамперед митця, який образно сприймає і суб’єктивно перетворює не ірреальний, а реальний, об’єктивний світ. Твори-утопії досліджують соціальну природу суспільства, і в них соціологічний аспект затьмарює все інше художню картину світу (тому утопію розглядають як інтелектуальний напівхудожній, напівфілософський жанр, позашлюбне дитя політології”[292:65]), а у творах-антиутопіях шлях до соціальної картини світу лежить передусім і обов’язково через художнє осмислення цього світу.
Вивченню художнього феномену ХХ століття літератури антиутопії присвячено багато літературознавчих праць[23; 37; 38; 59; 60; 66; 73; 79; 91; 93; 107; 108; 129; 148; 153; 154; 170; 171; 172; 174; 180; 183; 184; 188; 189; 190; 191 192; 193; 203; 224; 225; 228; 229; 249; 275; 276; 277; 278; 286; 293; 295; 296; 303; 304; 320; 321; 322; 323; 329; 331; 332; 333; 334 та інші]. В науковій літературі вивчаються історичні причини виникнення антиутопії, досліджуються її генетичні корені, особливості конфлікту цієї філософсько-сатиричної моделі майбутнього, а також риси її поетики, які відзначаються співвідношенням розумового” і художнього в ній.
Проте майже всі сучасні дослідження присвячені роману-антиутопії. Як драма-антиутопія розглядалася в літературознавстві лише драма К.Чапека RUR”[163;191], як трагічну утопію” аналізує п’єсу Простачок з Нежданих островів” В.Бабенко[15].
Традиційним став розгляд драми-антиутопії в рамках епічної драми, що її Р.Глайслер визначив як відкриту” форму драми. Під нею розумів драматичний твір, який відступає від традиційних шляхів розвитку драми, не зважає на принципи, висунуті в свій час Арістотелем[325:16]. Така форма драми характеризується відсутністю взаємопов’язаних обставин, в ній немає внутрішнього самокерованого сюжету, а дія відкрита” для впливу ззовні (прологи, епілоги, оповідачі, ведучі, пряме звернення персонажів до публіки, перехід до розповіді про події замість їх показу, монтаж епізодів, сонги, транспаранти тощо), який руйнує ілюзію справжності художнього світу п’єси[48:145146]. В рамках відкритої деілюзіоністської” драми (тобто такої драми, в якій знімаються ілюзії достовірності сценічної дії) вивчає драми-антиутопії Д.Затонський[103]. О.Чирков, який визначає різні жанри епічної драми, розглядає драми-антиутопії як драми-параболи[289; 290], В.Єршов як політичну драму[94], а А.Близнюк аналізує драму-антиутопію в межах притчово-алегоричного напряму в епічній драмі[34]. Такий підхід до драми-антиутопії цілком правомірний, тому що він пов’язаний з активним проникненням епосу в драму, що й спричинило появу епічної драми.
А.Близнюк виділяє драму-антиутопію як жанр і розглядає деякі її жанрові риси[34]. На наявність такого жанру вказують К.Шахова в підручнику Література Англії ХХ століття”(1993) і В.Дончик у підручнику Українська література ХХ століття”(1994). В розділі Англійська художня антиутопія у світовому контексті” К.Шахова називає Б.Шоу попередником О.Хакслі у критиці американського способу життя і визначає його драму Візок з яблуками” як сатиричну п’єсу-антиутопію”[293:60], а В.Дончик (розділ Драматургія і кінодраматургія”) сатиричну комедію В.Маяковського Клоп” як сатиричну комедію-антиутопію[83:670].
Позиція достатньо симптоматична й показова. Вітчизняна літературознавча думка зосереджує увагу на існуванні драматичних творів, які є за своєю суттю антиутопіями. Більше того, якщо продовжити думку, висловлену в підручнику В.Дончика, то можна припустити, що в ХХ столітті драма-антиутопія набула характерної чинності у двох яскраво виражених варіантах, які є своєрідними дублями загальновідомого розподілу драми як роду на власне драму, комедію і трагедію (видово-жанровий рівень). Розвиваючи цю тезу, можна припустити, що у ХХ столітті виникли комедії-антиутопії та драми-антиутопії. Для нас це принципово важливо: констатація існування драми-антиутопії є значущою в тій мірі, в якій драматичне мистецтво, розповідаючи про крах утопічних ідей ХХ століття, не могло не створити драму-антиутопію, що, використовуючи досвід роману-антиутопії, розробила свою поетику, свої принципи зображення об’єктивного в своїй суб’єктивності. Більше того, драма-антиутопія ХХстоліття (на певному історично-літературному етапі) по-своєму завершує багатовікову літературну традицію, яка бере свій початок іще в античності.
Актуальність дослідження полягає в тому, що драма-антиутопія як жанр практично не досліджена в сучасному літературознавстві:
не з’ясовані взаємовідносини драми-антиутопії і роману-антиутопії як двох рівновеликих і рівнозначних феноменів художньої літератури XX століття;
не вивчено генезис цього драматургічного феномену, що найяскравіше і найбільш оформлено розкрився в драматургії саме XXстоліття;
теоретично не узагальнено саме визначення драми-антиутопії як драматургічного жанру;
не вивчено поетику й жанрову своєрідність цього унікального явища художнього досвіду ХХ століття.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалось у рамках наукової теми кафедри зарубіжної літератури Житомирського державного педагогічного університету імені І.Франка Проблеми теорії та історії драми”.
Метою дисертаційного дослідження є конкретизація змісту і внутрішньої логіки літературознавчої категорії драми-антиутопії, осмислення її як ланки в розвитку драматургічного мистецтва XXстоліття.
Для досягнення цієї мети ставилися основні завдання:
розглянути драму-антиутопію у співвідношенні з романом-антиутопією;
простежити розвиток драми-антиутопії від її витоків до сучасності;
теоретично узагальнити визначення драми-антиутопії як драматургічного жанру;
дослідити поетику і жанрову своєрідність драми-антиутопії.
Об’єктом дослідження є драма-антиутопія як явище новітньої літератури.
Предметом дослідження є теоретико-літературознавчі проблеми, пов’язані з вивченням драми-антиутопії як різновиду інтелектуальної літератури в контексті літератури антиутопії й інтелектуального роману, її генезису, типології, поетики й жанрової своєрідності.
Методи дослідження. Обраний аспект і методика дослідження передбачають реалізацію методологічних принципів порівняльно-історичної та порівняльно-типологічної шкіл літературознавства, а також загальнометодологічних досліджень з проблем літературних родів, жанрів і принципів загальної поетики.
Теоретично-методологічною основою стали праці:
О.Веселовського, М.Бахтіна, Д.Лихачова, М.Пруцкова, Л.Чернець, Г.Поспєлова, М.Полякова, Н.Копистянської, Р.Карабанова, Н.Лейдермана, В.Новикова, Ю.Латиніної (в яких жанр розглядається як явище, що постійно розвивається і має свій початок) при розгляді генезису драми-антиутопії, а також при обґрунтуванні необхідності розгляду драми-антиутопії не тільки в контексті роману-антиутопії, але й інтелектуальної літератури ХХ століття в цілому;
О.Звєрєва, Ю.Кагарлицького, Т.Чернишової, В.Чаликової, Є.Брандіса, В.Шестакова, В.Недошивіна, О.Ніколенко, Г.Рягузової, К.Шахової, М.Анастасьєва, О.Єременко, а також Є.Шацького, Е.Брауна, Н.Франца, Д.Кейтеба, Ф.Полака, В.Паррингтона та інших при визначенні природи антиутопії і видових жанрових рис драми-антиутопії;
О.Потебні, Д.Затонського, Л.Пінського, Ю.Манна, Н.Лейтес, І.Бернштейн, С.Павличко, Г.Приходька, В.Івашової, Н.Павлової, Т.Якимович, Т.Проскурнікової та інших при визначенні видових рис поетики драми-антиутопії;
В.Сахновського-Панкєєва, Д.Гачева, С.Владимирова, О.Анікста, В.Халізєва, І.Фрадкіна, О.Чиркова, В.Головчинер, Л.Уколової, Г.Образцової, Т.Свербілової, а також Б.Брехта, Г.Вельфліна, Ф.Клотца, Р.Глайслера та інших при вивченні родових рис поетики драми-антиутопії.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше драма-антиутопія вивчається як художнє явище:
простежується її генезис у контексті літератури антиутопії, пов’язаний з трансформацією антиутопічності (елементу поетики) в антиутопізм (світоглядну категорію), першооснову антиутопії;
вивчаються спільні риси роману-антиутопії і драми-антиутопії;
дається визначення драми-антиутопії: це драма, яка синтезувала в собі риси роману-антиутопії і виробила своєрідний умовно-експериментальний хронотоп, що зумовив схематизацію сюжету й образів;
вперше визначається типологія драми-антиутопії (негативна драма-утопія, власне антиутопія, алюзорна драма-антиутопія і дифузна драма-антиутопія), а також визначаються ген антиутопії ефект антиутопізму, який за своєю сутністю близький до ефекту очуження, і форми його виявлення абсурдизація, парадокс, фантастика;
драма-антиутопія аналізується як художнє явище, що розвивається і збагачується в процесі розвитку одна з одною її тенденцій і відкрите для інших жанрів;
вперше вивчаються видові риси поетики драми-антиутопії в порівнянні з романом-антиутопією і інтелектуальним романом, передусім інтелектуалізм, який визначає підпорядкованість сюжету, ситуацій, героїв інтелектуальній схемі, а також широке звернення драматургів до параболічної побудови п’єс, наслідком чого є поява в них алегоризації і притчовості; аналізуються два види притчовості й абсурдизації (як елемент поетики і жанроутворюючий компонент), а також засоби їх створення;
вперше вивчаються також родові ознаки драми-антиутопії, які відрізняють її від драматичних творів інших жанрів і з’являються в драмі-антиутопії передусім завдяки особливому умовно-експериментальному хронотопу; визначаються його особливості: експериментальний простір, в якому відбувається дія, насичений не побутовим або біографічним часом, а історичним у широкому сенсі слова, що зумовлює схематизацію сюжету драми-антиутопії та її героїв. Як засоби створення ефекту очуження в драмі-антиутопії, що за своїми художніми засобами тяжіє до модерністських форм зображення, розглядаються символічність героїв та інші засоби епізації драми своєрідний оповідний діалог, наявність розгорнутих ремарок, в яких звучить голос автора, уведення сонгів і віршів у текст драматичного твору.
Теоретична значущість дисертаційної роботи зумовлена сказаним вище. Вона доповнює уявлення про літературу антиутопію (як вид) і має значення для осмислення важливих літературознавчих проблем, пов’язаних із взаємодією різних родів літератури і жанрів.
Результати дослідження можуть мати практичне використання в розробці загальних і спеціальних курсів з теорії та історії літератури, у вивченні історії і теорії драми, історичної поетики.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що дисертаційна робота є результатом самостійних студій, роздумів і узагальнень. Вона становить собою концептуально оригінальне дослідження авторське за своєю сутністю. Драма-антиутопія розглядається в ній як літературне явище, що є наслідком тривалого історичного і художнього розвитку, для формування якого велике значення має процес неосинкретизму. Неосинкретизм у драмі-антиутопії створюється внаслідок її синхронного розвитку з романом-антиутопією в річищі інтелектуальної літератури і виявляється на двох рівнях жанровому і родовому, вивчається в обох своїх тенденціях: спільності художніх принципів, поетичних тропів і процесі епізації драми (проникненні в драму епічних елементів).
Матеріалом дослідження є світова драматургія XX століття в тій її частині, в якій відбулась як феномен драматичного мистецтва драма-антиутопія. Для вивчення генезису драми-антиутопії залучаються твори драматургів попередніх історико-літературних епох Арістофана, В.Шекспіра, П.Кальдерона, Й.В.Гете, Г.Філдінга.
Для вивчення загальних принципів антиутопії (як виду), а також для зіставлення драми-антиутопії і роману-антиутопії вивчаються романи й повісті Є.Замятіна Ми”, О.Хакслі Чудовий новий світ”, А.Платонова Котлован”, В.Винниченка Сонячна машина”, Ю.Смолича Прекрасні катастрофи”, К.Чапека Війна з саламандрами”, Д.Орвелла Скотохутір”, 1984”, В.Голдінга Володар мух”, Р.Бредбері 451° за Фаренгейтом”, Р.Мерля Мальвіль”, К.Воннегута Утопія-14”, Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей”, Д.Барнса Історія світу в 10½ главах”, О.Кабакова Той, хто не повернеться”, А.Курчаткіна Записки екстреміста”, В.Войновича Москва 2042”, Ю.Винничука Ласкаво просимо в Щуроград”, а також драми Б.Шоу Дім, де розбиваються серця”, Візок з яблуками”, Гірко, але правда”, В.Брюсова Диктатор”, К.Чапека RUR”, Б.Брехта Кар’єра Артуро Уї, якої могло б не бути”, Е.Іонеско Носороги”, О.Штейна Потоп-82”, А.Макайонка Дихайте економно”, О.Казанцева Великий Будда, допоможи їм!”, С.Мрожека Портрет”, М.Бецуяку Місто і літак”, Л.Устинова Єдиний берег”, Х.Мюллера Пліт мерців”, Е.Радзінського Наш Декамерон”.
З метою вивчення поетики драми-антиутопії досліджуються драматичні твори Ф.Дюрренматта Візит старої дами”, Фізики”, С.Мрожека Портрет”, А.Макайонка Дихайте економно”, О.Штейна Потоп-82”, Л.Устинова Єдиний берег”, О.Казанцева Великий Будда, допоможи їм!”, Б.Шоу Простачок з Нежданих островів”, Візок з яблуками”, Б.Брехта Круглоголові й гостроголові”.
Апробація роботи. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри зарубіжної літератури Житомирського державного педагогічного університету, а також апробовані у виступі на Всеукраїнській науково-практичній конференції Творче, практичне і критичне мислення” (Житомир, 1997). За темою дисертації видано 5 статей, зокрема 3 статті у вісниках вищих навчальних закладів.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків та списку використаних джерел.

Загальний обсяг 166 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Драма-антиутопія як літературне явище є наслідком тривалого історичного й художнього розвитку. Вона бере свій початок у сивій давнині античних і біблійних міфах. Проте самостійним і самодостатнім явищем вона стала тільки в ХХ столітті, коли антиутопічність як елемент поетики поступилася місцем антиутопізму, світоглядній категорії, яка зумовила зображення в драмі регресивних моделей соціального розвитку.
Велике значення для формування драми-антиутопії має процес неосинкретизму, який у приглушеній або явній формі завжди був присутнім у літературі, але в ХХ столітті виявився найчіткіше. Збагачення і зміна жанрового поняття може відбуватися як за рахунок іманентних ресурсів, так і внаслідок взаємодії традиційних жанрів із різними видами мистецтва”[142:187].
Драматурги, які розробляють жанр драми-антиутопії, прагнуть до найбільш повного втілення негативних тенденцій у розвитку сучасної доби, і в пошуках адекватних форм їхнього відображення вони відкривають і розширюють рамки й можливості художнього перетворення дійсності не тільки завдяки можливостям самої драми, але й творчо осмисленим принципам суміжних родів літератури та інших видів мистецтва, таких як музика, живопис, кіно, радіо тощо. Митцеві сучасності, який намагається серйозно розібратися у складностях сучасного світу, стає тісно” в межах однієї художньої реальності, і він прагне до пізнання світу з різних, так би мовити, точок відліку”[289:144]. Як стверджував К.Абе, таке використання можливостей інших видів мистецтва дозволяє глибше проникнути в синтетичну природу мистецтва”[2:1112].
Прагнучи якнайглибше проникнути в сутність зображуваного й передати його в яскравій художній формі, автори драм-антиутопій широко використовують можливості музики, вокалу, кінематографу, збагачуючи тим самим власну художню палітру. Використання можливостей інших видів мистецтва не тільки сприяє яскравішому й повнішому вираженню думки митця, але й активному залученню глядача до процесу, що відбувається на сцені. Коли Е.Радзінський (Наш Декамерон”) використовує кадри кінохроніки доби сталінізму, він досягає, з одного боку, конкретизації часових рамок драми, а з другого, одержує змогу розімкнути умовні часові межі оповіді. Завдяки такому прийому глядач, який водночас сприймає і те, що розігрується на сцені, й те, що проекціюється на екран, зіставляє різні часові пласти, оперує ширшою інформацією, ніж та, яку він отримує з реплік акторів. Що ж стосується музики, яку так активно вводять драматурги в свої антиутопії, то вона не служить тлом або способом вираження почуттів героїв. Маючи самостійність, вона стимулює активність глядача, пробуджує його інтелект.
Проте найбільш яскраво неосинкретизм, притаманний літературі ХХ століття в цілому, виявляється в драмі-антиутопії у зв’язку з тим, що вона розвивається синхронно з романом-антиутопією у спільному річищі інтелектуальної літератури. Він виявляється на двох рівнях видовому та родовому. Перша тенденція виражається у спільності художніх принципів і поетичних тропів, а друга в процесі епізації драми, проникнення в неї оповідних елементів.
Так, драма-антиутопія, як і роман-антиутопія, синтезувала художній досвід соціальної фантастики й сатиричної літератури, і в неї перейшли притаманні їм художні прийоми: фантастика, гротеск, гіперболізація. З романом-антиутопією драму-антиутопію споріднює також спільність художніх принципів: соціологізм, прогнозування небажаного завтра”, пафос застереження, універсалізм, інтелектуалізм. Спільним для обох родових різновидностей антиутопії, як і для інтелектуальної літератури в цілому, є побудова за інтелектуальною схемою, що забезпечує втілення актуальної соціально-етичної проблематики в художньо-незвичній формі. Широке використання параболи при побудові як роману, так і драми-антиутопії, зумовили появу в них алегоризації та притчовості, що створюються за допомогою біблійних і євангельських асоціацій, уведенням в текст драми епіграфів, віршів, пісень, в яких прочитується авторське ставлення до зображуваного. І в драмі, і в романі-антиутопії засобом створення інтелектуалізму є також абсурдизація, засоби її створення сатиричний гротеск, парадоксальність ситуацій і образів, гіперболізація. При цьому жанроутворюючими тропами стають притчовість і абсурдизація, коли вони виступають не в ролі компонента поетики, а виконують функцію жанроутворюючого компонента. Спільним для драми і роману-антиутопії є також умовно-експериментальний хронотоп.
Водночас саме цей особливий хронотоп, коли експериментальний простір насичений не побутовим або біографічним, а історичним часом, відрізняє драму-антиутопію від драматичних творів інших жанрів. З одного боку, такий хронотоп зумовлює в творіннях-антиутопіях схематизацію сюжету, схематизацію і статичність характерів, коли герої постають гранично узагальненими типами й носіями певної тенденції. Проте, з другого боку, саме умовно-експериментальний хронотоп зумовлює не тільки інтелектуалізацію антиутопії, але й епізацію її різновидності драми-антиутопії передусім через створення ефекту очуження в ній. Наявність епічного начала в драмі-антиутопії забезпечується діалогічною оповіддю (діалогізацією оповіді), введенням своєрідних розгорнутих ремарок, в яких звучить голос автора, пісень чи віршів, які виконують функцію оповіді або засобу створення ефекту очуження.
Очевидно, внаслідок використання художніх прийомів, притаманних епосу й драмі, передусім роману-антиутопії і драмі, народилася й удосконалюється своя власна жанрова система драма-антиутопія. Її своєрідністю є те, що традиційна форма драми оновлюється завдяки використанню елементів, характерних для роману-антиутопії, одного з відгалужень інтелектуального роману.
В той же час у драмі-антиутопії відбулася своя типологія. В рамках жанру розвиваються негативна драма-утопія й алюзорна драма-антиутопія. Але оскільки драма-антиутопія є не застиглим художнім явищем, а таким, що розвивається, збагачується в процесі взаємодії різних його тенденцій, то виникає нове, дифузне жанрове утворення дифузна драма-антиутопія.
Так здійснюється нове синкретичне утворення, але вже в межах жанру драми-антиутопії. Проте диференціювання на жанровому рівні не означає відмови від уже знайденого й засвоєного синтезу. Навпаки, кожна жанрова одиниця несе у собі повнокровну генетичну інформацію цього нового жанрового синтезу”[289:145]. Про це свідчить і художній розвиток жанру драми-антиутопії.
В силу того, що драма-антиутопія є хоч і суттєвою, але тільки частиною глобальнішої системи, можна говорити про існування в ХХстолітті літератури антиутопії, вивчення художньої своєрідності якої ще чекає свого дослідження.
Як уже підкреслювалося, драма-антиутопія є оригінальним художнім здобутком ХХ століття. За своїми принципами художнього перетворення дійсності драма-антиутопія тяжіє до драми модерністської за своєю суттю. Є всі підстави говорити про своєрідність модерністських пошуків драматургів ХХ століття в жанрі драми-антиутопії. Однак і ця проблема співвідношення методу й нових жанрових відкриттів у рамках драми-антиутопії теж можуть і, впевнені, з часом стануть предметом окремого наукового дослідження.
Таким чином, драма-антиутопія є свідченням літературного процесу, який динамічно розвивається, особливо в ХХ столітті, нових пошуків і художніх відкриттів, подальшої еволюції драматургії та її збагачення новими відкриттями й надбаннями.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Абэ К. Женщина в песках: Пер. с яп. // Абэ К. Женщина в песках. Чужое лицо. М.: Худож. лит., 1988. С. 19156.
2. Абэ К. К советским читателям: Пер. с яп. // Современная драматургия. 1984. №3. С. 1112
3. Абэ К. Человек-ящик: Пер. с яп. // Абэ К. Избранное. М.: Правда, 1988. С.431558.
4. Аверинцев С.С., Гаспаров М.Л., Самарин Р.М. Латинская литература// История всемирной литературы: В 9 т. / АН СССР. Ин-т мир. лит. им. А.М.Горького. М., 1984. Т. 2. С.441459.
5. Адамович А. Торжество человека // Вопросы литературы. 1973. №5. С.111151.
6. Айтматов Ч. Пегий пес, бегущий краем моря // Айтматов Ч. Эхо мира: Повести. Рассказы. Публицистика. М.: Правда, 1985. С. 257340.
7. Анастасьев Н. Направляющая сила искусства. (Заметки зарубежника)// Вопросы литературы. 1989. № 3. С. 5983.
8. Андреев Л.Г. Французская литература // История зарубежной литературы после Октябрьской революции. Ч.2. 19451970/ Под ред. Л.Г.Андреева. М.: Изд-во МГУ, 1968. С.1994.
9. Андреев М.Л. Средневековая европейская драма. Происхождение и становление (XXIII вв.). М.: Искусство, 1989. 215 с.
10. Аникст А. Комментарии // Гете И.В. Собр. сочинений: В 10 т. М.: Худож. лит., 1976. Т. 2. С. 443508.
11. Аникст А. Шекспир. Ремесло драматурга. М.: Сов. писатель, 1974. 608с.
12. Антонишин С. Від Матріополя до Щурограда, або антиутопія в стилі ретро // Київ. 1993. № 7. С. 113116.
13. Аристофан. Женщины в народном собрании: Пер. с древнегр. // Аристофан. Комедии: В 2т. М.: Искусство, 1982. Т. 2. С. 381401.
14. Афанасьев Ю. Рисунки на чистой доске // Современная драматургия. 1988. № 1. С. 5.
15. Бабенко В.Г. Бернард Шоу в поисках новых путей // Бабенко В.Г. Драматургия современной Англии. М.: Высшая школа, 1981. С. 740.
16. Балашов Н.И. Драматургия // История всемирной литературы: В 9т./ АН. СССР. Ин-т мир. лит. им. А.М.Горького. М., 1987. Т. 4. С. 8498.
17. Балашов Н.И. На пути к не открытому до конца Кальдерону // Кальдерон де ла Барка П. Драмы: В 2 кн. М.: Наука, 1989. Кн. 1. С. 753878.
18. Балашов Н.И. Сервантес // История всемирной литературы: В 9 т./ АН. СССР. Ин-т мир. лит. им. А.М.Горького. М., 1985. Т. 3. С. 360372.
19. Барабанов Е. Комментарии // Замятин Е. Сочинения. М.: Книга, 1988. С. 524575.
20. Барабаш Ю.Я. Алгебра и гармония: О методологии литературоведческого анализа. М.: Худож. лит., 1977. 224 с.
21. Баран Г. Художній час і простір у Сонячній машині” В.Винниченка // Слово і час. 1999. № 9. С. 6063.
22. Барнс Д. История мира в 10 ½ главах: Пер. с англ. // Иностранная литература. 1994. № 1. С. 67229.
23. Баталов Э.Я. В мире утопии. М.: Изд-во полит. лит., 1989. 318 с.
24. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. 2-е изд. М.: Сов. писатель, 1963. 363 с.
25. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. М.: Худож. лит., 1986. С. 121290.
26. Бэкон Ф. Новая Атлантида. Опыты и наставления нравственные и политические: Пер. с англ. М.: Изд-во АН СССР, 1962. 238 с.
27. Бэкон Ф. О достоинстве и приумножении наук: Пер. с англ. // Сочинения: В 2т. 2-е изд. М.: Мысль, 1977. Т. 1. С. 175179.
28. Бэцуяку М. Город и самолет: Пер. с яп. // Театр. 1987. № 1. С. 164189.
29. Бернштейн И.А. Эпос обновления жизни. Роман в литературе социалистических стран 6070 годов. М.: Сов. писатель, 1982. 344 с.
30. Бібліотечна справа: Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. К.: ВЦ Академія”. 1997. 752 с.
31. Библиотечное дело: Словарь литературоведческих терминов / Сост. Л.И.Тимофеев, С.В.Тураев. М.: Просвещение, 1974. 509 с.
32. Біблія, або Книги Святого письма Старого й Нового заповіту. United Bible Societies. 1990. 296 с.
33. Білий О.В. Антиутопія // Українська літературна енциклопедія в 5т. К., 1998. Т. 1. С. 69.
34. Близнюк А.С. Притчово-алегоричний напрям в епічній драмі. Поетика. Жанри: Дис... канд. філол. наук: 10.01.06. Житомир, 1995. 208 с.
35. Богданов (Малиновский) А.А. Красная звезда // Богданов (Малиновский) А.А., Лавренев Б.А. Красная звезда. Крушение республики Итль. М.: Правда, 1990. С. 5158.
36. Богословский В.Н. Джек Лондон. М.: Просвещение, 1964. 240 с.
37. Борецький М.І. Антиутопія Дж.Орвелла 1984” як узагальнення картини радянського тоталітаризму // Відродження. 1996. № 1. С.2528.
38. Бочаров А. Бесконечность поиска. М.: Сов. писатель, 1982. 421 с.
39. Брандис Е. Научная фантастика и человек в сегодняшнем мире // Вопросы литературы. 1977. № 6. С. 97127.
40. Брант С. Корабель дурнів: Пер. з нім. К.: Дніпро, 1980. 151 с.
41. Браун Я. Взыскующий человек. Творчество Евг.Замятина // Сибирские огни. 1923. Кн. 5/6. С. 225240.
42. Бредбері Р. 451° за Фаренгейтом: Пер. з англ. // Бредбері Р. Марсіанські хроніки: Повісті. Оповідання. К.: Дніпро, 1988. С. 195324.
43. Брехт Б. Из дневника: Пер. с нем. // Театр: Пьесы. Статьи. Высказывания: В 5 т. М.: Искусство, 1963. Т. 1. С. 436438.
44. Брехт Б. Карьера Артуро Уи, которой могло бы не быть: Пер. с нем. // Там же. 1964. Т.3. С. 331433.
45. Брехт Б. Круглоголовые и остроголовые: Пер. с нем. // Там же. 1963. Т. 2. С.5125.
46. Брехт Б. Примечания к пьесе Мать”: Пер. с нем. // Там же. 1963. Т.1. С. 458491.
47. Брюсов В. Диктатор // Современная драматургия. 1986. № 4. С.176198.
48. Вельфлин Г. Основные понятия истории искусств. М.Л.: ГИХЛ, 1930. 184 с.
49. Верас Д. История севарамбов: Пер. с фр. М.: Изд-во АН СССР, 1956. 316 с.
50. Веселовский А.Н. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 404с.
51. Винниченко В. Сонячна машина. К.: Дніпро, 1989. 619 с.
52. Винничук Ю. Ласкаво просимо в Щуроград // Сучасність. 1992. С.2158.
53. Виппер Ю.Б. Драматургия // История всемирной литературы: В 9т. / АН СССР. Ин-т мир. лит. им. А.М.Горького. М., 1984. Т. 2. С. 586592.
54. Владимиров С. Действие в драме. Л.: Искусство, 1972. 159 с.
55. Войнович В. Москва 2042 // Утопия и антиутопия ХХ века. Вечер в 2217 году. Русская литературная утопия. М.: Прогресс, 1990. С. 387716.
56. Волькенштейн В.М. Драматургия. М., Сов. писатель, 1960. 336с.
57. Воннегут К. Бойня номер пять, или Крестовый поход детей: Пер. с англ.// Собр. сочинений: В 5 т. М.: Старт, 1992. С. 315461.
58. Воннегут К. Утопия-14: Пер. с англ. М.: Молодая гвардия, 1967. 400с.
59. Воронский А. Литературные силуэты. Евг.Замятин // Красная новь. 1922.№ 6. С. 304322.
60. Гальцева Р., Роднянская И. Помеха-человек. Опыт века в зеркале антиутопии // Новый мир. 1988. № 2. С. 217230.
61. Гарсиа Маркес Г. Сто лет одиночества: Пер. с исп. // Гарсиа Маркес Г. Полковнику никто не пишет. Сто лет одиночества. М.: Худож. лит., 1992. С. 57410.
62. Гачев Г.Д. Содержательность художественных форм. (Эпос. Лирика. Театр). М.: Просвещение, 1968. 303 с.
63. Гесіод. Роботи і дні: Пер. з давньогр. // Антична література: Хрестоматія. К.: Вища школа, 1968. С. 117126.
64. Гете И.В. Фауст: Пер. с нем. // Собр. сочинений: В 10 т. М.: Худож. лит., 1976. Т. 2. С. 7 440.
65. Г<изетти> А. Дискуссия о современной литературе // Русский современник. 1924. № 2. С. 275276.
66. Гиленсон Б.А. Утопия // Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. М., 1972. Т. 7. С. 854855.
67. Глумова-Глухарева Э.И. Западный театр сегодня. М.: Искусство, 1966. 184 с.
68. Гозенпуд А.А. Пути и перепутья. Английская и французская драматургия ХХ века. Л.: Искусство, 1967. 327 с.
69. Голдинг У. Повелитель мух: Пер. с англ. // Голдинг У. Повелитель мух. Наследники. Чрезвычайный посол. СПб.: Симпозиум, 2000. С. 30211.
70. Голдинг У. Притчи. Эссе: Пер. с англ. // Голдинг У. Свободное падение. Хапуга Мартин. Бог-Скорпион. СПб.: Симпозиум, 1999. С. 461483.
71. Головчинер В.Е. К истории вопроса об эпической драме // Художественное творчество и литературный процесс. Томск, 1985. Вып. 7. С.4051.
72. Головчинер В.Е. Эпическая драма в русской литературе ХХ века. Томск: Изд-во ТГУ, 2001. 241 с.
73. Градовський А.В. Царство Боже є утопією безкінечної поступальності або конвульсивної революції” // Зарубіжна література в навчальних закладах України. 1997. № 10. С. 3640.
74. Гражданская З.Т. Бернард Шоу. Очерк жизни и творчества. М.: Просвещение, 1979. 175 с.
75. Гражданская З.Т. Д.Б.Шоу // История зарубежной литературы ХХ века (19171945) / Под ред. В.Н.Богословского, З.Т.Гражданской. М.: Просвещение, 1984. С. 138143.
76. Грейвс Р. Мифы Древней Греции: Пер с англ. М.: Прогресс, 1992. 624 с.
77. Гуревич Г.И. Беседы о научной фантастике. М.: Просвещение, 1983. 112 с.
78. Давидова І. Малі форми драматургії. К.: Мистецтво, 1966. 139 с.
79. Давидова Т.Т. Евгений Замятин. М.: Знамя, 1990. 63 с.
80. Данте А. Божественная комедия: Пер. с итал. М.: Правда, 1982. 640 с.
81. Державин Н. Творение Данте // Данте Алигьери. Божественная комедия. М.: Правда, 1982. С. 713.
82. Дирзен И. Эпическое искусство Томаса Манна: Пер. с нем. М.: Прогресс, 1981. 303 с.
83. Драматургія та кінодраматургія // Історія української літератури. ХХстоліття: У 2 кн. / За ред. В.Г.Дончика. К.: Либідь, 1994. Кн. 1. С.662730.
84. Дубашинский И.А. Жанр Путешествий Гулливера” // Филологические науки. 1970. № 2. С. 4456.
85. Духовный Т.Т. Об европейской утопической прозе конца ХІХ начала ХХ века // История и теория литературы (К 100-летию со дня рождения акад. А.И.Белецкого). К.: Наукова думка, 1985. С. 310315.
86. Дюрренматт Ф. Визит пожилой дамы: Пер. с нем. // Иностранная литература. 1958. № 3. С. 69 120.
87. Дюрренматт Ф. Физики // Дюрренматт Ф. Комедии: Пер. с нем. М.: Искусство, 1969. С. 345441.
88. Дюшен И. Театр парадокса // Театр парадокса: Сб. науч. трудов. М.: Искусство, 1991. С. 521.
89. Эльяшевич А. Литература семидесятых // Звезда. 1979. № 3. С.191210.
90. Эткинд Е. Комментарий // Брехт Б. Театр: Пьесы. Статьи. Высказывания: В 5 т. М.: Искусство, 1964. Т. 3. С. 443471.
91. Евсюков В. Человек и Левиафан, утопия и антиутопия в свете реальности// Дальний Восток. 1990. № 5. С. 151159.
92. Елистратова А.А. Уильям Голдинг и его роман Шпиль” // Зарубежная литература и современность: Сб. науч. трудов. М.: Худож. лит., 1970. С. 327345.
93. Єременко О.В. Погляд у темноту людського серця”. Матеріали до прочитання роману В.Голдінга Володар мух” // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. 1999. № 4. С. 1618.
94. Єршов В.О. Політична драма: становлення теорії і особливості поетики: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.06 / Ін-т. літ. ім. Т.Г.Шевченка. К., 1992. 17 с.
95. Ефремин А. Роман Мы” пасквиль на коммунизм и клевета на советский строй // Красная новь. 1930. № 1. С. 232233.
96. Жирмунский В. Творческая история Фауста” Гете // Жирмунский В. Очерки по истории классической немецкой литературы. Л.: Худож. лит., 1972. С. 466479.
97. Жирмунский В.М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, 1977. 407 с.
98. Залыгин С. Литературные заботы. М.: Худож. лит., 1975. 366 с.
99. Замятин Е. Герберт Уэллс // Замятин Е. Сочинения. М.: Книга, 1988. С. 9154.
100. Замятин Е. Мы // Там же. С. 9154.
101. Замятин Е. Новая русская проза // Там же. С. 420433.
102. Замятин Е. О литературе, революции, энтропии и прочем // Там же. С.446452.
103. Затонский Д.В. Театр Фриша и Дюрренматта // Затонский Д.В. Зеркала искусств. Статьи о современной зарубежной литературе. М.: Сов. писатель, 1975. С. 141179.
104. Затонский Д.В. Франц Кафка и проблемы модернизма. М.: Высшая школа, 1965. 115 с.
105. Затонский Д.В. Швейцарские эскизы // Затонский Д.В. Зеркала искусств. Статьи о современной зарубежной литературе. М.: Сов. писатель, 1965. С. 299337.
106. Затонский Д.В. Шекспир, Стриндберг, Дюрренматт и современное искусство // Иностранная литература. 1974. № 8. С. 211219.
107. Зверев А. Когда пробьет последний час природы” (Антиутопия. ХХвек) // Вопросы литературы. 1989. № 1. С. 2669.
108. Зверев А. О старшем Брате и чреве кита. Набросок к портрету Оруэлла // Оруэлл Д. 1984” и эссе разных лет. Роман и художественная публицистика. М.: Прогресс, 1989. С. 521.
109. Зверев А. Послесловие. Джулиан Барнс. История мира в 10 ½ главах // Иностранная литература. 1994. № 1. С. 229231.
110. Зингер Г. Алгебра антиутопии // Ионеско Э. Лысая певица. М.: Известия, 1990. С. 514.
111. Зингерман Б.И. Очерки истории драмы 20 в. М.: Наука, 1979. 392 с.
112. Злобин Г. После абсурда (Американская драматургия 60-х годов. Проблемы и стиль) // Современная литература за рубежом. Литературно-критические статьи. Сб. № 3. М.: Сов. писатель, 1971. С. 361393.
113. Иванов В.В. Золотой век // Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. М., 1988. Т. 1. С. 471472
114. Ивашева В.В. Бернард Шоу // Ивашева В.В. Литература Великобритании ХХ века. М.: Высшая школа, 1984. С. 124140.
115. Ивашева В.В. В дебрях абсурдного мира // Иностранная литература. 1969. № 3. С. 203216.
116. Ивашева В.В. Почерки новой эпохи // Вопросы литературы. 1975. №9. С. 74116.
117. Ивашева В.В. Роль символа и условности в современной реалистической прозе // Ивашева В.В. Новые черты реализма на Западе. М.: Сов. писатель, 1986. С. 178202.
118. Ільїна М.Є. Притча: До визначення поняття жанру // Іноземна філологія. 1984. Вип. 73. С. 106112.
119. Ингер А. Джонатан Свифт // Свифт Д. Сказка о бочке. Путешествия Гулливера. М.: Худож. лит., 1976. С. 526.
120. Іонеско Е. Голомоза співачка: Пер. з фр. // Всесвіт. 1988. № 10. С.126144.
121. Ионеско Э. Лысая певица: Пер. с фр. // Театр парадокса (Ионеско, Беккет и другие): Сб. М.: Искусство, 1991. С. 2252.
122. Ионеско Э. Носорог: Пер. с фр. СПб.: Симпозиум, 1999. С. 149251.
123. Іонеско Е. Стільці: Трагічний фарс: Пер. з фр. // Всесвіт. 1993. № 1. С. 98119.
124. Историко-литературный процесс. Проблемы и методы изучения: Сб. науч. трудов. Л.: Наука, 1972. 274 с.
125. Кабаков А. Невозвращенец // Курчаткин А. Записки экстремиста. Кабаков А. Невозвращенец. М.: Молодая гвардия, 1990. С. 109160.
126. Кабаков А.А. Сочинитель. М.: Текст, 1991. 128 с.
127. Кагарлицкий Ю. Великий роман и его создатель // Филдинг Г. История Тома Джонса Найденыша: В 2 частях. М.: Правда, 1982. С. 318.
128. Кагарлицкий Ю. Герберт Уэллс. М.: Худож. лит., 1963. 279 с.
129. Кагарлицкий Ю. Фантастика, утопия, антиутопия // Кагарлицкий Ю. Что такое фантастика? М.: Худож. лит., 1974. С. 265348.
130. Казанцев А. Великий Будда, помоги им! // Современная драматургия. 1988. № 1. С. 648.
131. Казанцев А. Предисловие // Брэдбери Р. 451° по Фаренгейту. М.: Детская лит., 1983. С. 511.
132. Какабадзе Н. Поэтика романа Томаса Манна. Тбилиси: Изд-во Тбилиск. ун-та, 1983. 74 с.
133.