НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЛІТЕРАТУРИ У ТРАКТУВАННІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису
УДК 821.161.2.001.361

ОМЕЛЬЧУК Олеся Романівна

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЛІТЕРАТУРИ
У ТРАКТУВАННІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук,
член-кореспондент НАН України
Сивокінь Г.М.

Київ - 2002

ЗМІСТ

ВСТУП 3

1. Історико-літературні та методологічні аспекти національної ідентичності 9
2. Специфіка літературно-критичної практики Євгена Маланюка 24
3. Принципи означення та інтерпретації національної ідентичності
літератури в концепції Євгена Маланюка: 53
3.1. Національне підсвідоме 54
3.2. Ідея маскулінності 84
3.3. Міфи та антиміфи про Україну 122
4. Концепція національної ідентичності у боротьбі поетичних
ідеологій” 146

ВИСНОВКИ 172

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 182

ВСТУП

У першій половині ХХ ст. у вітчизняному літературознавстві співіснує ряд пропозицій щодо ціннісно-естетичних та ідеологічних орієнтирів розвитку вітчизняної літератури. Творчість відомого українського літератора Євгена Маланюка демонструє один з найяскравіших зразків цілеспрямованої переоцінки попередніх та моделювання модерних критично-художніх концептів.
Принцип мистецтва національного, відстоюваний Євгеном Маланюком, не є в українському літературознавстві новим. Оригінальними можна вважати нові методологічні стратегії та їх естетичні наповнення, які пропонує митець. Відтак метою дисертації є розкриття змісту концепції Є.Маланюка, її теоретичних принципів та естетичних особливостей. Досягнення цієї мети передбачає такі завдання:
- з’ясування, в яких риторичних формулюваннях та контекстуальних вимірах
функціонувало поняття національна література” у теоретико-літературному
дискурсі Євгена Маланюка;
- аналіз і узагальнення основних критичних та естетичних позицій Євгена
Маланюка;
- розкриття засад національної ідентичності літератури в концепції Є.Маланюка;
- простеження особливостей рецепції Є.Маланюком явищ та персоналій
літератури;
- з¢ясування взаємовідношень теоретичних засад і поетичної практики Маланюка;
- кваліфікація місця та значення теоретико-літературної творчості Є. Маланюка в
українській літературознавчій думці.
Актуальність роботи полягає в трактуванні двох постколоніальних ситуацій минулої (постімперської, міжвоєнної) та сучасної (пострадянської) як аналогічних тим, що вони породжують теоретичні рефлексії, спрямовані на пошук літературою означень та методологічних мотивацій власної культурно-національної ідентичності. Естетичні та історичні параметри теоретичних зацікавлень митця перебувають в координатах фундаментальних проблем літературознавства. Йдеться про співвідношення національної традиції та модерністської свідомості, співіснування кількох культуротворчих проектів в Україні першої половини ХХ ст., кожен з яких характеризується обгрунтованістю й необхідністю творчих підходів до розуміння і втілення.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в центр цілісного дослідження вперше поставлено літературознавчі тексти Маланюка й запропоновано аналіз проблем національної ідентичності з урахуванням теоретико-літературних поглядів митця. До наукового аналізу залучено публікації письменника, що не увійшли до відомої Книги спостережень”, зокрема 23 з них не перевидані на сьогодні. Також у дисертації подано ряд нових спостережень над поетичною творчістю Є.Маланюка.
Предметом дослідження є феномен національної ідентичності в літературному дискурсі, його модифікації під дією історико-культурних змін та оригінального авторського бачення.
Об’єктом дослідження є літературознавча і критична творчість Є. Маланюка (есе, рецензії, статті, зібрані у двох томах Книги спостережень”, а також ряд праць, що не увійшли до них). Аналізуються поетичні твори та листування письменника, що безпосередньо пов’язані з авторськими роздумами про форми презентації національної ідеї в художній творчості.
Одним з важливих питань теорії літератури є питання про те, які сили визначають історичний розвиток національних літератур, які основні й вирішальні фактори” такого їх розвитку” [162,26]. Це також означає, що кожна національна література в своїх межах може виробляти власні критерії оцінювання мистецької практики. Ближче наблизитися до оригінального світу національних літератур, віддзеркаленого в індивідуальній творчості, допомагає з’ясування внутрішніх механізмів” написаного. Методологія даного дослідження значною мірою диктована його об’єктом, тобто текстами Є.Маланюка, що позначені впливом неакадемічного” письма. Власне, такий підхід до вивчення духовних феноменів, що знайшов своє відображення в художній практиці, стає провідним з кінця ХIХ століття, коли здійснюється поворот від раціоналізму епохи просвітительства і німецької класичної філософії до ірраціоналістичного розуміння буття людини у світі” [84,44]. Мотивація такого підходу особливо актуалізується щодо проблеми національних ознак в літературі, які, за спостереженням М.Драгоманова, безперечно існують, хоча вони більше відчуваються, ніж надаються для визначення [53,448]. Сьогодні, з пожвавленням наукового інтересу до національної ідентичності зростає увага до ірраціональних (екзистенційних, міфологічних) структур, що лежать в основі національних художніх парадигм. Як зауважує М.Бондар, народження літератури безпосередньо пов’язане з ірраціональними глибинами етнічного духу, з них зринає. Ні певна практична потреба, ні раціональна ідея, ні якась усвідомлювана мета не виступають активатором цього процесу...” [26,36].
Однією із найвпливовіших шкіл, що загострила увагу на проблемі людської ідентичності, свідомість якої визначається індивідуальним досвідом та колективним (національним) підсвідомим, є школа аналітичної психології, заснована швейцарським ученим К.Г.Юнгом. Його концепція незримих психічних детермінант, віддзеркалених в інкультуральних, модифікованих історико-культурним розвитком символах, стала для гуманітарних студій провідним засобом вияву національних ознак, в літературознавсті відома як архетипна критика. У дисертаційному дослідженні спиратимемось на такі праці К.Г.Юнга, як Лібідо, його метаморфози й символи” (її новий варіант 1952р. Символи трансформації”), Інстинкт та несвідоме” (1919), Психологічні типи” (1921), Відношення аналітичної психології до мистецтва” (1922), Структура душі” (1927), Психологія і література” (1930), Психологія і поезія” (1950), Поняття колективного несвідомого” (1936), Aion (Дослідження феноменології самості)” (1951), Нерозкрита самість” (1957).
Другою підставою для аналізу теоретико-естетичних поглядів Маланюка стали ідеї Ф.Ніцше, з філософією якого пов¢язане становлення західноєвропейського й українського неоромантизму. Мабуть, справжня демаркаційна лінія між нашою та минулою епохою відзначується іменем Ніцше [...] Вирисовується нова ментальність з поривом до сили, з екзальтацією енергії, з погордою до слабкості та пасивності” [35,59], - констатував 1928 р. один з українських літературних критиків міжвоєнного часу, Іван Гончаренко. Романтизм ХХ ст., отже, стає не стільки літературою”, скільки життям”[211]. Починаючи від праці Народження трагедії з духу музики, або Еллінство і песимізм” (1871), німецький мислитель відводить мистецтву роль найадекватнішого порятунку від трагічності й безглуздя людського існування, функцію метафізичної втіхи, ілюзії видінь. Разом з тим він з’ясовує естетико-психологічні виміри двох типів художньої свідомості, - аполлонівського та діонісійського. В свою чергу, до поставленої Ф.Ніцше проблеми (діонісійського та аполлонівського) звертається К.Г.Юнг. Щодо проекції цих ідей на творчість Є.Маланюка, то, з одного боку, український письменник постає дослідником, чия теоретична діяльність спрямована на зрозуміння взаємовідношень свідомого та підсвідомого (аполлонівського й діонісійського, розуму і серця”, культури” і природи”, чоловічого” та жіночого”), а з другого, - він по-своєму перетворює ніцшеанську філософію трагічного оптимізму, зокрема в творах поетичних.
Творчість Є.Маланюка розглядається також в ситуації міжвоєнної епохи ХХ ст., у контексті тогочасних літературознавчих, а ширше культурницьких ідей. Відстоюється думка про те, що ідея чоловічої” літератури складається в окрему естетичну парадигму, претендуючи на особливий статус в історії національної літературної традиції. Отже, методолічною основою дисертаційного дослідження є метод системного аналізу, культурно-історичний метод, архетипної критики, елементи психоаналітичного та гендерного підходів. Конкретизації методів дисертації сприяли праці українських учених Т.Гундорової, О.Забужко, М.Ільницького, дослідників життя й творчої спадщини Є.Маланюка Л.Куценка, Н.Лисенко, Б.Рубчака. Аналітичним принципом дисертації є висловлена Г.Гадамером думка про те, що ...мистецький твір, хоч би як обмежено він поставав в історичному аспекті і хоч би як повно проектувався на аспект сучасний, не може дозволяти довільної інтерпретації. Навпаки...твір встановлює масштаб адекватності, навіть вимагає такого масштабу” [31,8]. Реконструкція й інтерпретація літературного дискурсу Є.Маланюка, зокрема феномену національної ідентичності, враховуватиме всі висловлювання митця з приводу цієї проблеми, історичний контекст і дослідження сучасної наукової думки в напрямі теоретичного прочитання культурно-національних означень.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджена з загальним планом науково-дослідних робіт відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.
Практичне значення одержаних результатів. Методика й результати дослідження можуть бути використані в подальшій розробці теоретичних проблем національної ідентичності літератури, зокрема в написанні та викладанні курсів теорії та історії української літератури ХХ ст. у вищих навчальних закладах.
Апробація результатів дисертації провадилась в обговореннях відділу теорії
літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ. Окремі аспекти дослідження виголошувалися на всеукраїнських науково-теоретичних конференціях молодих учених (Київ, 1999р., 2000р.), на конференції Український модернізм зі столітньої відстані” (Рівне, 2001). Основні положення дисертації викладено в семи публікаціях основного (6) і додаткового (1) плану. Загальний обсяг статей основного плану 2,5 др.арк.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Літературознавчі, культурологічні, критичні тексти Є.Маланюка можуть інтерпретуватися так само як тексти художні, так само як і його поетичний доробок. Адже заявлена ним антипозитивістська стратегія пізнання літературних феноменів провокувала специфічну риторику, манеру викладу й аргументації. Саме такою вільною есеїстичною (або, як писала редакція ЛНВ, живою”) критикою є статті Є.Маланюка. Крім того, вся його діяльність, передусім прозова, спрямована на створення контексту української культури, єдиного комунікаційного поля й навіть рецептивного рівня. Такий дискурс, в руслі романтичного мислення, формував монолітний погляд на світ, митця, націю.
Важливою ідеєю неоромантичного дискурсу Є.Маланюка є образ (архетип) цілісності, тобто ідентичності. Визнаючи дихотомічний характер буття й людини, Є.Маланюк стверджує через єдність протилежностей органічну єдність всього, онтологічну взаємопов’язаність антиномій: життя та смерті, добра та зла, любові та ненависті, мистецтва та дійсності. В теоретико-літературній практиці це відлунює в його роздумах про тип письменника-класика, творчість якого, за Маланюком, синтезує в собі діонісійський та аполлонівський художні інстинкти. Власне, вся творчість Маланюка пронизана ідеєю двох літератур. Він зіставляє романтичний та реалістичний типи творчості, що можна спроектувати на його ж естетику трагічного оптимізму й, відповідно, на типологічний аналіз письменників: Ольжича-Олеся, Шевченка-Франка, Шевченка-Гоголя, Рильського-Сосюри та ін. Так само розлога критика антиміфів про Україну спрямовувалася на утвердження єдиної Легенди”. А за антифемінністю його критичної творчості в кінцевому підсумку проглядалася ідея збалансування чи доцільного розподілу в творчості й культурі жіночого” й чоловічого”, душевного пориву та індивідуального стилю митця. Крім того, потребу в почутті цілісності загострювала міжвоєнна ситуація, статус політичного поета-емігранта, а з іншого боку, європейські модерністські тенденції, в яких Маланюк не сприймав пафосу розщепленої свідомості.
Є.Маланюк проголосив себе в українському письменстві представником нового покоління. Його культуротворча діяльність була спрямована на утвердження модерних засад, на створення нової літературної традиції. Її розбудова здійснювалася за принципом від теперішнього до минулого й від теперішнього до майбутнього (Зорієнтованість у перспективу засвідчують і безпосередні висловлювання письменника: у передмові до Книги спостережень” та в інших публікаціях він апелював до майбутнього дослідника літератури, до майбутнього історика). За таким принципом він творив національний міф, нову рецептивну парадигму. Крім того, покладав надії на адекватне поцінування українським читачем його власної творчості саме в часі майбутньому.
Принципи модерності й актуальності Маланюкової літературознавчої думки віддзеркалені в критиці народництва, модернізму, соціалізму, в формулюванні методологічно-рецептивних засад, поверненні українського середньовіччя” й конституюванні нового відліку української культури (а ширше - української історії) через призму антично-римського світу. Звісно, культуротворча діяльність Маланюка народжувалася під впливом традиційних для України полемік про зміст і значення національної традиції та напрями її оновлення.
Отже, аналіз текстів Є.Маланюка дозволяє виділити структуротворчі чинники його уявлень про національну літературу, що, в свою чергу, позначилися й на інших проблемах теоретичного дискурсу. З другого боку, дослідження сучасного йому літературознавства, філософії, психології, політології так само детермінували поняття національного”. В підсумку можемо ствердити, що концепція національної ідентичності літератури розгорталася в межах трьох основних взаємопов¢язаних концептів: національного підсвідомого, маскулінності та міфотворчості.
Ідея національного підсвідомого, на наш погляд, була покликана забезпечити поняття нація”, національне”, національна література” ідеєю іманентності (органічності), а відтак утвердити цінність цього феномену для художньої свідомості, для досвіду митця. Відтак стає зрозумілим і мотив природності”, що стоїть за цим концептом. Найбільш показово він виявився в Маланюковій ідеї материнської” чи жіночої” психіки, яку письменник вважав традиційною для українського письменства й мислення в цілому. Його висловлювання на цю тему можемо тлумачити як ототожнення понять жінка”-стихія”-Ерос”-природа”, яким протиставлялися чоловік”-форма”-Логос”-культура”. Не випадково в поезіях Маланюка уособлюють діонісійську (демонічну, первісну, тілесну) енергетику переважно жіночі постаті, хоча, в руслі традиційної для його творчості образної варіативності, постать чоловіка-ліричного героя також постає романтичним варваром”. Зрештою, образ Анти-Марії чи не найкраще втілює архетип національного підсвідомого, який треба було подолати, але який існує в уяві митця, в його бажаннях, в традиції тієї культурної свідомості, до якої він належить.
На нашу думку, потрактування картин, мотивів, образів фантазій у поетичному доробку Є.Маланюка - важливий аспект, що дає змогу наблизитися до світу митця. Особливо у світлі національної естетики. Адже більшість поетичних фантазій Маланюкових творів є алюзіями, емоціями, асоціаціями щодо подій національної історії, культурних символів. Архаїчні міфологічні модуси цієї фантазії підтверджують те, що в творчості Маланюка злиті вимоги суб’єкта й об’єкта, інтроверсії та екстраверсії, психічних функцій почуття й мислення, внутрішнього світу людини та її колективних ідентифікаціій (національної, культурної, релігійної). Крім того, мистецький світогляд Маланюка вибудований за таким принципом, згідно з яким, все, що існує, переходить в свою протилежність. Скажімо, модус смерті в його поезіях не просто полісимволічний (таким є кожен символ), але й переходить у ідею вітаїзму, життєствердності, надії. Й крім того, символи смерті виступають романтичним ідеалом державних змагань.
Специфіку творчого процесу, творчої енергії (лібідо), що його Маланюк обіймав такими риторичними формулами, як еmоtіо”, натхнення”, віра”, віддзеркалена також у роздумах про сутність поетичної мови. За його ж власними переконаннями, поезія (особливо лірика) народжується підсвідомо, тому в ній відлунюють голоси минулих культур. Таким чином, модуси національного буття входять у пам¢ять людини, генеруючи архетипність, асоціативність художнього мислення, виконуючи цим самим інтегративну функцію в межах національної культури.
Зважаючи на власний світогляд і особливість історичного (міжвоєнного) часу, Маланюк акцентує на чоловічих” архетипах української культурної свідомості. В цьому аспекті, мабуть, не буде перебільшеним твердження, що Є.Маланюк є одним з тих дослідників, хто запроваджував у літературознавство гендерний підхід. Він проголосив пристрасть умовою кожного творчого акту, установкою критика-реципієнта. Але пасіонарність він мислив як чоловічу” чуттєвість. Перегляд української літератури Маланюком (саме як чоловічої” традиції) виглядає цілком новаторським. Можемо це простежити, порівнявши його теоретичний контекст із критичною спадщиною М.Євшана. Якщо М.Євшан у своїх статтях здійснює, так би мовити, символічне вбивство символічного батька, підриваючи цим самим міф батьківства (Т.Гундорова), то Є.Маланюк здійснює це супроти всього жіночого” й, навпаки, утримує цей міф, дещо переакцентовує в ньому, але авторитет Т.Шевченка стає для нього можливістю скріплювати власні погляди, зокрема щодо віддзеркалення в художній творчості маскулінної свідомості. Так само Є.Маланюк дискутує з І.Франком, не приймаючи його вислову про Лесю Українку як чи не поодинокого мужчину”. Є.Маланюк пояснює своє позицію тим, що українським жінкам-письменницям властиві прояви чоловічого” духу, тобто риси виразної індивідуальності, незалежності, владності. В цьому він вбачав особливий тип української фемінності й проголосив такий тип основним (у статті Жіноча мужність”).
Проблема гендерно-психологічної ідентифікації як проблема національної ідентичності дотична насамперед до Маланюкової ідеї маскулінізації української літератури, до художнього моделювання міфу про Україну-Рим і мотивів народження людини-воїна. Розцінюємо ідею маскулінності як основний напрям літературно-критичної творчості Маланюка. Стратегія маскулінізації озвучена на всіх рівнях його текстів, починаючи від риторики, ідеї завоювання правди про літературу, естетики й закінчуючи поезіями, фактами біографії. Окрім того, що ця стратегія проголошувалася модерним етапом української культури, вона ще й переорієнтовувала культурну, політичну, індивідуальну самосвідомість на рівень підсвідомого.
Національна ідентичність в концепції Маланюка має двоякий характер. З одного боку, вона виступає безособистісним компонентом, культурним підсвідомим. Але активізація цього підсвідомого, вважав Маланюк, можлива виключно через індивідуальний досвід. Тому Маланюк і визнавав, і ставив під сумнів вплив політики на культуру. Коли мова йде про геніїв, тоді історичний час, зовнішні обставини другорядні чинники. Скажімо, у статті В пазурах раціоналізму”, поява поета-Шевченка та все його життя конституюється Маланюком феноменом позараціональним, позачасовим. Навіть Росія в баченні Є.Маланюка є не просто колонізатором України, а своєрідною перешкодою для подолання, лише етапом у становленні національного генія. Що ж до загального розвою нації й культури, політична незалежність стверджувалися обов¢язковою умовою.
Завдання націєтворення, державного становлення, що, безумовно, пронизують творчість Є.Маланюка, на рівні поетичного втілення й навіть критичної практики переписані так, що окремі ідеологеми стають міфологемами. (Про взаємовідношення культурної ідеології Маланюка з художньою практикою найкраще свідчить його творчість. Він відомий перш за все як поет, але все життя пише прозу” - літературознавчі й культурологічні розвідки. Окремі фрагменти його статей поетичні, емоційні, засвідчують міфологізаторські інтенції автора. З іншого боку, окремі рядки, строфи поезій або й окремі поетичні твори виразно політичні. Поезія та проза взаємодоповнюють, коментують одна одну.) Такий ефект Р.Барт називав ідеологічною інверсією. Однак важливо зазначити і те, що Є.Маланюк (чи його ліричний герой) сам перебуває в створеному ним світі, його літературний дискурс продиктований не лише раціональним розрахунком культуро- й державотворення, а й щирою вірою в певний порядок речей, в те, що він переповідає інтуїтивно відчуту правду (Грабович), правду про українську літературну традицію. Якщо спроектувати цей аспект на проблему взаємовідношення між цінностями нації та особистості, творчість Маланюка репрезентує той тип художнього мислення, котрий поєднує принцип насолоди” з принципом реальності”, тобто є суб¢єктивовано-об¢єктивованим. В цьому його поетична символіка та рецептивна стратегія найбільш показові. Інша річ, що поняття національної літератури виступає в деклараціях Маланюка як беззаперечна й обов’язкова умова мистецтва. Вочевидь, колоніальний статус української літератури теж провокував безапеляційність. Принаймні, подібність концепції Є.Маланюка й закликів М.Хвильового щодо Москви” та Європи” не вважаємо випадковою й надуманою.
Національна ідентифікація - ототожнення людини з певною спільнотою - не є для Маланюка одностороннім процесом. Навпаки. Він приймав і проголошував національним почуття вітальності, динаміки, сили. В цьому аспекті Маланюк продовжував ідеї хатян”. Адже свого часу вони відстоювали думки про креативну силу ненависті (Сріблянський, Ковалевський), про дух шукання” в культурі (Товкачевський), про поетичний екстаз”, війну”, кров” як імпульси творчого процесу (Євшан), про націоналізм як культурно-творчу категорію (Сріблянський). Як і критики Української хати”, Є.Маланюк відкидає народництво”. Його переконання підсилені також ідеєю про викривлену рецепцію української культури, якій він протиставляв рецепцію власну. Основою естетичного потрактування літературної творчості для Маланюка є позараціональне пізнаня, вчуття в художній об¢єкт. Разом з його ідеями про агресивність поезії та її афективну сутність, власна творчість Маланюка, як і погляди на літературу, спрямовані на те, щоб читач пережив катарсис. Контрастність почуттів, образів, мотивів - гріха й фатуму, любові й ненависті, насилля й жертовності - створювали трагічну ситуацію в його власних поезіях.
Антимодерністська спрямованість статей та абсолютизація національного почуття зумовили те, що Маланюкова творчість в сучасному літературознастві визначається рамками празької школи. Звісно, цьому сприяв і сам Маланюк, який висловлювався опосередковано: через поетичні деструкції усталених архетипів, окремі спостерження” й репліки у статтях, де почасти важко провести межу між суспільними поглядами автора та літературознавчим контекстом. До того ж засобом легалізації такого дискурсу став ефект заперечення, тобто висловлювання від супротивного”: опис неприйнятних канонів, а не стільки поглиблена передача власних культурних ініціатив. Проте, відштовхуючись від проаналізованих тверджень самого Маланюка, можна зробити висновок, що національну ідею він розкриває в площині модерністських засад, під впливом новітньої філософії. Фактично завуальованими шляхами, посередництвом націотворчих завдань він впроваджує в українську поезію модерні дискурси (мілітаризму, імморалізму, язичництва, демонізму або містики, націоналізму), витворюючи нові культурні коди та ідеали. Причому, ціннісні зміни спрямовувалися не тільки на сучасність, але й на традицію, в якій Маланюк шукав культурних паралелей, запозичував образотворчі можливості та, зрештою, підкріплював власні концепти. Проголошуючи національне почуття найбільш достойним для мистецького визнання, він не зупиняється перед жестами саморуйнування, естетськими поривами (паралельно називаючи естетоманію” патологією), деструктивністю традицій та культивацією ним же возвеличуваних злих” почуттів ненависті, брутальності, влади. Можливо, свідомо провокуючи культурну думку.
Дискурс Є.Маланюка близький до філософії Ф.Ніцше. Звісно, це твердження потребує досить грунтовних аргументів. Наші висновки ускладнюються тим, що міжвоєнна критика та художня література Західної України й тогочасної української еміграції вивчені мало. Тим часом творчість Д.Донцова, О.Бабія, І.Гончаренка та інших літераторів, на тексти яких доводиться тут посилатися, дозволяє виокремити ряд тенденцій, властивих саме модерністському дискурсу. Зрештою, сам Маланюк сприймав український культурний процес в контексті європейських світоглядних засад, передусім потрактовуючи ХХ століття епохою постпозитивізму. Найраніші статті Є.Маланюка позначені згадками імен Ф.Ніцше, Г.д¢Ануціо, Т.Карлайля, чого немає в статтях пізніших. Естетичні категорії трагічного й героїчного культивовані Маланюком, інспірувалися не лише вітчизняною традицією, на сліди якої він сам вказував (прямо чи опосередковано), але й філософією життя”, образом фаустівської” трагічної культури. Таке світовідчуття мало принести у вітчизняне письменство ідею літератури духовної величі, вітаїзму. Національне почуття й почуття трагічного оптимізму перехрещувалися, віддзеркалюючись у естетиці, художній творчості, культурних ідеологемах. Очевидно, слід говорити про синхронність в Україні першої третини ХХ ст. модернізму та націоналізму як двох культурних ідеологій. Бо навіть в руслі відомої концепції С.Павличко, можемо стверджувати максимальний вплив на українське письменство національного почуття, національної ідеї. Саме в ХХ ст., як свідчать висловлювання поетів Молодої музи”, критиків Української хати”, а пізніше літераторів, що гуртувалися навколо ЛНВ, індивідуальна свобода мислилася як свобода національна. Це особливо стосується, на нашу думку, міжвоєнної генерації поетів, що вже не потрапила в моральну дилему між вимогами творчості й служіння громаді. Крім того, колоніально-периферійне становище української культури породжувало, з одного боку, її ангажованість в національному, а з іншого боку, поглиблювало її романтичні устремління. Співпадання думок Є.Маланюка, М.Хвильового, М.Зерова, М.Євшана й М.Сріблянського свідчать про те, що проблема націоналізму для них була не тільки політичною, а й проблемою індивідуальної самореалізації. Націоналізм рух за права нації - в Україні поширюється в 10-20-30-х роках ХХ ст. В цей час у Європі набирає розголосу філософія Ф.Ніцше, аналітична психологія К.Г.Юнга, виходить Присмерк Європи” О.Шпенглера. Українські інтелектуали-націоналісти абсорбують нові ідеї не через Росію”, а більше через Польщу” й, звісно, безпосередньо - відвідуючи та навчаючись у Західній Європі. Модернізм, як песимістичний і космополітичний світогляд, Маланюком не приймався, що й, вочевидь, посилювало його імідж поета-трибуна. Однак, модерні засади розвитку національної культури, що реалізовані в його творчості, свого часу дали Б.Бойчукові підстави говорити про перманентне наближення/віддалення творчості Є.Маланюка з засадами модернізму. Вочевидь, зважаючи на український літературний дискурс ХХ ст., варто говорити про одночасність ідеологем модернізму й націоналізму в Україні першої третини ХХ ст. Звичайно, модернізм заламувався” крізь призму націоналізму, завдання національного культуротворення. З іншого боку, ідея національної ідентичності модернізувалася. Вважаємо, що розуміння аксіологічності та іманентності національного почуття мотивувалися романтичними устремліннями українських діячів першої половини ХХ ст. і були ще позначені вірою в істинність та безумовність національних цінностей, у реальну силу національних міфів.
Літературознавча діяльність Євгена Маланюка по-своєму цікава й нетрадиційна. Однак, на нашу думку, вона відображає передусім період міжвоєнного культурного руху. Його культуротворчі стратегії перегукуються з ідеями багатьох тогочасних діячів Радянської й Західної України, а більшість висловлених ним думок про проблеми літературної творчості актуалізувалися саме в цей час.
Свої концептуальні переконання Є.Маланюк не змінював протягом усього життя. В даному дисертаційному дослідженні ми намагалися здійснити інтерпретацію творчості Маланюка, тобто віднайти в ній певну структуру, закономірності, зв’язки між його ідеями й концептами. Зокрема, щодо ідеї національної ідентичності літератури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агєєва В. Матеревбивство й чоловіча інфантильність (Десакралізація образу
матері в українському модернізмі) // Гендер і культура: зб.ст. / Упор. В.Агєєва, С.Оксамитна - К.: Факт. - 2001. - С. 131-144
2. Андрієвський Д. Свідомість чи віра? // Літературно-науковиий вістник. - 1926. -
Т. 90, кн.7. - С.303-311.
3. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.
- Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000,
Тернопіль: Джура, 2000. - 340 с.
4. Антонич Б.-І. Поезія по цей бік барикади // Твори. - К.,1998.- С. 503-509.
5. Астаф’єв А. Художня історіософія: від Миколи Костомарова до Євгена
Маланюка // Слово і час. - 1997. - №2. - С. 6-9.
6. Астаф¢єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. - К.:
Смолоскип, 1998. - 313 с.
7. Бабаков В., Семенов В. Национальное сознание и национальная культура
(методологические проблемы). - М.: РАН Инс. философии, 1996. - 70 с.
8. Бабич С. Діалектика порожнього місця”: рецепція культурної давнини в
українському модернізмі // Актуальні проблеми cучасної філології.
Літературознавство. - Рівне: РДГУ. - 2001. - С. 33-47.
9. Бабій О. Ідеольогічні основи сучасної західно-української літератури (марксизм і
націоналізм) // Літературно-науковий вістник. - 1929. - Т.99, кн. 7-8. - С.
643-655
10. Бабій О. Микола Євшан (Федюшка) // Літературно-науковий вістник. - 1929. -
Т.100, кн. 11-12. - С. 975-986, 1056-1067.
11. Бабій О. Рецензія на зб. Маланюка Стилет і стилос” (Подєбради, 1925, Вид.
Київ”) // Літературно-науковий вістник. - 1925. - Т. 88 - С. 91-93.
12. Бабій О. Фрідріх Ніцше // Літературно-науковий вістник. - 1930.- Т.104, кн. 10.
- С. 994-1001; 1931. - Т.105, кн.1. - С. 33-40 ; кн.2. - С. 160-166 ; кн. 3. - С. 274- 279.
13. Балей С. Поняття етичного добра в зла в сучасній філософії // Літературно-
науковий вістник . - 1912. - Т.60. - С.166-180.
14. Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу (Українські письменники
націоналісти -вісниківці”). - Дрогобич: Відродження, 1996. - 288 с.
15. Барабаш Ю. Український Єремія. Євген Маланюк: парадигма
антималоросійства // Слово і час. - 1997. - №1. - С. 15-24.
16. Баранов В.И., Бочаров А.Г., Суровцев Ю.И. Литературно-художественная
критика. - М.: Высшая школа, 1987. - 207 с.
17. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М.: Издательская группа Прогресс”, Универс”, 1994. - 616 с.
18. Барт Р. Нулевая степень письма // Семиотика: Антология / Сост. Ю. Степанов.
Изд. 2-е, испр. и доп. - М.: Академический проэкт; Екатеринбург: Деловая
книга, 2001. - С. 327-370.
19. Бартко О. Літературно-естетична концепція журналу Українська хата”:
Автореф.дис... канд. філол. наук: 10.01.01. / Інститут літер. ім. Т.Г. Шевченка
НАНУ. - К., 1996. - 17 с.
20. Бер В. Засади поетики (Від Ars poetica” Є.Маланюка до Ars poetica” доби
розкладеного атома) // МУР. - 1946. - Зб. 1. - С. 7-23.
21. Берегуляк А. Магічний реалізм та літературний міф - зцілення чи панацея у
постколоніальному контексті? Дім духів” Ісабель Альєнде та дім на горі”
Валерія Шевчука // Сучасність. - 1993. - №3. - С. 67-75.
22. Білецький В. Нація і характер // Літературно-науковий вістник - 1932. -
Т.106, кн.6.- С. 562-568.
23. Богацький П. Сьогочасні літературні прямування. - Прага-Берлін,
1923. - 88 с.
24. Бойчук Б. Декілька думок про Нью-Йоркську групу і декілька задніх думок //
Сучасність. - 1979. - №1. - С. 20-33.
25. Бойчук Б. Про Є.Маланюка // Маланюк Є. Земна Мадонна.Вибране. / Упор.
М.Неврлий. - Словацьке педагогічне видавництво у Братиславі, відділ
української літератури в Пряшеві, Фундація ім.Олега Ольжича у Лондоні,
1991.- С. 411-412.
26. Бондар М. Українська література класичного періоду: рух крізь категорію
художності // Слово і час. - 2001. - №7. - С. 35-45.
27. Брюне Г. Творчість і критика // Літературно-науковий вістник. - 1924. - Т.85,
кн.9. - С.137-149.
28. Брюховецький В.С. Специфіка і функції літературно-критичної діяльності. -
К.: Наукова думка, 1986. - 171 с.
29. Будний В.В. Літературно-критичний естетизм доби українського
модерну: Дис.. канд. Філолог. наук: 10.01.01. - Львів, 1997. - 199 с.
30. Войчишин Ю. Ярий крик і біль тужавий” - К.: Либідь, 1993.- 160 с.
31. Гадамер Г-Г. Герменевтика і поетика. - К.: Юніверс, 2001. 288 с.
32. Гадамер Г-Г. Про вклад поезії у пошук істини // Слово. Знак. Дискурс.
Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / Упор. М.Зубрицька.
Львів: Літопис, 1996. - С. 216-222.
33. Гердер Й.Г. Идеи к философии истории человечества. - М.: Наука, 1977. -
704 с.
34. Гончаренко І. Літературний імперіялізм Ернеста Сейєра // Літературно-
науковий вістник. - 1928. - Т.96, кн. 7-8. - С. 288-305.
35. Гончаренко І. Французький роман енергії // Літературно-науковий вістник.-
1928. - Т.95. - С. 58-66.
36. Гординський Я. Із сучасних історично-літературних розслідів //Літературно-
науковий вістник. - 1922. - Т.77, кн.5. - С.114-125.
37. Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України. - Львів-Київ,
1939. - 126 с.
38. Грабович Г. Голоси української еміграційної поезії // До історії української
літератури. - К.: Основи,1997. - С. 386-416.
39. Грабович Г. Поет як міфотворець. - К.: Критика,1998. - 206 с.
40. Грабовська І. Чи довго ще квилити чайці-небозі”, або знов про жіночість
України // Сучасність. 2000. - №5. - С. 99-114.
41. Грищинський В. Космополітизм і космополіти // Українська хата. - 1910. -
№10. - С. 628-632; №11. - С. 668-675.
42. Грищинський В. Що таке нація? // Українська хата. - 1911. - №10. -
С. 476-489.
43. Гундорова Т. Інтелектуальна дистопія Юрія Луцького // Луцький Ю.
Літературна політика в радянській Україні 1917-1939. - К.: Гелікон, 2000. -
С. 9-16.
44. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова: Дискурс раннього українського
модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Львів.: Літопис, 1997. - 297 с.
45. Гундорова Т. Фрідріх Ніцше і український модернізм // Слово і час.