ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ПРИРОДА СИМВОЛІКИ В ПОЕЗІЇ В. СТУСА

Краткое описание

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РОСІНСЬКА Олена Анатоліївна

УДК 821.161.2

ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ПРИРОДА СИМВОЛІКИ
В ПОЕЗІЇ В. СТУСА

Спеціальність 10.01.06 теорія літератури

дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Домащенко Олександр Володимирович,
кандидат філологічних наук, доцент
,

Донецьк 2007

ЗМІСТ

ВСТУП.. 3
РОЗДІЛ І. ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ПРОБЛЕМАТИЗАЦІЯ ТВОРЧОСТІ В. СТУСА.. 11
1.1. Екзистенційне філософствування поета: стан дослідження проблеми. 13
1.2. Еволюція рефлективної думки В. Стуса. 19
1.3. Символ, число, часопростір: культурологічні й філософські виміри. 46
РОЗДІЛ ІІ. ЧИСЛОВА СИМВОЛІКА ПОЕЗІЇ: ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ КОРЕЛЯТИ.. 64
2.1. Онтологічний зміст числової символіки. 64
2.2. Числообраз «одиниці»: артикуляція смислів одиничності, самотності, самоти 69
2.3. Код двійки як суб’єктивне «буття-між». 82
2.4. Конструкція «світ-буття буття-в-світі буття» у смисловираженні числа «чотири». 92
2.5. Трансцендентні виміри буття: символіка числа «сто». 102
РОЗДІЛ ІІІ. ЧАСОПРОСТОРОВІ ОБРАЗИ-СИМВОЛИ: ФОРМУВАННЯ ЕКЗИСТЕНЦІЙНИХ СМИСЛІВ.. 112
3.1. Становлення часопросторового почуття поета в рамках екзистенційних констант самопричинності 82
3.2. Специфіка символізації часопростору. 116
3.2.1. Специфічна символіка на позначення часу.. 126
3.2.2. Просторова символіка творів В. Стуса.. 139
3.2.3. «Свій» і «чужий» онтологічний простір... 142
3.3. Образ часопростору в контексті рефлексивної конструкції «життя-смерть». 152
3.4. Символіка образу дороги: рух до самого себе. 162
3.5. Образ «осьового моменту» як рух до «межі буття». 170
ВИСНОВКИ.. 183
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 193

ВСТУП

Осмислення закономірностей і особливостей національного розвитку української літератури спонукало до актуалізації тих її проблем, що з ідеологічних причин тривалий час залишались за межею літературознавчої досяжності. Йдеться передусім про екзистенційний зміст української поезії, репрезентований творчим надбанням поетів 1960-70-х років. Для «шістдесятників» з їх динамічною кардинальною перебудовою свідомості тип екзистенційного філософствування був найбільш відповідним, оскільки давав можливість осягнення умонастроїв часу, сутнісних для саморозкриття особистості, зокрема творчої, філософських питань. До того ж, доволі складні категоріальні екзистенційні конструкції були органічно втілюваними й розроблюваними не в сфері академічного філософствування, а в художній творчості. У такий спосіб українська лірика відкрила для себе комплекс філософських проблем: проблеми необхідного вибору й прийняття рішення, проблеми відповідальності й провини, ставлення людини до свого покликання (особливо творчого) і до смерті, й художньо розкрила весь цей комплекс переважно екзистенційних проблем. У цій царині відбулися справжні художні відкриття, значення яких вийшло далеко за межі часу, що й зумовлює актуальність заявленої теми дисертації для сучасного українського літературознавства.
Сучасна вітчизняна теоретична наука вийшла на рівень констатації та актуалізації проблеми екзистенційної проблематики й образності в творчості таких письменників, як Є. Плужник, В. Стус, І. Калинець та інших, більшою мірою авторів початку ХХ століття та шістдесятників. Актуалізувалися й дослідження загальної природи вітчизняного екзистенціалізму, проблеми екзистенційної діалектики, проблеми відчуження як однієї з ключових в екзистенційній філософії, а звідси й категорії самоти, яка є визначальною в творчості авторів із екзистенційним світобаченням. Однак попередній етап теоретичних досліджень української лірики другої половини ХХ століття не відзначався належною послідовністю осмислення її філософської екзистенційної значущості, у зв’язку з чим творчість видатних митців поетичного слова не була достатньо оцінена, особливо у сфері філософсько-естетичних засад художньої свідомості, що провокує розрив спадкоємності світоглядних і поетологічних традицій.
На цьому тлі надзвичайно актуальною є теоретична проблема творчого «феномена Василя Стуса» митця з яскраво вираженим екзистенційним світобаченням, репрезентованим художнім осмисленням ключової екзистенційної позиції особистості (трагічне переживання самотності особистості у відчуженому абсурдному середовищі). Творчість Василя Стуса явила собою той концептуальний синтез літератури ХХ століття, в якому органічно перетинаються екзистенційний спосіб світосприйняття з таким типом свідомості, що може бути схарактеризований як символічно-міфологічний, заснований на сформованій О. Шпенглером теорії «типу числа» як вияву «особливого світовідчуття, символу певної значимості», «стилю душі» [315, 208], уявленням про «пережитий чуттєво зв’язок між простором і смертю» [315, 327], про символи як «чуттєві знаки, останні, неподільні». Загалом, на думку О. Шпенглера, «число в якості формального вихідного принципу протяжного світу, що виявляється тільки з людського спостереження й тільки для нього, пов’язане через ознаку каузальної необхідності зі смертю, як хронологічне число зі становленням, з життям, з необхідністю долі. Цей зв’язок суто математичної форми з кінцем органічного буття... усе з більшою виразністю буде виявляти себе як початок будь-якого великого мистецтва... Числа є символами минущого» [315, 324]. Число великою мірою пов’язане з екзистенційним самоусвідомленням особистості, моментом самопородження «я», оскільки через осягнення світу шляхом осмислення його в числових категоріях, які є не тільки способом означення кількісності та сутнісності, але й певним моральним самоокресленням культури, особистість осягає сенс числа й оволодіває таким чином, за О. Шпенглером, співвіднесеним із нею навколишнім світом. Іще первісна культура, осягаючи світ через посередництво впорядкованих протяжностей, здійснює акт осмисленого відтворення сутності світу, що й породжує неминуче відчуття «пратуги» (О. Шпенглер). Так само екзистенційний суб’єкт, стаючи джерелом самоствореного світу розгортання своєї екзистенції, осмислюючи світ як породжений його свідомістю, тобто усвідомлено явлений, переживає неминуче свою самотність у світі, тугу й почуття безкінечної відповідальності. Ця просторовість вищого порядку є символ, що розгортається в сфері числового мислення, «доступного лише дуже невеликому колу людей» [315, 327].
Таким чином, у теоретичному стусознавстві (напрацювання Ю. Бедрика, А. Бондаренко, В. Біляцької, І. Дзюби, Т. Гундорової, М. Ільницького, М. Коцюбинської, М. Наєнка, І. Онікієнко, Б. Рубчака, О. Рарицького, Є. Сверстюка, Д. Стуса) питання ролі символу в поетиці В. Стуса числового й часопросторового та їх екзистенційного наповнення стало актуальним, оскільки є одним із сутнісних вимірів образу екзистенційного суб’єкта, продукуючи відродження його сакрального універсуму. Числова й часопросторова символіка ввійшла в атмосферу невпинного екзистенційного самопроектування поета, охоплюючи концептуально важливі аспекти його поетологічної системи.
У зв’язку з поставленою у дисертаційному дослідженні проблемою екзистенційної природи символіки поетичних творів слід констатувати, що в сучасній теорії літератури помітно зросло зацікавлення глибинною поетико-естетичною природою художнього твору, символічною природою поетичного тексту, його образним наповненням. Значні досягнення в цій галузі й зацікавлення творчістю тих авторів, що стали визначальними у формуванні філософсько-естетичної свідомості української літератури ХХ століття, але не були належним чином поціновані в літературознавчих дослідженнях, а також дискусійний характер багатьох актуальних для сучасної науки питань, − усе це стимулює подальший розвиток літературознавчої науки. Проблема дослідження поетичного символу в загальнокультурному і в теоретико-літературному аспектах залишається достатньо актуальною в наш час, зокрема поглибилися дослідження проблем філософської наповненості поетичних символів та специфічних систем символів, що провадяться на основі теорій С. Аверинцева, М. Бахтіна, О. Лосєва, М. Мамардашвілі, П. Флоренського.
Таким чином, актуальність дослідження екзистенційної природи символіки ліричного тексту зумовлена пильною увагою теоретиків літератури до вираження й особливої трансформації філософської концепції екзистенціалізму на національному ґрунті, з одного боку, й потребою в створенні цілісної концепції реалізації цих ідей у творчості В. Стуса, з іншого боку, причому крізь призму притаманного митцеві символічного світосприймання.
Предметом дослідження є філософсько-естетичні, міфологічні, культурологічні, теоретико-літературознавчі, історико-літературні чинники формування екзистенційної змістовності числової та часопросторової символіки поезії В. Стуса, індивідуально-авторський зміст числообразів і образів часопростору, що символізують динамічність змін екзистенційних умонастроїв, унікальність людського буття, свободи свідомості, страждання як принципу буття.
Об’єктом дослідження є весь корпус текстів В. Стуса. Крім того, до аналізу залучалися за необхідністю твори таких авторів, як П. Тичина, Є. Маланюк, Є. Плужник, В. Герасим’юк, а також поетичні твори шістдесятників, сучасників В. Стуса.
Наукова новизна роботи зумовлена актуальністю, метою, завданнями і полягає в осмисленні екзистенційної природи поетичного символу, що дозволило поглибити знання про художню своєрідність творчості В. Стуса.
Мета дослідження: розкрити своєрідність екзистенційної природи символу в творчості В. Стуса.
У зв’язку з цим передбачається реалізація таких завдань:
окреслити етапи й зміст еволюції рефлективної думки В. Стуса;
визначити теоретичні засади «проблеми символу», серед яких виокремити самодостатні й такі, що є фактором екзистенційного розуміння творчого «феномена В. Стуса»;
розкрити особливості екзистенційного світобачення ліричного суб’єкта як такі, що ґрунтуються на засадах символічного мислення;
осмислити творчість поета як вияв «концептуального синтезу» екзистенційно-онтологічних і «присмеркових» (за О. Шпенглером) вимірів проблем «буття-між», «світ буття-в-світі буття», «життя смерть», «межі буття», «самого себе», «самопричинності» буття;
дослідити специфіку переломлення екзистенційного й міфологічного, культурологічного й власне філософського змісту чисел і часопростору;
осягнути онтологічний зміст числової символіки;
схарактеризувати особливості становлення «часопросторового почуття» ліричного суб’єкта у форматі констант самопричинності.
Методологічною основою дисертації є складники екзистенційного філософствування, теорії символу, культурологічної, міфологічної, історико-літературної концепції числа і часопростору (С. Аверинцев, М. Бахтін, З. Гуссерль, Р. Інгарден, В. Іванов, Л. Андрєєв, А. Камю, Е. Кассірер, О. Лосєв, Ю. Лотман, М. Мамардашвілі, О. Потебня, Ж.-П. Сартр, Е. Соловйов, В. Топоров, Ц. Тодоров, П. Флоренський, Е. Фромм, О. Шпенглер).
Вибір методів дослідження зумовлений особливостями наукової проблематики та тими теоретичними питаннями, які розв’язуються в роботі, ґрунтуючись на поєднанні кількох методологічних стратегій. Аналіз здійснюється на засадах методологічного принципу, що передбачає синтез біографічного, міфологічного, герменевтичного, історико-типологічного, цілісного підходів.
Теоретичне значення результатів роботи полягає в розробці методологічних засад і методики аналізу поетичного тексту митця з екзистенційним світобаченням, виходячи з теорії символу. Дослідження розширює уявлення про напрямки творчих пошуків поетів 1960-70-х років.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в теоретичних та історико-літературних дослідженнях, а також у процесі викладання теоретичних, спеціальних лекційних курсів з окремих питань теорії та історії літератури.
На захист виносяться такі основні положення:
1. Дослідження визначальних теоретико-літературних категорій екзистенційно означеного художнього тексту можливе насамперед в аспекті цілісного аналізу символічної системи цього тексту, оскільки конструювання внутрішнього простору екзистенційного суб’єкта та здійснення ним свого входження в буття реалізується тільки через символічність рефлексування.
2. Філософські аспекти поетичного світосприймання В. Стуса є більшою мірою екзистенційними, однак специфічно сформованими на ґрунті української національної культурної ментальності.
3. Екзистенційні ідеї та принципи послідовно реалізуються у поезії В. Стуса, його суб’єкт наскрізь екзистенційний, оскільки, здійснюючи свій вибір, намагаючись віднайти сенс існування і правильний шлях у житті, він віднаходить його в самотності, у світовій самоті як переживанні, він розвивається в себе і світ.
4. Екзистенційна зануреність поетичного світосприйняття митця своєрідним чином виявляється на рівні символіки його творів, що являє собою цілісну систему.
5. У символічно проявленій внутрішній світобудові поезії В. Стуса виділяється кілька досить вагомих і онтологічно означених числових символів: «один» («одиниця»), «двійка», «трійка», «сто». Через символіку цих чисел простежується суто екзистенційна картина світу ліричного суб’єкта.
6. У художньому світі В. Стуса, який уявляється як надзвичайно складна, неодновимірна сутність, що не передбачає лінійного існування ліричного суб’єкта в звичайному часі й просторі, саме категорії хронотопу мають визначальне значення для створення цілісної картини світу. Нечіткість часових і просторових характеристик надає розмитості самій ідеї незаперечного існування людини, особистості поза вибором, нарешті, навіть Бога, не осмисленого

Список литературы

ВИСНОВКИ

Наше дослідження демонструє доцільність вивчення творчості поетів ХХ століття, зокрема поетів-шістдесятників і серед них В. Стуса, крізь призму екзистенційного світосприймання. Аналіз реалізації ідей екзистенційної філософії в творчості В. Стуса дає підстави для висновку, що ці ідеї та принципи послідовно реалізуються у поезії митця. Суб’єкт його лірики наскрізь екзистенційний. Складність втілення екзистенційних мотивів у творчості В. Стуса очевидна, підпорядкована символічному втіленню категорій самотності, самості, відчуження, життя й смерті, життєвого вибору.
Широковідомою є думка про неоднозначність філософського єства В. Стуса. Епістолярії, спогади, наукова біографія поета свідчать, що схильність до філософствування обумовлена багатогранністю його природної обдарованості, примноженої колосальною і невпинною роботою духу, поєднаною із жагою творчого самовдосконалення. Спогади про поета зафіксували різні форми прояву його рефлективної думки. Однак усвідомлення філософії існування як пріоритетної для В. Стуса зафіксоване не стільки в документах чи фактах, скільки в поетичній творчості. Очевидним є те, що єдино можливим вибором В. Стуса було творче рефлексування, зокрема, «палімпсестність», що надавала можливості переживати різні стани душі, оскільки «це містка образно-символічна структура, що дає відчути плин часопростору, прагнення до глибин, до «поліфонії, обтяженої пам’яттю століть» (з листа до батьків, 1975), зумовлює динаміку й багатомірність поетичного слова». (М. Коцюбинська).
Екзистенційні ідеї та принципи опановуються поетом послідовно: здійснюючи свій вибір, митець намагається віднайти сенс існування і «ґрунт». Він віднаходить його в самотності, в світовій самоті як особистому переживанні, поєднуючи у своєму світогляді екзистенційну онтологію і божественну трансценденцію як різновид екзистенціалізму.
Осмислені теоретичні засади символу, числа, часопростору обумовили напрями, тенденції, методику ліній інтерпретації природи символів поетичного світу, зокрема цілісний аналіз числових символів та символів на позначення хронотопу крізь призму притаманного авторові та ліричному суб’єктові екзистенційного світосприймання. Нами осмислене філософське й культурологічне підґрунтя символу числа й хронотопу, що обумовлено специфікою заявленої проблеми, особливостями творчості В. Стуса, його спрямованості до багатогранного опанування символу, числової символіки, часопростору.
Символ інтерпретований у нашому дослідженні як згорнуте буття із внутрішнім хронотопом, що розгортається за своїми законами. Розгортання ж символу спричиняється актом його осмислення, в процесі його розуміння й сприйняття. Таким чином, припустима аналогія із актом початку саморефлексії для екзистенційного суб’єкта, який теж утримує в собі можливість здатного до саморозгортання буття індивідуума, для якого початок саморефлексії і є необхідним поштовхом. У цьому сенсі відзначено актуальність символіки пробудження свідомості, входження людини в буття істини. Акт пробудження свідомості й акт розуміння символу виразно центричні, оскільки свідомість прагне досягти першооснов центру розгортання себе самої (М. Мамардашвілі). Таким чином, акцентується, що символ є складною категорією, визначальні ознаки якої найбільш точно можуть бути явлені через зіставлення зі знаком.
Символ, зокрема, реалізується, пронизуючи часові структури. Простір же символу такий, що поєднує в собі топос дійсний, реальний і уявний, мислимий. Така хронотопна структура символу найбільш адекватна для внутрішньо-суб’єктивного сприймання світу екзистенційним суб’єктом, реалізація рефлективного буття якого можлива перш за все на зламі переході реального хронотопу в мислимий, уявний, наділений своєю системою координат.
При аналізі природи символу як такого цілком логічним є цілісне дослідження онтологічної природи не тільки часопросторової, але й числової символіки, що містить у собі ознаки цілісної екзистенції. «Предметний образ і глибинний зміст виступають у структурі символу як два полюси, які не мисляться один без одного (оскільки зміст втрачає поза образом свою явленість, а образ поза змістом розсипається на свої компоненти)», але, будучи розведені між собою, вони «породжують напругу, яка й складає сутність символу» (О. Лосєв). Символ, на відміну від знаку, здатний до саморозгортання, безкінечного саморозвитку, а отже, непридатний для завершеної інтерпретації, тобто, «до сутності символу належить те, що ніколи не є прямою даністю речі чи дійсності» (О. Лосєв), він виступає її породжувальним принципом, сутнісною можливістю її означення. Символ оформлюється у своєрідний культурний код минулого, сакрального, даючи митцеві можливість для витворення своєрідної картини внутрішнього світу (С. Аверинцев).
Символіка числа за своєю суттю є глибоко онтологічною, оскільки через число й завдяки йому людина осягала навколишній світ як у його побутовому, повсякденному, вимірі, так і в сакральному. Число значною мірою пов’язане з екзистенційним самоусвідомленням особистості, моментом самопородження «я», оскільки осягнення світу у вимірах числових категорій є не тільки способом означення кількісності та сутнісності, але й моральним самоокресленням культури. Особистість осягає сенс числа й оволодіває таким чином співвіднесеним з нею оточуючим світом. Через відчуття числової означеності світу відбувається й усвідомлення часу як подовженості, як руху від минулого в майбутнє й, відповідно, конечності як найбільшої трагедії людської культури.
Мистецтво як один зі способів співтворення світу вдається до символізації протяжності, простору чи речей саме вдаючись до числових означень. Нами теоретично обґрунтована специфіка числової символіки, розкрито її онтологічний зміст. Числова символіка поезій В. Стуса досліджується, перш за все, в загальнокультурному та літературному контексті з актуалізацією найбільш частотних числових символів. Водночас проявляється своєрідність символіки числокодів, специфічна картина світу ліричного суб’єкта, в якій дихотомія чисел означує гармоніюдисгармонію, сенсовістьабсурдність, ціліснісністьмножинність тощо.
Глибина філософського мислення митця презентує високий рівень поетичного бачення, «актуалізує всі потенції, застосовує всі коди, вільно комбінує символи, впорядковуючи смисложиттєвий матеріал за множиною архетипних ланцюжків», «композиція світу набуває багатовимірної гармонії і своєрідної гомогенності: в кожному окремому сенс цілого, а ціле ж утримується як ціле завдяки цілісності окремого» (І. Мойсеїв).
Акцентуючи непересічну сутність буття індивідуума як протистояння множинності світу, суб’єкт «обживає» символіку «одиниці», що є означенням першопочатку, першопоштовху, виокремленості одиничного буття з буття соціуму, із загалу. У поезії утримується думка, що одиничність не може існувати без множинності, оскільки саме через неї визначається. І, навпаки, множинність світу розпадеться й утратить привід для існування без самотньої особистості, що опирається їй. Таким чином, окреслюється антитеза «один» «багато», одним із найчастотніших проявів якої є символічне протиставлення «один» «сто». Отже, одиничність-множинність, становлячи антитетичні сутності, є нерозривною єдністю, поєднанням життя-смерті, верху-низу, дня-ночі. У поєднанні протилежностей закладена сама онтологічна основа буття, його незнищенність і рух. Усвідомлення символічно-онтологічної сутності «одиниці» («одиничності») дозволяє сприйняти закладену в поезії В. Стуса символіку «межі» переходу з одного рівня буттєвості на інший, здійснюваний саме через симетрію понять, закладених в образах «смертеіснування» й «життєсмерть».
Символічне осмислення «одиничності» як такої, що переборює часопросторову окресленість і конкретність свого існування, одне з найприкметніших означень символіки числа «один» у В. Стуса. Крім того, таке сприйняття природи одиничності, що переходить межі себе самої й реалізується як множинність, переборюючи рамки людського існування, підкреслюється допоміжними символами «урвище», «залом», «зиґзаґ», які означають перехід певної межі, зокрема межі між життям і смертю, буттям і позабуттям.
Символіка «одиниці» («одиничності») у поезії В. Стуса перебуває в тісному зв’язку з екзистенційним усвідомленням самоти як єдино можливої форми перебування екзистенційного суб’єкта в світі. Сенс категорії «самота» як вияву числового символу «одиниці» розширюється, виходячи за межі самоозначення суб’єкта. Самота стає не просто душевним станом, вона субстанція, що може лежати за межами душі ліричного суб’єкта, вона весь світ, що є світом переживань, світом «самособоюнаповненим».
Нами розглянуто символічну природу числового символу «двійки» в сенсі проявлення бінарної природи світобудови. У поезії В. Стуса бінарність виразно проявляється в постійній акцентуації складної антиномічної сутності самого ліричного суб’єкта, а також дуальності, притаманної зовнішньому світові, якому протистоїть екзистенційний суб’єкт, самовизначаючись в цьому протистоянні. Числокод «двійки» загалом презентує в поетичній системі В. Стуса бінарність світобудови, наявність протилежностей і протистоянь, складну й суперечливу сутність ліричного суб’єкта і його ставлення до проблеми вибору, сприймання часопросторових характеристик перебування екзистенційного суб’єкта в світі як у міжчассі й позапросторі. Відзначається, що символ двійки розгортається у зворотному напрямі, «повертається» до символу «одиниці» («самості», «самотності»), що логічно для філософської системи екзистенційного світобачення, в якому рефлексуюча особистість є мірилом буттєвості.
Символічний синтез «одиниці» й «двійки» обумовлює специфічне сприйняття традиційно сакрального числового символу «трійки» в поетичній картині світу. Числовий символ «три» за умови незначної частотності вживання в поетичній системі творів В. Стуса передусім репрезентує явленість тріадної світобудови, що набуває ознак цілісної триєдності, а отже, одиничностісамості.
У нашому дослідження визначені загальні лінії інтерпретації символіки числа «чотири». Як відомо, загальнокультурологічне навантаження цього числокоду дуже складне, оскільки «четвірка» складається з перехресного стійкого співвідношення двох пар опозицій у просторі та часі. «Четвірка» є знаком утвердження, а також онтологічної експансії, тобто за своїм символічним характером сполучає рухливу силу енергії та центрову стабільність. Таким чином, чотири є ознакою сталості, непорушності.
Серединність положення в світі переживається ліричним суб’єктом як момент статичного спокою, нетривкого стану, що досягається тільки на один неподовжений у часі момент, що передує пошукам, рухові, здійсненню вибору. Особливого значення в поезії В. Стуса набуває образ «квадрату» (подвійна символіка «четвірки»), що позначає замкнений нерухомий простір, позбавлений волі, причому варто зазначити, що в ліриці митця виразно протиставляється символіка «квадрата» й «кола». Отже, число «чотири» набуває в творах В. Стуса виразного символічного екзистенційного забарвлення. Символ числа «чотири» із опертям на традиційне вираження семантики сталості, непорушності, статичності осмислюється у ліриці поета як означення замкненого, екзистенційно мертвого простору безвиході, простору (реального чи духовно-віртуального), позбавленого вибору, шляху, руху.
Досліджена нами символіка числа «сто» в поезії В. Стуса дає підстави твердити, що цей символ є вираженням єдиного, конкретного, емпірично визначеного, множинного світу духовної темряви, «чужого», екзистенційно мертвого світу. Суб’єкт відчуває себе єдиним у цьому світі й усвідомлює необхідність збереження своєї осмисленої самотності. Символіка числа «сто» розгортається, позначаючи неправдиве відображення, відбиток суб’єкта у дзеркалах мертвого світу, тобто ознаку впливу трансцендентності на живу сутність людини. Буття у контексті числокоду «ста» усвідомлюється як утрата себе й одночасно втрата реальності світу. Тобто символічний образ «сто» залишається традиційним виміром чужої сили, однак сили не лише «диявольської», але й Божої, такої, що визначає «не я».
Смислове поле числа «сто» осмислюється, як ситуація, в якій постійно випробовується душа ліричного суб’єкта, властивість світу, неминучий вибір, втілення фатуму. Випробовування світом може здійснюватися різноприродною як божественною, так і людською чи, скоріше, нелюдською у своїй абсурдній жорстокості силою.
Число «сто» стає також своєрідним символом граничності, надмірності почуттів і страждання, але надмірності, яка необхідна для існування самого суб’єкта та його внутрішнього світу. Адже без існування протиставлення «сто» «один» не може існувати й «один». Розуміння своєї самості виростає із зазначеного протиставлення й ним вимірюється. «Сто» для поетики творів В. Стуса синкретичний символ, за допомогою якого суб’єкт вимірює не тільки свій внутрішній світ та «чуже», але й час, і простір, тобто світ внутрішній і зовнішній. У такий спосіб, число «сто» для ліричного суб’єкта В. Стуса є головним мірилом зовнішнього і внутрішнього світу, передусім світу чужого «не я», що може бути ворожим, що пропонує ліричному суб’єктові лише одну з можливих самореалізацій.
У третьому розділі нами осмислена загальна логіка побудови художнього хронотопу творів В. Стуса, підпорядкована дослідженню хронотопу у його символічно-буттєвому наповненні, крізь призму переживання світу екзистенційним суб’єктом.
У художньому світі В. Стуса, що не передбачає лінійного існування ліричного суб’єкта в звичайному часі й просторі, саме ці категорії мають велике значення для створення цілісності поетичної картини світу. Нечіткість часових і просторових характеристик надає розмитості самій ідеї незаперечного існування людини, особистості поза вибором, навіть Бога, що досліджується у дисертації як домінанта естетики поета.
Дослідження символів, через які екзистенційним суб’єктом осмислюється час і простір, дозволило гранично чітко уявити й окреслити засади поетичної світобудови. Символіка часу й простору в поезії Василя Стуса постає як внутрішньо усвідомлене переживання ліричного суб’єкта, який шляхом власного рефлексування фактично створює світ свого існування із власними хронотопними координатами.
Сприйняття часу активно рефлексуючим екзистенційним суб’єктом не менш своєрідне. Художній час поезій В. Стуса, як правило, невизначений, він поділяється на існування й неіснування чогось ціннісного для екзистенційного суб’єкта. Одним із таких ціннісно забарвлених символів хронотопу є «вічність», що набуває статусу критерію істини, самого існування часу, єдино можливого виміру сутності буття. Вічність, оскільки вона очищена від неіснування, «живої смерті», «німоти», «божевілля», є позитивним символом. «Вічність» дає суб’єктові підстави вірити, що його намагання піднятися над абсурдністю повсякденності зануреного в божевільну гру соціуму не є марними. «Вічність» пов’язується із благодаттю, жертвою, прощенням, тоді як земне життя з його рамками обмежує індивідуума, втискаючи його в занадто вузький для нього часовий простір.
Час може сакралізуватися, оскільки екзистенційний суб’єкт у саморефлексії здатний перебороти межі свого людського життя, що вимірюється певною конечністю, і входить у межі біблійного часу від Творіння до Судного дня, символічно означеним образом перетину часових напрямків. Екзистенційний суб’єкт перебуває в точці цього перетину в момент свого самоусвідомлення як Індивідуума. Людське життя уявляється лише одним із фрагментів буття, і цим фрагментом абсолютно не визначається тяглість буття екзистенційного суб’єкта, для якого «життя коротке», оскільки він вписується в загальний космічний час шляхом отримання індивідуальної внутрішньої свободи, переборюючи життя й смерть, а отже стає в екзистенційному сенсі творцем хоча б свого власного, «самособоюнаповненого» світу. Суб’єкт визначається і визначає світ навколо себе в протилежностях: «немає світу» «немає мене», «я в світі» «світ в мені», «я існую в світі» «я існую поза світом». І, ніби знесилившись в прагненні знайти відповіді на болючі питання екзистенції, суб’єкт зрікається своїх пошуків.
Простір у поетичний картині світу є не тільки матеріалізованою площиною існування природи й людини, але й еквівалентом ідеальних сутностей, тому вивчення суми просторових зв’язків і символів є важливим для осмислення способу побудови внутрішнього універсуму ліричного суб’єкта творів В. Стуса. Його елементи можуть бути лінійними, тобто змінними в часі, і нелінійними змінними в сприйнятті (хворобливі стани, сон тощо).
Світ і ліричне «я» в поезії В. Стуса сприймаються як дві сутності, що не обов’язково існують одна в одній. Вони можуть відокремлюватися в своїй позачасовості й позапросторовості, тобто в тій надреальності, що творить їхнє існування, а саме: 1) світ ворожа невимірювана всевладна субстанція, що прагне підкорити собі ліричного суб’єкта; 2) світ жива ворожа сила, що протистоїть «я» ліричного суб’єкта; 3) світ божевілля, не підвладне ніяким законам світ абсурду; 4) світ благословення, що карає і мучить, але очищує, таким чином, немає чіткої межі між реальністю, що сприймається людиною в її земному існуванні, позажиттєвою реальністю, в якій існує ліричний суб’єкт і, зрештою, надреальністю. Усі вияви реальності існують одна в одній, але водночас не існує нічого.
Просторові виміри художнього світу творів В. Стуса втілені в протистоянні «свого» й «чужого» простору, символічному наповненні топосу дороги, в образі «осьового виміру» й «осьового моменту» («межі», «провалля», «урвища», «краю» тощо), що й стали предметом дослідження.
Категорії «життя» й «смерті» для ліричного суб’єкта поезій Василя Стуса наскрізь екзистенційні, його буття це стан загубленості між двома світами, живим і мертвим. «Смерть» стає символом духовного, а не фізичного знищення, вбираючи в себе такі поняття, як моральність існування, совість, духовність, щирість, чесність тощо. І при цьому духовна смерть часто називається лексемою «життя». Категорії «життя» й «смерті» виразно моралізуються, наповнюються глибшим значенням. Невчасність, подекуди позачасовість є однією з ознак неіснування, нездійсненності, з якої може вивести тільки свідомо прийнята жертва смерть. Ліричний суб’єкт поезій В. Стуса не живе, не існує, і, таким чином, позбавлений страху смерті, можливості знищення, адже неіснуюче не можна й знищити. Іноді автор трактує смерть у суто християнському ключі як прагнення душі до вічного життя. Зокрема, таке сприймання спостерігаємо у вірші, присвяченому Аллі Горській.
Життя, традиційно усвідомлюване як біологічне існування для ліричного суб’єкта творів митця не є ціннісно забарвленим, якщо воно морально не виправдане, не освячене прагненням до вищої мети. «Справжнє» життя проявляється для ліричного суб’єкта тільки через осмислену дію. Смерть також трактується суб’єктом як гранична межа свободи.
Для екзистенційного суб’єкта поезії В. Стуса надзвичайно важливим є шлях його свідомого вибору, шлях самошукання, незаперечним є також зв’язок символу дороги із традиційними християнським символом «розп’яття» хреста, на якому був розіп’ятий Ісус Христос, а отже, символу «жертви» заради вищого добра. Цей «путь на стовп» виводить ліричного суб’єкта за грані життя й смерті, добра й зла, тобто до якогось метафізичного виміру поза часом і простором, про який уже говорилося раніше і який є виміром його самоідентифікації. Дорога як страсна путь ось шлях ліричного суб’єкта, для якого при всій філософській наповненості екзистенційного світосприймання досить актуальними залишаються християнські символи.
Поетом часто акцентується символіка «двох доріг» (рідше багатьох) як двох можливостей і їх перетину центру. Самоусвідомлення на перетині один із найтиповіших станів екзистенційного ліричного суб’єкта у поезіях В. Стуса. Ліричний суб’єкт і самого себе може усвідомлювати як осердя всесвіту, світу, життя, сенсовості: «Я магма магми, голос болю болю». Топос «перехрестя» дуже важливий у хронотопній будові поетичного світу, оскільки «саме тут «небо спустилося на землю», безмір «умістився», дарувавши цьому місцю чудодійну властивість співвідноситися, зв’язувати решту довколишніх місць. (В. Мойсеїв).
Відзначено також надзвичайну символічну наснаженість топосу «дороги», «перехрестя дороги» (усвідомлення «перетину») у зв’язку із символом «хреста». Ці символічні топоси продукують розробку своєрідної системи хронотопу, з дихотомічно рухливим сенсом.
Логіка побудови часової структури в поезії В. Стуса трансформує загальнокультурну. У часовій структурі поетичного світу творів В. Стуса виразно формується образ спіралі, здатної самозгортатися чи розгортатися. У процесі розгортання час стає вічністю, тобто сакральним буттям, згортання зводить його до меж одного людського існування. Спіраль має ознаки осьового часу як форми самоідентифікації екзистенційного суб’єкта і водночас обумовлює екзистенційну природу поетичної картини світу. Активне усвідомлення часу й простору, себе в часопросторі сприяє самоокресленню екзистенційного суб’єкта і визначає для нього «самособоюнаповнюваний» світ. У часі й просторі ліричний суб’єкт постійно актуалізує для себе момент проходження певної межі, за якою міняється його сутність, за якою він долає рамки своєї соціальної та й узагалі людської несвободи й починає існувати в іншому вимірі. Звичайно, перехід у цьому випадку реалізується не в рамках загальної історії, а в рамках індивідуальної свідомості.
У дослідженні обґрунтовані й актуалізовані поняття «осьового виміру» та «осьового моменту». Обидва терміни видаються придатними, але в різному контексті. Поняття «осьового виміру» характеризує метафізичний вимір, в якому самоідентифікується ліричний суб’єкт, усвідомлюється його перебування на межі, над прірвою, на перехресті доріг. Це той образ хронотопу, який М. Бахтін означив як «хронотоп кризи і життєвого перелому», пов’язуючи його з топосами порогу, сходів, коридору тощо. У поезії В. Стуса перехід здійснюється в рамках не життєвого простору, а символіко-метафізичного, позначеного відповідними символами: межі, прірви, ріки тощо. Водночас, увиразнюється також «осьовий момент», коли перехід за межу вже здійснений, і ліричний суб’єкт починає новий відлік свого існування.
На межі ламаються звичні для людини виміри, просторові означення, уявлення, все втрачає свою окресленість, міняються полюси, «межа буття виінакшує відносну цінність земних благ» (Д. Стус). Перехід межі є пошуком індивідуальної внутрішньої свободи, бо, за Стусом, «спільне то мертве, живе то індивідуальне», а отже, логічно пов’язується з проблемою екзистенційного вибору.
Здійснений у разі потреби побіжний аналіз загальнолітературного контексту, зокрема творчості сучасників В. Стуса поетів-шістдесятників, П. Тичини, Є. Маланюка, Є. Плужника, В. Герасим’юка, дозволяє провести паралелі й означити тенденції розвитку образності в українській літературі ХХ століття на рівні символічного сприймання числа як онтологічної основи світу та на рівні символіки хронотопу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С.С. Символ // Краткая литературная энциклопедия. // Гл. ред. А.А. Суриков. Т. 7. М.: Сов. энциклопедия, 1972. (Энциклопедии. Словари. Справочники). стб. 827.
2. Аврахов Г. Незгасна зоря поезії // Дивослово. 2003. № 1. С. 16.
3. Аврахов Г. Поезія трагічної перестороги та її інтерпретатори // Слово і час. 1991. № 9. С. 56-61.
4. Актуальні проблеми сучасного літературознавства та мовознавства: Зб. наук. пр. / М-во вищ. освіти УРСР. Навч.-метод. кабінет з вищої освіти [Відп. ред. М.І. Дубинина]. К.: НОКВО, 1991. 363 с.
5. Андреев Л.Г. Жан-Поль Сартр. Свободное сознание и ХХ век. М.: Гелеос, 2004. 415 с.
6. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Т: Тов. «Джура», Л: Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2000. 340 с.
7. Антофійчук В.І. Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ ст.: Дис... д-ра філол. наук: 10.01.01. / Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федькович. НАН України Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. Ч., 2001. 385 с.
8. Антофійчук В., Нямцу А. Проблеми поетики традиційних сюжетів і образів в літературі. Ч: ЧНУ, 1997. 280 с.
9. Арват Н.Н. Пространственный компонент в структуре художественного текста// Мова і культура Матеріали 5-ї Міжнародної конференції. Вип. 3. К., 1997. С. 15-17.
10. Балабольченко А. Цей бенкет смерті в образі життя // Вітчизна. 1991. № 8. С. 141-151.
11. Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Л: Літопис, 1996. С. 380-405.
12. Барт Р. Воображение знака // Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
13. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Худож. лит., 1975. 810 с.
14. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 386 с.
15. Бедрик Ю.I. Василь Стус: Проблема сприймання. К.: ПБП «Фотосервис», 1993. 79 с.
16. Бедрик Ю.І. Поетична спадщина Василя Стуса. Проблеми ґенезису і текстології: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.02 / НАН України, Ін-т літератури ім. Тараса Шевченка. К., 1994. 18 с.
17. Белый А. Символизм как миропонимание / Сост., вступ. ст. и примеч. Л.А. Сугай. М.: Республика, 1994. 526 с.
18. Бердяев Н.А. Самопознание. М.: Книга, 1991. 446 с.
19. Бердяев Н. Философия свободного духа. М.: Республика, 1994. 479 с.
20. Берегуляк А. Роля пам’яті у зберіганні ідентичності та поетичного «я» / Стус як текст / Під ред. М. Павлишина. Мельбурн: Унів. ім. Монаша, відділ славістики, 1992. С. 53-62.
21. Беценко Т. Лінгвостилістичний аналіз поезій В. Стуса // Дивослово. 1997. № 8. С. 17-21.
22. Библер В. ХХ век. Человек. Культура // Человек в системе наук. М.: Наука, 1989. 503 с.
23. Бичко А. Феномен української інтеліґенції (спроба екзистенційного аналізу) // Слово і час. 1996. № 4. С. 72-78.
24. Біловус Л.І. Інтертекстуальність як модус новаторства (на матеріалі творчості В. Стуса та І. Світличного): Дис... канд. філол. наук: 10.01.06. / Тернопільський держ. пед. ун-т ім. Володимира Гнатюка. Т., 2003. 418 с.
25. Білоус Г. Рокований вересень (із роздумів про життя і творчість Василя Стуса) // Дивослово. 2003. № 3. С. 21-22.
26. Біляцька В.П. Власне «Я» в оцінці Василя Стуса // Актуальні проблеми літературознавства. Дн., 1999. Т. 5. С. 155-163.
27. Біляцька В.П. Проблема митця в естетико-художній еволюції Ліни Костенко та Василя Стуса: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01. / Дніпропетр. держ. ун-т. Дн., 1999. 16 с.
28. Богдан С. «Магічне слово» епістолярію В. Стуса // Дивослово. 2004. № 1. С. 19-23.
29. Больнов О.Ф. Философия экзистенциализма. СПб.: Лань, 1999. 222 с.
30. Бондаренко А., Бондаренко Ю. Використання поезії шістдесятників для становлення світогляду учнів. // Дивослово. 1996. № 11. С. 52-55.
31. Бондаренко А. Лінгвостилістичний аналіз циклу Василя Стуса «Трени М.Г. Чернишевського»// Дивослово 2003. № 1. С. 24-27.
32. Бондаренко А.І. Поетична мова В. Стуса (експресеми емотивного змісту): Автореф. дис... канд.. філол. наук: 10.02.01. / НАН України, Інститут укр. мови. К., 1996. 23 с.
33. Бондаренко А. Спроба аналізу філософських творів В. Стуса // Дивослово. 1998. № 8. С. 8-10.
34. Бондаренко А.І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в школі: Посібник. К.: Видав. центр «Академія», 2003. 231 с.
35. Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму // Слово і час. 2003. № 6. С. 64-69.
36. Борисюк І. Ініціація як модель і символ у поезії вісімдесятників // Слово і час. 2005. № 4. С. 26-38.
37. Буєр В., Дюмот И., Головин С. Энциклопедия символов: Пер. с нем. М.: КРОН-ПРЕСС, 2000. 504 с.
38. Бурлака Г. Стусівські читання // Слово і час. 1998. № 8. С. 64-65.
39. Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. / О. Зінкевич, М. Француженко (упоряд. і ред.) Балтимор-Торонто: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. 463 с.
40. Великовский С. В поисках утраченного смысла. Очерки литературы трагического гуманизма во Франции. М.: Худож. лит-ра, 1979. 295 с.
41. Вербиченко В. Аура втраченого кохання: Спогад про В. Стуса // Вітчизна. 2002. № 9/10. С. 93-108.
42. Віват Г.І. Поетика символічного образу в творчості Василя Стуса: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01. / Кіровогр. держ. пед. ін-т ім. В. Винниченка. Кіровоград, 2005. 20 с.
43. Віват Г.І. Про деякі особливості поезії Василя Стуса // Українська література в загальноосвітній школі. 2000. № 2. С. 18-20.
44. Віват Г.І. Художні особливості та провідні мотиви поетичної творчості Василя Стуса. О: Студія «Негоціант», 2003. 175 с.
45. Волощук Е. Хронотопічний аналіз // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. 2004. № 6. С. 56-58.
46. Волянська Л. «Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай!» // Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. Балтимор-