СПОВІДАЛЬНО-МОЛИТОВНІ МОТИВИ В УКРАЇНСЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ (генеза, типологія, ідіостилі)

Краткое описание

ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ
ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

БЄЛОБРОВА Тетяна Анатоліївна

УДК 821.161.2-0:[248.143+248.156]

СПОВІДАЛЬНО-МОЛИТОВНІ МОТИВИ
В УКРАЇНСЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
(генеза, типологія, ідіостилі)

10.01.06 теорія літератури

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук
професор КОДАК М.П.

ІЗМАЇЛ -2007

З М І С Т
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Розділ 1. Молитвоцентричний текст: джерела,
особливості функціонування в українському
духовно-мистецькому просторі . . . . . . . . . . 8
1.1. Генеза українського молитвоцентричного
тексту: теоретико-методологічні аспекти . . . . 10
1.2. Молитва сакральна і літературна: генологія . . . . 25
Розділ 2. Молитовність і сповідальність як мотив і лейт-
мотив: ейдологія, іконіка, хронотоп . . . . . . . 52
2.1. Мотив і лейтмотив: термінологічно-поняттєва
кореляція . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53
2.2. Часопросторова організація ліричного переживання
в молитвоцентричному художньому тексті. . . . .60
Розділ 3. Естетичні й поетологічні домінанти сповідального
слова українських класиків: типологія, ідіостилі . . . 72
3.1. Методологічні принципи герменевтичного підходу . . 72
3.2. Сповідально-молитовне слово Т.Шевченка . . . . . 78
3.3. Модифікації молитовних мотивів
у художній практиці П.Куліша . . . . . . . . . 93
3.4. Еволюція естетичних домінант
в автопсихологічному дискурсі Івана Франка . . 105
3.5. Сповідальне слово і духовний простір особи
Василя Стефаника . . . . . . . . . . . . . . 121
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 146
Бібліографія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154

В С Т У П

Українська мистецька традиція має тривалу історію художнього розвитку релігійно-містичних, зокрема сповідально-молитовних мотивів. Вони охоплюють істотну частину духовної сфери національної культури, і їх вивчення відкриває перед сучасним дослідником широкі можливості.
Аксіологічна тяглість сповідальних мотивів в українській літературі, адаптація й модифікація релігійного змісту в різних жанрових структурах зумовлені об’єктивно. До цього спонукали драматичні колізії буття людини і нації, що стимулювали одвічні пошуки форм суб’єктивних стосунків із Богом, тяжіння до абсолютних начал. На цьому тлі увиразнюється роль сакральних тем і мотивів, які донедавна фальсифікували або ж оминали радянські дослідники та затушовувала цензура, що й загострює нині потребу їх вивчення та реінтерпретації.
Актуальність дослідження. За теперішніх спроб і прагнень відродити духовність цілком закономірним є процес повернення до сакральних архетекстів та похідних від них літературних жанрів, мотивів і тем, з’ясування їх ролі у формуванні гуманістичної свідомості. На часі також дослідження молитвоцентричного тексту в різних генологічних модифікаціях, синхронних та діахронних виявах і метаморфозах.
Науковий інтерес до містичної сфери в сучасному українському літературознавстві зростає. Однак це стосується переважно функціонування релігійних, зокрема біблійних образів, тем, фабул, мотивів у творчості того чи того письменника, впливів Святого Письма, християнської доктрини на духовно-етичні й світоглядні позиції митців. Тим часом їхні естетичні засади, а головне художні якості літературних текстів здебільшого лишаються поза увагою.
Недостатньо з’ясовано й теоретично обґрунтовано цілу низку проблем, пов’язаних із генологією сакральних текстів, їх мотивною структурою, символіко-алегоричним дискурсом, наратологічним ладом, часопросторовою організацією тощо.
Однією з актуальних проблем сучасного літературознавства, зокрема теорії конкретного жанрового факту, є становлення жанрів молитви і сповіді в національній мистецькій традиції. Важливо простежити й динаміку руху відповідних мотивів у творах різних родо-видо-жанрових модифікацій.
Художня практика українських письменників-класиків дає достатньо матеріалу для розгляду означеного кола питань. Процес відтворення об’єктивної картини розвитку української літератури та науки про неї, що відбувається нині, актуалізує тему дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалось у рамках наукової теми кафедри зарубіжної літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету „Закономірності розвитку світового літературного процесу”.
Мета дисертації полягає в теоретичному напрацюванні методології та в дослідженні на цій основі генези, художньої еволюції молитвоцентричного тексту, особливостей його функціонування в українській літературі означеного періоду. Досягнення цієї мети конкретизується розв’язанням таких завдань:
здійснити термінологічну кореляцію відповідного понятійно-категоріального апарату;
з’ясувати духовні, психологічні, онтологічні та культуро-логічні джерела молитвоцентричного тексту;
означити шляхи й динаміку художньої рецепції сакральних текстів та форм їх літературної трансформації;
дослідити ейдологію, іконіку, хронотопну організацію молитовності та сповідальності як мотиву і лейтмотиву;
проаналізувати показові в обраному аспекті тексти видатних представників української літератури класичного періоду, звернувши особливу увагу на їх естетику, поетику, типологію, ідіостилі.
Об’єкт дослідження молитвоцентричні художні тексти української літератури класичного періоду, де сповідальність становить лейтмотивну основу мотивної структури та формування ідейного змісту, а молитовність постає як специфічний художній концепт.
Предметний інтерес роботи зосереджений на дослідженні молитовності та сповідальності як мотиву і лейтмотиву, а також естетичних і поетологічних домінант сповідального слова у класичній українській літературі в аспектах типології та ідіостилів.
Теоретико-методологічні засади дослідження постали на ґрунті надбань класичної філології від античної до давньоукраїнських поетик; основних ідей психолінгвістичної теорії літератури О. Потебні; історичної поетики О. Веселовського, зокрема його теорії мотиву; І. Франка про психологічні секрети” поетичної творчості; Д. Чижевського про культурно-історичні епохи, великі стилі” й жанри, які їм відповідають; а також висновків і положень із праць М. Грушевського, М. Возняка, Ю.Івакіна, О. Мишанича, В. Антофійчука, І. Бетко, Т. Бовсунівської, М. Бондаря, А. Волкова, М. Ігнатенка, М. Ільницького, І. Качуровського, М. Кодака, В. Лєпахіна, В. Моренця, Д. Наливайка, М. Наєнка, А. Нямцу, Т.Салиги, В. Смілянської, Е. Соловей, В.Сулими, А. Ткаченка, І. Фізера та ін.
Джерельна база тексти української літератури давнього та нового періоду ­ від найстарших руських самозаклять у трактатах Ігоря і Святослава з греками, „Слова про Ігорів похід”, перекладної та оригінальної сакральної літератури, „Слова о Лазаревім воскресінні” Кирила Туровського, анонімного „Сказання про Бориса і Гліба”, „Слова про Закон і Благодать” Іларіона, „Моління Данила Затворника”, Києво-Печерського патерика до сповідального слова та молитовних мотивів у творчості класиків Т. Шевченка, П.Куліша, І. Франка, В. Стефаника та ін.
Основними методами роботи стали системний, поетологічний, порівняльно-типологічний у взаємодоповненні з феноменологічним, рецептивним, герменевтичним, історико-біографічним.
Наукова новизна дисертації полягає у виробленні теоретико- методологічних засад і практичній спробі дослідження генези, художньої еволюції молитвоцентричного тексту, насамперед сповідальних мотивів, в українській літературі класичного періоду.
Уперше під означеним кутом зору здійснено термінологічне структурування й кореляцію відповідного понятійно-категоріального апарату; з’ясовано генезу молитвоцентричного тексту, особливості його функціонування в українському духовно-мистецькому просторі, досліджено ейдологію, іконіку, хронотопну організацію молитовності та сповідальності як мотиву і лейтмотиву, проаналізовано показові в обраному аспекті художні тексти з погляду взаємодії їх естетичних та поетологічних констант і домінант, типології та ідіостилів.
Теоретичне значення дисертації: вона є першим комплексним дослідженням особливостей художнього функціонування молитво-центричного тексту та сповідальних мотивів в українській літературі класичного періоду. Проведено аналіз творів найпомітніших її представників з погляду типології та своєрідності втілення означених мотивів у текстах різних родів, видів, жанрів.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що ними можна скористатися для подальших досліджень з теорії літератури, зокрема ейдології, тематології та імаґології, а також з історії української літератури, для підготовки навчальних посібників, методичних розробок, лекцій, спецкурсів, спецсемінарів з відповідних проблем.
Як видається, важливе значення має також напрацьована методологія, що знадобиться у практичному здійсненні гуманістичної трансформації суспільства, програм національної та міжнародної культурницької політики.
Наукові положення дисертації апробовано у доповідях: на V Всеукраїнській науково-практичній конференції „Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: проблеми таперспективи” (Київ, НАУ, 2004), ІV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, КДПУ, 2004), Міжнародній науково-практичній конференції „Пушкін: історичний факт і легенда в перспективах епох” (Ізмаїл, ІДГУ, 2004), VІІІ Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2005), Науково-практичній конференції „Тарас Шевченко: текст і контекст” (Ізмаїл, ІДГУ, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених „Актуальні проблеми сучасної науки” (Ізмаїл, ІДГУ, 2006).
Основні положення роботи викладено у чотирьох основних та одній додатковій публікаціях:
1. Бєлоброва Т. Аспекти модифікації молитовних жанрів у художній практиці П.Куліша // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах : Зб. наук. праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету. К.: ІВЦ Держкомстату України. 2004. Вип. 9. С.172-181.
2. Бєлоброва Т. Специфіка художньої адаптації молитовних жанрів у літературі Київської Русі // Наук. вісник Ізмаїльськ. держ. гуманітар. ун-ту : Істор. науки. Філол. науки : Зб. наук. праць. Ізмаїл, 2004. Вип. 17. С.48-53.
3. Бєлоброва Т. Сповідальне слово і духовний простір особи В.Стефаника // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць. Вип. 18. Ч. I : Аспекти духовності української літератури. К.: Акцент, 2004. С.363-376.
4. Бєлоброва Т. Просторова організація ліричного переживання в молитовному тексті // Слово і час. 2005. №11. С.79-83.
5. Бєлоброва Т. Специфіка молитовного жанру Т.Г.Шевченка // Тарас Шевченко: текст і контекст. Ізмаїльський держ. гуманітар. ун-т : Зб. наук. праць. Ізмаїл, 2005. С.56-59.
Обсяг і структура. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та бібліографії (214 позицій). Загальний обсяг 173 с.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Феномен молитви та, ширше, молитвоцентричного тексту, куди входять і мотиви сповідальності, закономірно постає у духовному просторі як відгук на духовну, онтологічну й аксіологічну потребу людини в пошуках дороги до Бога, істини, а також і до самої себе, до морально-етичного та психологічного самоосягнення. Сповідальність як один із найістотніших аспектів молитви й молитовності пройшла свою еволюцію у взаємодії слова сакрального і художнього і набула універсального характеру, що дає підстави вважати її архетипом чуттєво-мислительного дискурсу. На ґрунті цього архетипу розгортаються й ключові як із погляду релігійного досвіду, так і з погляду психології художньої творчості дилеми сповіді й каяття та сповіді й проповіді (або сповіді-як-повчання).
Ставши однією з найдавніших (поряд із фольклором) форм художнього вираження, молитва у своїй еволюції набула позачасового значення. Будучи транспективним і схильним до нескінченного повторення засобом духовно-естетичного осягнення світу і всесвіту, космічного універсуму, Божого задуму і людської долі, молитва як жанр художньої літератури пройшла доволі складну й тривалу еволюцію від фольклорних заклять, замовлянь, добозичень до синтетичних текстів сакрального зразка пори Київської Русі (оригінальних та перекладних), до різноманітних генологічних модифікацій доби романтизму та наступних, коли особливо інтенсивно означились її жанрові константи й домінанти. Паралельно збагачується і мотивна та сповідальна палітра, що перемандровує й до інших жанрів, витворюючи силове поле молитвоцентричнтого тексту.
Константою молитви як жанру виступає символічність. Формальні чинники художньої реалізації канонічність, специфічна ритмічна структура, наскрізна риторика, лексичні повтори, діалогічність, елементи поклоніння, сакралізація віри, архаїзація мовлення, елегійність змісту тощо.
На відміну від молитви сакральної, що має чітку градацію та канонізацію, молитва літературна і, ширше, молитвоцентричний текст можуть виражати більш розмаїтий та індивідуалізований спектр емоційно-мислительних станів, що робить цей текст надбанням не лише лірики, а й інших літературних родів. За всіх різнотлумачень, ключовими поняттями, що визначають генологічні константи молитовної ситуації та молитвоцентричного тексту, є безпосередні звернення до вищих сил зі славослов’ям, подякою, благанням, проханням.
Ще в давньоукраїнській літературі постала єдність ідеологічних та морально-етичних засад у молитвоцентричному тексті. У пізніші часи у зв’язку з національно-визвольними змаганнями українського народу в церковно-молитовні тексти проникають героїчні мотиви, ідея ж славлення Бога незрідка співіснує з ідеєю славлення народу, держави, вождя.
Аналіз молитвоцентричних текстів літератури Київської Русі виявляє такі їх типодиференційні ознаки: „зовнішня” проблемність, тотальна підпорядкованість ідеологічній меті, високий рівень репродукування молитовних мотивів, що зазвичай виконують роль організуючих механізмів сюжетно-образної системи текстів, обов’язковість певної структурної схеми, зверненість до літературного (біблійного) або ж культурно-історичного джерела, активне використання компіляції (цитати, ремінісценції, аплікації) як важливого прийому компонування художнього матеріалу, наявність „подвійного” світу (профанного і сакрального). Дещо новим стає введення діалогу героя з Богом та прагнення Божого втручання. Цей концепт в українській класичній літературі породить комплекс „бездіяльного Бога”. Наростання його семантики переросте в „погрозу Богові”. Усі ці твори тематично заанґажовані та естетично зумовлені суспільним і літературним етикетом історичної доби. Водночас кожен із них у жанровому аспекті був самобутньою формою художнього творення.
Хронотоп переживання ліричного героя в молитвоцентричному тексті організується так, що самовиповідання” суб’єкта, маючи переважно гомогенний характер, розпросторюється в трансцендентний вимір, координуючись із космічним буттям. Цей хронотоп осягнутий як шлях до високих істин, маркований емоційно й піднесений у ранг Абсолютного. Тут просторові координати набувають морально-етичної семантики. Молитовне слово стає акумулянтом енергетичного стану, прихованим чинником дії, символом синергійності, переживання виходу за рамки звичних для людини меж тіла й Еґо. У молінні реалізується не лише трансцендентне спілкування людини з Богом, а й заглиблення її у сферу особистісних переживань. Адресант перебуває в екзистенційному стані самозаглиблення й самоаналізу. Він виступає своєрідним медіатором між опозиційними полюсами і силовими лініями: верх/низ (високе/нице), небо/безодня, світло/морок, добро/зло, правда/кривда, біле/чорне, глибина/поверховість.
Художній простір української класичної літератури насичений молитовно-сповідальними мотивами, що зумовлено духовними потребами епохи та інваріантною світомоделюючою парадигмою кожного автора, як і загальною мистецькою традицією, національною та світовою. Художні твори молитовно-сповідальної структури характеризуються широким генологічним спектром, різними композиційно-смисловими елементами, однак тяжіють до спільного морально-етичного та естетичного ядра, становлячи в певному розумінні цілісне явище.
На основі аналізу репрезентативного матеріалу з’ясовано змістові константи сповідального психологізму (зосередженість на духовності особи, її внутрішньому світі, свідомо культивований індивідуалізм, ліризм як вияв почуттєвості, певна риторичність, що подекуди межує з деміургізмом, трибунністю); досліджено композиційно-семантичні аспекти сповідальності (каяття, клятва, вдячність, славослов’я та ін.). Об’єкти сповідальних звернень Бог (Господь, Всевишній), Мати Божа, рідше Христос, дохристиянські й античні боги) та різні вияви емоційно-психічних станів ліричного суб’єкта в момент молитви-сповіді.
Художнє осмислення молитовної ситуації не передбачає дотримання всіх канонів ритуальної молитви. Наше розуміння молитвоцентричного тексту та застосування в ньому молитовно-сповідальних мотивів і лейтмотивів знімає питання жорсткої жанрової догматизації.
На функціонуванні молитвоцентричного тексту в українській літературі нового часу позначився відчутний процес її всебічної інтелектуалізації, розширення естетичних та пізнавальних можливостей.
Наслідуючи традицію Г.Сковороди, Т.Шевченко значно розширив продуктивні можливості молитвоцентричного тексту як динамічної структури з розгалуженою системою модифікацій, підпорядкованих різноплановим авторським інтенціям. Поет досить часто вдавався до сповідально-молитовних мотивів, які незрiдка ставали лейтмотивами найбільш вистражданих творів. А їх часом „єретичне” чи полемічне звучання перегукується з ідеологією та поетикою Просвітництва; синтез бунтарських, революційних настроїв із проповіддю християнського милосердя та братньої любові супроводжується протестантським пафосом осуду лицемірного святенництва, ритуальних пишнот візантійщини на тлі поневірянь простолюду і, отже, духом своїм якраз і відповідає християнським ідеалам рівності, любові, добротворення.
В окремих випадках молитовне слово Шевченка втілює властивий романтичному світосприйняттю еклектизм у поєднанні античної та біблійної символіки, синтезує вияв містичних почуттів з оптимістичною вірою в можливість бодай у віддаленому майбутньому національної та соціальної справедливості. У цілому ж усю його творчість можна розглядати як розгорнену молитву-метафору.
Зберігаючи зв’язок зі своїм первісним значенням, сповідь як одне із семи християнських таїнств, вимагала від людини повної щирості, прагнення позбавити душу від гріхів, очищення й каяття. З часом, проникаючи в художню літературу, сповідь набуває виразно дидактичних відтінків. Разом із тим вона стає засобом морального самоствердження особистості. Усі ці риси протожанрової форми молитви-сповіді є і в окремих текстах П.Куліша.
На формування Кулішевої традиції творчої адаптації біблійно-молитовного тексту, як і традиції всієї романтичної поезії, великою мірою вплинули літургійні джерела православ’я та релігійна давньоукраїнська література. Незрідка об’єктами його медитацій стають Бог і створений ним Всесвіт. Бог виступає хранителем і творцем гармонії. Він часто недоступний людському слухові, але відкритий поетові. У своєму наближенні до Бога (надземних висот, абсолютного начала) ліричний герой надзвичайно різний. Неоднаковим виступає в кожному конкретному випадку і сам Всевишній, як і напрям релігійних мотивів у цілому.
У поетичному слові П.Куліша молитовні звернення своїм змістовим наповненням сягають не так релігійного, як світського життя, часто функціонуючи в текстах із виразною соціальною чи філософською детермінацією. Поет репрезентує позаінституційне наближення до абсолютних начал буття, орієнтується на гуманістичні цінності. У багатьох випадках дозволяє собі „сперечатися” із Всевишнім.
На функціонуванні молитвоцентричного тексту позначився також процес інтелектуалізації української поезій шевченківської пори, розширення її естетичних та пізнавальних можливостей. Це зумовило й структурні зміни в генологічній системі релігійних текстів. П.Куліш поєднує інтуїтивно-чуттєве й раціональне начало. Такий симбіоз зумовив медитативну й містичну модифікації молитвоцентричного тексту. Отже, поет свідомо відходив від основних жанрових ознак класичної молитви. Його твори цього спрямування становлять собою цілком самостійні й оригінальні художньо-естетичні структури.
І.Франко пройшов еволюцію релігійного світосприймання від романтичного захоплення через бунт і критичний аналіз до розуміння онтологічних основ буття, які в самій людині та її єдності з вищим промислом Божим. Роздуми над одвічними питаннями буття приводять його до потреби „самовиправдання” і аргументації своєї діяльності на благо народу, утвердження ідеалів, що не суперечать засадничим принципам християнства. Він лиш не визнає тих, що узурпували собі право говорити від імені Бога. Обирає для себе гуманізм, просвіту, культуру, демократію, невсипущу працю. У значною мірою підсумковій і майже не аналізованій нашим літературознавством поемі «Страшний суд», написаній на схилі літ, поет відтворив діалектичний шлях самопізнання. Тут маємо саме той випадок, коли мотив сповіді переростає у лейтмотив твору.
У цій поемі ліричний герой і висповідався перед Всевишнім та власним сумлінням, і, порушивши болючу проблему пізнання через віру й любов та, з другого боку, через манівці сцієнтизму, осмислив її як непростий, драматичний шлях пошуків душевної рівноваги та духовного просвітління й преображення у процесі людського осягнення істини й гармонії.
Проза В.Стефаника синтезує національні первини з загальнолюдськими, реалістичне зображення з експресіоністичним вираженням. Домінантою його психологічного аналізу стає проблема гріха й спокути. Стефаникові герої тяжіють до катарсису, до морального очищення. У межових ситуаціях вони завжди на шляху звільнення від гріха, духовного самооновлення. Людина сама себе карає за вчинену провину, спокутує її перед іншими людьми, перед світом, перед собою. Це зумовило домінування в мотивній структурі текстів сповідальності як основного шляху звільнення від гріха.
Принципи нарації та характеротворення у прозі В.Стефаника визначила монодетермінантна персонологія” (М.Кодак), яка корелює зі сповідально-монологічним мовленням. Сповідальні лейтмотиви та молитовні мотиви, що зближені аж до нероздільності, зазвичай не мають односпрямованої генези. Ритуально-церковна лектура, жанри давньої слов’янської писемності не стають для письменника визначальним джерелом сповідальності, тим паче основою поетики молитвоцентричного тексту. Ці параметри новел і прозових ліричних мініатюр доволі часто продукуються духовним простором особи митця.
Дослідження генези, еволюції та особливостей функціонування молитви сакральної і літературної в українському духовно-мистецькому просторі, вивчення іконіки, ейдології, хронотопа молитовності та сповідальності як мотивів і лейтмотивів у текстах українських класиків з погляду їх естетичних та поетологічних домінант підтверджує, що споконвічно синкретичний характер суб’єктної організації молитвоцентричного тексту передбачає в його межах наявність стосунків як по „горизонталі” (автор герой реципієнт), так і по „вертикалі” („нададресат”, Бог). І якщо спочатку цей хрестоподібний суб’єктний синкретизм був очевидним, то згодом він трансформувався у численні рефлексійні явища, оскільки художнє осмислення молитовно-сповідальних ситуацій несумісне з догматичною ортодоксальністю. Але завдяки збереженню пам’яті сакрального прототипу модифікаційні зміни проливають світло на глибинні художні інтенції митця, психологію творчості, на етико-естетичний вектор еволюції у контексті національної, європейської та світової літератури і культури.
Важливою проблемою сучасного літературознавства видається дослідження сповідального слова в контексті епістолярію та європейської наративної літератури, ретельне вивчення первісних джерел та художньої модифікації в творчості наступників.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Аверинцев С. С. Деякі проблеми успадкування культурного та віровчительного передання в сучасних умовах / Перекл. з рос. // Дух і Літера. К., 2003. №11-12. С.48-55.
2. Аллахвердов В. М. Психология искусства : Эссе о тайне эмоц. воздействия худож. произведений. СПб.: Изд-во ДНК, 2001. 200 с.
3. Андрусяк І. Василь Стефаник. Туск // Стефаник В. Вибр. твори. Харків : Веста ; Ранок, 2003. С.3-20.
4. Анонім. Повідання про святих князів Бориса та Гліба / Переклав Валерій Шевчук // Давня українська література : Хрестоматія Упоряд., передм. Та комент. М.М.Сулими. 4-е вид. К.: Освіта, 1998. С.231-240.
5. Антонич Б.-І. Між змістом і формою // Антонич Б.-І. Твори / Ред.-упоряд. М.Москаленко К.: Дніпро, 1998. С.476-483.
6. Антонич Б.-І. Національне мистецтво : (Спроба ідеалістичної системи мистецтва) // Там само. С.467-476.
7. Антонич Б.-І. Сто червінців божевілля : До дискусії про світогляд і розуміння поезії // Там само. С.523-527.
8. Антофійчук В. І. Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ ст.: Дис. ... д-ра філол. наук : 10.01.01 / Чернівецький нац. універс. ім. Ю.Федьковича. Чернівці, 2001. 385 с.
9. Антофійчук В. І. Євангельські образи в українській літературі ХХ ст: Монографія. Чернівці : Рута, 2001. 335 с.
10. Аристотель и античная литература. М.: Наука, 1978. 232 с.
11. Артемьева Т. В. Случай Руссо: исповедь или эксгибиционизм? // Метафизика исповеди. Пространство и время исповедального слова: Материалы межд. конференции. Санкт-Петербург, 1997. С. 61-67.
12. Арутюнова Н. Д. О стыде и совести // Логический анализ языка: Языки этики. М., 2000. С. 54-78.
13. Бабенко Л.Г., Казарин Ю.В. Лингвистический анализ художественного текста : Учебник. Практикум : Для студ., асп., препод.-филол. М. : Флинта : Наука, 2003. 496 с.
14. Барабаш С. Філософія хронотопу в поезії Ліни Костенко І засміялась провесінь...” // Наук. записки. Вип.47. Сер.: Філол. науки (літературознавство). РВГ ІЦ КДПУ ім. В. Винниченка, Кіровоград, 2002. С.231-238.
15. Барабаш Ю. Історіософія Шевченка // Слово і час. 2004. №3. С.15-37.
16. Барт Р. Избр. работы : Семиотика. Поэтика / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.Косикова. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
17. Барт Р. S/Z. / Общ. ред. и ст. Г.К.Косикова. М.: Ad Marginem, 1994. 303 с.
18. Баткин Л. М. Европейский человек наедине с собой. Очерки о культурно-исторических основаниях и пределах личного самосознания. Москва : Российск. гос. гуман. ун-т, 2000. 1005 с.
19. Бахтин М. Автор и герой: К философским основам гуманитарных наук. Спб : Азбука, 2000. 336 с.
20. Бахтин М. М. Лит.-критич. статьи. М.: Худож. лит., 1986. 541 с.
21. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
22. Бем А. К уяснению историко-литературных понятий // Изв. ОРЯС. Т.23. Кн.1. 1918. С.228-236.
23. Бердяев Н. А. Самопознание: (Опыт философской автобиографии). М., 1991. 446 с.
24. Беселия А. Систематика основ литературного творчества. Тбилиси : Мерани-3, 2001. 215 с.
25. Бетко І. Молитва // Українська Літературна Енциклопедія. Т.3. К., 1995. С.404-405.
26. Бетко І. П. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії кін. ХІХ поч. ХХ ст. Дис канд. філол. наук 10.01.02. / АН України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. К., 1992. 211 с.
27. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту / Переклад проф. І.Огієнка. К.: Українське Біблійне Товариство, 2002. 1375 с.
28. Библейский словарь : Энциклопедич. Словарь / Сост. Э. Нюстрем. Пер. со швед. под ред. И.С. Свенсона. Спб.: Библия для всех, 2002. 522 с.
29. Библер В. С. М. М.Бахтин, или Поэтика культуры. М. : Прогресс, ГНОЗИС. 1991. 169 с.
30. Білодід Ю. Духовність: Сутність, структура, функції : Монографія. Житомир : Ред.-видавн. відділ ІПСТ, 2003. 192 с.
31. Білоус П. Зародження української літератури // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2003. №2. С.23-30.
32. Білоус П. „Моління” Данила Заточника з феноменологічного погляду // Слово і час. 2000. №5. С.42-48.
33. Бовсунівська Т. Історія української естетики першої половини ХІХ століття. К.: Видавн. дім Дмитра Бурого, 2001. 343 с.
34. Бовсунівська Т. Молитва як літературний жанр : Роль Т.Шевченка в романтичному жанротворенні // Дивослово. 2003. №7. С.3-8.
35. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму : У 2 ч. К.: Вид-во Київського інституту „Славістичний університет”, 1998. Ч. 2: Ейдетика. 110 с.
36. Бонецкая Н. Философия диалога М.Бахтина // Риторика. М., 1995. № 2. С.3054.
37. Борисенок М. К. «Исповедь» Жана-Жака Руссо (к проблеме метода). Автореферат дис. ... канд. филол. наук. М., 1986. 18 с.
38. Бройтман С.Н. Историческая поэтика : Учеб. пособие. М. : Издат. центр РГГУ, 2001. 421 с.
39. Будз В. К’єркрегор і Гегель — дві парадигми діалектики духу // Українська К’єркрегоріана. Львів, 1998. 128 с.
40. Веселовский А. Н. Историческая поэтика / Ред., вступ. ст. и примеч. В. М.Жирмунского. Л.: ГИХЛ, 1940. 648 с.
41. Возняк М. Історія української літератури : У 2 кн.: Навч. вид. 2-е вид., перероб. Кн.1 Львів : Світ, 1992. 696 с.
42. Возняк М. Історія української літератури : У 2 кн.: Навч. вид. 2-е вид., перероб. Кн.2 Львів : Світ, 1994. 560 с.
43. Волошинов В.Н. (Бахтин М.М.) Слово в жизни и слово в поэзии. К вопросам социологической поэтики // Риторика. М., 1995. № 2. С.930.
44. Выготский Л. С. Психология искусства. СПб.: Азбука, 2000. 416 с.
45. Ґадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика : Вибр. твори / Перекл. з нім. К.: Юніверс, 2001. 280 с.
46. Гаспаров М. Об античной поэзии: Поэты. Поэтика. Риторика. СПб.: Азбука, 2000. 478 с.
47. Гачев Г. Д. Содержательность художественных форм : Эпос. Лирика. Театр. М.: Просвещение, 1968. 303 с.
48. Гинзбург Л. Я. О лирике. М. ; Л.: Сов. писатель, 1969. 382 с.
49. Гинзбург Л. О психологической прозе. 2-е изд. Ленинград : Худож. лит., 1976. 448 с.
50. Гиршман М. Изучение диалектики общего и индивидуального в стиле // Теория литературных стилей : Современные аспекты изучения. М.: Наука, 1982. С.9-18.
51. Грабович Г. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. 604 с.
52. Гречанюк Ю. Ідея спокути в народному епосі та українській історичній прозі // Біблія і культура : Зб. наук. ст. Вип. 2. Чернівці : Рута, 2000. С.33-36.
53. Грицюта М. Художній світ Василя Стефаника. К.: Наук. думка, 1982. 199 с.
54. Гроф С. Космическая игра : Исследование рубежей человеческого сознания / Пер. с англ. О.Цветковой. М.: Изд-во трансерсонального института, 1997. 256 с.
55. Грушевський М. Історія української літератури : В 6 т., 9 кн. Т.1. / Упоряд. В. В. Яременко; авт. передм. П. П. Кононенко; приміт. Л. Ф.Дунаєвської. К.: Либідь, 1993. 392 с.
56. Грушевський М. Історія української літератури : В 6т., 9 кн. Т.2. / Упоряд. В. В. Яременко; приміт. К.С.Росовецького. К.: Либідь, 1993. 264 с.
57. Грушевський М. Історія української літератури : В 6т., 9 кн. Т.3 / Упоряд. В. В. Яременко; приміт. К.С.Росовецького. К.: Либідь, 1993. 285 с.
58. Гудзий М. Литература Киевской Руси и украинско-русское литературное единение 17-18 вв. К., 1989. 373 с.
59. Гундорова Т. І. Інтелігенція і народ у повістях Івана Франка. К. Наук. думка, 1985. 187 с.
60. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Мельборн: Університет ім. Монаша. Відділ Славістики, 1992. 152 с.
61. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. К.: Критика, 2006. 352 с.
62. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцедентальная феноменология : Введение в феноменологическую философию // Вопр. философии. 1992. №7. С.136 177.
63. Дзюба І. Тарас Шевченко. К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 2005. 704 с.
64. Дзюба І. Універсальні мотиви в Шевченковій поезії // Дзюба І. Між культурою і політикою. К.: Сфера, 1998. С.176-204.
65. Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К., 1973. 434 с.
66. Драгоманов М. Вибране („...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні) / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису Р.С.Міщук; Приміт. Р. С. Міщука, В. С.Шандри. К.: Либідь, 1991. 688 с.
67. Эккерман И.-П. Разговор с Гете в последние годы его жизни. М.: Худож. лит., 1981. 235 с.
68. Экономцев Иоанн, игумен. Исихазм и Возрождение (Исихазм и проблема творчества) // Златоуст. 1982. №1. С. 139170.
69. Есин А.Б. Принципы и приемы анализа литературного произведения : Уч. пособие. М.: Флинта : Наука, 2003. 248 с.
70. Євшан М. Василь Стефаник // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика / Упорядю, передмова та прим. Н.Шумило. К: Основи, 1998. С.213-216.
71. Забужко О. С. Шевченків міф України : Спроба філософ. аналізу. К.: Абрис, 1997. 144 с.
72. 3еров М. Франко поет // Зеров М. Твори : В 2 т. Т. 2. К.: Дніпро, 1990. С.312-348.
73. Зборовська Н. В. Психоаналіз і літературознавство : Посібник. К.: Академвидав, 2003. 390 с.
74. Зборовська Н. Код української літератури : Проект психоісторії новітньої української літератури : Монографія. К.: Академвидав, 2006. 504 с.
75. Зінченко Н. Національне як загальнолюдська цінність в українській літературі другої половини XIX століття // Рідний край. 2000. №2(3). С.61-64.
76. Івакін Ю. Коментар до „Кобзаря” Т.Шевченка : Т.2. Поезії 1847-1861 рр. К.: Наук. думка, 1968. 488 с.
77. Іванишин В. Син землі: Есе про творчість Василя Стефаника // Художник слова. Івано-Франківськ : Плай, 1996. С.210-226.
78. Іван Франко письменник, мислитель, громадянин : Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25 27 вересня 1996 р.). Львів: Світ, 1998. 872 с.
79. Ігнатенко М. А. Генезис сучасного художнього мислення. К.: Наук. думка, 1986. 286 с.
80. Ігнатенко М. Християнізований неоплатонізм як принцип європейської культури // Філософ. і соціолог. думка. 1994. №7-8. С.27-43.
81. Ільницький М. Гармонія серця й чола: Маркіян Шашкевич і Богдан Ігор-Антонич: Релігійні мотиви // Дивослово. 2003. №5. С.2-4.
82. Исупов К. Слово как поступок (о философском учении А.А.Мейера) // Вопр. философии. 1992. №7. С.93 101.
83. Калениченко Н. Л. Українська література кінця ХІХ початку ХХ ст.: Напрями течії. К.: Наук. думка, 1983. 256 с.
84. Кандалинцев В. Параллели християнства и буддизма // Вопр. философии. 2001. №3. С.168 179.
85. Кандауров О. Автопортрет как исповедальный жанр // Красная книга культуры? Москва, 1989. С 189-201.
86. Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна поезія // Слово і час. 1992. № 10. С.33-45.
87. Качуровський І. Основи аналізи мовних форм (Стилістика). Мюнхен ; Ніжин, 1994. 135 с.
88. Киево-Печерский патерик // Литература древней Руси : Хрестоматия / Сост. Л. А. Дмитриев; под