П’ЄСА–ПРИТЧА. ГЕНЕЗА. ПОЕТИКА

Краткое описание

РІВНЕНСЬКИЙ ІНСТИТУТ СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВА
КИЇВСЬКОГО СЛАВІСТИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

На правах рукопису

ВЕРЕМЧУК Юлія Володимирівна

УДК 80.01 2

П’ЄСАПРИТЧА. ГЕНЕЗА. ПОЕТИКА

10.01.06 теорія літератури

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК
доктор філологічних наук,
професор кафедри зарубіжної літератури
Житомирського державного педагогічного
університету імені І.Я.Франка
ЧИРКОВ Олександр Семенович

Рівне 2005

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ГЕНЕЗА П’ЄСИПРИТЧІ 9
1.1. П’єса-притча як об’єкт літературознавчого дослідження 9
1.2. Біля витоків п’єси-притчі 14
1.3. Від літургійної драми до п’єси-притчі 31
1.4. Висновки до розділу 1 85
РОЗДІЛ 2. СВОЄРІДНІСТЬ ПОЕТИКИ П’ЄСИПРИТЧІ 89
2.1. Основні ознаки жанру 89
2.2. Особливості сюжетобудови 95
2.3. Міметична основа п’єси-притчі 115
2.4. Притчевість. Асоціативність 130
2.5. Специфіка дидактичного спрямування жанру 149
2.6. Процеси метафоризації та алегоризації 164
2.7. Висновки до розділу 2 183
ВИСНОВКИ 186
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 198

ВСТУП

П’єса-притча один із продуктивних набутків драматургії ХХ століття. Звернення до притчі як до жанротворчої основи в літературі століття, що вже відійшло в історичне небуття, було зумовлене не лише суто літературними тенденціями, але передусім, як нам здається, подіями, які хоча й лежать за межами літературного процесу, але, безумовно, впливають на нього. ХХ століття надто часто експлуатувало ірраціональне, щоб у творчої еліти не виникло нагального бажання збудити людський розум, звільнити його від пут ірраціонального або ж емоційно збиткового і дарувати людині мистецтво, яке несе в собі і з собою можливість впливати на її інтелект. Чи не тому і жанр притчі став у нагоді драматургам, які проголосили своїм кредо звільнення людини від бездумного занурення у вир своїх емоцій, на які такою щедрою була мистецька практика ХХ століття. Отже, увага до притчі зрозуміла: як відомо, притча повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору”[97,572], а за влучним визначенням С.Аверинцева це дидактико-алегоричний жанр, який відзначається тяжінням до глибинної премудрості” релігійного чи моралістичного плану, орієнтований на доведення змісту етичних цінностей буття [2,20]. За свідченнями Ю.Клим’юка „притча виникла в сиву давнину у фольклорі народів Сходу, звідти перейшла в писемну літературу”[95,444], що дозволяє зробити висновок про багатовікову історію жанру. Не викликає подиву той факт, що за такий тривалий час свого існування притча неодноразово ставала предметом різноманітних досліджень, в тому числі й літературознавчих. Однак, існуючі на сьогоднішній день праці, попри їхню очевидну цінність, переважно стосуються тих чи інших аспектів функціонування жанру канонічної притчі. Разом з тим п’єса-притча, що є без перебільшення самобутнім явищем у сучасній драматургії, досі не стала об’єктом всебічного та ретельного вивчення.
Актуальність теми. На часі літературознавче дослідження, яке б насамперед підсумувало та узагальнило накопичений раніше матеріал: п’єса-притча жанр, що виник у процесі літературного розвитку, в якому знайшли відображення ті метаморфози, що їх зазнала канонічна притча взагалі та притчевий спосіб освоєння дійсності зокрема.
У зв’язку з цим потребують вивчення питання пошуку витоків п’єси-притчі, тобто тих джерел, в яких можна віднайти її генотип. Необхідно окреслити загальні шляхи розвитку та становлення жанру, що дозволить встановити, які зміни відбулися у ході еволюції п’єси-притчі. Заслуговують на дослідження тенденція до переосмислення у сучасній драматургії самого поняття „притча” та особливості його використання авторами.
Постає завдання визначити ті найбільш прикметні риси п’єси-притчі, що роблять можливим її існування як самостійного жанру, адже твори, що об’єднують у його межах, досить різноманітні за формою, а також за стильовими ознаками. У переважній більшості випадків автори не називають свої п’єси „притчами”, використовуючи при цьому інші жанрові визначення. Так, наприклад, Ф.Дюрренматт представив „Гостину старої дами” як трагікомедію, а М.Фріш назвав „Санта-Крус” п’єсою-романсом; окремі драматурги, серед них Е.Йонеско („Носороги”), А.Камю („Калігула”), Ж.П.Сартр („Мухи”), взагалі не подавали визначення жанру своїх творів. Належність цих та інших, повторимо, доволі неоднорідних за багатьма характеристиками творів, до одного жанру перш за все пояснюється спільністю обраного митцями способу освоєння дійсності, який передбачає притчеве бачення світу та проблем у ньому. Під притчевим баченням ми розуміємо такий спосіб освоєння дійсності, який базується на неординарному (алегорійному, гротесковому, метафоризованому та ін.) сприйнятті звичайного, усталеного. З такого незвичного бачення усталеного народжується певний повчальний висновок, який може бути як чітко сформульованим у творі, так і прихованим. У такому контексті ретельного дослідження потребує поетика жанру: предметом вивчення мають стати ті провідні елементи, що визначають специфічні риси п’єси-притчі, роль та значення кожного з них у художній системі твору. Дослідженню підлягає також співвідношення поетики п’єси-притчі з поетикою притчі канонічної (традиційної).
У сучасному літературознавстві поки що відсутні дослідження, в яких п’єса-притча розглядається як цілісне явище жанр, характерний для драматургії двадцятого століття. Звичайно, провідним у такому дослідженні має стати суто літературознавчий погляд, позбавлений будь-яких ідеологічних нашарувань.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалась протягом 2000-2004 років на кафедрі загального мовознавства і світової літератури Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного університету. Обраний напрямок дослідження пов’язаний з комплексом літературознавчих досліджень, які проводяться на кафедрі загального мовознавства і світової літератури РІС КСУ за темою „Теорія та історія світової драматургії”.
Об’єктом дисертаційного дослідження стали п’єси-притчі українських та зарубіжних авторів (К. Абе, В. Аллена, Ж.Ануя, Ф.Аррабаля, С.Беккета, Б.Брехта, О.Вампілова, В.Винниченка, Г.Горіна, Ф.Дюрренматта, Е.Йонеско, О.Казанцева, А.Камю, О.Коломійця, С.Мрожека, Е.Олбі, Е.Радзинського, Ж.П.Сартра, Т.Стоппарда, Т.Уайлдера, М.Фріша, Є.Шварца, Б.Шоу). До аналізу також залучалися твори інших жанрів, у яких зафіксовано ті чи інші ознаки п’єси- притчі, що дало змогу прослідкувати розвиток та становлення жанру (окремі п’єси М.Метерлінка, О. Блока, Л Андреєва, Лесі Українки, І.Карпенка-Карого).
Предметом дослідження є процес виникнення, розвитку та утвердження п’єси-притчі у світовій драматургії (ґенеза) та своєрідність поетики творів цього жанру.
Мета дослідження простежити процес еволюції п’єси-притчі від появи її генотипу у сакральних текстах до оформлення у якості самостійного жанру на межі ХІХ-ХХ століть, а також виявити і описати особливості поетики п’єси- притчі.
Мета дисертаційного дослідження передбачає реалізацію таких завдань:
· проаналізувати (в ключових аспектах) сакральні тексти і виявити у них приклади синтезу драматичного начала та притчевого компоненту;
· простежити процес трансформації притчевих сюжетів у драматургії доби Середньовіччя;
· встановити етапи розвитку п’єси-притчі;
· виявити основні ознаки жанру;
· встановити особливості сюжетобудови п’єси-притчі;
· визначити провідні елементи поетики жанру та особливості їхнього функціонування.
Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці дослідників у галузі загальної поетики, теорії літератури та теорії драми зокрема С.Абрамовича, Р.Волкова, Д.Затонського, О.Чиркова, Е.Бентлі, А.Бочарова, Б.Зінгермана, Н.Павлової, В.Седельника, В.Фролова, В.Халізєва.
Наукова новизна дослідження обумовлена тим, що у ньому в діахронному зрізі простежено процес виникнення п’єси-притчі, генотип якої виявляється у сакральних текстах. З огляду на це, прослідковується його (генотипу) поступова модифікація аж до оформлення п’єси-притчі як самостійного жанру. У ході такого аналізу вперше визначено етапи розвитку п’єси-притчі, а також значущість кожного з них для її жанрового становлення. Таким чином, пропонується концепція походження та еволюції п’єси-притчі та встановлюється час появи творів даного жанру.
У дослідженні поетики визначено комплекс основних диференційних ознак п’єси-притчі: описано специфіку тематичного діапазону і її зв’язок із загальним характером творів, поряд з цим окреслено риси спільності та відмінності п’єси-притчі та притчі канонічної. Особливої ваги набуває питання сюжетобудови п’єси-притчі, в межах якого визначаються різновиди притч в залежності від первинності використання матеріалу твору (розрізняється п’єса-притча з оригінальним сюжетом та п’єса-притча із запозиченим (повністю чи частково) сюжетом). Дисертація є першою літературознавчою розвідкою, у якій описується рівнева структура сюжету п’єси-притчі. На основі системного і цілісного аналізу зразків п’єси-притчі виявлено умовне розщеплення її (п’єси-притчі) сюжету на зовнішній та внутрішній і з’ясовано роль кожного сюжетного рівня у процесі втілення авторського бачення твору. Значна увага приділяється дослідженню художніх засобів реалізації загальної концепції п’єси-притчі. Вперше описуються провідні організуючі елементи творів цього жанру та здатність їх в комплексі визначати особливості поетики п’єси-притчі: зокрема, досліджується своєрідність функціонування метафори та алегорії, природа дидактичного компоненту, а також специфічний характер впливу п’єси-притчі на реципієнта. У контекст дослідження включено твори авторів, що традиційно належать до різних стильових напрямків, в тому числі й ті, що з’явилися у останні десятиліття. таким чином забезпечено широту погляду на існування феномену п’єси-притчі в світовій літературі.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть використовуватися при укладанні курсів з історії української літератури, з історії зарубіжної літератури, з теорії літератури, а також у спецкурсах.
Апробація результатів дослідження. Основні тези дисертаційного дослідження апробовані у виступах на щорічних наукових звітних конференціях професорсько-викладацького складу Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного університету (2002-2004р.), V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2002), Міжнародній науковій конференції „Актуальні напрями слов’янської та романо-германської філології” (Рівне, 2003), Всеукраїнській науковій конференції „Література та літературознавство: історія і сучасність” (Житомир, 2004) та міжвузівському науковому семінарі „Терміносистема слов’янського літературознавства” (Луцьк, 2005). Найголовніші положення дисертації викладені в семи публікаціях у наукових збірниках.
Дисертацію було обговорено і рекомендовано до захисту на засіданні кафедри загального мовознавства і світової літератури у Рівненському інституті слов’янознавства Київського славістичного університету 22 березня 2005 року.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, кожен з яких розбито на підрозділи, висновків та списку використаних джерел, що складається зі 182 позицій. Повний обсяг дисертації 211 сторінок машинопису. Основний текст 196 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

П’єса-притча належить до тих жанрів, що утворилися в результаті процесів міжродового та міжжанрового синтезу, які особливо активізувалися у ХХ столітті. Важливим результатом цього дисертаційного дослідження є встановлення термінологічної чіткості стосовно самої назви жанру: ми вважаємо за доцільне використовувати термін п’єса-притча, оскільки він краще відображає властиве їй домінування епічного компоненту. У даній роботі, на відміну від усіх попередніх, вперше здійснено спробу цілісного, системного дослідження феномену п’єси-притчі в сучасній драматургії, в ході якого вирішувалося кілька ключових питань. Шляхом оцінки, осмислення та узагальнення праць сучасних та зарубіжних літературознавців, присвячених різноманітним аспектам функціонування канонічної притчі та її модифікацій (переважно прозових), та нечисленних розвідок, що так чи інакше торкаються окремих питань, пов’язаних з існуванням жанру п’єси-притчі, а також шляхом аналізу великої кількості творів художньої літератури різних періодів та напрямків було з’ясовано та схарактеризовано основні етапи процесу зародження та становлення п’єси-притчі. Іншим завданням, що знайшло своє розв’язання у межах даного дисертаційного дослідження, стало визначення особливостей поетики п’єси-притчі, на базі яких і відбувається виділення її як окремого жанру в межах епічної драми.
Початковою стадією у дослідженні генези п’єси-притчі стало студіювання сакральних текстів, зокрема Біблії та Агади. На нашу думку, в даному випадку священні книги виявилися надзвичайно цінним дослідницьким матеріалом. З одного боку всі вони характеризуються наскрізним притчевим звучанням, а з іншого є синтетичними структурами з точки зору наявності у них елементів, властивих різним жанрам літератури. Поряд з цим, тут закладаються принципи формування драматичного начала, окреслюються тенденції його розвитку, а також спостерігається початковий етап міжродової дифузії епічного та власне драматичного компоненту у межах одного твору драматизація притчі. Викладені вище положення дозволили прийти до висновку, що саме сакральні тексти стали своєрідним ґрунтом для появи кількох значних явищ сучасної літератури, зокрема, тут можемо відшукати прообрази ліричної та епічної драми, а у межах останнього виявляємо і генотип майбутньої п’єси-притчі.
Наступний етап генези п’єси-притчі пов’язаний з функціонуванням певних жанрів драматургії у середньовічному релігійному театрі. Так, у літургійній та напівлітургійній драмах, міраклях, містеріях, мораліте, а також у творах шкільної драми ми зафіксували продовження притчевих традицій, закладених у сакральних текстах (зокрема Біблії) та, відповідно, розвиток тенденції, спрямованої до інтеграції епічного та драматичного начала. У результаті дослідження специфіки змістового наповнення зразків зазначених жанрів, а також механізму їх функціонування ми виявили, що на цьому етапі у творах спостерігаються важливі якісні зміни, які пізніше відображаються у п’єсі-притчі, щоправда, зазнавши суттєвої трансформації в ході подальшого розвитку.
Перш за все, відбувається поступова модифікація характеру творів: це виявилося у відході від суто релігійної тематики і, поряд з цим, у посиленні впливу світської літератури, що призвело до збільшення кількості побутових елементів, що проникають до сюжетів. Відкритість дидактичних настанов лишається константою, проте і на цьому рівні, на наше переконання, з’являються нововведення, що, насамперед, також зумовлюються впливом світських жанрів: ілюстрацією того чи іншого положення, спрямованого на доведення релігійної істини, виступає матеріал, в основу якого покладено факти тогочасного реального життя. Різноманітні явища об’єктивної дійсності використовуються авторами аби досягти наближення змісту своїх творів до потенційного реципієнта. Тлумаченню деякої світоглядної тези сприяло введення до сюжету реалій сучасного на той момент життя, оскільки такий матеріал був значно доступніший для розуміння, а, відповідно, ефективніший з точки зору реалізації в ньому дидактичного спрямування, яке у даному випадку є домінуючим.
Зазначеним жанрам притаманна й інша особливість, яка заслуговує на увагу у зв’язку з дослідженням генези п’єси-притчі. В аналізованих творах, найбільшою мірою у міраклях, мораліте та шкільній драмі, ми відзначили своєрідне двокомпонентне розшарування сюжету: паралельно з безпосереднім зображенням конкретної події чи ряду подій, у межах яких відбувається розробка конфліктної ситуації, виникає другий рівень сюжету, на якому проблема твору узагальнюється та піддається поглибленому осмисленню. Крім того, у цей самий час спостерігаються ознаки поступового відходу від моноінтерпретації твору, що згодом стане однією з визначальних рис жанру п’єси-притчі. На нашу думку, згадані вище процеси багато в чому є результатом активного використання у творх алегорії та символу, природою яких передбачається виникнення асоціативних зв’язків між власне предметом зображення та явищами об’єктивної дійсності, адже міракль, мораліте, містерія, шкільна драма стали тими жанрами, у яких закладалися підвалини для створення системи засобів інакомовлення. З одного боку, функціонування сюжету на двох рівнях є розвитком традиції канонічної притчі, яка має двоскладову структуру (приклад та тлумачення цього прикладу), а з іншого - це перший крок до формування зовнішнього та внутрішнього рівнів у сюжеті п’єси-притчі. У жанрах середньовічної літератури спостерігається розширення сфери функціонування притчі: відтепер вона асоціюється не лише з сакральним текстом, тобто можемо говорити про притчеве звучання і в сюжетах на світську тематику. Таким чином, маємо підстави стверджувати, що на даному етапі з’являються передумови для появи притчевості як якості художнього твору.
Надзвичайно продуктивним для становлення жанру п’єси-притчі став той відрізок процесу літературного розвитку, що у хронологічному плані визначається як рубіж ХІХ-ХХ століть, а в художньому характеризується підвищеним інтересом до використання притчевості. Підґрунтям для появи великої кількості творів притчевого забарвлення ми вважаємо суспільну ситуацію цього часу, основною прикметою якої було прагнення до перевірки дієвості традиційної системи орієнтирів, її переоцінка та філософсько-етичні шукання, спрямовані на створення нового образу людини. У центрі уваги митців опинилися основоположні проблеми буття (місце та значення окремої особистості у світі та у стосунках з іншими людьми, пошук сенсу існування та морально-етичних цінностей, співвідношення особистісного начала в людині з законом панування більшості, тощо), що вже само по собі вимагало використання художніх можливостей притчі. Прикметним у даному випадку є те, що притчевість функціонує поза релігійним контекстом, у зв’язку зі специфікою тематичного діапазону (розробка питань універсального характеру). Власне кажучи, у дослідженні доведено, що значна кількість притаманних жанру п’єси-притчі ознак бере початок та оформлюється у творах цього періоду.
Притчеве бачення світу властиве багатьом драматургам доби і виявляється воно у підході до розробки проблеми твору. Насамперед, це стосується особливостей характерних для персонажів більшості досліджуваних п’єс. Однією з них є тенденція до зображення дійових осіб поза суспільним та національним середовищем, що значно підсилює універсальне звучання твору і досягається шляхом відмови від вказівки на їхню (дійових осіб) соціальну, етнічну чи історичну приналежність. У зв’язку з цим персонаж постає як дещо абстрактний, узагальнений образ, у якому знаходить втілення певна світоглядна позиція, а не тип характеру саме таке ставлення до дійової особи пізніше успадкують і притчеві драматурги. Знаходить розвиток і започаткована у релігійних жанрах середньовічної літератури дворівневість сюжету: тепер наявність другого плану спостерігається у більшості випадків. Прообраз, так би мовити, внутрішнього сюжету твориться за допомогою використання у сюжеті зовнішньому багатого арсеналу засобів інакомовлення, підтексту і виконує роль смислового центру п’єси. Ще однією особливістю, яка стала прикметною як для жанру п’єси-притчі, так і для епічної драматургії взагалі, є відчутне послаблення значущості безпосереднього подієвого ряду, у зв’язку з чим для визначення жанру аналізованих творів використовується термін „п’єса” (а не драма). На нашу думку, тут йдеться про модифікацію драматичного начала, коли на передньому плані перебуває не дія, а „напружене переживання якоїсь дисгармонії” [118,56]. У аналізованих п’єсах ми також зауважили наслідки переосмислення ролі дидактичного компоненту: на місці виголошення обов’язкового для канонічної притчі та жанрів середньовічної літератури відкритого повчання, що функціонувало як інструкція, з’являється намагання активізувати мислительну діяльність реципієнта і спрямувати її на осмислення порушеної у п’єсі проблеми.
Знаковим явищем у процесі становлення жанру п’єси-притчі стала поява драматичних творів, на означення яких у даному дослідженні використовується поняття „притчеподібний” (яскравим прикладом є аналізовані твори Лесі Українки). Вони справили помітний вплив на формування досліджуваного жанру, насамперед, у сфері змістового наповнення. Спостерігається повернення до релігійної тематики, в межах якої розробляються одвічні проблеми людства, однак принципи та умови використання матеріалів сакральних текстів мають свою специфіку: тема опрацьовується на якісно іншому рівні. Притчеві мотиви, що лежать в основі сюжетів таких творів, зазнають переосмислення, у ході якого можливе оголення наявних у них суперечностей та зміщення акцентів у площині тлумачення змісту. Притчеподібна драматургія тяжіє до неоднозначності висновків та оцінок, а тому передбачає активну роль читача у процесі рецепції твору. Все зазначене вище приводить до висновку про вагомість цього етапу у генезі жанру п’єси-притчі.
Утвердження п’єси-притчі в епічній драматургії пов’язується з іменем Б.Брехта. Як показало наше дослідження, п’єса-притча не є застиглою структурою, вона продовжує розвиватися та набувати нових особливостей, тобто її еволюція триває і сьогодні. Однак п’єси-притчі Бертольта Брехта лишаються зразком творів цього жанру і представляють, так би мовити, його класичну модель, йдеться, зокрема, про „навчальні п’єси” („Lehrstücke”). У творчості німецького митця п’єса-притча постала як результат пошуку нових художніх форм для втілення концепції свого власного бачення літератури та, вужче, драматургії.
На цьому етапі становлення п’єса-притча набуває своїх визначальних рис: власне кажучи, виробляються основні принципи її функціонування. Кожен твір жанру передбачає існування чітко визначеної тези, для розкриття суті та доведення істинності якої й створюється п’єса-притча. З цією метою використовується структура канонічної притчі: наявність двох складових частин: приклад (одиничний випадок) та його тлумачення на узагальненому рівні. Інтерес Б.Брехта до притчі, як відомо, був зумовлений дидактичною природою цього жанру, його універсальним характером, проте у своїх п’єсах драматург суттєво змінює змістове наповнення компонентів канонічного жанру. Перш за все, у притчах Б.Брехта спостерігається порушення класичного співвідношення між прикладом та мораллю, тобто пояснення часто виступає як цілком протилежне до того, що могло виникнути з сюжета твору. П’єси-притчі зберігають загальнолюдське звучання, однак це досягається не за допомогою розробки конфліктної ситуації на позаісторичному та позасоціальному тлі, а за рахунок активного використання Б.Брехтом прийомів умовності зображення. Навіть якщо події п’єси відбуваються у конкретному соціально-історичному середовищі, вони сприймаються як універсальні, тобто такі, що можуть трапитися будь-де і будь-коли. Важливою для жанрового оформлення п’єси-притчі особливістю є своєрідний вияв катарсису у притчах Брехта: драматург прагне досягти потрясіння насамперед інтелектуальної, а не емоційної сфери реципієнта. З метою реалізації поставленого завдання Б.Брехт кардинально змінює характер драматичного твору і провідну роль у п’єсах-притчах відводить епічному началу, що, разом з використанням прийому очуження матеріалу дозволяє позбутися виникнення ілюзії достовірності зображеного у творі. Вдаючись до таки засобів, автор привертає увагу до піднятої проблеми та спонукає реципієнта до співмислення та пошуку шляхів її вирішення.Таким чином, ми прийшли до висновку, що у творчості німецького драматурга визначається комплекс основних атрибутивних ознак п’єси-притчі та відбувається її оформлення та утвердження як самостійного жанру епічної драматургії.
У ході дослідження генези жанру нашу увагу привернуло питання доцільності розмежування п’єси-притчі та п’єси-параболи. Ми прийшли до висновку, що таке розмежування було наслідком впливу позалітературних факторів суб’єктивного характеру, у результаті чого Бертольт Брехт поставав як представник та виразник певної ідеологічної доктрини. У такому контексті п’єса-парабола розглядалася як розвиток п’єси-притчі на вищому рівні. Проте шляхом ретельного вивчення творів було виявлено, що підстави для такого поділу не є переконливими, і тому доречно, на нашу думку, виокремлювати жанр п’єси-притчі, а поняття „парабола” використовувати для характеристики його структури.
У процесі вивчення та дослідження генези жанру було доведено правомірність виокремлення п’єси-притчі у жанровій системі епічної драматургії, встановлено джерела її зародження та основні етапи на шляху еволюції, з’ясовано значення кожного етапу для становлення жанру, а також відображено процес поступового набуття ним прикметних особливостей, що й визначають специфіку творів. Таким чином, до виникнення п’єси-притчі призвели дві яскраві тенденції: драматизація притчі, що розпочалася у сакральних текстах та розвивалася у середньовічній драмі, та параболізація драми, яку ми засвідчили у творах М.Метерлінка, О.Блока, Л.Андреєва та Лесі Українки. Злиття цих тенденцій відбулося у творчості Б.Брехта і призвело до появи нового жанру епічної драматургії. Узагальнення та осмислення отриманих результатів дозволило встановити наступну дефініцію жанру: п’єса-притча це п’єса морально-етичного плану з позачасовим та позаісторичним сюжетом (в основі якого може бути як запозичений, так і оригінальний матеріал), алегорико-метафоричним за своїм характером і суттю, що передбачає акт співмислення автора та реципієнта, спрямований на розкриття концепції твору.
В другому розділі даного дисертаційного дослідження розробляються питання, пов’язані з особливостями поетики п’єси-притчі. Тут обґрунтовуються основні критерії виокремлення жанру, визначаються принципи сюжетобудови, специфіка використання тропів, особливості дидактичного спрямування та впливу на реципієнта.
Еволюціонувавши від елементів зімкнення притчевості та драматичного начала у сакральних текстах і до оформлення у самостійну структуру у творчості Бертольта Брехта, п’єса-притча набула цілого ряду ознак, які визначають природу цього ориґінального жанру:
· оскільки п’єса-притча є частиною жанрової системи епічної драматургії, то однією з основних її прикмет є велика питома вага епічного (оповідного) начала. У творах цього жанру розповідь про події домінує над власне дією і подієвий ряд не є самоцінним;
· іншим вагомим компонентом п’єси-притчі є власне притчевість, що виступає конструктивною основою жанру, позаяк у ньому виявляються властивості канонічної притчі у трансформованому вигляді;
· своєрідність тематики творів, що передбачає увагу до питань глобального масштабу. П’єса-притча розробляє світоглядні проблеми у їхній цілісності і не обмежується дослідженням явищ локального значення;
· кожна п’єса-притча має міметичну основу. Проблема твору завжди перебуває у тісному зв’язку з об’єктивною дійсністю, оскільки постає з життєвих реалій, однак, як правило, у поле зору притчевого драматурга потрапляють ті конфліктні ситуації, які характерні для людства вцілому і можуть осмислюватися на узагальненому рівні;
· універсальний характер творів та їх філософське звучання прямо пов’язані з тематичним діапазоном жанру. Автори п’єс-притч намагаються проникнути до глибинної суті порушеної проблеми, що спричиняє розширення меж цього художнього феномену у напрямку зближення з відображенням дійсності у системі понять філософії;
· зміст будь-якої п’єси-притчі є позачасовим та позаісторичним, не зважаючи на те, що у творах досить часто конкретизується середовище, у якому відбуваються події. Подібні вказівки використовуются авторами для поглиблення універсальності п’єси-притчі;
· обов’язкове існування концепції твору, розкриття якої є одним з основних завдань реципієнта. Концептуальність п’єси-притчі передбачає існування смислового центру твору поза його безпосереднім сюжетом: власне, у такий спосіб виявляється трансформація традиційного для канонічної притчі тлумачення;
· розкриття концепції п’єси-притчі відбувається шляхом синтезу мислительної діяльності реципієнта та генеруючого потенціалу драматурга, і у зв’язку з цим у нашому дослідженні виділяється два типи п’єси-притчі, які ми умовно визначаємо як брехтівський (концепцією твору передбачається однозначність авторського висновку) та йонесківський (у концепції твору закладено потенційну багатоваріантність висновку);
· однією з основних задач, які розв’язує притчевий драматург є вплив на розумову сферу реципієнта, а тому п’єса-притча постає як жанр інтелектуальний, що пояснює її змістову і структурну складність. Митець не прагне примусити читача прийняти авторську позицію, а, навпаки, всіляко намагається спонукати реципієнта до вироблення власного бачення проблеми;
· специфіка дидактичного наповнення п’єси-притчі спричинена впливом на мислительну діяльність реципієнта. На місці наочності морального повчання канонічного жанру з’являється деяка магістральна теза світоглядного характеру, передбачена концепцією твору і часто безпосередньо в ньому не висловлена. Однак, на нашу думку, жанр має своєрідне дидактичне спрямування, яке виявляється в тому, що автор націлює реципієнта на пошук власної відповіді на поставлені притчею питання. З цієї причини п’єса-притча у переважній більшості випадків не містить розв’язання проблеми, а лише загострює її значущість;
· в основі значної кількості творів жанру лежить запозичений (неоригінальний) сюжет (тема, мотив), в ролі якого часто виступають міфи, легенди, традиційні („вічні”) сюжети. У такому разі „чужий” матеріал виступає як протосюжет, він обов’язково зазнає переробки, переосмислюється притчевим драматургом у відповідності до авторського задуму і в результаті наповнюється новим змістом, який може виявитися цілком відмінним від закладеного у першоджерелі. Місце та значення протосюжету у структурі твору визначається концепцією п’єси-притчі. Зважаючи на те, що творче використання запозиченого матеріалу належить до компетенції драматургії обробок, ми прийшли до висновку, що п’єса-притча, яка виникає на основі запозиченого сюжету, повинна розглядатися як одна з її жанрових форм;
· в іншому випадку сюжет п’єси-притчі є оригінальним, тобто таким, що виникає внаслідок спостереження автора за явищами об’єктивної реальності, і тоді сюжет є результатом суб’єктивного перетворення дійсності драматургом. Оскільки сюжет будь-якої п’єси-притчі не є самоцінним, а виступає як засіб розкриття її концепції, він часто насичується елементами умовності, інакомовлення, гротеску, фантастики, що сприяє виходу на універсальний рівень осмислення проблеми;
· специфіка жанру п’єси-притчі передбачає умовне розщеплення сюжету на зовнішній та внутрішній. Зовнішній сюжет це безпосередня розповідь про події, що відбуваються у ході розвитку конфліктної ситуації твору. Якщо п’єса-притча виникає на „чужому” матеріалі, то протосюжет (запозичений сюжет, тема, мотив) функціонує як її зовнішній сюжет. У таких п’єсах-притчах розмежування рівнів сюжету є досить очевидним. У разі відсутності протосюжету, тобто коли в основі п’єси-притчі лежить оригінальний матеріал, зовнішім сюжетом є об’єктивна реальність, яка, власне, виступає джерелом появи авторського задуму твору. Внутрішній сюжет п’єси-притчі будь-якого різновиду є втіленням її концепції і виникає з акту співпраці драматурга та реципієнта, спрямованого на осмислення проблеми твору на вищому рівні. Таким чином, конфліктна ситуація, що розробляється у зовнішньому сюжеті, включається до кола загальнолюдських проблем і відтак осмислюється у контексті екзистенційного досвіду людства;
· зв’язок між зовнішнім та внутрішнім сюжетом, перехід від розробки життєвих проблем до осмислення проблем буття і, відповідно, від конкретного одиничного випадку до узагальнення здійснюється за допомогою асоціативності, яка також забезпечує варіативність тлумачення п’єси-притчі. У даному дослідженні ми розрізняємо первинну асоціативність (вияв волі митця по відношенню до предмета творчого пошуку) та вторинну (волевиявлення реципієнта стосовно тлумачення притчі). В обох випадках асоціативність має суб’єктивний характер;
· у поетиці п’єси-притчі асоціативність перебуває у нерозривному поєднанні з притчевістю. Притчевість викладу забезпечує перехід до універсальності звучання, в той час як асоціативність сприяє встановленню зв’язку між узагальненим зображенням та дійсністю. Цей механізм лежить в основі функціонування параболічної структури п’єси-притчі;
· провідними засобами зображення у п’єсі-притчі виступають метафора та алегорія. Особливість використання цих прийомів у поетиці жанру полягає у значному розширенні зони дії їх художніх можливостей, у результаті чого у творах постають процеси метафоризації та алегоризації як засоби реалізації авторської концепції, і вони виступають основою для створення внутрішнього сюжету п’єси-притчі.
П’єса-притча - досить складне та багатоаспектне явище сучасної драматургії. Зважаючи на це, існує чимало проблем, які потребують свого подальшого вивчення; проблем, які можуть стати предметом наступних літературознавчих студій. Об’єктом літературознавчих розвідок, зокрема, може бути розгляд таких питань: п’єса-притча та проблема суб’єкта творчості, особливості функціонування жанру п’єси-притчі у контексті постмодерністської драми, а також вияв притчевості у драматичних творах з врахуванням їх стильової специфіки. До галузі подальших досліджень слід віднести проблеми, пов’язані з розвитком п’єси-притчі у певний історичний або часовий період, а також в окремій національній літературі. П’єса-притча жанр, що динамічно розвивається, і подальша його еволюція висуватиме нові проблеми, які будуть вирішуватися у наступних літературознавчих працях.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абэ Кобо. Пьесы: Призраки среди нас. Крепость. Охота на рабов: Пер. с японск. / Посл. В. Гривнина. М.: Искусство, 1975. 286 с.
2. Аверинцев С.С. Притча.// Краткая литературная энциклопедия. В 9 т. М.: Сов. энциклопедя, 1971. Т. 6. С. 20-21.
3. Агада. Сказания, притчи, изречения талмуда и мидрашей / Перевод С. Г. Фрута. Вступ. ст. В. Гаркин. М.: Раритет, 1993. 319 с.
4. Алексеев М. П. Литература средневековой Англии и Шотландии: Учеб. пособие для филол. спец. ун-тов/ Предисл. и коммент. Н. Д. Левина. М.: Высш. шк., 1984. 387 с.
5. Аллен В. Смерть открывает карты. Смерть. Бог // Записки городского невротика / Пер. с англ. С. Ильина, А. Смолянского, В. Бошняка. СПб.: Симпозиум, 2002. С. 229-294.
6. Андреев Л. Н. Драматические произведения: В 2-х т. Л.: Искусство, 1989. Т. 1 525 с.
7. Антофійчук В. Трансформація образу Іуди Іскаріота в українській літературі ХХ століття // Слово і час. 2001. № 2. С. 52-58.
8. Ануй Ж. Антігона / Пер. з французької К. Квітницької-Рижової // Французька п’єса ХХ століття. Театральний авангард / Упоряд. О. Буценко; Передм. В. Скуратівського. К.: Основи, 1993. С. 212-250.
9. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
10. Аррабаль Ф. Защита странного искусства // Современная драматургия. 1990. № 3. С. 180-184.
11. Аррабаль Ф. Пикник / Пер. с испанск. Ш. Мижи // Театр парадокса (Ионеско, Беккет и другие): СБ./ Сост. и автор предисл. И. Дюшен. М.: Искусство, 1991. С. 213-227.
12. Барро Ж.-Л. Носорог” это бурлескный кошмар // Театр. 1994. №2. С.190-191.
13. Беккет С. Театр: Пьесы / Пер. с англ. и фр. СПб.: Азбука, Амфора, 1999. 347с.
14. Беккет С. Чекаючи на Годо / Пер. з французької В. Діброви // Французька п’єса ХХ століття. Театральний авангард. К.: Основи, 1993. С. 341-409.
15. Белецкий А.И. Избранные труды по теории литературы. М.: Просвещение, 1964. 478 с.
16. „Бесконечное счастье есть лишь после смерти” Интервью редактора „Штерна” Свена Михаэльсэна с Фридрихом Дюрренматтом // Литературное обозрение. 1991. № 12. С. 51-53.
17. Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки // Слово і час. 1991. № 3. С. 28-36.
18. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. Printed by Druckhaus Gummersbach West-Germany. 1988. 1528 с.
19. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета в русском переводе с приложениями. Брюссель, 1973. 2357 с.
20. Близнюк А.С. Притчово-алегоричний напрям в епічній драмі: Дис.... канд. філол. наук: 10.01.06. Житомир, 1995.
21. Блок А. А. Собр. соч.: В 8-ми т. М.-Л.: Гослитиздат, 1961. Т. 4. Театр. 602 с.
22. Бочаров А.Г. Литература и время: Из творч. опыта прозы 60-х 80-х гг. М.: Худож. лит., 1988. 383 с.
23. Брехт Б. О литературе: Переводы. М.: Худож. лит., 1977. 430с.
24. Брехт Б. О театре. Сборник статей. Пер. с нем. Сост., предисл. и коммент. Е.Г.Эткинда. М.: Изд. иностр. лит., 1960. 363с.
25. Брехт Б. Театр. Пьесы. Статьи. Высказывания: В 5-ти т. М.: Искусство, 1963. Т. 1. 512 с.
26. Брехт Б. Театр. Пьесы. Статьи. Высказывания: В 5-ти т. М.: Искусство, 1963. Т.2. 411 с.
27. Брехт Б. Пьесы (Книга вторая) / Пер. с нем. М.: „Гудьял-Пресс”, 1999. С. 109-243.
28. Брехт Б. Кавказьке крейдяне коло // Брехт Б. Копійчаний роман. Матінка Кураж та її діти; Кавказьке крейдяне коло: Роман та п’єси / Пер. з нім. Ю. Лісняк, М. Зісман та В. Митрофанов; Передм. Д. Затонського. К.: Дніпро, 1987. С. 424-511.
29. Бэнтли Э. Жизнь драмы. Пер. с англ. М.: Искусство, 1978. 420 с.
30. Вампилов А. Избранное. М.: Искусство, 1984. 589 с.
31. Васильєв Є. Драматургія парадоксу: проблеми типології: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.06. Дніпропетровськ, 1998. 16 с.
32. Васильєв Є. „І обрав я щастя вбивств...” Трагедія А.Камю „Калігула” // Зарубіжна література в навчальних закладах. 1999. № 4. С. 22-26.
33. Вересаев В.В. Собр. соч.: В 4 т. М.: Правда, 1985. Т. 4. 495 с.
34. Винниченко В. Чорна Пантера і Білий Медвідь // Винниченко В. Вибране. К.: Школа, 2002. С. 197-268.
35.&nb