КАЗКИ СЛОБОЖАНЩИНИ: ВІД ПЕРШИХ ФІКСАЦІЙ ДО ПУБЛІКАЦІЙ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст. (ІСТОРІЯ ТА КРИТИКА ТЕКСТІВ)

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ
ТА ЕТНОЛОГІЇ імені М.Т.РИЛЬСЬКОГО

На правах рукопису

КУХАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ

УДК 398.2 (477) «1819»

КАЗКИ СЛОБОЖАНЩИНИ: ВІД ПЕРШИХ ФІКСАЦІЙ
ДО ПУБЛІКАЦІЙ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ ст.
(ІСТОРІЯ ТА КРИТИКА ТЕКСТІВ)

10.01.07 фольклористика

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук,
старший науковий співробітник
Бріцина Олександра Юріївна

Київ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Народна казкова проза Слобожанщини в час зародження інтересу до українського народознавства
1.1.Перші фіксації та видання слобожанських казок
1.2.Твори зі Слобідської України у збірці О.Афанасьєва
1.3.Казки Слобожанщини, видані за межами регіону

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Казки Слобідської України в полі зору української фольклористики класичного періоду
2.1.Збірники 70-х років ХІХ століття
2.2.Слобожанські видання 1890-х років
2.3.Казкова проза в етнографічно-фольклористичних дослідженнях окремих регіонів
2.4.Слобожанські казки у фольклорних виданнях Бориса Грінченка
2.5.Казки зі Слобожанщини у видавничій діяльності Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

Додаток1. Бібліографія видань та перелік народних казок, записаних на Слобожанщині

Додаток2. Доповнення до слобожанських казок (тексти, перекладені російською мовою, варіанти із пограниччя або лімітрофних зон, інші оповідальні жанри, споріднені з казковими)

Додаток3. Покажчик сюжетних типів казок Слобідської України

Додаток4. Лінгвістичний аналіз текстів народних казок «Торба» і «Лови», опублікованих М.Костомаровим у літературному збірнику «Молодик» за 1843р.

ВСТУП

Збирання і вивчення фольклорної спадщини Слобідської України має давні й багаті традиції. Особливо це стосується такого популярного оповідального жанру народної прози, як казка. Достатньо згадати, що один із небагатьох казкових записів ХVIII століття було здійснено саме на Слобожанщині, а точніше, у Харкові [97:815]. Тут уперше в Україні Ізмаїл Срезневський підготував до публікації народні казки [155:535552]. Перше українське видання, що містило два фольклорні твори цього жанру, також з’явилося в Харкові, що стало можливим завдяки зусиллям Миколи Костомарова та Івана Бецького [88:134137; 91:129134]. На терені слобідських земель працювали відомі збирачі фольклору: Іван Манжура і Григорій Залюбовський, Борис Грінченко і Петро Іванов, Митрофан Дикарев і Павло Тарасевський. Записані ними народні твори видавалися в Харкові й Києві, у Петербурзі й Москві, у Львові та Лейпцигу. У Харківському університеті навчалися й працювали відомі дослідники фольклору: Микола Цертелев та Ізмаїл Срезневський, Олександр Потебня та Микола Сумцов.
Ці досягнення українського казкознавства значною мірою є надбанням ХІХ століття. Протягом ХХ століття здобутки збирацької едиційної та дослідницької діяльності були значно скромнішими, і нині на Харківщині практично не здійснюється професійне збирання казок, у той час як інтерес до вивчення пісенного та музичного фольклору значно зріс. Міжнародна експедиція «Муравський шлях» обмежила свою діяльність записами народних пісень та фіксацією особливостей традиційного побуту. Записи пісенності (здійснені починаючи з кінця 80-х років ХХ століття) переважають і в зібранні Харківського обласного центру народної творчості; інші фольклорні жанри представлені поодинокими зразками; що ж до казкових записів, то вони взагалі відсутні.
Більш ніж за сто років у Харкові не було здійснено жодного наукового видання українських народних казок. Казкові публікації це передусім популярні видання із традиційним набором текстів, що складається переважно з літературних обробок Б.Грінченка та обмеженої кількості творів із класичних збірників ХІХ ст.
Значна частина того надбання, що було зібране за два століття, так і залишається в рукописах. Інші твори розпорошені в періодичних виданнях і багатьох збірках, які вже стали бібліографічними раритетами. Досі не було спроби звести докупи всі казки, записані на Слобожанщині. Таким чином, стан вивчення народної казки в регіоні, де зароджувалося й розвивалося українське казкознавство, вимагає більш пильної уваги, що й зумовило обрання теми дисертації.
Актуальність роботи визначається тим, що на сучасному етапі розвитку фольклористики шлях екстенсивного нагромадження матеріалів уже не може бути визнаний достатнім. Подальша збирацька й дослідницька діяльність вимагає здійснення наукової верифікації матеріалів, зібраних попередниками, а визначення пріоритетів подальших студій та збирацької роботи на сучасному етапі розвитку науки неможливе без знання історії та критики текстів, на яких ґрунтуються дослідження.
Із розширенням кола зібраних матеріалів і поглибленням наукових проблем, що вирішуються дослідниками, зростають вимоги до автентичності та якості джерельної бази досліджень. Ці питання стають дедалі актуальнішими не лише у вітчизняній, а й у світовій науці[1], а вимога попереднього здійснення аналізу якості матеріалів усе більше утверджується як одна з визначальних під час дослідження різних складових фольклорного процесу.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами полягає в тому, що дисертаційне дослідження узгоджене з науковими планами відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України (тема: «Актуальні проблеми фольклористики: історія, теорія фольклору, класична спадщина» № 0103U008229). Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського.
Метою роботи є визначення основних тенденцій збирання та едиції казок Слобожанщини від перших фіксацій до початку ХХ ст. шляхом текстологічного аналізу записів. Її досягнення забезпечується реалізацією конкретних завдань, що полягають у визначенні обсягу усіх відомих фіксацій казок на теренах Слобожанщини протягом досліджуваного періоду; атрибуції та верифікації текстів, окресленні кола збирачів і виконавців та описі репертуару й індексації казкових сюжетів (додатком до дисертації є детальний перелік записів із територіально-паспортними та бібліографічними покажчиками, індексацією традиційних казкових сюжетів за системою АарнеТомпсонаУтера (ATU) [186] та вказівками на «Порівняльний покажчик східнослов’янських казок» (СУС) [152]. На цій підставі обґрунтовано завдання подальшого вивчення казкової традиції регіону, що є необхідним етапом на шляху дослідження побутування народної казки на терені Слобожанщини.
Об’єктом дослідження є збирацька та едиційна діяльність у царині казкової традиції на Слобожанщині в ХІХ на початку ХХ ст. Цей період характеризується активним розвитком фольклористики, зокрема казкознавства. Дослідження здійснювалися в руслі набутків світової наукової думки, однак на зміну методологічним пошукам цього етапу прийшло панування надмірно ідеологізованої моделі фольклору, зближення методів його вивчення з літературознавчими, що поступово призвело до згортання наукового збирання й вивчення казкової традиції регіону. Саме ці особливості стали підставою для визначення хронологічних меж дослідження.
Визначення кола залучених до розгляду джерельних матеріалів вимагало окреслення історико-етнографічного поняття Слобожанщини та умотивування необхідності регіонального розгляду міжнародного за своїм характером жанру казки, оскільки національній казковій традиції, як і її регіональним формам, властива специфіка, що виявляється в сюжетному складі, репертуарі, особливостях побутування та художньої мови казки на різних етнографічних теренах. Питання про визначення меж історико-географічного регіону є істотним для характеристики досліджуваного матеріалу.
Вирішення його ускладнюється тим, що територія Слобожанщини не окреслена сучасним адміністративно-територіальним поділом, оскільки названий регіон є не адміністративною одиницею, а історико-етнографічним утворенням, що відбиває спільність історичної долі, етнічної самосвідомості, особливостей мови, матеріальної та духовної культури населення. Межі історико-етнографічних регіонів відрізняються від адміністративних кордонів, вони не такі чіткі, проте, попри певну міру умовності, послідовно вирізняють риси матеріальної та духовної культури населення певних територій. Цим визначається продуктивність регіонального розгляду явищ фольклору, у тому числі й казки.
Землі, які сьогодні називаються північною частиною Східної України, і ті, що межують із ними, заселялися з давніх-давен. Протягом багатьох століть ця територія була широкою дорогою для кочових племен із багатолюдної Азії. Змінюючи одні одних та залишаючи після себе кургани, льохи, кам’яних баб на високих могилах, посуд та інші побутові пам’ятки, що збереглися аж до нашого часу, пройшли тут готи і гуни в ІV столітті, обри та авари в VІ-му, хозари та печеніги, торки та половці з ІХ по ХІІ віки [3:199]. Ще й досі пам’ятає край перебування тут осілих та напівосілих народів. Пам’ять цю підтверджують археологічні розкопки стародавнього міста Донець, Сіверського городища, письмові згадки про міста Вир, В’яхань, Попаш, Шарукань, Сугров, Балин.
За часів розквіту Київської Русі землі, що були пограниччям із половецькими степовими володіннями, населяли племена сіверян. Назва річки Сіверський Донець вказує на сіверян як на корінних мешканців її узбережжя [149:7]. Року 884 київський князь Олег звільнив сіверян з-під влади Хозарського каганату, підпорядкував собі «и възложи на нихъ дань легъку» [129:34]. Переважна більшість подій, описаних у «Слове о полку Ігореве» та літописах [101:336342], відбувалася саме на цій території.
Монгольське нашестя ХІІІ століття перетворило край на суцільну пустку, і протягом тривалого часу він звався Диким полем. Аж до ХVІІ століття в давньоруських літописах та інших документах місцевість згадується під назвою «поля», «польської украйни» чи південної степової окраїни руських земель [149:3].
Масове заселення давніх русько-сіверських земель припадає на другу половину XVII початок XVIII століть. Саме як результат цього заселення й утворилася Слобожанщина. На початку 80-х років XVII століття на території Слобідської України розташовувалися п’ять полкових міст: Острогозьк, Суми, Харків, Охтирка та Ізюм. Територія, яку вони займали, разом із містом називалася полком: Острогозьким, Сумським, Харківським.
Специфіка цього краю етнічний склад населення, побут та ремесла, культурні здобутки знайшла відображення, окрім іншого, і в мовних особливостях. Села тут називали слободами, а їх мешканців слобожанами. Діалектні особливості, що склалися в цьому регіоні, властиві південно-східному наріччю української мови і мають назву слобожанського говору [165:250].
З початку XVIII століття Російська імперія, до складу якої входила Слобожанщина, намагалася знайти максимально прийнятну форму управління територією, яка їй належала. А для цього необхідно було здійснити найбільш зручний адміністративно-територіальний поділ держави. У 1708 році таким був визнаний поділ на губернії. Через десять років полки знову об’єднали. У 1765 році царським маніфестом їх реорганізували у Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. 1780 року тут урочисто було відкрито нову окрему адміністративно-територіальну одиницю Харківське намісництво, яке проіснувало шістнадцять років. Після цього землям повернули і колишню територію, і колишню назву Слобідсько-Українська губернія. Так імператор ПавлоІ боровся з нововведеннями своєї матері.
Заснування наприкінці 1835 року Харківської губернії як нової адміністративно-територіальної одиниці у деяких джерелах розглядається як формальне перейменування Слобідсько-Української губернії на Харківську [149:279]. Однак, враховуючи територію та внутрішній поділ, Харківську губернію не можна ототожнювати ні із Слобідсько-Українською губернією, ні з Харківським намісництвом. У результаті цього поділу значна частина слобожанських земель відійшла до сусідніх губерній: Воронезької, Курської, Катеринославської та Полтавської.
ХХ століття й нова влада відзначилися ще більшою активністю в пошуках удосконалення поділу території. Утворення Донецької губернії, відокремлення Сумської області, заміна повітів округами, а потім районами усі ці заходи значно змінили територію колишніх слобожанських земель. Звичайно, ці процеси, на відміну від міграційних, не могли істотним чином позначитися на розвитку культури. Однак, щоб достеменно визначитися з територією дослідження, необхідно чітко окреслити межі Слобідсько-Української губернії.
Перше визначення території Слобожанщини як регіону, а не адміністративно-територіальної одиниці було зроблене істориком краю, професором Харківського університету Дмитром Багалієм: «Слободська Україна нині займає майже усю Харківську губернію й деякі з повітів Курської і Воронезької губерній» [5:15].
Однак праця Д.Багалія була видана ще в 1918 році, коли адміністративно-територіальний поділ суттєво відрізнявся від сучасного, так само як і територія Харківської губернії від сучасної Харківської області. Окрім інших до складу губернії входили Сумський, Лебединський, Охтирський повіти (сучасна територія Сумської області), Старобільський повіт (Луганська та Донецька області), місто Слов’янськ (Донецька область). Натомість Костянтиноградський повіт (суч. Красноградський та ін. райони) і значна частина Павлоградського повіту (Лозівський і Близнюківський райони) не входили до складу Харківської губернії.
А.Слюсарський, історик, який також досліджував Слобожанщину, але вже за радянських часів, визначав її територію так: «Слобідською Україною в XVIIXVIII століттях звалася південна окраїна Російської держави. На цій території тепер розташовані Харківська область, частини Сумської, Сталінської (Донецької О.К.), Ворошиловградської (Луганської О.К.) областей УРСР та частини Курської, Бєлгородської і Воронезької областей РРФСР» [150:3].
Зі здобуттям Україною незалежності постало питання про більш ґрунтовні дослідження та нові видання. Таке видання було здійснене в 1998 році у Харкові. У ньому подано докладний опис земель, що складали територію Слобідської України: «До історичної області Слобожанщини <> входила територія сучасних тепер Харківської, східної частини Сумської (до р. Сейм), північних районів Донецької (до р.Бахмутка) і Луганської (до р.Айдар) областей України. Крім того, до складу Слобожанщини входила південно-східна територія теперішніх Воронезької (правобережжя Дону від м.Коротояка до м.Богучара; заплави р.Підгорної до м.Калар на лівому березі Дону), південно-західна частина Бєлгородської (м.Валуйки, Грайворон, Хотмизьк), південні райони Курської (м.Глушково та Суджа) областей Російської Федерації» [73:5].
Крім цього, до Слобожанщини слід віднести ще й невеличку частину сучасної Полтавської області землі Котелевського та Чутівського районів з населеними пунктами Котельвою, Артемівкою, Михайлівкою, Рублівкою, що входили колись до складу Слобідсько-Української губернії.
Також Слобожанщина протягом значного періоду вивчалася і як історико-етнографічний регіон із притаманними йому особливостями культури та побуту, що виявилися й у розвитку фольклорних явищ, зокрема такого жанру, як казка.
Згадані дослідження, які здійснювалися із другої половини ХІХ століття, свідчать, що Слобідська Україна характеризується традиційними видами господарської діяльності, найголовнішим серед яких є хліборобство, матеріальною та духовною культурою, дуже близькою до лівобережної, однак із чітко вираженими регіональними особливостями. «Слобідська Україна з етнографічного погляду своєрідна перехідна зона між середнім Подніпров’ям, зокрема лівобережним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним районом України» [80:128].
Край характеризувався спільною мовною специфікою при неоднорідності населення, яке тут мешкало. М.Сумцов у праці «Слобожани» писав: «Навіть у межах самої Слобожанщини нема повної цілості природи і народного життя, і тут народ далеко не одноманітний. В усіх галузях життя помітна різниця між лісовими і степовими повітами. Помітна різниця на протязі часу» [156:4].
Цікавою є думка, сформульована в рукописі невідомого автора початку ХІХ століття «Статистическое обозрение Слободско-Украинской губернии», що зберігався у книгозбірні професора Д.Багалія та був використаний у праці М.Сумцова: «Українець має більше здібностей до мистецтв, а великоросіянин до ремесел; тутешні місця продукують безліч півчих, музикантів, живописців, різьбярів і т.д.; але запозичують у інших теслярів, мулярів, пильщиків<...>» [157:2425]. Наївність такого твердження не потребує доказів. Навели ми його, з одного боку, тому, що думка така справді існувала, а з іншого тому, що українських казок на Слобідській Україні записано набагато більше, ніж російських.
Інший дослідник етнографії Харківської губернії вказує: «<...> губернія, в етнографічному розумінні, цікава за складом свого населення, що утворилося майже на наших очах, при перпендикулярному спрямуванні двох різних потоків: з півночі великорусів, з південного заходу малорусів <>. Власне кажучи, Харківська губернія цілком руська, православна, з губернським наріччям, середнім між малоруським і великоруським» [141:15].
Таке визначення має бути піддане критиці, оскільки так зване «середнє» наріччя є цілковитим анахронізмом. Тому в даному випадку слід вказувати на історично зумовлену активність міжетнічних процесів, коли вільні землі заселялися новими мешканцями.
Що стосується етнографічного опису Харківської губернії, то дослідник, оспівуючи спорідненість двох слов’янських народів, перебільшує вплив російськомовної верстви на говірку мешканців Слобожанщини в цілому. Як відомо, у регіоні утворювалася значна кількість суто російських поселень, де відповідно панувала російська мова, але в інших (змішаних) слободах при близькому сусідстві із представниками різних народів основною залишалася мова українська. Однією з причин цього було переважання україномовного населення в регіоні. «Вирішальна роль в освоєнні цих земель належить українцям, зазначає сучасний дослідник, зокрема запорозьким та причорноморським козакам, а у віддалені часи населенню Київської Русі, східним слов’янам» [132:68].
«Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема зі суміжної Полтавщини та інших районів середнього Подніпров’я, вказує Роман Кирчів, для народної культури Слобожанщини, а саме будівництва, одягу, фольклору, було властивим поєднання рис козацько-степової України з багатьма побутово-культурними привнесеннями з різних місць переселення. Позначився і вплив заселення Слобідської України російськими «служивими людьми», а згодом і переселення російських селян» [166:58].
З часом мова, якою користувалася переважна більшість мешканців, піддавалася певному впливові іншомовних верств, і, як результат, утворився говір, який у народі й сьогодні звуть «слобожанським суржиком».
У науці, зокрема лінгвістиці, його визначають як слобожанський говір, який входить до складу південно-східного наріччя та є говором порівняно нової формації, бо початок його формування сягає XVI століття. Важливим фактом є те, що «ареал слобожанського говору загалом збігається з історичними межами Слобідської України» [105:112]. Це є свідченням цілісності території регіону (окрім інших характерних особливостей) ще й за специфікою мовної структури.
Наступний опис побутування слобожанського говору остаточно переконує в тому, що мова йде саме про територію Слобідської України практично без будь-яких винятків чи доповнень: «На заході вони (слобожанські говірки О.К.) межують із середньонаддніпрянськими, зокрема полтавськими говірками, на півдні зі степовими, розмежування з якими приблизно проходить по лінії Красноград Ізюм і далі на схід по Сіверському Дінцю; на сході і півночі з говірками російської мови і на північному заході з лівобережно-поліськими українськими говірками» [7:237].
Утворення слобожанського говору науковці вважають результатом заселень і дозаселень регіону починаючи з XVI століття. «На цій території схрещувалися колонізаційні рухи з півдня Середньої Наддніпрянщини і з північної її частини та Чернігівщини. Крім того, сюди поселялися з Правобережжя. Було переселення з території південноросійських говорів. У поступовому русі на схід колонізаційні хвилі українського народу йшли на територію слобожанських говірок. Внаслідок переплетінь колонізаційних рухів на території Слобідської України виникли говірки південно-східного діалектного типу з місцевими відмінностями» [53:259].
Однак назва «Слобожанщина» є досить умовною, бо офіційно такої адміністративно-територіальної одиниці, як ми вже згадували, не існує вже більше півтори сотні років. Зауважимо, що її колишня територія належить до складу двох держав України та Російської Федерації.
Виходячи з цього, а також з існування мовної специфіки, як зазначалося вище, ми ставимо питання про народні казки Слобожанщини й саме таким чином визначаємо коло матеріалів, на якому ґрунтується дослідження.
При окресленні текстів, що відбивають казкову традицію Слобожанщини, слід щоразу зауважувати, казки якої території (і з точки зору сучасного поділу, і поділу, що існував у минулому, на час запису тієї чи тієї казки) можна зараховувати до казок Слобожанщини.
На нашу думку, найбільш доцільною є така схема. Під час розгляду записів казок ХІХ початку ХХст. фіксації з усієї території Харківської губернії, а також з невеликої частини Катеринославської Бахмутського повіту (нині Артемівський район Донецької області), слід віднести до слобожанських.
Завдяки збирацькій та едиційній роботі П.Чубинського, Г.Залюбовського, П.Тарасевського маємо певну кількість українських народних казок, записаних на Курщині та Воронежчині. Однак далеко не всі вони містять точні територіальні характеристики; у багатьох випадках відома лише губернія, у якій зафіксовано твір, тому з певною мірою умовності доцільно залучити до нашого дослідження всі українські народні казки цих територій. Зазначмо, що кількість таких текстів досить незначна.
Записи з Сумської, Луганської та Донецької областей слід розглядати частково; вони мають обмежуватися територією, що входила до колишньої Слобідсько-Української губернії, Харківського намісництва та Харківської губернії. Відповідно до сучасного адміністративно-територіального поділу це Білопільський, Велико-Писарівський, Краснопільський, Лебединський, Недригайлівський, Охтирський та Сумський райони (Сумська область); Новопсковський, Марківський та частково Білокуракінський, Старобільський, Сватовський, Кременецький, Лисичанський, Міловський, Троїцький райони (Луганська область); Краснолиманський, Слов’янський, частково Артемівський і Костянтинівський райони та міста Дружківка, Краматорськ (Донецька область). Що до Харківщини, то з нашого дослідження виключено Красноградський, Сахновщинський, Кегичівський та Зачепилівський райони, які за етнографічним районуванням належать до Полтавщини і колись складали Костянтиноградський повіт Полтавської губернії, а також Лозівський і Близнюківський райони, що входили до складу Катеринославської губернії і не належать до слобожанських земель.
Уточнення меж історико-етнографічного регіону дає можливість чітко визначити обсяг залученого до розгляду матеріалу (у дослідженні нас цікавитимуть казки, зафіксовані на окреслених теренах), здійснити пошуки досі не введених до наукового обігу записів, оцінити вклад дослідників казок Слобожанщини у розвиток українського казкознавства та окреслити коло найбільш продуктивних напрямків подальшого студіювання прозової традиції регіону.
Предметом дослідження є головні тенденції і результати фіксації та едиції казок Слобожанщини, що розглядаються у текстологічному аспекті крізь призму історії та критики текстів[2]. Матеріалом дослідження стали записи казок у різноманітних збірниках, періодичній пресі, а також маловідомі й не відомі сучасному науковому загалу тексти із друкованих та архівних джерел, що розширюють уявлення про казкову традицію регіону та ступінь її вивчення.
Методи дослідження мають дескриптивний і пошуковий характер. У багатьох випадках застосовується історіографічний (описовий) метод, а там, де цього вимагає аналіз матеріалів, автор вдається до зіставного (історико-порівняльного) методу. Використання різноманітних методик визначається конкретними дослідницькими завданнями. Зокрема методики атрибуції текстів, типологізації (індексації) традиційних казкових сюжетів, зіставні текстологічні методики та ряд конкретних дослідницьких процедур дають можливість осмислити особливості фіксації, едиції та вивчення казок Слобожанщини.
Новизна роботи полягає в тому, що систематизація відомостей про казкову традицію регіону та всебічне вивчення історії дослідження й оцінка наукової достовірності зібраних матеріалів здійснюється вперше. Вивчення проблеми дозволило винести на захист низку наукових положень:
● Текстологічні характеристики записів засвідчують домінування фіксацій літературоцентричної моделі, проте окремі записи свідчать про формування рис етнолінгвістичної моделі та виконавського підходу. Таким чином, записи зі Слобожанщини відбивають загальноукраїнські тенденції.
● Записи казок Слобожанщини досліджуваного періоду відбивають суб’єктивне прагнення до автентичності та точності, однак, ступінь її відносний і відповідає тогочасним можливостям науки.
● Казкова традиція Слобожанщини була відбита записами, здійсненими у ХІХ на початку ХХ ст. Кількісно вони часом поступаються фіксаціям з деяких інших регіонів, проте це не може кваліфікуватися як безпосереднє свідчення активності побутування традиції, оскільки ще не були сформовані відповідні збирацькі методики.
● Актуальним завданням сучасної збирацької роботи є дослідження сучасного стану традиції з урахуванням здобутків сучасної фольклористики й новітніх методологічних пропозицій, зокрема, дослідження виконавства та відтворення його рис фіксаціями.
Практичне значення роботи полягає в тому, що розшукані та систематизовані записи розширюють коло наукових уявлень про сюжетний репертуар регіону, дають багатий і вичерпний матеріал для видавців наукових збірок, дозволять простежити динаміку змін у традиції, сформулювати завдання, напрямки та методику сучасної збирацької, едиційної та текстологічної роботи. Окремі спостереження, здійснені у процесі дослідження, уже увійшли до наукового обігу та були використані для встановлення наукового статусу корпусу казкових текстів, зокрема ІІ тому «Трудов...» П.Чубинського [20:2429]. На підставі здійсненого аналізу сформульовано першочергові завдання подальшого вивчення традиції сучасними дослі

Список литературы

ВИСНОВКИ

Cучасна наука дедалі гостріше відчуває необхідність удосконалення джерельної бази й встановлення міри автентичності та наукової вартості фольклорних записів, здійснених попередниками. Виконання цієї роботи важливе для подальшого розвитку фольклористики, адже наукові вимоги до матеріалів постійно вдосконалюються, а вирішення багатьох завдань неможливе без надійного джерельного підґрунтя. На часі є й вивчення не лише загальноукраїнської традиції, й її регіональних виявів, серед яких казки Слобожанщини посідають важливе місце.
Дослідження історії текстів (руху від виконання до запису та публікації), а також здійснення критики текстів (тобто встановлення міри їх автентичності та точності) дозволило здійснити опис та систематизацію максимально можливої кількості джерел, що відбивають казкову традицію регіону, і оцінити наукову достовірність цих матеріалів. Текстологічне вивчення наявних у розпорядженні дослідників фіксацій казкової прози із друкованих джерел та архівів, починаючи з середини ХІХст. і до 20-х рр. ХХ ст. дало змогу атрибутувати й визначити текстологічний статус значної кількості записів зі Слобожанщини.
В результаті пошуків до наукового обігу було введено значну кількість нових джерел. Детальний перелік записів (див. додаток) містить близько 600 народних казок регіону та біля 200 текстів, перекладених російською мовою, а також варіантів із лімітрофних зон та творів інших оповідальних жанрів, споріднених із казкою, що були виявлені в різноманітних друкованих джерелах. Тексти проіндексовано за міжнародною системою Аарне Томпсона Утера. Додаток також містить територіально-паспортну та бібліографічну інформацію.
Здійснена атрибуція, вивчення історії та критики текстів дозволяє створити повну й цілісну картину дослідження казкової традиції регіону, оцінити їх текстологічні характеристики, сюжетний склад та тематичний діапазон текстів, що функціонували в досліджуваний період, доповнити та уточнити свідчення покажчиків. Отже, подальші дослідження спиратимуться на науково вивірений матеріал.
Слобожанщина має давні й багаті традиції збирання, дослідження й видання народної казки. З цим напрямом діяльності пов’язані імена Миколи Цертелева, Ізмаїла Срезневського, Миколи Костомарова, Григорія Квітки-Основ’яненка, Олександра Потебні, Олександра Афанасьєва, Володимира Даля, Івана Манжури, Бориса Грінченка, Миколи Сумцова, Петра Іванова, Володимира Гнатюка, Івана Франка, Митрофана Дикарева, Григорія Залюбовського, Павла Тарасевського та багатьох інших. Казки Слобожанщини становили значну частину наукового доробку Південно-Західного відділу Географічного товариства у Києві, Харківського історико-філологічного товариства, Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові, а також багатьох дослідників як України, так й інших країн.
Зібрані за різними методиками казкові матеріали відрізняються за науковою вагою та інформативністю, тому важливим є усвідомлення того, як розвивалися текстологічні уявлення та застосовувані на практиці принципи роботи з усними текстами.
У практиці українських, зокрема слобожанських, фольклористів переважала «літературна» (літературоцентрична) текстологічна модель, яка дозволяла відтворити головним чином змістові особливості творів та сюжетний склад традиції. Розвиток інших текстологічних моделей виявився лише в певних тенденціях, які можна простежити переважно в діяльності українських фольклористів, які працювали в інших регіонах.
Тому окремі спроби вийти за межі відтворення лише словесної складової казкового тексту та подати відомості про особливості виконання, що зустрічаються в деяких публікаціях зі Слобідської України були вкрай важливими. Наявність контекстуальних чинників вигідно відрізняє та доповнює фольклорні записи в публікації Вс.Коховського в «Основі», у дослідженнях світогляду українського народу П.Іванова на прикладах текстів прозового фольклору.
Для записів 4060рр. ХІХст. критерії точності, автентичності й народного походження можна застосувати лише умовно. Хоча діяльність збирачів була спрямована на точне відтворення творчості народу, це суб’єктивне прагнення було обмежене станом тогочасної науки. Декларуючи недоторканість народного тексту, на практиці збирачі майже завжди все ж намагалися «покращити» чи «облагородити» автентичний запис.
Водночас колекції цього періоду дають уявлення про стан розвитку традиції, її сюжетне та тематичне розмаїття, а здійснення атрибуції записів дозволяє встановити її регіональні характеристики. Наукові принципи збирацтва на той час лише закладалися, їх пошук здійснювався значною мірою інтуїтивно, а збирачів надихало захоплення усім народним. Проте істотно, що записи, здійснені в цей період, вже були зорієнтовані на відтворення усної традиції, і в цьому сенсі відрізнялися від літературних казок чи обробок, створених за народними мотивами.
Із другої половини 70-хрр. ХІХст. спостерігається значно вищий рівень науковості, обережніше поводження з текстами і фіксація великої кількості казок. До 90-хрр. ХІХст. слобожанські казки з’являлися у збірках, виданих у Петербурзі та Москві, Києві, Воронежі, Бобруйську (зібрання К.Шейковського, М.Драгоманова, П.Чубинського, окремі публікації М.Тихонравова, О.Хованського, П.Іванова), а також у випусках «Народных русских сказок» О.Афанасьєва та в журналі «Основа». Цей період є початковим етапом становлення наукових поглядів на усну народну творчість.
Так званий класичний період розвитку української фольклористики характеризувався формуванням методологічних засад збирацтва, наявністю програм для збирання народної творчості, спробами дослідження регіональних фольклорних традицій, відмовою від пошуків лише «найдовершеніших» творів та появою установ, які контролювали процес збирання народних текстів. Це зумовило підвищення наукової цінності записів.
З 90-хрр. ХІХст. починає активно діяти Харківське історико-філологічне товариство. У його щорічному виданні «Сборнику Харьковского историко-филологического общества» час від часу публікуються збірки казок Івана Манжури, дослідження Петра Іванова, у яких представлений багатий казковий матеріал.
Досягнення автентичності та точності записів і на той залишалося проблемою, яка привертала увагу теоретиків та практиків. Створення кореспондентських та діяльність місцевих збирачів мереж справили значний вплив на розвиток фольклористики, проте певну небезпеку становила неможливість контролювати процес запису народних творів керівником-фахівцем.
Окрім Петра Іванова, організаторами мереж записувачів на місцях у 90-х роках виступили також Василь Іванов у Старобільському повіті та Борис Грінченко на Харківщині, Сумщині, Чернігівщині та Катеринославщині. Б.Грінченко, зокрема, розглядав фольклор не як матеріал для регіональних етнографічних досліджень, а як своєрідну ділянку народної культури, цілісну та самодостатню галузь наукового студіювання. Власноручні записи Б.Грінченка (чи створені під його особистим контролем) давали змогу відтворити текст із максимально можливою на той час точністю і не лише дотримуватися певних норм фіксації, а й зберегти записи недоторканими під час подальшого видання. Аналіз текстів показав, що в едиційній практиці часом виникала небезпека нівелювання автентичних рис текстів, зумовлена досить вільним поводженням із записами у процесі редагування.
Від другої половини 90-хрр. завдяки зусиллям М.Дикарева та П.Тарасевського у виданнях Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові публікуються слобожанські казки, серед яких наявна велика кількість творів про тварин жанрового різновиду, що досить рідко зустрічається у слобожанських записах, та казок сороміцького спрямування узагалі рідкісної для української фольклористики тематики.
Незважаючи на те, що представники львівської школи, зокрема Володимир Гнатюк, відстоювали етнолінгвістичну модель фіксації текстів, така позиція майже не вплинула на слобожанські записи, здійснені Дикаревим і Тарасевським. Як виявилося, для керування збирацькою роботою, формування нового наукового підходу у справі збирання фольклору програм та листування було недостатньо, тому до багатьох записів, що з’явилися друком у Львові та Лейпцигу, слід ставитися з певними застереженнями.
У результаті студіювання усіх доступних для вивчення джерел ми дійшли висновку, що казкова традиція Слобожанщини була досить докладно відбита записами, здійсненими у ХІХст., хоча кількісно вони поступаються матеріалам деяких інших регіонів. Проте це не може однозначно оцінюватися як характеристика міри активності побутування прозової традиції. Водночас записи дають можливість оцінити сюжетне і тематичне розмаїття традиції.
Складнішим є питання текстологічної характеристики зразків усної народної творчості, серед яких переважають фіксації літературної текстологічної моделі, проте окремі тексти відбивають процес формування етнолінгвістичної моделі та виконавського підходу. В цьому сенсі записи зі Слобожанщини відбивають загальноукраїнські тенденції.
Здійснений текстологічний аналіз, вивчення історії текстів та їх критика й атрибуція засвідчили літературоцентричне спрямування збирацької та едиційної роботи. Домінування естетичних критеріїв відбору текстів зумовило особливості відтворення казкової традиції записами. За цих умов прагнення до точності стосувалося передусім змістових характеристик. Лише окремі фіксації засвідчують спроби виходу за межі літературно орієнтованої текстологічної моделі та формування окремих ознак, властивих етнолінгвістичній та виконавській моделі, проте ці тенденції не отримали належного розвитку, і це завдання залишилося актуальним і нині.
Нагальним завданням є публікація науково вивіреного джерельного матеріалу й літературних обробок казок з обов’язковою характеристикою особливостей збирацької та едиційної практики. Матеріали зібрані попередниками, не втрачають свого значення, а їх наукова інформативність виявляється залежною від застосовуваних методик збирання та публікації зразків традиційної прози. Це спонукало автора до укладання багатотомної збірки записів казок регіону «Народна казка Слобожанщини», основу якої складають записи та публікації ХІХ початку ХХст. Нині ця колекція підготована до друку.
Здійснений пошук та аналіз джерел, оцінка їх текстологічної вартості дозволили не лише дати оцінку діяльності попередників у справі фіксації та едиції казок Слобожанщини, а й на підставі цього накреслити завдання подальшої збирацької роботи і забезпечення адекватного відтворення усної традиції записами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.АзадовскийМ.К. История русской фольклористики: [в 2 т.] / М.К.Азадовский; [под общ. ред. Э.В.Померанцевой]. М.: Учпедгиз, 1963. (Акад. наук СССР, отдел. литературы и языка).
Т.2. 1963. 363с.
2.АйзенштокИ.Я. Фольклорно-этнографическая деятельность П.В.Иванова / И.Я.Айзеншток // Очерки истории русской этнографии, фольклористики и антропологии. М., 1971. Вып.5. С. 102110.
3.АльбовскийЕ.А. История Харьковского Слободского казачьего полка / Е.А.Альбовский // Харьковский сборник. Х., 1895. Вып. 9. С. 199.
4.АндрієвськийО.Ю. Бібліографія літератури з українського фольклору / Олександер Андрієвський ; за ред. акад. А.Лободи. К., 1930. Т. 1. XXVII, 823с. (Матеріали до історії української етнографії).
5.БагалійД.І. Історія Слобідської України / Д.І.Багалій; передмова, коментар В.В.Кравченка. Х. : Дельта, 1993. 258с. (Пам’ятки історичної думки України).
6.БарагЛ.Г., НовиковН.В. А.Н.Афанасьев и его собрание народных сказок / Л.Г.Бараг, Н.В.Новиков // Народные русские сказки А.Н.Афанасьева: в 3т. М. : Наука, 1984. Т. 1. С. 377426.
7.БевзенкоС.П. Українська діалектологія: Навч. посібник для вузів / С.П.Бевзенко. К.: Вища школа, 1980. 246с.
8.БерезовськийІ.П. Іван Манжура. (Нарис життя і діяльності) / І.П.Березовський. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. 124с. (Акад. наук Української РСР, Ін-т мистецтвознав., фольклору та етнолог. ім. М.Т.Рильського).
9.БерезовськийІ.П. Українські народні казки про тварин / Іван Березовський // Казки про тварин. К. : Наук. думка, 1976. С.944.
10.БернштейнМ.Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 5060-х років ХІХ ст. / М.Д.Бернштейн. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 216с.
11.БернштейнМ.Д. Іван Манжура. Життя і творчість / М.Д.Бернштейн. К.: Дніпро, 1977. 190с. (Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка).
12.Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского университета Св.Владимира (18341884) / сост. и издан под ред. В.С.Иконникова. К.: Тип. Импер. ун-та, 1884. XXXVI, 816с.
13.Борис Грінченко: Тези доповідей республіканської науково-практичної конференції, (Ворошиловград, 13 грудня 1988 р.) Ворошиловград, 1988. 176с. (Міністерство нар. освіти УРСР).
14.БорисенкоВ.К. Фольклорно-етнографічна спадщина Б.Грінченка / В.К.Борисенко // Борис Грінченко: Тези доповідей республіканської науково-практичної конференції. Ворошиловград, 1988. С. 7879.
15.БорякО.О. П.В.Іванов / О.О.Боряк // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. К.: Либідь, 1991. С. 612614.
16.БріцинаО.Ю. Замість післямови: (Дещо про текстологію збірки Б.Грінченка «Українські народні казки, вибрані для дітей») / О.Ю.Бріцина // Українські народні казки / упоряд. Б.Грінченко; передмова, атрибуц. текстів та прим. О.Ю.Бріциної. К.: Либідь, 1994. С. 166170.
17.БріцинаО.Ю. Текстологічні аспекти вивчення прозової традиції фольклорного осередку / О.Бріцина, І.Головаха // Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині: тексти та розвідки. К.: ІМФЕ НАНУ, 2004. С.3856.
18.БріцинаО.Ю. Українська народна соціально-побутова казка (специфіка та функціонування) / О.Ю.Бріцина. К.: Наук.думка, 1989. 152с. (Акад. наук Укр. РСР, Ін-т мистецтвознав., фольклору та етнолог. ім. М.Т.Рильського).
19.БріцинаО.Ю. Українська усна традиційна проза: Питання текстології та виконавства / Олександра Бріцина. К.: ІМФЕ НАНУ, 2006. IV,396с. (НАН України, Ін-т мистецтвознав., фольклорист. та етнолог. ім. М.Т.Рильського).
20.БріцинаО.Ю. Фольклорна проза у зібранні П.Чубинського: історичні здобутки і сучасні проблеми дослідження / ОлесяБріцина // Народна творчість та етнографія. 2004. № 3. С. 2429.
21.БріцинаО.Ю., ГоловахаІ.Є. Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині: тексти та розвідки / О.Бріцина, І. Головаха. К.: ІМФЕ НАНУ, 2004. VIII,584с. (НАН України, Ін-т мистецтвознав., фольклорист. та етнолог. ім. М.Т.Рильського).
22.В Нео-филологическом обществе. (Извлечение из протоколов заседания за 1890 год) // Живая старина. 1891. Вып.3. С. 256267.
23.В. [Рецензія] / В. // Літературно-науковий вісник. 1901. Т. 14, кн. 5. С. 26. Рец. на кн.: Из уст народа: Малорусские рассказы, сказки и пр. Чернигов, 1900.
24.ВасильевМ.К. Антропоморфические представления в верованиях украинского народа / М.К.Васильев // Этнографическое обозрение. 1890. Кн. 4, № 1. С. 8797; 1892. Кн. 15, № 4. С. 157169.
25.ВасильевМ.К. К вопросу о положении неспособных к труду стариков в первобытном обществе / М.К.Васильев // Этнографическое обозрение. 1892. Кн. 12, № 1. С. 190. (Смесь).
26.ВасильевМ.К. К легендам и поверьям о табаке / М.К.Васильев // Этнографическое обозрение. 1898. Кн. 36, № 1. С. 156157.
27.ВасильевМ.К. Украинский вариант о происхождении табака / М.К.Васильев // Киевская старина. 1893. Т. 40, № 3. С. 547548.
28.Веселый оповидач. К., 1888. 68c.
29.Веселый оповидач. К., 1913. 113с.
30.Веселый оповидач. М., 1893. 65с.
31.Веселий оповідач / упоряд. Б.Грінченко; з передмовою В.Щепотьєва. Полтава, 1919. 115с.
32.Веселый оповидач: Двисти оповиданнив / упорядкував Б.Гринченко. Чернигов, 1898. 108с.
33.ГнатюкВ.М. Вибрані статті про народну творчість: На 110-річчя народження 18711981 / Володимир Гнатюк. Н[ь]ю-Йорк, 1981. 288с. (Записки Наук. т-ва ім. Т.Шевченка. Філологічна секція; Т. 201).
34.[ГнатюкВ.М.] [Рецензія] / В.Г. // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. 1902. Т.46. С.3743. (Бібліографія). Рец. на кн.: Сборник материалов по малорусскому фольклору / собр.Ал.Н.Малинка. Чернигов, 1902.
35.ГнатюкВ.М. Українська народна словесність. (В справі записів українського етнографічного матеріалу) / В.М.Гнатюк // Вибрані статті про народну творчість. К.: Наук. думка, 1966. C. 3795.
36.ГоловахаІ.Є. Село Плоске: його традиції та виконавці / Олександра Бріцина, Інна Головаха // Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині: тексти та розвідки. К.: ІМФЕ НАНУ, 2004. С.737.
37.ГоркавийС.К., ІванченкоЮ.О. Від упорядників / Сергій Горкавий, Юрій Іванченко // Павло Чубинський. Мудрість віків: Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського. К.: Мистецтво, 1995. Кн. 1. С. 510.
38.ГорленкоВ.П. Заветы деревни / В.Горленко // Русское обозрение. 1897. Т. 44, № 3. С. 8594.
39.ГрузинскийА.Е. А.Н.Афанасьев (Биографический очерк) / А.Е.Грузинский // Народные русские сказки А.Н.Афанасьева / 3-е изд.; под ред. А.Е.Грузинского. М., 1897. Т. 1. С. VXL.
40.ГулакА.М. Фольклористичні та літературні взаємини Г.Ф.Квітки-Основ’яненка і В.І.Даля / А.М.Гулак // Народна творчість та етнографія. 1979. № 1. С. 2329.
41.[ДальВ.И.] Ведьма (Украинская сказка) // Повести, сказки и рассказы казака Луганского. СПб., 1846. Ч. 1. С. 450474.
42.[ДальВ.И.] [Рецензия] / В.Луганский // Северная пчела. 1835. № 18. С. 6971. (Новые книги). Рец. на кн.: Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком М., 1834.
43.ДанилевскийГ.П. Украинская старина: материалы для истории украинской литературы и народного образования / Г.П.Данилевский. Х., 1866. 403с.
44.ДикаревМ.А. О царских загадках / Митроф.Дикарев // Этнографическое обозрение. 1896. Кн. 31, № 4. С. 164.
45.ДикарівМ.О. Чорноморські народні казки й анекдоти / Митрофан Дикарів // Етнографічний збірник. Львів, 1896. Т. 2. С. 154.
46.ДігтярО. [Рецензія] / О.Дігтяр // Книгар. 1917. № 3. С. 138140. Рец. на кн.: Дітські пісні, казки й загадки / зложив М.Лободовський. К., 1917.
47.Дітські пісні, казки й загадки. К., 1876. 80с.
48.Дітські пісні, казки й загадки / зложив М.Лободовський; рисунки П.Холодного. К., 1917. 130с.
49.ДмитренкоЛ.П. Внесок Б.Д.Грінченка в українську фольклористику / Л.П.Дмитренко // Борис Грінченко: Тези доповідей республіканської науково-практичної конференції. Ворошиловград, 1988. С. 7981.
50.ДмитренкоМ.К. Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: школи, постаті, проблеми / Микола Дмитренко. К.: Сталь, 2004. 384 с. (НАН України, Ін-т мистецтвознав., фольклорист. та етнолог. ім. М.Т.Рильського).
51.Енциклопедія Українознавства: перевидання в Україні: [в 10т. (11 т. додаток)] / [репринт. відтворення вид-ня 19551989 рр.] Львів: НТШ, 19932003. 4400с. (Наук. т-во ім. Т.Шевченка у Львові).
Т. 3: Зернове господарство Крушельницький. 1994. С. 8011200.
52.Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии: Очерки по этнографии края / под ред. В.В.Иванова. Х.: Изд. Харьк. губ. стат. ком., 1898. Т. 1. XXXII, 1012с.
53.ЖилкоФ.Т. Нариси з діалектології української мови: навч. посіб. для вузів / Ф.Т.Жилко. 2-е вид., перероб. К.: Рад. школа, 1966. 307с.
54.Журнал заседания Отдела Этнографии, 21 декабря 1890г. // Живая старина. 1891. Вып. 3. С. 263267.
55.Журнал обыкновенного собрания Южно-Западного Отдела Императорского Русского Географического Общества (5 июня 1874 года) // Записки Юго-Западного Отдела Императорского Русского Географического Общества. К., 1875. Т. 2. С. 1319.
56.ЗарембаВ.І. Іван Манжура: біограф. повість / Володимир Заремба. К.: Молодь, 1972. 187с. (Життя славетних).
57.Знадоби до української демонології / зібр. В.Гнатюк. Т. 2, вип. 1 // Етнографічний збірник. Львів, 1912. Т. 33. XLII, 237с.
58.Знадоби до української демонології / зібр. В.Гнатюк. Т. 2, вип. 2 // Етнографічний збірник. Львів, 1912. Т. 34. XXIV, 280с.
59.ИвановВ.В. Современная деревня в Харьковской губернии / В.В.Иванов // Харьковский сборник. Х., 1893. Вып. 7. С. 128.
60.ИвановВ.В. Современная деревня Харьковской губернии / В.В.Иванов // Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии: Очерки по этнографии края. Х.: Изд. Харьк. губ. стат. ком., 1898. Т. 1. C.IХХХII.
61.ИвановП.В. Дни недели / П.В.Иванов // Сборник Харьковского историко-филологического общества. Х., 1905. Т. 16. С. 276291.
62.ИвановП.В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии / П.В.Иванов // Сборник Харьковского историко-филологического общества. Х., 1907. Т. 17. 216, IXс.
63.[ИвановП.В.] Из области малорусских народных легенд. (Материалы для характеристики миросозерцания крестьянского населения Купянского уезда) / П.И. // Этнографическое обозрение. 1890. Кн. 5, № 2. С. 142156; Кн. 7, № 4. С. 7194; 1891. Кн. 9, № 2. С. 110132; 1892. Кн. 1314, № 23. С. 6597; 1893. Кн. 17, № 2. С. 7091; Кн. 18, № 3. С. 85120; 1894. Кн. 21, № 2. С. 6899.
64.[ИвановП.В.] Заметка / П.И. // Пантеон литературы. 1888. № 9. С. 1618.
65.ИвановП.В. Народные рассказы о ведьмах и упырях / П.Иванов // Сборник Харьковского историко-филологического общества. Х., 1891. Т. 3. С. 156228.
66.ИвановП.В. Народные рассказы о Доле / П.Иванов // Сборник Харьковского историко-филологического общества. Х., 1892. Т. 4. С. 5489.
67.ИвановП.В. Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках / П.В.Иванов // Сборник Харьковского историко-филологического общества. Х., 1893. Т. 5. С. 2374.
68.[ИвановП.В.] Народные рассказы о кладах. (Материалы для характеристики миросозерцания крестьянского населения Купянского уезда) / П.И. // Харьковский сборник. Х., 1890. Вып. 4, отд. 2. С. 148.
69.ИвановаА.В., МарусовП. Материалы для этнографического изучения Харьковской губернии. Слобода Кабанье / А.В.Иванова, П.Марусов // Харьковский сборник. Х., 1893. Вып. 7. С. 413460.
70.ІвановП.В. Листи до М.А.Янчука / ПетроІванов; передмова, публ. та коментар М.Красикова // Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. Х., 1994. Т. 3. С. 161166. (Матеріали та публікації).
71.Из уст народа: Малорусские рассказы, сказки и пр. / Б.Д.Гринченко. Чернигов, 1900. VIII, 488c.
72.Іларіон,митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. / Митрополит Іларіон. К.: АТ «Обереги», 1994. 424с.
73.Історія Слобідської України: навч. посібник з народознавства та краєзнавства / за ред. В.І.Торкатюка, О.Л.Сидоренка. Х.: Основа, 1998. 368с. (Харк. пед. ун-т ім. Г.С.Сковороди, Харк. художн.-промисл. ін-т).
74.Казки про тварин / упоряд., вступ. стаття та прим. І.П.Березовського. К.: Наук. думка, 1976. 574с. (Українська народна творчість).
75.КалайденскийК. [Рецензія] / К.Калайденский // Маяк. СПб., 1844. Т.13. С. 126. Рец. на кн.: Молодик на 1843 год. Х., 1843. (Новые книги).
76.[Квитка-ОсновьяненкоГ.Ф.] Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком / Грыцько Основьяненко. М., 1834. Кн.1. 380 с.
77.[Квитка-ОсновьяненкоГ.Ф.] Украинские анекдоты // Молва. 1833. № 65. С. 259260.
78.Квітка-Основ’яненкоГ.Ф. Зібрання творів у 7 т. / Г.Ф.Квітка-Основ’яненко. К.: Наук. думка, 19781981.
Т. 7. 1981. 567с.
79.КирданБ.П. Собиратели народной поэзии. (Из истории украинской фольклористики ХІХв.) / Б.П.Кирдан. М.: Наука, 1974. 280с. (Акад. наук СССР. Ин-т мировой литературы им. А.М.Горького).
80.КирчівР.Ф. Етнографічне районування України / С.А.Макарчук, Ю.Г.Гошко, Р.Ф.Кирчів та ін. // Етнографія України: навч. посіб. / 2-е вид., перероб. і доп., за ред. проф. С.А. Макарчука. Львів: Світ, 2004. С. 123148.
81.КозарЛ.П. Борис Грінченко як фольклорист: монографія / КозарЛ.П. К.: ІПК ДСЗУ, 2005. 147с. (НАН України, Ін-т мистецтвознав., фольклорист. та етнолог. ім. М.Т.Рильського).
82.Колоскы: збирнык казок та оповиданнив. Одесса, 1891. 114с.
83.[КолосовМ.А.] [Рецензия] / М.К. // Русский филологический вестник. 1879. Т. 1. С. 115122. Рец. на кн.