Е Т Н О Т И П И ТА ЇХ Х У Д О Ж Н І С Т Е Р Е О Т И П И В У К Р А Ї Н С Ь К О М У А Н Е К Д О Т І (на матеріалі видань ХІХ століття)

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

СТОКОЛОС-ВОРОНЧУК ОКСАНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 398.23 (477) «18»

Е Т Н О Т И П И ТА ЇХ Х У Д О Ж Н І С Т Е Р Е О Т И П И
В У К Р А Ї Н С Ь К О М У А Н Е К Д О Т І
(на матеріалі видань ХІХ століття)
10.01.07 фольклористика

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Остапик Іван Дмитрович,
кандидат філологічних наук, доцент

Львів 2004

ЗМІСТ

Вступ.......................................................................................................... 3
Розділ І. Анекдот як жанр комічного в українському фольклорі......... 13
1.1. Історіографія фіксацій та інтерпретацій анекдоту................. 14
1.2. Особливості зображення етнотипних й стереотипних образів 30
1.3. Об’єкт комічного в анекдотах на етнотематику.................... 48
Розділ ІІ. Детермінанти тематичного розмаїття в анекдотах про етнотипи (на матеріалі видань ХІХ ст.)....................................................................... 62
2.1. Анекдотна інтерпретація образу-стереотипу......................... 62
2.2. Естетика смішного в українському анекдоті про етнотипи: від іронії до сарказму................................................................................................. 72
Розділ ІІІ. Літературні ремінісценції фольклорних анекдотичних сюжетів на етнотематику............................................................................................... 116
3.1. Абрис генези й еволюції інонаціональної теми в українській літературі: від інтермедій до «Енеїди»......................................................... 116
3.2. Художня реалізація етномотиву у творчості С.Руданського 139
Висновки................................................................................................ 162
Література ............................................................................................. 169
Додатки ................................................................................................. 191

ВСТУП

Сміхова культура, зумовлена особливостями людської психіки, охоплює народні обряди й знаходить свій вияв у різних жанрах усної і писемної словесності всіх народів світу. Це універсальне явище по-різному проявляється на конкретно-історичних етапах людського буття та в національних літературах, що сформувалися на підгрунті рідної культури і її контактів з культурою інших народів.
Актуальність дисертаційного досліження детермінована рядом факторів.
По-перше, складний, у певних своїх атрибутах амбівалентний феномен сміхової культури не у всіх її жанрах належно вивчений, тому ця проблема залишається й понині. На необхідність з’ясування специфіки сміхової культури наголошував, зокрема, М.Бахтін у своєму дослідженні про Рабле, яке й у наш час не втратило свого методологічного значення. Він вважав, що своєрідність народного сміху, базисного для вивчення розвитку європейської художньої культури, ще не розкрита [17, с.6]. Це стосується особливо живучого і мобільного жанру анекдоту в українському фольклорі, сутність змісту й форми якого потребує всебічних студій. Адже в радянських посібниках з усної народної творчості на нього звертали увагу лише як на знаряддя класової боротьби, наводили приклади так званих антипанських анекдотів, часто позбавлених гумору (О.Дей, З.Нестер, Ф.Лавров). Але цілком проігноровано той факт, що анекдот як жанр виконує не тільки викривальну функцію (політичний анекдот), а й розважальну, не позбавлену філософічності іронічного погляду на суєту суєт.
По-друге, вивчення різних напрямків сміхової культури загалом і в переломленні її крізь жанрову «лінзу» анекдоту зокрема, а відтак у показі його, анекдоту, поліфункціональності в різних тематичних пластах і конкретніше у сфері міжетнічних взаємин є назрілою потребою сучасного дослідження. Адже так історично склалося, що у межах окресленого простору (у даному випадку України) співіснують різні етнічні групи, які утворюються у процесі довговікового спілкування. Органічним є співіснування автохтонів з прибулими представниками інших народів у взаємопошані. Такі стосунки у своєрідній художній трансформації відображені в словесності різних етнічних культур.
Ось чому принцип всесторонності вивчення даного пласту народної словесної сміхової культури вимагає не оминати образів росіянина, білоруса, поляка, єврея, татарина, німця, цигана і т.д., зображених в українських текстах різних фольклорних жанрів, у тому числі й в анекдоті. Щоправда, в анекдотичній ситуації з більшою чи меншою мірою добродушності об’єктом сміху стає не тільки іноетнічний типаж, а й представник автохтонної національності, і тоді вже самоіронія є основним засобом художньої експресії дотепу. Це закономірно, бо фольклор завжди був надзвичайно чутливим барометром суспільних настроїв і думок. У той же час питання сприйняття українцями росіян, поляків, євреїв, білорусів, циган і самих українців крізь призму сміхової традиції було і залишається одним з найскладніших та найцікавіших.
По-третє, назріла потреба проаналізувати стереотипні елементи етнохарактеристик, але у контексті сміхових явищ традиційної культури. Тобто подати фольклористичний зріз осмислення та подолання деяких сталих поглядів і художніх стереотипів щодо характеристики певних етнотипів.
Ведучи мову про літературні етнотипи, ми мали на увазі «образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації, залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним» [149, с.686]. А він (етнотип), зрозуміло, співвідноситься з національним характером, який синтезує в собі особливості поведінки, вчинків, а також знань про інші етнотипи.
Виходячи з вищевказаного, необхідно враховувати і національно-психологічні особливості співжиття автохтонів і прибулих народів, що зумовлює невидиме «перетікання» від етнотипів до їх стереотипів. І.Дзюба дає таке визначення поняття «стереотип»: « [] застигле уявлення, яке не встигає за динамікою реальних процесів, а отож і втрачає адекватність їм. Стереотип містить інформацію про явище, але ту, що є або з часом стала ­ неповною чи спотвореною» [80, с. 38].
По-четверте, у народознавчій площині дослідження питання буття націй та їх взаємин майже не було. Лише деякі автори торкнулися окремих народознавчих аспектів цієї проблеми. Так, у другій половині ХІХ ст. про потребу збирання та інтерпретації народних творів, у яких би яскраво виявлялися різні національні типи, писав Л. Мацевич у праці «Поляки і Русини. До історії їх побутових відносин» (1882) [159]. Він указував на необхідність історичних досліджень, які б базувалися на проблемах співіснування народів на політичному рівні, а також на побутовій основі. Ставили цю проблему І.Беньковський «Из народних рассказов, характеризующих национальные типы» (1890) і В.Гнатюк «Казки, байки, оповідання про історичні особи, анекдоти» (1898), «Зносини Українців із Сербами» (1906), М.Драгоманов «Евреи и поляки в юго-западном крае» (1875) (торкається сторін життя представників цих національностей та вказує на суспільно-соціальні причини, які впливали на саме такі міжетнічні взаємини), «Про українських Козаків, Татар та Турків» (1876) і П. Ковалко «Очерки национальных типов в украинской народной словесності» (1883), М.Костомаров «О русско-польских отношениях» (1886), «Дві руські народності» (1861) (яку автор будує у формі порівняння цих двох національних типів, на основі зіставлення духовних портретів росіянина та українця), «Іудеям» (1862) (аналізує національний тип євреїв, їх поселення на Україні та дає оцінку тим політичним і соціальним причинам, які стали домінатними у побутових стосунках з українцями чи поляками) і М. Кулішер «Очерки сравнительной этнографии и культуры»(1887), О.Потебня «Обьяснение малоруських и сродных народних обрядов и поверий» (1865) і П.Чубинський «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край. Евреи. Поляки. Племена немалорусского происхождения. Малоруссы» (1872), І.Франко «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910).
Чи не найбільше наукових досліджень присвячено вивченню ролі комічного, природи сміху й особливостей української сміхової традиції. Серед них вирізняються праці багатьох науковців: В. Гнатюка (1916; 1920)[54; 55], М. Драгоманова (1886; 1899) [85; 89], А. Кримського (1928; 1929) [134; 135], О. Потебні (1894) [187 ], М.Сумцова (1896, 1899) [219; 221], І. Франка (1896; 1910; 1924)[163; 236; 239], М.Возняка (1919) [40], О. Дея (1975; 1986) [76;77], С. Єфремова (1923-1929) [99], Г. Нудьги (1959; 1961)[174; 175], Ф. Лаврова (1961; 1963) [141; 142], З. Нестер (1958)[171], М. Яценка (1977)[255],С. Мишанича (1986) [165], І. Кімакович (1996)[117] та багатьох інших. Але у названих вище працях дослідження стосувалися проблем походження, характеристики та психології сміху в певному культурно-історичному періоді, а зовсім не торкалися сміхового бачення-характеристики різних етнотипів.
Бурлескні вірші, шкільні драми, вірші-травестії це те підґрунтя, на якому виникла і продовжила розвиватись та вдосконалюватись національна сміхова традиція. І хоча її основою була українська культура, але корінням вона сягала у світову. Саме мандрівні дяки започаткували ту світську літературу, яка віддзеркалює сміхові традиції. Велике значення для розвитку сміхової культури мали твори І. Вишенського[33], І.Галятовського [40], Ф. Прокоповича [188], Г. Сковороди [210]. Як доводив Л. Махновець, у них трапляються «окремі сатиричні картини, сатиричні образні комплекси, сатиричні вкраплення, принизливі епітети, глузливі прізвиська» [158,с.377]. Та сміх у цих творах лише пародіював ситуацію, а не заперечував релігійних поглядів.
Серед найрізноманітніших жанрів українського фольклору анекдот найвагоміший «поціновувач» гумору та сміхової культури, її органічний складник. Саме в ньому сміх став необхідною умовою побутування. А сміх, як відомо, «веселий лікар». «Він існує задля того, щоб сміятися над усім, що ганьбить справжню красу людини», писав М. Гоголь [56, с.5]. Продовжує цю думку Д. Федоренко, який чільне місце в системі жанрів сміхової культури відводить анекдотам, адже саме вони негативне «викривають», а позитивне стверджують. Від їхніх «пострілів» може розкритися «ледь помітна рисочка національного менталітету» [Федоренко, 1997. с.82].
Водночас існують різні погляди на визначення жанрової особливості анекдоту і різні спроби його типології. У першому розділі дисертації ми проведемо дослідження генези та розвитку семантики терміна «анекдот». Нагадаємо лише, що початкове значення цього терміна побутові меморати. Порівнюючи українську назву «анекдот» із термінами, які вживають для означення творів розважального жанру в інших мовах, ми зауважили певні паралелі. І. Кімакович наводить приклад з польської літератури, де поруч із назвою «anekdota» вживають: «źart», «dykteryjka» (жарт, анекдот); «dowcip», «kawał» (дотеп, жарт); «figlik», «facecja», «fraѕzka», «gadka» (короткий жартівливий твір). Дослідниця зауважила, що зміна в семантиці терміна «анекдот» пройшла від «меморатності» до «фабульності» [117]. З цим твердженням варто погодитись.
Щодо проблеми етнотематичного спрямування анекдотів наведемо слова Петрушевича [45], де він наголошує, що «коли нам є цікавою автобіографія хоча б однієї людини, то ще більш захоплюючою і повчальною буде характеристика руської землі і її жителів, що заключається в прізвищах, говорах[...], що висловлюють неупереджений і щирий суд наших предків» (Там само, с. 105). У цій характеристиці буде щось їдке і сварливе, а щось добре і сатиричне. Варто згадати й працю П. Шафарика «Славянские древности» [246], у якій він порівнює різні народи з тваринами. Турчин змій, татарин тхір, русин видра, болгарин бик, німець сорока, єврей хом’як або язвець. Що це випадковість чи тривале дослідження інонаціональної теми? Адже від адекватного і повного сприйняття сукупності характерних рис певних народностей залежить пізнання духу і звичаїв усіх національностей, що мешкали на території «землі руської».
Бачення етностосунків у площині сміхової творчості, аналіз історичної динаміки як процесу віддзеркалення традиційних народних уявлень та стереотипів поведінки, що пов'язані зі сміхом, це питання, які лише зараз стають предметом осмислення як істотні риси народного світогляду. Тому визначальним лейтмотивом нашої роботи вважаємо слова відомих представників української та єврейської націй: «Ми повинні пізнати одне одного не через окуляри пересудів[], але як люди між людьми. І пізнати одне одного, за змогою такими, як ми є» (Глава УГКЦ Любомир Кардинал Гузар) і «Чужими очима іноді ми бачимо набагато більше, ніж своїми» (Головний рабин України Рав Яків Дов Блайх) [232, с. 19-21].
Об’єктом дослідження даної роботи є тексти анекдотів про етнотипи та їхні взаємини в записах і публікаціях ХІХ століття.
Предмет вивчення етнотипи та їх стереотипи в українських анекдотах, а також жанрово-стилістичні особливості анекдотів етнотематики, їх типологія.
Мета дисертаційного дослідження: всебічно вивчити змістову наповненість анекдотів про етнотипи як органічну складову частину сміхової традиції; проаналізувати типологію мотивів анекдоту і багатство його сюжетів, особливості їх побутування; показати своєрідність його жанрової структури й стилю, зумовлену ситуативними моментами контактів носіїв різного етноменталітету.
Відповідно до цієї мети передбачено вирішити такі завдання:
─ з’ясувати жанрову природу анекдоту;
─ простежити еволюцію його жанрових модифікацій;
─ визначити жанрові та стильові особливості українських анекдотів,
персонажами яких є українець, єврей, білорус, росіянин, німець, поляк чи циган;
─ проаналізувати стереотипні й жаржові елементи етнохарактеристик у зіставленні з дійсним станом речей;
простежити вплив анекдотів про етнотипи на літературні жанри української культури.
Методологічною основою дисертації є комплексне дослідження анекдоту на етнотематику. Для всебічного охоплення теми про етнотипи та їх художні стереотипи в українському анекдоті (на матеріалі видань ХІХ століття) вважаємо за доцільне використати принцип історизму, історико- порівняльний і етно-психологічний методи, методику жанрового аналізу твору. Методологічне значення для нас мали роботи вітчизняних та зарубіжних дослідників у галузі генології, сміхової культури, літературознавства, психології, етики й естетики, які стосуються тих чи інших моментів побутування анекдоту про етнотипи, характеру та особливостей його зв’язку з художньою літературою. Це праці В.Гнатюка, Б.Грінченка, М.Драгоманова, М.Костомарова, А.Кримського, М.Максимовича, І.Манжури, О.Потебні, М.Сумцова, П.Чубинського, І.Франка, М.Грушевського, О.Баранникова, М.Петрова, С.Єфремова, Е.Курганова, Ф.Лаврова, Л.Махновця, Г.Нудьги, С.Грици, І.Дзюби, І.Денисюка, В.Давидюка, Л.Дунаєвської, Р.Кирчіва, Т.Колотила, І.Остапика, Д.Сауки, І.Кімакович, М.Швей та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській фольклористиці зроблено спробу системно-комплексного осмислення національної специфіки етнотипів у її переломленні через оптику жанру анекдоту, народних етностереотипів; узагальнено трактування жанру анекдоту в працях учених й запропоновано свою дефініцію цього жанру; доповнено фактичні дані стосовно тематичного розмаїття анекдоту на етнотематику; досліджено проблему видозміни творів сміхових жанрів.
Джерельною базою для аналізу були публікації ХІХ ст. фольклорних текстів, у яких в іронічній тональності виступають образи поляка, єврея, росіянина, білоруса, цигана, німця, а також українця. Використані архівні матеріали, що зберігаються у відділах рукописів Інституту мистецтвознавста, фольклористики та етнології ім. М.Рильського, на кафедрі української фольклористики ім..Ф.Колесси та особисті записи, здійснені протягом 1994-2000 рр.
Практична цінність роботи. Результати та висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані в спеціальних навчальних курсах з фольклористики, літературознавства (історія літератури епохи ХІХ ст), а також у вивченні малих прозових жанрів у контексті сміхової традиції.
Зв’язок теми дисертації з науковими програмами, планами, темами кафедри. Робота виконана на кафедрі української фольклористики імені Філарета Колесси Львівського національного університету імені І.Франка в руслі кафедральної наукової проблематики, зокрема, з дослідження жанрів усної словесності, питань текстології й української психоестетики та історії фольклористики.
Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаної літератури, що нараховує 265 позицій. Обсяг дисертації становить 192 сторінки, у тому числі основного тексту 167 сторінок.
Апробація результатів роботи: Дисертацію обговорено під час засідання кафедри української фольклористики імені Ф.Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка. Результати дослідження були апробовані на наукових семінарах кафедри, звітних наукових конференціях викладачів та аспірантів Львівського національного університету імені І.Франка, а також у виступах на таких наукових конференціях:
1.Наукова конференція: «Українська етнологічна наука на межі ХХ і ХХІ ст.» (29-30 березня 2001р., м.Львів);
2.Звітна наукова конференція викладачів та аспірантів Львівського національного університету (14 лютого 2001р., м.Львів).
3.Міжнародна наукова конференція: «2000-ліття Різдва Христового і народна культура» (11-13 жовтня 2001р., м.Львів);
4.Сімнадцята щорічна наукова франківська конференція (20-22 листопада 2002р., м.Львів).

Основні положення дисертації висвітлені у таких статтях та тезах,
що опубліковані в наукових виданнях:
Християни і євреї у світлі уснословесної традиції // Народознавчі зошити Львів, 2003 - № 1-2 (49-50). ­­ С.66-70;
Анекдот як комічний жанр українського фольклору // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Динаміка наукових досліджень 2003».- Т.3.- Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003.-С.53-54;
Євреї у рецепції української гумористичної традиції: проблема уснопоетичних джерел // STUDIA METHODOLOGICA. ­Тернопіль, 2003 № 13С.146-150;
Інонаціональні відносини як народознавча проблема // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції: «Україна наукова ’2003», Т.7. Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. С.53-54;
Вічне про вічне, або єврейські мотиви та образи у контексті давньої української літератури // Філологічні студії Луцьк, 2003 № 3-4 (23-24) - С.31-38;

Інонаціональні анекдоти: до питання побутування та функціонування цього жанру // Матеріали УІІ Міжнародної наково-практичної конференції «Наука і освіта «2004». 2004. Т.6.- С.68-69;

Особливості фольклорних творів сміхової культури // Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції «Науковий потенціал світу ’2004», Т.72.- Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004.- С.50-52.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Таким чином, проведене дослідження фольклорного і літературного матеріалу дозволяє зробити певні узагальнення про етнотипи та їх стереотипи у фольклорі (зокрема, анекдоті), а також розкрити специфіку побутування та функціонування цього жанру. Адже анекдот ─ універсальний жанр, бо він побутує в різних соціальних групах, залежить від статевого і вікового цензу і в їх межах виявляє свою специфіку. Дівочі анекдоти одні, юнацькі інші, а дитячі ще інші. Анекдот у макросистемі національної сміхової традиції є своєрідним мікроелементом, який вбирає в себе певні елементи одних форм або дає поштовх для розвитку іншим. Дотичними до анекдоту (у межах сміхового простору) слід вважати коломийку, байку, народну новелу, сатирично-гумористичну казку, пародію та прислів’я.
У роботі простежено своєрідне деформоване у параметрах сміху, зображення етновзаємин у соціально-політичному контексті. Саме багатогранність національної своєрідності фольклору дозволяє вивчати життєвий матеріал через історичний досвід народу, його працю, побут і звичаї. І в цьому вченні не ізолюєш тих, які жили разом, взаємовпливали один на одного і взаємовідштовхувалися. Не потрібно відділяти національне від інтернаціонального (загальнолюдського). Кажучи про національні особливості анекдотів, їх генологію, термінологію та виокреслення з їх пласту етнотематики, хочемо наголосити: цей жанр сам по собі є втіленням контрасту «схожість-несхожість». Тобто, суть сміху начебто залишається однаковою, та форми відтворення смішного є різнобарвними передусім тому, що кожна історична епоха надавала їм різного відтінку. Хоча зрозуміло, що домінанта системи цінностей та ідеалів і естетичні категорії залежали від суспільно-історичного часу. Відповідно й сам анекдот відтворює певний дуалізм: осміюючи невідповідність, він не канонізує моральних законів певної епохи.
По-друге, цей жанр є втіленням певної естетики, через призму якої виявляється незвичайний ракурс, коли сутність людини розкривається в комедійному плані. Можна сказати, що це змістовна форма народної філософії. Вона фіксує індивідуальне бачення з погляду семантики. І, мабуть, найпарадоксальніше, що сам процес абстрагування має тенденцію до гіперболізації, а сама мова в анекдотах є тематичним знаком (діалог-монолог), своєрідною емблемою.
По-третє, побіжний огляд теорії анекдоту і його міжжанрових зв’язків дає підстави стверджувати, що цей динамічний жанр усної народної творчості з огляду на його специфіку має певний потенціал щодо окреслення загального національного типу, етнотипу. Зрозуміло, що анекдот, витворюючи певний тип, реалізував і свої приписи реакції на ймовірні контакти з євреями, росіянами чи поляками і створював їх стереотип. Адже рисами, якими нагороджено українців, німців чи євреїв, не обділені й інші етнотипи. При цьому дуже важливе те, як сприймають себе певні етноси крізь призму сміхової традиції.
Потрібно пам’ятати, що, з одного боку, це фіксація життя, а з другого типізація одиничного, нанизування сюжетного. Є ще одна цікава риса: узагальнюючи поодиноке, часткове, анекдот неначе віддзеркалює його, по-своєму інтерпретуючи той чи той приклад. Іншими словами, це образ і причина чогось такого, що завжди зумовлене ситуативним контекстом. А анекдот по-мистецьки синтезує певні суперечності, висловлює асоціативно і відтворює у певному стереотипі. Наважимося сказати, що анекдотна ситуація подібна до ситуації в цирку: на натягнутому шнуркові балансує артист і щоб не впасти, весь час рухається, шукає рівноваги, але йде до мети. Анекдот також балансує між поетичною філософією народу і його вигаданою ситуацією, яка начебто була насправді. Співвідношення між комічним об’єктом і людиною залежить і від особистого характеру, і від бачення епохи.
На підставі досягнутих результатів хочемо наголосити:
дослідження анекдотів потрібно розглядати лише в синтезі діахронного та синхронного аспектів, що є визначальним у розумінні уснословесного твору, його характері, традиції та особливості побудови;
діахронний аспект (В.Пропп) передбачає бачення твору в систематизації проявів смішного та комічного;
синхронний аспект (М. Ріффатер та М. Ямпольський) вимагає аналізу анекдотів на постструктуральному рівні. Тобто, по-перше, щоб кожен із розглянутих зразків мав оповідача та слухача. По-друге, вони повинні мати «суб’єктивний» компонент;
основною словесною формою анекдоту є діалог, який, складаючись з коротких, але лаконічних фраз персонажів, типізує образи;
діалоги-мініатюри можуть мати лише 2-3 рядки, але в них повинна бути сконденсована максимальна концентрація думки;
контрастування будується на основі протиставлення ознак і соціальних, і моральних якостей персонажів. Так званий принцип компліментарності;
природне утвердження «свого» над «чужим»;
лаконічність анекдотів полягає в їхній здатності зосередитися на головному, типовому для багатьох випадків;
простежується принцип нанизування на тематичному або сюжетному рівнях;
несподіване закінчення, пуант, є логічно вмотивованим і несе в собі головне естетичне навантаження;
ознаками, які визначають своєрідність народного анекдоту, вважаємо здатність до варіативності і трансформації.
Аналіз анекдотів етнотематики дає змогу зробити певні висновки, виділити деякі особливості:
взаємозв’язок соціальних, побутових, культурних і політичних елементів у анекдотах етнотематики є тією причиною, що спонукала до різних оцінок етнотипів. І, незважаючи на лаконічність та стислість, ці оцінки переконливо передають окремі типові категорії національного характеру, які для представників іншого етнотипу здаються смішними;
діалог анекдотів цієї групи побудований на зіставленні контрастної пари: я-він, християнин-не християнин, свій-чужий, друг-ворог;
анекдоти етнотематики охоплюють різноманітні побутові взаємини поляків, євреїв, росіян, циган та українців;
цикл анекдотів етнотематики про жінок значно менший, ніж про чоловіків;
наголошуємо, що і для анекдотів етнотематики є визначальним висловлення головної думки через пуант. Як і те, що вони своєрідно засобами гумору та сатири образно узагальнюють реальну дійсність;
в анекдотах про етнотипи ми можемо виділити два різновиди за типами головних персонажів. У першому цей образ-стереотип виступає як представник вищого, панівного класу. У другому різновиді цей етнотип часто контамінується з образом блазня чи наївного простака, який нічого не розуміє і все робить не так.
анекдоти етнотематики не можна розглядати лише як невід’ємний складник національної сміхової культури чи як твори своєрідної художньої форми і жанру. Основну увагу ми повинні сфокусувати на внутрішньому «я» дійових осіб, на контексті, але в безпосередньому взаємозв’язку з історичною епохою. Потрібно пам’ятати й про те, що на всіх етапах трансформації анекдоту характерним є тісний взаємозв’язок і взаємозбагачення між усною та літературною традиціями.
Етнотематику ми спостерігаємо ще в піїтичних літописах і патериках XI-XIII століть це час героїзації мучеників, звеличення релігійних сподвижників та ревного служіння Богові. Тож цілком закономірно, що героями цих пам’яток давньоруської літератури ставали персонажі Святого Письма Старого та Нового Завітів.
Через деякий час поруч із піїтичним, «високим» віршописанням з’являються й твори «низького» жанру гумористичні та сатиричні вірші, казки й анекдоти, які були справді народними, бо ввібрали в себе народний гумор, світогляд і мову та й поширювалися найперше серед простого люду. Окрім традиційних біблійних персонажів, у цих творах змальовано й звичайних людей українців та представників інших національностей, що населяли тоді Україну: росіян, євреїв, циган, білорусів, поляків, німців тощо. Саме український гумор, який, по суті, є підґрунтям народних віршів та анекдотів, не принизливо та їдко, але досить добродушно допомагав викривати негативні риси, притаманні представникам указаних етнотипів.
Згодом до гумористичних творів додалися драматичні так звані «інтермедії» чи «інтерлюдії», що їх спочатку грали в антрактах «серйозних» релігійних вистав, а пізніше вони виділилися в окремий драматичний жанр. Можна сказати, що головним персонажем інтермедій стає саме життя народу з усіма його перипетіями. Відзначимо також демократичність і динамічність цього жанру: для нього характерне розмаїття і постійне взаємопроникнення форм і персонажів. Створюваний комічний репертуар було закладено в самих об’єктах осміювання певних особливостях, вадах того чи того національного характеру, менталітету. Виведена в інтермедіях галерея стереотипів-образів, «панорама племен, наречий, состояний» [Ковалько] відображає, по суті, найхарактерніші комічні риси зображуваних етнотипів.
Образ поляка, єврея, росіянина, цигана чи німця, на який ми натрапляємо в літературних творах XVIII-XIX ст., можна назвати своєрідною квінтесенцією всіх їх звичок, рис характеру і поглядів, що вже були зображені у фольклорних творах, зокрема, анекдотах. Така взаємодія усної словесності та професійної літератури визначила специфіку художньої реалізації інонаціонального мотиву та образу у творах Степана Руданського:
Гуморески С. Руданського, з одного боку, глибоко закорінені в народну творчість і живляться безпосередньо з її надр, а з другого, самі по собі є етапним, хрестоматійним явищем у розвитку української літератури ХІХ ст. як яскраві зразки плідної взаємодії народного гумору і мистецького дару письменника;
всі «співомовки» віддзеркалюють різноманітні соціально-побутові ситуації і розкривають комізм останніх. Але потрібно зауважити, що недоліки суспільного життя, негативні риси єврейського, польського, російського чи німецького етнотипів висміяно лише з позицій моралі, звичаєвого права, яке домінувало тоді в українському суспільстві;
про кого б не мовилося в гуморесці, тут завжди є позитивний герой оповідач. Усвідомлення позиції оповідача шлях до з’ясування ідейного змісту співомовок С. Руданського;
етноніми «хохол», «кацап», «лях», «москаль», «жид», «литвин» які ми раз у раз зустрічаємо у творах Руданського, не принижують національної гідності людини, яка є комічним героєм співомовки. Адже саме ці назви побутували тоді серед народу. Але і в таких випадках сміх Руданського побутово-локальний, толерантний, гуманний, щирий. Цей сміх, за своєю суттю, є глибоко закоріненим у народнопоетичну творчість українського народу.
Незважаючи на те, що певні особливості характеру, звичок і поведінки поляків, євреїв, росіян, німців та циган та ін. українцям здаються анекдотичними (смішними), співжиття цих народів з автохтонами на теренах України практично було мирним й терпимим. А гумор, що був невід’ємним елементом народних, а згодом і літературних творів про етнотипи, лише допомагав українцям краще пізнавати себе і довколишній світ.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аксаков И. Исследование о торговле на украинских ярмарках. Спб., Тип. имп. акад. наук, 1858. 387 с. / Труды имп. русского геогр. о-ва/.
2. Андреєв Ю. Фольклор чи література?// Радянське літературознавство. 1971. - № 7.- С.45-52.
3. Андріанова Перетц В.П. З історії сатиричної гумористичної літератури XVIІ XVIII ст. // Радянське літературознавство. 1939. № 4. С.81-84
4. Андрієвський О. Бібліографія літератури українського фольклору. Київ, 1930. 832 с.
5. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької Львів, 1996. 633 с.
6. Антологія світового анекдоту: Жарти, смішки та правди трішки / Упоряд. О.М.Єфремова - К.: Довіра, 1995. - 278 с.
7. Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О.Тодійчук, В.Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В.Ульяновського. К.: Либідь, 1995. 816 с.
8. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 128 с.
9. Архів Інституту мистецтва, фольклористики та етнології імені М.Рильського (ІМФЕ).
10. Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию А.Афанасьева-Чужбинскаго. Ч.1. Изд.2-е. СПб.: Базунов, 1863. Ч.1. Очерки Днепра.­ 465 с.
11. Багалій Д. Нариси Української історіографії. / Вид.: Акад. Наук УРСР. Іст. філол. відділ. Збірник. Т.1-2. К., 1923-1925. 235 с.
12. Барабаш Ю.Я. Поет і час / Статті та літ. портрети. К.: Рад. письменник, 1958. 199 c.
13. Барабаш Ю. Вопросы эстетики и поэтики. Изд. 2-е, доп. М., «Современник», 1977. 400 с.
14. Баранніков О.Г. Українські цигани. Київ, 1931. Книга 2. 60 с.
15. Барвінський О. Виїмки з української народної літератури. Виїмки з народного письменьства ХІХ в. (Від смерти Тараса Шевченка). Львів, 1922. Ч.ІІІ. 317 с.
16. Баронин А.С. Этническая психология. Киев: Тандем, 2000. 264 с.
17. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. Москва: Художественная литература, 1990. 543с.
18. Бахтин М.М. Эпос и роман. СПб.: Азбука, 2000. 304 с.
19. Беньковский И. Из народных рассказов характеризующих национальные типы // КСт., 1890, т.30, год.8.С. 324-326.
20. Березовський І.П. Принципи видання казкового епосу в багатотомній серії «Українська народна творчість» // ІХ Міжнародний з’їзд славістів: Історія, культура, фольклор та етнографія слов’янських народів. Доповіді. К.: Наукова думка, 1983. С. 282-294.
21. Бібліографія українського народознавства: У 3 т. / Зібрав і впорядкував М.Мороз. Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. Кн.1. 494 с.; кн.2. 1097 с.
22. Борев Ю. Искусство интерпретации и оценки / Опыт прочтения «Медного всадника» М.: Советский писатель. 397 с.
23. Борев Ю. Основные эстетические категории. Москва: Высшая школа, 1960.­ 269 с.
24. Бріцина О.Ю. Українська народна соціально-побутова казка: (специфіка та функціонування). К.: Наукова думка, 1989. 152 с.
25. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. Т.1-41.СПб., 1890-1904. Т.11. Домицин-Жилон, 1894. 958 с., 12 л. илл.
26. Бромлей Ю.В. Современные проблемы этнографии: (Очерки теории и истории) М.: Наука, 1981. 390 с.
27. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. К.: Довіра, 1992. 414 с.
28. Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст. К.: Художня література, 1959. 599 с.
29. Быт подолян. Издаваемый К.Шейковским. К.: Губ.тип., Т.1., Вып.1, 1860.71с.; Вып.2, 1860. 74 с.
30. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины. Учеб. пособие / Под ред. Л.В.Чернец. - М.: Высшая школа, 2000.- 556с.
31. Вертій О. Народні джерела творчості І.Франка. Тернопіль: Підручники & посібники, 1998.- 255 с.
32. Виноградова Л. Мифологические персонажи в восточнославянском фольклоре. Москва: Индрик, 2000. 432 с.
33. Вишенський І. Твори. К.: Худ. література, 1959. 270 с.
34. Bишня О. Твори. У 5-ти томах. Т.І. Усмішки, фейлетони, гуморески. К.: Дніпро, 1974. 456 с.
35. Відділ рукописів Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка // Франко І., ф.3, № 749, арк.1.
36. Вільчинська І.Ю. Етноцентризм: між «я» та «ми» ідентифікаціями. //Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць / Головн. ред. С.В.Ківалов; заст. головн. ред. Л.І. Кормич Одеса: Юридична література, 2001. Вип.12. С.649-658.
37. Выготский Л.С. Собрание сочинений:В 6-ти т./ Гл. ред А.В. Запорожец. - Т.2. Проблемы общей психологии. - М.: Педагогіка, 1982. - 504с.
38. Вовк Ф.К. О сельських ярмарках и о значении их для изучения ремесленной и кустарной промышленности / СПб /, 1873. 25 с.
39. Возняк М. Знадібки до української великодньої драми. Львів, 1927 35 с.
40. Возняк М. Початки української комедії (1619-1819) Львів: видання Всесвітньої Бібліотеки (Всесвітня бібліотека № 19), 1919. 251 с.
41. Возняк М. У століття «Зорі» Маркіяна Шашкевича (1834 1934). Нові розшуки про діяльність його гуртка. - Львів, 1935. - 145с.
42. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. К.: Оберіг, 1991. Т. 1. 456 с.
43. Галаган Г. Малорусский вертеп или вертепная рождественская драма // К.Ст., кн. Х., Т.IV, 1882.С.1-38.
44. Галахов А. История русской словесности, древней и новой. Т.1-2. Спб., тип. Глав. Упр. военно-учебн. заведений, 1862; Т.1 История древней рус. Словесности / История новой до Карамзина, 1862. Х. 596 с.; Т.2 История новой словесности от Карамзина до Пушкина. / Первая половина, 1868. IV 336 с.
45. Галицко-русская Матица: Научно-литературный сборник / Ред. Дедицкий Б.А. Львов: Ставропигийская типография, 1868. В.1 IV. 386 с.
46. Галицько-Руські народні легенди / Зібрав В.Гнатюк // Етнографічний збірник. Львів, 1902. Т.ХІІ. 215 с; Т.ХІІІ. 287 с.
47. Галицько-руські народні приповідки. Т.П., Вип.І (Діти Кпити). Упорядник: І.Франко // Етнографічний збірник. Львів, 1907. Т.23. 300 с.
48. Галичина и Молдавия, путевые письма Василия Кельсиева / СПб., Тип. Головина, 1868. IV, 351 с.
49. Гачев Г. Национальные образы мира. М.: Советский писатель, 1988. 448 с.
50. Гей Н.К. Художественность литературы / Поэтика. Стиль. М.: Наука, 1975. 470 с.
51. Гнатишак М. Артизм творів Степана Руданського. Жовква, б.р. 63с.
52. Гнатюк В.М. Вибрані статі про народну творчість. [Упорядк., вступ. стаття та примітки М.Т. Яценка. Відп. ред. Дей О.І. ] К.: «Наукова думка», 1966. 247 с.
53. Гнатюк В. Галицько-руські анекдоти // ЗНТШ, Т.УІ. Львів, 1899. 370 с.
54. Гнатюк В. Рукописні гумористичні часописи // ЗНТШ, Т.130. Львів, 1920. С.133-167.
55. Гнатюк В. Українська народна словесність (В справі записів українського етнографічного матеріалу) Відень: Союз визволення України, 1916. 49 с.
56. Гоголь Н.В. Собрание сочинений. В 6-ти т. Под ред. С.И.Мошинского [и др.]. М.; Гослитиздат, 1959. Т.6. Избранные статьи и письма. [Подготовка текста и примеч. А.Н.Дубовикова]. 1959. 562 с.; 9л.илл.
57. Гринченко Б. Этнографические материалы собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. Вып.1-2. Чернигов, Тип.губ.зем., 1895-1896. П+IV+308 с.
58. Гринченко Б.Д. Из уст народа / Малорусские рассказы, сказки и проч. Чернигов, Земская тип., 1901.УШ, 488 с.
59. Грінченко Б. Веселий оповідач (200 оповіданнів). Чернигов. Друк. «Губ. правление», 1898. 108 с.
60. Грінченко Б. Як жив український народ / Коротка історія України /, Чернівці: «Руська Рада», 1909. 56 с.
61. Грица С.Й. Мелос української народної епіки. К.: Наукова думка, 1979. 248 с.
62. Грица С.И. Межэтнические связи в фольклоре пограничий: Методологические проблемы изучения межэтнических связей в фольклоре // Национальные традиции и процесс интернационализации в сфере художественной культуры. К.: Наукова думка, 1987. С.73-114.
63. Грицай М.С., Бойко В.Г., Дунаєвська Л.Ф. Українська народно-поетична творчість. К.: Вища школа, 1983. 359 с.
64. Грицай М.С. Давня українська проза: Роль фольклору у формуванні образного мислення українських прозаїків XVI початку XVIІІ ст. К.: Видавниче об’єднання «Вища школа», 1975. 152 с.
65. Грушевський М. Як жив український народ / Худ. оформл. Ю.Кудя. К.: Веселка, 1992. 109 с.
66. Гудзий Н.К. Литература Киевской Руси и украинско-русское литературное единение XVIІ XVIІІ веков / АН УССР. Ин-т литературы им. Т.Г.Шевченко. Отв. ред. А.В.Мишанич. - Киев: Наукова думка, 1989. - 376с.
67. Гумелев Л.Н. География этноса в исторический период. Ленинград, Наука, 1990. 279 с.
68. Гуревич А. Я. Категории средневековой народной культуры. М.: Искусство, 1987. 322 с.
69. Гусев В.Е. Эстетика фольклора. Ленинград: Наука, 1967. 319 с.
70. Давидюк В.Ф. Українська міфологічна легенда. Львів: Світ, 1992. 176 c.
71. Давидюк В.Ф. Чи казка справді небилиця? Луцьк.: Надстир’я. 9 с.
72. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка. 3-е испр. и значительно доп.; издание под ред. И.А. Бодуэна-де-Куртенэ. Т.14. М., Изд. т-ва М.О. Вольф, 1903-1906. Т.1.А-З, 1903. ХIV с.
73. Даль В. Пословицы русского народа. Сборник пословиц, поговорок, присловий, чистоговорок, прибауток, загадок, поверий и проч. М., Имп. о-во ист. и Древн. Рос. при Моск. ун-те, 1862. Lx, 1095 c.
74. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ поч. ХХ ст. Львів: Науково-видавниче товариство експрес, 1999. 277 с.
75. Денисюк І.О. Жанрові проблеми новелістики // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ поч.. ХХ ст.: Збірник наукових праць.- К.: Наукова думка, 1986. - С.94.
76. Дей О.І. Народні анекдоти // Народні усмішки, анекдоти, жарти, дотепи, бувальщини, небилиці. К.: Дніпро, 1986. С.5-21.
77. Дей О.І. Сторінки з історії української фольклористики. К., Наукова думка, 1975. 271 с.
78. Державина О.А. Фацеции. Переводная новелла в русской литературе XVIІ века. М.: Изд-во АН СССР, 1962. ­ 192 с.
79. Дзюба І. Взаємодія двох кульур і стереотипи її рецепції // Між культурою і політикою. К., 1998. 372 с.
80. Дзядевич Т. Від національного типу до стереотипу («Две русские народності» Миколи Костомарова і «Хмари» Івана Нечуя-Левицького) // Національний у-т «Києво-Могилянська академія». Філологія. Видавничий дім «КМ Асаdemia», Київ. - 1998. - С.64-67.
81. Дикарев Митрофан. Чорноморські народні казки й анекдоти // ЕЗ, Львів Т.ІІ, 1896. С.1-50.
82. До історії вертепної комедії на Україні. Розвідки М.Драгоманова // Розвідки про українську народню словесність і письменство. Т.1. Львів, 1897. С.145-152.
83. Додонов Р.Л. Формы правления этноментальности и их особенности // Нова парадигма. - Випуск 11. - Запоріжжя, ЗДУ, 1999. - С.73-82.
84. Донцов Д. Що таке інтернаціоналізм? Національно-політична б-ка. Вип. 1. Львів, 1927. 30 с.
85. Драгоманів М. Розвідки про українську народню словесність і письменство. Т.1- 4 Львів, 18991900. Т.2. 238 с.
86. Драгоманов М. Вибране. «мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні». Київ, «Либідь», 1991. 684 с.
87. Драгоманов М. Евреи и поляки в юго-западном крае // ВЕ, 1875, Т.4, № 7. С.134-179.
88. Драгоманов М. Про українських Козаків, Татар та Турків. Зложив М.Драгоманов. Київ, Тискарня В.И. Давиденко, 1876. 69 с.
89. Драгоманов М. Турецкие анекдоти в украинской народной словесности. К., 1886. 49 с.
90. Дунаєвська Л.Ф. До питання про тематичну і сюжетну структуру новелістичної казки. // Українське літературознавство. Львів, 1982. Вип. 39. С.2532.
91. Евреи. По страницам истории / Под ред.: С.Асиновский, Э.Иоффе. Минск: Завигар, 1997. 320 с.
92. Егоров А. Проблемы эстетики. М., Советский писатель, 1977. 464с.
93. Енциклопедія українознавства. Т.1. Перевидання в Україні. Львів, НТШ, 1993. 396 с.
94. Етимологічний словник української мови / Опрац. Я.Рудницький. /Оттава/: Укр. Могилянсько-Мазепинська АН, Т-во плекання рідної мови, 1982. /Кн.І/. Т.1, Вип.І- А-Г. 1982. 401 с.
95. Етнічна історія грецької спільноти в Україні: Бібліографічний довідник покажчик / Відповідальний ред. М.Ф.Дмитрієнко. Упорядники: Я.Іщенко, Л.Маркітан, О.Ясь. К.: НАН України, Інститут історії України, 2003. 288 с.
96. Єврейська історія та культура в Україні: матеріали конференції Київ 8-9грудня 1994 / Г.Аронов. Київ, 1995. 232с.; Київ 22-23 листопада 1993 / Г.Аронов. Київ, 1994. 204 с.
97. Єфремов С. Історія українського