ПСИХОІСТОРІЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ: ПРОБЛЕМИ ПСИХОСЕМАНТИКИ І ПСИХОПОЕТИКИ : Психоистория НОВЕЙШЕЙ УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ: ПРОБЛЕМЫ Психосемантика И ПСИХОПОЕТИКЫ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ.Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЗБОРОВСЬКА НІЛА ВІКТОРІВНА

УДК [821.161.2 (09)+82.0]: 159.9

ПСИХОІСТОРІЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ: ПРОБЛЕМИ ПСИХОСЕМАНТИКИ І ПСИХОПОЕТИКИ

Спеціальність 10.01.01 українська література
10.01.06 теорія літератури

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук,
професор, академік НАН України
Жулинський Микола Григорович

Київ 2007

ЗМІСТ
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4
РОЗДІЛ І. ПСИХОІСТОРІЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ЯК ТЕОРЕТИЧНА ПРОБЛЕМА
1.1. Історія як універсальне психологічне поняття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16
І.2. Модерні концепції до історії літератури: пошуки іманентності . . . . . . . . 28
1.3. Психологічна і психоаналітична методологія для моделювання
психоісторії новітньої української літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50
І.4. Психосемантика і психопоетика історії літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . .57
І.5. Структурно-генетичний аналіз художнього твору і проблема
домінантної структури для діахронії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70
І.6. Фольклорні проекції, перекодування художності і художніх
систем в психолітературному процесі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75
І.7. Код психоісторії літератури як психосемантична та
психопоетична проблеми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87
І.8. Психоісторична компаративістика: розрізнення
національного та імперського суб’єктів творчості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .116
РОЗДІЛ ІІ. ЕПОХА КЛАСИЧНОГО КАНОНУ: ПОШУКИ
НАЦІОНАЛЬНОГО КОДУ МУЖНОСТІ
ІІ.1. Структуризація національних кіл як інтеграційна мета
української класики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118
ІІ.2. Головне герменевтичне коло: „архетип Котляревського
архетип Шевченка” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129
ІІ.2.1 „Архетип Котляревського”: психосемантика розщеплення . . . . . . . . .132
ІІ.2.2. „Архетип Шевченка”: психосемантика синтезу . . . . . . . . . . . . . . . . 147
ІІ.2.3. Інтерпретація архетипних класиків як психологічна проблема . . . . . 164
ІІ.3. Метонімічна психосемантика української класичної
прози: друге герменевтичне коло . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168
ІІ.4. Підсумкове герменевтичне коло: „архетип Франка”. . . . . . . . . . . . . . . . . . 189
ІІ.5. Перша спроба імітації або антиканон: Марко Вовчок
у психоісторії української літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 202
ІІ.6. Новоромантична проекція Лесі Українки і класичний патріархальний
канон . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219
РОЗДІЛ ІІІ. ЕПОХА „ВЕЛИКОЇ ЗРАДИ”: МОДЕРНІ
КОНТРРУХИ І СПРОБИ ВЕЛИКОГО РУХУ
ІІІ.І. Перше меланхолійне коло: психосемантика містичного
батьковбивства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248
ІІІ.2. Друге меланхолійне коло: психосемантика мазо-садистського
синовбивства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255
ІІІ.3. Третє меланхолійне коло: психосемантика маніакального
матеревбивства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 276
ІІІ.4. Трагікомічна психопоетика 20-х рр. і перше коло
українського постмодернізму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 294
ІІІ.5. Соцреалізм як друге коло українського постмодернізму . . . . . . . . . . . . . . 314
ІІІ.6. Шістдесятництво як спроба великого руху . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 332
ІІІ.7. Постшістдесятництво: третє коло українського постмодернізму . . . . . . . 349
РОЗДІЛ ІУ. ПОСТКОЛОНІАЛЬНА ЕПОХА: МІЖ РУХОМ І
КОНТРРУХАМИ
ІУ.1. Літературний постколоніалізм як психоісторична проблема . . . . . . . . . . . 365
ІУ.2. Перше герменевтичне коло постколоніальної літератури:
„Ю.Андрухович Є.Пашковський” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 378
ІУ.3. Національна й імперська психосемантика українського
літературного постколоніалізму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 397
ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 420
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 432

ВСТУП

У середині 80-х років ХХ ст. Ю. Шерех звернув увагу на те, що у вітчизняному літературознавстві „майже зовсім занедбано дослідження літературного процесу як історичної тяглості [393, с. 5]”. Актуалізуючи проблему, він наголосив на необхідності відновити „розуміння історії літератури як процесу”, моделювати „інший від радянського історизм, справжній, той, що шукає не вмирущого в творі, а місця твору в літературному процесі, що намагається показати, як література розвивається [393, с. 18]”. У 90-х рр. у статті „Троє прощань і що таке історія української літератури” Ю. Шерех заперечив історичність як серйозність пошуку в дусі постмодернізму, порівнявши історію літератури зі спортом, а власне „кінськими перегонами”, де має сенс лише естетичне [536]. Ідея естетизації й формалізації літературного процесу, а також амбівалентність як ціннісна ідеологія стали основою для українського наукового постмодернізму кінця ХХ ст.. Аналізуючи нинішній стан вітчизняного літературознавства, П.Михед відзначає як його характерну рису відродження аналітичного історизму, що означає підсумки наукового постмодернізму: „Оживлення інтересу до історії в останні роки і реабілітація історизму як принципу аналізу та дослідження минулого є одним з переконливих свідчень приходу постпостмодерністської епохи [309, с. 125]”.
Наступ на історичність ученими-постмодерністами був обумовлений розумінням історії як акту інтелектуального насильства або способу нав’язування тоталітарного образу думки, йшлося передусім про заідеологізований історизм, який необхідно було зруйнувати як колоніальну форму мислення. На основі постмодерністських студій Ю.Шереха, Г.Грабовича, М.Павлишина, С.Павличко, Т.Гундорової, В.Агеєвої, О.Забужко, Я.Грицака та ін. відбулося не лише очищення від вульгарного ідеологізму, а й розпочалася деконструкція націотворчого історизму. Повернення до націотворчого історизму як ціннісної ідеї означає розуміння значущості минулого як важливої орієнтації в сучасному та прогностичності майбутнього. Марґіналізований постмодерністами інтерес до історії повертається збагачений найновішим розвитком гуманітарної думки. Проект психоісторії новітньої української літератури є пропозицією саме такого синтетичного історизму. Так, традиційним об’єктом сучасної академічної історії української літератури є історія літературного процесу. „Сутнісна характеристика процесу, як відзначає Ю.Барабаш, його неперервність, тяглість, що її забезпечують механізми перехідності. Це аж ніяк не означає, ніби процес є лінеарним, схожим на „чергу”, де письменники вишикувані у тил один одному; навпаки, він увесь зітканий з перетинів і „перетікань”, конвергентних зон, дифузійних взаємопроникнень, рух найчастіше йде не прямою, а химерною ламаною лінією з ривками вперед, несподіваними кроками вбік, навіть відворотами назад, з гнучкими переходами, трапляється зі зміщеннями кінця і початку”[2, с. 8-9]. Цілісне трактування психолітературного процесу також не уникає розуміння його збоченості, яка виникає завдяки колоніалізму.
Актуальність теми тісно пов’язана з активізацією постколоніальних студій в Україні. У 90-х рр. у контексті постмодернізму М.Павлишин поставив проблему розрізнення антиколоніалізму та постколоніалізму [361, с. 223], а формування дискурсу українського постколоніалізму підніс над антиколоніалізмом: антиколоніалізм позначив як монологічний та ідеологізований дискурс, а постколоніалізм як „менш реакційний, більш оригінальний і творчий [361, с. 227]”, що правомірно викликало критичне неприйняття з боку інших вчених, зокрема, П.Іванишина („Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти”, 2005). Наголошення теоретичних основ постколоніалізму, як акцентує Г.Сивокінь, „дедалі більше назріває як проблема практична, оскільки працює на самоусвідомлення національної літератури, отже, й на стратегію її подальшого розвитку [425, с. 90]”. Саме на цій основі з’являється критичне прочитання праць вчених-постмодерністів, які романтизували постмодернізм, а разом з ним і сучасний перехідний постколоніалізм. Якщо постколоніалізм тлумачиться М.Павлишиним як продуктивний постмодернізм, тобто як розмаскування та розмонтуання культурного колоніалізму, якісне перекодування його психосемантики і психопоетики, то дослідження П.Іванишина актуалізує проблему критичного прочитання „постмодерного постколоніалізму” [194, с.70-71], а також свідчить про необхідність вироблення концепції українського постколоніалізму як етапу усвідомлення історії новітньої української літератури, пов’язаної з сучасним націотворчим процесом.
Різними за ідеологічною метою спробами постколоніальних студій є праці М.Шкандрія „В обіймах імперії. Російська і українська література новітньої доби” (2004), О.Гнатюк „Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність”(2005), П.Іванишина „Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)”(2005), Т.Гундорової „Франко не Каменяр. Франко і Каменяр” (2006), Забужко О. „Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” (2007) та ін. Уведення нами у постколоніальні студії проекту психоісторії літератури має розширити аналітичні горизонти не лише сучасних постколоніальних студій в Україні, але й закласти основи для українсько-російської психоісторичної компаративістики. Адже нині в російському літературознавсті активно розбудовується психоаналіз російської літератури, а також запропоновані авторські проекти психоісторії та психопоетики І.Смирновим [432] і Є.Еткіндом [555].
Очевидно, що подолання колоніального стану, як відзначає І.Дзюба, „займе цілу історичну добу” [361, с. 24]. Тому проект психоісторії новітньої української літератури здійснюється з позиції хронологічного завершення епохи колоніалізму, яка передбачає духовно-психологічне очищення та відбудову повносилої національної ідентичності.
Актуалізація проблеми психокатарсису в літературі тісно пов’язана з феноменом масової літератури. Постмодерне суспільство нині активно змінює карту культури, зменшуючи впливи високої літератури та збільшуючи впливи масової. У даній ситуації йде активне конструювання масового суспільства та масової культури з боку політики влади як новітньої імперської політики змішування, яка базується на архетипі Вавілонської вежі. Масова література, виникаючи у лоні масової культури, постає як арена динамічної боротьби певних владних структур, котрі воюють за створення колективного розуміння, яким має бути світ, тобто це сфера, за словами Д.Сторі, „де з метою напрямити читача на певне бачення світу” відтворюється яскраво виражена „політика означення” [446, c.18]. Тому моделювання психоісторії новітнього періоду тісно пов’язане з феноменом ґендерної психології, актуалізованої масовою культурою. Так класична історія літератури мала герменевтичну установку на національну мужність і силу, але у ХХ ст. на зміну класичній історії приходить розщеплена історичність або дискурс як відображення епохи спустошення мужності. Дискурс (від лат. discere блукати) як форму некласичного мислення підсумовує поняття нетрадиційної методології. На відміну від „лукавої” дискурсії як демонічного блукання навколо втраченої сутності, образно історію можна представити метафорою соборної ходи. Ситуація постколоніалізму знову ставить нас у ситуацію вибору: історія чи дискурс? Тому „ історія” і „дискурс” у нашому проекті постають концептуальними метафорами, які відображатимуть інтелектуальне поле найсучасніших дискусій в Україні.
Ми виходимо з психоаналітичної семантики історії як мужньої психосемантики або фалічної енергії, з допомогою якої мобілізується індивідуальність, індивідуація нації, а також літературний процес. Коли в культурі розпочинаються процеси інфляції мужності, то з’являється дискурсія як система анархічних дискурсів, яскравим виявом її в історії новітньої української літератури є блазнювання, яке у ХІХ ст. пригнічується, а у ХХ виходить у центр не лише художньої, але й інтелектуальної практики. Відповідно до концепції психосемантики (історія як сутнісно мужнє та дискурс як сутнісно фемінне, яке скеровується до формалізму та естетизації) можна моделювати історію як пошук смислу (у даному разі наш проект) чи як історичний дискурс з метою уникнення націотворчого смислу заради модернізації пошуку (історіографічний проект Г.Грабовича, модерністський проект С.Павличко, постмодерністські студії класиків Т.Гундорової, О.Забужко). Оскільки у працях Грабовича, Павличко, Гундорової і Забужко проявилося характерне постмодерністське перекодування історії української літератури, то на ці наукові пошуки не лише опирається даний проект психоісторії, але й опонує їм.
У постколоніальній ситуації теоретичні та методологічні розробки фундаментального дослідження академічної „Історії української літератури” правомірно пов’язують з проблемою синтезу різних методологій. Тут позиції історіографа-традиціоналіста і історіографа-постмодерніста цілковито співпадають, якщо взяти до уваги установки сучасних українських вчених В.Дончика [2, с.4-13] і Г.Грабовича [79] за зразковий приклад наукової опозиційності. Практичне здійснення синтезу методологій є річ насправді дуже складна, якщо її має здійснити колективне авторство. Натомість індивідуальний проект не може охопити такого великого фактажу, як тисячолітня історія української літератури. Тому колективна та індивідуальна історії літератури не виключають одна в одну, а лише доповнюють. Психоісторія літератури це проект індивідуальної історії літератури, проте він цілком може стати проектом для колективної історії літератури.
Методологічні розробки психоісторії літератури тісно пов’язані з психоаналітичною теорією історичної мотивації, в якій активну роль відіграють несвідомі потяги та бажання. Розрізнення історії та психоісторії подається основоположником психоісторії Ллойд де Мозом таким чином: психоісторія завжди зосереджена на проблемі, у той час, як історія завжди на періоді” [277]. Але попри проблематизацію психоісторичного дослідження тут можна успішно синтезувати традиційну теорію літературного процесу, соціологічний аналіз, політичний аналіз, поетику, семіотику, формальний аналіз, структуралізм, феноменологію окремого художнього твору, деконструкцію тощо. У світлі методологічного синтезу для моделювання психоісторії національної літератури ведуться активні пошуки власної методології відкриття, з допомогою якої аналітик намагається вирішити проблеми історичної мотивації на основі адекватного, арґументованого поєднання історико-літературних фактів. Тобто маємо подібну задачу, про яку констатує в проекті академічної історії української літератури В.Дончик: „Ідеться про адекватність методологічно-інтерпретаційної системи створюваної історії літератури об’єктові дослідження, в нашому випадку літературному процесові того чи іншого періоду. Методи дослідження приховані у самому предметі [2, 10]”.
Теоретичне моделювання психоісторії літератури тісно пов’язане з практикою історико-літературного процесу, тому спочатку визначають актуальні з погляду внутрішнього розвитку психоісторії проблеми (наприклад, ми маємо психоісторію антиколоніальної української літератури, тому одна з головних проблем буде пов’язана з тлумаченням колоніального збочення у розвитку національного характеру); на основі історико-літературного матеріалу формулюють певні гіпотези, з яких вибудовується концепція психоісторії національної літератури; у процесі розширення матеріалу відбувається перевірка сформульованих гіпотез, на підставі чого їх або приймають, або відхиляють і будують нову концепцію, що актуалізує появу також різних індивідуальних спроб психоісторії літератури.
І.Фізер, аналізуючи сучасний стан американського літературознавства, відзначає, що на Заході постструктуралістська критика Дерріди, Фуко, Барта, Дельоза втратила свою первісну актуальність, і головна причина цього в тому, що вона „насаджувала теорію пізнання, яке не було обтяженим ні особистими, ні колективними, ні історичними детермінантами”. Ця абстрактна критика є яскраво вираженою космополітичною стратегією дослідження, тому, за словами Фізера, „вважалася придатною для всіх літературних текстів, байдуже де, коли і якою мовою вони творилися”. Нині ж в американському літературознавстві, за аналізом І.Фізера, аж ніяк не втрачають своєї актуальності психоаналітичні теорії Фройда, Юнга та Лакана, які „розглядали літературну творчість у контексті підсвідомих комплексів автора [486, с. 4]”. Залучення психоаналізу як одного з методів синтетичної методології до моделювання психоісторії літератури пов’язане з тим, що сам психоаналіз нагадує нині „генеративну граматику”, поміщаючи об’єкт пізнання в єдину систему, яка пов’язує національну літературу зі світовими літературними процесами. Тому „психоаналіз був і лишається до сьогодні живою, здатною до саморозвитку й інтегрування з іншими концепціями структурою [261, с. 58]”.
Моделювання психоісторії літератури з урахуванням психоаналітичної методології відбувається на основі дотримання Едіповості як головного коду психоаналізу: „совість, що нині є спадковою душевною силою, набута людством у зв’язку з комплексом Едіпа [222, с. 178]”, тобто формується у материнсько-батьківському (сімейному) середовищі. Імена Матері й Імена Батька відображають також цілісну трансцендентну структуру, що актуалізує поєднання психоаналізу з метафізикою. Фройдівський психоаналіз, який відштовхувався від материнсько-батьківського коду, приховано поставав як національна стратегія дослідження, тому логічно вивершився обґрунтуванням коду національної державності у праці „Людина Мойсей і монотеїзм” (1938). Розкодування історії новітньої української літератури у даному дослідженні пов’язується також з розробкою психоаналітичної теорії як її психоісторичного смислу на основі впровадження психоаналізу національного та імперського суб’єктів творчості, розрізнення їхніх літературних проекцій та модифікацій художності на рівні психосемантики та психопоетики.
Психосемантика займається походженням та функціонуванням індивідуальної системи знання, а з позиції класичного психоаналізу таке знання базується на едіповості як несвідомому відношенні суб’єкта до реальних батьків, а в метафізичному плані на свідомому відношенні суб’єкта до трансцендентного Імені Матері та Імені Батька. Психопоетика виражає відношення слова і знання. Вона має своїх класичних попередників О.Потебню і Д.Овсянико-Куликовського, а також модерних представників структуралізму, зокрема, Ж.Лакан, Ю.Лотман, і постструктуралізму Ж.Дерріда, Х.Блума та ін.. Пояснюючи психологію творчої геніальності як структуру відношень, Д.Овсянико-Куликовський, відзначав, що вона є явищем думки, особливою будовою розуму, що характеризується силою узагальнення [349, с. 347], „даром задумливості”, вмінням ставити запитання і задумуватися над ними [349, с. 348]. Він також вважав, що геніальна творча особистість має особливий устрій несвідомої сфери психіки: її відношення до свідомості, спрямовані на створення об’єднуючих ідей або образів, тому об’єднуючі форми думок та образів характеризують інтуїтивний розум генія [351]. Ж.Лакан визначив ключовими для психопоетики метафору і метонімію у їх відношенні до невротичної психосемантики [256].
Ю.Лотман, виходячи із відношення мови до позамовної реальності як головної наукової проблеми, вважав, що тексти керують історією, реальною історичною поведінкою, тому глибинно пов’язав психологію і культуру в єдину систему [282, с. 7-11]. Г.Блум розглянув еволюцію в літературі на основі розв’язання едіпових конфліктів [564]. „Психопоетика, як відзначає А.Еткінд, „стала першою авторською версією постструктуралізму в російській філології [555, с. 9]”, маючи на увазі праці Є.Еткінда, який визначив психопоетику „як метод детального опису психологічної динаміки всередині прозового мовлення [555, с. 13]”. Саме Є.Еткіндом проблемна сфера класичної психопоетики як вербалізації тобто „вираження думки зовнішнім мовленням [555, с. 18]” була перенесена в постструктуралістську проблему відношення лінгвістичної моделі до характеру політичної влади. Таким чином, в кінці ХХ століття психопоетика стає одним із варіантів „постструктуралістського повороту, який означав повернення до історизації, політизації і психологізації філології [555, с. 10]”. Постструктуралістське розуміння психопоетики не претендує на догматичне вчення, „воно являє собою множину саморобних, самодостатніх теорій”, або вже розроблених окремими авторами або ще не повністю сформованих ними [555, с. 11]. Розробка індивідуальних методів психопоетики є нині актуальною і для українського літературознавства. Так запропонований Г. Г. Кошарською „метод теорії поетики експресивності” до аналізу творчості Л.Костенко як авторський синтетичний метод, розроблений О.Жолковським та Ю.Щегловим, з метою „виявляти психологічні, соціальні, історичні, філософські основи поетичного світу [246, с. 9]”. Р. Крохмальний у монографїї „Метаморфоза і текст (семантична, структуротворча та світоглядна роль переміни художнього образу)” (2005) з допомогою авторського синтетичного методу поетики, яка поєднує семантичний, структуротворчий, ідеологічний рівні, пропонує тлумачення різних кодів українського романтизму [248, с. 155-214]. Психопоетика в нашому психоісторичному проекті розробляється на основі класичного психоаналізу як вербалізація відношення батьківського і материнського кодів і не є завершеною теорією. Отже, у даному проекті психоісторії психосемантика постає як статична смислова і з погляду психоаналізу вона стосується едіпової проблематики. Психопоетика як аналіз психологічної динаміки едіпової проблематики служить також методом для розуміння розгортання індивідуального художнього твору та історичного процесу загалом, тобто методом, який постає на основі практичного матеріалу.
На основі концепції австрійського філософа К. Поппера Д. Затонський вибудовує концепцію історичності в загальнолюдській культурі таким чином: історія складається з великих рухів, контррухів, а також проміжних суспільних потоків, у яких рух і контррух тісно переплітаються між собою. Аналізуючи історію культури, Д.Затонський звертає увагу, що усі мистецькі течії охоче повставали й повстають проти батьків, але готові наслідувати дідів та прадідів [163]. Тобто він має на увазі психоаналітичний механізм батьковбивства, який обумовлює долю всіх історичних рухів, що починаються великою ідеєю, а закінчується великою кров’ю як великою зрадою коду історичності. З урахуванням едіпової психосемантики та її психологічної динаміки в глибині літературного процесу і відповідно до цієї концепції історичності пропонується класифікація психоісторії новітньої літератури: епоха класичного канону, в якій великий рух з націотворчою патріархальною ідеєю у художньому синтезі романтизму та реалізму займає центральне місце, відновлюючи код літературної історичності, а контррухи марґінальне, епоха „великої зради”, в якій контррухи у художніх системах модернізму та постмодернізму на основі „смерті Батька” центруються, марґіналізуючи спроби відновити великий рух, постколоніальна епоха як проміжний порубіжний процес, в якому здійснюється вибір між великим рухом і контррухами.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконана в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України у відділі „Українська література ХХ ст.” як індивідуальний концептуальний проект до комплексної теми по створенню академічної „Історії української літератури”, номер державної реєстрації 0101u 002081.
Метою дослідження є цілісно теоретично та практично представити проект психоісторії новітньої української літератури як методологічну проблематику єдності психосемантики і психопоетики, обґрунтувати провідну концепцію, класифікацію періодів, засадничу сутність класичного канону як основи історичного процесу, тлумачення сучасної літературної ситуації як ситуації естетичного та ідеологічного вибору, який психотипологічно здійснюється на порубіжжях, визначаючи спрямування історії літератури.
Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язати такі завдання:
розробити категорію психоісторичності;
вибрати систему методів, які дають змогу моделювати психоісторію національної літератури;
обґрунтувати теорію коду як концептуальну ідею для розуміння механізмів розгортання літературного процесу та форм його деформації в умовах колоніалізму;
здійснити класифікацію новітньої української літератури відповідно до провідного принципу та домінантної структури, які визначають сутнісну рису розгортання історичності;
здійснити розпізнавання психосемантики національної мужності як основи історичності за її інфантильними слідами;
простежити динамічні прояви функціонування провідного комплексу в психоісторії української літератури;
здійснити психоаналіз сучасної літературної ситуації постколоніалізму і обґрунтувати прогнози на майбутнє українського літературного процесу.
Об’єктом дослідження є новітня українська література, твори та літературні постаті, які стали визначальними для історико-літературного розвитку в період колоніалізму та постколоніалізму.
Предметом дослідження є психосемантика як смислова психостатика і психопоетика як психодинаміка новітнього українського літературного процесу. Теоретико-методологічну основу дисертації становить методологічний синтез класичного психоаналізу з аналітичною психологією, традиційною герменевтикою, метафізикою, семіологією, психопоетикою, феноменологією, структуралізмом, компаративістикою, гендерним підходом. Психопоетика як метод історико-літературного опису психологічної динаміки едіпової проблематики розробляється на працях класичної психологічної школи О.Потебні, Д.Овсянико-Куликовського, структурного психоаналізу Ж.Лакана та методологічних розробок психопоетики Є.Еткінда та І.Смирнова. Ідеологічна настанова на метафізичну та психологічну сутність історії як пошуки мужності взята з праць І.Нечуя-Левицького, Г.Сковороди, Ґ.Гадамера, О.Вайнінгера, Ф.Ніцше та З.Фройда. Оскільки онтогенетична проблематика відображається у філогенезисі, то одним із методів є психобіографічний, який займається вивченням батьківських кодів письменника.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше серед дослідницьких проектів українського літературознавства запропоновано проект психоісторії новітньої української літератури.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні розробки, які лежать в основі запропонованого дослідження, можуть бути використанні для створення психоісторичної школи в українському літературознавстві як системи індивідуальних проектів, а також для колективного написання повнофактажної психоісторії української літератури.
Апробація роботи. Дисертацію обговорено та схвалено на спільному засіданні Відділу української літератури ХХ століття та Відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України від 25 вересня 2007 р., протокол №9. Основні положення представлені у доповідях на наукових міжнародних та всеукраїнських конференціях, зокрема в останні роки: „Театралізація як психологічний феномен творчої особист

Список литературы

ВИСНОВКИ

Теорія і практика психоісторії моделюється з допомогою синтетичної літературознавчої методології на основі класичного психоаналізу. Запропонований проект психоісторії новітньої української літератури на основі психосемантичної і психопоетичної єдності або символізованого знання про колоніальну ситуацію, пошуки втраченої мужності та їх художню структуризацію. Він пов’язаний з постструктуралістським поворотом в гуманітарних науках, що передбачає історизацію, політизацію й психологізацію літератури. Психоісторичний підхід як синтетична методологія ґрунтується на такій розробленій психоаналітичній характерології: імперська „психологічна форма” і національна „психологічна форма” як провідні типи культури та їх проміжна форма колоніальний психотип. Те, що Д.Овсянико-Куликовський визначив як „психологічну форму”, ми називаємо суб’єктом літературного процесу, який позначається через художній спосіб організації психологічного хаосу з певною метою. Національне розумне несвідоме в історії літератури представляє консервативну сутність, оскільки скеровується на пригнічення деструктивних імпульсів та формування системи табу, зокрема на дотримання головного табу табу на батьковбивство. Імперське розумне несвідоме є революційним за своїм характером, адже воно скероване на розщеплення національного суб’єкта через зняття системи табу, зокрема й на батьковбивство, а відповідно на створення фіктивних кодів, які лежать в основі імперської символізації. Як правило, на порубіжжі випробується національний суб’єкт на мужність бути собою, а імперський провокує його до збочення зі шляху, що загрожує колонізацією національного. Психологіку імперського дискурсу характеризує імітація та формалізація літературного процесу, що позначає наявність фіктивних кодів. Тобто присутня поверхнева структура ціннісних ідей при відсутності глибинної структури як надійної основи для їх цілісної психологічної динаміки. На цьому тлі колонізація національного суб’єкта приводить до інфляції мужності, яка позначається на продукуванні низької комічної художності як форми блазнювання, що нав’язливо повторюється в історії української літератури. У психоісторії літератури, як правило, діють обидва суб’єкти імперський суб’єкт і національний. Так у класичній російській літературі першим яскраво вираженим національним суб’єктом був М.Гоголь. У класичній українській літературі першим яскраво вираженим імперським суб’єктом була Марко Вовчок. У постколоніальній українській літературі національну психологічну форму яскраво виразили Ю.Андрухович і Є.Пашковський, а в бік імперської психологічної форми спрямована психопоетика О.Ульяненко і О.Забужко.
Теоретичний проект психоісторії новітньої української літератури дає змогу зробити висновки методологічного характеру, що стосуються психоісторичного підходу як синтезу різних методів з метою представити літературний процес як цілісну систему. Феноменологічний метод дав установку на розуміння „окремішної реальності літературного твору” та розуміння історії як наявності феноменів-текстів „силових точок” літературного процесу. Тому психоісторія літератури моделюється на „силових точках” літературного розвитку. Зосередження на сутнісних глибинних структурах дає розуміння цілісної історичності як прокладання символічного націотворчого шляху. З рецептивної теорії психоісторик бере механізм зміни парадигми написання історії на основі введення нового поняття. Як відомо, у центрі рецептивної теорії зміна історико-літературної парадигми була обумовлена таким поняттям, як горизонт сподівань, тобто введення теоретичної конструкції встановлює пізнавальний контекст для первісної рецепції та її подальших інтерпретацій. Даний проект зміну парадигми написання історії літератури пропонує на основі метафізики коду.
Психоісторичний підхід синтезує традиційну та нетрадиційну герменевтики, використовуючи герменевтичну настанову на встановлення сенсу досліджуваного явища. Історія української літератури розуміється як „значення і сила”, кожне здобуте знання на певному етапі історичності служить основою для нового знання, і такий рух художньої рефлексії спрямовується на утвердження повноцінної національної символізації. Через історичність утверджується „безмежність історичного розуму” невичерпне зростання самосвідомості. Синтез традиційної і нетрадиційної герменевтики загострюють проблематичність розуміння історії, герменевтичного структурного принципу „питання відповідь”, що актуалізує значущість мови і мовлення, обумовлює необхідність розбудови психопоетичних досліджень.
Формалістська настанова вбирає в себе теорію реалізму Р.Якобсона, який позначив в історії літератури наявність двох відмінних спрямувань до художньої правдоподібності революційного та консервативного: революційне веде до деформації даних художніх канонів, що й усвідомлюється як „наближення до дійсності”; консервативне перебуває в межах даної художньої традиції, що усвідомлюється „як вірність дійсності”. Водночас психоісториком критично не приймається формалістське вихолощення психологічного знання, а також знецінення смислу видатної особистості як головної дійової особи літературного процесу.
Поєднання психоаналізу і структуралізму дає змогу розгортати цілісне причинно-наслідкове розуміння історії і як „структурну причинність”: між загальною структурою історично-літературного процесу та практичними творчими актами конкретних письменників посередником існує певна концептуальна схема, кодова структура, яка суттєво впливає на порядок, розгортання та характер історико-літературного розвитку.
Критичний підхід до деконструкції як провокативного „демонічного” методу, з допомогою якого руйнуються традиційні структури на основі ідеологічного перекодування, дає змогу використовувати сам метод, але відповідно до власної мети дослідження пізнання національної історії літератури. Адже деконструктивістська методологія є нейтральною до тих пір, поки в ній не з’являється ідеологічна мета, яка розрізняє національного та імперського суб’єктів аналізу. Деконструкція в психоісторії новітньої української літератури спрямована на пошуки таких напружених точок, з допомогою яких проводиться психологічне очищення від колоніалізму. Деконструктивістська стратегія розкладання колоніальної історії української літератури (канонізація української літератури відбувалася у світлі російського канону, який культивував романтизм, заснований на центруванні материнського коду) та її нове складання й переосмислення дає змогу тлумачити історію класичної літератури як процес „дорослішання”, пов’язаний з подоланням колоніального інфантилізму, який ґрунтується на романтичній психології творчості.
Синтез психоаналітичного підходу та ґендерного аналізу дає змогу актуалізувати проблематику розщеплення мужності і жіночості, що відображається у філогенезисі. Поява такого розщепленого суб’єкта в історії літератури спричиняє феномен масової літератури, метою якої є моделювання масового суспільства та його носія несвідомої людини. Філогенезис масової літератури в історії новітньої української літератури закладає постать Марка Вовчка на основі імітації українського народництва. Психоаналіз імітації проблематизує мовлення, в якому ціннісні ідеї стають симулякрами, як це має місце у творчості О.Забужко.
Психолінґвістичний вітчизняний підхід виходить з того, що психо-пізнавальні конструкції обумовлені лінґвістичними структурами, він є науковим продовженням класичної теоретичної поетики О.Потебні та історичної поетики О.Веселовського. Психолінґвістичний підхід для історії національної літератури дає змогу аналізувати явища, завдяки яким відбувається перекодування загальної для літературного процесу художності або художньої системи (реалізму, романтизму тощо) відповідно до національної психології творчості, адже в історії літератури виявляється поверхнева і глибинна структура, аналіз яких дає змогу встановити сутнісне перекодовування, тісно пов’язане з психічними механізмами національної вербалізації.
Психосемантика та психосемантика в історії літератури дає змогу простежити походження, побудову та функціонування індивідуальної системи знання (в онтогенезисі), яке відображається у системі колективній (філогенезисі). Механізм пошуку домінантного смислу відповідає сутності семіологічного аналізу відповідно до принципу суттєвості, що лежить в основі іманентного підходу. Формування психоісторичного національного суб’єкта відображається на основі індивідуалізованого літературного мовлення через мову розумного несвідомого, яке спрямовується на буття, тому прагне обійти ситуацію імперського пригнічення в архетипній цілісній формі низької комічної та високої трагічної художності.
Структура відношень між страхом переслідування і бажанням, закладаючи психологічний сюжет історії новітньої української літератури, відображає сильну материнську фіксацію, тому пошуки втраченої вітчизни стають пошуками націотворчої мужності, яка прагне вийти з-під влади патріархально авторитарної на поверхні й матріархальної у своїй глибині імперської структури.
Оскільки класичний психоаналіз виходить з того, що інфантильне „зерно” закладає основу всього „дорослого” розвитку людини і людства, то головною установкою в дослідженні українського філогенезису як літературної проективної історичності є пошуки провідного інфантильного комплексу, який відображається в індивідуальному онтогенезисі кожного національного письменника, формуючи загальнонаціональний філогенезис. Головний інфантильний комплекс проявлений в психоісторії української літератури як комплекс оральності. Оральна фіксація як інфантильне „зерно” закладає націотворчий характер в історії літератури. Класичний український канон виконує головну психоісторичну функцію: розпізнавання первісного (материнського) джерела національної мужності за його інфантильними слідами (на основі аналізу народного інфантилізму). У психоісторії української літератури оральний комплекс позначився як комплекс Енея, він відобразив явну спраглу вітальність націотворчого характеру, що обумовила глибинну потребу ціннісного аскетизму заради формування Великого Слова. Психоаналітичне дослідження української мужності в умовах колоніалізму виявляє, що психосемантика української інфантильності у негативному прояві спонукає до маскувального блазнювання. Але на енергетичному материнському джерелі первісного інфантилізму формується й аристократично-демократичний проект в історії української класики, що передбачає єднання аристократизованих (наділених вищою усвідомленістю) особистостей зі своїм несвідомим народом. Нерозуміння інфантильного українського коду, а відповідно і коду національної мужності, веде до феміністичної та постмодерністської вульгаризації класиків і нерозуміння метафізичної мети українського літературного процесу, який спрямовується в нову історичність.
Імперський імітаційний характер формується на основі інфантильного комплексу анальності, що передбачає перверсивне перетлумачення національних кодів. На глибинній структурі імперського суб’єкта відбуваються перекодування світоглядних цінностей, передусім це стосується релігійного коду.
На основі з’ясування провідної функції класичного канону запропонована така періодизація історії української новітньої літератури: епоха класичного канону, в якій едіпова боротьба приглушується заради великої націотворчої ідеї; епоха „великої зради”, де несвідома анархічна едіпова боротьба складає смисл антиісторичності, активізуючи марґінальні контррухи, які виносять в центр історії літератури марґінальний контррух та процеси маскулінізації, відображені в літературному соцреалізму. Пам’ять про великий рух на рівні видатних особистостей активізує спроби його відновити, про що свідчить пошукова психосемантика і психопоетика „празької школи”, МУРу та шістдесятництва; постколоніальна порубіжна епоха позначається активізацією анархічної едіпової боротьби у зв’язку з тим, що робиться вибір майбутньої історичності як вибір між великим рухом і марґінальними контррухами.
В епосі „великої зради” повною мірою проявляється злочинна психосемантика імперського суб’єкта, який починає світоглядно формувати психоісторію української літератури, проникаючи в психологічну онтологію національного суб’єкта як мономазохіста на основі садо-мазохістської амбівалентності, що обумовлює обернену семантику колоніального українського суб’єкта як мазо-садиста. Психосемантика мазо-садизму проявляється на основі меланхолійного неврозу і його трансформації в епосі постмодернізму.
Епоху „великої зради” формує світоглядна мішанина. Початком її є винесення в історичний процес пролетаріату як космополітичного класу. Оскільки цей клас втрачає органічний зв’язок з національним світом (як це має місце у селянському середовищі, котре постійно продукувало українську аристократію), то він також втрачає метафізичне чуття. Саме цьому класу пропонується стати носієм демонічного світогляду, головними ознаками якого стає атеїзм і космополітизм. „Рід розпадається, а клас стоїть”, так символічно позначається епоха „великої зради” в романі Ю.Яновського „Вершники”.
Виходячи з іманентності історії української літератури, антиколоніальний проект розглядається нами через домінантну структуру, яка оперує опозиційними традиційними категоріями диференційованої батьківської функції та недиференційованої материнської функції. Класифікація, концепція і канон у психоісторії новітньої (антиколоніальної) української літератури тісно пов’язані з домінантною психологічною структурою. Канон у психоісторії носить психоідеологічний характер. Якщо класичний канон є формою універсального відбору, узагальнення, організації та символічної позиції щодо національного минулого, то його наявність передбачає антиканон як деконструкцію високого проекту самоорганізованої історичності, про що свідчить українське літературне ХХ століття.
Практика психоісторії новітньої літератури дає змогу зробити такі висновки. Психоісторію новітньої української літератури закладає головне герменевтичне коло „архетип Котляревського” й „архетип Шевченка”. Класичне спрямування розумного несвідомого виявляє метафізичну структуризацію як творення національних кіл, спрямованих на формування національної самосвідомості. Такий органічний код, відображаючи психосемантику історії української літератури, на кожному етапі відновлює і позначає метафізичну мету літературного процесу як символічне націотворення. Великий класичний рух, який актуалізував батьківську теологію, утверджував метафізичне знання, модерні рухи, які активізували анархічну бунтівну психосемантику, утверджували містичне знання. Якщо консервативна психосемантика структурування національних кіл відновлює традиційний національно-релігійний код, то модерна деконструкція національних кіл звільняється від метафізики коду, що приводить до інтелектуального та психологічного ослаблення національного суб’єкта історії літератури.
Завдяки коду як організаційному принципу психоісторія літератури набуває цілісного теологічного характеру, що актуалізує трансцендентне Ім’я Батька як пошуки національної мужності. Відповідно психоісторія національної літератури розглядається як цілісна динамічна система спроб, обумовлених метафізикою коду. Вона опонує імперському дискурсу, який культивує хаос, розщепленості, перервності й моделює історію літератури демонічного характеру, що актуалізує амбівалентне Ім’я Матері.
Оскільки історію літератури як „сутнісно мужнє” формують класики, яким вдається утримати себе в цілісній психології творчості, то саме вони й належать до архетипних українських письменників. Психологічна цілісність класиків проектується у психопоетику як єдність архетипних художніх систем реалізму або метонімічного стилю, в основі якого лежить активізація батьківського коду, і романтизму або метафоричного стилю, в основі якого лежить активізація материнського коду. Класичній історичності опонує дискурсія як сутнісно фемінне, сформована модерністами і постмодерністами на основі розщепленої психології творчості, яка відкриває модерний простір для пізнання. Цілісне розуміння історії національної літератури у період постколоніалізму дає змогу структурувати літературний процес на основі аристократичного (високого) проекту і марґінальних (опозиційних) та моделювати майбутню літературну епоху.
Психоісторію новітньої української літератури за релігійним кодом можна відчитати у таких періодах: ХІХ століття класичний період реставрація християнської історичності; ХХ століття епоха новоязичництва, розщеплення національної та релігійної ідеї; постколоніалізм пошуковий релігійний дискурс. Оскільки, психоісторія новітньої української літератури моделюється на типології архетипного універсального романтичного стилю і архетипного універсального реалізму, періодичного коливання від одного полюсу (материнського коду) до іншого (батьківського коду), то аналіз коливання психосемантики між дуалізмом і монотеїзмом є важливим для пошуків релігійного коду. Однак психоісторик на основі різноманітних літературних проекцій утверджує цілісне знання, виходячи з основного принципу структуралістів: „те, що заперечується, завжди є присутнім”. Тому марґінальні дискурси, які опонують головному, пов’язаному з метафізикою коду, це вічно присутні дискурси, їх не можна анулювати (за прикладом ідеологів соцреалізму), а вони потребуть особливої аналітичної уваги, оскільки модифікують аристократичний проект, змішують різні ціннісні орієнтири, стають важко впізнаваними у кризові епохи, видаючи себе за високі проекти, але при усвідомленні дають змогу модернізувати й зміцнювати традицію.
Психоісторичний підхід актуалізує разом з об’єктивним знанням цінність суб’єктивного знання, але психоісторичне знання складається в органічний синтез лише за умови поєднання самоаналізу дослідника з аналізом досліджуваного явища.
Психоісторія української літератури актуалізує проблематику психоісторичної компаративістики як українсько-російського розрізнення. Адже структура відношень між страхом імперського переслідування і бажанням повноцінного національного буття закладає психологічну динаміку в історію новітньої української літератури. Тому психоісторія новітньої української літератури це концептуальна історія, в основі якої лежить символізована боротьба національного суб’єкта історії літератури з імперським переслідувачем: історія являє собою систему репресій і протестів, символізація національного суб’єкта боротьбу за органічне самоутвердження, очищення від психологічної амбівалентності та прокладання повноцінного шляху.
Враховуючи попередні теоретично-практичні зауваги можна сформулювати такі підсумки у вияві психосемантики та психопоетики історії української літератури:
історія української літератури постає як пошуки „вічно-мужнього”, тому головним поштовхом, що закладає основи психоісторичної нарації новітньої української літератури є пробудження й нарощування батьківського коду мужності, що марґіналізується в колоніальній ситуації, а тому прагне до свого повноцінного прояву;
головною домінантною структурою, яка генерує психоісторію української літератури, взято „батьківський код материнський код”: батьківський код діє як організуючий принцип, материнський як хаотичний вітальний інстинкт, який потребує висвітлення й упорядкування, продукуючи неусвідомлену стихію. Ця структура як пояснювальний принцип діє на всіх авторів. Архетип цілісної батьківської пари закладає психологічний код націотворчого суб’єкта в історії літератури;
активізація батьківського коду закладає основи для ієрархізації психоісторико-літературного дискурсу, де аристократичний (високий) проект генерується бажанням упорядкованого національного світу, метафізикою національної державності, а марґінальні (несвідомі) проекти опонують цьому бажанню. Кризові періоди у психоісторії є западанням у несвідоме, випробуванням індивідуальної та національної мужності;
психосематиці мужності як основи історичності відповідає психопоетика, яка ґрунтується на відношенні до романтизму та реалізму, способі модифікацій цих художніх систем національним суб’єктом історії, тому „романтизм реалізм” вважається домінантною психопоетичною структурою, Ця макроструктура відповідає міркоструктурі „метафора метонімія”. Метафоричний стиль пов’язується із невротичним згущенням, метонімічний з просвітленням невротичних комплексів і страхів.
Психоісторія новітньої української літератури дає відчуття психологічної традиції на основі прояву домінантної структури, яка відображає м’який патріархат на відміну від маскулінізованого імперського та більш стійкішого західноєвропейського, що сформувався на основі історичних процесів самопізнання. Тому порівняння батьківського образу в історії української і російських літератур І.Нечуєм-Левицьким на минулому порубіжжі та акцентування необхідної наявності власної структури, яка не розчиняється у карнавалі історії, було глибинним розумінням коду національного виживання. Психоісторія новітньої української літератури завдяки класичній мужності відображає традицію, в якій перебуває національний суб’єкт і формується далі. Наявність традиції обумовлює проблему національної ідентичності. Наративний характер психоісторії можливий лише при наявності традиції, яка є основою літературного процесу. Психонаратив розбудовується з допомогою єдності онтогенезу (індивідуальної історії письменника) та філогенезису загальнонаціональної історії, в яку вплітаються індивідуальні історії. Ланцюг переходів адекватний психічним трансформаціям, які властиві індивідуальному розвитку людини, пов’язаному з розвитком її свідомості до вичерпаності цього шляху, коли той завершується природною смертю, а у філогенезисі початком нового циклу і проблемою майбутнього як проблемою пізнання минулої психосемантики. Прогностичні моделі є складовою психоісторичного проекту, адже осмислення історичного минулого робиться заради історичного майбутнього.
Отже, психоісторія літератури розглядається як цілісна динамічна система спроб, обумовлених метафізикою коду або бунтом проти нього. Розгляд двохсотлітнього розвитку дає змогу побачити певну закономірність як роботу „розумного несвідомого”, обумовлену архетипом батьківської пари, проаналізувати повтор порубіжних процесів як типологічну подібність кризових, перехідних епох тощо. Так психоісторія новітньої української літератури у ХІХ столітті демонструє історію класиків як піднесення, у ХХ історію модерного бунту, який завершується занепадом, на порубіжжях як мішану історію занепаду і піднесення.
Психопорубіжжя є найбільш проблематичним вузлом психоісторії, з якого має постати розв’язка або епоха занепаду, або епоха піднесення. У постколоніальному просторі залишається колоніальна „психологічна форма”, а також інтенсивно моделюється постколоніальна імперська суб’єктність і ведуться пошуки постколоніальної національної „психологічної форми”, про що свідчить символізація художніх творів цього періоду. Оскільки епоха тотального занепаду вже відбулася, то оптимістичний прогноз вибудовується за психологікою хвилеподібного розвитку. Такий прогноз є закономірний і з погляду психопоетики. Так Д. Чижевський відзначив, що у духовній історії слов’янства реалізм ще не виконав своєї місії. Тому з погляду психоісторичного дослідження основою наступної літературної епохи має бути ренесансна психосемантика і психопоетика, оскільки дезінтеграційна „романтична психологія” творчості вичерпала себе. Це означає, що саме ренесансний український стиль має проявити повною мірою національну самосвідомість відповідно до адекватної психопоетики. Відсутність ренесансної епохи в майбутньому означала би відсутність самої української історичності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: (Монографія). ─ К.: Факт, 2003. 320 с.
2. Академічна „Історія української літератури” в 10 томах / Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України; В. Дончик, Г. Сивокінь, Л.Скупейко та ін. К.: Фенікс, 2004. 164 с.
3. Андріяшик Р. Люди зі страху. К.: Молодь, 1966. 384 с.
4. Андрусяк І., Процюк С., Ципердюк І. Нова дегенерація. Поезії Івано-Франківськ: Галичина, 1992. 104 с.
5. Андрухович Ю. Перверзія. Роман. Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. 288 с.
6. Андрухович Ю. Переломні модельки світосприйняття // Карпа І. Перламутрове порно (Супермаркет самотності). Серія „text-драйв”. Роман. К. 2005. С. 5 12.
7. Андрухович Ю: „Світ пізнає національну літературу за прозою” // Авжеж. 1992. №4. С. 33 37.
8. Андрухович Ю. І. Рекреації. Романи. К.: Час, 1996. 287 с.
9. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка; О.Потебня, Ф.Ніцше, А.Берґсон та ін. Львів: Літопис, 2001. 832 с.
10. Антохій М. Ольга Кобилянська і Ф.Ніцше // Збірник на по­шану Ольги Кобилянської (1863-1942). Мюнхен, 1991. С. 33 37.
11. Аристотель. Метафизика / Пер. древнегр. А. В. Кубицкого. М.: Эксмо, 2006. 608 с. Бібліогр.: с. 428 605.
12. Арістотель. Поетика / Пер. з старогрець. Б.Тена К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
13. Афанасьев А. Н. Поэтические воззрения славян на природу: В 3 т. М., 1995. Т.1. 416 с.
14. Бабишкін О. Ольга Кобилянська. Нарис про життя і творчість. Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1963. 192 с.
15. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну („Тарас Бульба” М.Гоголя і „Чорна рада” П.Куліша в світлі історичної романістики Вальтера Скотта) / Пер. з анг. Л.Шарінової К.: Ред.журн. „Всесвіт”, 1993. 296 с.
16. Бандурка: українські сороміцькі пісні / Упоряд. М.Сулима. К.: Дніпро, 2001. 280 с.
17. Барабаш Ю. „Коли забуду тебе Єрусалиме...” Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. Харків: Акта, 2001. 376 с.
18. Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма. К.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2004. 181 с.
19. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Пер. с фр. / ред. Г.К. Косикова. М.: Прогресс, 1989. 616 с.
20. Бахтин М. Литературно-критические статьи. М.: Художественная литература, 1986. 543 с.
21. Белянин В.П. Психолингвистика: Учебник. М.: Флинта: Московский психолого-социальный институт, 2004. 232 с.
22. Берг М. Литературократия. Проблема присвоения и перераспределения власти в литературе. М.: Новое литературное обозрение, 2000. 352 с.
23. Бернадська Н. І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: (Монографія). К.: Академвидав, 2004. 368 с. Бібліогр.: с. 345 366.
24. Біблія. Книги Священного писання Старого та Нового Завіту. К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. 1415 с.
25. Біла А. Український літературний аванґард: пошуки, стильові напрямки: (Монографія). Видання друге, доповнене і перероблене. К.: Смолоскип, 2006. 464 с. Бібліогр.: с. 393 447.
26. Блаватская Е.П. Тайная доктрина. Синтез науки, религии и философии. Л.: Экополис и культура, 1991. Т.1. Космогенезис. Часть 2-3. Эволюция символизма. Окультная и современная наука. 465 с.
27. Блум Г. Фрейд: шекспірівське прочитання // Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ століття / Пер. з анг. Л. Левчук К., 1997. С. 198 210.
28. Бовсунівська Т. Історія української естетики першої половини ХІХ століття. К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2001. 344 с.
29. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму. Частина І. Теогенез і етногенез. К., Дніпропетровськ: ЗАТ «Поліграфіст», 1977. 156 с.
30. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадянському житті України, 1884-1939. К.: Либідь, 1995. 424 с.: іл.
31. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Пер. з фран. Л Кононовича. Львів: Кальварія, 2004. 376 с.
32. Бондар-Терещенко І. Екстермінація і концептологія літературного дискурсу 1990-х рр. // Слово і час. 2005. №9. С. 25 34.
33. Бондар-Терещенко І. Текст 1990-х: герої та персонажі. Тернопіль: Джура, 2003. 208 с.
34. Брати КАПРАНОВИ. Кобзар 2000 hard. Роман. К.: „Джерела М”, 2002. 384 с.
35. Браун Д. Психология Фрейда и постфрейдисты / Пер. с анг. В.И. Менжулина, В.Ю. Кушакова. М.: «Рефл-бук»; К.: «Ваклер», 1997. 304 с.
36. Браун П. Тіло і суспільство. Чоловіки, жінки і сексуальне зречення в ранньому християнстві / Пер. з анг. В.Т. Тимофійчук К.: Мегатайп, 2003. 520 с.
37. Бу-ба-бу: Тимчасово виконуючі обов’язки Магістрів Гри в особах Патріарха Бу-ба-бу Юрія Андруховича (нар.13.03.1960), Підскарбія Бу-ба-бу Олександра Ірванця (нар.24.01.1961), Прокуратора Бу-ба-бу Віктора Неборака (нар.09.05.1961), зібрані з нагоди ст