ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 40-50-Х РОКІВ ХХ СТ. : ПРОБЛЕМЫ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ В УКРАИНСКОЙ прозе 40-50-х годов.

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

На правах рукопису

Мариненко Юрій Васильович
УДК 821. 161. 2: 82.3

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 40-50-Х РОКІВ ХХ СТ.

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Спеціальність 10. 01.01 українська література

Науковий консультант
Дончик Віталій Григорович,
доктор філологічних наук,
професор, академік НАН України

Кіровоград 2006

ЗМІСТ
Вступ ______________________________________________ 3 15
Розділ І. Національна ідентичність: теоретичні
параметри дискурсу_________________________________ 16 69
1. Аспект перший: соціокультурний ____________________ 16 37
1. 1. Нація і культура ________________________________ 16 22
1. 2. Нація і література _______________________________ 23 26
1. 3. Параметри національної ідентичності України ______ 26 37
2. Аспект другий: літературознавчий ___________________ 37 69
2. 1. Кілька методологічних зауваг ____________________ 37 43
2. 2. Системність української літератури: націєтворчий імператив _ 43 53
2. 3. Українська проза 1940-1950 рр.: визначення парадигми ___ 53 69
Розділ ІІ. Художня модель гармонійного універсуму __ 70 165
1. Передні зауваги __________________________________ 70 85
2. Модус пам’яті в повісті Тодося Осьмачки Старший боярин” ____ 85 102
3. Національний образ світу в повісті Олександра Довженка
Зачарована Десна” _________________________________ 103 122
4. Урбаністичний проект України в повісті В.Домонтовича Без ґрунту”_ 122 142
5. Опозиція рай / пекло” в романі Василя Барки Рай” _______ 143 164
Розділ ІІІ. Естетичний ідеал особистості ____________ 166 260
1. Передні зауваги _________________________________ 166 184
2. Образ пасіонарної” людини в романі Леоніда Мосендза
Останній пророк”_________________________________ 184 201
3. Концепція героїчного в прозі Івана Багряного (романи
Тигролови”, Сад Гетсиманський”, Людина біжить
над прірвою”, повість Огненне коло”) _____________ 201 223
4. Християнський ідеал людини в повісті Ігоря Костецького
День святого” __________________________________ 223 244

5. Романтична парадигма трилогії Олеся Гончара Прапороносці”
(у призмі сучасної рецепції) _________________________ 244 260
Розділ ІУ. Художня історіософія епохи _____________ 261 366
1. Передні зауваги _________________________________ 261 272
2. Літературна” Україна в повісті Юрія Косача Еней і життя
інших” __________________________________________ 272 294
3. Націєтворчий пафос романів Докії Гуменної (Діти Чумацького шляху”, Хрещатий яр”) ___________________________ 295 318
4. Концепція осту” Уласа Самчука (трилогія Оst”)____ 318 337
5. Спроби виходу з рамок соцреалізму в романістиці Михайла
Стельмаха (цикл романів Хліб і сіль”, Кров людська не водиця”
Велика рідня”) __________________________________________ 337 365
Висновки ________________________________________ 366 378
Бібліографія _____________________________________ 379 417

ВСТУП
Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена об’єктивною потребою нового прочитання творчої спадщини письменників минулих епох, іншими словами постійного оновлення наукової думки про вже прочитану” літературу. Простий досвід підказує, зауважував В.Ізер, що під час повторного читання ми помічаємо те, на що не звернули увагу, коли читали вперше, але хтозна, чи це несподівано з погляду факту, що в процесі повторного відчитування ми дивимось на текст з позицій різних перспектив. () Це не означає, що друге відчитування тексту правдивіше” від першого, обидва акти читання просто різні” [172: 267]. Дійсність художнього твору і його висловлювальна сила, наголошував Г.Ґадамер, не можуть обмежуватись лише первинним історичним видноколом, у межах якого і спостерігач, і автор твору справді були сучасниками” [71: 7]. Найвищим досягненням митця, вважав К.Юнґ, є надання творові форми. Тлумачення він повинен залишити іншим та майбутньому” [489: 106]. Автор літературного твору, зазначав М.Бахтін, перебуває в полоні своєї епохи, своєї сучасності, і лише наступні часи за сприяння літературознавства звільнюють його з того полону. Літературний твір розкривається передусім в диференційованій єдності культури епохи його створення, але обмежувати його цією епохою не можна: його повнота розкривається лише у великому часі”. Переваги потенційних можливостей перспективи великого часу” проявляються, на думку російського вченого, в тому, що, скажімо, давні греки, які творили блискучу античну культуру, не знали головного що вони давні греки, так само ні сучасники Шекспіра, ні сам Шекспір не знали, що вони живуть в епоху Шекспіра [38: 350-352]. А на думку В.Т.Адорно, наступне життя” творів та їх сприйняття є одним із аспектів їхньої власної історії”, що здійснюється між неможливістю їх зрозуміти і прагненням до цього” [5: 431]. Отже, першочерговим завданням нового українського літературознавства, наголошує Г.Грабович, є перегляд основних історіографічних концепцій та розробка нової моделі новітньої української літератури. Саме тому, зазначає він, що історія літератури є наукою, ці історіографічні формулювання й концепції потребують постійної ревізії”, адже перегляд науки минулого й перегляд стану дисципліни науковий імператив” [90: 23, 525].
Вельми гострою є ця проблема, коли йдеться про найбільш суперечливий період в історії вітчизняного письменства літератури ХХ століття взагалі, зокрема 40-50-х років, що, на нашу думку, становить чи не найбільш інтригуючу його сторінку. Специфічною обставиною наразі є той факт, що тривалий час поняття українська література ХХ ст.” в науковому обігу або ж ототожнювалося з поняттям українська радянська література”, або включало в себе два окремі явища, відтак окремо розглядалися література в УРСР та література в еміграції (це одностайно засвідчують як радянські Історії”, так і праці дослідників з діаспори), внаслідок чого донині ні в літературознавстві, ні в масовій свідомості вона так і не була остаточно ідентифікована зі своїм адекватним реальним еквівалентом, тобто не представлена в цілісному, повному обсязі. Суть проблеми полягає в тому, що наприкінці ХХ століття з’єдналися три літератури: 1) підцензурна, нівечена, але все ж жива, з напрацьованим унікальним досвідом, котра якщо не проблематикою, не змістом своїм (хоча й тут не все однозначно), то самою мовою, словом зберігала національний дух і неповторність”; 2) заборонена, обкарнана, закрита для дослідження література початку ХХ століття, початку модернізації художньої свідомості та творчість письменників розстріляного Відродження”; 3) література, так само чи ще й більше заборонена й спецзахована української діаспори”. Що означає для літературознавства як науки не мати перед собою в усій повноті цих трьох літератур” як єдиної цілісності, естетично-філософської системи і що означає отримати раптом цей континуум, відкритий не лише для об’єктивного осмислення чи переосмислення, а для найрізноманітніших індивідуальних інтерпретаційних версій, годі говорити” [144: 409].
Таким чином, незважаючи на досить широкий спектр досліджень, присвячених аналізу вітчизняної прози ХХ століття (праці В.Агеєвої, Т.Денисової, В.Державина, В.Дончика, М.Ільницького, Г.Клочека, В.Марка, Л.Сеника, Ю.Шереха, Г.Штоня та ін.), цілі її пласти нині вимагають негайного наукового втручання”. Передусім оновлення (народження недовір’я”) потребує той напрям гуманітарної думки”, що стосується науково точної” паспортизації текстів” [38: 297]. Це пояснюється ще однією методологічною хворобою” вітчизняного літературознавства, яка виявляється в тому, що при визначенні літературного канону в нас, скористаємося спостереженням М.Павлишина, об’єктом пошани в літературі часто був не так текст, як особа автора” [324: 191].
Особливо гостро це питання постало в останні 10-15 років у зв’язку з інтенсивними змінами в суспільному, культурному, духовному житті країни. Таким чином, актуальність обраного дослідження пояснюється також прогресом вітчизняного літературознавства, коли активізуються такі напрямки наукових досліджень, які раніше вважалися малоперспективими (системний аналіз, герменевтика, рецептивна поетика та ін.), що в свою чергу стимулює науковий пошук, відкриває нові можливості. За останнє десятиліття, як зауважує В.Дончик, помітно, як легко й швидко відсіюється все штучне, неорганічне для художньої творчості, тобто соцреалізмівські” метод і методики, настанови” й кліше”, інструментарій аж до відповідної термінології”. Це засвідчує, зокрема, й науково-дисертаційний притік”, що позначилося на розширенні тематичного спектру дисертаційних досліджень, інтерес яких найчастіше спрямований, з одного боку, до відновлених, досі не досліджуваних постатей у літературі”, з іншого до освоєння тем загальнішого характеру, складніших явищ історико-літературного процесу. Помітно, що акцент часто переноситься із змістово-проблемних аспектів на суто формальні, увага часто зосереджується саме на тексті підтекстових і надтекстових чинниках”. Таким чином літературознавство в цілому стає не тільки більш естетичним”, а й більш філософським. Відчутно підносяться в ціні різночитання, інваріантність, різноманітні індивідуальні версії й концепції. Поряд із оновленим класичним, філологічним аналізом декларуються (частіше) і застосовуються (рідше) герменевтична й структуральна методика, архетипна критика, екзистенціалістичні прочитання тексту тощо” [144: 410-411].
Серед таких складніших” явищ історико-літературного характеру чільне місце посідають проблеми національної ідентичності. Причому, відзначимо, не лише літературознавства, а й усього комплексу гуманітарних наук. Національна ідентичність як колективний культурний феномен” [418: 6], стверджує англійський політолог Ентоні Д.Сміт, сьогодні упевнено лідирує серед інших культурних ідентичностей. Потреба в колективному безсмерті, сила етноісторії, вважає він, () либонь, і далі на довгі прийдешні часи вимагатиме людської відданості, навіть якщо поряд з національними ідентичностями виникнуть інші, широкомасштабні, але вільніші форми колективної ідентичності” [418: 182-183]. А на глибоке переконання української дослідниці С. Андрусів, і індивідові, і нації потрібна ідентичність, щоб не тільки дати лад власному життю, а й впорядкувати світ навколо себе, ідентичність усуває відчуття загубленості, непевності, незахищеності, непоінформованості” [7: 5]. Як показує огляд літературознавчих досліджень останніх років, наукова розробка вітчизняним літературознавством зазначених проблем відбувається вельми активно. Серед найпомітніших праць на цю тему слід назвати докторські дисертації Л.Сеника Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” (Львів, 1994), С.Андрусів Західноукраїнська література 30-х рр. ХХ ст.: Проблема національної ідентичності” (Львів, 1996), В.Нарівської Національний характер як художньо-естетичний феномен української та російської прози 50-70-х років двадцятого століття” (Дніпропетровськ, 1995), О.Пахльовської Українська літературна цивілізація” (К., 2000), книги Г.Штоня Духовний простір української ліро-епічної прози” (К., 1998), С.Андрусів Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.” (Львів, 2000), Н.Шумило Під знаком національної самобутності” (К., 2003) та ін. Простежується активізація розробки проблеми на сторінках сучасних часописів, що дає підстави виділити її в окремий науковий дискурс. Тут цілою низкою публікацій відгукнувся головний” літературнознавчий орган Слово і час”. Серед них назвемо статті М.Жулинського Національні культури і проблеми глобалізації” [155: 5-10], Л.Мороз Триєдиність як основа універсалізму (національне загальнолюдське духове)” [285: 22-32], Н.Висоцької Сходження на Золоту гору: штрихи до портрета азіато-американської літератури” [64: 44-58], Л.Кравченко Нація і література (до проблеми німецької національно-культурної ідентичності)” [232: 35-40] та ін. Нарешті: Література і питання національної ідентичності” таку назву мала одна з головних секцій на У Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002).
Головна причина такого посиленого інтересу до зазначеної проблеми в сучасному літературознавстві пояснюється, на нашу думку, тим, що цього передовсім вимагає сам художній матеріал української літератури. Якщо подивитися на всю історію вітчизняного письменства від найдавніших пам’яток до сучасності, то виявиться, що провідною темою, яка проходить через усі століття українського літературного буття, є пошуки й утвердження нею власної національної ідентичності. Думка Ми русичі і маємо гордитися походом нашим” [200: 79] становить головний ідеологічний імператив дощечок Велесової книги”. Чиї сини? Яких батьків?” [466: 304] один із провідних аспектів Шевченкової творчості. Саскачевань звучить як Саксагань” [263: 581] у поета-емігранта Є.Маланюка. Соборна Україна з її біленими хатами, споришами, червоною калиною й гаптованими рушниками, питомими мовними діалектами й національно модифікованими характерами діє в трилогії Прапороносці” представника соцреалізму О.Гончара. Питання національної ідентичності становить суттєвий аспект у пошуках самототожності героїні постмодерністського роману Оксани Забужко Польові дослідження з українського сексу”. І т. д., і т. п.
Є й інше, специфічне, пояснення. Тривалий час, а саме протягом радянського періоду, подібний напрям досліджень був неможливий, причиною чого була цілеспрямована політика ідеократичної держави під космополітичною назвою СРСР, яка не лише ігнорувала, а й свідомо заперечувала національну ідентифікацію” [155: 7]. (Зауважимо: це стосується винятково материкової” України, адже в еміграції питання національної ідентичності постійно перебували в полі зору науковців, про що свідчать, скажімо, праці М.Богачевської [52: 97-101], Д.Ребет [361: 78-88], Ю.Луцького [254: 70-76] та ін.) А коли спорадично і йшлося про національну специфіку літератури, то, зазначає Г.Штонь, дуже ухильно і з безкінечними нагадуваннями про найідіотичнішу з пізньомарксистських тез щодо існування двох культур” [480: 61-62]. Річ у тому, що в радянські часи проблема ідентичності, право народу на національне самовизначення увійшло в конфлікт із вищим правом робітничої кляси закріпити свою владу. У цих випадках право на самовизначення не може стояти на перешкоді здійсненню права робітничої кляси на диктатуру” [355: 61] (Сталін). Будь-які окупаційні режими, зазначає С.Павлюк, породжували суспільний дискомфорт, зумисне фальсифікуючи історичні події, культурні явища, спотворюючи доброзичливість українців, нав’язуючи розуміння ущербності і, що найбільше несправедливо й дошкульно периферійності культури” [325: 3].
Вельми неоднозначно трактується проблема й нині. Після здобуття Україною незалежності вона набула ще більш специфічної гостроти. Українська нація потрапила в силове поле нової загрози нівеляції національної своєрідності глобалізації, проблема якої наразі, зазначає М.Жулинський, вийшла на найвищу орбіту планетарної конфліктності, бо порушує найважливіше питання людства перспективу світосистемності” [155: 5]. Останнє, на думку вченого, загрожує духовним знекровленням світової цивілізації. За таких умов національні культури як системи цінностей видозмінюються відповідно до вимог глобалізації, внаслідок чого розмиваються кореневі системи культурних конфігурацій. Очевидне вигасання духовного потенціалу старих” цивілізацій, про що свідчить їхня ослаблена реакція на культурну колонізацію” шляхом масовізації” життя і культури” [155: 6]. Водночас лише національні культури спроможні вистояти в цьому навальному зіткненні з раціоналізмом і прагматичністю глобального технотронного Великого Модерну й уникнути гуманітарної катастрофи” [155: 7]. Для цього необхідно передусім віднайти втрачене русло нашої традиції”, вказує Є.Сверстюк: бо це русло нашої рідної єдиної ріки” [399: 106].
Отже, докторська дисертація Проблеми національної ідентичності в українській прозі 4050-х років ХХ ст.” є логічною й закономірною ланкою на шляху утвердження об’єктивного, цілісного розуміння української прози зазначеного періоду.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснювалося в рамках комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Сучасне прочитання української класичної та новітньої літератури”. Тема затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література”, протокол № 1 від 6 лютого 2003 р.
Мета, завдання дисертації. Метою дисертаційного дослідження є системне висвітлення національної іманентності тексту української художньої прози 40-50-х років ХХ століття як цілісного явища, виявлення в ньому основних напрямів утвердження національної ідентичності. Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:
визначити й обґрунтувати теоретичні поняття, якими окреслюються літературні явища першої половини та середини ХХ століття з урахуванням сучасних наукових уявлень;
розглянути художні твори, що репрезентують українську прозу зазначеного періоду, її інтегральні складники;
схарактеризувати основні ознаки українського прозомислення 40-50-х рр. ХХ ст. у світлі національної ідентичності;
осмислити механізм і динаміку взаємодії художньої прози 40-50-х років ХХ століття з традиціями української класичної літератури, показати специфіку трансформаційних процесів;
виявити їхні типологічні властивості в контексті філософсько-естетичних парадигм доби;
з’ясувати художні властивості прози зазначеного періоду в літературному процесі ХХ ст., значення для формування цілісної картини філософсько-естетичних пошуків української літератури ХХ ст.
Матеріалом для аналізу є прозовий корпус текстів даного періоду в особі найбільш, на нашу думку, резонансних і, в певному ракурсі, парадигматичних авторів і їхніх творів. Задля максимально повної й об’єктивної картини ми розглядаємо твори митців різних політичних орієнтацій (як прихильників комуністичної ідеології, так і її опонентів), естетичних уподобань (як т. зв. традиціоналістів”, так і модерністів), як тих, що були написані в Україні, так і на чужині: Т.Осьмачки (Старший боярин”), О.Довженка (Зачарована Десна”), В.Домонтовича (Без ґрунту”), В.Барки (Рай”), І.Багряного (Тигролови”, Сад Гетсиманський”, Людина біжить над прірвою”, Огненне коло”), Л.Мосендза (Останній пророк”), І.Костецького (День святого”), О.Гончара (Прапороносці”), Д.Гуменної (Діти Чумацького шляху”, Хрещатий яр”), У.Самчука (Ост”), Ю.Косача (Еней і життя інших”), М.Стельмаха (Хліб і сіль”, Кров людська не водиця”, Велика рідня”). Очевидна кількісна перевага вказаних у переліку творів, які нині все ще вважаються діаспорними”, пояснюється, по-перше, тим, що найпомітніші здобутки в українській літературі досліджуваного періоду були здійснені саме письменниками діаспори, зокрема центром тогочасного літпроцесу став Мистецький український рух, де, наприклад, були надруковані Старший боярин” Т.Осьмачки, Тигролови” І.Багряного, Еней і життя інших” Ю.Косача та ін., або написані Сад Гетсиманський” І.Багряного, Рай” В.Барки, День святого” І.Костецького та ін.. По-друге, навіть, якщо цілком прийняти поняття література української діаспори”, то власне такими, що належать до цієї когорти, наразі є хіба У.Самчук, Ю.Косач, Л.Мосендз. Натомість, коли йдеться, скажімо, про Т.Осьмачку, В.Домонтовича, І.Багряного, Д.Гуменну, то ці письменники сформувалися в Україні й були учасниками літературного процесу доби Розстріляного відродження, зазнали, за винятком хіба Домонтовича, репресій, переслідувань, зрештою, їхні тексти були написані в Україні (Без ґрунту” В.Домонтовича, Тигролови” І.Багряного, Старший боярин” Т.Осьмачки).
Стратегію свого дослідження ми визначаємо із стратегічних цілей сучасного літературознавства, спрямованих на виходячи з кращих надбань вітчиняної літературознавчої науки, враховуючи досвід зарубіжного літературознавства творення власних, національних, українських теоретико-методологічних концепцій, особливого, національного, неповторного, адекватного особливій національно-неповторній літературі українського літературознавства” [144: 421].
Теоретико-методологічні засади дисертації. Методологічною основою роботи є системний аналіз. Поруч із цим провідним методом застосовуються принципи герменевтичного та рецептиного аналізу, структурно-семантичного, порівняльно-історичного, біографічного.
У своїй роботі дисертант спирається на здобутки вітчизняного літературознавства, а також зарубіжних дослідників. Це передусім праці В.Агеєвої, М.Бахтіна, О.Білецького, Г.-Ґ.Ґадамера, Т.Денисової, І.Дзюби, В.Днєпрова, В.Дончика, М.Жулинського, Д.Затонського, В.Ізера, Р.Інґардена, І.Кошелівця, Ю.Лотмана, В.Марка, М.Наєнка, О.Пахльовської, Л.Сеника, І.Франка, Ю.Шереха К.-Ґ.Юнґа, Г.Яусса та ін.
При виборі теми, матеріалу, аспектів і методів дослідження дисертант керувався такими факторами: 1) саме проза в цей період, за визначенням літературознавців, становить, зазначав свого часу Ю.Шерех, осередок усякої сучасної літератури” [472: 216], із прозаїчним періодом” Й.Гердер пов’язував зрілий вік мови” [81: 121]; 2) специфічної інтриги набуває той факт, що й донині вітчизняна наука не має історико-літературної версії української літератури ХХ ст., адекватної її художній гідності: не подолана спокуса” оперувати зручною” схемою радянського літературного процесу, змінивши лише розквіт” на занепад”, здобутки” на втрати”. Зокрема, характеризуючи величезний період 1933-1991 рр.”, А.Корнієнко бачить його доволі монотонним з естетичного погляду”, з катастрофічним для літератури звуженням творчих пошуків, партійно-ідеологічним диктатом, вимогою дотримуватися догм методу соціалістичного реалізму”. В такому ракурсі властива цьому періоду література сьогодні нікого не цікавить”, бо стала радше мертвою, ніж білою плямою в історії української літератури ХХ ст., явищем радше соціологічним, аніж естетичним”. Тобто: з перспективи динамічності літературного процесу від часу розгрому української національної культури на початку 30-х до початку 60-х років література радянської України не виявляла особливої продуктивності і не репрезентує видатних новаторських досягнень”. Натомість, зазначає дослідниця, парадоксом залишається факт, що літературний процес цих років визначають твори, які виникли з опозиції до політично-літературних кон’юнктур, тобто дотепер відкинуті поза межі літератури: творчість шістдесятників та письменників еміграції” [213: 131, 133]. А за визначенням І.Кошелівця, 30-ті 50-ті рр. ХХ ст. найпустельніша двадцятилітня смуга в радянській літературі” [230: 194]. Але в тім то й річ, що й те, що виникло у згоді з соцреалізмом, і з опозиції” чи в еміграції”, все це складники українського літературного процесу. І в опозиції” якраз література повинна перебувати завжди, і що саме там народжуються найвидатніші твори це ніякий парадокс, а, скоріше, закономірність. Скажімо, головна” книга італійської літератури другого тисячоліття Божественна комедія” Данте була написана політичним вигнанцем Данте в еміграції. Зрештою, у світовій науковій практиці при характеристиці чи то творчості письменника, чи літературної епохи завжди орієнтуються методологічний принцип винятково на твори найвищої естетичної проби. Таким чином дослідження має сприяти поверненню” українській літературі ХХ століття періоду 40-50-х років, які в силу вищенаведених обставин вважалися вельми небагатими на творчі здобутки. Натомість, реальна ситуація (прочитання повного корпусу художніх текстів дає підстави дисертанту це стверджувати) значно привабливіша, аніж донині ще остаточно не подолана її літературознавча версія.; 3) запропоноване дослідження ми бачимо в констексті дисертаційного потоку останнього десятиліття (передусім маємо на думці вищезгадані докторські дисертації Л.Сеника, С.Андрусів, у яких розгляються проблеми національної ідентичності в українській літературі, відповідно 20-х і 30-х рр. ХХ ст.); 4) вибір методологічного інструментарію зумовлений специфікою предмета дослідження. Проблеми національного вимагають, переконує Г.Гачев, комплексного, системного вивчення [78: 11-31]. Найбільш адекватними цьому завданню ми вважаємо системний аналіз у поєднанні з іншими методами, а саме: рецептивної естетики (Щоб здійснитись, літературний текст потребує читацької уяви” [172: 265], наголошував В.Ізер), літературної герменевтики, до сфери якої належить, за Г.Ґадамером пояснювати й повідомляти нам те, що сказане іншими й що надійшло до нас від попередніх поколінь”, будувати міст у просторі, що існує між одним духом та іншим” [71: 10, 12].
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що це є перша дисертаційна праця, в якій українська проза 40-50-х років ХХ ст. розглядається як системна цілість. У роботі комплексно осмислено ряд філософських, ідеологічних, політичних доктрин, естетичних програм, які визначають своєрідність даного літературного періоду. У цьому контексті проаналізовано індивідуальні авторські тексти письменників різних ідеологічних, політичних, естетичних орієнтацій; таким чином доведено, що кожен із них є сегментом (сюжетною колізією) іншої цілості тогочасного українського прозового надтексту”; окреслено жанрову специфіку творів, розкрито її детермінанти. Таким чином у дослідженні вироблено загальні підходи щодо формування цілісного уявлення про національну своєрідність українського літературного процесу 40-50-х рр. ХХ ст.
Практична цінність дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в навчальних курсах з історії української літератури ХХ ст., у спецкурсах та спецсемінарах; студентами при написанні курсових, дипломних та магістерських робіт; при написанні навчальних посібників, монографій тощо.
Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (протоколи № 10 від 16 червня 2005 р., № 14 від 22 червня 2006 р.). Окремі результати дослідження були виголошені на наукових конференціях у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка (2000, 2001); Всеукраїнській науковій конференції Михайло Стельмах: місце і роль в історико-літературному процесі, у національно-культурному житті України” (Кам’янець-Подільський, 2002); Науково-практичній конференції за творчістю Уласа Самчука (Рівне, 2002); Сімнадцятій щорічній науковій франківській конференції (Львів, 2002); Науковій конференції Творчість Юрія Яновського в контексті літературного процесу ХХ століття” (Київ, 2002); Міжнародній науковій конференції Спадщина Т.Шевченка як націєтворчий чинник” (Київ, 2003); Науковій конференції Олесь Гончар: Традиційне та сучасне прочитання творчості” (Київ, 2003); Міжнародній науково-практичній конференції Сучасні проблеми літературознавства” (Ізмаїл, 2003); Міжвузівській науковій конференції Творчість Олександра Довженка в контексті світової культури” (Київ, 2004).
Структура та обсяг роботи. Рукопис дисертації обсягом 417 сторінок (із них 378 сторінок основного тексту) складається зі Вступу, чотирьох розділів, Висновків та Бібліографії (496 позицій).

РОЗДІЛ І.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ: ТЕОРЕТИЧНІ ПАРАМЕТРИ ДИСКУРСУ

1. Аспект перший: соціокультурний.
1.1. Нація і культура
Як засвідчують учені, ще на стадії формування людини як роду Homo sapiens у своїх первісних міфах і архаїчних ритуалах вона постає як родова людина, тобто в своєму практично-духовному опануванні світу не відокремлена від роду і наділена, за Юнгом, колективним позасвідомим” [302: 29]. Людина, зазначає С.Андрусів, перейшла з доісторії в історію” як колективна людина з єдиною для більшої чи меншої спільноти мовою і способом розповідання кодами, текстами, наративами, спільними міфами, характером, як окремий космо-психо-лоґос, як мезокосм” [8: 28].
Виникнення етносів і прамов, на думку вчених, відбулося ще в епоху неолітичної революції”, коли стався перехід від привласнювального до продуктивного способу господарювання [327: 41]. Етнічна спільність це спільнота, пов’язана певною загальною культурою в найширшому розумінні цього слова”. З іншого боку, будь-яка форма, будь-який вияв культури так або інакше пов’язані з етносом, і проблема етнокультурного аналізу якраз і полягає в тому, яким чином воно позначається на усвідомленні суспільством своєї етнічної єдності, на його етнічній самооцінці; а також, як це культурне явище оцінюють і сприймають інші етноси” [327: 44-45]. Нація (від лат. natio плем’я, народ) конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, певними рисами культури і характеру [311: 816; 448: 417].
Дещо інакше тлумачить відмінність понять нація й етнос О.Забужко. Якщо етнос є природним” утворенням, вважає дослідниця, то нація становить культурний організм”. Етнос, раса”, на її думку, це тіло, матерія, форма”, що, тільки запліднившись духом (культурним, отже набутим змістом”), спроможна скластись” на для-себе-сущу націю”. Для реалізації цієї місії дух повинен мати такий комплекс характеристик, для позначення якого О.Забужко використовує термін Л.Гумільова пасіонарність” (Пасіонарність людини це її органічна здатність до наднапруження, до жертовної діяльності задля ілюзії високої мети”) [159: 71-72].
Культура (від лат. cultura обробіток, виховання, розвиток, пошанування), термін, який позначає специфічний спосіб організації й розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної й духовної праці, в системі соціальних норм і установ, у духовних цінностях, у сукупності відношень людей до природи, між собою і до самих себе [448: 292].

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Національна ідентичність як феномен культури становить один із найбільш актуальних нині спектрів гуманітарних наук. На онтологічному зрізі це пояснюється тим основоположним постулатом людського буття, що людина людина колективна”. Таким чином, з одного боку, на порядок денний виходить питання консолідації окремих індивідів у певну стійку, водночас динамічну, життєздатну цілість, а з іншого не менш важливе питання самовизначення й самоорієнтації індивіда, що є прерогативою національної ідентичності. Виникнувши як наукова проблема в першій половині ХІХ ст., національна ідентичність у силу своєї внутрішньої амбівалентності та вельми неоднозначних підходів до неї, зумовлених передовсім політичними чинниками, впродовж двох століть неодноразово ставала об’єктом як обструкції, так і апології. Останнє вимагає розгляду даної проблеми у зрізі аксіологічному, морально-етичному. Усупереч тенденціям дискредитувати, заперечити право людини на національну ідентифікацію світове співтовариство устами філософів, учених, письменників, політичних діячів упродовж усього цього часу наполегливо виборювало його (Й.Гердер, Т.Масарик, Й.Рот, М.Бердяєв, Є.Сверстюк, М.Жулинський та ін.). Особливу гостроту ця проблема має для українців, які не мають другого Дніпра”.
2. Однією з важливих функцій художньої літератури як складової частини системи духовної культури є утвердження етнічної, національної ідентичності того народу, до якого ця література належить. Про це свідчить, зокрема, весь текст української літератури, що дає підстави говорити, по-перше, про питому націєтворчу ознаку канону української літератури; по-друге, така функція є системотвірним чинником, який організує її (літературу) в певну цілість, систему. Практична її реалізація виявлялася в тому, що впродовж свого існування сюжет української літератури, починаючи від найдавніших писемних пам’яток і закінчуючи творами останніх десятиліть, оперативно й адекватно реагував на виклики долі, показував світові амбіції українців. У найзагальнішому вигляді інтенції українських письменників були спрямовані на подолання трьох перешкод національної ідентичності України: 1) чужої” версії репрезентації України перед світом; 2) фатальної, хронічної проблеми вибору напряму культурної орієнтації (Захід Схід” / Європа Азія” / Європа Росія”); 3) властивого українській ментальності психічного комплексу провінційності (малоросійства).
3. Зазначені положення як інтегральні складники української літератури як системи екстраполюються на її прозовий сектор періоду 40-х 50-х років ХХ століття. На його системний характер вказує передовсім та обставина, що попри властиві йому суперечності, він має яскраво виражений націєтворчий характер. Головні його вектори такі: сакралізація рідної землі, художнє закріплення за українською нацією її питомої території, де українцям суджено раювати; апологія української людини; творення власного літопису, художньої концепції доби; впровадження в художню практику новітніх мистецьких технологій. Мова наразі йде про системний опір митців щодо політики терору з боку тоталітарної держави, яка послідовно заперечувала право українців на власну національну ідентичність. В одному випадку такий опір був відвертий: коли письменникам удавалося вирватися з лещат радянського тоталітаризму (Т.Осьмачка, Д.Гуменна, І.Багряний та ін.) і висловити свою правду” експліцитно. В іншому це була внутрішня еміграція”, дисидентство, коли митець, перебуваючи під тиском системи, творив свою найкращу книгу для себе” (О.Довженко). У випадку, коли йдеться про літературу соціалістичного реалізму (О.Гончар, М.Стельмах), утвердження її національної сутності відбувалося приховано, на рівні імпліцитних смислів творів.
4. Як показав аналіз, формування тексту української прози здійснювалося на перехресті різновекторних філософських, політичних, ідеологічних, світоглядних течій: як тих, що перебували з національною ідентичністю українців у стані війни (комунізм, фашизм), так і тих, що сприяли утвердженню українства в світі (український націоналізм, християнські цінності тощо). Ідейно-політичний спектр горизонту” цього тексту коригувався специфічними обставинами: з одного боку, колоніальним статусом України, з іншого її справедливими претензіями на самостійне, незалежне державне існування. Якщо, скажімо, вся прозова творчість І.Багряного це агітація за українську державність, то І.Костецький у повісті День святого” розглядає альтернативний варіант можливості життя нації в асиміляції”. За таких умов творчість письменників здійснювалася у форматі більш ніж просто літературних завдань, адже йшлося про вироблення стратегії виживання нації, за допомогою художнього слова плекати пасіонарні почуття українців.
5. Ця іманентність забезпечувалася кореляцією тогочасних художніх парадигм до Шевченкового дискурсу України, його бачення перспективи розвитку національної літератури. Саме у творчості Т.Шевченка в історії нової української літератури фактично було накреслено українській літературі магістральний її шлях. Важливими складовими вираження її національної ідентичності стала, по-перше, Шевченкова війна з Російською імперією та розпочата ним громадянська війна” з малоросійством; по-друге, активізація романтичного типу художнього мислення, в чому простежуємо свою невблаганну логіку: парадигма романтизму тісно взаємодіє з актуальними для українців питаннями національного відродження.
6. Слід констатувати також ефект соборності тогочасного літературного процесу. По-перше, з одного боку, цей період має свої хронологічні межі: фактично вся прозова творчість Т.Осьмачки, І.Багряного, О.Довженка, другий етап літературної діяльності В.Домонтовича, доба хронік М.Стельмаха й Д.Гуменної. У 1942 1943 рр. були започатковані творчі проекти, які здійснювалися аж до кінця 50-х рр. (прозовий текст І.Багряного, літературна творчість О.Довженка, хроніка” М.Стельмаха). З іншого боку, український прозовий текст періоду війни й повоєння є водночас як завершенням (другим етапом ренесансу 20-х рр.), так і початком подальших здобутків. Це пояснюється складом авторів (учасники або принаймні сучасники відродження 20-х рр.: О.Довженко, І.Багряний, Д.Гуменна, В.Барка, В.Домонтович, Ю.Яновський, А.Любченко та ін.; пражани або близькі до них У.Самчук, Л.Мосендз, Ю.Косач та ін.). Так концепція особистості І.Багряного має виразно харківське” походження, Л.Мосендза празьке”, історіософія У.Самчука й Д.Гуменної продовжує традицію пражан”, яка, в свою чергу, виростала із Золотого гомону” П.Тичини, тощо. Водночас Зачарована Десна” О.Довженка, Кров людська не водиця” та Хліб і сіль” М.Стельмаха твори парадигматично шістдесятницькі, Самчуків мурівський” проект осту” здійснювався до початку 80-х рр., а повість Ю.Тарнавського Шляхи” стоїть на початках доби поетів Нью-Йоркської групи (прозового її сектора). По-друге, простежується не лише співмірність з опозиційною (чи емігрантською) літературою, але й радянською, адже йшли вони весь цей час навдивовиж синхронно, що вказує на соборність української літератури. Це виявлялося, наприклад, у поглядах на літературу І.Багряного та Д.Донцова, що фактично становили контрверсію більшовицькій політиці в галузі літератури в УРСР; спроба імплантації українській літературі органічно національного стилю Ю.Шереха нагадує розроблювану в радянській літературі теорію соцреалізму; натомість художні світи творів М.Стельмаха чи О.Гончара мають глибоку закоріненість у національні фольклорну й літературну традиції і написані з позиції національного інтересу, а Зачарована Десна” О.Довженка й зовсім не є дотична до парадигми соцреалізму. Потрібно врахувати й те, що, скажімо, мурівський” (емігрантський) текст значною мірою був написаний в Україні в роки війни, і цей факт ставить під сумнів доцільність розмежування української літератури на материкову” й діаспорну”.
7. Національна сутність української прози в цей період показала питому європейськість української культури. Спільною платформою тут є культурний комплекс середземноморської традиції і християнське світобачення, а парадигмальною ознакою опозиційність до насилля з боку тоталітарних імперій, яка, по суті, була для української літератури запорукою її невмирущості. Наразі важливий той факт, що формування українського прозового сюжету відбувалося синхронно із сюжетом західноєвропейським. Найбільш випукло це проявилося у ставленні митців до головного зла епохи тоталітаризму. Наприклад, у одночассі були написані антитоталітарні романи І.Багряного Сад Гетсиманський” і Дж.Орвела Скотоферма” та 1984” (1949).
8. Поставлена в умови радикального загострення глобальних протиріч, оприявнених наступом раціоналістичного світосприймання технічної доби ХХ ст., українська проза 40-50-х рр. відреагувала на виклик доби випробуваним світовою літературою способом мрією про гармонійне життя, апологією рідної землі. Кожен її індивідуальний текст (Старший боярин” Т.Осьмачки, Зачарована Десна” О.Довженка, Без ґрунту” В.Домонтовича, Рай” В.Барки) на тлі колективної зневіри, дезорієнтації пропонував реципієнтові, з одного боку, власний проект ідеального життя на батьківщині, з іншого ініціював процес інтенсивної національної самоідентифікації. Цей стратегічний вибір зумовив ряд тактичних (жанрових, стильових, композиційних, наративних, конфліктотворчих) рішень письменників. Художні параметри цього явища мають специфічний хронотоп (Україна, якою вона була колись). Питомою жанровою ознакою наразі виступає спогад, що, в свою чергу, опромінює ностальгійними спалахами стильову домінанту наративу. А композиційним центром є міф міф України, розкішної, плодючої землі, створеної для щастя українській людині. Тим самим сакралізувалося само поняття рідний край, що є вагомим аргументом права для українців на свою” землю, закріплювалося за українською людиною одвічне право на володіння українськими територіями.
9. Естетичний ідеал особистості в українській прозі 40-50-х рр. ХХ ст. відбиває різновекторні фактори: авторитарної та гуманістичної (Е.Фромм) релігій, християнського ідеалу, романтичної концепції життя як боротьби та філософії імперіалізму (М.Кушнір), деформації на рубежі ХІХХХ ст. канонічних парадигм добра і зла (Ф.Ніцше), що започаткувало серію світоглядних криз (М.Гайдеґґер, Х.Ортега-і-Гассет). У відповідь на глибоку духовну кризу, глобальну світоглядну дезорієнтацію прозовий сюжет” української літератури 40-50-х рр. мобілізував художні ресурси на пошуки надійних орієнтирів, якими має керуватися особа в своїй життєдіяльності. У творах актуалізуються парадигмальні ознаки ідеальної людини, якій належить промовляти” від імені народу, гідно репрезентувати його на суді історії. Це передовсім показана в романах І.Багряного та Л.Мосендза сильна духом, національно свідома особистість, споріднена з пасіонарною” людиною Т.Шевченка, неоромантичним ідеалом Лесі Українки, європейською громадською людиною” М.Хвильового та вісниківською блискучою й міцною душею Европейця” Д.Донцова. Водночас, на девальвацію гуманістичних начал сектор людини відреагував реабілітацією добротворчих інтенцій особи. В естетичній свідомості простежується послідовно виражена, скажімо так, корекція на гуманізм (антивоєнний пафос воєнного” роману О.Гончара Прапороносці”, новозавітна альтернатива милосердя” у повісті День святого” І.Костецького).
10. Епохальні події соціальні, науково-технічні революції, світові війни, національно-визвольні рухи, які охопили людство у першій половині ХХ століття, внесли суттєві зміни в ландшафт земної поверхні, у спосіб політичного думання, ментальні структури народів, окремої людини. Що важливо: Україна була учасником європейської драми і такою своєю участю набула нової якості, але її роль наразі лишалася непоміченою світовою громадськістю. Отже, перед українськими письменниками тоді постало завдання: зробити цю участь України помітною”, що важливо через призму її національних інтересів. Така творча настанова активізувала дві, на перший погляд, несумісні тенденції, теоретично обгрунтовані Ю.Шерехом: з одного боку, відповідь мала бути адекватною марсельєзам функційної доби”; з іншого другим її наріжним каменем мала стати вища, людяніша концепція доби”. Як показав аналіз, здійснення цих програмових постулатів мало системний характер. Так у повісті Ю.Косача Еней і життя інших” відтворено етапи мандрування” України в контексті європейських катаклізмів першої половини ХХ ст.; у романах Д.Гуменної здобутки й катастрофи новітньої України в умовах панування тоталітарних ідеологій; у трилогії У.Самчука драма європейської нації, розп’ятої на хресті російської державності; у романному циклі М.Стельмаха історична доля українського народу в епоху пожеж на землі”. Водночас українські письменники наполегливо пропонують альтернативні варіанти. Скажімо, Ю.Косач замість доби визволення злочину”, циклу оновленого середньовіччя” прогнозує настання епохи реабілітації поняття совісти”; в Д.Гуменної епоху писаної історія”, яку наразі репрезентують період хижацтва під вивіскою соціалізму”, та потвори Зажери” має замінити епоха плеяди народів, сузір’я, де кожен має своє сяйво”; а М.Стельмах у своїх пошуках апелює не до політичних програм, які наразі приносять його персонажам тільки вічну недолю, а до духовних ресурсів народу.
11. Указані позиції екстраполюються на весь текст цього періоду. Скажімо, спогад про золотий вік України становить суттєвий аспект Тигроловів” І.Багряного, Дітей Чумацького шляху” Д.Гуменної, Морозового хутора” У.Самчука. Неоромантичний ідеал особистості з корекцією на гуманізм альтернативну Ніцше сильну особистість, але не хижацьку” сповідує у своїх хроніках Д.Гуменна; подолання в собі догми інтегрального насильства доби становить центральне питання української людини в повісті Ю.Косача. А повість Старший боярин” Т.Осьмачки у контексті прозового доробку письменника (План до двору”, Ротонда душогубців”) розпочинає хроніку трагічних катаклізмів сучасної України; есеїстична” частина повісті В.Домонтовича Без ґрунту” спрямована на синтез сучасної української дійсності; біографія” українця у прозі І.Багряного це й біографія” новітньої України, адже протагоніст у письменника поставлений у радикальну залежність від епохи й політичного статусу України, і т. д.
12. Розмаїття формальних рішень українського прозового тексту 40-50-х рр. здійснювалося як на підставі набутого вже вітчизняною літературою художнього досвіду, так і тих вимог, які випливали з актуальних завдань тогочасного письменства. З одного боку, в художній практиці продовжується використання апробованих жанрових структур: скажімо, має місце повний набір жанрів історичної прози (оповідання В.Домонтовича, повість І.Костецького, роман Л.Мосендза), пригодницький роман (Тигролови” І.Багряного), соціально-побутовий та соціально-психологічний роман (У.Самчук, М.Стельмах), роман-хроніка (Д.Гуменна, У.Самчук, М.Стельмах). З іншого боку, це не була механічна експлуатація сталих форм, їхнє використання мало інноваційний характер, що сприяло подальшій жанровій диференціації літератури. Так ідеологічна, політична детермінанта вносила відповідні корективи в художні полотна, внаслідок чого поряд із іншими ознаками чільне місце посідали ознаки роману ідеологічного (романи І.Багряного, У.Самчука, Л.Мосендза); посилення виховної функції літератури (це добре виражено в Тигроловах” І.Багряного, Останньому пророці” Л.Мосендза, Прапороносцях” О.Гончара) вело до роману виховання (Останній пророк” (Л.Мосендза). Актуалізація аксіологічного аспекту (твори М.Стельмаха, О.Гончара) мала наслідком активізацію фольклорних джерел художньої творчості. А поглиблений інтерес письменників до онтологічних питань буття призводив до введення в тексти творів наукових студій, есеїзації” прозописьма (В.Домонтович, почасти В.Барка, У.Самчук, Д.Гуменна). Прагнення до об’єктивного зображення життєвих явищ, намагання дати правдоподібний художній еквівалент дійсності, вимагало особливого щоденникового”, літописного жанру: звідси чільне місце в палітрі прозових жанрів української літератури 40-50-х років посідає роман-хроніка (Д.Гуменна, У.Самчук, М.Стельмах); при цьому бажання показати універсальну, багатогранну картину дійсності великих епічних полотен, позаяк епопейний зміст життєвого матеріалу потребував епопейної домінанти художніх творів. На рівні творчого маніфесту це було оперативно задекларовано в письменницьких щоденниках воєнної пори (О.Довженко, А.Любченко, У.Самчук). А головним художнім наслідком цього став посилений інтерес письменників до творів, так би мовити, великого калібру” складних романних утворень трилогій, тетралогій, епічних циклів (Д.Гуменна, У.Самчук, М.Стельмах); крім цього, слід згадати такі нереалізовані епопейні проекти, як Золоті ворота” О.Довженка, Буйний вітер” І.Багряного. Ефект об’єктивності досягався й іншим способом, коли, скажімо, в повісті І.Костецького День святого” центр художньої ваги” автор переносив на драматургічні компоненти (сценічний” часопростір, обмеження авторського тексту натомість домінування діалогічного й монологічного мовлення персонажів), від чого твір перебуває на грані жанрових координат епосу й драми. Натомість посилення суб’єктивного начала ініціювало ліричний компонент, який, наприклад, у М.Стельмаха, О.Гончара становить невід’ємну жанрову (ліро-епічну) ознаку твору.
13. Формування жанрової, стильової палітр українського прозового тексту в цей період відбувалося на перехресті традиційної й модерністської парадигм. Повноправними учасниками прозового дискурсу залишалися головні фігуранти минулого століття романтизм і реалізм; водночас відчутно заявляв про себе модерністичний проект української літератури. Окремі його риси можна виявити в письменників, які, зазвичай вважається, творили в руслі народницької парадигми (У.Самчук, Д.Гуменна та ін.). Загалом дотримуючись класичних способів зображення, вони намагалися розширити жанрові рамки своїх творів, міфологізували текст, вводили до нього елементи наукових студій, галюцинації персонажів, власне хроніку сучасного життя перемежовували з екскурсами в минуле тощо. Іншими словами, свої народницькі” завдання виконували не по-народницькому. Скажімо, цілком народницька Довженкова творча настанова возвеличувати” і виховувати” народ у Зачарованій Десні” реалізувалася в алгоритмі модерністичної поетики: руйнування сюжету, ігрові ситуації, пародіювання; в аналогічному режимі виконане прагматичне завдання В.Барки (Рай”) показати світовій громадськості, народовбивчий режим генсека-ізверга”, і т. д. Водночас модерністські програми письменників зовсім не були позбавлені народотворчих функцій. Так на перший погляд космополітична тема Христа (повість І.Костецького День святого”) показувала християнство як чинність нації”, і само поняття релігії розглядалося письменником як промінь, переламаний у конкретному культурному середовищі”; модерністська акцентована аполітичність В.Домонтовича не завадила йому як автору повісті Без ґрунту” в її есеїстичній частину опікуватися питаннями формування цивілізаційного коду української нації.
Слід відзначити, що сам модерністський проект української прози на цей час уже мав власну традицію. Так у творах В.Домонтовича та Ю.Косача продуктивно використовуються такі апробовані українською літературою 20-х рр. ХХ ст. (передовсім М.Хвильовим) ресурси модерністської поетики, як елітарність, інтертекстуальність, іронія, парадокс, пародія, урбанізм, ігрова наративна модель тощо. Скажімо, повість В.Домонтовича Без ґрунту” мовби підсумовує досвід українського модернізму за попередні десятиліття і на цьому знанні” формуються погляди автора, стосовно того, яким є і яким має бути сучасний український літературний текст; головна засада, яку наразі обстоює письменник, інтелектуалізація художнього мислення української літератури. Зрештою кожен індивідуальний текст становить або провокацію, або художню ілюстрацію до теоретичних суперечок доби Мистецького українського руху про перспективи розвитку української літератури. Головним творчим наслідком є спроба експансії вітчизняної прози в простір європейського художнього мислення. Скажімо, в повісті І.Костецького День святого” це відобразилося нашаруванням стилів, передусім експресіонізму, потоку свідомості, гри, парадоксу; у повісті Ю.Косача Еней і життя інших” ігрова організація оповіді, об’єктом якої є стиль. Відзначені ресурси модернізму В.Домонтовича характеризуються одним із важливих аспектів парадигми цивілізаційного коду української культури іманентною опозиційністю вітчизняного мистецтва стосовно панівних ідеологій, режимів. Передовсім тут простежується намагання прозаїка урбанізувати національний код українців, легітимізувати в українській літературі образ міста. Так, науковий” дискурс України повісті Без ґрунту” трактує конструктивним чинником динамічний міський” цивілізаційний компонент, який упродовж тисячоліть утримував Україну в руслі загальноєвропейського цивілізаційного поступу; натомість деструктивним селянський”, який, прагнучи зберегти власну тотожність, гальмував цей процес, збиваючи націю на манівці світового прогресу. У повісті Ю.Косача Еней і життя інших” інтертекстуальність як засіб інтелектуалізації українського прозового дискурсу здійснюється за посередництва рецепції на території тексту різних версій літературних Україн (насамперед Шевченкової і Гоголевої), відтак, визначаючи генетичний код України, автор оперував не соціальними чи політичними категоріями й поняттями, а стилів (бароковий, романтичний, етнографічний тощо). Водночас інтертекстуальний простір творів українських модерністів формувався таким чином, що головний його вектор спрямований на пошуки аргументів іманентної європейськості української нації. Такими є спільні джерела і доля. Скажімо, В.Домонтович звертається до спільного джерела античності; І.Костецький шукає аналогій української долі в історії євреїв, відтак оприявнює спільне походження у християнстві; Ю.Косач переконує, що факти сучасної європейської історії є водночас і фактами історії новітньої України і навпаки.
14. У цілому фактор національної ідентичності став для вітчизняної літератури середини ХХ ст. потужним об’єднувальним чинником. Роз’єднане політичними кордонами, українське письменство цього періоду зуміло створити свій текст, свою художню цілість, яка здатна подолати всі бар’єри, набудовані антиукраїнською державою.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Абрамова І. Біля витоків української ідеї (Нечуй-Левицький і формально-національний” напрям) ⁄⁄ Слово і час. 1999. № 12. С. 56-58.
2. Авксентьєва Г., Колкутіна В. Концепт землі у творчості Олеся Гончара ⁄⁄ Наукові записки Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Філологічні науки. Ізмаїл, 2003. Вип 15. С. 106-111.
3. Агеєва В. Між екзотизмом і традицією ⁄⁄ Проза про життя інших: Юрій Косач: тексти, інтерпретації, коментарі. К.: Факт, 2003. С.7-16.
4. Агеєва В. Мовні ігри В.Домонтовича ⁄⁄ Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Роман. Болотяна Лукроза. Оповідання та нариси. К.: Критика, 2000. С. 3-20.
5. Адорно В.Теодор. Эстетическая теория ⁄ Пер. с нем. А.В.Дранова. М.: Республика, 2001. 527 с.
6. Алданов М. Третій Рим і Третій Інтернаціонал ⁄⁄ Сучасність. 1983. Ч. 5. С. 115-119.
7. Андрусів С. Західноукраїнська література 30-х рр. ХХ ст.: Проблеми національної ідентичності. Автореф. дис докт. філол. наук. К., 1996. 25 с.
8. Андрусів С. Модус національної ідентичності: львівський текст 30-х років ХХ ст. Монографія. Львівський університет імені Івана Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
9. Андрусів С. Сучасне українське літературознавство: тексти і контексти ⁄⁄ Слово і час. 2004. № 5. С. 48-53.
10. Антонич Б.-І. Велика гармонія: Поезії: для ст. шк. віку. 2-ге вид, допов. і перероб. К.: Веселка, 1993. 271 с.
11. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
12. Астаф’єв О. Художні координати поезії Богдана Бойчука ⁄⁄ Слово і час. 2002. № 12. С. 20-24.
13. Багряний І. Антон Біда герой труда. Повість про Ді-Пі. Відповідь людоловам. Б.м.: Україна, 1956. 269 с.
14. Багряний І. Буйний вітер. Роман. Б.м.: Україна, 1957. 423 с.
15. Багряний І. Генерал. Комедія-сатира ⁄⁄ Березіль. 1992. № 5-6.
16. Багряний І. Листування. У двох томах. Том перший (1946-1963). К.: Смолоскип, 2002. 706 с.
17. Багряний І. Листування. У двох томах. Том другий. К.: Смолоскип, 2002. 556 с.
18. Багряний І. Людина біжить над прірвою. Роман. К.: Укр. письменник, 1992. 320.
19. Багряний І. Огненне коло. Повість. К.: Варта, 1992. 128 с.
20. Багряний І. Під знаком Скорпіона: З творчої спадщини письменника: Поезія, проза, публіцистика ⁄ Упоряд. та авт. Передм. О.Шугай. К.: Смолоскип, 1994. 240 с.
21. Багряний І. Сад Гетсиманський. Роман. К.: Дніпро, 1992. 528 с.
22. Багряний І. Тигролови: Роман та оповідання. К.: Молодь,1991. 264 с.
23. Барабаш Ю. Алгебра и гармония (О методологии литературоведческого анализа). М.: Худож. лит., 1977. 224 с.
24. Барабаш Ю. Довженко. Некоторые вопросы эстетики и поэтики. М.: Худ. литература, 1968. 271 с.
25. Барабаш Ю. Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя: Нариси сприйняття та інтерпретацій ⁄⁄ Нові гоголезнавчі студії: Вип 1 (12). Сімферополь: Кримський Архів, 2004. 128 с.
26. Барабаш Ю. Если я забуду тебя, Иерусалим” (Родина чужбина” у Гоголя и Шевченко ⁄⁄Вопросы литературы. 1998. Сентябрь октябрь. С. 137-175.
27. Барабаш Ю. Про дифузійні процеси і явища в історії українського письменства ⁄⁄ Слово і час. 2001. № 8. С.18-21.
28. Барабаш Ю. Страшная месть” в двух измерениях. Миф и (или?) история ⁄⁄Вопросы литературы. 2000. Май-июнь. С. 171-210.
29. Барабаш Ю. Троє Юріїв, або Гоголь на Планеті DP” і поза нею ⁄⁄ Сучасність. 2002. № 10. С.103-121.
30. Барабаш Ю. Феномен Гоголя” в інтерпретаціях Юрія Шереха ⁄⁄ Матеріали У конгресу Міжнародної асоціації україністів: Літературознавство ⁄ Упоряд і відп. ред О.Мишанич. Чернівці: Рута, 2003. Кн. 1. С. 137-141.
31. Барабаш Ю. Чисте золото правди. К.: Рад. письменник, 1962. 292 с.
32. Барабаш Ю. Я так її, я так люблю” (Шевченкова Україна: словообраз, концепція, текст”) ⁄⁄ Сучасність. 2003. № 7-8. С. 111-129.
33. Барка В. Експресіоністична проза Ігоря Костецького ⁄⁄ Сучасність. 1963. № 5. С. 40-46.
34. Барка В. Рай. Роман. Джерзі Ситі Ню Йорк: Вид-во Свобода”, 1953. 309 с.
35. Барт Р. Від твору до тексту ⁄⁄ Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. ⁄ За ред. Марії Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 380-384.
36. Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування ⁄⁄ Слово. Знак. Дискурс. С. 308-317.
37. Бахтін М. Проблема тексту в лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках ⁄⁄ Слово. Знак. Дискурс. С. 318-323.
38. Бахтин М. Эстетика словесного творчества.- 2-е изд. М.: Искусство, 1986. 445 с.
39. Безхутрий Ю. Неоміфологізм Повісті про санаторійну зону” М.Хвильового ⁄⁄ Наукові записки Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Філологічні науки. Ізмаїл, 2003. Вип 15. С. 121-126.
40. Безхутрий Ю. Хвильовий: проблеми інтерпретації. Харків: Фоліо, 2003. 495 с.
41. Безхутрий Ю. Художній світ Миколи Хвильового. Автореф. дис докт. філол. наук. Львів, 2003. 35 с.
42. Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. Репринтное воспроизведение издания YMCA-PRESS, 1955 г. М.: Наука, 1990. 224 с.
43. Бердяев Н. Самопознание (Опыт философской автобиографии). М.: Книга, 1991. 446 с.
44. Бердяев Н. Судьба России. Репринтное воспроизведение 1918 года. М.: Изд-во МГУ, 1990.
45. Бернадська Н. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: Монографія. К.: Академвидав, 2004. 368 с.
46. Білас Л. Ідеологія як історія і як поезія ⁄⁄ Сучасність. 1961. Ч. 7. С. 44-62.
47. Білецький О. Зібрання праць. У 5-ти т. Т.3. К.: Наук. думка, 1966. 607 с.
48. Білоус-Гарасевич М. Ми не розлучались з тобою, Україно. Detroit, Michigan. U.S.A., 1998. 768 с.
49. Білоус П. Давньоукраїнська література і фольклор: проблема художнього коду ⁄⁄ Слово і час.- 2002. № 12. С. 29-35.
50. Бланден Ґ. Доба вбивців (уривок) ⁄⁄Київ. 1953. № 1. С. 14-20.
51. Бланден Ґ. Лист до редакції ⁄⁄Київ. 1953. № 1. С. 20-23.
52. Богачевська М. Проблема двох батьківщин ⁄⁄ Сучасність. 1962. Ч. 5. С. 97-101.
53. Бойко Ю. Вибране. Том 1. Мюнхен: Б.В., 1971. 312 с.
54. Борзенко О. Провінційний читач і становлення нової української літератури // Дивослово. 2001. № 2. С. 15-16.
55. Бочковський О. Т.Г.Масарик. Національна проблема і українське питання (спроба характеристики та інтерпретації). Подєбради, 1930.
56. Ващенко Г. Виховний ідеал. Полтава: Ред. газ. Полтавський вісник”, 1994. 191 с.
57. Введение в литературоведение: Учебник для филол. спец. ун-тов ⁄Под ред. Г.Н.Поспелова. М.: Высш. школа, 1988. 527 с.
58. Великий тлумачний словник сучасної української мови ⁄ Уклад. і голов. Ред. В.Т.Бусел. К.; Ірпінь:ВТФ Перун”, 2001. 1440 с.
59. Вертій О. Народний світогляд і питання національної самобутності українського письменства в літературно-естетичних пошуках 70-90-х років ХІХ ст. Стаття перша ⁄⁄ Українська література в загальноосвітній школі. 2004. № 8. С. 29-38.
60. Веселовский А. Историческая поэтика. М.: Высш. школа, 1989. 406 с.
61. Веселовський О. Три розділи з історичної поетики ⁄⁄ Вступ до літературознавства. Хрестоматія: Навч. Посібник ⁄ Упоряд. Н.І.Бернадська. К.: Либідь, 1995. &nd