АСКЕТИЧНА ЛІТЕРАТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСИ : Аскетическая литература КИЕВСКОЙ РУСИ



  • Название:
  • АСКЕТИЧНА ЛІТЕРАТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСИ
  • Альтернативное название:
  • Аскетическая литература КИЕВСКОЙ РУСИ
  • Кол-во страниц:
  • 405
  • ВУЗ:
  • Національний університет «Києво-Могилянська Академія»
  • Год защиты:
  • 2009
  • Краткое описание:
  • Національний університет «Києво-Могилянська Академія»

    На правах рукопису
    УДК 821. 161’ 04. 09



    АРХИЄПИСКОП ІГОР (ІСІЧЕНКО ЮРІЙ АНДРІЙОВИЧ)





    АСКЕТИЧНА ЛІТЕРАТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСИ



    10.01.01 українська література



    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    доктора філологічних наук



    Київ 2009









    ЗМІСТ
    Вступ.................................................................................................................... 4
    Розділ 1. Досвід студій над аскетичною літературою українського Середньовіччя 19
    1.1. Огляд наукових досліджень давньої української аскетичної літератури 19
    1.2. Теоретичні засади дослідження давньої української аскетичної літератури 23
    Розділ 2. Дискурсивна стратеґія аскези............................................................. 36
    2.1. Християнський аскетизм................................................................. 36
    2.2. Ісихазм і «молитва розуму»............................................................ 44
    2.3. Семіотична програма молитовного тексту..................................... 53
    2.4. Молитовний дискурс у вербальній діяльності персонажів............. 61
    2.5. Псалтир як модель молитовного дискурсу.................................... 73
    2.6. Жанрові моделі молитовних текстів у літературній практиці......... 97
    2.7. Інтенційна молитва........................................................................ 110
    2.8. Досвід патристичної літератури.................................................... 130
    Розділ 3. Ритм церковного уставу і літературна творчість.............................. 152
    3.1. Реґулятивні функції монаших уставів............................................ 152
    3.2. Монастирі Київської Руси як осередки книжної творчости........ 164
    3.3. Естетика аскетичного побуту в середньовічному наративі.......... 190
    3.4. Сакральний простір літературного сюжету.................................. 198
    Розділ 4. Духовна боротьба в структурі конфлікту......................................... 204
    4. 1. Євангельські моделі...................................................................... 204
    4.2. Агіографічні моделі........................................................................ 212
    4.3. Персоніфікація спокус................................................................... 215
    4.4. Християнське лицарство............................................................... 218
    Розділ 5. Сакралізація світу в просторово-часовій структурі дискурсу.......... 235
    5.1. Провіденційна перспектива історії................................................ 235
    5.2. Єрусалим і Афон............................................................................ 252
    5.3. Паломництва як засіб структурування простору.......................... 264
    5.4. Пустеля як засіб подолання простору........................................... 282
    Розділ 6. Комунікативний вимір побутування тексту...................................... 288
    6.1. Біблія в середньовічній книжності................................................ 288
    6.2. Катехеза як вербальна стратеґія.................................................... 298
    6.3. Послання........................................................................................ 315
    6.4. Проповідництво............................................................................. 326
    6.5. Мовчання....................................................................................... 336
    Висновки.......................................................................................................... 341
    Додаток 1.......................................................................................................... 350
    Додаток 2.......................................................................................................... 351
    Список скорочень............................................................................................ 352
    Список використаних джерел.......................................................................... 355







    ВСТУП
    Серед чинників, що визначають ідентичність української літератури, заслуговує на особливу увагу відпочатковий зв’язок писемної творчости з християнською релігією. Попри ймовірність існування в східних слов’ян власних писемних симоволів («черт і різ») ще в доісторичні часи, незаперечним є те, що перетворення писемної діяльности на істотний чинник суспільної комунікації відбувається тільки з прийняттям та поширенням християнства.
    Звідси зовсім не випливає примітивна обмеженість культурної діяльности руських племен поганської доби. Творчий потенціал етносу міг реалізуватися в інших сферах культурної діяльности, що послугувалися власними семіотичними системами. Сферою масової словесної творчости був фольклор, який зберігав свою ключову роль у системі етнічної самоідентифікації і надалі, фактично до ХХ ст. Поява писемности істотно не обмежила суспільного простору фольклорої творчости, формуючи власний простір поза традиційною усною народною культурою. Виміри цього нового дискурсивного простору визначалися формотворчою присутністю в матеріальному світі воплоченого Бога Слова, що «сталося тілом, і перебувало між нами» (Ін. 1: 14) [25].
    Місія християнської церкви, котра виявляється в Східній Європі вже з перших сторіч нової ери, включала в себе як найістотніший компонент словесну діяльність.
    Дискурсивна діяльність епохи Середньовіччя може бути коректно інтерпретована лише за умови звільнення від літературознавчих стереотипів, сформованих при вивченні культури Нового часу. Методологічно вихідними є пошуки мотивацій творення тексту, що дозволило б збудувати науково переконливу й доказову систему зв’язків тексту з цивілізаційним і культурним контекстом, відтак же розкрити механізми дії культурних кодів у вербальній площині.
    Трансформація руської вербальної культури, що відбувається з прийняттям християнства й засвоєнням сакральної церковнослов’янської мови, кириличного письма й корпусу релігійних текстів, записаних цією мовою, незвідна до творення графічного еквіваленту усних словесних творів. Писемний текст, нерозривно пов’язаний у свідомості середньовічної Руси з церковним життям, пропонує нову стратегію літературної творчости, мотивовану прагматикою християнської сотеріології. Попри збереження виняткової ролі ритуалу, текст деміфологізується, виводиться зі сфери сакралізованої традиційної культури, витоки якої сховані в магічних ритуалах старовини, в простір всеосяжного діалогу творіння й Творця. Цей діалог, просвітлений присутністю Слова (Ін. 1: 114) [25], Сина Божого і другої особи Пресвятої Тройці, Ісуса Христа, інтеґрує в собі різні форми словесної діяльности людини. Він здійснюється в молитовній і богослужбовій практиці, в проповідництві й навчанні, в кодифікації правного й політичного досвіду народу, що долає в своїй історії найрізноманітніші спокуси й випробування.
    У цій площині, в дискурсивній діяльності середньовічних руських книжників, виробляється нова модель словесної творчости, що зберігатиме свою актуальність для української культури протягом ХXVIII ст., великою мірою позначаючись і на літературній творчості митців ХІХХХ ст. Ця модель сформує рецептивні механізми, які не втратять для українського читача своєї ролі навіть попри новітні деструктивні процеси. Література лишатиметься в свідомості читацького загалу насамперед засобом удосконалення світу й людини, просвітлення життя світлом правди. І самі ці метафоричні образи виростатимуть із середньовічної концепції словесної творчости, як і традиційна для української літератури профетична модель письменника.
    Відтак же актуальність вивчення української аскетичної літератури Середньовіччя обумовлюється фундаментальною роллю творчих механізмів і процесів, що складаються в ХХІІІ ст., для національного письменства. Крім того, літературні пам’ятки, що з’явилися в княжі часи майже виключно в монашому середовищі, зберігали свою аксіологічну роль протягом усієї історії національного письменства, а отже, набули реґулятивних функцій як у вимірі суто естетичному, так і в етичному. Звідси випливає обумовленість розуміння літературного, а значною мірою й загальнокультурного процесу в Україні врахуванням чинників, що склалися у вихідний період його розвитку, на стадії становлення вітчизняної християнської традиції.
    Іншим аспектом, що обумовлює актуальність дослідження, є суспільна перспектива студій над літературним феноменом, принципово важливим для осягнення ідентичности духовного досвіду християнської культури України. Адже проблеми, котрі виникають у контексті реінтеґрування України до загальноєвропейської цивілізації у період, позначений екзистенційною кризою останньої, значною мірою випливають із браку розуміння самобутности власної духовної спадщини та її потенційної ваги для всього європейського континенту.
    Дослідження здійснювалося у зв’язку з розробкою наукової теми «Література українського бароко», що провадиться на кафедрі історії української літератури Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.
    Метою дослідження є розкриття внутрішньої структури аскетичного дискурсу, повсталого в процесі засвоєння руською спільнотою євангельського вчення та духовного досвіду християнської Церкви епохи Отців, його роль і місце в літературному житті середньовічної Руси-України. За посередництвом аскетичного тексту виявляються нові інтенційні механізми, що формували тенденції літературного процесу, реалізовувані і в добу Середньовіччя, і в наступні літературні епохи.
    Для досягнення цієї мети передбачається розв’язання таких завдань:
    - визначити генезу й структурні параметри аскетичної літератури Київської Руси;
    - окреслити обсяг аскетичного дискурсу та його місце в системі комунікації;
    - описати поетичну мову й риторику аскетичного дискурсу;
    - інтерпретувати конкретні літературні тексти як феномени східної християнської аскетичної культури.
    Об’єктом дослідження є українська (руська) література ХІХІІІ ст. як істотний складник формування нового типу цивілізації, де етнічний досвід трансформується у відповідності з утверджуваною в суспільній свідомості етичною доктриною християнства. Програма зміни суспільної моралі, державних і соціальних стосунків, культурних кодів і побутових норм визначається виробленими в цивілізаційному просторі Середземномор’я доби пізньої античности й раннього Середньовіччя (епоха Отців Церкви) реґулятивними механізмами християнської аскези. Теорія і практика християнської аскези інкультуруються на Русь за посередництвом місіонерів з Візантії та слов’янських країн Балканського півострова, а також власного руського священства, чернецтва й освічених мирян, через засновувані в Київській митрополії кафедральні собори й парафіяльні храми, а особливо через монастирі, котрі стають і осередками поширення православної віри, і найважливішими інтелектуальними й культурними центрами.
    Парадоксальність дискурсивної стратеґії аскези обумовлюється тим, що зростання продуктивности суб’єкта вербальної діяльности може мотивуватися прагненням виходу на понадвербальний рівень комунікації, котрий не потребує втілення в словесний текст. Служіння Богові словом, бувши відповіддю на посланництво Сина і Слова Божого Ісуса Христа, сакралізує простір діяльности суб’єкта, аби мінімалізувати в цьому просторі присутність словесного тексту.
    Просторові й часові межі об’єкту дослідження визначаються поняттям «Київська Русь», що охоплює етнічні українські землі та східноєвропейські території, колонізовані українцями, від часу їхнього зосередження під управлінням київських великих князів і до втрати Києвом свого значення політичного та культурного центру Руси-України (ХХІІІ ст.).
    У межах такого широкого культурного середовища, що його дискурсивна діяльність природно інтеґрується християнськими релігійними практиками, пов’язаними з аскетичним самовдосконаленням, за предмет дослідження виділяється аскетичний дискурс. Він є явищем багатовимірним і поліфункціональним. Його семіотика формується на основі синтезу вербальних елементів із релігійними практиками, що інтеґрують свідомі акти людської особистости, спрямовані на втілення морально значущих цінностей християнства.
    Крім повчальних і агіографічних творів, що безпосередньо викладають досвід аскетичного вдосконалення, до аскетичного дискурсу можна віднести твори, виниклі в монашому середовищі (а це мало не всі літературні твори українського Середньовіччя), оскільки розробка будь-якого сюжету або конфлікту відбувається в них з погляду перспектив духовної віднови народу чи ж особистости, а також тексти світських авторів, де здійснюється літературна інтерпретація морально-етичних проблем (наприклад, «Повчання» князя Володимира Мономаха). Аскетичний текст, як, може, жоден інший літературний твір, включений до позавебрального контексту. Уставне життя монахів, церковний обряд, різні форми християнського благочестя, архітектурне середовище й поетика інтер’єру храму чи келії всі ці чинники формують семіотику аскетичного тексту, відтак же й не можуть іґноруватися навіть у суто літературознавчому дослідженні.
    До аналізу залучаються літературні тексти, що з’явилися на землях Руси від початку вітчизняної писемности до перенесення центрів суспільно-культурного життя України на захід і остаточної втрати Києвом своєї ролі головного літературного центру Руси (1240 р.). Писемні пам’ятки розглядаються у контексті розвитку християнської духовности, що визначає широке залучення до аналізу Святого Письма, канонічних документів Православної Церкви, творів Отців Церкви та житій святих, які активно побутували на Русі в ХІXIII ст. й визначали ціннісну ієрархію писемних текстів.
    Методи дослідження, обрані для наукової інтерпретації аскетичної літератури Київської Руси, обумовлюються як літературознавчою традицією, так і вимогами об’єкту дослідження. Очевидно, що досвід української медієвістики пов’язаний насамперед із успішним використанням у ХІХХХ ст. підходів до літературного процесу культурно-історичної школи та порівняльного методу. Філологічна школа в особах Олександра Шахматова [379281] й Володимира Перетца [248] з його семінарієм залишила в спадок чіткий акцент на текстологічному аналізі й ретельному коментуванні твору та застереження проти швидких висновків і узагальнень. Традиції культурно-історичної й філологічної шкіл, слов’янської компаративістики активно використовуються й у дослідженні аскетичної літератури Київської Руси. Своєрідність аскетичного твору, що передбачає високий рівень присутности в ньому духовного досвіду автора, створює передумови для більш широкого використання елементів біографічного методу.
    Разом із тим пріоритетне значення в цьому дослідженні відіграє методологія структурно-семіотичного аналізу, успішно застосовувана щодо середньовічної руської літератури з часів появи тартусько-московської школи. Праці Юрія Лотмана [184; 185], Володимира Топорова [338; 339], Людмили Софронової [317] стали фундаментальною основою для вивчення мови аскетичного дискурсу. Їхній досвід відкриває широку можливість до прочитання середньовічного тексту за допомогою культурних кодів, інформативний потенціал яких визначається актуалізацією в семіотиці тексту широкого спектру сенсів, належних до різних цивілізаційних площин.
    Структурно-семіотичний підхід до аналізу середньовічного дискурсу, пов’язаного з конфесійними реаліями, монашим середовищем або визначеними церковним обрядом і монастирським уставом механізмами функціонування, дає шанс на відкриття в поліфонічності зовні монотонного й художньо невибагливого тексту прихованої динаміки духовного пошуку, творення нового культурного середовища зі властивою йому мовою, інтеґрування літературним твором тенденцій різного суспільного й естетичного походження. Це відкриває перспективу, якої не мало на меті реалізувати пропоноване дослідження, до глибшої теоретичної інтерпретації зміни стилів українського середньовічного письменства. Утвердження орнаментального стилю, що його Дмитро Лихачов визначав як емоційно-експресивний або стиль «плетення словес», на зміну монументальному стилеві (за Дмитром Лихачовим «стиль монументального історизму») виглядає з цих позицій не просто проекцією на український літературний процес зміни романського стилю ґотичним або відображенням чергування періодів зрілого та пізнього Середньовіччя, а наслідком іманентних процесів, що виявляють складний процес самопізнання дискурсу.
    Виявлення інтенційної структури свідомости середньовічного книжника на підставі аналізу різних форм авторської рефлексії мотивує залучення до методології елементів феноменологічного методу.
    Наукова новизна роботи полягає в розкритті механізмів, сформованих у середньовічному літературному тексті, які виявляли свою продуктивність і в майбутні літературні епохи. Серед них змагання вербальної комунікації та «божественного мовчання» («ісихії»), а також дидактичне наснаження слова, інтеґрування до тексту духовного досвіду автора тощо. Аскетичний дискурс уперше розглядається як літературний феномен, семіотика якого складається в перебігу взаємодії церковного обряду, доктринального тексту, риторичних стратеґій, мотивованих потребами поширення віри (проповідництво), різних форм вияву приватної побожности. Українська література аскетичного змісту й спрямування вміщується в контекст писемної культури європейського Середньовіччя як природний складник східнохристиянської (візантійської) книжности.
    Практична цінність результатів дослідження полягає в перспективі використання конкретних висновків і спостережень для уточнення моделі історії середньовічної епохи українського літературного життя, визначення межі періодів зрілого та пізнього Середньовіччя. Створюється надійна наукова база для майбутніх студій над окремими літературними пам’ятками ХХІІІ ст. у контексті історії українського письменства.
    Дисертаційна праця відкриває перспективу для розробки інтердисциплінарного напрямку в гуманістичних студіях: теології культури. Її методологія формує передумови для поглибленого наукового аналізу творів релігійного змісту, як теж літературного життя церковних осередків, як особливих комунікативних феноменів.
    Наслідки цього дослідження можуть застосовуватися при розробці університетських курсів «Історія української літератури (ХХVII ст.)», «Історія української та світової культури», «Історія Христової Церкви в Україні». Вони є основою для творення цілком нової гуманітарної дисципліни «Історія християнської духовности в Україні».
    Апробація роботи. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії української літератури Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.
    Основні результати дослідження відображено в доповідях, що виголошувалися автором на 34 наукових конференціях та семінарах, зокрема в Україні: IV Сковородинські читання (Переяслав-Хмельницький; 2022 червня 1989 р.), «Українська культура: Історія і сучасність» (Харків; 12 червня 1990 р.), І конґрес Міжнародної асоціації україністів (Київ; 27 серпня 2 вересня 1990 р.), І італійсько-український симпозіум «Україна XVII ст. між Заходом та Сходом Європи» (Київ; 1316 вересня 1994 р.), Треті «Берестейські читання» (Львів, Київ, Харків; 2023 червня 1995 р.), «Святе Письмо в українських пам’ятках: ІІ читання пам’яти Дмитра Чижевського» (Харків; 1517 жовтня 1997 р.), «Сучасна українська богословська термінологія: Від історичних традицій до нових концепцій» (Львів; 1315 травня 1998 р.), «Християнство й українська мова» (Київ, 56 жовтня 2000 р.), «Григорій Сковорода і антична культура» (Харків; 19 листопада 2002 р.), Сковородинські читання (Харків, 4 грудня 2002), Конференція монашества УГКЦ (Львів, 2126 липня 2003 р.), «Україна XVII ст.: суспільство, філософія, культура» (Київ; 57 листопада 2003 р.), «Українсько-німецько-польсько-єврейський діалог» (Львів, 1213 травня 2004 р.), «Духовні засади розвитку людства в епоху глобалізації та українська перспектива» (Київ, 23 квітня 2004 р.), «Київська митрополія Константинопольського Патріархату в ХІXVII ст.: Устрій, місія, еклезіологічне самоусвідомлення» (Київ, 28 жовтня 2004 р.), Щорічна наукова конференція викладачів Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна (Харків, 27 квітня 2005 р.), «Дружба як екуменічна цінність» (Львів, 1314 червня 2005 р.), «До джерел», присвячена 390-й річниці заснування Києво-Могилянської академії (Київ; 1214 жовтня 2005 р.), «Дмитро Туптало у світі українського бароко» (Львів; 2526 травня 2006 р.), «Іван Франко і національне й духовне відродження» (Харків; 18 травня 2006 р.), «Берестейська церковна унія: перспективи наукового консенсусу в контексті національно-конфесійного дискурсу» (Львів, 2427 серпня 2006 р.), Дні науки НаУКМА (Київ, 29 січня 2007 р.), «Біля джерел українського бароко: Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький» (Львів; 2425 жовтня 2007 р.), «Етика Отців у київській богословській думці епохи Реформи: кінець XVI початок XVІІІ ст. (Київ; 2023 вересня 2007 р.), «Проблеми самоідентифікації сучасного українського суспільства: політичні, економічні, соціальні та культурні аспекти» (Київ; 16 травня 2008 р.), «Українська філологія: школи, постаті, проблеми» (Львів; 2021 листопада 2008 р.), «Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості» (Донецьк, 28 листопада 2008 р.).
    Поза межами України:
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    Становлення руського письменства припало на період, коли візантійське монашество після переможного виходу з доби іконоборництва виростає в активну культуротворчу силу. Включена в цивілізаційний простір християнського Сходу, Русь виробляє власний літературний дискурс у параметрах, де базовими точками стають Студійський монастир у Константинополі й Свята Гора Афон. Процес літературної творчости й поширення писаного слова головним чином зосереджується в монашому середовищі. Дискурс функціонує як елемент висхідного руху, спрямованого до небесного Єрусалиму, в перебігу котрого відбувається трансформація внутрішнього світу учасників комунікативного процесу й вивільнення вербальної практики від оманливих впливів матеріального світу й суспільного життя.
    Динаміка цього руху найвиразніше відображається в паломницькому жанрі, який проектує на реальний географічний простір етапи й рубежі релігійного зростання особистости. Подорож до святих місць, споглядання слідів земного життя Спасителя, реліквій Богородиці та інших прославлених Церквою осіб руйнує обмеженість матеріального світу й відкриває причетність конкретних, видимих речей і осіб до світу сакрального. Церковнослов’янська літургійна мова, церковний контекст явищ і подій, семіотична насиченість знаків і мотивів надають текстові сакрального змісту, впроваджують його до світу, позначеного непроминущою присутністю Спасителя світу.
    Літературний текст, функціонально входячи до сакрального простору, сприяє його уконституціюванню, коли описує цей простір як іншу реальність, відбиття на землі Небесного Царства, де втрачають свою універсальну силу природні закони. У цьому сакральному просторі, що відновлює собою первісний сад Едем, де людина дістала дар слова, вербальна діяльність людини очищується від деформацій і відновлює свої первісні функції.
    Дискурсивна стратеґія аскези мотивується програмою християнської аскези свідомого самообмеження з релігійних міркувань, для здобуття євангельської досконалости й уподібнення Христу. Богопосвячене (монаше) життя передбачало в цій перспективі цілковиту посвяту себе Богові, зречення індивідуалістичних і матеріальних мотивацій вчинків, радикальну зміну побуту, виведення людини поза межі комунікативних стосунків світу. Аскетична культура середньовічного християнського Сходу найповніше виявила свої доктринальні тенденції в феномені ісихазму, поширюваного з Афону в XIV ст. Але ще до появи класичних праць свт. Григорія Палами досвід споглядальної молитви активно поширюється в аскетичному середовищі Київської митрополії, виявляючи себе в практиці Ісусової молитви, затворництві та інших духовних вправах, пов’язаних зі свідомим обмеженням невреґульованих комунікативних зв’язків із оточенням.
    Християнська молитва, входячи через церковний побут у широкий суспільний простір, визначає засадничі елементи бачення структури й функцій сакрального тексту, відтак же й літературної творчості релігійного змісту. Молитва виводить особистість у параметри містичного єднання духовного й матеріального світу, перетин якого визначається поняттям «серце». Школою ж індивідуальної молитви лишається богослужіння.
    Молитовний дискурс включається до літературного тексту як найважливіший елемент прямої мови, через який здійснюється розкриття внутрішнього світу персонажів. Парадигми дискурсивної діяльности визначаються архетипним текстом Святого Письма й сакраментальним життям Церкви. Широке й різнобічне функціонування біблійного тексту концентрує в собі герменевтичну модель, у якій коректна рецепція сакрального слова передбачає перекодування його в мову повсякденних вчинків. Біблійний канон пропонує готові взірці молитви, семіотика яких істотно розширюється через алюзії до ситуативного тла молитовної практики персонажів Святого Письма й символічних контекстів. Виключну роль у релігійному житті Середньовіччя відіграє Євангеліє, текст якого, однак, побутує майже виключно в богослужбовому оточенні й практично не входить до позаспільнотних («келійних») рецептивних ситуацій. Натомість служебник внаслідок свого універсального значення для відправи щоденних богослужінь набуває базових структуротворчих функцій в письменицькій і читацькій свідомості священнослужителів. Ще більш широкі й перспективні функції належали часослову, місце якого в богослужінні відкриває простір для використання його в індивідуальній молитовній і педагогічній практиці.
    Та пріоритет серед архетипних текстів належав у літературній практиці Середньовіччя, поза будь яким сумнівом, Псалтиреві. Проймаючи своєю молитовною атмосферою духовне життя і напоюючи своїм образним світом книжність Київської Руси, Псалтир входить як стилетворчий фермент до переважної більшости тогочасних творів. Молитовні тексти псалмів розкривають перебіг духовного життя персонажів агіографічних творів, надають історичним подіям провіденційної інтерпретації, формують дидактичну перспективу риторичного дискурсу. Посиланнями на ці тексти рясніють повчання, літописи, житія святих. Цитати з Псалтиря виступають найефективнішим прийомом локалізації тексту в сакральній парадигмі середньовічного дискурсу. Псалмодія виступає простором примирення й поєднання спільнотної молитви Церкви та приватної молитви подвижника.
    Руське письменство виростало з біблійного, богослужбового та богословського тексту, виступаючи знаряддям аскетичного самоусвідомлення конфесійної культури. Воно прагнуло до підпорядкування вербальної діяльности новонаверненої Руси радісній перспективі спасіння в Христі. Повторення, наслідування й поширення сакрального тексту стають засобом залучення суб’єкта мовленнєвої діяльности до служіння слова, здійснюваного містичним тілом Спасителя християнською Церквою. Це визначає функції в творенні руського літературного метатексту корпусу богослужбових книг, принесених на Русь із Візантії: Октоїха, Тріоді (власне Тріоді або Постової Тріоді та Пентикостаріону, що в церковнослов’янській версії фіґурує під назвою «Квітна Тріодь), службових Міней. Прикметно, що богослужбові тексти зазнають і зворотнього впливу, включаючись до руського аскетичного дискурсу. Зокрема, це обумовлювалося новими канонізаційними процесами та розвитком на новому етнокультурному ґрунті культу Покрови Пресвятої Богородиці та свт. Миколая Чудотворця, відображеними в гімнографічних жанрах. Окремо можна відзначити істотний вплив акафісту на поетичну культуру Київської Руси.
    Молитви князя Володимира Великого, митрополита Іларіона, прп. Феодосія Печерського, святих Бориса і Гліба та аналогічні тексти втілюють у середньовічній літературі модель інтенційної молитви, праґматичний сенс якої визначався конкретними потребами персонажа. Аскетична перспектива молитви виявлялася при цьому в подоланні інтенційної конкретики, зреченні власних потреб, відданні на волю Провидіння. Молитовний складник тексту виступає функціональним знаком належности персонажів до сакрального світу, позначеного досконалою любов’ю до Бога і ближнього. Серед найцінніших зразків цього жанру двадцять одна молитва свт. Кирила Туровського, згодом не раз передруковувана.
    Самоусвідомлення середньовічного руського книжника відбувається у вимірах патристичної традиції, репрезентованої богослужбовими чинами, молитовними творами, канонічними документами, богословськими ідеями. Традиційний сакральний текст, повторюваний у перебігу дискурсивної діяльности, обертається на джерело насолоди не лише для реципієнта, але й для мовця, для того, хто повторює текст. Елемент новизни твореного тексту тут не фіґурує. Вищою естетичною цінністю, що дає нечувану насолоду, обертається добре відомий сакральний дискурс. Семіотична насиченість тексту формується не як вияв ориґінальної творчости, а як чинник сполучення традиційного тексту з його декодуванням відповідно до власного духовного досвіду мовця та конкретної комунікативної ситуації. Спадщина Отців Церкви уявлялася постійно присутнім творчим чинником, присутність котрого в перебігу письменницької діяльности компенсує власну слабкість, брак належного духовного досвіду й літературної майстерности.
    Твори Отців Церкви поширювалися і мовою ориґіналу, і в церковнослов’янських перекладах. Особливо популярними були постаті свт. Іоана Золотоустого, свт. Василія Великого, єгипетських Отців Пустелі (прпп. Антонія та Макарія Великих), прп. Іоана Ліствичника, прп. Феодора Студита. Досвід Отців входить до руської культури не лише у суто вербальному дискурсі, але й у контексті Передання як укладені ними богослужбові чини, молитви, як практичний досвід їхнього духовного життя та молитовної опіки над Церквою.
    Аскетичні виміри середньовічного тексту виявляються в залежності його структури від ритму життя, що визначався церковним уставом. Перш за все це обумовлювалося належністю авторів до монашої спільноти, організованої на засадах правил, належних або приписуваних стародавнім пустельникам чи ж духовним лідерам кіновіальних громад: прпп. Антонієві Великому, Пахомієві Великому, свт. Василієві Великому, прпп. Саві Освяченому та Феодорові Студиту. Свідоме й цілеспрямоване запровадження уставу прп. Феодора Студита в побут Печерського монастиря обумовило особливий вплив цього уставу на спосіб життя й духовний світ книжників києво-печерського кола.
    Осередками середньовічної книжности на Русі стають й інші монастирі: Київський Свято-Дмитрівський (згодом Михайлівський Золотоверхий), Свято-Михайлівський Видубицький, Зимненський Святогірський, Чернігівський Троїцько-Іллінський, Зарубський та ін. Їхній устрій, особливості богослужінь, щоденний порядок сполучення молитви та праці, стосунки в громаді мали безпосередній вплив на формування письменницької манери й світу уявлень авторів, що походили з цих монастирів. Оскільки ж найбільше книжників походило з Києво-Печерського монастиря, то його устав виявився найпотужнішим структуротворчим чинником українського вербального дискурсу домонгольських часів.
    Естетика монашого побуту, в якому домінувала доктрина добровільного й свідомого убозтва, відображається в предметному світі літературних текстів, доповнюється символічними полями деталей подвижницького одягу, інтер’єру келії, трапези. Відмова від матеріального статку передбачає зосередження на внутрішньому, духовному житті. Бідна монастирська їжа символічно протиставляється розкішному життю в світі, повному спокус. У межах аскетичного наративу твориться віртуальний світ, котрий мав втілювати християнський оптимізм середньовічної культури.
    Риторична стратеґія тексту виробляється в параметрах сакрального простору, виділення якого відбувається через вияв дії Провидіння за моделями, запозиченими зі Святого Письма. Сакральний простір храму, речі, належні до нього, засвідчують ідею втілення на землі Царства Небесного. Характерною ознакою цього світу стає чудо подія, непідвладна логіці реального життя.
    Келія та інші місця самотньої молитви аскета також набувають функцій сакрального простору. Інакшість цього простору, його альтернативність повсякденній реальності відображають ідею освятної дії аскези, впровадженню завдяки їй земного простору у виміри архетипного саду-Едему. У свою чергу, літературний дискурс стає елементом експансії сакрального простору в довколишній світ.
    Богословська ідея воплочення, зіперта на євангельський сюжет Благовіщення та викладене апостолом Іоаном Богословом вчення про Слово Боже Христа, створює догматичну основу для інтерпретації словесної творчости як будівничої сили, креативний потенціал котрої дозволяє вивільнити первісну чистоту творіння. Словесне мистецтво у середньовічному баченні не прикрашає світ, а засвідчує іманентно присутню в ньому красу творіння, звільняючи образ світу від фальшу, облуди, хибних інтерпретацій та інших чужорідних елементів, породжених гріхом. Слово підносить людину до містичних верховин мовчазного захопленого споглядання Творця. Слово покликане очистити правду від шумовиння фальшивих або просто непотрібних слів.
    Цей фундаментальний парадокс середньовічного руського письменства, обумовлений його аскетичним спрямуванням, визначає його тяжіння до правдивости, своєрідної історичности, суворої впорядкованости, ієрархічности системи цінностей, монументалізму створюваних образних систем, усього того, що Дмитро Чижевський окреслював як «монументальний стиль», а Дмитро Лихачов як стиль «монументального історизму» (подекуди «динамічного монументалізму»). Писемна література відкидає міфологізм поганської фольклорної свідомости це, до речі, варто врахувати у продовжуваних дискусіях про автентичність «Слово о полку Ігоревім», справді дистанційованого від естетики аскетичного наративу. Перейнята напруженою турботою про моральне здоров’я адресата літературного тексту, словесність не передбачала можливости художньої вигадки і ця риса літературної свідомости залишиться панівною аж до XVIII ст., а пізніше забарвлюватиме рецепцію масовою свідомістю писемного тексту («раз пишуть, значить правда»).
    Місія книжника була радше посередницькою, другорядною. Література не відображала дійсність і не узалежнювалася від неї, а осявала реальне життя благодатним сяйвом Божого Слова, інкультурувала в руську дійсність біблійний текст або через безпосереднє використання у вторинних текстах, або ж через послугування біблійним кодом, символікою та ідеями Святого Письма.
    Східна аскетична культура визначає ощадливість середньовічного письменства у використанні словесного матеріалу. Стриманість у слові, вбранні, манерах поведінки, харчуванні, інтимному житті стають неодмінними елементами ідеальної моделі творця дискурсу, в межах котрої діють не лише монахи, але й світські особи, аристократи (князь Володимир Мономах), вдаючись до письменницької праці. Творення тексту прочитується в параметрах християнської аскези як різновид церковного подвигу. Динаміка й ритм письменницької праці складаються в контексті уставного життя, виміри котрого визначають богослужіння добового кола, приватна молитва й послух, а перспектива втілюється в просвітлені Божою присутністю години чування, коли нічна тиша й довколишня пітьма долають галасливе й метушливе повсякдення, підносячи до мовчазної величі слухання Слова.
    Ідея самодостатности письменницького мистецтва виглядала в цьому комунікативному просторі цілком абсурдною. Текст фіксувався на папері, стаючи посланням до відомого або невідомого адресата. Метою ж послання був неодмінний вплив на адресата реципієнта тексту, вплив на його релігійну свідомість, мораль, спосіб життя. Дидактизм не потребував маскування. Повчальні мотиви випливають із засвідчуваної текстом імперативности Божого Слова, Біблії, та універсальности патристичних порад на шляху спасіння. Проповідник, агіограф, літописець, паломник виявляють себе в тексті як співучасники цього шляху, досвідом долання котрого вони діляться з читачем. Семіотична насиченість образу «шляху спасіння» дозволяє бачити його проєкції і в простуванні до Святої Землі або афонських монастирів, і в повсякденній духовній боротьбі ченця зі спокусами, і в доланні історичних колізій у спосіб, гідний християнина. Образ же «небесного Єрусалиму», що здіймається наприкінці цього шляху, дозволяє життєву дорогу кожної окремої людини прочитувати в коді євангельської історії земного життя Ісуса Христа, завершеного на Голгофі.
    Культурні коди, що склалися в аскетичному письменстві Київської Руси, відіграють в історії української літератури роль одного з базових чинників тяглости національної традиції та ферментів творення мов культури різних епох. Цивілізація барокового Києва, аскетичний досвід прп. Паїсія Величковського та Григорія Сковороди, наївний ідеалізм «Марусі» Григорія Квітки-Основ’яненка, герої мрійливих романтиків ХІХ ст., нав’язливе моралізаторство «соціалістичного реалізму» у кожному з цих феноменів ми можемо виявити формотворчу участь аскетичної програми, що закладалася в руську (українську) літературу як один із перших і ключових імпульсів її розвитку. Виклична полемічність бурлескно-травестійного мистецтва або постмодерністського дискурсу не менш яскраво засвідчує важливість аскетичної програми як активного члена культурної опозиції. Іґнорування цього чинника в письменницькій практиці спричиняє втрату денотатів, що забезпечують природну інтеґрованість тексту до контексту національної культури. Нехтування ж присутністю моделей і кодів аскетичної літератури й цілого корпусу аскетичних текстів як чільного учасника літературного процесу спричиняє неадекватне прочитання цього процесу й нездоланні перешкоди в його коректній інтерпретації в історико-літературних працях.
    Слід сподіватися, що болючий процес пізнання сучасною українською культурою своєї національної тотожности звільниться від анахронічних спроб її відриву від візантійської цивілізації та узалежнення коли не від просвітительських впливів інших країн, то від політичних рухів нового часу. Ставлення до власної середньовічної спадщини в дусі Сухобрусових доньок з роману Івана Нечуя-Левицького «Хмари» вже обернулося невигойними комплексами меншовартости й істотними проблемами з національною самоідентифікацією мільйонів українців. Неадекватне прочитання цього масиву писемної культури спричиняє хибність історико-літературної моделі й відповідну вразливість сучасних естетичних шукань, не зіперту на міцний і переконливий художній досвід.

    Аскетична література Київської Руси важлива сьогодні не як певна сукупність архаїчних текстів, а як цивілізаційний феномен, що закладав далекосяжну культурну програму в новий вид вербальної діяльности, що з’явився на Русі разом із прийняттям християнства, літературну творчість. Творчість, котра від початку усвідомлювала себе як засіб удосконалення людини й суспільства та відновлення первісної гармонії людини і Творця, Котрий через дар слова підніс творіння до Свого образу й подоби.








    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
    1. Абрамович Д. И. Жития святых мучеников Бориса и Глеба и службы им / Д. И. Абрамович. Петроград, 1916. 204 с.
    2. Абрамович Д. И. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике / Д. И. Абрамович. // Известия Академии наук по отд. русского языка и словесности. 1901. Т. 6, кн. 3/4 ; 1902. Т. 7, кн. 14.
    3. Абрамович Дмитро. Києво-Печерський патерик : Вступ. Текст. Примітки / Дмитро Абрамович. К., 1931. xxvi; 235 c.
    4. Аверинцев С. С. Софія Логос : Словник / Сергій Аверинцев ; Упор., передмова Костянтин Сігов. К. : Дух і літера, 1999. 464 с.
    5. Аверкий (Таушев), архиеп. Руководство по гомилетике / Архиеп. Аверкий (Таушев). М. : Изд-во Православного Св.-Тихоновского богослов. ин-та, 2001. 143 с.
    6. Адрианова-Перетц В. П. Об основах художественного метода древнерусской литературы / В. П. Адрианова-Перетц // Русская литература. 1958. № 4. С. 6170.
    7. Адрианова-Перетц В. П. Очерки поэтического стиля Древней Руси / В. П. Адрианова-Перетц. М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1947. 188с. (Науч.-попул. серия).
    8. Александров А. Об установлении праздника Покрова Пресвятой Богородицы в Русской Церкви / А. Александров // Журнал Московской Патриархии. 1983. № 10. С. 7478 ; № 11. С. 7072.
    9. Александров А. В. Образный мир агиографической словесности: Статьи и материалы (19901997) / А. В. Александров. Одесса : АстроПринт, 1997. 176 с.
    10. Александров О. Старокиївська агіографічна проза ХІ першої третини ХІІІ ст. : Монографія / О. Александров. Одеса : АстроПринт, 1999. 272 с.
    11. Алипий, архимандр., Исайя, архимандр. Догматическое богословие : Курс лекций / Архимандрит Алипий, архимандрит Исайя. Св.-Троицкая Сергиева лавра, 2000. 288 c.
    12. Аллярд Павло. Святий Василій Великий / Павло Аллярд ; Пер. о. Павло Теодорович, ЧСВВ. 2-е вид. Нью-Йорк : Вид-во оо. Василіян, 1968. 201 с.
    13. Апостол / УПЦ в США ; [Пер. з грецьк.]. К. : Воскресіння, 1997. 548 с.
    14. Аскетирион : Православное монашество в Египте IVV вв. / Сост. монах Лазарь. М. : Русскій Хронографъ1991, 2003. 351 с.
    15. Ассман Ян. Египет : Теология и благочестие ранней цивилизации / Ян Ассман. М. : Присцельс, 1999. 368 с.
    16. Афанасий Великий, свт. Житие преподобного отца нашего Антония / свт. Афанасий Великий // Творения. 2-е изд. Св.-Троицкая Сергиева лавра, 1903. Т. 3. С. 178250.
    17. Афонский патерик или жизнеописание святых, на святой Афонской горе просиявших. 7-е изд. М., 1897. Ч. 12.
    18. Барац Б. Повести и сказания древнерусской письменности, имеющие отношение к евреям и еврейству / Б. [Герман] Барац. // Киевская старина. 1906. Кн. 34. С. 298311.
    19. Барт Ролан. Введение в структурный анализ повествовательных текстов / Ролан Барт // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХХХ вв. : Трактаты, статьи, эссе / Сост. Г. К. Косикова. М. : Изд-во Московского университета, 1987. С. 387422.
    20. Барт Ролан. Від твору до тексту / Ролан Барт; Пер. з франц. Юрко Ґудзь // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. Марії Зубрицької. Львів : Літопис, 1996. С. 380384.
    21. Барт Ролан. Избранные работы : Семиотика. Поэтика / Ролан Барт; Пер. с франц. ; Сост. Г. К. Косикова. М. : Прогресс, 1989. 616 с.
    22. Библейская энциклопедия : В 2 кн. / Труд и изд. архимандрита Никифора. М. : Тип. А. И. Снегиревой, 1891. Т. 1. 494 с. ; Т. 2. 408 с.
    23. Библиография древнерусской повести / Сост. А. А. Назаревский. М. ; Ленинград : Изд-во АН СССР, 1955. 192 с.
    24. Біблійна симфонія : Ювілейне видання / Передмова Филипа Ювинґа. Торонто : Ґлинт, 1988. 825 с.
    25. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту, із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / Пер. Іван Огієнко. [К.] : Українське Біблійне Товариство, 2005. 1376 c.
    26. Білецький Олександр. Стан і проблеми вивчення давньої української літератури / Олександр Білецький // Білецький Олександр. Зібрання праць : У 5 т. К. : Наук. думка, 1965. Т. 1. Давня українська і давня російська літератури. С. 108127.
    27. Білоус Петро. Давньоукраїнська література і фольклор : Проблема художнього коду / Петро Білоус. Житомир : Косенко, 2006. 110 с.
    28. Білоус Петро. Паломницький жанр в історії української літератури / Петро Білоус. Житомир, 1997. 160 с.
    29. Білоус П. В. Творчість В. Григоровича-Барського / П. В. Білоус. К. : Наук. думка, 1985. 245 с.
    30. Білоус Петро. Українська паломницька проза: Історія жанру / Петро Білоус. К., 1998. 128 с.
    31. Білоус П. В. «Хожденьє» ігумена Даниїла і паломницька проза на Україні у XVIXVIII ст. / П. В. Білоус. // Писемність Київської Русі і становлення української літератури. К. : Наук. думка, 1988. С. 167184.
    32. Бокач Феодор. Афон: Значение святой Афонской горы в деле создания и распространения духовной культуры на Руси / Феодор Бокач. Париж, 1959. 64 с.
    33. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі / М. Ю. Брайчевський. К. : Наук. думка, 1988. 261 с.
    34. Бронзов А. А. Преподобный Макарий Египетский, его жизнь, творения и нравственное мировоззрение / А. А. Бронзов. СПб., 1899. 545 с.
    35. Бугославський Сергій. Україно-руські пам’ятки XI XVIII в. в. про князів Бориса та Гліба : Розвідка й тексти / Сергій Бугославський. К., 1928. ХХХІІІ ; 206 ; ІІ с.
    36. Будовниц И. У. Общественно-политическая мысль древней Руси (ХІ ХІV вв.). М. : Изд-во АН СССР, 1960. 488 с.
    37. Будовниц И. У. Словарь русской, украинской, белорусской письменности и литературы до XVIII века. М.: Изд-во АН СССР, 1962. 397 с.
    38. Булахов М. Г. «Слово о полку Игореве» в литературе, искусстве, науке : Краткий энциклопедический словарь / М. Г. Булахов. Минск : Университетское, 1989. 247 с.
    39. Булгаков Сергий, прот. Православие: Очерки учения Православной Церкви / прот. Сергий Булгаков. К. : Лыбидь, 1991. 235 с.
    40. Ваврик Михайло, о. ЧСВВ. По василіянських монастирях / О. Михайло Ваврик, ЧСВВ. Торонто, 1958. 286 с.
    41. Вагилевич Іван. Замітки о руській літературі / Іван Вагилевич // Письменники Західної України 30 50-х років ХІХ ст. К. : Дніпро, 1965. С. 158170.
    42. Василий Великий, св. отец, архиепископ Кесарии Каппадокийской. Творения / св. отец Василий Великий, архиепископ Кесарии Каппадокийской ; [Пер. с греч.]. 4-е изд. Св.-Троицкая Сергиева лавра, 19001901. Ч. 15.
    43. Ващенко Всеволод. Святоименный Афон / Всеволод Ващенко. Штуттгарт, 1962. 40 с.
    44. Введение христианства на Руси / Ин-т философии АН СССР ; Отв. ред. А. Д. Сухов. М. : Мысль, 1987. 302 ; [2] с.
    45. Вейсман А. Д. Греческо-русский словарь / А. Д. Вейсман ; Греко-латинский кабинет. Ю. А. Шичалина. М., 1991. VIII ; 1370 стлб. (Репринт V изд. 1899 г.)
    46. Великий А. Г., ЧСВВ. З літопису християнської України : Церковно-історичні радіолекції з Ватикану / А. Г. Великий, ЧСВВ. 2-е вид. Рим ; Львів : Місіонер, 1998. Кн. 1 : ІХХХІ ст. 277 с. ; 1999. Кн. 2 : ХІІХІІІXIV ст. 277 с.
    47. Великий А. Г., ЧСВВ. Київська митрополія в 100 літ по схизмі Керулярія / А. Г. Великий, ЧСВВ // Записки ЧСВВ. Сер. 2, т. 3, вип. 34. С. 348374 ; Сер. 2, т. 4, вип. 34. Рим, 1963. С. 461483.
    48. Власто А. П. Запровадження християнства у слов’ян: Вступ до середньовічної історії слов’янства / А. П. Власто ; Пер. з англ. Руслан Ткачук, Юрій Терех. К. : Юніверс, 2004. 496 с.
    49. Водовозов Н. В. «Хождение» Даниила и первый крестовый поход / Н. В. Водовозов. // Русская литература и народное творчество. М., 1962. С. 1635.
    50. Возняк Михайло. Історія української літератури: У 2 кн. / Михайло Возняк. 2-е вид. Львів : Світ, 1992. Кн. 1. 696 с.
    51. Волинський П. К., Пільгук І. І., Поліщук Ф. М. Історія української літератури: Давня література / П. К. Волинський, І. І. Пільгук, Ф. М. Поліщук. К. : Вища школа, 1969. 432 с.
    52. Вомперский В. П. Риторики в России XVIIXVIII вв. / В. П. Вомперский. М. : Наука, 1988. 180 с.
    53. Гаврил, іеромонах. Света Гора : Небесна земля / Іеромонах Гаврил. Скопjе : Црковно-просветен совет, 1978. 190 с.
    54. Гатри Дональд. Введение в Новый Завет / Дональд Гатри ; Пер. с англ. Н. Ф. Полтарацкая, В. Я. Дыханов ; Предисл. Н. А. Александренко. Одесса : Богомыслие, 1996. 900 с.
    55. Геродот. История : В 9 т. / Геродот ; Пер. и примеч. Г. А. Стратановского. М. : Ладомир ; АСТ, 1999. 740 с.
    56. Гісторыя беларускай літаратуры : Старажытны перыяд / Пад рэд. М. А. Лазарука, А. А. Семяновіча. Мінск : Вышэйшая школа, 1985. 336 с.
    57. Головацький Родіон, о. ЧСВВ. Пояснення богослужень / О. Родіон Головацький, ЧСВВ. 2-е вид. Львів : Місіонер, 1998. 303 с.
    58. Головко А. Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х первой трети ХІІІ вв. / А. Б. Головко. К: Наук. думка, 1988. 136 с.
    59. Голубинский Е. История канонизации святых в Русской Церкви / Е. Голубинский. 2-е изд. М., 1903. 221 с.
    60. Голубинский Е.Е. История Русской Церкви / Е. Е. Голубинский. М. : Крутицкое Патриаршее подворье ; Общество любителей церковной истории, 2002. Т. 1. Период первый, киевский или домонгольский. Первая половина тома. XXIV ; 968 c. Т. 1. Период первый, киевский или домонгольский. Вторая половина тома. [6] ; 926 ; XVIII c. (Репринт изд. 19011904 гг.).
    61. Голубинский Е.Е. Обращение всей Руси в христианство Владимиром и совершенное утверждение в ней христианской веры при его преемниках / Е. Е. Голубинский // Журнал Министерства народного просвещения. 1877. Т. 190, № 3, Отд. 2. С. 100163 ; Т. 191, № 5, Отд. 2. С. 2647.
    62. Голубцов А. П. Из чтений по церковной археологии и литургике / А. П. Голубцов. Сергиев Посад, 1918. 286 с.
    63. Горський В. С. Святі Київської Русі / В. С. Горський. К. : Абрис, 1994. 176 с.
    64. Греков Б. Д. Київська Русь / Б. Д. Греков. К. : Радянська школа, 1951. 500 с.
    65. Григорий Богослов, святитель, архиепископ Константинопольский. Собрание творений: В 2 т. / Святитель Григорий Богослов, архиепископ Константинопольский. Св.-Троицкая Сергиева лавра, 1994. Т. 1. 596 ; IV c. ; T. 2. 680 ; III c. (Репринт).
    66. Григорий (Борисоглебский), иеромонах. Возрождение, по учению преп. Макария Египетского [пробная лекция 24 апр. 1892 г.] / Иеромонах Григорий (Борисоглебский). Сергиев Посад, 1892. 361 с.
    67. Григорович-Барський Василь. Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік / Василь Григорович-Барський ; Пер. Петро БілоуС. К. : Основи, 2000. 768 с.
    68. Грицай М. С. , Микитась В. Л., Шолом Ф. Я. Давня українська лі
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины