Ідейно-естетичний феномен творчості Г. Квітки-Основ’яненка: герменевтичний аспект : Идейно-эстетический феномен творчества Г. Квитки-Основьяненко: герменевтический аспект

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Вільна Ярослава Володимирівна

УДК 821.161.2 (Квітка-Основ’яненко)

Ідейно-естетичний феномен творчості Г. Квітки-Основ’яненка: герменевтичний аспект

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант: доктор філологічних наук,
професор Задорожна Людмила Михайлівна

Київ - 2006

З М І С Т

ВСТУП...3
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Парадигма розвитку історико-літературного концепту
в оцінці творчості Г.Квітки-Основ’яненка..11
1.1.Перший ступінь студій про Г.Квітку як ступінь найвищий..13
1.2. Новітні студії про Г.Квітку. Основні якості парадигми...31
1.3. Концепція квіткознавства 80 90-х рр. ХХ ст......85
Розділ другий
Стильовий феномен творчості Г.Квітки-Основ’яненка....98
2.1. Первісний стильовий канон в оцінці творчості
Г.Квітки-Основ’яненка.....102
2.2. Стильові та соціологічні маркери комплексу складників
творчості Г.Квітки-Основ’яненка....131
2.3. Новітня модель стильової рецепції творчості
Г.Квітки-Основ’яненка. Рух концепцій...146
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Характер і роль впливу творчості Г.Квітки-Основ’яненка
на подальший розвиток української літератури......200
3.1. Інтерпретаційна естетика як чинник реалізації
Квітчиного тексту......204
3.2. Герменевтичний простір аналогій у квіткознавстві....230
3.3. Пошук нових концепцій взаємодії творчості
Г.Квітки з іншими художніми явищами.236
3.4. Модель інтерпретаційних тенденцій новітнього зразка.248
Розділ четвертий
Система поглядів Г.Квітки-Основ’яненка на світ і місце
людини в ньому265
4.1. Народницький тип світорозуміння у світоглядних засадах
Г.Квітки-Основ’яненка.....267
4.2. Проблема конвергентності моделі світогляду
письменника.275
4.3. Неповторність, цілісність світоглядних координат
Г.Квітки-Основ’яненка.288
4.4. Релігійна та освічена людина як основа естетичного
ідеалу Г.Квітки-Основя’ненка..309
4.5. Розуміння Г.Квіткою-Основ’яненком моральної
природи людини327
ВИСНОВКИ.350
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.370

ВСТУП

Феномен творчості Г.Квітки-Основ’яненка полягає у невичерпності, незглибимості його доробку, значення якого охарактеризував іще П.Куліш: Имена Квитки (Основьяненка) и Т.Г.Шевченка ставлю на первом плане и остаюсь при своем убеждении, что они украсили бы любую литературу по верности живописи с натуры и глубине сердечного чувства» [261, 479], доробок цей за його роллю і місцем в історії українського письменства привернув увагу численних дослідників, погляд яких на це художнє явище актуалізує тезу: «Герменевтичне завдання саме собою переходить у фактичну постановку питання й від початку визначається також і в ній» [90, 250], бо «Той, хто хоче зрозуміти текст, постійно здійснює начерк смислу. Коли у тексті починає вимальовуватися певний смисл, він робить попередній начерк усього тексту загалом Розуміння того, ще містить у собі текст, полягатиме у розробці такого попереднього начерку, а він, зрозуміло, підлягає постійному перегляданню в процесі подальшого заглиблення у смисл тексту» [90, 248].
Саме тому суто літературознавчий концепт в оцінці творчості Г.Квітки-Основ’яненка, формуючись упродовж понад півтора століття, витворив своєрідну парадигму розвитку, що засвідчує не лише концептуальність квіткознавчої науки, а якість та особливість еволюції української історико-літературної динаміки в цілому. Цим творчість Г.Квітки-Основ’яненка належить до завжди актуальних явищ, з огляду на це обґрунтовується і актуальність даного дослідження, в якому визначається:
- характер еволюції квіткознавчої думки в Україні, започаткованої ще прижиттєвими спостереженнями над творчістю письменника П.Кулішем і М.Костомаровим, що виявилося найбільш відповідними суті смислової та етичної природи творчості митця, їх продовжували квіткознавчі спостереження М.Сумцова, І.Франка, Д.Багалія. П.Петренка, С.Єфремова, І.Айзенштока, Д.Чижевського, В.Петрова, М.Возняка, О.Білецького, Д.Чалого, О.Гончара, С.Зубкова, Є.Вербицької, О.Борзенка, В.Трофименко;
- піддається перегляду теза про Квітку-сентименталіста, віддається належне дискурсу про стильовий синкретизм творчості Г.Квітки-Основ’яненка, актуалізується концепт про Квітку-романтика;
- осмислюється характер впливів у контексті творчості Г.Квітки-Основ’яненка, зокрема, в конструкціях найширшої амплітуди: вплив творчості митця на читача (М.Костомаров), вплив Г.Квітки-Основ’яненка на розвиток виражальних можливостей української літератури, а тому й на душу народу (П.Куліш), рецепції в стильовій моделі творчості митця (П.Волинський) з одного боку, а, з другого, вплив творчості Квітки на подальший розвиток жанрових і образно-тематичних доробків низки новітніх українських письменників, а також весь комплекс явищ супутніх із творчістю митця;
- визначаються критерії в оцінці оптимізації світоглядної орієнтації письменника; конструктивами тут є думки І.Франка про ідейні грані творів Квітки”, що поряд із диструктивами обвинувачу вальним пафосом на адресу Г.Квітки-Основ’яненка в працях М.Драгоманова, П.Христюка, П.Петренка дозволяють з історико-літературних засад означити характер етносоціальної свідомості Квітки, проблему філогенезу, зокрема, соціально-історичної зумовленості світогляду митця, а також характер онтогенезу світогляду Квітки тобто, рух цього світогляду по висхідній. Важливими етапами цього відрухового процесу вважаємо національну та релігійну домінанти свідомості митця; до концептуальних моментів відносимо й осмислення духовно-творчого виміру плюралізму в Квітки, а також феномен ідеалу в письменника.
Дослідження естетико-стильового феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка в герменевтичному аспекті, належачи до науково-перспективного плану, завдяки постійному процесу розвитку історії української літератури та вивченню моделей цього розвитку, дозволило актуалізувати естетично стильовий код творчості митця як важливий компонент поступального розвитку і літературних явищ, і явищ літературознавчого та загально естетичного планів, тобто широкий культурологічний масив життя України упродовж понад півторавіковий етап розвитку.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана згідно з плановими науковими темами, програмами та навчальними планами кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного інтересу імені Тараса Шевченка «Актуальні проблеми філології» (№02БФ044-01) та «Сучасні проблеми філологічної освіти» (№02БФ13-03/1).
Мета і завдання дослідження полягають у:
- необхідності поглибленого аналізу етапів та особливостей осмислення семантики текстів, рецепцій та форм і засобів творчості Г.Квітки-Основ’яненка, назрілій необхідності новітньої оцінки стильової системи художньої прози митця;
- ідентифікації розбудовчих програм літературно-критичного освоєння спадщини Квітки;
- виявленні оптимальної характеристики рецептивної парадигми творчості Г.Квітки-Основ’яненка;
- вивченні феномена світоглядних засад письменника;
- здійсненні комплексного аналізу багатоплановості квіткознавчих студій;
- показу взаємозв’язку світоглядних компонентів в орієнтації письменника.
Об’єктом дослідження стали найбільш вагомі та результативні етапи в оцінці творчості письменника, а також явища естетико-стильового, рецептивного і світоглядного планів у творчості Г.Квітки-Основ’яненка.
Методологічною основою дослідження є концептуальні положення сучасної історії та теорії літератури, естетики, філософії, культурології.
Основне завдання дисертації реалізується на основі герменевтичного концепту дослідження, який дає змогу осмислити ідейно-естетичний феномен творчості Г.Квітки-Основ’яненка за допомогою типологічного методу артикулюється діапазон типового в творчості письменника як проекція, що репрезентує добу і націю; історико-генетичного методу, згідно якого досліджується еволюційний характер світоглядних засад зачинателя української прози; порівняльно-історичного на основі якого аналізується характер впливів у творчості письменника; рецептивно-інтерпретаційного, у відповідності з яким класифікуються і систематизуються провідні настанови в класичному і новітньому квіткознавстві, а також естетичний метод, що артикулює поцінування публіцистичних та літературних творів Г.Квітки-Основ’яненка як непересічного художнього явища.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що дисертантом
· створено загальну інтенціональну картину сутнісних чинників квіткознавства;
· проаналізовано і систематизовано квіткознавчі дослідження, визначено еволюційні тенденції в їх структурі;
· виявлено нелінійність розвитку критичної рецепції квіткознавчих студій та закцентована, зокрема увага на вивченні проблеми стильового феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка;
· визначено етапи розвитку та системність поглядів квіткознавчої думки у зв’язку із стильовим феноменом письменника, скваліфіковано концептуальність здобутків і прорахунків при дослідженні проблеми;
· оскільки традиційні підходи в оцінці стильового феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка у попередників відзначалися відмінними поглядами, обґрунтовано причини і наслідки цього явища для розуміння іманентної суті стилю письменника;
· визначено систему художніх цінностей творчості Г.Квітки, у відповідності до стильової орієнтації цього доробку на засади та розвиток у векторі романтизму;
· обґрунтовано характер ідеологічних тенденцій у літературознавчому прочитанні проблеми впливів на творчість митця;
· проаналізовано основні фундаментальні інтенції світоглядних засад митця;
· окреслено новий, адекватний творчості письменника, ракурс аналізу взаємозв’язку світогляду письменника та української культури як частини європейського гуманітарного комплексу;
· досліджено причини і природу поліфонізму в оцінці стильової парадигми творчості митця;
· з урахуванням особливостей взаємодій світогляду Г.Квітки-Основ’яненка та культури його доби, атрибутовано феномен світоглядної позиції митця в окресленні моделі персонажа його творчості;
· здійснено комплексне дослідження проблем стилю, рецепцій світогляду письменника, розуміння ним національного онтогенезу, естетичних ідеалів та моральних засад українського етносу;
· визначено організуючу роль Г.Квітки-Основ’яненка в примноженні традицій української і світової літератур;
· означено загальноцивілізаційну парадигму творчості Г.Квітки-Основ’яненка: визначено її змістовні та структурно-функціональні характеристики.
Теоретико-методологічну основу дисертації становить комплексний підхід до об’єкта вивчення естетико-стильового феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка. Герменевтичний концепт дослідження реалізується на основі спостережень дисертанта, а також включає синтезовані позиції загальноцивілізаційного культурологічного плану: в галузі історії та теорії літератури, структуралізму та порівняльного літературознавства П.Куліша, М.Костомарова, І.Франка, М.Драгоманова, М.Сумцова, Д.Багалія, М.Волкова, В.Петрова, М.Плевако, С.Єфремова, П.Петренка, П.Христюка, Д.Чижевського, М.Возняка, О.Білецького, Н.Крутікової, Д.Чалого, Є.Вербицької, І.Айзенштока, П.Волинського, О.Гончара, С.Зубкова, Ю.Лотмана, К.Леві-Строса, Д.Наливайка, Н.Крутікової, М.Яценка, Г.Р.Яусса; низки новітніх квіткознавців, серед яких виділяємо праці, О.Борзенка, В.Трофименко, в галузі філософії Г.Сковороди, Ф.Шлейєрмахера, К.-Г.Юнга, В.Розанова, О.Кульчицького, М.Гайдеґґер, П.Рікер, Г.-Г.Гадамера, К.Ерберга, М.Мамардашвілі; в галузі естетики Х.Ортеги-і-Гасета, В.Сеземана, Л.Каждана; релігієзнавства М.Брайчевського, В.Пивоєва, М.Парнюка, природничих наук П.Капіци, М.Ожевана, що дозволяє виявити концептуальні особливості конструкції художньої свідомості Г.Квітки-Основ’яненка, оптимізувати оцінку світоглядної орієнтації письменника, об’єктивувати аксіологічні моделі реалізованих митцем художніх явищ, характер і якість співвідношення в його мистецтві об’єкта і суб’єкта творчості, іншими словами, актуалізувати сприйняття естетико-стильового феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка, обґрунтувати доцільність комплексного підходу вивчення цієї творчості, запропонувати нову концепцію системно-цілісного аналізу феномена творчості митця для подальшої розробки як загальних, так і окремих проблем у галузі квіткознавства.
Практичне значення одержаних результатів. Результати проведеного дослідження можуть бути використані у вузах при читанні нормативних курсів історії української літератури XIX ст. та спецкурсів, при підготовці підручників та посібників з історії нової української літератури при розробці нових теоретичних курсів для вищої школи. Результати дослідження можуть бути враховані також при розробці нових історико-літературних напрямків досліджень, у підготовці дисертаційних та дипломних робіт. Основні положення дисертації можуть бути використані у лекційних курсах із культурології та психоестетики. Результати дослідження можуть бути використані при укладанні методичних розробок та програм історії української літератури фахових видань довідникового характеру, предметом аналізу яких є літературний процес ХІХ століття. Дослідження покликане сприйняти розширенню проблематики подальших досліджень герменевтичного плану, поглибленому аналізові системних зв’язків творчості письменників, отже, сфер гуманітарних знань, що вивчають особливості та закономірності літературних процесів.
Теоретичне значення дисертації. Осмислений матеріал, висновки і результати дослідження відкривають нові можливості для вивчення історико- й теоретико-літературних проблем, зокрема, специфіки розвитку українського романтизму, співвідношення світогляду й творчості; розробки цілісної концепції творчості Г.Квітки-Основ’яненка, формування сучасних підходів до прочитання класичного українського письменства загалом.
Особливий внесок здобувача зафіксовано в характеристиці новизни роботи, ідеї та висновки якої належать її авторові. Усі результати дослідження є наслідком самостійної праці дисертанта. Наукових робіт, виконаних у співавторстві, немає.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Основні положення дисертації відображені у публікаціях, лекційній та в навчально-методичній роботі зі студентами-філологами Київського національного університету імені Тараса Шевченка, виступах на науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу КНУ (Київ, 2003), міжнародних та всеукраїнських щорічних шевченківських конференціях (2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005), міжвузівській науковій конференції «Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності» (Київ, 2002), міжнародних наукових конференціях «Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури» (Київ, 2003), Всеукраїнська наукова конференція «Квітка-Основ'яненко та українська культура ХІХ ХХІ ст.» Харківський державний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди (2003), Міжнародній науковій конференції «Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність», 2005 рік.
Положення роботи використані й при підготовці навчальних спецкурсів, прочитаних студентам спеціальності «Українська мова і література» в Інституті філології Київського наукового університету імені Тараса Шевченка.
Результати дисертації опубліковано у монографії «Історико-літературний феномен критичної інтерпретації творчості Г.Квітки-Основ'яненка» та у статтях, опублікованих у фахових журналах та збірниках наукових праць. Загальна кількість публікацій 24.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 414 сторінок, із них: 369 сторінок основного тексту. Список використаних джерел становить 509 позицій.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Творчість Г.Квітки-Основ’яненка, що її ми розглядаємо в кількох аспектах: у стильовому, в системі зв’язків та впливів, а також у світоглядному, становить той конструктивний феномен, що здатний представити і ту епоху, в яку вона виникла, і достатньо повно і точно охарактеризувати добу, за якої до цієї творчості зверталися ті або інші дослідники.
Художня спадщина митця, підтверджує відому тезу про те, що «сьогоднішня наука коригує вчорашню, а завтрашня сьогоднішню. Це не факт, що справджується в часі; довершена наука чи істинна справедливість досяжні, як думав Кант і вся його епоха, тільки в нескінченному процесі нескінченної історії» [356, 352]. Творчість Г.Квітки-Основ’яненка належить до вічно оновлюваних та завжди актуальних явищ, посередництвом яких певна доба та люди, що до неї належать ніби вигранюють саморозуміння на, образно кажучи, точильному камені того чи іншого мистецького явища. Художня спадщина Г.Квітки-Основ’яненка для багатьох поколінь її дослідників стає випробуванням на наукову зрілість, на мистецьку дорівнюваність і спрямованість.
Звернення до етапних спостережень над творчістю Г.Квітки-Основ’яненка показує неоднозначну еволюцію квіткознавчої думки в українському літературознавстві. Започатковані ще, по суті, як прижиттєві, спостереження над творчістю Квітки у П.Куліша та у М.Костомарова є найбільш відповідними суті стильової та естетичної природи творчості митця.
Найяскравіше різні погляди на творчість Г.Квітки-Основ’яненка відображені у дослідженнях, що з’явилися вже згодом, але також належали до ХІХ ст.
М.Сумцов, попри слушне зауваження про необхідність розширення виднокола на роль Квітки в уведенні в сферу української літератури нового героя, належить до тих дослідників, які в оцінці стильового аспекту творчості письменника займають позицію наскільки категоричну, настільки й небезспірну. В контексті особливостей розвитку української літератури твердження М.Сумцова про сентименталізм письменника і, водночас, наполягання дослідника на органічності народності митця (який ним же потрактовується у іпостасі етнографа в українській белетристиці) таїть у собі внутрішню полеміку, оскільки, вважаємо, що сентименталізм як стильове явище є маргінальним явищем, не вповні засвоєним українською літературою, а сентименталістська нота, на візію окремих дослідників, в творчості Г.Квітки-Основ’яненка є не чим іншим, як ґрунтованою на фольклорних традиціях практикою уведення українського мелосу в структуру бачення героя художнього твору.
Для І.Франка творчість Г.Квітки є своєрідним штандартом єдності українського народу; при тім, наголошує дослідник, попри виразну новаторську роль, яку відіграла ця творчість в українській літературі, вона для останньої є пожиточною і з огляду на її образно-тематичний ареал. Водночас, І.Франко ставить перед наступними інтерпретаторами творчості Квітки (до речі, так і не помічену, і не сприйняту, не засвоєну ними) проблему сценічності не тільки драматичних, а і що особливо важливо для дослідників, теоретиків літератури, зокрема, прозових творів митця.
Водночас, моделюючи в статті «Южнорусская литература» вимоги, що їм підлягає митець, здатний увійти у рубрику «класичний», І.Франко, по суті, дає майже повну, осяжну характеристику творчості Г.Квітки-Основ’яненка; цей дослідник також (праця «Українці») постулює об’єктивовану, цілковито засвоєну пізнішим квіткознавством, візію новаторства митця в контексті світової літератури.
Прорив від описового до аналітичного квіткознавства заявлений і у зіставному типологічному дослідженні М.Волкова, присвяченому зіставленню «Ревізора» з «Приезжим из столицы». Зауважимо при цьому, що наукова скурпульозність і сувора безкомпромісність дослідника з часом будуть сфальшовані пізнішими інтерпретаторами творчості письменника відповідно політичної кон’юнктури в аспекті з’ясування взаємин російської та української літератур (що, до слова, не може, вважаємо, визначатися правомірним, оскільки аспект контактів літератур це насамперед аспект літературний, а не політичний), при цьому провідна роль, як годиться, зберігалася за російською літературою, а українській літературі відводилося місце вторинне, наслідувальне.
Новими, на наш погляд, рисами відзначені квіткознавчі студії І.Айзенштока та Д.Багалія. Зокрема, на прикладі й цих праць стає зрозумілим, що основні якості парадигми квіткознавства ХХ ст. формуються під знаком тези, що література, літературознавство є проявом суспільних граней життя.
Лабораторію Квітки-письменника ґрунтовно досліджує І.Айзеншток. Цей дослідник заповнює такі лакуни у квіткознавстві, як зіставлення: Г.Квітки-Основ’яненко О.Потебня та Квітка-Основ’яненко й І.Срезневський, що дає підстави квіткознавцю дійти правильних висновків про вагу письменника не лише для української літератури, але й, у цілому для української культури надто за умов, коли українська література звідує епоху свого відродження.
І.Айзеншток чи не єдиний з квіткознавців ставить питання про наявність у Г.Квітки-Основ’яненка концепції розвитку української літератури; саме виходячи з цієї концепції, письменник вдається до кваліфікації свого бачення життя народу його, народу, мовою. Нам імпонує, водночас, що, віддаючи належне Квітці як письменникові-реалісту, І.Айзеншток наполягає на значенні цього напряму в творчості письменника як «дуже умовному». Осібну позицію зберігає за собою дослідник і тоді, коли на противагу квіткознавцям своєї доби уводить, зокрема, в працю «До генези українських повістей Квітчиних», поряд із поняттям «запозичення», поняття «паралель», оскільки навіть це виводило творчість письменника з-під огульно накинутого йому сприйняття крізь призму запозичення.
Етапною у квіткознавстві є роль Д.Багалія, який посутньо розбудовує після першого біографа Квітки Данилевського біографію митця, збагачуючи її численними фактографічними матеріалами. Водночас, цей квіткознавець дав чи не найглибшу, як на ХХ ст., оцінку осягання письменником ареалу української історії, історіософську концепцію творчості Г.Квітки-Основ’яненка праця «Исторические повести и статьи Квитки» з особливістю епохи, в яку жив митець, та його світоглядною позицією, з’ясував характер впливу оточення на формування у письменника погляду на певні риси та якості сучасної йому дійсності.
Для квіткознавства початку ХХ ст., як показало дослідження, властиві спроби розмислів над квалітативністю прижиттєвої критики на адресу письменника, феноменом білінгвізму в письменника, що за доби першої половини ХІХ ст. відіграв роль і своєрідного рисорджисменто і, водночас, останнього бастіону, що посередництвом літератури забезпечував самоідентичність українського народу, а також започатковує певний стереотип у висловлюванні закиду Квітці в погодженості з спершу олександрівським, а згодом миколаївським царським управлінням, (П.Петренко). У разі з П.Петренком, бачимо цілковиту неспроможність осягнути той феномен, як поєднується «Квітчина благонамеренность» із обстоюванням розвитку українського письменства, внаслідок чого це обстоювання втрачає притаманну письменникові світоглядну роль і набуває значення розваги заможної людини та її примхи на доказ чогось і комусь як заняття «от нечего делать», що виявляє в дослідників такого штибу наявність підміни понять, або навіть цілковиту відсутність понятійних ресурсів. Маємо на увазі, зокрема, співвіднесеність стильового і психологічного чинників у творчості Квітки, зокрема, встановлення знаку рівності між сентименталізмом і психологізмом П.Петренко, або, в цього-таки дослідника, відсутність розрізнення «оповідача Грицька Основ’яненка й письменника Григорія Федоровича Квітки» [370, 168], що вважаємо рівнозначним відсутності коректності у співвідношенні певного художнього прийому та індивідуальності письменника, оскільки, зрозуміло, митець ніколи не є рівнозначним певному художньому прийомові як одному з чинників його творчості, адже, за висловом філософа, «розсудок оформлює наш досвід про світ» [335, 209], у цьому разі художній прийом або прийом є саме таким, що підпорядковуються первинному, здатному виступати в ролі «розсудку», синонімом якого є роль «митця». Відносимо до позбавленого продуктивності той концепт П.Петренка, згідно якого він залишає за Квіткою роль тільки послідовника і продовжувача традицій російських літераторів. Така модель вторинності, вважаємо, виступає у неминучу полеміку з іншими засадами дослідника, нівелюючи їх в основному в потрактуванні творчості Квітки як самодостатнього художнього, етико-естетичного явища.
У своїх дослідженнях С.Єфремов та Д.Чижевський, при всіх розбіжностях у поглядах, свідчать про співвіднесення творчості Г.Квітки-Основ’яненка з певним філософським концептом. Це один із важливих складників новаторського підходу до оцінки спадщини письменника. С.Єфремов кваліфікує творчість митця у суголоссі з «літературно-громадським фоном» [167, 322] попереднім та з впливом на наступників.
Центральною частиною квіткознавчого погляду в С.Єфремова вважаємо його тезу про неодмінність естетичного коду або вибору, що його здійснює митець, у Квітки такий вибір, наголошує С.Єфремов, відбувся на користь «народолюбства», «щиронародності, демократизму» тих розбудовчих критеріїв, що стають особливо важливими для доби в історії народу, коли саме література стає каталізатором національної ідеї, а, отже, й засобом націєтворення.
Звертання до вивчення проблеми релігійності, наявної у творах Г.Квітки-Основ’яненка, дозволяючи квіткознавцям визнавати, що письменник ґрунтувався на засадах християнської моралі, водночас провокує їх до закидів письменникові у відсутності активної громадянської позиції, при цьому забувається, що таку упокореність православне християнство, зокрема, визнавало за єдино можливий канон життя, а також те, що «міфологічною основою» численних мистецьких Квітчиних ідей, і окремих сучасних йому письменників «було намагання поєднати всю енергію персоналістської християнської містики та її пафосу особистості з усією енергією масово-колективно-народного існування» [410, 153].
Запропонований Д.Чижевським поділ творчості Г.Квітки-Основ’яненка на жанрово-тематичні групи («оповідання моралістичні», «оповідання моралістичні і трагічні» й «трагічні оповідання») актуалізує, на відміну від запропонованих пізніше «бурлескно-реалістичних» і «сентиментально-реалістичних» не стилетворчі чинники, а пафосно-тематичну парадигму творчості митця; водночас несхвально сприймаємо те, що Д.Чижевський віддає перевагу Квітці-Основ’яненку-класицисту.
У кваліфікації погляду П.Куліша на Квітку В.Петров, на нашу думку, штучно і безпідставно применшує заслуги Г.Квітки-Основ’яненка в історії української літератури, зводячи митця лише до рангу «просто побутового письменника» [371, 99].
З погляду концептуальності етапними у квіткознавстві вважаємо праці М.Возняка та О.Білецького. М.Возняк чи не найбільш виважено скваліфіковує стильовий феномен творчості письменника, із акцентом на переосмисленні з’яв життя, наявних у творчості Квітки та відсутність залежності стильової парадигми спадщини митця від сентименталізму як чужого для нашої літератури явища, з огляду на ті потужні традиції української народної лірики, що наявні в літературному коді. Важливість дослідження квіткознавця полягає і в тому, що він побачив роль Квітки в примноженні, розбудові традицій української літератури, а, отже, зумів посередництвом оцінки творчості митця збагнути його роль в процесі тяглості української літератури, з урахуванням, безперечно, всього спектру творчості митця, в якому і твори, написані російською мовою, формують «поняття національної ідентичності» [463, 119].
Концептуальність погляду О.Білецького на творчість Г.Квітки-Основ’яненка полягає, вважаємо, в новому баченні ролі та особливості впливу творчості митця на жанровий і образно-тематичний стрій української літератури у подальшому її розвиткові, тим вибудовуючи таку парадигму традицій української літератури, в якій ключова роль належить саме Квітці, роль якого у «створенні національної публіки» [361, 119], національного читача, важко переоцінити. Ця роль уповні реалізувалася в творчості Квітки ще і тому, що, завдяки своєму опертю на романтизм, ця творчість «піднесла у всій гостроті питання про неповторний і невідтворений» [491, 68] дух української нації, уповні виявляючи «своєрідний стиль мислення, національні елементи художньо-образної системи» письменника, що допомогли йому влучніше висловити загальнолюдські ідеї і «надати їм яскравої життєвості, глибини, правдивості» [111, 123-124] і, водночас, підказуючи нам, що «лише в цьому напрямі можемо шукати змістовно-істинну відповідь на питання про критерії приналежності до української інтелігенції» [47, 44] Г.Квітки-Основ’яненка з наявною у його творчості «енергією національного відродження» [393, 94].
Головні концепції досліджень, намічених М.Возняком та О.Білецький знайшли подальший розвиток у працях літературознавців ІІ пол. ХХ ст. При певних відмінностях, у потрактуванні окремих аспектів творчості Г.Квітки-Основ’яненка їм властива соціальна заангажованість, зокрема, в тому, що стосується стильової та світоглядної характеристик спадщини митця. Ця тенденція присутня у працях Д.Чалого, О.Гончара та С.Зубкова, хоча загальну ідею тяглості та поступальності позицій нашого літературознавства у поглядах на Г.Квітку-Основ’яненка вони артикулюють найчіткіше і тим дають достатньо приводів для роздумів та коментарів.
Власне, такою є і праця Є.Вербицької, що в деяких аспектах є новаторською у прагненні скваліфікувати періодизацію творчості письменника, а також оцінити образно-тематичний код окремих творів митця.
Як певний пошук компромісу в кваліфікації напряму творчості митця розцінюємо концепт Є.Вербицької про притаманне Г.Квітці-Основ’яненку вдавання до всіх стильових явищ, які в кожному разі засвоюються у спадщині митця не механічно, а відповідно світогляду Квітки і художніх завдань його повістей і оповідань, що не забезпечує, проте, дослідниці достатньої об’єктивності в погляді на стильову модель творчості нашого письменника.
Щодо оцінки науковцем світогляду Квітки, притримуємося протилежної від заявленої дослідницею в її праці «Г.Ф.Квітка-Основ’яненко (Життя і творчість)» думки, а саме: вважаємо, що погляд Г.Квітки-Основ’яненка на світ був абсолютно цілісним, позбавленим протиріч і ніс у собі позитивну, конструктивну програму.
О.Гончар висловлює важливе для квіткознавчих студій свого часу застереження про небезпеку в спробах накидати Квітці залежність від європейських сентименталістів. Однак, оскільки це застереження визначилося і як, по суті, констатація факту, роль цієї тези у цьому дослідженні виявилася, на жаль, не дієвою. Такою самою виявилася й роль іншої конструктивної тези квіткознавця про необхідність відмови від накидання в оцінках Квітчиної спадщини пріоритета літературних впливів як одного з чинників розвитку творчих засад у письменника.
У осягненні С.Зубковим творчості Г.Квітки-Основ’яненка найбільш важливою бачимо оцінку феноменологічної якості цієї творчості, здатної посередництвом кваліфікації певного негативу в житті явити цілковито позитивну тенденцію, закладену в оціночному аспекті зображуваного.
80-і рр. ХХ ст. у квіткознавстві прикметний увагою до ролі Квітки у становленні прозових жанрів української літератури, поетики творчості митця та стильової її моделі. При цьому міркування дослідників позначені не просто антитентичністю у погляді на одне й те саме явище творчості письменника, але й широкою амплітудою цих антитетичних моделей.
Новий етап у студіях, присвячених творчості Г.Квітки-Основ’яненка, характеризується прагненням збагнути суть національного в творчості письменника, Л.Горболіс; спробою охарактеризувати модель універсуму, а також особливість ціннісних показників у баченні письменником реальності, сприйняття ним «етнографічної та мовної ідентичності» О.Борзенко; намаганням співвіднести творчість Квітки з «ідейним рухом ХVІІІ ст. в Європі В.Трофименко.
Ці нові аспекти квіткознавчих досліджень є підтвердженням, на наш погляд, того, що українська літературна критика в тій її рубриці, якою є квіткознавство, постійно підтверджує думку про вічну оновлюваність творчості Г.Квітки-Основ’яненка завдяки чинному інтересу до всього спектру ідей у творчості письменника.
У відповідному історико-літературному плані еволюціонує оцінка стильової приналежності спадщини Квітки. Якщо П.Куліш не відмовляє Квітці у використанні елементів класицизму та визнає за митцем романтичний штиб відтворення життя з сутнісно притаманним йому реалізмом, то В.Петров воліє бачити в письменникові те, що відповідає його неодноразово підтриманій тезі про «Квітку-романтика».
Визначний біограф Квітки Данилевський наполягає фактами, що їх наводить із біографії письменника, на реалістичності стильових засад митця. Так само наполягає на адекватному суті життя народу відтворенню цього життя у Квітки й М.Костомаров; останній наголошує на відсутності сентиментального стильового докомпонента у Квітки.
Навпаки, М.Сумцов, скваліфіковуючи характеристику сентименталізму саме в застосуванні до творчості Г.Квітки-Основ’яненка, приходить до одностайного висновку про реалізм як стильове осердя творчості нашого митця; це засаднича позиція і В.Бойка, С.Єфремова, О.Білецького, О.Гончара, С.Зубкова.
Теза про Квітку-сентименталіста закріпилася в нашому літературознавстві значним чином завдяки працям російських дослідників, і неабияку роль у цьому відіграло зіставне дослідження М.Волкова, який безапеляційно проводить думку про сентименталізм як засадничий напрям у спадщині Квітки; своєрідний артистизм цього дослідника, як і, вважаємо, достатня індиферентність у І.Франка в ставленні до аналізу стильової манери письменника, відіграли свою роль деконструктиву та закріпленні за Квіткою кваліфікації як «повістяра у сентиментальнім і сатиричнім тоні» [455, 261].
Чи не найвиразніше як на свою добу дискурс про стильовий синкретизм творчості Квітки провадить у своїй «Історії української літератури» Д.Чижевський, закріплюючи за цією творчістю конструктив трьох стильових напрямів: класицизму, сентименталізму і романтизму. Те, що у дослідника буде оцінено як «почасти можливе» а, він вважав класицизм лише почасти можливим у творчості Квітки, пізнішими дослідниками вже буде сприйнято за стильову константу доробку митця. Особливу цю тезу підтримує О.Сулима-Блохіна в своїх студія про Г.Квітку-Основ’яненка.
Звертання літературознавців та навіть наполягання окремих із них (П.Петренко) на сентиментальній стильовій манері Квітки є не чим іншим як даниною суспільній, соціальній заангажованості квіткознавства, що виникає на певному етапі його, квіткознавства, розвитку. Теза про цю стильову парадигму Квітки значним чином пов’язана в дослідників із міркуванням про вторинність, наслідувальність або й неповну та неякісну самодостатність творчості митця; оцінка стильового феномена так перетворюється на оцінку, по суті, місця і ролі письменника в літературному контексті України.
Знімаючи напругу в стильовому квіткознавчому пошуку своєї доби, М.Возняк наголошує на етнографізмі як найхарактернішій рисі творчості Г.Квітки-Основ’яненка. Слушність позиції вченого, наразі, полягає в тому, що цим міркуванням визначається приявність доробку письменника до романтизму, однією з головних характеристик якого є етнографізм, однак і при цьому не заперечується роль реалізму в етнографічній естетиці зображеного. Власне, до такого висновку при з’ясуванні особливостей українського романтизму дійшов і Д.Чижевський, що відображено у праці «Історія української літератури», а саме у підрозділі «Значення української романтики».
Хоча переважна більшість робіт радянської доби при характеристиці стильового спрямування Квітчиної творчості також не оминуло й вульгарне соціологізування. Саме тому кваліфікація стилю здійснювалася на основі засад неприхованого класового підходу, як це бачимо в П.Христюка. Це, як і деякі інші моменти корегування стильової моделі доробку Квітки, дозволяє В.Тарнавському справедливо вказувати на очевидний волюнтаризм у означенні стильової оцінки спадщини письменника.
Д.Чалий пропонує своєрідну модель стильового напряму літературного доробку Г.Квітки-Основ’яненка, вважаючи органічно притаманним для цього спадку доволі дивне поєднання «сатирично-реалістичних тенденцій з сентиментально-ідилічними» [474]. Маргіналізуючи, по суті, проблему сентименталізму в доробку митця, дослідник заторкує її, як нам здається, радше з настановою про кваліфікацію феномена стильового поліфонізму в творчості Квітки. Парадоксальною вважаємо в дослідника манеру неспіввіднесення творчості письменника взагалі із жодним стильовим явищем, вбачання в письменницькому доробкові самих лише «тенденцій» цих стильових явищ.
Свої резерви новітнє квіткознавство виявляє і тоді, коли ставить у пряму залежність від стильової характеристики художню вартість спадщини митця Є.Вербицька. Стильову динаміку в Квітки дослідниця вирішує в напрямі від класицизму до реалізму, розцінюючи це як чинник зростання хисту письменника; позитивним, наразі, в дослідниці убачаємо прагнення явити, яким чином оте «найреальніше» естетизується в художньому коді всього жанрово-тематичного спектру творів Г.Квітки-Основ’яненка. Потребує корегування позиція дослідниці й у тому разі, коли вона здійснює підміну понять, кваліфікуючи певні стильові явища як негативні натомість, щоб вести мову про їх відповідність або невідповідність окремій стильової моделі творчості митця.
Ґрунтуючи загальну концепцію стилю Квітки на пріоритетності реалістичних засад творчості письменника, О.Гончар ставить у пряму залежність стильовий напрям цієї творчості від теорії вартостей-аксіології, чинної для спадщини Г.Квітки. Водночас, визнаємо слушною тезу цього дослідника про штучність застосувань до доробку письменника тих стильових моделей, що не враховують етико-естетичної та психологічної своєрідності системи образів Квітки, котрі відповідають згідно цих показників певному етносу.
С.Зубков розцінює превалюючий реалізм у творчості Квітки як напрям, щодо якого певним чином деконструктивними виявилися сентиментально-дидактичні та, утім, і класицистичні тенденції у спадщині митця.
«Збірний стильовий портрет» творчості Квітки в дослідників новітніх дослідження 90-х рр. ХХ ст. формується із усіх наявних у літературознавстві стильових моделей, що знову-таки увиразнює проблему концептуального вирішення характеру, особливостей стильової моделі Квітчиної творчості та актуалізує появу нашої характеристики стильової парадигми творчості митця.
Суть її в тому, що стильовий напрям творчості Г.Квітки-Основ’яненка враховує притаманне кожній епосі співвіднесення стильових напрямів; однак попри наявні в творчості митця тенденції синкретизму всіх відомих стильових напрямів превалює романтизм. Тільки такий погляд на спадщину Квітки дозволяє, не вступаючи у протиріччя ані самі з собою, ані обвинувачуючи у цих протиріччях митця, пояснити одночасну наявність у творах Квітки історизму, етнографізму, окреслений конфлікт між особистістю та суспільством, вдавання до такої моделі творення образів, для якої притаманне розташування в центрі творів проблеми взаємовідносин особистості з національним колективом, і змалювання нації як такої, що виявляє особливість свого характеру. Завдяки Квітці, як свідчить його творчість, нова українська література теж «збагачується темами суто релігійними; предметом художнього осмислення стають вірування, міфи, філософія релігії і філософія природи» [320, 100] тобто, усім тим, що є прерогативою романтичного напряму. Останнє дає підстави включити спадщину Квітки в контекст його епохи і тим самим актуалізувати її і для подальшого розвою української літератури.
Характер впливів у контексті творчості Г.Квітки-Основ’яненка розглядається українською літературною критикою в найширшому регістрі від усвідомлення ролі та ваги впливу творчості письменника на читачів М.Костомаров, і до усвідомлення підпорядкованості Г.Квітки-Основ’яненка впливу Божественної суті й суті життя українського народу (О.Борзенко).
Якщо М.Костомаров і П.Куліш ставили своїм завданням осягнути засадничі, концептуальні моменти характеру впливу Г.Квітки-Основ’яненка на розвиток української літератури, оцінюючи вплив цієї творчості на читача (М.Костомаров) і роль Квітки у вияві виражальних можливостей української мови та репрезентації посередництвом мови характеру душі народу й, що ще більш важливо, возвеличення, «возведення» цієї душі (П.Куліш), то пізніші літературні критики намагалися окреслити певні рамки, в яких здійснюють конкретні співвіднесення творчого портрета Квітки (а чи й окремих його творів) із мистецькими портретами інших письменників, особлива роль і заслуга в цьому, зокрема, Д.Чижевського, який не лише співвідносить окремі твори та образи інших митців із творчістю Г.Квітки, але й розглядає природу тих явищ, що дозволяють йому вести мову про зближення стильової моделі творчості письменника зі стильовою моделлю творчості інших митців.
Подальші квіткознавці засвоюють уроки своїх попередників: так, роль фольклору при змалюванні Квіткою «ідеальних героїв» та осмислення впливів у стильовій моделі творчості митця розглядає П.Волинський, етапність впливу митця для всього життя Слобожанщини Д.Багалій.
Нову позицію у визначенні певних акцентів щодо творчості Квітки займає своїми історико-літературними студіями І.Франко, який у праці «Українці» вирішує, вважаємо, достатньо продуману і підтверджену згодом у «Нарисі історії української літератури до 1890 р.» тезу про Квітчину п’єсу «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», як твір, що став основою для роботи Гоголя над «Ревизором».
Цілковито новий погляд на проблему визначає перед дослідниками, які приймають думку про вплив на Квітку стильової моделі сентименталізму, визначає М.Возняк, який підкреслено постулює думку Б.Грінченка щодо цілковитої відповідності позитивного героя творчості Квітки прикметам національного ідеалу якщо цю творчість сприймає народ, і прикметам цього героя лише як сентиментального в інтерпретації деяких дослідників-квіткознавців.
Не лише типові героя з народу відповідає творчість митця; вона відповідає цьому типові співвіднесенням і порівнянням скажімо, образу оповідача у Квітки й у Гоголя, вважає О.Білецький. Н.Крутікова ж притримується думки, що всі порівняння щодо Квітчиної творчості хибують настільки, наскільки неспіввідносними є образні та, особливо, жанрово тематичні аспекти творів митців (як от, наприклад, Гоголя і Квітки). При цьому автор праці «Гоголь та українська література» слушно визнає пріоритетність низки стильових факторів у творчості Квітки в їх впливові на творчість Гоголя.
Українське квіткознавство, як це бачимо, зокрема, в Д.Чалого, проте, іноді мислить роль впливу (в стильовому плані) як механістичний момент, здатний переноситися і накладатися з епохи на епоху, з творчості на творчість.
І навпаки, плідною вважаємо ту позицію квіткознавців, згідно якої з метою встановлення наукової істини визначається оцінка певного сюжету і системи образів, як заявлених уперше в світовій літературній традиції (Є.Вербицька); при цьому створюється, що також є цінним, модель сприйняття органічної сув’язі письменника із фольклорними джерелами в розкритті духовного світу людини.
Українське квіткознавство подолало в своєму розвиткові й нелегку добу тоталітаризму в осяганні наукової істини, коли йому, дослідженню творчості митця, накидалося або максимальне узагальнення зв’язків творчості письменника, або невиправдане їх локалізування, при якому Г.Квітці-Основ’яненку відводилася роль інтерпретатора і засвоювача тих художніх ідей, що наявні в іншій літературі або літературах, у творчості інших митців.
Цей стереотип у сприйнятті творчості Г.Квітки-Основ’яненка було значним чином подолано дослідниками нашого часу, в полі зору яких постають, насамперед, заслуги Квітки в його впливові на подальший розвиток української літератури від драматургії Шевченка й до жанрових і образно-тематичних пошуків таких митців сучасності, як О.Ільченко, В.Земляк, В.Дрозд з їх лірично-жанровою прозою.
Як видно з цілої низки досліджень, квіткознавці не приділяють належної уваги тому комплексові явищ фольклорної і літературної традицій, що передували появі спадщини письменника і який позначився як вплив цього митця на подальшому розвиткові української літератури.
Цей комплекс, безперечно, включає і так звану «християнську модель», якою маркована творчість Квітки, однак за умови врахування усіх факторів впливів, насамперед, на творчість митця, а далі і його творчості на подальший розвиток української літератури, мусимо визнати, що мова може іти про сукупність низки структур творчості митця як явища, здатного з достатньою повнотою, в належному обсязі репрезентувати художню думку певної епохи як її виразник.
В моделі, в системі впливів та зв’язків завжди наявний цілий не конгломерат, а механізм чинників; механізм, у якому окреме єднається в ціле залежно від інтелектуальної потуги та художнього хисту письменника. Ці окремі чинники, надаючись до відстеження, жодним чином, проте, вважаємо, не дають повної відповіді на питання про міру художньої самоадекватності або художньої оригінальності митця; відповідь на це питання здатна дати лише співвіднесеність митця з етносом і з тими явищами, що наявні в літературі цього етносу та в світовій літературі.
Таке співвіднесення творчості Г.Квітки-Основ’яненка дозволяє бачити і оцінити в ньому оригінального письменника, в творчості якого рецепції фольклору та окремих літературних явищ строго регламентовані творчою індивідуальністю, що виступає безперечною домінантою в осяганні митцем універсуму.
Погляд Г.Квітки-Основ’яненка на світ і на місце людини в ньому в оцінці дослідників-квіткозавців належить розглядати в контексті історико-літературних епох. Наприкінці ХІХ ст. на початку ХХ ст. зокрема, в особі І. Франка-дослідника творчості Квітки, який одним із перших звернувся до питання оцінки світогляду письменника спостерігаємо увагу лише до суспільного аспекту світоглядних засад митця; при цьому нехтувався його, світогляду, універсальний смисл, як естетичні та етичні докомпоненти явища. За цих умов, зрозуміло, не враховувався, по суті, духовний обрій і письменника, і його героїв. Це дало підстави І.Франкові, скажімо, звертатися лише до «ідейної» грані творів Квітки «Марусі», «Козир-дівки», «Сердешної Оксани» щоб винести вердикт про «ідейно зовсім невисоку вибудуваність цих творів».
Класовий підхід у сприйнятті світогляду Г.Квітки-Основ’яненка, наявний в М.Драгоманова, ускладнюється інвективами письменникові у ксенофобії та вірнопідданстві, що накидаються письменникові без, вважаємо, належної обґрунтованості та доказовості й, як спостерігаємо, володіють зарядом самополеміки.
У 30-і рр. ХХ ст. в оцінці світоглядних засад Г.Квітки-Основ’яненка дослідники тяжіють до звинувачувального пафосу, з яким митцеві накидається консерватизм світогляду (похвала суспільному режимові, заданість тематики П.Петренко), як і «зрадництво» тій суспільній верстві, до якої митець належав. До того ж цей підхід вирізняється таким радикалізмом і такою затятістю, що й не потребує серйозних заперечень, оскільки очевидною є його заданість. Тим не менш, літературна критика цієї доби доходить до парадоксальної ситуації, коли в світогляді митця зауважуються «немарксистські» якості з відповідним карбом письменникові за це. При цьому до уваги не береться те, що сам Квітка прагне після роботи цензорів доопрацювати свої твори, щоб, як він підкреслить це у листі до П.Плетньова, «возражать против нынешнего духа времени».
Складається враження, що літературні критики, квіткознавці цієї доби дошукуються в творчості Квітки лише деструктиву (насамперед, класового плану), забуваючи або і не усвідомлюючи того, що Г.Квітка-Основ’яненко пішов далі від них, оскільки був свідомий: світогляд людини, його читача, може сформувати лише позитивна програма, ідеальний взірець, на пошук якого і спрямував свою письменницьку працю. Спостерігаємо в цей час підміну понять світогляд письменника і комплекс художніх засобів та прийомів у творчості Квітки.
Неодноразово зверталися квіткознавці до тези, про релігійність письменника. Й у цьому разі не бракувало на його адресу обвинувачень у релігійній заклішованості, релігійному фетишизмі, однак при цьому ніхто не зауважував у Г.Квітки-Основ’яненка тієї великої самодисципліни, стриманості, відсутності егоцентризму, що зближувало світоглядні засади письменника із засадами раннього християнства.
Поза увагою квіткознавців-попередників залишилось і те, що Квітка-Основ’яненко прийшов до творення літератури українською мовою добре знаючи середовище народу та оперуючи значним інтелектуальним і творчим досвідом; таким чином, національно самоідентифікується Квітка в якості зрілого і сформованого митця.
Оцінка світоглядних засад і творчості письменника на певному етапі розвитку квіткознавства хибувала і на синдром «осучаснювання» письменника, творення із ми