СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В АСПЕКТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ ТА БІОГРАФІЗМУ (І. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, П. ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, Г. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО) : Становление НОВОЙ УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ В аспекте МЕНТАЛЬНОСТИ И биографизма (И. Котляревского, П. Гулака-Артемовского, Г. Квитки-Основьяненко)

Краткое описание

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ В.Н.КАРАЗІНА

На правах рукопису

БОРЗЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

УДК 821.161.2’05

СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
В АСПЕКТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ ТА БІОГРАФІЗМУ (І.КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, П.ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, Г.КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО)

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Харків 2007

ЗМІСТ
ВСТУП ...................................................................................................................4

Розділ 1. СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ ТА ТЕОРЕТИКО-
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ................................................11
1.1. Початковий етап нового українського письменства
в науково-критичному осмисленні......................................................................11
1.2. Теоретико-методологічні засади дослідження
української літератури кінця XVIII перших десятиліть ХІХст....................37

Розділ 2. ЛІТЕРАТУРА ЗЛАМУ СТОЛІТЬ”
У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.....................................................60
2.1. Сентименталістські тенденції в українському
літературному й національно-культурному русі
кінця XVIII перших десятиліть ХІХст............................................................60
2.2. Культурно-естетичні особливості формування українського
інтелігента перших десятиліть ХІХст. в контексті
загальної літературної динаміки..........................................................................80
2.3.Українське слово та його любителі”:
мовна ситуація і проблема українського читача
кінця XVIII перших десятиліть ХІХст...........................................................100

Розділ3. ПИСЬМЕННИК НА ПЕРЕХРЕСТІ”
(ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ І ОСОБЛИВОСТІ НОВОГО
ЕТАПУ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ)...............................................................118
3.1.І.Котляревський та його Енеїда” в рецепції української
критики й літературознавства: національно-культурна проекція.................118
3.2.Від семінариста-римача” до автора Енеїди”:
проблема творчого становлення І.Котляревського........................................129
3.3.Проблема самототожності письменника в аспекті
просвітницько-сентименталістської концепції життєдіяльності”.................161

Розділ4.П.ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ
І СТАНОВЛЕННЯ НОВОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ЕТАПУ..............................203
4.1.Індивідуальність у полоні культурних умовностей:
особливості формування особистісно-творчого
профілю П.Гулака-Артемовського....................................................................205
4.2.Література серед пріоритетних форм життєдіяльності
українського автора перших десятиліть ХІХст.:
випадок П.Гулака-Артемовського....................................................................218
4.3.Життєва філософія” П.Гулака-Артемовського
та літературно-побутові форми її вираження...................................................248

Розділ 5.РОДИНА, РІД, НАРОД” В АСПЕКТІ ЛІТЕРАТУРНОГО
ТВОРЕННЯ (ГРИГОРІЙ КВІТКА І СТАНОВЛЕННЯ
НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА)..............................................274
5.1.Становлення особистісних пріоритетів
письменника у зв’язку з українськими
культурно-мистецькими процесами.................................................................274
5.2.Г.Квітка між Фалалеєм Повинухиним”
та Грицьком Основ’яненком”: український автор
на шляху національного самопізнання............................................................313

ВИСНОВКИ........................................................................................................347
Список використаних джерел.........................................................................360

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Проблема становлення нового українського письменства в пошуковому спектрі вітчизняного літературознавства належить до складних і водночас найбільш перспективних. Її наукове значення зумовлене, з одного боку, ситуацією загальнокультурного й літературного зсуву-переходу”, а з другого, моментом початку” нового літературного етапу, в якому окреслюються стратегія розвитку та основні прикмети українського словесного мистецтва на кілька наступних десятиліть. Водночас ця проблема пов’язана з ширшою національно-культурною перспективою, оскільки літературне становлення кінця XVIII перших десятиліть ХІХст. безпосередньо співвідносилось із початком модерного етапу українського національного руху. Зв’язок, що склався між письменством та націєтворчими процесами, зумовлює правомірність залучення до літературознавчого дослідження міждисциплінарного досвіду передусім зі сфери етнопсихології.
Перші досить продуктивні спроби осмислення літературних феноменів в аспекті національної ментальності було здійснено в ХІХ та на початку ХХст. Чимало посутніх спостережень щодо етнонаціональної специфіки формування нового українського письменства належить науковцям 20‑хрр. ХХст. Однак у наступні кілька десятиліть у межах радянського літературознавства етнопсихологічний аспект відійшов на другий план як такий, що суперечив панівній ідеологічній доктрині. Лише в 90‑х роках минулого століття в українській гуманітарній науці поступово розгортаються процеси деколонізації, а, отже, природним чином пожвавлюється раніше штучно стримуваний інтерес до національної специфіки культурних і, зокрема, літературних явищ. Сьогодні дослідження ключових історико-літературних етапів в аспекті національної ментальності належить до найбільш актуальних напрямків, оскільки не лише сприяє всебічному висвітленню літературної історії та усвідомленню національної ваги художнього слова, а ще й стимулює внутрішньокультурний діалог, спрямований на глибше пізнання національних первнів словесного мистецтва. Період становлення нового українського письменства є під цим оглядом одним із тих ключових етапів, наукове освітлення яких може дати відповіді на складні запитання не лише літературознавчого, а й ширше загальногуманітарного й націєтворчого характеру.
Для розкриття ситуацій, у яких виявляє себе мистецький твір на перехідному етапі літературного розвитку, а, отже, й для висвітлення літературного становлення та пов’язаних із ним нових естетичних орієнтирів, важливою вимогою виступає звернення до біографії письменника як певного культурно й ментально зумовленого коду.
Біографізм у пошуках сучасного літературознавства набуває в останні роки все більшої актуальності. При цьому вчені звертають увагу як на необхідність подолання наївного”, спрощеного біографічного підходу, за яким література безпосередньо виводиться з біографії, так і іншої крайньої точки зору, що передбачає жорстку стилізацію” письменницького життєпису. У працях останнього часу наголошується увага на доцільності такої дослідницької позиції, яка б орієнтувалась на з’ясування певних домінант, властивих одночасно як літературній творчості, так і всій життєдіяльності письменника. Власне, мова йде про визначення певної морфологічної основи”, з якою співвідносяться літературний і біографічний профілі автора. У зв’язку з цим особливу продуктивність виявляє концепція самототожності письменника, запропонована Г.Сивоконем, що передбачає дослідження літератури як своєрідної текстобіографії”. Ця модернізована версія біографізму добре погоджується з етнопсихологічним аспектом і зберігає актуальність з огляду на потребу всебічного вивчення національної специфіки словесного мистецтва.
Для розкриття загальних параметрів становлення нової літератури, поряд із врахуванням основних культурних тенденцій доби в їх національній модифікації, важливо звернутися до осмислення особистісних проявів найбільш яскравих представників початкового етапу нового письменства І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки. На сьогодні проведено значну роботу по збиранню, впорядкуванню та коментуванню біографічного матеріалу, який стосується згаданих постатей. Однак усе ж важливим та актуальним залишається завдання розширення цього матеріалу за рахунок залучення додаткових джерел мемуарного, епістолярного й історико-соціологічного характеру, що в радянському літературознавстві не потрапили до активного наукового використання головно з ідеологічних міркувань та й тепер в силу певної інерції залишаються поза увагою дослідників. На часі узагальнення, коментування й аналіз усього масиву фактичного матеріалу, а головне включення його до такої системи зв’язків, у якій би культурно-естетичні чинники погоджувались з етнопсихологічними та біографічними й утворювали співвіднесену з сучасними інтелектуальними запитами науково вивірену версію становлення нового українського письменства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.
Мета дисертаційної роботи полягає в розкритті особливостей становлення нової української літератури в аспекті національної ментальності та біографізму.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
розглянути основні соціокультурні та культурно-естетичні тенденції, характерні для початкового етапу нової української літератури;
визначити роль сентименталістських тенденцій у формуванні національних орієнтирів українського письменства;
виявити специфічні прикмети ментальної сфери, в межах якої формувався український інтелігент письменник і читач перших десятиліть ХІХст.;
охарактеризувати становлення особистісних і творчих пріоритетів українського письменника перших десятиліть ХІХст. з урахуванням провідних культурно-мистецьких процесів;
розглянути діяльність українських письменників перших десятиліть ХІХст. не лише як шлях літературного, а й національного самостановлення;
проаналізувати культурно й ментально зумовлену життєву філософію” перших представників нового українського письменства та літературно-побутові форми її вираження;
окреслити основні риси національної картини світу, сформованої на етапі становлення нової української літератури.
Об’єктом дослідження є біографічні матеріали, прямо чи опосередковано пов’язані з першими найпомітнішими представниками нового українського письменства І.Котляревським, П.Гулаком-Артемовським, Г.Квіткою; окремі твори згаданих авторів, важливі у зв’язку з їх особистісними проявами; матеріали, що несуть інформацію про історичні, культурно-естетичні, літературно-побутові обставини української дійсності кінця XVIII 30‑хрр. ХІХст.
Предметом дослідження є біографічна й ментальна проекції періоду становлення нової літератури в контексті загальних процесів українського національно-культурного відродження першої половини ХІХст.
Мета і предмет роботи зумовили вибір методів дослідження. Використання біографічного методу дозволило простежити спільні домінанти в різних сферах життєдіяльності І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки й визначити таким чином провідні тенденції становлення нової української літератури в їх особистісній проекції. У зв’язку з цим залучалися як здобутки класичного біографізму, так і більшою мірою модернізовані версії біографічного методу, зокрема досвід формальної школи в осмисленні письменницької біографії в аспекті літературного побуту та соціології літератури, а також розвідки, присвячені ролі біографізму в методологічних пошуках сучасного літературознавства.
Поряд із цим у роботі використано елементи культурно-історичного та соціологічного методів, що виявили свою продуктивність в осмисленні контексту епохи, а також принципи постколоніальної критики, які застосовувались для вивчення розвитку українського письменства перших десятиліть ХІХст. В аналізі ментальної специфіки етапу формування нової літератури використовувався досвід етнопсихологічних студій.
Теоретико-методологічну базу роботи складають класичні літературознавчі праці Г.Брандеса, Ш.‑О.Сент-Бева, І.Тена, І.Франка, розвідки фахівців, які використовували елементи біографічного методу у своїй науково-теоретичній практиці, Б.Ейхенбаума, Ю.Лотмана, Г.Сивоконя, Ю.Тинянова та ін. В осмисленні проблеми національної ментальності суттєво прислужився досвід І.Грабовської, О.Кульчицького, В.Храмової, Д.Чижевського, А.Швецової таін. Важливими орієнтирами стали праці відомих літературознавців та культурологів І.Айзенштока, О.Білецького, М.Бахтіна, Й.Гейзінги, А.Гуревича, М.Зерова, С.Єфремова, Є.Кирилюка, М.Павлишина, В.Петрова, М.Тронської, С.Тураєва, П.Филиповича та ін.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в дисертації:
уперше здійснено цілісне дослідження початкового періоду нової української літератури в аспекті національної ментальності та біографізму;
розвинуто концепцію українського сентименталізму як важливого складника національно-культурних процесів перших десятиліть ХІХст.;
проаналізовано основні культурні й ментальні особливості, що визначали формування українського письменника й читача в ході становлення нової української літератури;
уточнено особистісні і творчі пріоритети українських письменників перших десятиліть ХІХст. у зв’язку з культурно-естетичними процесами;
уперше проаналізовано біографічний матеріал з огляду на культурно й ментально зумовлені програми поведінки письменника, характерні для періоду становлення нової української літератури;
простежено кореляції між творчою практикою письменників перших десятиліть ХІХст. та процесами національного самопізнання й самоусвідомлення;
визначено основні риси національної картини світу, що була сформована на етапі становлення нового українського письменства.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути застосовані в подальшому вивченні літератури перших десятиліть ХІХст. та у формуванні загальної концепції історії національного письменства. Дисертацію можна використати при створенні підручників і посібників, а також при розробці лекційних курсів, спецкурсів та семінарів з української літератури першої половини ХІХст.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були заслухані та обговорені на засіданнях кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, а також у виступах дисертанта на таких наукових конференціях:Проблеми вивчення, висвітлення та використання наукової і художньої спадщини Григорія Сковороди” (Харків, 23 грудня 1997р.);Міжнародна наукова конференція Спадщина Д.Овсянико-Куликовського та сучасна філологія” (Харків, 1416 травня 1998р.); Другі Шевельовські виклади (Харків, 2223 грудня 1998р.);Міжвузівська наукова конференція, присвячена пам’яті лауреата Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, доктора філологічних наук, професора В.В.Фащенка (Одеса, 29 червня 1 липня 2000р.);Міжнародна наукова конференція Традиції Харківської філологічної школи. До 100‑річчя від дня народження М.Наконечного” (Харків, 46 жовтня 2000р.);Всеукраїнська наукова конференція Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Херсон, 23 квітня 2001р.);Тридцять четверта наукова шевченківська конференція (Черкаси, 2426 квітня 2001р.); Міжнародна наукова конференція Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації” (Харків, 1112 травня 2001р.);Міжнародна наукова конференція Українсько-польські літературні взаємини” (Луцьк, 2427 травня 2001р.); Всеукраїнська конференція Актуальні проблеми слов’янської філології” (Бердянськ, 2021 вересня 2001р.); Х Сковородинські читання (Переяслав-Хмельницький, 45 жовтня 2001р.); Перший Оломоуцький симпозіум україністів (Оломоуць, 1517 листопада 2001р.); Міжнародна наукова конференція Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХст. До 200‑річчя Харківського університету і філологічної школи факультету” (Харків, 13 жовтня 2003р.);Г.Ф.Квітка-Основ’яненко та українська культура” (Харків, 2728 листопада 2003р.);Всеукраїнська наукова конференція Актуальні проблеми слов’янської філології” (Бердянськ, 1920 вересня, 2005р.); Всеукраїнська наукова конференція Тарас Шевченко: контекст європейський і національний” (Київ, 10 березня 2006р.); Міжнародна наукова конференція Масова література: від давнини до сучасності” (Бердянськ, 1415 вересня 2006р.);Міжнародна науково-практична конференція Харків і Харківський університет у розвитку української журналістики: від тижневика Харьковские известия” до газети Харківський університет” (до 190‑річчя університетської преси)” (Харків, 1920 грудня 2006р.).
Публікації. За темою дослідження опубліковано монографію (18,3 др. арк.) і більше ніж 20 наукових статей у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п’яти розділів і висновків. Загальний обсяг роботи 360 сторінок. У списку використаних джерел 606 позицій.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Становлення нового українського письменства збіглося в часі з помітними змінами в житті українського суспільства. Нова літературна модель з огляду на ці зміни стала своєрідним відображенням загального культурного зсуву, що призвів до суттєвого переформування всієї картини українського світу.
Утрата колишньої політичної автономії й посилення інтеграційних імперських процесів, з одного боку, та широкий загальноєвропейський рух культурного оновлення, з другого, виступили ключовими чинниками, що стимулювали в нових історичних умовах пошук оптимальних форм українського національного життя. Новий час вимагав породження більш ефективних механізмів протистояння української культури імперським централістичним тенденціям. На зміну втраченій політичній автономії приходила стратегія автономії духовної, інакше кажучи, за умов вимушеної бездержавності важливою постала настанова жити духом”, самостійним культурним і літературним життям.
Відповідно змінювались пріоритети, пов’язані з характером основного продуцента й споживача українського культурного продукту: на перший план у творенні національно-культурного життя виходить новий соціальний шар, нова еліта українська інтелігенція з її увагою до духовної опозиційності та екстериторіальності, з поглядом, що не обмежений тими чи іншими становими інтересами. Ця інтелігентська опозиційність знаходить яскраву реалізацію в генеруванні й поширенні певної соціально-культурної поведінки, в якій особливої цінності набуває духовне, естетичне самовираження людини; згодом інтелігентська опозиційність виявляє особливу ефективність у творенні національно-культурних проектів можна навіть говорити, що модерний український національний рух накреслювався в певному сенсі як естетичний, а нова українська словесність у свою чергу почала формуватися як література національного відродження”.
Становлення літературне це певною мірою ще й становлення українського інтелігента як письменника, так і читача, споживача культурного продукту, ширше української людини нового часу. У цьому процесі європейські просвітницько-сентименталістські впливи поєдналися зі стихійним культурно-естетичним рухом. Сентименталістська світоглядна настанова, пов’язана із запереченням будь-яких централістичних та уніфікаційних тенденцій, знайшла сприятливий ґрунт у свідомості освічених українців, оскільки дозволяла ідеологічно пояснити національно-культурну самобутність, дозволяла весь стиль українського національного життя з його старосвітським українським побутом виділити як привілейований і тим самим убезпечити його від культурної асиміляції та вберегти від загрози уніфікаційних впливів імперського центру. На перший план виходило мале” й наближене”, осмислене в сентименталістському ключі, а стихійне формування національного почуття здобувало авторитетну ідеологічну підтримку в руссоїстській версії патріотизму.
Протистояння з імперією в тій чи тій мірі знаходило вираження практично на всіх рівнях: менше в офіційному, публічному житті, значно більше в межах побутової щоденності. Одночасно відбувається виділення побуту як опозиційної сфери інтелігентського самовираження, передусім естетичного. Особливо культивуються театральні, ігрові форми. У приватному житті підкреслюється дистанціювання від офіційних, нав’язуваних імперським центром ролей, що нерідко виявляється в пародіюванні й самопародіюванні. У зв’язку з цим можна говорити про часткову відмову від жорстко формалізованої, етикетної поведінки. Натомість слід відзначити культивування нерегламентованих моментів, посилення інтересу до розваги та свята як простору свободи, вільного вибору, одне слово, замість офіційно-парадного чину особливу роль відіграє самоствердження особистості та її гуманітарних і національних прав. Водночас побутова поведінка українського інтелігента теж могла бути церемонно-демонстративною, але при цьому вона, як правило, залишалась артистично-ігровою. Вона по-своєму компенсувала, доповнювала збіднений образ людини як функції офіційного простору, причому в багатьох випадках була стихійною, часто носила імпровізаційний характер. Під цим оглядом важливо підкреслити зв’язок літератури з побутовими проявами особистісного самовияву, наголосити на осмисленні побутової поведінки як естетичного феномена. Можна сказати, що літературні явища початкового етапу нового українського письменства частково постали саме як породження стихійного естетичного руху в українському суспільстві.
У цьому стихійному русі яскраво виявляються такі риси української національної ментальності, як емоціоналізм та пов’язаний із ним естетизм, індивідуалізм, психічна рухливість. Саме вони великою мірою визначають своєрідність власне українського вибору, становлять певний код, що ніби програмує особливості національної перспективи, образно кажучи, суттєво впливає на формування долі українського етносу на переломному історичному етапі. Ці ментальні прикмети досить помітно виявляються в літературному русі позначаються не лише на літературному продукті, а й на особистості автора та читача.
Найбільш яскравими є прояви емоціоналізму, що наявні не лише у психічних реакціях, у посиленій психологічній вразливості автора й читача, але й у творенні певних культурних форм, характері обговорення тих чи тих тем, у прив’язаності до малого” й наближеного” свого, етнічного, національного. З емоціоналізмом також пов’язана гумористична складова українського письменства, співвіднесена передусім з актуалізацією ресурсів народного сміху, застосування його до літературних потреб. Це важливо з огляду на опозиційність до офіційної, у певному сенсі чужої” сфери життєдіяльності, в якій сміх або жорстко регламентується, або зовсім виключається. Мова йде про актуалізацію неофіційного” сміху, виділення у зв’язку з цим у людському житті естетично осмислюваних простоти” й природності”. Гумористичний компонент на початку нового українського письменства досягається нерідко завдяки комізму подібності та невідповідності”, коли важлива роль надається переробкам” із чужих літератур, що дозволяють виділити завдяки порівнянню своє, місцеве, питомо українське. У цілому переважає такий характер сміху, що передусім покликаний творити певний емоційний, душевний стан, коли в стосунках між людьми навіть крізь зображення зовнішніх проявів незначних вад персонажів перед читачем усе ж таки постає їх, цих персонажів, позитивна внутрішня сутність.
З емоціоналізмом пов’язана також певна тематична обмеженість початкового етапу нового українського письменства, що виявляється в культивуванні побутової тематики. Ця тематична редукція виконує важливе завдання: письменник і читач включаються відтак до українського простору, де артикулюються спільні теми та формується картина свого”, етнічного світу, картина, до якої інтегрується, поряд із наголошуванням на побутово-етнографічній самобутності українців, образ простої людини з її мовою, одне слово, поступово визначається спектр тематичних пріоритетів нового українського письменства. Слід відзначити, що такі тематичні пріоритети при певних утратах, зумовлених зануренням у світ старосвітського побуту, водночас відкривали перед літературою перспективу виділення, генералізації ключового компоненту теми людини поза соціальними умовностями, особистості, що, сказати б, осторонюється”, поновлюється на тлі побутових деталей у своїй гуманітарній суті.
Естетизм, який співвідноситься з емоціоналізмом та ліризмом української народної вдачі, відзначається прийняттям усього в світі, поскільки воно є прекрасне”[550, c.19]. З огляду на своєрідність початкового етапу нової української літератури, слід відзначити, що ця ментальна риса продуктивно взаємодіє з сентименталістськими тенденціями, зокрема з філософією дивацтва”[45,c.305]. Відповідно досить помітною виступає загальна настанова на прийняття світу як даності: тут важливо не змінити світ, а лише заново його відкрити, передусім відкрити його емоційний вимір. У зв’язку з цим актуалізується національно маркований образ оповідача літературна маска дивака, простака, за якою приховується автор. Приймаючи й ніби заново” відкриваючи світ, дивак і простак в одноманітній щоденності ладен бачити важливі гуманітарні істини, взагалі за дивацтвом і простакуватістю нерідко приховуються моральна перевага, оптимізм, світла радість життя. Літературна проекція дивацтва” реалізується як в образах автора й оповідача, так врешті-решт і в образі читача, найяскравіше це виявлено в емоційних реакціях того читача, який сам береться за перо, заохочений появою відомих творів та керований імпульсивним бажанням долучитись до свого”, українського простору, що твориться й підтримується в літературній сфері. При цьому важливими виступають не лише спільно обговорювані теми, а можливо, більшою мірою емоційні нюанси обговорення цих тем, які й складають основу віртуального простору літератури перших десятиліть ХІХст. Мова йде про ігрову, емоційно насичену комунікацію, в якій певної самодостатності набуває сам тон висловлювання з його навмисним, нерідко аж до вульгаризації спрощенням, підкреслено недбалим ставленням до етикету, регламенту мовляв, за дивацтвом, бурлацьким юродством” певна шляхетність, за простотою правда. Просвітницько-сентименталістський культ простоти і природності, поєднуючись із питомими українським артистизмом та індивідуалізмом, стимулює посилення інтересу до старосвітського побуту, до народного середовища як власне національного, сприяє трактуванню українського селянина як природної людини”. Народна тема й народна мова, сприймаючись у контексті загальної опозиційності українського світу до централістичних імперських впливів, органічно включаються в картину національної дійсності й поступово висуваються в ній на перший план, посідають привілейоване становище. Важливо, що народна тема трактується в суто інтелігентському” дусі: опозиційність і духовна автономія інтелігента поступово переносяться на образ усього етносу, буття якого у свою чергу також наділяється ознаками опозиційності та духовної самодостатності.
Ментальні прикмети яскраво виявляються в усій життєдіяльності перших представників нового українського письменства, яка засвідчує помітну залежність від стихійного культурно-естетичного руху. Літературна творчість виступає для І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського та Г.Квітки ще й своєрідним шляхом національного самоусвідомлення й самоствердження (Для прикладу, характеристичне зауваження одного з них: Живя в Украине, приучася к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставил их своими словами пересказать их публике”[223, c.214]. Або, приміром, таке: Писав Марусю”, я узнал себя, что могу так писать”[223,c.217]). Український письменник поступово проходить шлях глибшого усвідомлення своїх ціннісно-символічних основ, зокрема й етнічних, національних. Очевидно, той самий шлях проходить і український читач шлях усвідомлення національної ваги художнього слова; взагалі можна сказати, що відстань між автором і читачем на початковому етапі нового письменства зовсім незначна, між ними встановлюється на той час тісна і в багатьох випадках плідна взаємодія.
Можливо, найбільш показово це відобразилось у випадку І.Котляревського, літературне становлення якого проходило під значним читацьким впливом. Саме завдяки потужному читацькому втручанню колишній семінарист запровадив до літератури семінарську поезію в усій її характерній жанровій і мовній відмінності”[393,c.283]. У стихійному читацькому русі Енеїда” І.Котляревського була сприйнята як яскрава картина українського світу не в останню чергу завдяки емоційному змісту й тому позитивному душевному стану, що формувався ментальною специфікою українського слова. Поема І.Котляревського, відкриваючи” широку панораму народного життя, відчутно сприяла національному самовизначенню українського інтелігента. У зв’язку з цим М.Павлишин, зокрема, зауважив: Читача запрошено визначити себе як члена громади, що не звертає уваги на класові різниці і об’єднується довкола звичаїв та спільних історичних традицій. Така громада, яку можна б назвати нацією, є імпліцитною метою аргументації Енеїди”[374, c.304].
Тут важливо наголосити на особливій активності читацької сторони, значною мірою вже готової до появи такого тексту, як Енеїда”. Не можна не враховувати чинності цілого спектру впливів просвітницько-сентименталістського характеру з теоретичним обґрунтуванням патріотизму як природного почуття. Стаючи читачем, український інтелігент переносив систему книжних уявлень на довколишній світ, який зазнавав переосмислення, нового відкриття”. Поема І.Котляревського якраз і була сприйнята читацькою масою в контексті цього нового, емоційно насиченого відкриття” свого, українського світу. Не випадково ініціатива видання Енеїди” походила саме від читацької сторони, що ніби автоматично залучала цей текст до ширшого культурно-естетичного руху, представники якого були означені першими видавцями як любителі малоросійського слова”. Так само до цього руху був включений і сам автор, відповідно зростало його літературне й національне самоусвідомлення.
Можна стверджувати, що особистість І.Котляревського зазнала посутнього впливу читача, ширше споживача українського культурного продукту. Очевидно, не лише літературний текст, незалежно від емпіричного процесу читання, несе в собі образ ідеального читача своєрідний зразок, за яким частково проходить формування читача реального. Поза сумнівом, діє також і зворотній процес, коли в читацьких запитах складаються основні риси очікуваного тексту, а також, що важливо, з’ясовуються прикмети ідеального автора”. У випадку І.Котляревського якраз і слід підкреслити особливу роль читацької сторони: читач відчутно впливає на формування певних рис особистості українського письменника, визначаючи не лише своєрідність його творчої практики, але в деяких випадках навіть зумовлює специфіку його соціального позиціонування.
У громадській та службовій діяльності І.Котляревського помітні, умовно кажучи, ті самі стильові прикмети, що властиві його творчості. Ця діяльність так само зосереджена навколо українських громадських інтересів, серед її ідейних мотивів на першому плані стоять просвітницькі гуманітарні чинники, досить виразно в ній виявлений емоційний компонент. Література для І.Котляревського виступає чи не своєрідним корелятом гуманітарної громадської справи: тут просвітницький, виховний момент відіграє особливу роль, а образи письменника, крайового громадського діяча й доброчесного чиновника якщо не ототожнюються, то принаймні розглядаються як дуже близькі. При цьому конкретна гуманітарна діяльність збагачується емоційним, творчим компонентом, натомість літературний твір набуває виразного гуманітарного звучання. Подекуди навіть віртуальний світ літературного твору або театральної вистави розглядається як метафора соціального простору, а самі соціальні стосунки нерідко сприймаються і трактуються в аспекті авторитетних книжних уявлень. Віддана праця на користь рідного краю чи то в ролі службовця або громадського діяча, чи то в ролі письменника виступає ключовим складником особистості І.Котляревського. Він керується в основі патріотичними уявленнями і ніби втілює у своїй життєдіяльності (як у службово-гуманітарній, так і в літературній) таку модель соціальних стосунків, що тяжіє до ідилії, в якій між справжніми полтавцями” просто не може виникати серйозних суперечностей і конфліктів, будь-які проблеми вирішуються по-домашньому”, в дусі миру і злагоди: навіть порушники перевиховуються й навертаються на добро, виявляючи свою в цілому позитивну внутрішню основу.
Мистецький продукт І.Котляревського постає в цьому контексті як питомо український, тісно пов’язаний з конкретними обставинами українського життя й побуту. Робота над Енеїдою” розпочалася для автора не лише з потреби заповнити свій вільний час, але й щоб збагатити дозвілля дружнього кола однодумців, Пісня на Новий 1805 год...” з’явилась як подарунок на свято шанованій впливовій особі, драматичні твори постали як полемічна відповідь російському драматургові, а ще більш імовірно, з конкретної потреби розширення репертуару Полтавського театру немов доповнення до директорських обов’язків, кантата на честь імператора ОлександраІ писалась вочевидь на замовлення місцевого дворянства під певну нагоду, а Ода Сафо”, можливо, теж задумувалась як подарунок або як привід для приємного спілкування. У своїй діяльності І.Котляревський майже не виявляє прагнення виходити за межі національного культурного простору, а якраз навпаки, демонструє досить виразну тенденцію до зосередження в умовному колі українського буття, ніби провокуючи свого читача до занурення у привабливий світ простих і людяних стосунків, приємного дозвілля, іноді гострого, але не злого гумору та щирих сердечних розмов. Ця тенденція сприяла актуалізації української народної тематики та підтримувала подальше використання народної мови в літературній сфері, суттєво позначаючись на своєрідності літературного автопортрета української людини тих часів.
У цьому автопортреті однією з помітних рис є широке використання ігрового компонента, іронії та самоіронії. Згадана риса співвідноситься з такими прикметами української ментальності, як пов’язаний з емоціоналізмом артистизм”, психічні неспокій і рухливість. Цей ігровий, артистичний момент надзвичайно яскраво виявляється в особистості П.Гулака-Артемовського, творчість якого набуває особливої ваги в аспекті становлення нового українського письменства.
П.Гулака-Артемовський цікавий ще й як автор, поезія якого зазнала відчутного впливу польської літератури. Одержавши освіту в Київській академії, фактично вихований на зразках семінарської” поезії, він виявляє водночас характеристичну здатність поєднувати впливи різних літературних шкіл звертається до досвіду польського просвітника І.Красіцького, переспівує класика Горація, цікавиться творчістю А.Міцкевича та Й.В.Гете, нарешті переспівує псалми. Поза цією зовнішньою різнобічністю інтересів приховуються ще й ігрові мотиви, природна потреба естетичного самовираження реалізується в театральному доборі масок, на перший план у його особистості з часом виступає звичка вдавати когось, а не кимось бути. Вражають подиву гідні непостійність і непослідовність П.Гулака-Артемовського. Завоювавши в приятельському колі славу неперевершеного знавця народної мови, він водночас виступає із запереченням ширших літературних можливостей цієї мови, бувши одним із найбільш знаних українських авторів свого часу, він разом із тим досить скептично ставиться до перспективи розвитку окремого українського письменства. Особливо на ранньому етапі своєї літературної діяльності поет виявляє схильність до пошуку та експерименту, випробовує нові поетичні жанри, зокрема, звертається до жанру балади. Водночас ці пошуки, зазвичай, так і припиняються на самому початку, не приносячи більш-менш вагомих літературних результатів. У враженнях багатьох, особливо молодших сучасників образ П.Гулака-Артемовського поєднав емоційне захоплення й розчарування: письменник кількома літературними виступами викликав великі сподівання, однак пізніше, мовляв, розбив... свою бандуру”[270,c.510], не виправдав високого рівня очікувань. Цей момент частково пояснюється ментальними чинниками і є ніби віддзеркаленням взаємодії індивідуалізму і психічних неспокою та рухливості, що властиві українській народній вдачі: індивідуалізм живить творчу активність і стимулює прагнення до пошуку, натомість психічна рухливість, яка пов’язується зі стремлінням до переходу в усе нові й нові форми”[550,c.19], не сприяє глибшому зосередженню на певній ділянці, зумовлює непостійність і непослідовність. У багатьох випадках П.Гулак-Артемовський ніби відповідає на психологічні очікування читача, який сприймає український твір поза літературними умовностями як своєрідний ігровий феномен, що творить емоційну основу спільного етнічного простору. Нерідко сама мова, вислів, тон, нарешті мовна гра приваблюють читача, і це, напевно, інтуїтивно усвідомлюється авторською стороною. Як відзначив у зв’язку з цим М.Костомаров, для многих не столько было забавно содержание сочинений Котляревского и Артемовского, сколько слова, выговор, обороты малороссийского языка”[246, c.285].
Не випадково П.Гулак-Артемовський, працюючи над переробками чужих творів, над усе ставить посилення українського етнічного колориту, захоплення мовним штукарством, не завжди враховуючи при цьому, наскільки погоджується, скажімо, нагромадження побутово-етнографічних елементів або підкреслено простакуватий тон із жанровими й тематичними вимогами першоджерела.
Взагалі впадає в очі тематична вибірковість і навіть деяка одноманітність поезій П.Гулака-Артемовського. Уже в його переспівах із Горація наперед виходить побутова тематика, співвіднесена з гораціанським культивуванням приватного життя людини. Образ українського життя звужується до меж старосвітської побутової щоденності, персонажі набувають певної маріонетковості, а ліричний герой вживається в роль наївного, дещо інфантильного дивака й ніби занурюється у затишний і комфортний простір позаісторичного буття, в якому культивується мале” й наближене”, де дрібні побутові принади створюють зміст людського життя, набуваючи особливої цінності у світлі гораціанського уявлення про неминучу смерть і примхливу долю.
В особистості П.Гулака-Артемовського таке малоросійське гораціанство” загалом добре співіснувало й погоджувалось з образом чиновника-кар’єриста. Характерно, що офіційний складник особистості письменника знаходив яскравий супровід у його поетичних творах, які дуже часто навіть не функціонували самостійно, а виступали частиною офіційного чи напівофіційного листа, виконуючи певні стилістичні завдання. Поезії на нагоду” становлять своєрідний літопис кар’єрних і родинно-побутових переживань автора, зберігаючи дуже тісний зв’язок із конкретними побутовими ситуаціями й розкриваючись повною мірою тільки з урахуванням специфіки цих ситуацій. Деяка тематична обмеженість таких поезій компенсується посиленням ігрової, артистичної складової власне, сама емоція, захоплення від гри нерідко виходять у них наперед. Великий світ героєм творів П.Гулака-Артемовського приймається як неминуча даність до нього легше пристосуватися, знайти в ньому своє місце, виділити власну обмежену територію, а потім закритися в ній, створивши на її основі власнй світ душевного комфорту, до якого включені й дитячі спогади, й родинна” мова тут навіть проникнення офіціозу супроводжується його ігровим спрощенням та пародійним розвінчуванням. Важливо, що така поезія з усіма її безперечними, часто вимушеними літературними втратами виконує необхідну захисну функцію, дозволяючи письменникові в умовах імперського тиску не лише зберегти себе як приватну особистість, а ще й обстоювати власну національну та духовну самобутність.
Якщо більша частина поезії П.Гулака-Артемовського нагадує своєрідний літопис його щоденного буття, то у творчості Г.Квітки межі приватного, фамільного” простору суттєво поширюються. Родинна традиція, зафіксована у фамільному літописі, живить національне й літературне самовизначення письменника, стимулює його діяльність по захисту українських інтересів передусім у духовній та культурній сфері. Бувши на початку основним мотивом гуманітарної і творчої праці, з часом фамільне почуття ускладнюється й поступово трансформується в яскраво виражений загальноукраїнський патріотизм. Національна емоція для Г.Квітки тісно пов’язана з родинними переживаннями, а усталений порядок фіксації історії родини й роду виступає додатковим обґрунтуванням вибору літературної діяльності як однієї з пріоритетних.
Література була для Г.Квітки не єдиним, а лише одним із особистісних пріоритетів. Не менш важливими в його житті виступали громадська й гуманітарна діяльність, бувши ніби своєрідними корелятами гуманітарної складової письменницької праці. Не випадково, скажімо, коли перед Г.Квіткою постав вибір, залишатися редактором літературного видання, або ж прийняти обов’язки повітового предводителя дворян, він віддає перевагу дворянській службі, зауважуючи при цьому, що й він, і співробітники журналу покликані виконувати, хоч і на різних ділянках, однаково важливу для громади спільну справу[219, c.130].
Зазнавши відчутного просвітницько-сентименталістського впливу, Г.Квітка багато сил віддає гуманітарній діяльності, співпрацюючи то в Благодійному товаристві, то в Інституті шляхетних панн; характерно, що його перші літературні, а точніше літературно-публіцистичні виступи на сторінках харківської періодики є органічною частиною ширшої праці, пов’язаної з функціонуванням згаданих установ. Із часом літературний компонент особистості Г.Квітки поступово емансипується від конкретних функціональних завдань гуманітарного плану, однак ці зв’язки не зникають зовсім, лише дещо затушовуються, нерідко про себе нагадуючи.
Особистість Г.Квітки виявляє високу здатність до змін, однак важливо враховувати, що ці зміни мають загалом еволюційну природу. Його пізній, на шостому десятку життя дебют в ролі українського письменника не може розгядатися як спонтанний, навпаки, є свідомим і продуманим. Супліка до пана іздателя”, що відкриває першу публікацію Квітчиної української прози, засвідчує, сказати б, акцію продуманого самотворення письменника. При цьому він не лише вибудовує власний образ, а ще й вписує цей образ у контекст окремої літератури, подаючи майже системний огляд нечисленних на той час творів, написаних народною мовою. Вже на шостому десятку свого віку Г.Квітка переописав, умовно кажучи, переінтерпретував себе як Грицька Основ’яненка й водночас запропонував інелігентський проект окремого українського письменства, чітко визначивши його межі та включивши до нього певне коло авторів, зокрема, І.Котляревського та П.Гулака-Артемовського.
Як у російськомовній, так і в українськомовній прозі Г.Квітка обирає для себе літературну маску оповідача, у першому випадку це надміру довірливий і непрактичний поміщик Фалалей Повинухин, у другому простакуватий український селянин Грицько Основ’яненко. Художній прийом, використаний автором, в українській прозі виходить за суто літературні межі, виступаючи в ролі важливого чинника особистісного самопізнання. Це ігрове пізнання себе в іншому, в образі простої людини, яка поєднує ознаки сентименталістської природності” й водночас належить до емоційно близького українського етнічного простору. Це великою мірою ще й національне самопізнання автора, який поширює умовні межі власної літературної особистості”, відкриваючи в собі як органічні й незаперечні духовні та ментальні зв’язки зі стихією народного життя. У літературній практиці Г.Квітки, можливо, найбільш виразним постає момент самоподолання, самотворення й самопізнання, в якому, умовно кажучи, визначаються загальні особливості становлення українського інтелігента, що усвідомлює необхідність подолання культурної неоднорідності в межах українського соціуму не в останню чергу шляхом естетичного осмислення, засвоєння і прийняття духовного змісту народної традиції.
Воно й не дивно, що саме Г.Квітка з усіх літераторів просвітницько-сентименталістської формації найбільше імпонував представникам українського романтичного руху, про що свідчать відгуки М.Костомарова, Т.Шевченка, П.Куліша та ін. Хоч, можливо, керуючись дещо іншими мотивами, аніж представники романтичної генерації, він усе ж своєю діяльністю визначив перспективу українського письменства, надавши вагому ідеологічну підтримку в основі своїй естетичному кирило-мефодіївському проекту духовної України”.
У цілому можна стверджувати, що загальна картина світу, сформована у творчості перших представників нового українського письменства, відіграла важливу роль у переході до нового типу національної свідомості, зорієнтованої на пріоритет етнолінгвістичних вартостей, а тісна взаємодія інтелігентських ідейних пошуків із народною стихією сприяла визначенню обрисів такої словесності, яка на основі осмислення й засвоєння ментальних та духовних особливостей народної традиції постала врешті-решт як література національного відродження”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. А.Ш.[Шиманов О.] Из воспоминаний о П.П.Гулаке-Артемовском (Письмо в редакцию) // Киевская старина. 1889. №2. С.499503.
2. Аверинцев С.С. Образ античности. СПб.: Азбука-классика, 2004. 480с.
3. Аверинцев С.С. София Логос: Словарь. К.: Дух і Літера, 2001. 460с.
4. Автобиография Степана Лукича Геевского (18131862г.). К., 1894. 105с.
5. Айзеншток И.Я. Изучение новой украинской литературы (Заметки) // Путь просвещения. 1922. №6. С.135162.
6. Айзеншток И.Я. Квитка и крестьянство // Красное слово. 1929. №3. С.8692.
7. Айзеншток І.Я. Г.Ф.Квітка і М.П.Погодін (До історії літературних відносин) // За сто літ. К.: ДВУ, 1928. Кн.2. С.1232.
8. Айзеншток І.Я. До перебування Міцкевича на Україні (Адам Міцкевич і П.Гулак-Артемовський) // Міжслов’янські літературні взаємини: Зб. ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1958. С.97100.
9. Айзеншток І.Я. З творчих взаємин А.Міцкевича та П.Гулака-Артемовського // Рад. літературознавство. 1966. №4. С.4755.
10. Айзеншток І.Я. І.Котляревський і українська література (Кілька загальних уваг) // Наукові записки науково-дослідчої катедри історії української культури. 1927. №6. С.285289.
11. Айзеншток І.Я. Котляревський і українська література // Українські пропілеї: Котляревщина. К.: ДВУ, 1928. 3545.
12. Айзеншток І.Я. Котляревщина // Українські пропілеї: Котляревщина. К.: ДВУ, 1928. С.9121.
13. Айзеншток І.Я. Листи Порфирія Кореницького // Науковий збірник за рік 1926. К.: ДВУ, 1926. С.157163.
14. Айзеншток І.Я. П.Гулак-Артемовський // Літературна критика. 1940. №1112. С.1327.
15. Айзеншток І.Я. П.Гулак-Артемовський: Матеріали до біографії та історично-літературної оцінки. Харків: ДВУ, 1927. 94с.
16. Айзеншток І. Петро Гулак-Артемовський // Гулак-Артемовський П.П. Твори. К.: Дніпро, 1964. С.334.
17. Айзеншток І.Я. Читачі Котляревського // Українські пропілеї: Котляревщина. К.: ДВУ, 1928. С.4659.
18. Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму. К.: Критика, 2001. 271с.
19. Антонович В. Волынская тревога 1789 года. К., 1902. 99с.
20. Антонович В. Коротка історія Козаччини. К.: Україна, 1991. 158с.
21. Антонович В. Три національні типи народності // Антонович В. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. К.: Либідь, 1995. С.90101.
22. А-р. Григорий Федорович Квитка. 17781843: Биографический очерк. Одесса, 1878. 27с.
23.&nb