ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ МОДИФІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЕПІСТОЛЯРІЮ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ : Жанрово-стилевые МОДИФИКАЦИИ УКРАИНСКОГО писательского эпистолярия ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХХ ВЕКА

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МАЗОХА ГАЛИНА СТЕПАНІВНА

УДК 821.161.2 6.09

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ МОДИФІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЕПІСТОЛЯРІЮ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 українська література

Науковий консультант:
доктор філологічних наук, професор
КУЗЬМЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

Київ 2007

З М І С Т

ВСТУП

3

Розділ 1.

ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ ЕПІСТОЛЯРІЙ ЯК ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНА ПРОБЛЕМА

14

1.1.

Формування української епістолографічної думки: літературно-критичний контекст

14

1.2.

Жанрово-стильові домінанти письменницького епістолярію

56

1.3.

Жанрова типологія приватної письменницької кореспонденції

102

Висновки до 1 розділу

132

Розділ 2

ВІДОБРАЖЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ В ПРИВАТНОМУ ЛИСТУВАННІ ПИСЬМЕННИКІВ

136

2.1.

Взаєморецепція з адресатами та проблема авторської
свідомості в епістолярії

136

2.2.

Жанрово-стильові модифікації листування ув’язнених письменників

176

2.3.

Лист як індикатор епохи

228

Висновки до 2 розділу

259

Розділ 3.

ЖАНРОВА ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО
ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЕПІСТОЛЯРІЮ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

262

3.1.

Синкретизм жанрово-стильового мислення в приватних кореспонденціях українських письменників

262

3.2.

Письменницький епістолярій у постмодерному дискурсі

321

Висновки до 3 розділу

354

ВИСНОВКИ

357

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

368

ВСТУП
Для осмислення історичного шляху вітчизняної літератури, її специфіки і всього багатства проявів та потенційних можливостей відкриття й дослідження епістолярію українського письменства має неабияке значення, як свідчення особисте, „зсередини”, найменш підвладне кон’юнктурі й диктатові ситуацій, вільне від цензури, „не тільки зовнішньої, а й внутрішньої”[196, с.13]. Лист, з одного боку, є явищем життя, спонтанним виявом думки, людських почуттів і реакцій, звернений до конкретного адресата. З плином часу приватна кореспонденція набуває іншого звучання, багатозначності, чинник суб’єктивності відходить на другий план, і епістола починає самостійне життя, виступаючи свідком минулих подій, даючи змогу читачеві доторкнутися до історичної реальності, усвідомити її значно глибше.
У процесі вивчення епістолярного жанру за його багатовікову історію простежується декілька магістральних ліній: за традицією кореспонденцію письменника досліджували як біографічний документ [13; 84; 88; 112; 151], оскільки лист має здатність компенсувати різного роду документальні лакуни, руйнувати стереотипи, подавати об’єктивну інформацію про епістолярних комунікантів, оточення й добу. „Листи, як будь-який літературний документ, вміщують в собі величезний історичний, фактичний, реальний матеріал, необхідний для усвідомлення життя й творчості письменника, митця, критика, мислителя. Людина та її епоха, найближче оточення, побутовий аспект творчості, професійні зв’язки, неминучі суперечки, симпатії та антипатії, врешті складна еволюція, процес становлення митця проходить перед очима вдумливого читача, який таким чином проникає в цілісний історико-культурний пласт”[286, с.5].
Біографічний підхід не виключав можливості критичного аналізу [7; 96; 317; 318; 319; 323]. У таких працях творча індивідуальність письменників зазнавала всебічного аналізу, у них розкривалась єдність особистого й громадського, художнього й публіцистичного, морального й етичного начал.
Почасти приватні кореспонденції письменників ставали предметом історико-літературного потрактування [33; 136; 140].адже лист письменника „перебуває в безпосередній близькості до художньої літератури і може іноді перетворюватися в особливий вид художньої творчості, видозмінюючи свої форми відповідно до літературного розвитку, супроводжуючи останній, або ж випереджаючи його жанрові й стильові особливості”[6, с.9].
Вивчення епістолярної спадщини як жанру розпочинається майже водночас з його народженням. Перші спогади про листи зустрічаються в епосі („Іліада”) та в істориків (Геродота). За цей тривалий період з’являються дослідження в яких аналізується епістолярій античної епохи [7; 8; 9; 445; 453; 457; 458; 464; 469; 472; 480; 481], стародавніх єгиптян [450; 463], римлян [444; 442; 461; 482]. Предметом зацікавлення стали комерційні кореспонденції [22; 459; 465], фіктивні епістоли [471], публіцистичні листи [244; 344; 460]. Науковому аналізу піддаються кореспонденції середньовіччя та епохи Відродження [443; 452; 470], в центрі уваги дослідників листування романтиків, зокрема їхнє ставлення до традиційної епістолярної культури, співвідношення епістолярного жанру з іншими літературними жанрами, роль епістолярної прози у розвитку європейської літератури ХІХ століття [133; 134; 139; 140]. У цілій бібліотеці епістолярних студій чільне місце належить вивченню дружнього листа другої половини ХVІІІ початку ХІХ століття як явища літератури [33; 218; 219; 381; 382], вагоме місце відводиться дослідженню листування російської творчої інтелігенції, яка, за слушним твердженням науковців, завжди була носієм елітарної культури, через те її кореспонденції ставали формою суспільно-політичного і літературного спілкування.
Теоретичні розробки письменницького епістолярію не у всі часи розвивалися однаково успішно. „Найважчою перепоною на шляху дослідників українського епістолярію у вітчизняній науці про літературу стало методологічне зодноманітнення радянського літературознавства” [214, с.9 10]. В умовах радянського тоталітаризму, соціологічний метод послідовно зводив художню творчість до класового еквіваленту, ілюстраторства, позбавляв її естетичного й етичного змісту.
Зрештою, „нехтування в теорії питомої природи, психологічних та інших підвалин мистецької творчості, проектування її лише на соціологічну площину на практиці призвело до масових репресій проти митців. Ціною великих жертв, проходячи крізь випроби соціологічним, ідеологічним, політичним та іншими „прокрустовими” ложами, художнє слово являло собою людям одвічну силу своєї безборонної сили та самобутності” [394, с.47]. А між тим, як художній твір, так і листи письменника пов’язані з індивідуальною творчою установкою автора, яка в тому й іншому випадку знаходить свій вияв у одній спільній формі у писемній творчості митця.
В умовах розбудови незалежної держави пожвавились творчі пошуки вітчизняних науковців у малодосліджених, досі маргінальних напрямах літературознавства. Зокрема, сферою активних студій став епістолярний доробок українських письменників-класиків. Оприлюднено скрупульозно зібрані й упорядковані листи адресантів як материкової України, так і діаспори. З’явилась низка спеціальних праць, у яких подано фактичні відомості про публіковані кореспонденції, хто й коли їх віднайшов тощо. Місце епістолярію в системі літературних жанрів, його специфіка, функції, а також перспективи розвитку постійно стають предметом наукових дискусій. Із досліджень зазначеного жанру в теоретичному аспекті можна виділити праці Л.Вашків[58], О.Галича[84], В.Дудка[131], М.Коцюбинської[196], В.Кузьменка[214], Ж.Ляхової[250], М.Назарука[289], ґрунтовний аналіз письменницьких епістолярних зібрань та їх значення для вивчення особи митця домінує в дослідженнях В.Галич[81], І.Забіяки[152], Т.Заболотної[153], В.Качкана[174], Л.Курило[216], Л.Морозової[284], В.Ткачівського[396], О.Фідкевич[415]. Однак, попри наявність чималої кількості досліджень різного плану, український письменницький епістолярій, зокрема другої половини ХХ ст., потребує незаклішованої історико-літературної рецепції, адже „кожне зернятко фактичної інформації в таких справах посуває вивчення нашої літератури наперед”[417, с.462].
Дослідження письменницького епістолярію в системі літературних жанрів ускладнюється тим, що генологія в складі науки про літературу належить до однієї з найменш розроблених ділянок, хоча її науковий набуток досить вагомий. Центральні поняття генології (рід, жанр, вид, різновид, жанрова модифікація, система жанрів) та їх взаємозв’язки все ж залишаються семантично розмитими, не унормованими. Термінологічна плутанина, відсутність дефінітивної чіткості, паралельне вживання різних понять як контекстуальних синонімів перманентні хвороби” літературознавства й генології зокрема. Термінологічний хаос поглиблює також проблема авторських жанрових дефініцій, які не завжди виправдовують „жанрове очікування” читачів і часто репрезентують письменницьку позицію, яка не є адекватною усталеним дефініціям сучасної науки про літературу.
У літературному процесі останніх десятиліть окреслилися тенденції, що призвели до розмивання меж жанру, виникнення зовсім нових жанрових утворень, які не вкладаються в канонічні рамки. Означений процес науковці кваліфікують як „гібридизація жанрів” або „розгерметизація канонічних жанрів”. Відомий поет Е.Межелайтіс зазначає, що „характерна риса часу змішування жанрів, а не колишня їх аристократична чистокровність” [269, с.183]. Однак, вказуючи на тенденції їх злиття, переважна більшість істориків літератури обходить роль епістолярної спадщини в цьому процесі. Тотальна жанрова дифузія сприяє проникненню епістоли у „канонічні” жанри роману, повісті, оповідання, новели, тому з’являються вільні від жанрового консерватизму, оновлені, сформовані приватною кореспонденцією й у приватному листі викристалізувані нові жанрові утворення.
Епістолярій належить до жанрів, які складають парадигму перехідних явищ і в залежності від літературної ситуації конкретної епохи можуть переходити зі сфери побуту в літературу і, навпаки, модифікуватись. Адже кореспонденція постійно стикається з художньою словесністю, зазнає на собі її впливу. Водночас, будучи в жанровому й стильовому планах значно вільнішим від нормативності, більш „домашнім”, і тому невимушеним, лист (у всякому разі певні його різновиди) швидше вловлює нові тенденції у літературі, у ньому почасти раніше, ніж у власне художній літературі, відчуваються зміни, що мають місце в суспільстві, у психології, зокрема в світосприйнятті людини. Він може безпосередніше, ніж літературні жанри, віддзеркалити розвиток суспільної свідомості, властиві для мистецтва (передовсім літературні) етично-естетичні уявлення.
Причини написання кореспонденцій (літературні, політичні, побутові та ін.), особливості адресата, літературні напрями, до яких належить автор, місце, яке він займає в історії літератури, - ось далеко не повний перелік факторів, що обумовили жанрову, стильову і тематичну своєрідність письменницьких листів. Через те кореспонденції людей, причетних до художньої літератури, могли в жанровому розумінні наближатися то до щоденника, як до одного із видів внутрішнього монологу, то до мемуарів, як однієї із форм автобіографічної оповіді.
Пропоноване дослідження спричинене необхідністю комплексного й науково-об’єктивного вивчення українського письменницького епістолярію другої половини ХХ ст.; недослідженістю приватних кореспонденцій адресантів зазначеного періоду, зокрема П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, І.Багряного, В.Барки, У.Самчука, О.Гончара, Д.Нитченка, Віри Вовк, В.Безпалого, В.Дрозда, І.Світличного, В.Симоненка, В.Стуса, Гр. Тютюнника та ін., з використанням оприлюднених і невідомих раніше кореспонденцій інших українських письменників, що творили як в умовах підцензурної радянської дійсності, так і на еміграції упродовж 6090-х років ХХ ст. через їх розпорошеність, документально-художню неоднозначність і малодоступність; відсутністю наукових розвідок, у яких узагальнено зміни, привнесені часом у канони епістолярного жанру, а також необхідністю теоретичного потрактування сучасних явищ розмаїтості й оновлення індивідуальних стилів, жанрово-видової дифузії, генологічного взаємопроникнення та процесу трансформації класичних форм епістолярію: зображувально-виражальної пластики, модифікації інтелектуального й філософського начал тощо; недослідженістю естетичної та соціальної функцій листування, характеру ідентифікації дійсності, формальних і змістових особливостей письменницьких листів; відсутністю цілісної типології жанрово-стильових модифікацій письменницького епістолярію; прагненням активізувати використання здобутків зарубіжних і вітчизняних учених у сучасному науковому дискурсі.
Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дослідження жанрово-стильових модифікацій українського письменницького епістолярію другої половини ХХ ст. здійснювалось у межах комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема роботи скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” 18 грудня 2003 р. (протокол № 5).
Мета роботи проаналізувати жанрово-стильові модифікації українського письменницького епістолярію другої половини ХХ століття, залежно від його конститутивних ознак, у системі літературних жанрів, стильових організацій, у взаємозв’язку з дискурсом художньої словесності означеного періоду.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:
- визначити й систематизувати наукові підходи літературознавців у дослідженні письменницького епістолярію;
- виявити жанрово-стильові домінанти й структурні компоненти приватних кореспонденцій митців;
- обґрунтувати жанрову типологію письменницького листування;
- дослідити взаєморецепцію автора з адресатами та проблему авторської свідомості в листуванні;
- на базі конкретного текстуального аналізу дати характеристику основних жанрово-стильових модифікацій письменницького епістолярію;
- проаналізувати приватну кореспонденцію українських письменників крізь призму епістолярної літературної критики та розкрити роль листування митців у літературному процесі другої половини ХХ ст.;
- простежити вплив на структуру епістолярного жанру традицій українського епістолярію, творчого досвіду шістдесятників, літератури постмодернізму;
- розглянути картину світу в епістолярній практиці українських письменників другої половини ХХ ст. в контексті деконструкції європейської культури як такої;
- розкрити особливості й багатоаспектність синтезування як основу модифікації епістолярного жанру.
Об’єкт дослідження опубліковане листування П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, Б.Антоненка-Давидовича, І.Багряного, В.Барки, У.Самчука, О.Гончара, Д.Нитченка, Віри Вовк, В.Безпалого, В.Дрозда, І.Світличного, В.Симоненка, В.Стуса, Гр. Тютюнника та інших адресантів у всіх його жанрових різновидах, оприлюднені та невідомі раніше кореспонденції інших українських письменників, що творили як в умовах підцензурної радянської дійсності, так і в діаспорі впродовж 60-90-х років ХХ ст. Автор дисертаційної роботи не мав на меті дослідити якомога ширший реєстр епістолярних творів означеного часу, а добирав типовий і показовий матеріал, який дав можливість описати специфіку епістолярного жанру й визначити його функції в літературному процесі названого періоду.
Предмет дослідження жанрово-стильові модифікації епістолярію українських письменників другої половини ХХ ст. (трансформації, нововведення, різновиди художньої та естетично-світоглядної системи адресантів зазначеного періоду).
Теоретико-методологічні засади. З огляду на обсяг і неоднорідність першоджерельного матеріалу в роботі застосовуються типологічний, історико-генетичний, порівняльно-історичний, рецептивно-інтерпретаційний та естетичний методи дослідження, метод добору й систематизації матеріалу. Саме такий комплексний підхід дає можливість зробити всебічний аналіз епістолярної спадщини вітчизняних авторів, визначити жанрово-стильові модифікації письменницьких кореспонденцій.
Посутнє підґрунтя реферованої дисертації становлять праці зарубіжних дослідників, присвячені проблемам літературного процесу другої половини ХХ ст., питанням поетики, рецепції епістолярного жанру й стилю: М.Бахтіна, М.Бубера, Х.ОртегиіГасета, Л.Гінзбург, Х.Геллерта, М.Епштейна, О.Єліної, І.Сікутріса, С.Скварчинської, В.Сметаніна, У.Тодда ІІІ, Г.Штайнгаузена та вітчизняних учених-літературознавців: В.Агеєвої, О.Астаф’єва, Л.Вашків, В.Галич, О.Галича, В.Гладкого, Л.Грицик, Р.Гром’яка, А.Гуляка, Т.Гундорової, В.Дончика, В.Дудка, М.Жулинського, Л.Задорожної, В.Качкана, Ф.Кейди, Ю.Коваліва, Я.Козачка, Ю.Корзова, М.Коцюбинської, Ю Кузнєцова, В.Кузьменка, Ж.Ляхової, О.Мушкудіані, М.Наєнка, М.Назарука, А.Погрібного, В.Святовця, Г.Семенюка, Г.Сивоконя, М.Сулими, А.Ткаченка, В.Ткачівського, М.Ткачука, П.Федченка, Л.Шевченко, Н.Шляхової, Г.Штоня, В.Яременка та студії інших науковців. Їхні праці стали теоретико-методологічною основою дисертації, сприяли забезпеченню комплексного підходу до об’єкта аналізу, а також виявленню концептуальних ознак письменницького епістолярію.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що епістолярна творчість українських письменників другої половини ХХ ст. і науково-рецептивний матеріал про неї вперше стали об’єктом спеціального дослідження.
Новизна отриманих результатів полягає також у тому, що:
у роботі вперше в українській науці про літературу здійснено цілісний аналіз українського письменницького епістолярію другої половини ХХ ст.;
простежено формування української епістолографічної думки в історії вітчизняного літературознавства;
запропоновано нові інтерпретації багатьох кореспонденцій, які раніше не потрапляли в поле зору дослідників;
визначено й схарактеризовано жанрово-стильову типологію та домінанти письменницьких листів;
сформульовано авторську класифікацію жанрово-стильових модифікацій епістолярію за адресатно-рецептивним спрямуванням;
схарактеризовано істотні особливості проблематики й поетики епістолярного жанру вітчизняних письменників.
Теоретичне значення дисертації полягає в методологічній синтетичності, різноплановості здійсненого аналізу, результати якого відкривають нові можливості для вивчення історико й теоретико-літературних проблем, зокрема специфіки розвитку епістолярного жанру, формування сучасних підходів до рецепції прочитання листування загалом.
Практичне значення одержаних результатів. Отримані результати сприятимуть розширенню проблематики подальших досліджень і можуть бути використані для створення нових монографічних праць, підручників та посібників з історії української літератури, культурології та інших галузей гуманітарних наук. Зроблені узагальнення можуть використовуватися під час викладання нормативних і спеціальних курсів історії української літератури та літературної критики, спецкурсів та спецсемінарів у вищих навчальних закладах.
Особистий внесок здобувача. У дисертації враховуються досягнення науковців як минулого, так і сучасності. Водночас усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепції належать її автору. Будь-які форми використання досліджень інших літературознавців обумовлені відповідними посиланнями.
Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні її положення відображені в монографії та публікаціях, а також виголошені у формі доповідей на Міжнародній науковій конференції „Актуальні проблеми слов’янознавства” (Київ, 2003); Міжнародній науково-теоретичній конференції „Проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (Запоріжжя, 2003); науковій конференції „Творчість Ольги Кобилянської: контекст, інтертекст, метатекст” (Київ, 2003); філологічному семінарі „Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства” (Київ, 2003); Всеукраїнській науковій ювілейній конференції „Тарас Шевченко: Загальнолюдські та національні виміри творчості” (Київ, 2004); Міжнародній (35-й) науковій Шевченківській конференції „Тарас Шевченко і народна культура” (Черкаси, 2004); Міжвузівській науковій конференції „Творчість Олександра Довженка в контексті світової культури” (Київ, 2004); Міжнародній науковій конференції „Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, 2005); Всеукраїнській науковій конференції „Українське літературно-мистецьке Відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови” (Черкаси, 2005); ІІ Міжнародній науковій конференції „Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ” (Ніжин, 2006); І Міжнародній науково-практичній конференції „Наука і технології: Крок у майбутнє” (Бєлгород, 2006); Міжнародній науковій конференції „Масова література: від давнини до сучасності” (Бердянськ, 2006).
Найважливіші положення дисертації також пройшли апробацію в курсі лекцій, прочитаних упродовж 2003-2007 рр. у Київському славістичному університеті та Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди.
Публікації. Основні наукові результати дослідження відображено в друкованих роботах; із них: монографій 1, науково-документальних праць 1, статей у наукових журналах і збірниках 24, додаткових публікацій 5 (загальний обсяг 63.76 др. арк.).
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (525 позицій), у тому числі архівних.
Загальний обсяг роботи 395 сторінок (367 сторінок основного тексту).

Список литературы

ВИСНОВКИ

В умовах розбудови незалежної Української держави, відродження „замулених криниць і духовних оазисів нашої культури” (М.Жулинський) пожвавився інтерес до вивчення багатьох марґінальних проблем сучасної науки про літературу. Актуальним для формування національного менталітету й утвердження загальнолюдських моральних цінностей є вивчення епістолярію як системи самоідентифікації письменника з урахуванням попереднього досвіду розвитку епістолографії.
Попри те, що нині в наше життя впевнено ввійшли телефон, факс, комп’ютер, відео- і мобільний зв’язок, а сучасні технології активно витісняють із побутування традиційне листування, епістолярна творчість українських письменників новітньої доби засвідчує, що їхня приватна кореспонденція, безперечно, акумулює потужні художні інтенції. Особливо це стосується листів відомих і знаних у світі авторів, непересічних майстрів художнього слова, з якими реципієнт може побачити не лише творчу індивідуальність митця, а й заглибитися в специфічні особливості доби, у яку жив і творив письменник.
Отже, приватне листування для людей, причетних до творення художньої літератури, як і в попередні епохи, так і в другій половині ХХст., залишається і можливістю інтроспективної перевтілюваності та художнього міметизму (ототожнення автора з народжуваними його творчою фантазією персонажами), і здатністю реалізації психологічної концепції катарсису.
Значення приватного епістолярію в розкритті специфіки ідейно-художніх поглядів письменників, їхньої динаміки полягає в тому, що листування є автентичним джерелом висвітлення творчої індивідуальності адресанта, його світогляду, естетичних засад, психологічних особливостей.
Аналіз українського письменницького епістолярію другої половини ХХ століття потребував звернення до теорії епістолярного жанру, вивчення якої показало недостатній стан її сформованості та неоднозначність і дискусійність багатьох моментів. Частина з них породження термінологічної ситуації в генології, де існують різні погляди на природу жанру й роду, їх дефініції та основи класифікації. За двома магістральними концепціями, які превалюють у сучасній науці про літературу (аристотелівською та гегелівською), епос, лірика і драма (в окремих дослідженнях до традиційної тріади додається четвертий, а то й кілька родів) розглядаються не як замкнуті структури, а як відкриті для взаємних впливів системи, які вступають у контакти, породжуючи суміжні утворення двородові чи міжродові.
У поглядах сучасних дослідників на теорію і практику листа існує кілька підходів: представники першого вважають лист жанрово повною і самоцінною сутністю, у той час як прибічники іншого визнають лише апроксемативну основу листа, тобто свідомо враховують лише одну з його сторін. Письменницька кореспонденція через специфіку концепції адресанта майстер художнього слова розглядалась переважно в лінгвостилістичному аспекті. Запропонована ж М.Бахтіним концепція мовленнєвих жанрів дала можливість перевести її вивчення в іншу площину площину жанру.
Окремі науковці (І.Забіяка) розглядають листи як своєрідні жанрові модифікації щоденникових записів та мемуарів. Інші (О.Галич, В.Галич, Л.Курило) захищають концепцію листа як жанру мемуарної літератури. Одна з хронологічно останніх спроб класифікувати приватну кореспонденцію як проміжне родо-жанрове утворення (О.Галич, В.Назарець, Є.Васильєв) так само є дискусійною, оскільки не претендує на всеохопний характер епістолярного жанру, до того ж здійснена вона на основі неоднорідного матеріалу (лист наводиться в одному ряду з некрологом, записною книжкою, нотатками, щоденником і нарисом) без урахування природи походження та генези жанрів.
З-поміж різних поглядів на жанрову природу листа варто виокремити концепцію В.Кузьменка, згідно з якою епістола поліфонічне жанрове утворення: вияв літературного та історіографічного жанрів одночасно. Такий підхід до жанрової концепції письменницького листування відкриває перспективні можливості вивчення епістолярного масиву не так у плані фактографічному, як у психологічному та естетичному.
З урахуванням „системної природи” листування (Є.Наумов) при вивченні письменницького епістолярію важливими об’єктами дослідження, нарівні з окремими кореспонденціями, стають епістолярні цикли, структурні компоненти епістолярної спадщини письменників. Аналіз циклів можливий тільки в контексті художніх творів адресанта, листів-відповідей, кореспонденцій сучасників, мемуарної літератури. Такий підхід до епістолярію як цілісного явища сприятиме глибшому розумінню його природи й жанрово-стильових особливостей.
Незважаючи на те, що вивчення генологічних параметрів, тобто жанрових особливостей українського письменницького епістолярію загалом та індивідуальних творчих особистостей в епістолярному дискурсі зокрема проводиться нині у вітчизняній науці про літературу досить активно, необхідно констатувати брак епістолографічних праць синтетичного характеру. Водночас потреба в дослідницьких студіях саме такого спрямування цілком очевидна, оскільки вони є корисними не лише для епістолографії, а й для розвитку історії літератури. Наукові розробки в царині епістолярної генології служитимуть також збагаченню теорії літератури й літературної критики.
Неаргументованим є твердження про те, що епістолярний текст можна прочитати, зрозуміти, відповідно його перекласти на іншу мову, не визначивши при цьому жанрового різновиду. Серед розмаїтого приватного листування українських письменників доби „хрущовської відлиги”, років „застою” і боротьби з тоталітаризмом, періоду духовного відродження України зустрічаємо багато прикладів того, що через недостатню увагу до жанрових особливостей приватних комунікативних текстів і їхні безпосередні адресати, і дослідники та критики ставили до цих епістолярних писань невиправдані вимоги, давали неадекватну оцінку тим чи іншим творам. Скажімо, у листах О.Гончара, голови правління Спілки письменників УРСР, до керівників держави, міністрів з вимогами протидіяти процесам русифікації, дбати про розвиток літератури та культури намагалися силоміць знайти спотворення фактів реальної дійсності, суб’єктивізм. Подібні твори не розглядалися як відкриті листи, що порушують суспільно важливі проблеми, потребують негайного оприлюднення й широкого обговорення громадськості.
У наукових студіях почасти не враховується також і те, що жанри перебувають у постійному розвитку, входять у взаємодію, відзначаються великою різноманітністю. І стереотипи, вироблені на основі одних творів, одного періоду, не відповідають іншим. Наприклад, відкритий лист І.Дзюби, написаний у грудні 1966 р. на ім’я першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю.Шелеста і Голови Ради Міністрів УРСР В.В.Щербицького, як і всю працю „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, що додавалася до нього, неправомірно оцінювати, виходячи з уявлення про відкритий лист, яке склалося на основі „одвертих листів” В.Винниченка до Й.Сталіна, чи відкритого листа-пояснення І.Багряного „Чому я не хочу вертатися до СССР?”
Факт існування конститутивних ознак листа пояснює розмаїття виділених дослідниками типів листів, а також робить можливим їх впорядкування на основі перехресного принципу типології. Враховуючи характер стосунків епістолярних співрозмовників та критерії аналізу їхньої діяльності, можна вирізнити приватний лист із такими різновидами, як лист до члена родини (листи П.Тичини до дружини Л.Папарук; листи М.Рильського до сина Б.Рильського; листи В.Стуса до сина Дмитра та ін.) і лист до друга (листи М.Рильського до М.Ушакова; листи О.Гончара до О.Юренка; листи Гр.Тютюнника до П.Малєєва та ін.) та офіційний лист із такими підвидами: офіційно-діловий (лист Б.Антоненка-Давидовича від 12.07.1960 р. до працівників Роменського краєзнавчого музею Є.Кричевської та К.Сененка; листівка-подяка М.Рильського від 02.03.1963 р. до О.Гончара та ін.) і приватно-діловий лист (кореспонденція І.Багряного від 08.05.1958 р. до В.Бендера; лист О.Гончара від 20.09.1990 р. до Д.Нитченка та ін.).
Наявність у концепції адресанта листа соціальних або особистісних характеристик обумовлює появу в ньому певної монотеми, тобто уривка тексту листа, який позначений відносною вичерпаністю предметно-тематичної змістовності, функціональною завершеністю як результатами врахування одного з чинників концепції адресата, який, з погляду наратора, є провідним для досягнення певної прагматичної установки. В українському письменницькому епістолярії періоду другої половини ХХст. наявні такі монотеми, як приватне життя, суспільно-політичні події, літературно-художня творчість, а їх поєднання в межах однієї кореспонденції обумовлює появу її політематичності. Семантичний і логічний критерії вирізнення монотем дозволяють розмежувати письменницькі листи за їх предметно-тематичною змістовністю на монотематичні й політематичні.
Монотематичні листи письменника, пов’язані зі сферою його професійної діяльності, утворюють епістолярну літературну критику, провідною жанровою модифікацією якої є лист-рецензія, під яким розуміється аналіз і оцінка художнього твору або окремого етапу творчості, уміщені в письменницькому листі (кореспонденція М.Рильського від 23.07.1961 р. до Л.Вишеславського; лист О.Гончара від 05.03.1953 р. до О.Сизоненка; лист І.Світличного від 31.01.1975 р. до сестри Надії та ін.). Залежно від обсягу висловлювання й ступеня суб’єктивності наведених оцінок і суджень, вона може реалізуватися у формі епістолярної критичної репліки (лист В.Стуса до Віри Вовк), епістолярної рецензії-нотаток (лист У.Самчука від 27.02.1947 р. до І.Багряного; лист О.Гончара від 15.03.1955 р. до Г.Тютюнника), епістолярної рецензії-есе (лист В.Стуса до дружини). Остання з названих модифікацій внаслідок своєї специфіки стоїть на межі літературної критики (за предметно-тематичною змістовністю), публіцистики (за прагматичною спрямованістю вміщених у ній суджень) і власне художньої творчості її автора (за високим рівнем самовияву адресанта, який реалізується на мовленнєвому рівні завдяки використанню характерних рис його ідіостилю).
Варто виокремити також листи-авторизації, коли автор першотвору, схвалюючи іншомовну версію свого тексту до друку, разом із тим висловлює перекладачеві зауваги та побажання стосовно окремих інтерпретаторських рішень, перекладацької концепції в цілому (листування П.Тичини з Л.Озеровим; листування М.Рильського з М.Ушаковим, О.Прокоф’євим, М.Комісаровою; листування Гр.Тютюнника з Н.Дангуловою та ін.).
У межах епістолярної літературної критики виокремлюються також письменницькі листи, присвячені власній художній творчості, тобто епістолярна літературна автокритика (листування В.Стуса, І.Світличного та ін.). Провідною жанровою модифікацією листа у згаданій групі є лист-авторецензія, тобто виклад поглядів письменника про власний твір, або полеміка з опонентами щодо його тлумачення, вміщені в листі. Принципова відмінність листа-авторецензії від листа-рецензії зумовлена поєднанням в одній особі епістолярного рецензента з автором твору, який підлягає рецензуванню, тому самокритицизм стає невід’ємною складовою модальності його адресанта.
Прикметною особливістю письменницького епістолярію другої половини ХХ ст., твореного як в Україні, так і поза її межами листовними комунікантами, відірваними в силу обставин від Батьківщини, є те, що літературно-критичні оцінки, вміщені в приватних кореспонденціях, мають усі ознаки національної самокритики. Про що б не писали в них адресанти, основною рушійною силою, основним творчим імпульсом неодмінно залишалась Україна, її доля, майбутнє її народу.
Епістолярій українських письменників кількох поколінь, які ідентифікували себе в художньому письменстві, проаналізований крізь призму епістолярної літературної критики, дає підстави говорити про різножанрове забарвлення кореспонденцій. У творчому доробку П.Тичини, М.Рильського, Б.Антоненка-Давидовича, М.Бажана, У.Самчука, О.Довженка, І.Багряного, Г. і Гр.Тютюнників, О.Гончара, В.Симоненка, В.Стуса та багатьох інших наявні листи як жанр літературної критики, так і приватні кореспонденції з уміщеною в них письменницькою критикою: листи-рецензії, епістолярні критичні репліки, епістолярні рецензії-нотатки, епістолярні рецензії-есе, епістолярна літературна автокритика, лист-авторизація тощо.
Епістолярна літературна критика різновид повновартісної діяльності, обумовленої потребою усвідомлення сутності й своєрідності власної творчості, свого місця в літературному процесі. З урахуванням свідомих цілеустановок письменників вона прямо й безпосередньо впливала на літературний процес, реалізуючи при цьому не лише інформативну, а й ідейно-аксіологічну та соціально-регулятивну функції.
Листи з тематичною домінантою „актуальні події суспільно-політичного життя” з’явилися внаслідок акцентуації таких чинників концепції адресата, як соціальний стан і політичні переконання. Вони переважно заякорені в актуальні проблеми поточного суспільного руху, позначені більшим ступенем відвертості у висловленні думок (порівняно з публіцистичними творами) як складовою модальності адресанта внаслідок відсутності цензури чи самоцензури. Згадану групу утворюють дві жанрові модифікації: лист-роздум про актуальні події суспільно-політичного життя (лист В.Симоненка від 03.06.1963 р. до І.Світличного; лист Г.Костюка від 07.01.1970 р. до Д.Нитченка; лист І.Багряного від 26.01.1954 р. до О.Бойдуника та ін.) і лист-роздум з онтологічною тематичною домінантою, тобто лист із роздумами про сенс людського буття, про своє місце в суспільстві і літературі (лист Г.Тютюнника від 20.11.1957 р. до О.Гончара; лист У.Самчука від 19.12.1979 р. до Д.Нитченка та ін.).
Кількісно найбільшою є група письменницьких листів із монотемою „приватне життя” завдяки довготривалості та регулярності епістолярної комунікації між членами родини та свідомому ставленню з боку адресатів до збереження кореспонденції відомого родича. Відсутність соціальної дистанції як визначальна риса концепції адресанта цієї групи листів суттєво розширює їх предметно-тематичну змістовність і разом із тим сприяє збереженню відвертості як складової модальності адресанта. У межах виокремленої групи комунікативних текстів вирізняються такі жанрові модифікації, як „лист-інформація про факти приватного життя” (листування ув’язнених письменників зокрема) і лист-спогад про факти приватного життя (лист О.Довженка до В.Ткаченко; лист В.Стуса до дружини тощо).
Свідоме врахування з боку наратора кореспонденції якомога більшої кількості чинників концепції адресата сприяє створенню багатовимірного образу останнього, що пояснює факт існування політематичного листа. Попри мозаїчність його композиції, він є цілісною структурою, оскільки цементуючим засобом тут виступають екстралінгвістичні фактори, а саме: специфіка епістолярної комунікативної ситуації.
Серед політематичних листів виокремлюються приватні кореспонденції, в яких факти приватного життя поєднані зі сферою професійної діяльності; листи, в яких до подій приватного життя додаються роздуми про актуальні перипетії суспільно-політичного процесу; а також листи, у яких інформація про приватні факти поєднана з повідомленнями щодо сфери професійної діяльності та з роздумами з приводу останніх суспільно-політичних подій.
Аналіз приватних листів П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, Б.Антоненка-Давидовича, І.Багряного, В.Барки, У.Самчука, О.Гончара, В.Симоненка, В.Стуса та багатьох інших доводить, що роль письменників не обмежувалася тільки служінням художньому слову. Приватні кореспонденції відомих адресантів ідентифікують їхню активну участь в осмисленні суспільних процесів, у прагненні вивести українську культуру загалом і літературу зокрема на європейські обшири.
Епістолярій В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Марченка та інших „інакодумів”, в’язнів сумління, яких тоталітарна влада ізолювала від українського народу, повновартісне мистецьке явище. У кореспонденціях, написаних за ґратами, розкривається творча лабораторія, літературні плани, здійснюється самооцінка власних творів і аналізуються тексти інших письменників (у тому числі й тих, що жили та працювали у „великій зоні”), ведеться мова про громадську роботу. Проте ідейною домінантою згаданого різновиду письменницького листування, попри цензурні регламентації, перлюстрацію та самоцензуру (аби не наражати близьких і рідних людей, епістолярних комунікантів на небезпеку), стає боротьба з тоталітаризмом, прагнення вивільнити кожного українця від будь-якої чужоземної залежності, виплекати свідомо національну особистість. Жодна деталь (наскільки це було можливо в ув’язненні), жоден прояв українського національного духу і самоусвідомлення не проходить у листах повз увагу адресантів.
Окремої уваги заслуговують відкриті листи О.Гончара, І.Дзюби, Є.Сверстюка, колективні листи, зокрема „Лист ста тридцяти семи” (1968) та інші твори, адресовані державним керівникам, партійним функціонерам. У творах згаданого жанру українські письменники виявили себе не просто як свідки чи літописці соціально-політичних катаклізмів, а передусім як безпосередні учасники подій. Відкритий лист І.Дзюби до П.Шелеста та В.Щербицького, як і вся праця „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, відкриті листи О.Гончара, І.Світличного, Є.Сверстюка, Д.Павличка та інших національно свідомих адресантів на тлі „застійного часу” це також і смілива спроба направити розвиток літературного процесу в Україні у річище оновлення, розширення повноважень письменника, „спрямування його критичного погляду на стан українського суспільства” (В.Кузьменко).
Дослідження індивідуальних епістолярних стилів письменників можливе лише у взаємозв’язку з усією їхньою творчістю. Зокрема, вивчення індивідуального стилю І.Багряного, О.Гончара, Гр.Тютюнника, В.Стуса та інших авторів крізь призму їхнього епістолярію варто проводити в контексті художніх творів, публіцистики та мемуаристики згаданих письменників. Крім того, розгляд цієї проблеми повинен спиратися ще й на урахування контексту доби та певних умов (соціальних, економічних, політичних, національно-державних тощо), у яких жили й творили адресанти.
Епістолярний текст явище комунікативне, звідси й залежність змісту листа, його форми, теми, манери мовлення від конкретного адресанта й адресата. Цим зумовлений механізм прагматики авторської й реципієнта: з одним епістолярним співрозмовником автор епістоли пристрасний полеміст, з іншим толерантний, шанобливий „слухач”, із черговим кореспондентом уважний реципієнт, із другом-адресатом гуморист тощо.
Українські письменники різних поколінь (від розбудовувачів вітчизняного письменства новітньої доби П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, „шістдесятників” В.Симоненка, І.Дзюби, І.Світличного до сучасних авторів О.Ірванця, В.Неборака, О.Стусенка та інших) як епістолярні комуніканти відіграли особливу роль в еволюції жанру листа: завдяки притаманним їм образному світосприйняттю та красномовству вивели приватну кореспонденцію за вузькі межі інформативно-комунікативного функціонування й поставили в один ряд із художніми творами.
Український письменницький епістолярій другої половини ХХ ст. яскраво позначений автобіографізмом та інтертекстуальністю, ідентифікованою в суголоссі публіцистичного змісту кореспонденції, мемуаристики й художніх творів. Інтертекстуальність в українському письменницькому епістолярії літературної доби постмодернізму є імпліцитним засобом репрезентації концептуальних ідей митців. Дослідження претекстів зі світового письменства, біблійних запозичень у приватних листах українських авторів дозволяє визначити інтертекстуальність як продуктивний шлях створення глибокого філософського підтексту в епістолярних творах однієї з характерних закономірностей творчої манери адресантів, дає можливість для виявлення ідеологічних та культурно-естетичних кодів, уміщених в епістолярних текстах письменників. Епістолярні тексти мають не лише історіографічне значення. Зміни жанрово-стилістичних норм у межах приватного листування письменників демонструють нову естетичну якість прозописьма. Листи О.Гончара, Гр.Тютюнника, В.Стуса та багатьох інших авторів унікальний приклад „гібридизації” жанру, зближення його з художньою літературою, що зумовлено особливостями розглянутих текстів (надзвичайний заряд художності, руйнування традиційної структури епістоли, розмаїття жанрових різновидів, наявність „образу автора”, глибокий підтекст, індивідуальність стилю, культурно-естетична цінність та ін.).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Аверинцев С.С. Древнегреческая поэтика и мировая литература //Поэтика древнегреческой литературы. М.: Наука, 1981. С. 2754.
2. Аверинцев С.С. Жанр как абстракция и жанры как реальность: диалектика замкнутости и разомкнутости// Взаимосвязь и взаимовлияние жанров в развитии античной литературы. М.: Наука, 1989. С. 89121.
3. Аверинцев С.С. Историческая подвижность категории жанра: опыт периодизации //Историческая поэтика. Итоги и перспективы изучения. М.: Наука, 1986. С. 104116.
4. Айхенвальд Ю. и др. Письма А.П.Чехова // А.Чехов и его среда. Л.: Academia, 1930. С. 105133.
5. Акишина А.А. Письмо как один из видов текста //Русский язык за рубежом. 1982. №2. С.5769.
6. Алексеев М.П. Письма И.С.Тургенева //Тургенев И.С. Полн.собр.соч. и писем: В 28 т. Письма. 13 т. М.-Л.: Акад. наук СССР, 1961. Т.1. С. 327.
7. Античная эпистолография. Очерки /Отв. ред. М.Е.Грабарь-Пассек. М.: Наука, 1967. 284 с.
8. Античные теории языка и стиля /Под общ. ред. О.М.Фрейденберг. М. Л.: Соцэкгиз, 1936. 342 с.
9. Античность и Византия. М.: Наука, 1975. 215 с.
10. Антоненко-Давидович Б. Нащадки прадідів /Творчу спадщину розшукав, зібрав, підготував до друку і прокоментував Л.Бойко. К.: КМ Academia, 1998. 696 с.
11. Антоненко С.В. Структура писем А.С.Пушкина (лингвостилистика текста). К.: Знание Украины, 2000. 154 с.
12. Антоненко С.В. Эпистолярный текст как отражение культуры определённой эпохи //Система і структура східнослов’янських мов: Міжкафедральний збірник наукових праць Укр. держ. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова. К., 1997. С. 139-145.
13. Апт С.К. Письма Томаса Манна //Манн Т. Письма. М.: Наука, 1975. С.375-395.
14. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 345 с.
15. Астаф’єв О.Г. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. К.: Смолоскип, 1998. 313 с.
16. Астаф’єв О.Г. Поети „Нью-Йоркської групи” (Ніжинський державний педагогічний ін-т ім. М.Гоголя. Ніжин, 1995. 30 с.
17. Астаф’єв О.Г. Стилізація / Ніжинський держ. пед. ун-т ім. М.Гоголя, Центр гуманітарної співдружності з укр. діаспорою. Ніжин, 1998. 49 с.
18. Багряний І. Іван Багряний. Листування: У 2 т. Том перший (19461963). К.: Смолоскип, 2002. 704 с.
19. Багряний І.П. Людина біжить над прірвою /Післямова Леоніда Череватенка. К.: Укр.письменник, 1992. 320 с.
20. Базилевський Володимир 138 листів Віктора Близнеця //Кур’єр Кривбасу. 1998. - № 99-100. С. 117141.
21. Баландина Н.Ф. Прагматическое клише в любовных письмах: намерения, стратеги, функции //Ізмаїльський державний пед.ун-т. Науковий вісник. Ізмаїл, 2000. Вип. 8. С.133138.
22. Барац С. Полный курс коммерческой корреспонденции. СПб, 1885. 352 с.
23. Барт Р. Избранные работы:Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
24. Барт Р. Мифологии. М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1996. 312 с.
25. Барцевич И.Б. Лексико-семантический анализ антонимов в эпистолярном стиле Л.Н.Толстого: Дисс...канд. филол. Наук: 10.02.02 /Ростовський гос. пед. ун-т. Ростов-на-Дону, 1994. 220 с.
26. Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. М.: Наука, 1978. 200 с.
27. Баткин Л.М. Петрарка на острие собственного пера: Авторское самосознание в письмах поэта. М.: Наследие, 1995. 184 с.
28. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров //Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. С.237280.
29. Бахтин М.М. Проблема текста в лингвостилистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа //Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. С.187220.
30. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Сов. писатель, 1963. 142 с.
31. Белоконь С. Эпистолология /Специальные исторические дисциплины. К.: Мин-во образования Украины, 1992. С.307311.
32. Белунова Н.И. Искусство эпистолярия и художественное произведение //Русский язык в школе. 1995. - №5. С.7782.
33. Белунова Н.И. Дружеское письмо творческой интеллигенции конца ХIХ начала ХХ века (Жанр и текст писем). СПб: Изд.-во СПб университета, 2000. 140 с.
34. Бельчиков Н.Ф. Литературное источниковедение. М.: Наука, 1983 92с.
35. Бетузия Н. Особенности текстов эпистолярного жанра //Русский язык за рубежом. 1984. №3. С.8184.
36. Библер В.С. От наукоучения к логике культуры: два философских введения в ХХІ век. М.: Политиздат, 1991. 413 с.
37. Богдан С. Епістолярні звертання як вияв індивідуальної мовної картини світу //Актуальні проблеми металінгвістики. К.: Брама,1999. С.292-295.
38. Богдан С. Етнічні гетеростереотипи в листах Лесі Українки //Дивослово. 2003. №10. С.2731.
39. Богдан С. Лист як особливий вид комунікативної діяльності //Проблемні питання синтаксису. Чернівці: ЧДУ, 1977. С.157163.
40. Богдан Світлана „Листи її, неначе сплески світла...” (Мовний етикет в епістолографії Катерини Білокур) //Дивослово. 1999. - №4. С.9-14.
41. Богдан Світлана „Магічне свічадо” епістолярію Василя Стуса //Дивослово. 2004. №1. С.1923.
42. Богдан С. „Мій хтосічку, мій” (Епістолярний образ О.Кобилянської) //Культура слова. 1994. Вип. 45. С.5460.
43. Богдан Світлана „Озовись до мене хоч інколи...” (Мовноповедінковий статус Шевченкових адресантів) //Дивослово. №5. С.1520.
44. Большой иллюстрированный словарь иностранных слов: 17000 слов. М.: Русские словари: Астрель, 2003. 957 с.
45. Братаніч О.В. Лінгвостилістика епістолярію Г.П.Кочура (на матеріалі листування 60-80-х рр. ХХ ст.): Дис... канд. філол. наук: 10.02.01 /Київ. нац. ун-т ім.. Тараса Шевченка. К., 2004. 208 с.
46. Брюгген В. Без листів література неповна //Вітчизна. 1996. №№ 56. С.109111.
47. Брюгген Володимир Епістолярний етюд //Літ. Укр. 1995. 17 серпня.
48. Брюгген В. Жива присутність //Вітчизна. 1990. - №7. С. 1724.
49. Брюгген В. Із листування з Б.Д.Антоненком-Давидовичем //Слово і час. 1990. №10. С.36-39.
50. Брюховецький В.С. Силове поле критики. К.: Рад. письменник, 1984. 240 с.
51. Брюховецький В.С. Специфіка і функції літературно-критичної діяльності. К. Наук. думка, 1986. 104 с.
52. Бубер М. Два образа веры. М.: Аст, 1995. 590 с.
53. Буланин Д.М. Переводы и послания Максима Грека. Неизданные тексты. Л.: Наука, 1984. 277 с.
54. Бучис А. Стилевые искания излишества или неизбежность? Динамика стилевых течений //Дружба народов. 1978. - №10. С.240255.
55. Бюффонъ. Всеобщая и частная естественная история. Перев. съ Франц. Ч.1 (1789); ІІ (1790); ІІІ (1806); IV (1797);V(1797); VI (1801). СПб. 348 с.
56. Вайнштейн О.Б. Индивидуальный стиль в романтической поэтике. Историческая поэтика //Литературные эпохи и типы художественного сознания. М.: Наследие, 1994. С.392431.
57. Василенко І.М. Специфіка літературного портрета як жанру сучасної української мемуарної прози: Автореф.дис...канд.філол.наук: 10.01.06 /Дніпропетровський держ. ун-т. Дніпропетровськ, 1997. 22 с.
58. Вашків Леся Епістолярна літературна критика: становлення, функції в літературному процесі. Тернопіль: Поліграфіст, 1998. 134 с.
59. Вєтрова О.С. Семантика і її функціонально-комунікативний аспект етикетних одиниць в епістолярній спадщині українських письменників ХІХ ст.: Дис...канд. філол. наук: 10.02.01 /Донецький нац. ун-т. - Донецьк, 2004. 176с.
60. Выготский Л.С. Психология искусства. М.: Просвещение, 1986. 327 с.
61. Від імені „покоління, яке не відбулося”/ Відкритий лист п. Михайлині Коцюбинській від Галини Паламарчук //Літ. Україна. 2002. 16 вересня.
62. Відкритий лист Б.І.Олійнику від заслуженого працівника культури УРСР М.Є.Шевченка// Літ. Україна. 1991. 27 червня.
63. Відкритий лист голові Верховної Ради УРСР тов. Кравчуку Л.М. від театральних працівників: І.Мамчура, С.Борщевського, Я.Верещаки, Ю.Рибчинського, О.Олійника, А.Куниці //Літ. Україна. 1991. 31 серпня.
64. Відкритий лист Голові Всесоюзної телерадіомовної компанії Єгору Яковлеву //Літ. Україна. 1991. 7 листопада.
65. Відкритий лист Голові Ради Міністрів УРСР тов. Фокіну В.П., Першому секретареві ЦК Компартії України тов. Гуренку С.І., Першому секретареві правління СП України тов. Мушкетику Ю.М. //Літ. Україна. 1991. 14 лютого.
66.