УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНО-ПУБЛІЦИСТИЧНА ПРОЗА кінця XVI – початку XVII ст.: СУЧАСНА РЕЦЕПЦІЯ ТА РЕІНТЕПРЕТАЦІЯ : УКРАИНСКАЯ полемически-публицистическая ПРОЗА конца XVI - начала XVII в .: СОВРЕМЕННАЯ РЕЦЕПЦИЯ И РЕИНТЕПРЕТАЦИЯ

Краткое описание

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

На правах рукопису

ПОПЛАВСЬКА Наталія Миколаївна

УДК 82.0’161.2+070

УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНО-ПУБЛІЦИСТИЧНА ПРОЗА
кінця XVI початку XVII ст.:
СУЧАСНА РЕЦЕПЦІЯ ТА РЕІНТЕПРЕТАЦІЯ

Спеціальність 10.01.01 українська література
10.01.08 журналістика

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
РАДИШЕВСЬКИЙ Р.П.,
доктор філологічних наук, професор

ТЕРНОПІЛЬ
2008

ЗМІСТ

Вступ......................................................................................................... 4

Розділ 1
УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНО- ПУБЛІЦИСТИЧНА ПРОЗА
КІНЦЯ XVI ПОЧАТКУ XVII СТ.: СТРАТЕГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ..... 26
1.1. Методологія переосмислення та реінтерпретації.................................. 26
1.2. Риторичні домінанти та їх функції у моделюванні
полемічно-публіцистичного твору........................................................ 49
1.3. Герменевтична парадигма...................................................................... 61
1.4. Біблійні тексти епохи Реформації
у літературній інтерпретації полемістів.................................................. 80
1.5. Біблія і формування національної ідеї................................................... 90
Висновки з розділу 1.................................................................................... 100

Розділ 2
ДОБЕРЕСТЕЙСЬКИЙ ПЕРІОД: КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЖАНРУ.... 101
2.1. Динаміка і кристалізація жанрової атрибуції......................................... 101
2.2. Католицька та протестантська моделі
полемічної публіцистики XVI поч. XVII ст........................................ 131
2.3. Полемісти Острозького культурного осередку
у пошуках полемічної стратегії............................................................ 154
2.3.1. Суспільно-апологетичні концепти Герасима Смотрицького............. 160
2.3.2. Василь Суразький: актуалізація топосу віри....................................... 169
2.3.3. Своєрідність полемічного дискурсу Івана Вишенського................... 177
Висновки з розділу 2.................................................................................... 187

Розділ 3
НАРАТИВНА МОБІЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ
ПІСЛЯБЕРЕСТЕЙСЬКОГО ПЕРІОДУ.................................................. 189
3.1. Діалог текстів як форма літературної комунікації................................. 189
3.2. Між трактатом і памфлетною модифікацією:
«Апокрисис» Христофора Філалета............................................................. 228
3.3. Ранньобарокова риторична модель полеміки Іпатія Потія.................. 237
3.4. Кристалізація епістолярного канону:
Іпатій Потій, Клірик Острозький, Іван Вишенський.................................... 262
3.5. Дуальність полемічної стратегії Мелетія смотрицького..................... 276
Висновки з розділу 3.................................................................................... 297

Розділ 4
Комунікативні ЧИННИКИ ТЕКСТОВИХ МОДЕЛЕЙ................. 299
4.1. Полемічна публіцистика як модель комунікації.................................... 299
4.2. Жанрова парадигма................................................................................ 309
4.3. Наративні принципи............................................................................... 325
4.4. Стильові домінанти
як основа зародження барокової поетики................................................... 342
Висновки з розділу 4.................................................................................... 367

ВИСНОВКИ................................................................................................ 368
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................. 379

ВСТУП

Сьогодні, коли з історичних, культурних та політичних реалій зняті ідеологічні табу й інтенсивно оновлюється теоретична структура, методи аналізу художнього тексту, накреслюється також широке коло завдань і для української медієвістики, що виходить на вищий рівень наукових узагальнень та активно формує нові методи й методології вивчення давніх текстів. В останні роки з’явилися і ґрунтовні літературознавчі дослідження, в яких з вільних і сучасних позицій розглянуто фундаментальні проблеми давньої української літератури. Це багаті на інформацію та інтерпретацію дослідження прози (О.Александров «Старокиївська агіографічна проза», 1999; П.Білоус «Українська паломницька проза», 1998; М.Корпанюк «Слово. Хрест. Шабля. Українське монастирсько-церковне, світське, крайове літописання XVIXVII ст., 2005; Ю.Пелешенко «Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІХV ст.). Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції», 2004; Л.Ушкалов «Світ українського бароко», 1994); поезії (Б.Криса «Пересотворення світу. Українська поезія XVIIXVIII ст.», 1997; Р.Радишевський «Polskojęzyczna poezija ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku», 1996); драматургії (М.Сулима «Українська драматургія XVIIXVIII ст.», 2005).
Саме такого методологічно розкутого підходу і вдумливоЇ інтерпретації вимагає й полемічно-публіцистична проза кінця XVI початку XVII ст., що попри свою двомовність (україно- і польсько- мовна), є важливим національним надбанням і чи не основним репрезентантом оригінального письменства того періоду, системою знань про тодішнє культурне життя українців та їхній шлях до культурної ідентичності. До цього спричинилися тогочасні історичні чинники Реформація, Контрреформація, суттєві перетворення, що позначалися кризою і відмиранням старих ідей, актуалізацією нових релігійно-суспільних тенденцій, прагненням європейських країн до культурного, політичного та етнічного самовизначення. Такі трансформаціїї були наслідком загострення протягом XVI ст. в Західній Європі міжконфесійних конфліктів, які сягали й українських земель. С.Маслов означив їх «культурно-національним явищем, в якому релігійні зрушення були просто виявом значущих, основоположних культурних, а отже, національно-політичних подій» [385, 319]. Воно творилося людьми різних конфесійних орієнтацій: не тільки православними і католиками, а й протестантами. Їх тексти є невід’ємною складовою українського письменства того періоду, конфесійно забарвлені, тому замовчувати їх немає наукових підстав. Вони сьогодні потребують нового прочитання, посутнього історичного коментування.
Літературна цінність творів, які за певними ознаками можна відносити до полемічно-публіцистичної прози, є різна: від текстів, досконалих за домінантами художності, до відверто невдалих, породжених ситуаціями, які не завжди дозволяли глибоко артикулювати аргументи, розгортати міркування. Але поза всім вони виразно презентують оригінальну жанрову систему тодішнього вітчизняного письменства, з усією повнотою віддзеркалюють інтелектуальний рівень суспільства на зламі XVI і XVII століть, світогляд авторів і читачів. У цьому контексті важливо досліджувати методи і стилі тодішніх авторів.
Варто зважати і на те, що у текстах, щедро насичених посиланнями на біблійні і патристичні джерела, трапляється поєднання традиційного і модерного для того часу стилів, відчутна творча воля авторів, які вправно оперували догматичним і життєвим матеріалом, цитатою, прагнучи не стільки проголосити істину, скільки, шукаючи, окреслити її конфігурації. Та чи інша непересічна авторська особистість, її безперечний літературний етикет завжди вносили у канони полеміки індивідуальне й неповторне. За манерою оповіді їх писання це полемічна публіцистика з церковно-теологічними екскурсами та медитаціями, тому вони важко вкладаються в канони аналізу навіть пам’яток давнього письменства.
Із появою нових методик аналізу художнього матеріалу, їх рецепцією у вітчизняному літературознавстві очевидною є можливість не тільки подальшого комплексного дослідження особливостей поетики полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст., а й з’ясування її витоків та істотного переосмислення, всебічного і неупередженого вивчення, подолання при цьому конфесійного патріотизму, притаманного недавнім дослідникам. У радянській науці затінювалася і власне релігійна генеза цього процесу, натомість увага винятково зосереджувалася на подіях та дискусіях, пов’язаних із Берестейською унією 1596 р., а полемічний фактор, який мав дещо глибші корені, часто розглядався поверхово. Зокрема, все, що стосується секуляризаційних моментів української полемічної літератури ХVIХVII ст., проявів національного колориту, впливів та сюжетних запозичень, не кажучи вже про політично-класові підтексти або ворожнечу між православним українством і католиками, досліджене, здається, вже вичерпно. Основну увагу вчені мусили зосереджувати в минулі роки не на пекучих для людини ХVІХVII ст. проблемах віри або хитань у ній, а на тих епізодах, які цікавили секуляризовану свідомість ХХ ст., і ця ситуація об’єктивно являла собою модернізацію проблеми подібно до т. зв. «сучасного прочитання» класики, яке практикують режисери кінофільмів. Нав’язана науковцям колишнього Радянського Союзу установка на «антирелігійність» призвела до серйозних деформацій у вивченні матеріалу: увага зосереджувалася переважно на тому, наскільки біблійний текст було трансформовано (особливо цінувалися полеміка й пародія). Зрозуміло, що й видатні вчені мали змогу приступити до дослідження цього матеріалу, лише вживши ритуальні формули тодішнього літературознавчого етикету, які звужували й ускладнювали від самого початку перспективу вільного вивчення проблеми. Типовими ставали кліше «Брестська церковна унія акт гноблення і зради». Навіть не виникало думки про толерантне порівняння, скажімо, цінностей українців-православних та українців-католиків, про внутрішній паралелізм їхніх позицій.
Це аж ніяк не означає, начебто всі науковці ХІХ ст. і радянських часів масово й цілковито перебували в полоні хибних установок. Не можна також скидати з рахунку тієї безперечної обставини, що тогочасні дослідники не всі свої міркування мали можливість озвучити і текстуалізувати. Тому, попри всі вимушені чи ненавмисні деформації, переважна більшість праць дослідників давньої української літератури, в першу чергу полемічної, зберігають свою цінність і є певним внеском у науку. Літературознавчий досвід чималий, тому не варто його ігнорувати.
Збагнути жанрову природу української полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст., осягнути суть використаних художніх форм у міжконфесійних доріканнях нелегке завдання, що передбачає умовне перенесення в ті часи для розуміння поглядів людей віддаленої епохи, щоби дотримуватися такту в трактуванні їх переконань, жанрового моделювання їх творів, дошукуючись причин виникнення подібної ситуації.
Епоха активного дослідження полемічної публіцистики почалася з 70-х 80-х років XIX ст. з пошуків та публікації текстів зі вступними коментарями, а також окремих праць з ширшою її характеристикою та розвідок про її представників. Першою спробою систематизації і класифікації пам’яток полемічної публіцистичної прози варто визнати працю В.З.Завитневича, присвячену «Палінодії» Захарія Копистенського. Аналізуючи цей твір, учений звернувся до огляду полемічної традиції, що склалася на землях Речі Посполитої, а також виділив у ній два періоди: твори до середини XVII ст., коли полемісти опрацьовували переважно історичні сюжети, та твори другої половини XVII ст. початку XVIII, коли перевага надавалася богословським рефлексіям. Цю традицію доповнюють дослідження С.Голубєва [130], І.Житецького [214; 215], М.Сумцова [606], К.Харламповича [694].
Цілісне та всебічне уявлення про українську полемічно-публіцистичну прозу дали дослідження Івана Франка, який став на її захист від різних перекручень. Мислитель присвятив їй низку праць: «Дві унії» (1891), «Charakterystyka literatury ruskiej XVI XVIII wіeku» (1892), «Z dziejów synodu Brzeskiego 1596» (1895), п’ять окремих праць про Івана Вишенського, у тому числі монографія «Іван Вишенський» (1900), а також запропонував загальні характеристики всієї полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст. в синтетичних працях «Южнорусская литература» (1904), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910), «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського» (19071908).
Знаменно, що ґенезу полеміки у вітчизняному письменстві І.Франко почав виводити ще з часів запровадження християнства, обґрунтовуючи її культурно-історичне та власне літературне значення. До перших взірців полеміки зарахував літописну легенду про суперечки князя Володимира з представниками різних релігій. Диференційований підхід до оцінки полемічної прози дав можливість І.Франкові поетапно поціновувати найвідоміших її представників (спочатку у статті «Charakterystyka literatury ruskiej XVI XVIII wieku», а потім у «Плані викладів історії літератури руської»). Він їх поділяв на три групи, виокремивши представників Острозького культурного осередку (Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Мотовило, Христофор Філалет), які активізували у своїх творах дискусії навколо григоріанського календаря, планів унії та її довершення; до другої групи відносив представників Львівського культурного осередку (Арсеній Єласонський, Лаврентій та Стефан Зизанії, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Памво Беринда, Юрій Рогатинець). А до третьої «афонітів» Івана Вишенського та Іова Княгиницького. Мислитель підкреслював злободенність їх творів, наголошував на зв’язку не тільки з кардинальними тогочасними проблемами. Він чи не вперше звернув увагу на використання ними з агітаційною метою традиційних літературних форм: послання, листа.
Осмислити характер полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст. І.Франкові допомагало сприйняття та розуміння позиції рецензентів та опонентів його праць: Кирила Студинського, Александра Брюкнера. Він солідаризувався з М.Сумцовим щодо «добрих літературних прикмет» «Ключа царства небесного» Герасима Смотрицького. У його наукових студіях знаходимо штрихи до літературних портретів Василя Суразького, Стефана Зизанія, Христофора Філарета, а Мелетія Смотрицького він назвав найпомітнішим представником полемічної літератури. Зацікавившись «Пересторогою», він звертався також до постаті Іпатія Потія, якого вважав талановитим письменником і проповідником. Переконливі думки й оцінки Івана Франка, що акумульовані у студії «Життя й літературна діяльність Іпатія Потія» (1895), сприяють глибшому вивченню його творчого доробку в контексті української полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст.
Надзвичайно гостру відповідь Івана Франка викликала праця П.Житецького «Енеїда» Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст.», в якій було піддано гострій критиці твори уніатських авторів через те, що ніби їх література зміцнювала польське панування в Україні. І.Франко написав велику рецензію на цю працю, в якій зазначив, що «вся уніатська література доси не мала щастя. Петров у своїй праці про українське письменство XVIII ст. навіть не згадав про неї; цікавіше те, що так само поминув її без найменшої уваги й Омелян Огоновський у своєму компендіумі. Нарис Житецького се перша проба розібратися в ній, проба, треба сказати, дуже слабка і зроблена прихапцем. Добродій Житецький, здається не знає ані бібліографії тої літератури, ані праць, які досі були присвячені її неодиноким появам, а в додатку цілий свій дослід ставить відразу на фальшивім науковім ґрунті» [682, 3839]. Далі І.Франко продовжує думку застереженням об’єктивно оцінювати «уніатську» літературу. Внесок ученого в дослідження полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст. належно поцінований В.Микитасем у працях «Іван Франко як дослідник давньої української літератури» (К.: Наукова думка, 1988) та «Іван Франко дослідник української полемічної літератури» (К.: Наукова думка, 1983), в яких наголошувалося, що дослідження Івана Франка «є важливою історико-літературною базою для дальшого поглибленого вивчення українського полемічного письменства, про окремих його представників, ідейно-тематичні та жанрово-стильові особливості їхньої творчості» [395, 222].
Ключ до аналізу зразків полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст. дають також наукові студії Кирила Студинського, в яких той аналізує окремі твори з урахуванням їх змісту, генетичного зв’язку із попередніми текстами. Його статті «Пересторога» (1895), «Хто був автором «Антирризиса» (1900), «Pіerwszy występ literacki Pocieja» (1902), «Ze studjów nаd literaturą polemiczną» (1905), «Пам’ятки полемічного письменства XVIXVII ст.» (1906), «Полемічне письменство 1608 р.» (1911), «В 300-ліття смерти Потія» (1914), «Антиграфи» полемічний твір Максима (Мелетія) Смотрицького з 1608 р.» (1925) допомагають в осмисленні творчої манери полемістів. Варто зазначити, що акад. К.Студинський ставився з великою повагою до праць своїх попередників, на які він спирається. У 1905 році сформулював свої дослідницькі постулати полемічної прози і А.Брюкнер. Ученого цікавили насамперед «літературна зброя» полемістів [751].
Значним кроком у дослідженні полемічно-публіцистичної літератури було видання текстів у серії «Русская историческая библиотека», а також у двох томах «Архива Юго-Западной России», окремі тексти друкувалися в «Архиве Западной России». На західноукраїнських теренах у 1906 р. почали видаватися «Пам’ятки української мови та літератури», які підготував Кирил Студинський.
Деякі ключові засади дослідження полемічно-публіцистичної прози кінця кінця XVI поч. XVII ст. виокремив послідовник Івана Франка та Кирила Студинського Михайло Возняк, першою серйозною науковою працею якого були «Причинки до студій над писанням Лаврентія Зизанія». На неї звернув увагу Іван Франко, помітивши «найліпше вироблену методу точного, скрупульозного до найменших дрібниць досліду язикових та літературних явищ» [687, 8].
Програмною студією дослідження полемічної прози була його «Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові» (Львів, 1954), в якій досить ґрунтовно висвітлена діяльність одного з найцікавіших діячів Львівського братства. М.Возняк, погоджуючись з Франковою оцінкою «Перестороги» як видатного полемічного твору, заперечує його думку, що автором був Юрій Рогатинець. Він переконливо доводив авторство Іова Борецького, аналізуючи стильову манеру полеміста. Цій праці передувала студія «Три статейки з полемічного письменства (З додатком недрукованих листів Потія), опублікована у ЗНТШ [238], в якій він чи не вперше подав системний аналіз твору Іпатія Потія «Унія», ілюструючи його об’ємним цитуванням, текстологічними коментарями, не оминаючи при цьому питання атрибуції. За повнотою дослідження полемічно-публіцистичної прози з працями акад. М.Возняка може зрівнятися М.Грушевський, який у другій половині п’ятого і шостому томів «Історії української літератури» зробив ґрунтовний аналіз релігійно-політичної ситуації в Україні того часу та вказав на специфічні особливості міжконфесійних змагань.
До сьогодні залишаються актуальними основні прийоми філологічного аналізу пам’яток давньої української літератури, запропоновані В.Перетцом у рамках філологічного семінару при університеті св.Володимира. Детальним аналізом творів Івана Вишенського і польської літератури XVI ст. він подав взірець порівняльної критики полемічних текстів [465]. Продовженням цьому є його наступна студія «Брань как прием у польських и украинских полемистов XVIXVII в.в.» [464]. Ці засади мають право на продовження у нових студіях про полемічно-публіцистичну прозу кінця XVI поч. XVII ст.
Суттєвим продовженням методів В.Перетца були наукові праці його учня С.Маслова, який наполегливо працював над текстами творів Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Ставровецького. Він є автором оглядів полемічної, драматичної, віршованої літератури XVIXVII ст.
Сучасне за духом наукове вивчення полемічного письменства започаткував російський дослідник І.Єрьомін, який був учасником семінару акад. В.Перетца. Він упродовж усього свого наукового життя досліджував і давнє українське письменство, ставши свого часу одним з найавторитетніших знавців полемічної літератури, і насамперед творчості Івана Вишенського. Варто ще мати на увазі спеціальні дослідження ЛеонідаМахновця, Анастасії Ніженець, Степана Пінчука.
Із середини 50-років ХХ ст. дослідженням полемічної прози почав займатися П.Яременко, який проаналізував основні твори, всебічно висвітливши творчість головних її представників (Клірика Острозького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького). Через усі його дослідження проводиться думка про те, що полемічно-публіцистична проза використовувала прийоми художнього письменства, тому вона є повноправною ланкою української літератури [745748]. Вчений змінив погляди читачів на цю літературу, запропонував нове її прочитання.
Новий етап дослідження полемічно-публіцистичної прози кінця XVI початку XVII ст. припадає на кінець 80-х років ХХ ст., тобто на період перебудови. Особливо велика кількість публікацій з’явилася у 90-х роках ХХ ст. у зв’язку з відзначенням 400-річчя Берестейської унії, в яких проаналізована полемічна публіцистика останньої чверті XVI перших трьох десятиліть XVII ст., простежена підготовка й проведення Берестейської унії, з’ясоване її культурно-історичне значення. До цієї теми зверталися як духовні, так і світські автори, греко-католики й православні. Такі публікації виходили як в Україні, так і в Польщі, США. Серед них варто відзначити передусім працю Бориса Ґудзяка [169], який відштовхується від положення про кризовий стан Православної церкви у період Реформації. Важливий крок до вивчення полемічної прози своїми працями зробив Ігор Мицько [402; 403].
Багато дали для розуміння реального характеру, завдань і досягнень давньої української літератури і полемічно-публіцистичної прози кінця ХVI поч. XVII ст. дослідження в діаспорі, вільні від ідеологічних тенет. Достатньо згадати хоча б Д.Чижевського, який збагатив наші уявлення про стару українську літературу поняттями «ренесанс», «бароко», «класицизм». Але його праці прийшли на батьківщину досить пізно. Варто принагідно згадати сьогоднішніх вчених української діаспори, які багато роблять для прояснення історії унії в Україні та пов’язаної з цим полеміки (оо.О.Баран, І.Ортинський, І.Хома; професори І.Власовський, А.Жуковський, І.Нагаєвський, В.Липинський та ін.). У них домінує теологічний або ж позитивістсько-історичний підхід.
У сучасній інтерпретації полемічної публіцистики кінця XVI поч. XVII ст., зумовленої новітніми методологічними підходами, не варто ігнорувати попередніх загальновизнаних історико-культурних та релігійних досліджень XIX та ХХ століть. У своїй роботі ми спираємось на них, сподіваючись, що це допоможе нам забезпечувати коректний науковий підхід до поставлених проблем.
З останнього десятиліття ХХ ст. настав період активного засвоєння національної літературної спадщини, особливо творів та персоналій, дослідження яких раніше заборонялися. Закономірними на цьому етапі стали деякою мірою ідеалізація здобутків вітчизняного письменства, зокрема давнього, абсолютизація їх унікальності. Поряд із цим у літературознавчій медієвістиці з’являються ґрунтовні праці зваженого критичного підходу до окремих жанрів, у яких з сучасних позицій розглянуті фундаментальні проблеми давньої української літератури.
Успішне дослідження української полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст. можливе при врахуванні праць В.Антофійчука, М.Жулинського, О.Мишанича, А.Нямцу, опубліковані у збірнику наукових статей «Біблія і культура» [59]. Вони виходять за межі традиційного гіперкритичного підходу, руйнують психологічний кордон між сакральними текстами і сучасною свідомістю. У цьому напрямку можна назвати і книги С.Абрамовича [2] та Віри Сулими [602]. Фундаментальним дослідженням парадигми сакрального змісту Біблії стала монографія З.Лановик «Hermeneutica Sacra», в якій висвітлюється своєрідність та всеєвропейський резонанс біблійної герменевтики, її основоположна роль в культурі християнського світу, аж до Нового і Новітнього часу, в тому числі й на теренах України [342]. Фундаментальними у дослідженні парадигм сакрального змісту Біблії є інтерпретаційні теорії Н.Фрая, який систематизував біблійну символіку і твердив про необхідність вивчення Біблії, та П.Рікера, який наголошував на первинності сакральної сфери і метафоричності мислення.
Висвітлення теми, якої торкаємося, великою мірою стало можливим завдяки історіографічним публікаціям. Міжконфесійна полеміка, наприклад, трактувалася в російській історіографії як прагнення до поєднання «западнорусских» і «южнорусских» земель з Росією, тому їх публікації та коментування мали виразний ідеологічний підтекст. Тон вивченню полемічно-публіцистичної прози задавали російські теологи митр. Макарій (Булгаков), архієпископ Філарет (Гумілевський). У річищі їхньої конфесійної концепції йшли й філософи на взірець С.Соловйова. В їхньому трактуванні унія з католицизмом «демонізувалася» як однозначно негативне явище. Голоси прихильників більш розважливого ставлення до православно-католицького діалогу (П.Чаадаєв, Є.Голубінський, В.Соловйов, М.Бердяєв, А.Карташов) звучали на марґінесі і належали знову-таки не літературознавцям, а ліберальним теологам. Характерно, що власне українська наукова думка підхоплювала саме цю «марґінальну» для російської науки лінію, але устами істориків-культурологів (М.Костомаров, О.Левицький, М.Грушевський). У сумі своїй усі ці дослідження урухомили в науковому обігу великий історико-літературний та теологічний матеріал і засвідчили проблемність у його витлумаченні.
Західноукраїнські вчені обстоювали до певної міри суто католицький погляд на проблему (Д.Зубрицький, А.Петрушевич, Ю.Пелеш, Б.Бачинський, В.Завітневич), зробивши з свого боку дуже багато для вивчення уніатської позиції й згрупувавши величезний за обсягом матеріал. Але це знову-таки було не стільки літературознавство, скільки теологія або принаймні те, що сьогодні іменують культурологією.
Варто констатувати, що в дослідженні цієї проблеми в Україні і сьогодні вирізняються історики та релігієзнавці, почасти теологи (В.Єленський, В.Любащенко, Ю.Єфремов, Д.Степовик, Л.Тимошенко та ін.). Особливо доцільно відзначити деякі цінні для літературознавця фундаментальні дослідження з історії української філософії М.Кашуби, В.Литвинова, В.Нічик, Я.Стратій та ін., а також праці І.Паславського [459461] та Н.Яковенко [738; 739]. Сучасний семіотичний підхід до проблеми рецепції Біблії в літературі реалізується в монографії І.Богачевської «Християнська наративна традиція. Методологія філософсько-релігієзнавчого дослідження» (2005). Нарешті, вивчення української полемічної літератури ХVIХVII ст. сьогодні неможливе без урахування принципово нової за позицією праці В.Шевченка «Православно-католицька полеміка та проблеми унійності в житті Русі-України доберестейського періоду» (2002).
Суттєвим доповненням до вітчизняних досліджень полемічної публіцистики кінця XVI поч. XVII ст. є праці польських учених Р.Лужного, М.Чеха, П.Грабовського, И.Гернаса, Є.Дзьомека, в яких певною мірою з’ясовуються важливі проблеми, пов’язані з міжконфесійним протистоянням у Речі Посполитій з кінця XVI до поч. XVII ст. Комплексному аналізу української польськомовної літератури та рецепції вітчизняного письменства у Західній Європі означеного періоду присвячена низка праць українських учених Д.Наливайка [411416] та Р. Радишевського [527530].
Сучасна наукова думка України далеко відійшла від тих перекручень, про які йшлося вище, і, зокрема, трактує проблему української полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст. не просто як іманентно значне явище, а ще й як ситуацію, що має своє логічне продовження в сьогоденні. Це, вочевидь, виходить за межі академічного дослідження. Адже, як слушно зазначає В. Шевченко, «досить високий ступінь полемічності унійної проблематики, її наукова, духовна та суспільно-політична значущість як для України, так і для всієї християнської ойкумени, дають підстави віднести тему до числа актуальних» [718, 2], і неупереджене дослідження в цій галузі «об’єктивно покликане сприяти кращому вирозумленню на широкому спектрі питань православно-католицької належності і під таким оглядом запобігати проявам конфесійної нетерпимості в період практичної реалізації Україною принципів свободи релігійного віросповідання» [718, 2].
Водночас в українському літературознавстві все ще існує ряд маловивчених або й зовсім не вивчених питань, пов’язаних з вивченням православно-католицької полеміки в Україні ХVIХVII ст.
Досі майже зовсім не приділяється увага теологічній природі полеміки, а її жанрова специфіка й досі позначається нейтрально-умовними термінами. Не приділено належної уваги тій обставині, що переважна більшість текстів українськими полемістами ХVIХVII ст. написана за правилами гомілетики церковного красномовства, й, по суті, її слід розглядати як відгалуження або модифікацію проповіді, тобто крізь призму риторики. Хоча в рамках цієї «писаної для читача» проповіді вже з’являється, справді, чимало рис, характерних для вільного літературного слова від творчих концептів до уживання фольклорних прийомів. При уважному аналізі текстів полемічно-публіцистичної прози кінця XVI поч. XVII ст. постає проблема дослідження її крізь призму комунікативної поетики. Це увиразнить її нові грані (діалогічність) та вихід поза межі замкнутого літературознавчого розгляду, проекцію у контекст проблеми соціокультурного спілкування, дозволить простежити формування нею ж таки публічної сфери та комунікативної стратегії.
Тому на часі постала саме проблема сучасної рецепції та реінтерпретації полемічно-публіцистичної прози кінця ХVI поч. XVII ст., яку свого часу підняв О.Мишанич. Він зазначив, що «настав час, щоб по-новому підійти до аналізу всієї нашої полемічної літератури: від Герасима Смотрицького наприкінці ХVI ст. і до Михайла Андрелли на Закарпатті на поч. XVIII ст. Не йдеться про те, щоб абстрагуватися від її змісту, але, мабуть, трактувати її як вияв українського духу, як вияв образного мислення і продукт українського письменства. Тільки тоді ми зможемо її об’єктивно оцінити. Якщо ми будемо весь час тільки товкти воду в ступі, з’ясовуючи, хто краще сварився, то нічого не досягнемо» [173, 54]. Від цього залежить повнота українського літературного процесу, адже українська полемічна проза не становить собою якоїсь «неповноцінної» творчості, від якої фахівці мусять відділяти спеціально для нашого секуляризованого сучасника якусь там крихту суб’єктивно-художніх образів, по

Список литературы

ВИСНОВКИ

Кожна національна література існує і розвивається в контексті світової, у різноманітних типологічних, контактних, генетичних зв’язках з літературами інших народів, у першу чергу в масштабах тієї регіональної системи, до якої вона належить. Кінець XVI початок XVII ст. насичений непростими і неоднозначними подіями в історичному житті Речі Посполитої загалом і України зокрема, що увиразнилося на літературному процесі. Незважаючи на релігійні розбіжності між двома народами, літературне спілкування було інтенсивним, хоч і носило певною мірою форми впливу польської традиції на українську, проте вело не до поглинання однієї літератури іншою, а до взаємозбагачення, насичує ситуацію «діалогу культур» (В.М.Бахтін).
В українській літературі на межі XVIXVII століть взаємодіяли два культурні пласти: автохтонний український, що базувався на візантійському культурному досвіді, та латинський, що був результатом тогочасних історичних релігійно-політичних реалій, входження українських земель до католицької Польщі. Вітчизняне письменство, з одного боку, набувало міжнародного визнання, а з іншого у ньому вирізнявся процес трансплантації елементів ренесансу, бароко, що вступали у певні зв’язки з успадкованими від попередньої доби середньовічними традиціями, відбувалася інтенсивна адаптація інонаціональних елементів, засвоєння європейського літературного досвіду. Щоправда, ще в літературі Київської Русі траплялися згадки, які свідчили про те, що на українські землі потрапляли латинські джерела. Однак візантійські впливи були потужнішими майже до середини XV ст. У середині XVI ст., за свідченням М.Грушевського, в Україні склалася ситуація, коли людина, яка хотіла жити і йти в ногу з потребами часу, змушена була звертатися не тільки до «руських» джерел: «За всім, що треба було знати культурній людині, доводилося звертатися до письменства латинського, польського одним словом, «католицького» [156, 103]. Діячі української культури йшли назустріч західним впливам, які активно проникали в усі сфери життя, особливо в освіту. Під кінець XVI ст. латинська мова почала культивуватися у братських школах.
Самоідентифікація українства почалася також саме тоді в Речі Посполитій, в непростому, але культурно плідному діалозі з пануючими там націями, в першу чергу з поляками. Тому не можна замкнути ситуацію у форматі лише української літератури, як і безкінечно твердити про «нерозривну єдність» східних слов’ян. Релігійна проблема поставала тут як потужний каталізатор національної самоідентифікації. Це була епоха не лише «руху від Європи», а й активної переорієнтації значної частини України на Західну Європу і на вихід з консервативної ізольованості. Православні апологети ретельно вивчали досвід своїх католицьких і протестантських опонентів: володіння польською мовою було звичайним явищем, теологічна концепція православних полемістів часто формувалася завдяки адаптації досягнень католицизму, активно вивчалася спадщина його проповідників (П.Скарги та ін.). Водночас православні, подібно до католиків, що залишали латину, поступово еволюціонували від уживання церковнослов’янської мови до використання мови живої, народної. Як і в польській словесності тієї епохи, в українському полемічному слові відчувається тиск стихії політичного ораторства, що спиралося на засади елоквенції. Міжконфесійна полеміка кінця XVI початку XVII ст. швидко інтегрувала цю складну гаму ідейних, політичних, релігійних, естетичних суперечностей. Своєрідною кульмінацією стала Берестейська унія, що розмежувала полемізування на доберестейський та післяберестейський періоди. Це позначилося на тематичній, жанровій та стильовій модифікації полемічної публіцистики.
Полемічно-публіцистична проза виражала не тільки конфесійні переконання, а й культурологічний світогляд діячів, тому в ній простежуються головні тенденції: проунійна та антиунійна. Обидві ці орієнтації виражали різні конфесійні та ідейно-світоглядні течії. Скажімо, у проунійному напрямку проглядаються дві течії: латино-католицька, представлена єзуїтськими теологами Бенедиктом Гербестом і Петром Скаргою, і греко-католицька (Іпатій Потій, Лев Кревза, пізній Мелетій Смотрицький).
Антиунійний напрямок також далеко неоднорідний, хоча на перший погляд може здатися, що всі, хто виступав проти унії, творили монолітну спільноту. Проти унії виступили не тільки ті, хто залишився на позиціях вірності царгородському патріархові, а й протестанти (Христофор Філалет і Стефан Зизаній).
Необхідність конфесійного окреслення авторів пояснюється тодішніми історичними колізіями, хоча існувала потенційна можливість синтезу в одній особі суперечливих інтенцій. Роздвоєність впливала на формування авторської свідомості письменників, орієнтованих як на проунійну, так і на антиунійну поведінку. Вони, за твердженням єп. Ігоря (Ісіченка), «вельми охоче звертаються до польської мови, асоційованої в XVII ст. для українця з римо-католицькою культурою, легко засвоюють іноетнічний досвід жанротворення й метафоричного опису об’єктів письменницьких зацікавлень, переймаються ідеологією загальнохристиянського універсалізму, тією контрреформаційною свідомістю, котра зобов’язувала відділяти минуще від фундаментальних засад Христової віри» [252, 46]. Польська мова уможливлювала звернення до різних категорій читачів українців і поляків, уніатів, православних і римо-католиків, які були заанґажовані в дискусії щодо унійних проблем.
Українська полемічна публіцистика з кінця XVI (80-х років) до початку XVII століття (30-х років) стала невіддільною від духовно-релігійного, соціокультурного та літературно-естетичного буття української нації, своєрідною формою комунікації на межі двох культурних вимірів: середньовічного (візантійсько-слов’янського) і ренесансно-барокового (латино-польського). Тому, з одного боку, середньовічна традиція спонукала до інтерпретації канонічних текстів і творів візантійської патристики, що набувало наукової проекції.
Наслідування біблійних архетипів уможливлювало також узагальнення декларованих у сакральних текстах ідей, актуалізувало їх за нових умов. З іншого, не претендуючи на зміну фундаментальної моделі, полемічна публіцистика сприйняла ренесансно-барокові тенденції.
Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI початку XVII ст. представлена настільки неординарними в суспільно-політичному та культурному житті тогочасної України постатями, що неможливо трактувати їх однозначно, проте вони гідно репрезентували тогочасне українське письменство у західноєвропейському культурному просторі. Внесок, наприклад, українців-католиків у національну культуру був не меншим, аніж доробок православних. Як релігійні діячі, з одного боку, та люди, не байдужі до справ своєї Вітчизни, з другого, вони прагнули осмислювати становище Церкви, пропонуючи різні моделі її майбутнього облаштування. У діалозі з католиками і протестантами в українців Речі Посполитої формувалася плюралістична свідомість. Перманентні конфлікти й компроміси з католиками зумовлювали модернізацію духовного життя України, в основі якого з’явилися визнані за художніми якостями твори Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Івана Вишенського, Христофора Філалета, Іпатія Потія, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького та ін.
Наявність полемічно-публіцистичних традицій у найдавніших творах вітчизняного письменства («Слово про Закон і Благодать» Іларіона) дозволяє твердити про їх непроминальність у нашій культурно-літературній спадщині. Мусимо визнати і те, що полеміка супроводжувала цивілізацію на всіх етапах її розвитку, будучи однією з ефективних форм реалізації соціальних конфліктів. У масовій комунікації полемічно-публіцистичні форми проявилися як активний спосіб обміну думками та обстоювання власної позиції. Проте тільки наприкінці XVI ст. склалися сприятливі умови для виокремлення полемічної публіцистики в самодостатній комунікативний жанр: можливість тиражування (поява книгодрукування) та формування громадської думки з увиразненням конфесійних акцентів, що дає підстави мотивувати становлення української публіцистики цим періодом. Започаткована компілятивними полемічними закидами православних («Послання до латин из их же книг» та «На богомерзкую, на поганую латину», датовані не раніше 1582 року), українська полемічна публіцистична проза поступово набирала тематичної, жанрової та стильової повноти, що засвідчено величезним корпусом текстів, які писали тогочасними українською і польською мовами православні, уніати, протестанти, єзуїти, публікуючи їх в Острозі, Львові, Вільно, Кракові, Києві.
Незаперечним є те, що вирішальним чинником у формуванні основних ідей, уявлень, цінностей полемічної публіцистики була взаємодія із католицькою та протестантською дискурсивними практиками. Ланцюгова хронологічна послідовність появи полемічних закидів (Петро Скарга «Про єдність Церкви Божої» (1577) «Послання до латин», «На богомерзкую, на поганую латину» (1582) Бенедикт Гербест «Віри костола римського виводи» (1585) Герасим Смотрицький «Ключ царства небесного» (1587) Василь Суразький «О единой истинной православной вhрh» (1588) Іпатій Потій «Унія» (1595) і т. п.) поєднала в єдине ціле їх доробок, дозволяючи раціонально втілювати конфесійні переконання у «спільні» жанри, в яких простежується орієнтація на античний та західноєвропейський досвід. Тому надзвичайно актуальною до сьогодні є проблема теоретичного осмислення жанрових форм полемічної публіцистики кінця XVI початку XVII ст. (полемічних трактатів, епістолярію, памфлетів, послань), які, при збереженні домінування стилізації текстів під Святе Письмо, його цитування, спрямовувалися на актуальні тогочасні проблеми.
Вони відзначалися публіцистичним форматом, оскільки підпорядковувалися апелюванню до широкої аудиторії з метою розв’язання нагальних тогочасних проблем. За переконливим твердженням Р.Радишевського, домінантну роль у цьому відіграла Берестейська унія, після якої спостерігається надмірна політизація, «заангажованість літератури у справи церкви, а звідси функціонування ідеологічних тем і жанрів» [527, 166]. Показовим у цьому плані був полемічний памфлет, зорієнтований одночасно як на середньовічні джерела, так і на досвід ренесансно-барокової літератури Заходу. Його проблематика та стильова палітра, наскрізь пройнята публіцистичним тяжінням, відкрила перспективу розкріпачення авторської індивідуальності, що уможливлювало довільне користування історичними фактами, нехтування аргументами опонентів, презентацію полемічної проблематики з власних конфесійних позицій. Полемісти використовували всі резерви володіння емоціями реципієнтів, формуючи стійкі текстові структури, які не втратили чинності сьогодні і співмірні із деякими публіцистичними жанрами сучасних ЗМК.
Характерною прикметою структурування текстів виявилось протиставлення антитези твору на тезу твору-закиду, а стильовою домінантною стали протиставлення, антитеза, діалог ідей, діалог «текстів». Цей принцип можна простежити на різних етапах розвитку полемічної публіцистики. Він активно функціонував як стильовий прийом та виконував функції не композиційного впорядкування, що зумовлювало відповідну побудову творів, які ззовні нагадували то трактат, то діалог або явно виражену словесну сутичку, «зіткнення» двох протилежних релігійних догм. Показовою у цьому ракурсі є реакція православних на трактат Петра Скарги «Описанье и оборона събору руского берестейського» (Христофор Філалет «Апокрисис») та уніатів на «Апокрисис» Христофора Філарета (Іпатій Потій «Антиризис, або апологія»). Це стосується і «Отписів» Клірика Острозького.
Варто також нагадати, що в такому «діалозі» явно увиразнювалося авторське «я», народжувався неповторний полемічний ідеостиль, пробуджувалось й усвідомлювалось право на особисте судження. Щоправда, це ускладнювалося традиціоналізмом, інерцією середньовічного літературного етикету. Реалізуючи власні комунікативні наміри, полемісти створювали тексти універсальної структури, кожна частина якої відзначалася сутнісним виявленням авторської індивідуальності, очевидним намаганням обстояти легітимність своєї віри. Полемісти вносили в усталені правила персвазій свої наративні коди, а устремління актуалізували у концепції читача, творенні уявного адресата, сповненого життєвої активності, відкритого до сприйняття проголошених автором настанов та небайдужим до усього, що проголошується полемістом. Взірцевою у цьому плані є наративна стратегія Іпатія Потія, який, відштовхуючись від герменевтичного тлумачення Святого Письма, часто вдавався до розгорнутої емоційної оповіді про якісь реалії. А впевненість його переконань проявляється через глибину аналізу подій та аргументацію.
Загальний характер діалогічності, яким позначена полемічно-публіцистична проза кінця XVI початку XVII ст., реалізувався через полемічність намагання сконструювати у тексті позицію опонента, обмін думками і враженнями, захист власної позиції та спростування, на думку автора, хибної, реагування на текст-запит, його цитування, посилання на нього та його перефразування, моделювання ймовірної реакції реципієнта. Таким, зокрема, є «Апокрисис» Христофора Філалета.
Наявність уявної аудиторії та використання засобів впливу на неї передбачало в полемічній публіцистиці кінця XVI початку XVII ст. риторичність, що проявляється не тільки у використанні риторичних прийомів, а й в увиразненні проблематики відповідними заголовками, композиційними блоками, в акумуляції та акцентуванні її риторичними фігурами.
Звичайно, риторика церковного письменника не виключала оздоб елементами художнього слова. У такій ситуації багато важила обізнаність авторів не лише з біблійними традиціями, а й поінформованість у галузі античної елоквенції та поетики. Однак при тому інколи виникали характерні деформації. Сьогодні риторичний” момент сприймається виключно як антична спадщина” і може видаватися лише одним з літературно-стилістичних прийомів, на яких будується організація подібних текстів. Доповненням до сказаного є судження Л. Ушкалова: Самі полемічні писання зазвичай є барвистою мішанкою різних artes liberalеs. Досить пригадати бодай славетний Тренос” Мелетія смотрицького, де пишні риторичні пасажі поряд із вигадливими універсаліями схоластичного богослов’я, ... а приповісті посполиті”... із влоськими віршами” Франческо Петрарки” [664, 1617]. Проте зауважимо, що, по-перше, стилістична „мішанка”, про яку говорив дослідник, і є корінною й невід’ємною ознакою прози як такої, саме тому класицисти відмовляли їй у праві на існування в красному письменстві. Завдяки цій свободі проза й стане невдовзі основною формою буття роману й романних жанрів (які не уникали, до речі, й украплення віршових цитат). Тому судити українську полемічну прозу кінця ХVІ поч. ХVІІ ст. за критерієм відсутності стильової єдності, та ще й з позицій вибагливого класицистичного смаку, мабуть, не варто, бо на статус красного письменства вона навіть не претендувала. По-друге, розрізняти риторичний” і теологічний” моменти в українській полемічній прозі кінця ХVІХVІІ ст. також некоректно. Адже у філології прийнято іменувати риторичними (в широкому сенсі слова) всі утилітарні (непоетичні) тексти, а не лише ті, які написані за правилами античної риторики. Хоча середньовічні теологи активно опановували досвід античної риторики та вправно будували свої тексти на її засадах, вони додавали до риторичної теорії чимало нового й оригінального. І справа навіть не в наслідуванні тієї чи іншої літературно-книжної, писемної традиції. Слово полеміста, його особистість були тим ферментом, який пов’язував усю цю мішанку” в щось цілісне. Таким шляхом поступово формувалася європейська суб’єктивна проза Нового часу. Розширену, порівняно з античними нормами, риторику використовували як опору для своєї творчості полемісти. І саме за правилами, встановленими в стінах середньовічних університетів, а не за завітами Н.Буало або новочасних секуляризованих теоретиків риторики треба поціновувати їхній творчий доробок, оскільки іншої літературної культури вони, по суті, не знали, а суб’єктивно-поетичну творчість у цілому сприймали з погляду біблійного як забаву. Антично-ренесансний митецький досвід для них тільки-но почав відкриватися. Елементи вільної художньої нарації, як і вільної думки, у полемічній прозі є дуже епізодичними, їх поглинало «суперзавдання» теології, гіпнотизували канонічні ходи думки й інерція традиційних літературних форм, зумовлених риторичними принципами.
Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI початку XVII ст. своєрідне культурно-естетичне явище. У текстових форматах вона репрезентувала провідні соціально-політичні ідеї своєї доби та здобутки вітчизняної літератури, що виборювала своє право бути почутою в культурі. Умови, за яких вона кристалізувалася, спонукали її творців до пошуків відповідних жанрових та стильових стратегій, розширення сфери функціонування як засобу соціальної комунікації в загальнокультурному контексті, який і регулював комунікативні властивості полемічної публіцистики, значення якої полягало не в конкретному інтелектуальному змісті, а в тому, що вона стимулювала інтелектуальний розвиток в Україні. Протягом раннього періоду полемічні дебати між католиками, уніатами, протестантами й православними створили клімат, який уможливлював процвітання Києво-Могилянської колегії» [719, 174]. Це, в свою чергу, сприяло суттєвому оновленню тематичної парадигми вітчизняного письменства, структурною єдністю якого була полемічно-публіцистична проза з її жанровим розмаїттям та унікальним впливом на реципієнтів.
Безперечно, функціонування полемічно-публіцистичних текстів при їх становленні (кінець XVI початок XVII ст.) й на сьогоднішньому етапі багатьма вимірами відрізняються, однак при їх аналізі уявнилися ключові, найстійкіші риси, які дозволяють твердити про її модифікацію в наступні періоди.
Серед усіх згаданих параметрів, які дають уявлення про українську полемічно-публіцистичну прозу кінця XVI початку XVII ст. як самобутній тогочасний жанр було те, що вона йшла назустріч новим ідеям, новій традиції, новій культурі, стала тим чинником, що породив нові художні засоби, що проектувалися на будь-яких читачів, адаптувала не завжди зрозумілі поняття, що існували в історично-літературній традиції, до комунікації із будь-яким середовищем. І тому сьогодні із перспективи століть можна твердити, що українська публіцистика кінця XVI початку XVII ст. стала одним із тих жанрів у давньому українському письменстві, який започаткував важливі зміни в інтелектуальному і культурному житті українців і рефлексував у подальшій літературній традиції та суспільному житті.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамова Н.Т. Коммуникация и традиция // Философия науки. Научное издание по философии, методологии и логике естественных наук / Рос. Акад. Наук. М.: Ин-т философии РАН, 2000. Вып. 6. С. 6583.
2. Абрамович С. Біблія як форманта філологічної культури / Київський національний торговельно-економічний університет. К.: КНТЕУ, 2002. 230 с. - Бібліогр.: с. 223228.
3. Абрамович С. Мелетій Смотрицький та проблеми філологічної культури бароко // Українська література XVIXVII ст. та інші слов’янські літератури: Зб. наук. праць. К.: Наукова думка, 1984. С. 137160.
4. Абрамович С.Д., Чікарькова М.Ю. Мовленнєва комунікація. К.: Центр. навч. літер., 2004. 472 с. Бібліогр.: с. 422432.
5. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика. Львів: Світ, 2001. 238 с.
6. Августин, иеромонах. Полемические сочинения против латинян, написанные в русской церкви в XIXII вв. // Труды Киевской духовной академии. 1867. Июль. - С. 352420; Сентябрь. - С. 461521.
7. Аверий, архиеп. (Таушев). Руководство по гомилетике. М.: Изд-во Православного Свято-Тихоновского Богословского института, 2001. 143 с.
8. Аверинцев С.С., Андреев М.А. Каспаров М.Л., Гринцер П.А., Михайлов А.В. Категории поэтики в смене литературных епох // Историческая поэтика. Литературные епохи и типы художественного сознания / РАН, Институт мировой литературы им. М.Горького; Отв. ред. П.А.Гринцер. М.: Наследие, 1994. С. 338.
9. Аверинцев С.С. Византийская риторика. Школьная норма литературного творчества в составе византийской культуры // Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье / АН СССР, Институт мировой литературы им. А.М.Горького; Отв. ред. М.А.Гаспаров. М.: Наука, 1986. С. 1690.
10. Аверинцев С.С. Вступление. Литературные теории в составе средневекового типа культуры // Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье / АН СССР, Институт мировой литературы им. А.М.Горького; Отв. ред. М.А.Гаспаров. М.: Наука, 1986. С. 516.
11. Аверинцев С.С. Плутарх и античная биография. К вопросу о месте классика жанра в истории жанра / АН СССР, Институт мировой литератур им. А.М.Горького; Отв. ред. М.А.Гаспаров. М.: Наука, 1973. 280 с. Библиогр.: с. 261275.
12. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы / АН СССР, Институт мировой литературы им. А.М.Горького; Отв. ред. М.А.Гаспаров М.: Наука, 1977. 320 с.
13. Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературатурной традиции. М.: Школа «Языки русской культуры», 1996. 448 с.
14. Аверинцев С.С. Риторика как подход к обобщению действительности // Поэтика древнегреческой литературы / Отв. ред. С.С.Аверинцев. М.: Наука, 1981. С. 1546.
15. АдриановаПеретц В. П. Древнерусская литература и фольклор. Л.: Наука, 1974. 171 с.
16. Адрианова-Перетц В. П. Очерки поэтического стиля Древней Руси. М. Л.: Изд-во АН СССР, 1947. 188 с.
17. Акопов А.И. Аналитические жанры публицистики: Письмо. Корреспонденция. Статья: Учебно-методическое пособие. Ростов н/Д: Изд-во Института массовых коммуникаций, 1998. 88 с.
18. Акты о церковнорелигиозных отношениях в Западной Руси. 13221648 // Архив ЮгоЗападной России. К., 1883. Ч. І. Т. VІ.
19. Александров О. Старокиївська агіографічна проза XI першої третини XIII ст.: Монографія. Одеса: АстраПринт, 1999. 272 с. Библиогр.: с. 252270.
20. Алексеев А.П. Аргументация. Познание. Общение. М.: Изд-во Московского ун-та, 1991. 149 с. Библиогр.: с. 143148.
21. Алекснетович Н.А. Культурно-просветительская деятельность братьев Зизаниев // Из истории философской и общественно-политической мысли в Белоруссии: Избранные произведения XVI нач. XIX в. Минск: Изд-во АН БССР, 1962. С. 126133.
22. Андреева Г.М. Социальная психология: Ученик для вузов. М.: Аспект Пресс, 2000. 375 с. Библиогр.: с. 370374.
23. Аникин А.Б. Лексика устной речи в современной публицистике // Средства массовой информации в современном мире. Материалы межвузовской научно-практической конференции (2425 апреля 2002 г.): Сб. науч. тр. СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 2002. С. 129149.
24. Анкерсмит Ф. Нарративная логика. Семантический анализ языка историков / Пер. с англ. О.Гавришкиной, А.Олейникова. М.: Идея-Пресс, 2003. 360 с. Библиогр.: с. 353360.
25. Аннушкин В.И. История русской риторики: Хрестоматия: Учебное пособие. М.: Флинта-Наука, 2002. 413 с.
26. Аннушкин В.И. Первая русская «Риторика».М.: Знание,1989. 63 с.
27. Античная поэтика: Риторическая теория и литературная практика / АН СССР, Институт мировой лит-ры им. А.М.Горького; Отв. ред. М.Л.Гаспаров; М.: Наука, 1991. 256 с.
28. Антонович В.Б. Історія Великого княжества Литовського: Від найдавніших часів аж до упадку удільної системи в Литов­ській Русі. — Тернопіль, 1887. 207 с.
29. Анушкин А.И. Во славном месте Виленском: Очерки из истории книгопечатания. М.: Искусство, 1962. 171 с., с илл.
30. Анушкин А.И. На заре книгопечатания в Литве. Вильнюс: Минтис, 1970. 196 с., с илл.
31. Анушкин А.И. Рассказы о старых книгах: Поиски, находки, загадки. - 2-е испр. изд., М.: Книга, 1979. 128 с., с илл.
32. Апресин Г.З. Ораторское искусство. М.: Изд-во МГУ, 1978. 278 с.
33. Аргументация в публицистическом тексте: (жанрово-стилистический аспект): Учебное пособие по курсу «Журналистское майстерство» / Отв.ред. Л.М.Майданова. Свердловск: Изд-во Урал. университета, 1992. 244 с.
34. Аристотель. Аналитика первая и вторая. Л.: Госполитиздат, 1952. 439 с.
35. Аристотель. Риторика. Поэтика. М.: Лабиринт, 2000. 224 с.
36. Архангельский А.С. Очерки из истории западнорусской литературы XVIXVII в.в.: Борьба с католичеством и западнорусская литература конца XVI первой половины XVII в. М., 1888. 166 с.
37. Асмус В.Ф. Учение логики о доказательстве и опровержении. М.: Госполитиздат, 1954. 88 с.
38. Бабич С. Епістемологічна візія Мелетія Смотрицького // Виховання молодого покоління на принципах моралі: Зб. наук. праць. Острог: Острозька академія, 1997. С. 3034.
39. Бабич С. Міфологема мандрів як пошуки оновлення (в «Апології переґринації до країв східних» Мелетія Смотрицького) // Слово і час. - 2001. № 10. С. 2233.
40. Бабич С. Модус містифікації в поетиці «Треносу» Мелетія Смотрицького // Літературознавство: Матеріали IV конгресу Міжнародної асоціації україністів. Одеса, 2629 серпня 1999 р. / Упорядник і відповідальний редактор О.Мишанич. К.: ТОВ «Видавництво «Обереги». Книга 1. - С. 7683.
41. Бабич С. В. Творчість Мелетія Смотрицького у контексті раннього українського бароко: Автореферат дис. канд. філ. наук / Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України. К., 2002. 20 с.
42. Бантышъ-Каменский Н. Историческое известие о возникшей въ Польше унии. Москва, 1805. 235 с.
43. Барокко в славянских культурах: [Сб. ст..] / АН СССР, Ин-т славяноведения и балканистики. М.: Наука, 1982. 351с.
44. Барт Р. Введение в структрный анализ повествовательных текстов // Французская семиотика: от структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К.Косикова. М.: Издательская группа «Прогресс», 2000. С. 196238.
45. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Пер. с фр. С.Н.Зенкин. М.: Изд. Груп. «Прогресс», «Универс», 1994. 616 с.
46. Барт Р. Мифологии / Пер. с фр. Сергей Зенин. М.: Изд-во им. Сабашниковых, 2000. 314 с.
47. Барт Р. Система моды. Статьи по семиотике культуры / Пер. с фр., вст. ст. и сост. С.Н.Зенкин. М.: Изд-во Сабашниковых, 2003. 512 с.
48. Баткин Л.М. Итальянский гуманистический диалог XV века. Выражение стиля и мышления в структуре жанра // Из истории культуры средних векав и Возрождения / Отв. ред. В.А.Карнушин. М.: Наука, 1976. С. 175221.
49. Бахтин М.М. Вопросы литературы и естетики: Исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. 502 с.
50. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
51. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. М.: Художественная литература, 1986. 541 с. Бібліогр.: с. 532534.
52. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Советская Россия, 1979. 318 с.
53. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М.: Художественная литература, 1990. 542 с. Бібліогр.: с. 537542.
54. Безменова Н.А. Очерки по теории и истории риторики. М.: Наука, 1991. 215 с. Бібліогр.: с. 208214.
55. Березин В.М. Сущность и реальность массовой коммуникации. М.: Российский ун-т Дружбы народов, 2002. 183 с.
56. Березина В.Г. История слов «публицист» и «публицистика» // Вестник Ленинградского университета. 1971. № 20. С.15 -21.
57. Библейская энциклопедия. Б. м.: Российское библейское общество, 1995. 352 с.
58. Библейская энциклопедия. (Репринтное издание). М.: ТЕРРА, 1990. 902 с.
59. Біблія і культура: Збірник наукових статей. Випуск 1 / Відп. ред. А.Є.Нямцу. Чернівці: Рута, 2000. 243 с.
60. Біблія. Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. Українське Біблійне Товариство, 1991.
61. Білецький О. І. Від давнини до сучасності. Збірник праць з питань української літератури. Вибрані праці: В 2-х томах. [Передмова М.Гудзія] К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1 503 с.
62. Білецький О. І. Перекладна література візантійськоболгарського походження // Білецький О. І. Зібрання праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т. 1. Давня українська і давня російська літератури. С. 123187.
63. Білецький О.І. Полемічна література. Іван Вишенський // Білецький О. І. Зібрання праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т. 1. Давня українська і давня російська літератури. С. 264276.
64. Білецький О. І. Стан і проблеми вивчення давньої української літератури // Білецький О. І. Зібрання праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т.1. Давня українська і давня російська літератури. С. 108127.
65. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVIIXVIII ст. (Нариси з історії українського мистецтва). К.: Мистецтво, 1981. 159 с. з іл.
66. Біловус Л. Теорія інтертекстуальності: становлення понять, тлумачення термінів, систематика. &