ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ – ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ : Пантелеймон Кулиш - ИССЛЕДОВАТЕЛЬ УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ



  • Название:
  • ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ – ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
  • Альтернативное название:
  • Пантелеймон Кулиш - ИССЛЕДОВАТЕЛЬ УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
  • Кол-во страниц:
  • 186
  • ВУЗ:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМЕНІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
  • Год защиты:
  • 2002
  • Краткое описание:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
    ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМЕНІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА


    На правах рукопису
    Владимирова Валентина Миколаївна

    УДК 821.161.2.0918”

    ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

    10.01.01 українська література

    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    кандидата філологічних наук


    Науковий керівник
    Бондар Микола Пантелеймонович,
    кандидат філологічних наук,
    старший науковий співробітник
    Інституту літератури
    імені Т.Г. Шевченка НАН України





    Київ 2002







    ЗМІСТ





    Вступ





    С. 3




    Розділ І


    Філософські та естетичні погляди П. Куліша ..


    С. 20




    Розділ ІІ


    Українська словесність ХІІ початку ХІХ століть крізь призму Кулішевої історико-літературної концепції: критерії та оцінки ....




    С. 47




    Розділ ІІІ


    Літературно-критична діяльність митця та його бачення розвитку нової літератури ..



    С. 88




    Висновки





    С. 159




    Список використаних джерел ..


    С. 174






    ВСТУП

    Пантелеймон Куліш (1819-1897) одна з центральних постатей українського літературного процесу ХІХ століття, взагалі української культури цієї доби. Письменник, який виступав практично в усіх родах і жанрах літератури (поет, прозаїк, драматург), вчений у багатьох царинах знання (історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, літературознавець), журналіст, видавець, громадський діяч, Куліш вніс величезний вклад у духовний розвиток нації свого часу. Його багатогранна й невтомна діяльність, що тривала більш ніж п’ятдесят років, була безпосередньо пов’язана із етапом боротьби нації за свою культурну самобутність, а далі й політичну незалежність, прислужилася у формуванні національної самосвідомості українства.
    Варто придивитися, писав Є.Маланюк у 1947 р., у 50-ті роковини смерті великого українського діяча, скільки творчих починів залишив нам Куліш у спадщину, скільки починів з телескопічною, майже, перспективою. А скільки глибоких думок розкидано в його не конче систематичних (тим більше систематизованих нащадками) писаннях з різних ділянок і на різні теми, думок, унятих часом у справжню бронзу, що витримає віки (серед скарбів землі голота гола” або над серце в мене висоти нема”), думок, що кидають яскраве світло в найтьмяніші закути націопсихології чи націоісторіософії” [108, 309].
    Значна частина творчого набутку Куліша залишається дієвою й живою сьогодні, пропонуючи зразки і способи постановки тих чи інших художніх, історіософських, історико-літературних тощо проблем, відповідно багатству граней Кулішевої творчості, виступає живильним імпульсом сучасного розвитку знання про духовність України і, будучи суголосною сьогоденню, перебуває в центрі творчих суперечок, без яких немає руху вперед.
    Фактом відомим і загалом безсумнівним є те, що й сама творча спадщина П.Куліша в багатьох своїх моментах суперечлива. Для сучасників письменника, та й цілого ряду пізніших дослідників ця суперечливість нерідко видавалася найголовнішою характеристикою його діяльності, взагалі творчої постаті. ...Кулиш всю жизнь искал новых дорог, сгорал страстью сказать какое-то великое слово. В данный момент твердо уверенный в правоте своего суждения, он тем не менее вскоре отвергал его, чтобы опять с такой же самоуверенностью отстаивал какое-нибудь другое. Эти колебания составляли трагедию его жизни, но вносили фермент в литературную жизнь Украины; в критических произведениях Кулиша, при многих несправедливых и односторонних суждениях, затрагивались верные и глубокие мысли, не падавшие даром на украинскую почву” [161, 122]. Справді, те, що пізніші критики називали хитаннями”, суперечностями” П.Куліша тощо, вочевидь могло виступати додатковим джерелом його пошуків, загального руху; і все ж, гадаємо (і з’ясуємо далі у сфері Кулішевої літературно-дослідницької діяльності), постулат про суцільну суперечливість Куліша (тривалий час культивований у кулішезнавстві) є перебільшеним у своєму змісті.
    Серед занять, у яких здобувала безпосередню реалізацію Кулішева ідея України і вповні виявила себе пристрасть палкої душі письменника, слід назвати історико-літературну науку. Вона входила складовою в культурософську (культурницьку”) концепцію П.Куліша, вимічала ту ділянку, на якій він вів особливо активну роботу по відродженню (а часами це розумілось ним і як нове зародження) духовності нації. Відразу слід підкреслити, що історико-літературна (як і літературно-критична) діяльність П.Куліша виступала елементом більш широкої культурницької системи, в межах якої була співвіднесена із Кулішевими дослідами в галузі історії, фольклору, етнографії, мовознавства тощо. Співвідносна ця діяльність і з художньою творчістю самого Куліша, що мала значення немовби практичного втілення ряду його ж власних ж естетичних положень. У цьому плані взяті разом художня творчість, істориколітературні розвідки, літературно-критичні виступи, до того ж у контекстному оточенні філософських, естетичних, етичних, історіософських тощо поглядів автора становлять те, що можна б назвати Кулішевою літературною концепцією.
    У всіх цих ширших і вужчих співвіднесеннях, невіддільних від багатогранності Кулішевої особистості, розгляд діяльності Куліша як дослідника української літератури а саме це і є темою даної роботи з необхідністю, на нашу думку, включає три основних, взаємопов’язаних аспекти: історико-літературний, літературно-критичний, загально-естетичний.
    Свого часу один з авторитетних учених, знавець творчості й наукової діяльності П.Куліша, ведучи мову про літературний процес першої половини й середини XIX ст. та проблеми його синхронного осмислення, зазначав: ...новонародженій критиці (Бодянський, Костомаров Метлинський, пізніше О.Котляревський, Куліш та ін.) доводилося зразу ж правити й за історію письменства. Так багато перед очима пройшло з літературного життя не оціненим і не зазначеним навіть, такі ще хисткі були літературні погляди не то на українські твори, а на саме письменство в цілому, що неминуча була потреба, торкаючись сучасности, обертатись до минулого, підбивати підсумки й підводити ґрунт під письменство, минулим поясняти сучасне, оціню­ючи за одним заходом й літературні події з того минулого. Тим-то перші спроби української критики раз-у-раз на історичному стоять ґрунті, огляд літературного життя попереджують оглядом літературного руху в минулому і в йому вишукують підстав та ґрунту для молодого письменства” [45, 1530-1531].
    Слід, однак, звернути увагу, що це, цілком слушне спостереження С.Єфремова про, сказати б, вимушеність” і запрограмованість звернення перших українських літературних критиків до матеріалу історико-літературного не знаходить продовження в його статті. Не знаходить воно скільки-небудь суттєвого розгортання і в роботах інших дослідників, у полі зору яких була діяльність Куліша-літературознавця. З подивом доводиться сьогодні констатувати, що в чимало­му масиві такого плану робіт П.Куліш постає майже виключно як літературний публіцист, як літературний критик, який спрямовував увагу на свою літературну сучасність і боровся за певне, його планами намічене спрямування української літератури, але аспект суміжний, аспект історико-літературний (без якого неможливе цілісне бачення П.Куліша як дослідника української літератури), цей аспект досі, по суті, залишається поза увагою.
    Так, переважно саме іпостассю літературного критика фігурує Куліш у мо­нографічних нарисах, присвячених його життю й творчості, де містяться розділи й фрагменти про його літературознавчу діяльність (Б.Грінченко, В.Шенрок, О.Маковей, Д.Дорошенко, І.Ткаченко, Є.Кирилюк, І.Пільгук), у спеціальних оглядах його літературно-критичної діяльності чи відповідних розвідках (М.Максимович, С.Єфремов, П.Рулін, А.Ковалевський, І.Теліга, М.Бернштейн, Є.Нахлік, Т.Дзюба), у монографіях та статтях іншого тематичного спрямування, в яких так чи інакше порушуються питання літературознавчої діяльності Куліша (О.Пипін, І.Франко, В.Маяковський, В.Щурат, В.Данилов, М.Возняк, В.Петров, А.Животко, Ю.Шерех та ін.). Безперечно, всі ці дослідження містять великий науковий матеріал, значний масив спостережень і висновків, на які автор даної роботи намагається опиратись, роблячи спробу узагальнити їх і розвинути, а також осмислити здебільшого в аспекті Куліш як історик літератури” та в цьому ж аспекті доповнити власними міркуваннями. Ще раз хотілося б підкреслити: цих два аспекти суміжні, взаємоперехрещувальні, один від іншого невіддільні, і все ж між ними існує певна відмінність як у матеріалі літературознавчої діяльності, так і в методиці” [150, 56-65], як з боку суб’єкта цієї діяльності, так і з боку пізнішого дослідника, який цю діяльність намагається осмислити.
    Погляд на Куліша як на дослідника української літератури, підхід, у якому в єдності представлено обидва зазначених аспекти, здатен, на нашу думку, забезпечити ширше бачення всієї творчої постаті цього літератора, в тому числі й поглибити розуміння його літературно-критичної (як і публіцистичної) діяльності, а також привнести нові деталі й відтінки розуміння в аналіз його історіософських, етнографічних, фольклористичних та ін. наукового профілю праць.
    Розглядувана саме в плані єдності історико-літературної та літературно-критичної діяльності, базованої на широких філософсько-естетичних підвалинах, тема Куліш як дослідник української літератури” видається у належній мірі новаторською для сучасного кулішезнавства і, зважаючи на значення спадщини Куліша в сучасному культурному житті нації, важливою й актуальною. Враховані у цій темі складові визначили й структуру даного дослідження.
    Як і вся загалом діяльність письменника, його робота в царині історії української літератури мала тривалий часовий протяг: від початку 40-х років до старечих років життя. Виразно своєрідна історико-літературна платформа П.Куліша (про генезу й особливості якої скажемо далі) починає вироблятися фактично уже з перших його пи­сань: уже передмова й прозовий вступ до поеми Україна” (1843), Ответ г. Сенковскому на его рецензию Истории Малороссии” Марке­вича” (1843), передмова до статті М.Грабовського про українські повісті Гоголя (1846) та інші ранні праці дають перший матеріал для розлогої (як вона далі виявилася) Кулішевої розмови про літе­ратуру. Судження, що можуть бути використані в розгляді історико-літературних поглядів Куліша, в роботі по їх цілісній, можливо, системній реконструкції, знаходимо в багатьох друкованих виступах автора упродовж усього його творчого життя, аж до останніх, таких приміром, як Лист до Павлика у відповідь на його статтю Куліш та Крашевський” (1892), Переднє словце” до третього видання Досвіток” (опубл. 1899), дві передмови до перекладу Чайльд-Гарольдової мандрівки” Байрона (опубл. 1905) тощо.
    Певна річ, довготривала й потужна літературно-дослідницька діяльність П.Куліша здійснювалася в перегуку з літературознавчою, філологічною думкою, що розвивалася того часу в Україні. Посівши роль чи не найзначнішого для своєї доби дослідника літератури, П.Куліш, зрозуміло, на цьому полі не був самітнім. Уже й на початок його діяльності контекст українських історико-літературних дослід­жень певною мірою творився. Першою вагомою спробою в цьому плані слід, очевидно, вважати відому розвідку М.Костомарова Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке” (опубл. в Молодику на 1844 год”, 1843); поодинокі, спорадичні починання по осмисленню тогочасного стану новостворюваної української літератури здійснюються О.Бодянським (в його рецензії на Малороссийские повести” Г.Квітки-Основ’яненка, опублікованій 1834 р.), Є.Гребінкою, О.Афанасьєвим-Чужбинським, Ф.Євецьким та ін., не значні розмахом спроби історико-літературного синтезу належать і західноукраїнським діячам І.Вагилевичу (Замітки о руській літературі”, 1848) та Я.Головацькому (Три вступительниє преподаванія о руській словесності”, 1849). 1861 р. у Варшаві надрукована История русской литературы” П.Петраченка, що містить також і короткий (щоправда, дуже схематичний і невиважений) нарис україн­ської літератури, багато місць якого (це помітив уже тогочасний її рецензент) [113] становлять собою перефразування відомих до того часу праць Куліша. Протягом 40-60-х років з’являється ряд синтетичних історико- літературних досліджень російських вчених (О.Никитенко, С.Шевирьов, О.Пипін, М.Сухомлинов, М.Тихонравов), у яких в обсязі літератури російської розглядаються літературні явища давньої української літератури. Згодом російський же дослідник І.Прижов у праці Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век” (Вороніж, 1869) робить спробу повернути” українській літературній історії її питомий набуток. У 1865 р. виходить у світ Обзор славянских літератур” О.Пипіна та В.Спасовича (перший, нарисовий варіант їхньої Истории славянских літератур”), де знаходиться місце нарисові про українську літературу в істо­ричному розрізі.
    У цьому, окресленому вище, контексті сукупність праць, створених П.Кулішем (переважна більшість з них у 40-60-х роках) і присвячених питанням історичного розвитку української літератури, справляє помітне враження (що відзначали уже І.Франко, О.Маковей, С.Єфремов), обсягом і внутрішнім масштабом вивищуючись над працями інших дослідників.
    Час, відразу після перших виступів у пресі, став для Куліші періодом заглиблення в українську історію, наслідком якого стало написання романів Михайло Чарнишенко” та Чорна рада”. Більше історіографічний, ніж суто історико-літературний характер має першопублікація Летописи Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и о междоусобицах, бывших в Малой России по его смерти”, здійснена П.Кулішем (із його ж передмовою) 1846 р. в збірнику праць Московського університету Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских”. Деякий час історико-літературні зацікавлення митця до проблем літератури власне української (україномовної, нової”) мають відношення опосередковане і в певних, більш вузьких аспектах; серед праць цього періоду слід відзначити впорядкований Кулішем збірник Украинских народных преданий” (1847), реферат История испанской литературы по Тикнору” (Отечественные записки”, 1852), брошуру Несколько слов о Гоголе” (1852) та цьому ж письменникові присвячені публікації Несколько черт для биографии Николая Васильевича Гоголя” (Отечественные записки”, 1852), Опыт биографии Николая Васильевича Гоголя” (Современник”, 1854) тощо. Предметом Кулішевого безпосереднього розгляду українська словесність стає з видання у 1856 та 1857 роках першого та другого томів Записок о Южной Руси”, де вміщено цілий ряд зразків народної оповідної прози з Кулішевими коментарями, а також передмова до анонімно на той час публікованої поеми Т.Шевченка Наймичка” (великий поет відбував покарання на засланні, і його ім’я було заборонене для згадування). Певний стосунок до цього кола питань має Кулішів коментар О думе-сказании про морской поход старшого князя”-язычника в христианскую землю” (про твір, що був опублікований поетом О.Шишацьким-Іллічем в Черниговских губернских ведомостях” 1856 р.) та Граматка” Куліша, видана 1857 р.
    Проблеми історії та сучасного стану української літератури починають займати центральне місце в наукових захопленнях Куліша, починаючи з 1857 р. У цей час в журналі Русская бесіда” (Москва) завершилась публікація повного (і наново доопрацьованого автором) російськомовного тексту роману Черная рада”; водночас окремим виданням у санкт-петербурзькому видавництві виходить Чорна рада” українською мовою. Обидві ці публікації підсумував авторський Эпилог к Черной раде”, озаголовлений : Об отношении малороссийской словестности к общерусской”. У цій роботі Куліш вперше для себе (а у взятому тут масштабі і вперше у вітчизняній літературознавчій думці) ставить питання про право існування малороссийской словесности”, яка єдино здатна слугувати для найбільш адекватного изображения малороссийских преданий, нравов и обычаев” [86, 458], щоправда, розглядаючи при цьому малороссийскую словесность” як складову частину общерусской”, а язык” народу Южной России” як орган русского чувства и русской мысли” та роблячи ряд інших політично-ідеологічних застережень, не слід забувати, що П.Куліш на цей час усього рік як одержав дозвіл друкуватися, після обструкцій, пов’язаних з його участю в Кирило-Мефодіївському товаристві. До 1857 р. належить журнальна стаття Куліша Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги Народні оповідання” Марка Вовчка”, де думки попередньої праці доповнені коротким оглядом нової української літератури уже із згадкою імені Т.Шевченка та передмова до вказаного видання (книга фактично вийшла наприкінці 1857 р., проте на титульній сторінці зазначено 1858”, звідси різнобій у критичній літературі в датуванні як цієї книги, так і передмови Куліша); до 1858р. брошура Гр. Квітка-Основ’яненко і його повісті. Слово на новий виход Квітчиних повістей”; до 1859 р. розвідка Климентий, украинский стихотворец” (стала згодом основою розділу про Климентія Зіновієва в Обзоре украинской словесности”).
    Особливо інтенсивною діяльністю П.Куліша як історика літератури та літературного критика (у багатьох моментах як за об’єктом, так і за методологією дослідження ці іпостасі розділити неможливо) була у 1860‑1862роках, на які припадає вихід альманаху Хата” (1860) та видання журналу Основа” (1861-1862). У цей період на сторінках зазначених видань з’являється друком понад тридцять більших чи менших обсягом праць Куліша-літературознавця. Серед них необхідно відзначити такі, як передмова до альманаху Хата” (Переднє слово до громади. Погляд на українську словесность”), писаний російською мовою й друкований у кількох номерах Основи” Обзор украинской словесности”, що включає в себе чотири нариси (Климентій”, Котляревский”, Артемовский-Гулак”, Гоголь как автор повестей из украинской жизни”), програмні статті Характер и задача украинской критики”, Простонародность в украинской словесності”, третій Лист з хутора” (Чого стоїть Шевченко яко поет народній”), Ответ московскому Дню”...” та Ответ на письмо с юга” (обидва про потребу самобутнього розвитку української літератури), промови на похоронах та при відзначення річниці смерті Т.Г.Шевченка тощо. Саме ця, з 1857 по 1862 рік, діяльність історика літератури та літературного критика визначила основне в естетичних поглядах П.Куліша, а разом із фактами художньої творчості цього періоду (роман Чорна рада”, збірка поезій Досвітки” та ін.) зробила його чи не центральною постаттю в українському літературному житті середини XIXст. Поет і прозаїк, етнограф і критик, видавець, літературний ініціатор, він причетний до всіх помітних літературно-громадських заходів 40-х рр. і відіграє головну роль наприкінці років 50-х та на початку 60-х” [57, 185].
    Після закриття Основи” митець певною мірою ослаблює свою участь в українському літературному процесі; у 1864-1867 роках живе у Варшаві як державний чиновник, потім виїздить за кордон, де, зокрема, зав’язує стосунки з галицькими літературними діячами. Деяка частина його історико-літературних та критичних виступів цієї пори зініційована прагненням заявити свою позицію у питаннях, що розглядались на сторінках галицької періодики. Таким чином постають праці Жизнь Кулиша” (Правда”, 1868), Нарис історії словесності русько-української. Погляд на занедбаннє народньої мови” (Правда”, 1869), Гадки при святкуванню осьмих роковин Шевченкової смерті (у Відні)” (Правда”, 1869), Погляд на усну словесність українську” (Правда”, 1870), Хуторская философия и удаленная от света поэзия” (СПб., 1879), Історичне оповіданнє” та Зазивний лист до української інтеліґенції” (обидва твори у складі збірки Хуторна поезія”, Львів, 1882). Окремі праці історико-літературного характеру, переважно спогади, з’являються пізніше в російській періодиці: Поэт Шевченко в полном расцвете (Из воспоминания)” (Труд”, 1881), Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове” (Новь”, 1885).
    Неабияке значення для з’ясування естетичних, історико-літературних та літературно-критичних поглядів П.Куліша має його обширне листування. Публікація листів розпочалася ще за життя письменника (наприклад, Письма к О.М.Бодянскому” в журналі Русский архив” 1892 р. чи Лист до В.Ганки” у Франковому Житі і слові” 1895 р.). По смерті Куліша масштаби такої публікації вражаючі; думки, висловлені письменником у листах, стають дієвим фактом літературного життя, завдяки обнародуванню побільшується їх впливова сила в окресленому автором аспекті розуміння літератури (і, ясна річ, не тільки літератури), у визначенні шляхів національного культурного розвитку. У величезному масиві Кулішевого листування (досі іще до кінця не освоєному) важливі міркування й оцінки у проблематиці, що становить інтерес даної роботи, містяться в окремих листах, адресованих до Т.Шевченка, М.Костомарова, І.Срезневського, О.Бодянського, М.Максимовича, Я.Кухаренка, О.Стороженка, М.Вілінської-Маркович, О.Кониського, Я.Головацького, О.Барвінського, В.Барвінського, О.Партицького, С.Носа, Д.Каменецького, І.Хильчевського, Г.Галагана, В.Тарновського, М.Юзефовича, О.Вересая, Г.Данилевського, П.Плетньова, С.Аксакова, М.Грабовського та інших. Думки, висловлені в цих листах, допомагають суттєво розгорнути, а то й уточнити ті наукові, критичні, публіцистичні положення, які П.Куліш заявляв публічно своїми друкованими працями.
    До розгляду постаті Куліша як дослідника української літератури опосередковане, а іноді й пряме відношення мають також окремі художні тексти письменника, в яких містяться його судження, нерідко афористично-поетичні формою, із цих питань, наприклад, поема Грицько Сковорода” та Куліш у пеклі”, деякі із полемічних віршів збірки Дзвін”.
    Характерною рисою П.Куліша є те, що діяльність літературного критика, теоретика й історика літератури у нього була поєднана з видавничою справою стосовно творчості українських письменників (Г. Квітки-Основ’яненка, М.Гоголя, Марка Вовчка, Т.Шевченка), з організацією літературного процесу (Записки о Южной Руси”, альманах Хата”, журнал Основа”, обширне листування) та з власною художньо-літературною практикою. У літературно-критичній діяльності П.Куліша відбилися також його багатогранні інтереси історика, фольклориста, публіциста, філософа.
    Як уже зазначалося, в середині 50-х років, коли настало деяке полегшення в режимі заснування періодичних видань у Росії, П.Куліш у 1856-1857 рр. видав два томи Записок о Южной Руси”. У них, крім фольклорно-етнографічних матеріалів і розвідок, були надруковані й твори Т.Шевченка (Наймичка”) та П.Куліша (Орися”). Шевченко настійно радив видавцеві зробити Записки” постійним періодичним виданням, пропонуючи при цьому свою допомогу.
    Не діставши дозволу на видання Журнала словесности и истории, этнографии и сельского хазяйства”, Пантелеймон Олександрович запланував серію альманахів, із яких вийшов лише один Хата” (Петербург, 1861 р.) При активному сприянні Куліша невдовзі після Хати” народився в його друкарні перший український громадсько-політичний і літературно-мистецький щомісячник Основа” (1861‑1862рр.) за редакцією В.Білозерського та з активною участю М.Костомарова. Журнал об’єднав навколо себе значне коло українських літераторів і вчених різних ідейно-політичних орієнтацій, що мало позитивне, консолідаційне значення, але водночас зумовило його суперечливий і нерівноцінний зміст, а згодом стало однією з основних причин припинення його виходу.
    В Основі” П.Куліш вів більшу частину редакційної роботи. Там з’явилися його вірші, оповідання, переклади, рецензії, статті. У ньому побачили світ різножанрові твори Т.Шевченка (ліричні поезії, поеми, драма Назар Стодоля”, уривки з Журнала” (щоденника), листи) а також твори Марка Вовчка (Інститутка”, Ледащиця” та ін.), Л.Глібова, С.Руданського, М.Костомарова, О.Стороженка, Ганни Барвінок та ін. З Основою” пов’язані літературні дебюти письменників молодшого покоління В.Кулика, М.Номиса, О.Кониського, М.Чайки та ін.
    З Основою" пов’язаний вагомий розвиток літературно-естетичної думки, становлення української професійної літературної критики і першочергова роль у цьому процесі належить, безперечно, П.Кулішу. До надбань журналу належали ряд його загальних історико-теоретичних статей, розвідок про творчість І.Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, М.Гоголя, Т.Шевченка, а також критико-біографічні огляди, рецензії та анотації поточної художньої і наукової продукції.
    На сторінках щомісячника П.Куліш розгорнув принципову й аргументовану полеміку з реакційною російською періодикою проти шовіністично-нігілістичного ставлення до української літератури, водночас виступаючи й проти проявів примітивізму та графоманства в українській літературі, що компрометували її й псували смаки читачів.
    Таким багатогранним і різножанровим постає вихідний матеріал нашої роботи, її об’єкт дослідження. У наукових і журналістських працях, художніх творах, листах П.Куліша окреслено широку панораму розвитку національної літератури, висунуто на передній план її вузлові проблеми, що стосуються самого її буття, самобутності і перспектив еволюції. Осмислення Кулішем української літератури здійснене в, багатстві конкретних імен та явищ, на широкому історичному протязі від початків письменства”, початкових літописів, Слова о Полку Ігореві”[1], найдавніших народних пісень і дум до фактів літературного процесу 70-80-х років (наприклад, висловлювання про поезію Ю.Федьковича чи спроба редагування повісті І.Нечуя-Левицького Причепа”). Весь цей багатоманітний, розгорнутий у біографічному (письменниковому) часі матеріал сам тепер постає предметом осмислення в українській історико-літературній науці.
    Пантелеймон Куліш безперечно, одне з найбільш досліджуваних літературних явищ (стверджуємо це в цілому”, маючи на увазі те, що інтенсивний і наростаючий потік досліджень в галузі кулішезнавства був штучно перерваний на території радянської України на початку 30-х років втручанням ідеологічних механізмів, і лише в останнє десятиріччя спостерігається очевидне відродження інтересу до цієї визначної постаті). Про письменника написано чимало, і все ж не буде несправедливим сказати, що діяльність його як дослідника української літератури відображена в кулішезнавстві безмірно менше порівняно з оглядами його художньої творчості (особливо в поезії та прозі) й історіографії.
    Тривалий час, за життя Куліша й по його смерті, в українській науці існувало деяке упередження супроти його історико-літературних та літературно-критичних праць. Ще в 1911 році згадуваний уже С.Єфремов пише: Цікаві здебільшого публіцистичні й критичні статті Куліша, хоч і тут прикро іноді вражає читача претензійний тон диктатора, що не літературну роботу виконує, а ніби якісь декрети та маніфести пише” [43, 401]. Втім, зосібна сам С.Єфремов подолав таке уявлення і виступив одним із перших дослідників, хто діяльність П.Куліша як літературного критика обрав об’єктом спеціального розгляду в окремій розвідці [45, 1529]. Він же у пізнішому виданні своєї Історії...” кваліфікував Куліша як першого українського критика в справжньому розумінні цього слова”, котрий не тільки давав критичний перегляд літературного надбання на Україні”, а й пробував визначити межі української критики, поставити перед нею певні завдання, підвести під неї теоретичні основи” [43, 385].
    Окремі міркування про засади та факти діяльності П.Куліша як літературного критика та історика літератури (української) містяться в узагальнюючих працях біографічного та літературно-портретного” характеру, авторами яких є Б.Грінченко (Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності”. Львів, 1900), В.Шенрок (П.А.Кулиш. Биографический почерк”. К., 1901), Д.Дорошенко (П.О.Куліш, його життя і літературно-громадська діяльність”. К., 1918; друге, доповнене видання під заголовком Пантелеймон Куліш” Лейпціг, 1923), І.Ткаченко (П.О.Куліш. Критико-біографічний нарис”. К., 1927). Ті чи інші аспекти зазначеної проблематики стали предметом розгляду у не так уже й численній групі спеціальних робіт. Серед них можна назвати, крім згаданої вже розвідки С.Єфремова, праці В.Міяковського Куліш і Квітка” (ж. Наше минуле”, 1918), П.Руліна Куліш як критик Гоголя” (ж.Книгарь", 1918), В.Щурата Філософічна основа Куліша” (Львів, 1922), А.Ковалівського Критика Основи”: П. Куліш” (у його книзі З історії української критики”. X., 1926), В.Петрова Теорія культурництва” в Кулішевому листуванні 1856-57 рр.” (Записки Історико-філологічного відділу УАН”, кн.ХV. К., 1927), В.Гнатюка Польський літератор М.А.Грабовський і його приятелювання з П.О.Кулішем” (Записки Історико-філологічного відділу ВУАН”, кн. XXI-XXІІ. К., 1928), І.Теліги Куліш критик” (ж. Україна”, 1929), Є.Нахліка Не список з натури”, а самовладний мир”: Естетичні засади Куліша-літературознавця” (ж. Слово і час”, 1994). Особливо помітним у цій проблематиці є доробок М.Бернштейна, що складається з відповідних розділів у його книгах Українська літературна критика 50-70-х років XIX ст.” (К., 1959) та Журнал Основа” і український літературний процес кінця 50-х 60-х років XIXст.” (К.,1959) та розділу Пантелеймон Куліш” у колективній монографії Історія української літературної критики. Дожовтневий період” (К., 1988): для науковця притаманне тут намагання розкрити діяльність П.Куліша із максимальною об’єктивністю, з усією можливою для свого, непростого в ідеологічному сенсі часу толерантністю, хоча не завжди йому це вдається.
    Вже один тільки бібліографічний перелік робіт, присвячених П.О.Кулішеві як літературному критику та історикові літератури, засвідчує, що дослідження цієї проблеми на сьогодні не тільки далеке від вичерпності, а й не поставлене в усій широті, якої вона внутрішньо вимагає. Те ж констатує й останній із названих тут вчених, характеризуючи літературно-критичну спадщину Куліша як складну й суперечливу, досі недостатньо досліджену” [4,123].
    Існує, отже, потреба, щоб у науковій роботі, достатньо значній обсягом (якою може бути дисертація), оглянути всю сукупність фактів, які стосуються Куліша як дослідника української літератури, залучивши до цього всю відому на сьогодні його спадщину, що складається із різножанрових наукових праць, листів, щоденникових записів, фрагментів художніх творів. Окреслену в цих матеріалах панораму розвитку української літератури (а історико-хронологічно вона простирається від княжих часів” до сучасних пізньому” Кулішеві літературних явищ) слід, по можливості, р
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    1858 р. Пантелеймон Куліш із захопленням констатував: ...Озивається рідне, голосне слово наше од Карпат до Есмані рідною голосною мовою і на самих своїх границях оказує мирові могущих речників своїх, пророкующих мирові народну духовну самостайність нашу” [86,499]. Висуваючи перед новою українською літературою завдання націотворчі, Куліш, сам один з найактивніших учасників літературного руху, одна з найяскравіших постатей духовного життя України XIX ст., наполегливо пошукував концептуальної основи, що обґрунтовувала б національний літературний розвиток, забезпечувала б здійснення перспективних завдань. Її необхідною перед­ умовою і важливою складовою мусив бути фаховий філологічний (а водночас історичний, філософський, культурологічний) погляд на українську літературу в усьому її протязі і на всіх стадіях від явищ, що могли означати її зародження, і до найсвіжіших фактів тогочасного літературного життя. Такий погляд погляд ґрунтовний, на тлі епізодичних спроб і підходів колег по письменству вперше представив сам Пантелеймон Куліш. Будучи романістом і оповідачем, поетом і драматургом, лінгвістом і фольклористом, етнографом і істориком (не рахуючи вже видавничої діяльності і справи організації літературного процесу), він виступив і дослідником української літератури, для свого часу найдокладніше (і з оптимістичною орієнтованістю на плідний розвиток у майбутньому) з’ясувавши вузлові моменти її історії, її внутрішньої структури, характерні риси (як визначальні для минулого, так і ті, що повинні набути цю роль надалі), її можливості.
    Діяльність Куліша дослідника української літератури має, на нашу думку, три взаємопов’язані органічно аспекти: історико-літературний, літературно-критичний та теоретичний (теоре­тичне обґрунтування проблем літературного розвитку в Україні). Особливий синкретизм, нероздільність цих аспектів (і, відповідно, іпостасей літературознавчої діяльності) зумовлювалася й самим часом періодом становлення української літератури як нової”, в умовах недостатньої наукової проясненості минулого стану кола явищ, означуваних як українська література” та історичних об­ставин їх існування, в умовах все іще висловлюваних сумнівів” у доцільності постання нової національної літератури мовою, раніше практично не фіксованою у письмі, та боротьби за утвердження цієї літератури.
    Здобутки Куліша є безперечними не тільки в літературно-кри­тичній (про це досі достатньо писалося), а й у історико-літературній царині. Уже в 1894 р., аналізуючи ситуацію в українській філології, яка склалась була на кінець 60-х років XIX ст., І.Франко констатує, що на той час для історії української літератури існувало хіба те, що писав Куліш в Основі” [162,365]. Маємо тут визнання Куліша чи не першим, а до кінця 60-х років чи не єдиним істориком української літератури. І хоча формально таким він не був, і ще до виступу Куліша в літературі спорадично, вряди-годи з’являлися спроби оглядів” української літератури (зокрема, О.Бодянського 1834 р., М.Костомарова 1843 р. тощо; див.: Вступ”), саме Кулішеві в кінці 50-х на початку 60-х років належить ініціатива широкого, детального, комплексного розгляду усього, що належало доти до обсягу української словесності, навіть і не без певних ознак системності.
    Кулішева історико-літературна й літературно-критична концепція починає складатися у 40-х роках XIX ст., очевидно, невипадково співпадаючи з етапом нового рішучого підйому української літератури (поетичні книги М.Костомарова, А.Метлинського, Т.Шевченка, вихід альманахів Ластівка”, Сніп”, Молодик”, Украинский сборник” І.Срезневського, Южно-русский сборник” тощо), активного продовження історіографічної, фольклористичної й етнографічної роботи. За загальним характером естетичних ідей це пері­од розквіту романтизму та його зрілих, пізніх стадій. Разом з тим світоглядні засновки багатьох українських культурологічних сфер (історіософія, етнографія), та й чи­ малого масиву художньої літератури не мають цілковито романтичних характеристик. Це ж можна твердити й стосовно світоглядно-естетичної платформи Куліша. На нашу думку, за параметрами загальноєвропейського духовного руху, на матриці культурних течій ядро” Кулішевих поглядів локалізується приблизно між Просвітництвом і романтизмом.
    Мова йде передусім про положення, в центрі яких перебуває поняття народу”. Згідно них, народ розуміється як якийсь живий індивідуальний організм існування й історія його має певну трансцендентну мету (в планах божественного провидіння); народ же виступає носієм національної ідентичності; є правомірним примат народу над індивідуальністю; не підлягає сумніву уявлення про високі морально-духовні начала народу, зосібна простонароддя. Першовитоки цих та їм подібних ідей відомий дослідник пов’язує з епохою великих географічних відкрить”, тобто, задовго до епохи Просвітництва, а шлях, на якому вони визрівають, вимічає цілою низкою імен мандрівників, географів, проповідників-місіонерів (М.Мартіре, Ж. де Лері, М. де Монтень, Ж.Ф.Лафіто, Дж.Віко та ін.) [71,29-44]. Концентроване, класичне вираження ці ідеї знайшли в працях Й.Г.Гердера, братів Шлегелів, Ф.Шеллінга.
    П.Куліш ентузіастично підхоплює обґрунтоване цими ідеями право кожного окремого народу на самовираження у власній мові, вбачаючи в цьому водночас (і нерозривно з цим) реалізацію покладеного на народ релігійно-етичного завдання. Духовний рух, що відбувся в Європі (зокрема в слов’янському світі) за більш ніж півстоліття, Куліш характеризує: Отсе ж не дурно оживають національності: се народи заявляють перед світом своє право на духовне господарство поруч з іншими народами. Не поети, не філософи, самохіть, по волі незанузданого розуму, оглашають найглибші тайни своєї рідної національності: се народи викидають усякий свою корогов, іззиваючи зо всього світу великодушних на святе діло чоловіколюбства” [86,488].
    Засвоюючи (здебільшого у відповідній інтерпретації опосередковувачів, що не виключає, втім, безпосереднього знайомства з працями німецького філософа) комплекс гердерівських положень та кладучи їх в основу своєї історико-літературної концепції, Куліш привносить і власні акценти, надає ідеям, які сприймає, суб’єктивного витрактування, зумовленого особистим досвідом та національною духовно-культурною ситуацією, в якій розгортав діяльність. Так, дослідник підсилює телеологічний, з релігійним відтінком, мотив у витрактуванні явища національного відродження (в листі до О.Милорадовичівни 1857 р. пише: ... ми частка чоловічества, котру Бог послав у мир на добро всьому роду людському ... в нашій душі повинен обозваться всякий глагол Божий до людей і з тим ра­зом і порив собі вознести голос, яко нація з своєю особою задачею”[1]. У суголосній гердерівським ідеям справі активізації національного життя Куліш (безперечно, великою мірою в силу іще малосприятливих для України історичних обставин середини та третьої чверті XIX ст.) наголошує насамперед, якщо не виключно, на розвиткові літературному: Слово, не що інше, як рідне слово, вернуло нам повагу між народами і нову підвалину під нашу жизнь історичну підкинуло” [86,260], оминаючи таким чином, проблему політичних і громадянських спромог нації. Величезним духовним арсеналом літературного розвитку (незрівнянно більшим, ніж це видавалося Гердерові, за всієї уваги останнього до національного фольклору) Куліш бачить усну народну словесність. А вирішальним засо­бом не лише літературного поступу, але й духовного самоздійснення нації служить для Куліша звернення до живої розмовної (простонародної) мови.
    На таких ідеях, як засвоєних із європейської культурної традиції, так і, значною мірою, сформульованих самостійно, вибудову­ється основа Кулішевої літературно-дослідницької концепції.
    Із своєрідного узагальнення усіх цих складових постає у Куліша критерій народного духу”, з яким дослідник підходить до оцінки літературних фактів, передусім тих, що належать до історії літератури.
    Це поняття самоочевидно заявляє себе у зводі Кулішевих, при­свячених літературі (й не тільки літературі) текстів і, по суті, зцементовує собою літературно-дослідницьку концепцію Куліша. Зу­стрічаємо не раз такі формули, як висліджуваннє духа народнього”, наш дух український”, віршова половина творів народнього духу українського”, творящий дух народу” тощо [78, 416]. Сам автор не залишив спеціального й ґрунтовного визначення цього поняття; у Кулішевій концепції воно дещо невловне й метафізичне”, проте цілком очевидно, що дослідник розуміє під цим певну нематеріальну органічну субстанцію, яка інтегрує в собі вищі дуоховні цінності й характеристики народу й нації, містячи водночас ідею їхнього історичного розвитку (власне, долучення до світової історії).
    Поняття народного духу” для Куліша структурно багатоскладо­ве. Домінантне (але не вичерпне й не самодостатнє) значення має тут жива народна мова. Роблячи це поняття критеріальним у розгляді української літератури, автор пов’язує його, окрім як з на­родною мовою, також із народним художньо-поетичним світосприйнят­тям (знов же таки, закликаючи взоруватись” не тільки на букві”, але й ще більшою мірою на духові фольклору), звичаєвою традицією, з народною (в уявленні Куліша завжди високою) мораллю. Віяннями натуральної школи” в літературі, ранніх ідей філософсь­кого позитивізму (а також, і це чи не найголовніше, стрімким про­гресуванням на час діяльності Куліша комплексу українознавчих до­сліджень) зумовлено появою в Кулішевій концепції одного з най­важливіших творчих принципів принципу історичної та етнографічної істини”. Зазначений принцип від самого початку кореспон­дує з поняттям народного духу”, можливо, навіть інспірований цим поняттям (на що вказує й присутність етнографії” у його формулюванні) і, очевидно, мислився Кулішем на зрізі проблеми мис­тецького представлення народного духу” у художній творчості (при розгляді доробку передусім Гоголя, Котляревського та Квітки-Основ’яненка). Принцип історичної та етнографічної істини” нерозривно пов’язаний з уявленнями Куліша про високий морально-духовний потенціал народу: тільки за умов схвального (позитивного) зображення людини з народу Куліш готовий був визнати за твором вірність дійсності (можемо бачити тут розвиток і загострений вислів творчо-світоглядної установки Квітки-Основ’яненка, для котрого моральний світ простолюдина був аж ніяк не гіршим, а подеколи й переважав моральні устої вищих” верств).
    Основне і первісне розділення, яке випливає з побудованої на понятті народного духу” концепції Куліша, це розділення (і протиставлення) словесності усної (фольклору в його зв’язках з народною звичаєвістю) і старої словесності книжно-писемної. Першу з них Куліш бачить рідною”, першопочатковою, автохтонною на духовних українських землях, друга ж, на його думку, як і відповідна їй схоластична письменна мова”, мала коріння чуже й привнесене, була, за виразом Куліша, болгарщиною” і словом, і змістом. Куліш (не зовсім правомірно) бачить одночасне паралельне і, практично, безконтактне існування цих двох творчо-словесних сфер, зрештою, двох культур і лише за першою з них визнає плідний результат та історичну перспективу у вигляді постання літератури на народно­ розмовній мові (яку зазвичай іменують новою українською літературою”). Дух наш зоставсь позаглушений у живому слові народньому, зазначав Куліш, і об’явивсь недавнього часу писаннями українськими” [84,428].
    Багатьма особливостями Кулішевої літературно-дослідницької концепції зумовлена його загалом сувора оцінка давнього періоду літератури на українських землях. За поодинокими винятками до яких належать Слово о полку Игоревь”, анонімна Вірша про Кирика” та віршова творчість Климентія Зіновіїва (якій в Обзоре украинской словесності” відведено Кулішем становище проміжне між словесністю книжною” і справжньою”) дослідник вважає кількавіковий період побутування книжно-писемної словесності украй малоплідним і в націотворчому, і в художньому, і навіть у морально-духовному планах. Жорстку оцінку дає Куліш найбільш ученому” періодові в розвитку руської словесності” діяльності могилянської академії (XVII ст.), самого Петра Могили (із застереженням про велич звершеної ним праці”, яке, втім, не стосує­ться літературних вправ митрополита) та його наступників, що, як правило, поєднували високий духовний сан із вчено-літературною діяльністю, зокрема Лазаря Барановича. У ряді місць свого історико-літературного корпусу текстів (куди входять і наукові розвідки, і листи, і художні твори) Куліш з великою повагою відзивається про Іоанна Вишенського, Іова Борецького, Григорія Сковороду: про двох перших як про несхитних оборонців православ’я, про Сково­роду як про моральний та інтелектуальний взірець свого часу. Про­те поза межами такого пошанування залишається, у викладі Куліша, художньо-творчий, взагалі літературний аспект їх писань, більше того Куліш скрушно і не без деякого докору мовить про слово” (але не діло”, протиставлене йому) Сковороди.
    Не випадає констатувати жодних суперечностей” у оцінюванні Кулішем масиву давньої літератури, навпаки, можна твердити, що Куліш в усіх текстах, які цього стосуються, здійснює це з твердою, навіть, може, догматичною послідовністю, його оцінку багато в чому визначило те, що він не знаходив народного духу” ні в письмен­ників церковних ієрархів, ні у простих книжників”, котрі нама­галися творити писемність на теренах України у ХІ‑XVIIIст. Така оцінка давньої літератури Кулішем мала, як нам видається, також і публіцистично-полемічний характер, якоюсь мірою, ймовірно, навіть диктувалася культурними обставинами середини XIX ст., коли все іще залишала актуальною боротьба за нову українську літературу: такий вирок схоластичній” словесності покликаний був прийомом від супротивного” заохотити справу створення справжньої”, жи­вої” літератури, в якій відбилися б насущні інтереси нації і часу, яка була б близькою широким масам. Цю живу справу і цю живу, емоційно повновагу літературу, що творилася. Куліш (полемізуючи з ба­гатьма колегами-вченими, хоч мав він і невелике коло однодумців) не бажав ставити на один щабель із академічними”, кабінетними роз­глядами забутих стародруків і манускриптів.
    Проблема народної етики (зауважмо: зовсім не мовна проблема!) висунута Кулішем на передній план у дослідженнях творчості І.Котляревського та М.Гоголя.
    Найвищі досягнення української літератури нового періоду Куліш пов’язує з творчістю Квітки-Основ’яненка та, особливо, Шевченка. Удвох вони, пише дослідник, заправили нашу словесность віковічною силою і назнаменували їй правий і далекий путь” [86,505]. Їхню творчість Куліш вважає у найповнішій мірі відповідною критеріє­ві народного духу”, такою, що внесла цілком нове розуміння жит­тя народу в літературу. ... Теперь от писателя сцен из народного быта требуется такой внутренней связи автора с народом, которая на каждом шагу видна в произведениях Квитки и Шевченка” [92,87]. При цьому Куліш чи не в кожній статті настійно вказує на фундаментальну основу їхнього творчого здобутку зростання із народ­ного слова (Квітка переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко поезію народної пісні” [86,505]), що, в очах Куліша, може служити переконливим вказанням на шлях подальшого простування української літератури.
    Творчість Шевченка, яку Куліш бачить найвищим здобутком не лиш української літератури, а й усієї української історії, ре­зультатом багатовікового визрівання мовних спромог народного ду­ху”, постає окресленням нових горизонтів, на які вийшла нація. Шевченко, воздвигши з упадку голосну мову українську, назнаменав широкі границі нашому духу народному” [86,260].
    Високу оцінку дав Куліш Народним оповіданням” Марка Вовчка, називаючи їх автора третім” за знаменням (після Шевченка та Квітки-Основ’яненка) письменником у сучасній йому українській літературі. Это самая современная, самая нужная теперь книга, зазначав він у статті, що супроводжувала появу збірки оповідань. Г. Марко Вовчок вводит нас в познание характера и жизни народа, и в то же время он наполняет нашу душу теплотой чувства, дышащей в каждом его слове” [86,484]. Разом з тим дослідник ставив під сумнів належний рівень творчої самостайності” автора Народних опові­дань”. Не можемо не вбачати тут несприйняття Кулішем подальшого і своєрідного поглиблення об’єктивно-зображальноЇ манери, що ха­рактеризувало стиль розглядуваних творів: нарочите ослаблення ролі образу автора, умовний прийом його нібито усунення” та пе­редача викладу персонажеві. Такий стильовий хід був загалом чу­жим для Куліша, котрий, як правило, очікував емоційної розлогості від безпосередньо-авторського ведення викладу.
    Українська література як здійснюваний факт, як послідовно розгортуваний літературний процес такою вона постає у висловлюваннях П.Куліша про ті чи інші твори Є.Гребінки, В.Забіли, М.Макаровського, Л.Глібова, Я.Щоголева, П.Кузьменка, Ганни Барвінок, О.Стороженка, І.Нечуя-Левицького.
    Будучи сам літератором-митцем, активним практиком” літературного життя, Куліш як дослідник літератури і свій власний доробок бачив предметом більш чи менш об’єктивного розгляду. В епіло­зі на вихід двох мовних версій роману Чорна рада” Куліш з особли­вим захопленням говорить про южнорусский язык”, що мав надихаюче значення для творчого експерименту автора: ... раскрывшиеся передо мной его красоты, его гармония, сила, богатство и разнообразие дали мне возможность исполнить задачу, которой до сих пор не смел задать себе ни один малороссиянин, именно написать на родном языке исторический роман, во всей строгости форм, свойственных этого рода произведениям” [86,476]. Певна річ, як письменник, ставив собі Куліш й інші художньо-творчі завдання, в міру своїх спромог намагаючись зініціювати те чи інше художнє явище (яким, за задумом Куліша, мали бути для свого часу збірки Досвітки”, Дзвін” та ін.), надати певних характеристик живому літературному процесові, певним чином навіть підкорегувати його. К таким дивам, которых смысл все еще не разгадала наука, принадлежит воскресение славянского мира, а в славянском мире воскресение украинской словесности” [86,260], писав Куліш про великі культурні зрушення кінця ХVIII першої половини XIX ст. Його власна літературно-дослідницька діяльність покликана була зробити перші підступи до зрозуміння цього дива” воскреслої української словесності.
    Звичайно, здійснюване в текстах різних жанрів, за різних при­водів, з різною мірою чи то публіцистичності, чи то популяризування, дослідження Кулішем масиву української літератури не могло бути всеохопним щодо предмета, пропорційно організованим в усіх частинах, із повною взаємовідповідністю й аргументованістю положень. Рівень системності загалом неоднаковий в тих чи інших частинах (відділах) зводу літературно-дослідницьких Кулішевих текстів (цієї, фігурально кажучи, історії української літератури” від Куліша): він зумовлений насамперед загальною оцінкою, з якою дослідник підходив до того чи іншого літературного етапу, літера­турного явища (при цьому слід враховувати і публіцистичну, а то й полемічну настроєність, яку мав учений дослідник у конкретних обставинах поточного літературного життя). Так, на нашу думку, було б цікаво мати у спадку повніші Кулішеві міркування, скажімо, про творчість Л.Боровиковського, про літераторів учасників Ла­стівки”, Снопа” та Молодика”, особливо ж про пізнішу (періоду ув’язнення та заслання) творчість Т.Шевченка.
    І все ж не можна не бачити досита значної міри внутрішньої логічної послідовності у Кулішевих історико-літературних і кри­тичних судженнях, певної єдності концепції, проведеної практично по всьому корпусу відповідних текстів. Слід, разом з тим, констату­вати деяку остаточну невизначеність поглядів Куліша на печатки нового етапу української літератури (наявність в Обзоре украинской литературы” постаті Климентія, до якої дослідник, втім, пі­зніше не повертається); пов’язані з цим і зміни бачення Кулішем місця творчості Котляревського: від заперечення Котляревського як початку” (Помиляються тії, котрі думають, що наша словесность українська пішла од Енеїди” Котляревського ... Квітка істинний батько нашої словесності книжньої” [95,29-30]) у більш ранній” період Кулішевої історико-літературної діяльності до очевидного поєднання імені Котляревського з народженням” української літератури у значно пізнішому Зазивному листі до української інте­лігенції”. Відомими є окремі різкі вислови Куліша (періоду Истории воссоединения России”) про засади історичної теми у поезії Шевченка. Проте все зазначене не дає підстав вести мову про якісь гострі суперечності” в світогляді Куліша, що їх ще до недавнього часу (услід за критичною думкою рубежа XIX-XX ст.) констатувала певна частина дослідників-кулішезнавців. Таких суперечностей” зовсім небагато як на сорокарічний протяг літературознавчої ді­яльності письменника. Крім того, видима неузгодженість певних його положень в ряді випадків зумовлена дальшим заглибленням у проблему й уточненням провідної думки (як-от щодо значення творчості Котляревського); дратівливі у Кулішеві висловлювання про Шевчен­ка аж ніяк не означають перегляду творчості великого поета, яким він завжди залишався для Куліша, а є, вважаємо, лиш емоційно-нерозважливим виявом окремої, по-своєму драматичної лінії історіо­софської еволюції Куліша, еволюції, в якій Куліш прагнув бачити своїм спільником Шевченка ще на її початку, часів написання епі­логу до Чорної ради” (... никто не поколебал до такой степени авторитетов племенного нашего патриотизма, никто, подобно ему, не предал на позор и посмеяние всему свету того, чем мы так долго величались” [86,472]).
    Варто також мати на увазі, що далеко не всі явища давнього і нового періодів української літератури були відкритими” для зору дослідника. Українська історико-літературна наука також творилася в часі, поступово (а в 40‑60-х роках разюче швидко) розширюючи коло своїх об’єктів. Не всі вони українському літературознавству були відразу відомі. Ще 1843 р. М.Костомаров на од­ній із сторінок свого відомого Обзора...” дає промовисту при­мітку стосовно попередників Котляревського: Кто писал до него и что написано, это пока остается нетронутым вопросом” [75,379]. 3алишало в тіні ще багато імен старих” і нових” літераторів. Так, навряд чи міг мати якісь відомості Куліш, приміром, про свого сучасника, поета Іоанна Величковського (такі відомості з’явилися в світ у часи уже після смерті Куліша; втім, гадаємо, на­вряд чи Кулішева оцінка творчості цього поета, репрезентанта ба­роко, була б високою), до 1873 р. про творчість П.Білецького-Носенка, одного з перших і оригінальних послідовників Котляревсь­кого, тощо.
    Більш серйозною проблемою літературно-дослідницької концепції Куліша є проблема історизму. Незважаючи на те, що сам Куліш був фаховим істориком, його історизм (як одна з характеристикою наукового методу) не має вимірів абсолютних, відзначаючись деякою метафізичністю”. Певний брак історизму притаманний, вважає­мо, для уявлень Куліша про українську мову (постулювання Кулішем наявності у докняжий період практично тієї форми української мови, яка фіксувалась на час життя Куліша), та, подібно ж, про певні жанри української поетично-пісенної словесності (які ніби­то також, на думку П.Куліша, у тому вигляді, який був відомий де­в’ятнадцятому століттю, існували ще в часи Бояна”). Неприйняття Кулішем положення про історичне еволюціонування як книжної” мови, так і мови народнорозмовної, про можливість більшої чи меншої міри їхнього зближення або ж розходження на певних етапах української культурної історії не дозволило Кулішеві з більшою об’єктивністю (а відповідно й толеранцією) поставитись до масиву, за його виразом, так званої руської словесності” (тобто, до української літератури давнього періоду). Не виключено, втім, що неприйняття певних, диктованих науковим історизмом, положень було у Куліша (не лиш історика літератури, але й активного критика) не без нарочитості, мало також природу полемічну.
    Разом з тим П.Куліш виявився на висоті історичного підходу у зрозумінні ряду визначних явищ української літератури, передусім поезії Т.Шевченка, яку витрактував як якісно новий етап української духовної історії. Винятково проникливе і багатостороннє її прочи­тання, як і прочитання творчості Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського, Марка Вовчка, декотрих із письменників другого ряду” було як суголосним своїй епосі, нагальним потребам і завданням у розвитку української літератури, так і, з іншого боку, містило характеристики, які надовго лишилися точними й справедливими і до сьогодні не втратили значимості. Саме в Кулішевих літературно-дослідницьких текстах було практичні вперше ґрунтовно вибудувано (хай не в усьому, але безспірний у головному) досі дієвий ієрархічний літературний ряд, яскраво вимічено вузлові моменти української літературної історії.
    Неодноразові протиставлення мертвенної” схоластики, яку Куліш (можливо, не цілком правомірно) вбачає в писаннях київських академистів”, і, з іншого боку, таких новочасних творів, як Маруся” Квітки-Основ’яненка, котрий первий довів українців до сліз мовою українською” [86,259], дає підстави бачити Куліша прибічником типового для XIX ст. почуттєвого” начала літерату­ри, безпосереднього вираження переживання, установок, що почи­нають визрівати в період пізнього Просвітництва, сентименталіз­му, штурму й натиску”, романтизму. Відповідним цьому культурно­му періодові є Кулішеве уявлення про автора (Куліш іще приймає вальтерскоттівське”, притаманне романтичній історичній прозі його витрактування, але подивовується уявленню пост-романтичному, культивованому пізнішими міметичними” художніми системами, як це мало місце, зокрема, при розгляді Кулішем Народних опові­дань”). Важливою складовою творчого методу, який для тогочасного розвитку української літератури запропоновано було Кулішем (і який ми умовно називаємо: етнографічний натуралізм з елементами романтизму), є принцип етнографічної та історичної істини”. Базований передусім на наявних на той час здобутках українознавчих дисциплін, на вільному від ідеалістичного фантазування, широкому, підтримуваному критикою і пресою погляді на народ і суспільство загалом, він по-своєму повертав того чи іншого письменника обличчям до реальності, вимагав відпові­дального, адекватно точного відображення народного життя та дові­ри до нього як до джерела, що надає письменникові можливість невичерпного художньо-творчого збагачення. Маючи на увазі, що зазначений принцип у витрактуванні Куліша не покривався ні вченою етнографією”, ні вченою історією”, не зводився до просто­ душного етнографічного запису, а розповсюджувався, по суті, до зображення тогочасного суспільства із наголошенням на колективною масових, звичаєвих, міжсуб’єктних відносинах, можемо говорити про належну творчу дієвість цього принципу і Кулішевого твор­чого методу в цілому на чималому відрізкові розвитку українського письменства XIX ст.
    Маючи однією з домінантних, конструюючих категорій поняття народного духу”, Кулішева літературна концепція видається вагомою, місткою, в суті своїй незаперечною перед досвідом української літератури двох останніх століть. У рамках цієї концепції Куліш значно (порівняно з попереднім етапом) поглибив саме розуміння народу”, майже рівнозначне поняттю нації” (в окремих фрагментах праць ці поняття прочитуються як синоніми), побачив його суб’єктом історичного покликання в деталях недовідомого” (Кулішів вираз), але, гадано, загалом високого, Божественного”. В окремих моментах поняття народ”, народний дух” наділено змістом трансцендентним, у Кулішевому слововжитку вони значно змістов­ніші й глибші того тривіального уявлення про народ”, яке окремі пізніші дослідники приписували так званому народницькому” (у їх пойменуванні) етапу української літератури. Висуваючи в центр своєї концепції поняття народного духу”, Куліш прагне закоренити український літературний розвиток на потужну, тривку субстан­ціальну основу, забезпечити його багатовіковою історією і внутрі­шнім потенціалом життя великої національної спільноти. Остеріга­ючись, щоб велике, святе діло” створення української словесності не стало явищем пересічним, відданим на відкуп моді, усередненому стилю (про що говорить у статті Характер и задача украинской критики”), Куліш саме у зверненні літератури до гли­бин народного духу” бачив запоруку її національної самобутності, можливість відстояти своє украинское я” [86,520], не втратити свій корінь саморідний” [86,260].
    Очевидно, в добу, коли Україна дознавала денаціоналізації, в обставинах ще малопотужного її літературного процесу дуже не­обхідним був смисловий акцент на понятті народу”, можливо, виправданим уявляється навіть і певне перебільшення загрози штуч­ної” мови, церковно-схоластичної” обмеженості сфери роздуму й емоції (що їх Куліш вбачав у давньому періодові літератури). Про­те в його літературознавчій діяльності очевидним є переконливе домінування не публіцистичного, а об’єктивно-наукового начала. Усім своїм змістом літературно-дослідницька концепція Куліша, з висновками історико-літературного характеру, з формулюванням і обґрунтуванням перспективних завдань орієнтувала українську літе­ратуру на осягнення нею такого внутрішнього стану, де мала б міс­це природність переживань, розлога емоціональність, широта й глибина обсервації життя та багатогранність його зображення, зрештою на яскраве, суголосне новому історичному часові представлення буття української нації в слові.
    Ще за життя Куліша, навіть висловивши чимало гостро-критичних суджень про Кулішеву пізню історико-культурну еволюцію (ре­цензія на збірку Хуторна поезія” 1882 р. тощо), І.Франко жодній із своїх узагальнюючих праць подає безсторонню констатацію: Пер­ший, по моїй думці, справді національний писатель український, т.є. писатель, котрий старався по змозі своїх сил відповісти по­требам своєї суспільності, зобразити її погляди та бути з нею, як німець каже, in der Fhlung[2] і йти врівноряд з її розвоєм на­ціональним і суспільним, се Панько Куліш... Се був заразом знатний на свій час організатор духової праці, що не тільки старався зображувати суспільність українську, але силкувався розбуркати її на всіх кінцях до нового суспільного, духового і національно­го життя. В історії нашого духового розвою займе він назавсігди дуже високе місце...” [162,19]. Безперечно, вагомою складовою такої духової праці” Куліша є його діяльність дослідника української літератури.








    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Барвінський О. Спогади з мого життя. Перша часть. Львів, 1912. 188 с.
    2. Барт Р. Критика и истина // Зарубежная эстетика и теория ХІХ-ХХ в.в.: Трактаты, статьи, эссе. М.: МГУ, 1987. 394 с.
    3. Бетко І. Філософська поезія П. Куліша // Філософська і соціологічна думка. 1994. № 11-12. С. 119.
    4. Бернштейн М. Журнал Основа” і український літературний процес кінця 50-х-60-х років ХІХ ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 215 с.
    5. Бернштейн М. Українська літературна критика 50-70-х років ХІХ ст. К.: АН УРСР. Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка, 1959. 492 с.
    6. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму. Ч. 1. Етногенез і теогенез. К.: Слов’ян. ун-т, 1997. 155 с.
    7. Бойко М. П. Куліш: осмислення творчого спадку. Дніпродзержинськ: техн. ун-т, 1997. 47 с.
    8. Бойко-Блохін Ю. Великий класик української літератури П.О. Куліш (осередок НТШ у Мюнхені). Мюнхен, Чернівці, 1997. 50 с.
    9. Блок А. Об искусстве и критике // Собр. соч.: В 8 т. М.-Л., 1962. Т. 6.
    10. Бондар М. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К.: Наукова думка, 1986. 327 с.
    11. Вахнянин А. Листи до Пантелеймона Куліша 1868 р. Львів: Вид-во Кирила Студинського, 1908. 120 с.
    12. Вертій О. Пантелеймон Куліш і народна творчість. Тернопіль: Підручники & посібники, 1998. 120 с.
    13. Відділ рукописних фондів Центральної наукової б-ки ім. В. Вернадського НАН України. Ф. 1. № 28442. С. 60, 66, 67.
    14. Відділ рукописів П.О. Куліша Чернігівського музею-заповідника М.М.Коцюбинського. № А 2828, 2830.
    15. Возняк М. Листування Пан
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины