ПРОЗА МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ : ПРОЗА НИКОЛАЯ ЧЕРНЯВСКОГО В УКРАИНСКОМ литературного процесса конца XIX - начала ХХ ВЕКА

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ЗЕМЛЯНА ГАЛИНА ІВАНІВНА

УДК 821.161.2. 18/19” Чернявський”

ПРОЗА МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО
В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
КІРАЛЬ С.С.,
доктор філологічних наук,
професор

Київ 2004

ЗМІСТ

ВСТУП..

3

РОЗДІЛ 1.

ПРОЗА М. ЧЕРНЯВСЬКОГО ТА ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМИ КІНЦЯ XIX ПОЧАТКУ XX СТ

1.1.

Естетична платформа. Шлях до синтезу.

17

1.2.

Питання типології прози М. Чернявського:
проблемно-тематичні комплекси..

35

РОЗДІЛ 2.

ЖАНРОВО-НАРАТИВНА СИСТЕМА ПРОЗИ
М. ЧЕРНЯВСЬКОГО

2.1.

Новели та оповідання.

72

2.2.

Повісті й романи.

120

2.3.

Фрагментарні форми прози..

150

ВИСНОВКИ ...

173

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .

180

ВСТУП

Актуальність дисертаційної теми зумовлена невідкладними завданнями сучасного українського літературознавства. Одне з них реставрація панорами літературного процесу. Радянським режимом свого часу було вилучено письменників, світогляд, а відтак творчість яких не вкладалися в прокрустове ложе комуністичної доктрини.
Дослідження значного масиву прози Миколи Чернявського, репресованого в 30-х рр. ХХ ст., покликане не лише заповнити одну з лакун у цьому питанні, а й збагатити поетику як галузь науки про літературу.
Попри те, що твори Миколи Чернявського на початку ХХ-го сторіччя не сходили зі сторінок поважних журналів та альманахів і здобули досить високу оцінку критики, на сьогодні немає жодного ґрунтовного дослідження цієї частини творчої спадщини письменника, що надає об’єкту дослідження особливої актуальності.
Ступінь вивчення проблеми. Микола Чернявський, який водночас почав писати вірші й нариси, оповідання та новели, в літературний процес увійшов спершу як поет. Його збірки Пісні кохання” (1895), Донецькі сонети” (1898) та Зорі” (1903) не залишилися поза увагою авторитетних критиків, зокрема І. Франка.
Шлях Чернявського-прозаїка почався з 1902-го року публікацією в Киевской старине” його творів Під похилою вербою”, В затишку. (Малюнок)”, Степовий сокіл”, Собака”. Згодом на сторінках цього ж журналу з’являються його оповідання В незнану далечінь” (1903) та повісті Vae victis!” (1905), Весняна повідь” (1905), які засвідчили появу майстра малої і великої прози.
Прозові твори цього автора були вміщені в альманахах Дубове листя” (оповідання Змій”; 1903), На вічну пам’ять Котляревському” (нарис Смерть Зораба” та оповідання Кінець гри”; 1901).
1906 р. у Громадській думці” публікуються твори У думу, в думу! (З сучасних настроїв)”, Кров (З імпровізацій)”, у Новій громаді” нарис Хліб наш насущний” та оповідання Осліплення Париса”, Устань і йди!”, у Раді” нарис У самотині”, З того світу. Маленький фейльєтон” та оповідання Перед світом”.
У найвимогливішому і найпрестижнішому з українських журналів Літературно-науковому вістнику” регулярно друкуються твори Чернявського, зокрема, Хай буде світ! (З імпровізацій)” (1907), Перше кохання” (1907), Герої вертаються” (1907), На волю. Оповідання” (1908), Варвари. Повість” (1908), Раби. Оповідання” (1909), Проклятий город. Оповідання” (1910), Туман Оповідання” (1912), Зустріч. Оповідання” (1913), Душа поета (Повість)” (1914). У Руслані” за 1908-й рік вміщено його два твори: Вода прибуває” та Вогонь життя”. Вже добре знаного письменника прагне залучити до співпраці харківський Червоний шлях”, на сторінках якого, крім матеріалів про Чернявського, друкуються і його твори: Земля. Оповідання” (1923), На березі морському. Оповідання” (1924), Там, де гори шумлять” (1925), Блискавиці (Повість)” і Фрагменти” (1926), а також Антей. Лист” (1923), Під чорною корогвою. Повість” (1928). Останнім за життя автора було надруковано оповідання У два кінці” (1933) [239; 42 57].
Публікувалися прозові твори письменника й окремими книжками, зокрема, відбитки з Киевской старины” З розпуттів життя” (1903), В незнану далечінь. Оповідання” (1904), Vae victis! (Оповідання)” (1905), Весняна повідь (Повість в 2-х частинах)” (1906).
У 1920 р. в херсонському кооперативному товаристві Українська книгарня” побачили світ Повісті й оповідання” М. Чернявського у трьох книгах. У першій було вміщено оповідання В незнану далечінь”, у другій За золотим руном”, у третій Темрява” та інші.
За життя письменника у 1927 1931 рр. у видавництві Рух” вийшло друком зібрання його прози (перші п’ять книжок) та поезії у 10-ти томах. Це видання, попри відсутність у ньому деяких заборонених цензурою творів, дає змогу скласти повніше уявлення і про кількісне багатство, і художню цінність прозового наробку письменника.
Безперечно, вагому роль у становленні та поцінуванні молодого прозаїка відіграв журнал Киевская старина”, який не лише опублікував деякі його твори окремими відбитками, а й відзначив преміями ( повісті Vae victis!” і Весняна повідь”).
1904-й рік став роком визнання Чернявського як першорядного прозаїка з когорти молодих новаторів: І. Франко його згадує в найвідомішій тоді енциклопедії Ф. Брокгауза і І. Ефрона у статті Южнорусская литература” [202; 147, 154 155]. Ім’я письменника з’являється в літературно-критичних оглядах у таких авторитетних журналах, як Русская мысль” і Літературно-науковий вістник”. Про нього, зокрема, пише Софія Русова у статті Старе й нове в сучасній українській літературі”, яку спочатку було опубліковано на сторінках московської Русской мысли” (грудень, 1903 року), а в 1904 р. на сторінках Літературно-наукового вістника” І. Франком під такою ж назвою. Коцюбинський і Стефаник, зазначає авторка статті, найхарактерніші, але зовсім не одинокі представники нової, молодої української літератури. На сторінках Киевской старины” і в окремих літературних українських альманахах з кождим роком виступають нові імена з прегарними артистичними творами. Винниченко, Григоренко, Кримський, Яновська, Чернявський і ін. розширяють течії пережитого народного вітхнення. Лишаючися все вірними демократичним традиціям української літератури, молоді артисти, кождий ідучи за своєю суб’єктивною творчістю, не чужається всіх новіших напрямів західноєвропейської літератури.
У всіх їх творах б’є ключем свіжа, нова течія; читаючи їх, нехотя почуваєш, що українська література переживає хвилину особливого духовного розбудження” (переклад І. Франка) [200; 104].
Дискутуючи з Софією Русовою, І. Франко зауважує, що Грицько Григоренко та Любов Яновська з-поміж згаданих імен другорядні появи” [200; 105], але при цьому не робить жодних застережень щодо її високої оцінки творчості М. Чернявського. Більше того, в десятій книжці того ж Літературно-наукового вістника” за 1904-й рік у рецензії на альманах На вічну пам’ять Котляревському” захоплюється вміщеним тут оповіданням Чернявського Кінець гри”. Особливо се друге оповідання, захоплюється рецензент, живцем вихоплене з сучасного життя російської інтелігенції по провінції, робить велике враження і нагадує своїм безутішним настроєм та скупим на слова, а проте пластичним малюнком потроху техніку Чехова” [199; 230].
У статті ж Южнорусская литература”, надрукованій того ж 1904 р., І. Франко вже ставить Чернявського-прозаїка в один ряд із кращими українськими письменниками. Характеризуючи Киевскую старину”, він називає вміщені там капитальные вещи”: Здесь печатались сначала совсем по-русски, потом с удержанием украинской речи в разговорах, наконец, и совсем по-украински многочисленные рассказы из украинской истории и современной жизни, в том числе и такие капитальные вещи, как роман И.С. Левицкого Старосвітські батюшки і матушки”, Мирного Пропаща сила”, рассказы Коцюбинского, Гринченко, Винниченко, Чернявского, драмы Старицкого (Богдан Хмельницкий”, Облога Буші”, Остання ніч”) и Карпенко-Карого (Сава Чалий” и др.)” [202; 147].
Стосується Чернявського і висока Франкова похвала: Зато в области новеллы и рассказа украинская литература имеет ряд молодых работников, которые могли бы занять почетное место в любой, более богатой письменности” [202; 154].
У 1907 1908 роках на сторінках Літературно-наукового вістника” Олександр Грушевський друкує досить велику оглядову працю Сучасне українське письменство в його типових представниках”. До їхнього кола дослідник зараховує і М. Чернявського. До того ж цей прозаїк цікавить Олександра Грушевського як один із тих, хто шукає нових шляхів і вирізняється новою манерою письма та поглядами на літературу.
Прикметна риса героїв Чернявського з маленьких провінціальних кутків”, на думку критика, брак активної енергії і міцних змагань” [35; 471], а оповіданням загалом властиві сумні тони” [35; 473] та посилений психологізм, що проявляється у зміні настроїв персонажів, у їхніх сумнівах і ваганнях. Найбільше вдаються прозаїкові, вважає Олександр Грушевський, твори малих форм малюнки-нариси людських настроїв і почувань, натомість повість Весняна повідь”, широкий начерк настроїв і почувань бурхливого 1905 року”, далекий від звичайного старанного розроблення маленьких нарисів” своєю побіжністю, широко задуманий малюнок суспільного перелому не вийшов повним, яскравим” [35; 474].
Як бачимо, критик зробивши кілька цікавих спостережень щодо імпресіоністичної манери письма та психологізму (настроєвості) творів цього нового за стилем прозаїка, все ж не зрозумів новаторства фрагментарної композиції його Весняної повіді” і накреслив той стереотип Чернявського-прозаїка, який і надалі утверджуватиметься критикою.
1910-го року в Літературно-науковому вістнику” друкується літературний портрет Микола Чернявський: Проба характеристики”, автор якого М. Євшан зосереджує увагу в основному на поезії, а не прозі письменника. На противагу О. Грушевському, він не лише констатує, що деякі герої Чернявського пасивні й сумні, а й обвинувачує автора. Творчість Чернявського можна би назвати, до певної міри, якоюсь сонною” [53; 260], його герої всі слабі, страшно слабі, навіть збуджують нераз своєю слабістю чутє обридженя” [53; 258]. Фрази ж про подих якогось шляхотного ідеалізму” в доробку письменника, про певного рода грацію, ніжність і чарівну поетичність” [53; 261] хоча і справедливі, але суперечать попередньому скепсису й менторському тону самовпевненого критика, який не побачив прикметного для Чернявського психологізму, що його завважив більш об’єктивний Олександр Грушевський.
Микола Євшан не зрозумів чи у своїй тенденційності не хотів зрозуміти, що об’єктом зображення в деяких творах Чернявського (Vae victis!”, Вогонь життя” та ін.) є психологічний процес переборення пасивності, інфантильності героя, не помітив, як тонко і психологічно вмотивовано змальовує автор внутрішнє буття людини.
Якоюсь мірою надто критичний тонус літературного портрета М. Євшан компенсує теплим відгуком на збірку Чернявського Богові невідомому і інші оповідання” в оглядовій статті Наш літературний білянс за 1912 рік: Літературні замітки”, вміщеній 1913 р. на сторінках Літературно-наукового вістника”: Чернявський видав недавно у Видавничій Спілці” збірку своїх оповідань і новель Богови невідомому”, також першу за кільканадцять літ, коли не числити давнійших відбиток з Кієвс[ь]кої Старини”. Майже все в тій збірці передруки. Але варто було видати ті оповідання, повні ліричного полету та теплоти почувань, хоч би на те, щоб не пропали такі річи як Vae victis!”, колись рідкі птиці” серед української новелістики” [54; 166].
Дуже влучно метафоричним ліричний полет” окреслено образ автора, що вивищується над своїми героями, які можуть бути чи то пасивними, чи то сумними. Властиво, М. Євшан приємно заперечив свою надмірну прискіпливість у статті про Чернявського, яку писав два роки тому. На жаль, вивищуючи Vae victis!”, критик не завважив ще однієї перлини, авторська оцінка якої виражена у назві збірки Богові невідомому”.
Виробленого О. Грушевським та М. Євшаном (як автором літературного портрета) шаблону у прочитанні прози Чернявського дотримувався і рецензент збірки Богові невідомому” С. Теодосієнко (псевдонім Спиридона Черкасенка), який у Літературно-науковому вістнику” писав: Їх (оповідання. Г.З. ) всі об’єднано одним сумовитим, елегійним настроєм з відтінком жахливого зневір’я й безпорадності перед жорстокістю реального життя” [210; 391].
Водночас не схильний до глибокого аналізу тексту критик, але чудовий письменник Спиридон Черкасенко завважив, із якою великою любов’ю й мистецтвом” уміє змалювати Чернявський могутню красу природи, в якій все прекрасно, все викінчено, все чарує, і на сім фоні, як страшний контраст, людське життя” [210; 392]. Написані прекрасною мовою, оповідання М. Чернявського читаються з великою цікавістю, надто Темрява” і Vae victis!””, пише рецензент [210; 394].
Майже нічого нового до характеристики прози Чернявського не додав С. Єфремов в Історії українського письменства” (1919). Зазначивши, що за настроєм, широким розумінням краси” цей автор наближається до Михайла Коцюбинського, критик висловлює думку, що Чернявський лише пробував себе у повістевому письмі”. Йому, лірикові за характером, більш удаються невеликі, під одним майже настроєм написані оповідання (Смерть Зораба”, Кінець гри”) або такі швидше поезії в прозі, як Хліб наш насущний”. Більші повісті (Vae victis!”, Весняна повідь”, Варвари”), що пробують схопити сучасне життя в його мінливих подіях і настроях, не зачіпають його зглибока й не дають виразних постатів, хоч написані цікаво й легко, і читати їх залюбки можна” [55; 255]. Шкода, що історик літератури поминув чудові, вражаючі своїм трагізмом новели Чернявського Змій”, Осліплення Париса” й таку філософську річ, як Богові невідомому”, недооцінив психологізму повісті Vae victis!” з її виразним типажем, а також не зрозумів новаторського твору Весняна повідь”, його панорамності, хоча увагу при цьому зосереджено все-таки на внутрішньому житті головного героя.
У 20-х роках ХХ ст. ґрунтовну студію, присвячену Миколі Чернявському, опублікував на сторінках Червоного шляху” М. Плевако. Перший розділ цієї праці присвячений біографії письменника, другий поезії, а третій, вміщений у першому номері журналу за 1926 рік прозі [160, 161].
Її автор, за словами критика, живий, вдумливий, вражливий на кожну подію людського життя й на всяке явище природи” брав теми й сюжети з різних місць свого перебування й мав змогу дати цілу галерею типів і характерів нашої недавньої минувшини як представників класових угруповань України переважно початку ХХ століття” [161; 206]. Змушений зважати на постулат класовості й давати соціологічний аналіз творів, дослідник водночас наголошував на гуманності письменника, співчутті знедоленим як прикметній рисі його світогляду. Тон студії свідчить про прихильне ставлення до інтерпретованого автора. Проте звуженість соціологічної методології ставали на заваді об’єктивному аналізу художньої форми творів прозаїка.
Цей недолік певною мірою компенсується у вступній статті Ів. Миронця З історії літературних взаємин 90 900 років.” 2-ї книги збірки Прозаїки 90 900-х рр.” (К.; Х.: Книгоспілка, 1930), де йдеться про особливості творчої манери письменників, зокрема М. Чернявського, А. Крушельницького, М. Яцкова, Гната Хоткевича, М. Вороного, Л. Пахаревського, О. Олеся та ін., що належали до модерністичної нової генерації” і виявляли під знаком обгостреного психологізму, часто сполученого з ліризмом, шукання зразків” у модерній європейській і російській творчості” [125; ХV]. Для героїв М. Чернявського, О. Плюща і Л. Пахаревського характерний прийом самоаналізу, що є суб’єктивацією реальних інтелігентів тих часів”, однак в М. Чернявського ця суб’єктивація дістала більшої різноманітности, ніж у Плюща та Пахаревського” [125; ХХХVІІ].
М. Чернявського було розстріляно як ворога народу (20.01. 1938), тож аж до реабілітації у 1956-му про позитивну оцінку його творчості в радянському літературознавстві не могло бути й мови. Та й автори вступних статей до перших видань творів реабілітованого автора ще були змушені вишукувати кричущі суперечності” в світорозумінні М. Чернявського, багато чого замовчувати й писати про класові контрасти у тих його творах, де їх не було. Наприклад, в оповіданні Богові невідомому” не змальовано антагоністичні світи селянство і панство”, ситого пана” і голодного мужика”, а піп у Товаришах” не вгодований і самовдоволений”, як про це сказано у передмові до двотомника, виданого 1966 року. Але за цим замилюванням ока недремній цензурі щире бажання літераторів сприяти поверненню із небуття талановитого письменника та його цікавих творів.
Для пробивання муру забуття митця обрано поезію (збірка Донецькі сонети”, 1898), в якій Чернявський першим оспівав шахтарів Донбасу і гіганти індустріалізації. Автор монографії На шляхах велелюдних” В. Костенко свідомо звинувачує” М. Чернявського у тому, що у прозі він не так сприйняв революцію, не так, як треба, оспівував” її згідно з директивами комуністичної партії і мав власну думку про неї [93; 237 238].
Попри всі позитиви цієї монографії, її автор, як слушно зауважує П. Колесник, надто спростив справу: фактично зігнорував прозу Чернявського, за винятком окремих незначних випадків, коли він згадує про неї” [85; 86].
На противагу В. Костенку Н. Калениченко у фундаментальній і новаторській на свій час монографії Українська проза початку ХХ ст.” (К., 1964) розглядає прозовий доробок Чернявського як складову літературного процесу досліджуваного періоду. Щоправда й тут спостерігаємо певну данину цензурі, зокрема зазначається, що недоліком письменника є несприйняття ним тероризму селянської маси під час революції 1905 року. Водночас дослідниця справедливо розглядає прозу Чернявського в руслі антирабського її спрямування, чим спростовує стереотипні уявлення про пасивність його персонажів.
Демократичні письменники, пише Н. Калениченко, пристрасно виступали проти всього того, що пригнічує людину з маси, віднімає останні сили. Коли не бути вільним, то краще не жити. Бо рабське життя недостойне людини! писав М. Чернявський (Весняна повідь”, ІІ, 169). Духота фізична й моральна”, безпросвітна буденщина” викликають різкий осуд письменника. Він розкриває соціальні причини, що породжують подібні явища: Та й чому другому міг навчити той режим, що панував тоді в державі?” (Товариші”, 1908, ІІІ, 93).
[] Показуючи, як у тогочасних умовах гине пересічна хороша людина з середніми силами, Чернявський проголошує прокляття убогому, рабському життю”, бунт в ім’я людини!”, бунт во ім’я тих славних і великих, які вели й ведуть людей до кращої долі (Vae victis!”). Автор розуміє, що рабство не таке просте й нескладне питання, яким воно здається з першого погляду” [73; 217].
Позитивну оцінку белетристики Чернявського Н. Калениченко дає і в оглядовій статті у п’ятому томі восьмитомної Історії української літератури”, наголошуючи, що більшість письменників приходить до розуміння необхідності головної перестройки всієї будівлі”, за висловом М. Чернявського” [71; 115]. Тим часом П. Колесник, всебічно характеризуючи його віршову творчість, зазначає, що цей поет цікавився ідеями соціалізму як ідеями соціальної справедливості”, але пройшов повз революційний марксизм, надавши перевагу розумуванням Герберта Спенсера і створив свою власну філософію життя”, а не став справжнім співцем нового дня” [71; 414]. Це мало звучати як докір, як викриття світоглядних суперечностей” М. Чернявського, але там, де можна було уникнути звинувачень, учений, який сам зазнав репресій, пише про нього тепло і з якоюсь затаєною любов’ю.
Новим етапом у вивченні спадщини письменника стала херсонська наукова конференція 1993 року Микола Чернявський письменник, громадський діяч, педагог”. В умовах незалежної України можна було нарешті без отієї данини цензурі об’єктивно, по-науковому всебічно висвітлити заслуги поета і прозаїка перед нашою культурою. Вперше на підставі архівних документів один із учасників та організаторів конференції І. Немченко розкрив завісу про його смерть розстріл у Херсоні 20 січня 1938 року[1]. Адже попри те, що 1956 року М. Чернявського реабілітовано, і в наступні часи над постаттю письменника, над доробком його височіла тінь сталінщини навіть на хвилі хрущовської відлиги дослідники не забували нагадати про буржуазно-націоналістичне трактування суспільних явищ і процесів у творах цього літератора”, зазначає І. Немченко [141; 68].
В аспекті нашої дисертації заслуговує на увагу виступ І. Сивкової Збірка Богові невідомому” у прозі М. Чернявського” [177] та її статті, присвячені літературознавчій рецепції прози М. Чернявського в першій третині ХХ віку та аналізові окремих творів малої прози [178, 179]. Концепцію збірки Богові невідомому” , відтак і всієї творчості письменника дослідниця витлумачує як концепцію філософічну в аспекті його туги і туги його персонажів за високим ідеалом, а також у плані планетарної єдності всього сущого і пантеїстичне світовідчування степовика” [177; 24]. Вивченню творчості М. Чернявського на уроках літератури рідного краю, присвячені розвідки Я. Голобородька, О. Неживого та Л. Неживої [28, 138].
На жаль, ґрунтовніших досліджень, автори яких би під сучасним кутом зору всебічно осмислювали б прозу М. Чернявського, бракує. Відсутні докладні інтерпретації текстів художніх творів, аналіз їхньої поетики. Подаються лише загальні міркування про певні риси майстерності Чернявського-прозаїка. Твори його великої прози, як правило, розглядалися з погляду правильності” чи неправильності” світогляду автора, зокрема, у ставленні його до революційних подій. Засуджувалась його позиція несприйняття руїнницького тероризму нацькованої на панів” селянської маси, аналіз характеру героїв зводився до осуду їхньої пасивності. Нарешті, поза увагою дослідників залишається своєрідна жанрова система прозових творів Чернявського, відсутній жанровий аналіз структури текстів, не кажучи вже про те, що недостатньо з’ясовано взаємозв’язок цієї системи з літературним процесом, з художніми напрямами, їхньою еволюцією.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми Нове українське письменство в європейському контексті”, над якою працює колектив кафедри української мови, літератури та культури Національного авіаційного університету.
Мета дослідження з’ясувати особливості проблематики і поетики прозової спадщини М. Чернявського в контексті художніх тенденцій тогочасного літературного процесу.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
v розглянути основні жанрові теорії та методики жанрового аналізу твору;
v з’ясувати ступінь осмислення специфіки досліджуваних прозових творів митця в критиці та літературознавстві;
v висвітлити естетичну платформу М. Чернявського;
v здійснити типологічний аналіз його прози за тематичними комплексами;
v розглянути прозові тексти митця на рівні синкретизму художніх напрямів та жанрово-наративної і стильової систем.
Об’єкт дослідження становлять прозові твори М. Чернявського, що входять до 1-5 тому десятитомного видання 1927 1931 рр. та двотомника, що побачив світ у видавництві Дніпро” 1966 року.
Предмет дослідження специфіка художніх прозових творів М. Чернявського та особливості їхнього входження в літературний процес початку ХХ ст.
Теоретико-методологічну основу дисертації становлять літературно-критичні концепції І.Франка, Д.Чижевського, О.Білецького; провідні праці вітчизняних і зарубіжних учених з історії та теорії літератури, зокрема М. Бахтіна, В. Брюховецького, П. Волинського, Г. В’язовського, М. Гайдеґґера, О.Гнідан, Т. Гундорової, І. Денисюка, В. Дончика, О. Забужко, В.Кузьменка, Д.Наливайка, В. Погребенника, С.Павличко, А. Погрібного, Г.Поспєлова, О. Пріцака, Г. Сивоконя, Л. Сеника, В. Смілянської, М.Ткачука, Л.Тимофєєва, В. Фащенка, П. Федченка, В. Халізєва, Ю. Шевельова (Шерех), Н.Шумило, М. Яценка та ін.
Для розв’язання поставлених завдань застосовано методи: культурно-історичний, біографічний, історико-порівняльний, контекстуальний, філологічний, психоаналітичний, герменевтичний, а також прийоми інтертекстуального розгляду художніх творів.
Наукова новизна. В дисертаційному дослідженні вперше проведено типологічний аналіз тематичних комплексів прози М.Чернявського; з’ясовано специфіку жанрової системи, виявлено жанрові модифікації прозових творів, проаналізовано поезії у прозі в аспекті їх майстерності; проведено генологічні студії романів епіка, досліджено особливості наративної системи його прози; розкрито функціональну дифузію традиційних і модерних компонентів художньої прози письменника; висвітлено роль митця в українському літературному процесі.
Теоретичне значення дисертації. Результати і висновки дисертації мають вагу для подальшого теоретичного осмислення важливих літературознавчих проблем, пов’язаних з вивченням жанрово-тематичного розмаїття доби, провідних мотивів та стильових здобутків національного мистецтва слова; у формуванні нових підходів до розуміння спадщини М.Чернявського та її місця в українському літературному процесі кінця ХІХ початку ХХ століття.
Практичне значення дисертації визначається можливістю ширшого використання її результатів у курсах історії української літератури кінця ХІХ початку ХХ століття, у спецкурсах та спецсемінарах, при написанні курсових та дипломних робіт, у створенні навчальних посібників та підручників з історії української літератури для вищих навчальних закладів, у шкільній практиці на уроках із позакласного читання, у вивченні літератури рідного краю, а також при підготовці видання літературної, публіцистичної та епістолярної спадщини М.Чернявського митця.
Апробація та впровадження результатів реферованої дисертаційної роботи здійснені у виступах на науковій конференції Етнос, культура, нація” (Дрогобич, 27 28 жовтня 2000 р.) та міжнародних науково-технічних конференціях Авіа 2000”, Авіа 2001”, Авіа 2002”, Авіа 2003” секція Гуманітарна освіта в технічному університеті: проблеми і перспективи” (Київ, НАУ, 2000 2003 рр.).
Результати дослідження впроваджувались у навчальний процес філологічних факультетів Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди (довідка №501 від 30.10. 2003 р.), Бердянського державного університету (довідка №57/152131 від 31.10. 2003 р.).
Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 7 статей у фахових наукових виданнях.
Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, кожен із яких має підрозділи, висновків та бібліографії. Повний обсяг дисертації 201 сторінка. Основний текст становить 179 сторінок. Список використаних джерел нараховує 268 найменувань.

[1] Автор помилково вказує 19 січня. Г. З.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Репресії, а згодом і фізичне знищення талановитого українського поета, прозаїка та суспільного діяча Миколи Чернявського на довгі роки загальмували процес наукового вивчення його художньої спадщини. Зокрема, про прозу цього автора й досі нема спеціальної праці, написаної з сучасних позицій.
Дисертація перше монографічне дослідження його прози в параметрах її жанрово-наративної системи та в контексті літературного процесу кінця ХІХ-го початку ХХ-го сторіч.
М. Чернявський не стояв осторонь художніх шукань рідної й зарубіжних літератур у різних мистецьких напрямах, надаючи перевагу якомусь одному з них. У поглядах на літературу він солідаризувався із співвидавцем новаторського альманаху З потоку життя” М. Коцюбинським, дбаючи разом із ним про збагачення українського письменства новою тематикою і проблематикою та засвоєнням певних модерністичних здобутків. Творчій манері Чернявського-прозаїка притаманна імпресіоністична налаштованість прозових творів і фрагментарність композиції. Для посилення атракцій певних місць тексту він послуговується різкими натуралістичними мазками, а свої філософічні поезії у прозі оповиває романтичною аурою й поглиблює їхній сенс символістичною проекцією.
У цілому ж Чернявський-прозаїк неореаліст або поміркований модерніст, оскільки як і український модернізм загалом не вдавався в надмірні екстреми. Комплексний аналіз прози Чернявського свідчить про різноманітність її змісту і форми, в яких синтезовано романтизм і неоромантизм, реалізм, натуралізм і модернізм.
У дисертації здійснено типологію досліджуваної прози за її тематично-проблемними комплексами, які в основному відповідають програмним відозвам”-листам видавців альманаху З потоку життя” до своєї автури. Це теми соціальні у їх реалістично-натуралістичному трактуванні, філософічні з екзистенціалістичним забарвленням, психологічні (стани екзистенсу), проблеми з життя творчої інтелігенції (світ артистичний”).
Широка панорама представленого світу в інтерпретованій прозі вражає багатством та різноманітністю її типажу. Є тут представники крупних, середніх і дрібних землевласників-поміщиків, їхні управителі, заможні селяни й спролетаризовані заробітчани (зокрема, плотогони-білоруси), робітники, гімназистки й гімназисти та їхні учителі, студенти університетів та духовних семінарій і їхні наставники, представники духовенства різних рангів від архієрея до дячка. Є лікарі, юристи й письменники постаті вигадані, а в белетристичних нарисах і мемуарах реальні (Шевченко, Куліш, Грінченко, Коцюбинський, Карпенко-Карий), а також політичні діячі (Грушевський, Петлюра, Керенський). Є й образи службовців банків, засідателів думи, купців, міських начальників, здеградованих дворян, козаків-чорносотенців, городових, провокаторів, офіцерів, революціонерів і філософів, маргінальних типів (злодії, проститутки, так звані акцентуйовані особистості) і т.д.
Усі вони старанно індивідуалізовані в аспекті соціальної та індивідуальної психології, їхні характери часто розкриваються в драматичних колізіях, у крайніх ситуаціях засобами екстравентного й інтервентного психологізму.
Розмаїттю проблематики й типажу підпорядковані численні жанрово-наративні форми, які створюють розбудовану систему, базовану на порівняно високій авторській генологічній свідомості, що розкривається в жанровизначальних підзаголовках. За кількістю перше місце серед них належить оповіданню” (36 підзаголовків), друге нарису” (10), третє повісті” (5), далі йдуть імпровізація” (4), етюд” (3) і критичні мініатюри” (3), новела” (2) та impromtu (2), інші назви, такі як: образок”, ескіз”, легенда”, із щоденника”, фрагменти”, сонета патетична”, з подорожі”, листки із записної книжки невідомої”, лист”, зустріч”, сон”, ювілейний виступ”, вжиті по одному разу. Проте не всі ці авторські дефініції відповідають стану сучасної генології. Є підстави виокремити у прозовій спадщині письменника два романи (Весняна повідь”, Під чорною корогвою”) та віднести до повістей Vae victis!” і Під сонцем буття” (автобіографічна повість типу Васильченкової Мій шлях”).
Високий відсоток фрагментарних структур у Чернявського відображає загальну тенденцію української літератури до ліризації й дефабулізації прозових творів. Цією тенденцією до пом’якшення різких контурів, до уникання незвичайних подій в основі сюжету пояснюється мала кількість новел із крутим поворотом”, пуантом, де б розкривалася нова незнана сутність героя. Але ті новели, що, за нашим визначенням, у Чернявського є (Змій”, Кінець гри”, Осліплення Париса”, Сніг”, Земля”) це не лише новели сестри драми”, а й трагедії. Деякі з них заангажовані у соціальні катаклізми, інші у морально-етичні проблеми. Високий вольтаж психологічної напруги, концентрація художніх засобів, зокрема, посилення функціональності деталей, лаконізм стилю нарації, усе це свідчить про автора як майстра трагічної новели обгостреного психологізму”. Незважаючи на блискучі успіхи в жанрі новели, письменник тяжіє до більш розкутих форм малої прози оповідання з його модифікаціями (психологічне, авантюрне, гумористично-сатиричне, подорожнє, філософічне тощо). Прості жанрові форми внаслідок взаємонакладання утворюють форми скомпліковані. Письменник кожного разу шукає нового оформлення сюжету, композиції, способів оповіді, прийомів психологічного зображення.
Уже одне з найраніших оповідань Чернявського Перша гроза” про побут і звичаї бурси є психологічно-етологічним, побудованим на зміні настроїв, переживань юного героя, на зображенні процесу визрівання рішучості в прагненні перебороти всі перешкоди на шляху до ідеалу.
Монументалізмом страждань герой психологічної студії В незнану далечінь” споріднений зі Стефаниковими персонажами. Це оповідання- портрет, образ, який розкривається шляхом самоаналізу героя, болючої самокритики в момент розставання з селом, з двома його святинями церквою й нивою. Іншим прийомом психологічного портретування є порівняльний аналіз двох вдач персонажів (Товариші”, Вогонь життя”). Ніжним ліричним зарядом авторського співчуття пройнята поетизація божевілля, що не притлумлює страждань матері, яка втратила дітей (П’яниця”). Авторський гуманізм проявляється й у співчутті до трагедії тварин (зоологічні” оповідки Собака”, Смерть Зораба”).
Мінорну тональність викладу урізноманітнюють забавні” оповідання, які наближаються до гуморесок (Служби не буде”, Похорон”), а також авантюрно-шахрайські чи злодійські (Степовий сокіл”, Темрява”, Щастя”), яким притаманний пригодницький сюжет, побудований на хитросплетінні подій, на пікантних екстремальних ситуаціях, в яких розкривається характер персонажів із маргінального, злочинного світу.
Ситуації, вихоплені з гущі політичних подій (революція, війна), викристалізовують тип терористичного шибеницького” оповідання (Проклятий город”, На березі морському”), пройняті зарядом тривоги і жаху (література жахів).
Оригінальним двійником Intermezzo” Коцюбинського є пейзажно-філософське оповідання Чернявського Богові невідомому”, позначене медитативністю нарації. Цей твір можна ще назвати історіософським, параболічним і символічним. Ускладненість його жанрової структури зумовлена поліфонізмом проблематики, чого не могли чи не бажали збагнути критики, які зводили філософський зміст твору до примітивного богошукацтва чи до класових контрастів. Питання екології природи тут тісно пов’язані з проблемами екології духовної.
Форми великої прози Чернявського (повісті і романи) спрямовані на всебічність зображення героя й панорамного образу часу, до того ж ця панорамність більшою мірою притаманна групі творів суспільно-психологічних (трилогія, до якої входять романи Весняна повідь”, Під чорною корогвою” та повість Блискавиці”), ніж психологічно-побутових (повісті Vae victis!”, Душа поета”, Варвари”), у яких основна увага зосереджена на студії характеру головного героя, а побутове тло не становить такого самоцінного інтересу, як реалії політичних подій і дух настроїв в ході революції 1905 року, реакції, що почалася після неї, російсько-японської війни й початку першої світової, відтворені у трилогії.
Однією з основних психологічних проблем повістей і романів Чернявського є проблема роздвоєння людини типу homo duplex, показ внутрішньої боротьби героя з власною інфантильністю, з песимізмом. Відповідно поглиблюється функціональність прийому потоку свідомості”, самоаналізу героя, а у Vae victis!” порівняльної психологічної характеристики персонажів різних вдач і темпераментів, поставлених у приблизно однакові умови й обставини. Ці гнітючі обставини й рабську психологію переборює отець Сергій у Vae victis!”, переборюють свою інфантильність поет-ветеринар Рафалович у повісті Душа поета” та службовець банку Трублаєвич в романі Весняна повідь”, натомість його alter ego Підгаєцький (роман Під чорною корогвою”) стає жертвою своєї скорботи й розчарованості. Самовпевнений герой” Варварів” внутрішньо й у своїх діях монолітний цинік, однак оцінка його аморальних учинків із боку оточення полярна, що зумовлено духом часу. Через приналежність до імущих” соціальних верств позбавлені твердих політичних переконань молоді революціонери у фрагментарній повісті Блискавиці”.
Холодність” головних героїв Весняної повіді” і Під чорною корогвою” спрямована проти гарячкового фанатизму догматиків і є виразом авторської антидогматичної позиції стосовно кровожадної доктрини класової боротьби. За усього співчуття до народних селянських мас, розуміння їхніх прагнень здобути право на землю, Чернявський як письменник-гуманіст, як і Грінченко, був переконаний, що у кривавих хвилях революції селянство не здобуде волі, що перша російська революція, як і лютнева”, була байдужою до національних прагнень українців, про що йдеться в автобіографічній повісті Під сонцем буття”.
У трилогії Чернявського атмосфера доби передана наративною формою політичних дискусій, картинами масових сцен азартних руїнницьких погромів панських маєтків та сценою упокорення бунтарського стихійного духу повсталих селян ганебною військовою екзекуцією.
Нестандартним за трактуванням зображених подій і настроїв бурхливих років, розмаїттям порушених проблем, глибоким психологізмом, пошуками щоразу нового жанрово-композиційного вирішення, великоформатна проза Чернявського постає як цікаве, оригінальне явище в історичній поетиці жанрів української літератури.
Фрагментарну (безфабульну) прозу письменника (близько трьох десятків творів) варто поділити на зображальну (образок, ескіз, нарис, етюд) і виражальну поезію у прозі. Є у Чернявського образки іронічно-сатиричні (Божа корівка”) чи фонограма діалогів (Служби не буде”); є малюнки берегові”, річкові”, морські”, степові” силуети тимчасових пасажирів чи заробітчан (табір білоруських плотогонів). Свій настроєво-імпресіоністичний польовий етюд” Потом і кривавицею” автор назвав містерією короткої літньої ночі”. Заглядає цікавий репортер і в парламент, у думу, аби сфотографувати її засідателів живих трупів. Форму психологічного етюда з натури має фрагмент Кров” студія зародження у солдатах психології кровожерності. Як і Винниченко, часто Чернявський при компонуванні групових портретів висуває на передній план якусь одну уважніше окреслену постать, прагне заглянути їй у душу.
Поміж новелами, оповіданнями, повістями, романами в авторському зібранні творів часто вміщені поезії у прозі. Цей гібрид стилю поезії (ясно-перлиста мова”) і прози якнайбільше відповідав душевному складу письменника. У різних формальних прийомах нарації цієї прозової лірики постійно відчуваємо, що суб’єктом зображення є сам автор з його мінорними і мажорними переживаннями у їх взаємопереходах і мінливості. Поезіям у прозі Чернявського властивий певний філософський універсалізм, космізм. Світло й темрява, небо і земля, безмежність простору та вічність часу й дочасність буття людини порошинки, атома у Всесвіті, велична симфонія” гармоній і дисонансів Космосу й людини такі мотиви її медитативу. За ритмом ліризована проза письменника інколи наближається до правильних віршованих ямбів та амфібрахіїв, тексти часто мають кільцеве обрамлення у вигляді повторів, анафор і епіфор.
М. Чернявський творив у ритмі часу, виражав тенденції українського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст. до розширення проблемно-концептуальної амплітуди змісту художньої прози й гармонізації з цим змістом новаторської форми і досяг на цьому шляху значних успіхів. Як цінний внесок у національну духовну скарбницю його проза потребує подальшого вивчення, а тексти перевидання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агєєва В.П. Українська імпресіоністична проза: Михайло Коцюбинський, Григорій Косинка, Андрій Головко. К.: ВІПОЛ, 1994. 158 с.
2. Амелина Т. Некоторые особенности психологического реализма Г. Джеймса // Учен. зап. Тартусского ун-та. Проблемы реализма и романтизма в английской и американской литературе ХIX и XX веков. Тарту, 1980. Ч. 2. С. 90 101.
3. Андреев Л.Т. Импрессионизм. М.: Изд-во Московского ун-та, 1980. 250 с.
4. Антологія українського оповідання: У 4 т. К.: Держлітвидав, 1960. Т. 1 4.
5. Бабишкін О.К. Боротьба за реалізм в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1961. 179 с.
6. Бабишкін О. Поезія Миколи Чернявського // Чернявський М. Поезії. К.: Рад. письменник, 1959. С. 3 46.
7. Багрій Р. Записки Мефістофеля”, або Секс, подружжя і ще деякі проблеми // Всесвіт. 1990. №11. С. 166 171.
8. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 423 с.
9. Безпечний І. Теорія літератури. Торонто: Молода Україна, 1984. 304 с.
10. Білецький О.І. Українська література серед інших літератур світу // Зібр. пр.: У 5 т. К.: Наук. думка, 1965. Т. 1. С. 5 49.
11. Білецький О. Художня проза І. Франка // Зібр. праць: У 5 т. К.: Наук. думка, 1965. Т. 2. С. 412 461.
12. Білецький Ф. Оповідання. Новела. Нарис. К.: Дніпро, 1966. 89 с.
13. Білецький Ф. Сатира в поетиці Миколи Чернявського // М. Чернявський письменник, громадський діяч, педагог. Тези доп. наук. конф. Херсон, 1993. С. 12 14.
14. Ванслов В. Эстетика романтизма. М.: Искусство, 1966. 403 с.
15. Василь Стефаник у критиці та спогадах: Статті, висловлювання, мемуари / Упоряд., вступ. ст., прим. Ф.П. Погребенника. К.: Дніпро, 1970. 482 с.
16. Веселовский А.Н. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 404 с.
17. Волков И.Ф. Художественная система как форма исторического развития литературы // Литературный процесс / Ред. Г.Н. Поспелов. М.: Изд-во Московского ун-та, 1981. С. 41 54.
18. В[ороний] М[икола]. [Відозва]. // Літературно-науковий вістник. 1901. Т. 16. С. 14.
19. Гаєвська Л.О. Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ поч. ХХ ст. К.: Наук. думка, 1981. 127 с.
20. Гаєвська Л.О. Василь Стефаник. Поетика стилю // Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ початку ХХ ст. / Під. ред. М.Т. Яценка. К.: Наук. думка, 1987. С. 263 290.
21. Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. Л.: Сов. писатель, 1971. 231 с.
22. Гинзбург Л.Я. О литературном герое. Л.: Сов. писатель, 1979. 222 с.
23. Гиршман М.М., Громяк Р.Т. Целостный анализ произведения. Донецк: Изд-во Донецкого ун-та, 1970. 117 с.
24. Гиршман М.М. Литературное произведение: Теория и практика анализа. М.: Высшая школа, 1991. 160 с.
25. Глушко О. На бистрині часу: Ідейно-тематичні шукання радянської новели 70-х років. К.: Дніпро, 1980. 178 с.
26. Гнідан О.Д. Психологізм української новели кінця ХІХ початку ХХ ст. (Спроба типологічного аналізу) // Гнідан О.Д. Історія української літератури ХІХ початку ХХ ст.: Практичні заняття. К.: Вища школа, 1987. С. 92 123.
27. Гнідан О.Д., Дем’янівська П.С. Володимир Винниченко: Життя. Діяльність. Творчість. К.: Четверта хвиля, 1996. 256 с.
28. Голобородько Я.Ю. Хронологія слова: Письменники українського Півдня: Навч. посібник. Херсон: Олді-плюс. 2001. 144 с.
29. Голод Р. Натуралізм у творчості Івана Франка: До питання про особливості творчого методу Каменяра. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 106 с.
30. Голубєва З.С. Нові грані жанру. К.: Дніпро, 1978. 280 с.
31. Гонюк О.В. Поетика малої прози Осипа Маковея: Автореф. дис. канд. філол. наук. Дніпропетровськ, 1997. 16 с.
32. Гримич Г. Портрет зовнішній і психологічний // Дніпро. 1968. №9. С. 16 19.
33. Грицюта М.С. Селянство в українській дожовтневій літературі. К.: Наук. думка, 1977. 313 с.
34. Грушевський О. З сучасної української літератури (Начерки, характеристики). К.: Друкарня Першої Київської друкарської спілки, 1909. 237 с.
35. Грушевський О. Сучасне українське письменство в його типових представниках: Микола Чернявський // Літературно-науковий вістник. 1908. Т. 43. Кн. 2. С. 470 475.
36. Гундорова Т.І. Розвиток епічної структури оповідання в українській літературі другої половини ХІХ ст. // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ початку ХХ ст.: Зб. праць / Відп. ред. М.Т. Яценко. К.: Наук. думка, 1986. С. 119 158.
37. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурс раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
38. Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI XX ст.). К.: Наук. думка, 1969. 559 с.
39. Демчук Н. Пейзаж у прозі Т. Шевченка (Мікропоетика опису в системі екстервентного психологічного аналізу). Львів: ЛДУ, 1999. 46 с.
40. Денисова Т.Н. Про романтичне в реалізмі. К.: Наук. думка, 1973. 234 с.
41. Денисова Т.Н. Роман і проблеми його композиції. К.: Наук. думка, 1968. 220 с.
42. Денисюк І.О. Проблема новели у польському літературознавстві // Вісник Львівського ун-ту. Серія філологічна. 1969. Вип. 6. С. 107 109.
43. Денисюк І. Способи оповіді у малій прозі І.Франка // Іван Франко. Ст. і матеріали. 1969. Вип. 7. С. 10 11.
44. Денисюк І.О. Жанрові проблеми новелістики. 1. Історичне буття жанру. 2. Про новелістичну концентрацію. 3. Проблеми типології малої прози // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ початку ХХ ст.: Зб. праць / Відп. ред. М.Т. Яценко. К.: Наук. думка, 1986. С. 36 49.
45. Денисюк І.О. Українська новелістика кінця ХІХ початку ХХ ст. // Українська новелістика кінця ХІХ початку ХХ ст. К.: Наук. думка, 1989. С. 5 26.
46. Денисюк І. Жанр // Українська літературна енциклопедія. К.: 1991. Т.2. С. 192 193.
47. Денисюк І. Любовні історії української белетристики // Український Декамерон. К.: Довіра, 1999. С. 377 391.
48. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози. ХІХ початку ХХ ст. Львів: Академічний експрес, 1999. 278 с.
49. Дима А. Принципы сравнительного литературоведения. Москва: Прогресс, 1977. 229 с.
50. Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. Мюнхен, 1991. 331с.
51. Дубове листя: Альманах на згадку про П.О. Куліша: З чотирма портретами Кулішевими та з малюнками його хати, похорону й могили / Упоряд.: М. Чернявський, М. Коцюбинський, Б. Грінченко; [Передм. До читачів” Б.Д. Грінченка]. К.: Друк. П. Барського, 1903. 287 с.
52. Есин А.Б. Принципы и приемы анализа литературного произведения: Учебное пособие. М.: Наука, 1998. 248 с.
53. Євшан М. Микола Чернявський: Проба характеристики // ЛНВ. 1910. Т. 50. Кн. 5. С. 253 261.
54. Євшан М. Наш літературний білянс за 1912 рік: Літературні замітки // ЛНВ. 1913. Річн. ХVІ. Т. LХІ. Кн. 1. С. 163 170.
55. Єфремов С. Історія українського письменства. Вид. 4-те. Мюнхен: Український вільний ун-т, 1989. 495 с.
56. Єфремов С. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1993. 350 с.
57. Єфремов С. Михайло Коцюбинський. Київ-Ляйпціг: Українська накладня, [Без р. вид.]. 173 с.
58. Жулинський М.Г. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі ХІХ поч. ХХ ст. // Записки НТШ. 1992. Т. ССХХІV. С. 141 154.
59. З потоку життя: Альманах / Упоряд.: М. Коцюбинський і М. Чернявський. Херсон: Друк. О.Д. Ходушиної, 1905. 282 с.
60. Затонский Д.В. Реализм это сомнение? К.: Наук. думка, 1992. 278 с.
61. Звиняцковський В.Я. До еволюції жанру повісті в прозі М. Коцюбинського // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ початку ХХ ст.: Зб. праць / Відп. ред. М.Т. Яценко. К.: Наук. думка, 1986. С. 273 294.
62. Земляна Г.І. Проза Миколи Чернявського в контексті літературної доби // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. К.: ІВЦ Держкомстату України, 2000. Вип. 4. С. 60 70.
63. Земляна Г.І. Жанрово-наративна система прози Миколи Чернявського // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. К.: ІВЦ Держкомстату України, 2001. Вип. 5. С. 156 162.
64. Земляна Г.І. Мелодія степової журби по ідеалі (філософське оповідання Миколи Чернявського Богові невідомому”) // Слово і Час. 2001. №10. С. 37 41.
65. Земляна Г.І. Суспільно-психологічна проза Миколи Чернявського // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. Зб. наук. праць. К.: ІВЦ Держкомстату України, 2002. Вип. 3. С. 103 117.
66. Земляна Г.І. Участь Миколи Чернявського у виданні альманахів як форма інтеграції у літературний процес // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. Зб. наук. праць. К.: ІВЦ Держкомстату України, 2003. Вип. 4. С. 79 87.
67. Земляна Г.І. Поетика фрагментарної прози Миколи Чернявського // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. К.: ІВЦ Держкомстату України, 2002. Вип. 8. С. 155 172.
68. Иезуитов А. Проблемы психологизма в эстетике и литературе. Л.: Наука, 1979. С. 39 198.
69. Историческая поэтика. Итоги и перспективы изучения. М.: Наука, 1986. 336 с.
70. Историческая поэтика. Литературные эпохи и типы художествненного сознания. М.: Наука, 1994. 435 с.
71. Історія української літератури: У 8 т. К.: Наук. думка, 1968. Т. 5. 523 с.
72. Йогансен М. Як будується оповідання. Харків: Книгоспілка, 1928. 144 с.
73. Калениченко Н.Л. Українська проза початку ХХ ст. К.: Наук. думка, 1964. 449 с.
74. Калениченко Н.Л. Українська література ХІХ ст.: Напрями, течії. К.: Наук. думка, 1977. 314 с.
75. Калениченко Н.Л. Українська література кінця ХІХ початку ХХ ст.: Напрями, течії. К.: Наук. думка, 1983. 254 с.
76. Каспрук А. Микола Чернявський (До 100-річчя з дня народження) // Київська правда. 1968. 3 січ.
77. Качуровський І. Новела як жанр. Буенос-Айрес, 1958. 30 с.
78. Келдыш З.А. Русский реализм начала ХХ века (1901 1907). М.: Наука, 1975. 280 с.
79. Клочек Г.Д. Поетика і психологія. К.: Наук. думка, 1990. 448 с.
80. Ковальчук О.Г. Український повоєнний роман: Проблеми жанрового розвитку. К.: Вища школа, 1992. 174 с.
81. Кодак М.П. Психологізм соціальної прози. К.: Наук. думка, 1980. 161 с.
82. Кодак М.П. Поетика як система: Літературно-критичний нарис. К.: Дніпро, 1988. 159 с.
83. Кожинов В.В. Жанр литературный // Краткая литературная энциклопедия. М.: Сов. энциклопедия, 1964. Т. 2. С. 915.
84. Колесник П. Українське оповідання // Антологія українського оповідання: У 4 т. К.: ДВХЛ, 1960. Т. 1. С. 5 51.
85. Колесник П. В.В.Костенко. На шляхах велелюдних (Донецьк: Донбас. 1964. 252 с. // Рад. літературознавство. 1966. №5. С. 85 88. Рец.
86. Колесник П.Й. Боротьба за революційне оновлення літератури // Боротьба за революційне оновлення літератури. К.: Наук. думка, 1970. С. 303 371.
87. Колосова Н. Художественный мир малой прозы Ф.М. Достоевского: Автореф. дисс. канд. филол. наук. К., 1991 16 с.
88. Комаринець Т.І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму: Проблема національного й інтернаціонального. Львів: Вища школа, 1983. 223 с.
89. Комаров М. М. Чернявський. Пісні кохання // Зоря. 1896. №2. С. 37 38.
90. Копистянська Н. Аспекти вивчення художнього часу в літературознавстві (Нотатки) // Рад. літературознавство. 1988. №6. С.11 19.
91. Копистянська Н. Художній час як категорія порівняльної поетики // ХІ Міжнародний з’їзд славістів (Братіслава, 30 серпня 8 вересня 1993 р.). Слов’янські літератури. Доповіді. К.: Наук. думка, 1993. С.184 200.
92. Костенко В. Поезія М.Чернявського // Донбас. 1963. №4. С. 124 131.
93. Костенко В.В. На шляхах велелюдних: Літ.-крит. нарис про життя і поетичну творчість Миколи Чернявського. Донецьк: Донбас, 1964. 250 с.
94. Костенко В. Певец донецкого края (о творческом пути украинского писателя М.Чернявского) // Радуга. 1964. №8. С. 158 164.
95. Костенко В. Микола Чернявський // Чернявський М. Твори: У 2 т. К.: Наук. думка, 1966. Т. 1. С. 5 37.
96. Костенко В. Він оспівав шахтарів першим (До 100-річчя з дня народження українського письменника М.Ф.Чернявського) // Донбас. 1968. №1. С. 112 113.
97. Костенко В. Поезія сподівань і гніву (До 100-річчя від дня народження) // Літ. Україна. 1968. 3 січ.
98.