ХУДОЖНЯ МОДИФІКАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІОСОФІЇ В ПРОЗІ УЛАСА САМЧУКА : ХУДОЖЕСТВЕННАЯ МОДИФИКАЦИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИСТОРИОСОФИИ В прозе УЛАСА САМЧУКА

Краткое описание

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

На правах рукопису

РУСНАК ІРИНА ЄВГЕНІЇВНА

УДК 820.161.2(092)
Р 88

ХУДОЖНЯ МОДИФІКАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІОСОФІЇ
В ПРОЗІ УЛАСА САМЧУКА

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
Клочек Григорій Дмитрович,
доктор філологічних наук,
професор

Кіровоград 2007

Зміст
Вступ..3
Розділ 1. Художня історіософія як специфічне літературне явище.
1.1. Теоретичні засади художньої історіософії....12
1.2. Джерела художньої історіософії Уласа Самчука.28
1.3. Образ-концепт України у творчості письменника...49
1.4. Основні аспекти художньої історіософії митця...56
Розділ 2. Естетичний модус художньої історіософії Уласа Самчука.
2.1. Роль культури й мистецтва в історіогенезі нації. Феномен авангардизму в інтерпретації письменника79
2.2. Ідейність літератури як фактор активізації національної свідомості й державотворчих процесів..99
2.3. Модернізований реалізм Уласа Самчука118
Розділ 3. Доля України на тлі історичного часу.
3.1. Художнє втілення подієвості й антропологічної обумовленості історії132
3.2. Історіософська концепція російської революції. ..145
3.3. Історіософська сутність української революції й української влади.168
3.4. Війна як драматичний досвід епохи172
3.5. Художня візія тоталітарної дійсності..216
3.6. Феномен малоросійства в інтерпретації Уласа Самчука...245
Розділ 4. Історія як укоріненість. Специфіка українського образу світу в творчості Уласа Самчука.
4.1. Історичне буття України в ракурсі трансформацій географічного простору. .265
4.2. Міф „української Америки” як інтегруючий фактор національної ідентичності.295
4.3. Структурні елементи національного образу світу..308
Загальні висновки...372
Список використаних джерел...382

ВСТУП

Актуальність дослідження. Улас Самчук належав до покоління, на долю якого випало чимало випробувань. Найсерйознішим виявилося випробування чужиною. Попри всі життєві негаразди воно, це покоління, змогло реалізувати себе і через художню творчість висловити заповітні ідеали, пов’язані з історією, культурою, устремліннями, думками і почуттями української нації. Пережиті труднощі та досвід їх переборювання спричинили до кристалізацію значущих історіософських проблем у творчості письменника.
Улас Самчук був художником слова, а тому насущні для подальшого буття нації ідеї він висловлював емотивно-образною мовою, шляхом органічного й по можливості адекватного поєднання сповідуваної ідеї і художньої форми. У прозі митця історіософські проблеми набували нового звучання і такої глибини, яку не можна було осягнути шляхом раціонально доведеної правди чи неправди.
Головною рисою української історіософської традиції впродовж тривалого часу було тяжіння до художньої, ірраціонально-інтуїтивної виразності. Український світогляд, пов’язаний з таким особливим осяганням світу, історії, буття, не був схильний до абстрактного, відірваного від життя типу розумування. Усі найважливіші чинники світоуявлення органічно впліталися у тканину художньої культури, тому їхній розвиток виходив за межі логіки, характерної для раціонально викладених світоглядних систем. У XX столітті така вітчизняна духовна традиція набула ще більшого значення, оскільки українці залишалися бездержавною нацією, а відтак не мали сприятливих політичних умов для професійного філософування. Більшість оригінальних ідей і думок була висловлена опосередковано, тобто в контексті різних форм культури, в тому числі й художньої літератури. Зрозуміти українську історіософію новітньої доби у її глибинній сутності можна тільки через адекватне прочитання спадщини видатних українських митців.
Особливе значення для сучасних дослідників мають твори письменників-емігрантів, творчість яких була закорінена у національному ґрунті. На відміну від радянських митців вони мали, за спостереженнями У.Самчука, „свободу виявлення нас (українців. Авторка) такими, якими створила нас наша природа... З такими інтересами і завданнями, яких вимагає від нас наша природа... Хочемо і можемо сказати про нас, від нас і для нас” [360, арк. 2]. Тут простежується, по-перше, уявлення У.Самчука про літературу як один з найважливіших факторів духового самовияву нації. По-друге, наголос ставиться на правдивому, а не спотвореному більшовицькою ідеологією погляді на історію, епоху, людину. Покладаючи на себе обов’язок „літописця українського простору в добі”, яку він „бачив”, „чув” і „переживав”, письменник прагнув об’єктивно оцінювати події, явища, людей свого часу. Об’єктивність і правдивість передбачали основний акцент на „замовчуваному” й ідеологічно „спотвореному”, без чого образ епохи був би не зовсім повним.
Уже на початку своєї творчості У.Самчук поставив перед собою вагоме мистецьке завдання засобами Слова вибудувати власну історіософську концепцію України. Художня література, на його думку, оперувала складнішими, тривалішими і переконливішими засобами впливу, аніж інші форми втілення людських помислів, оскільки вона діяла не лишень на розум, а також на чуття людини. Вона оперувала „образом, типажем, діялогом, як також певними просторовими і часовими філософсько-мистецькими засобами, які мають ту властивість, що можуть довше і переконливіше зберігати в собі свіжість і актуальність проблематики” [360, арк. 41]. Жанр роману-трилогії видавався при цьому найбільш адекватною формою для передачі найглибшої проникливості,пов’язаної з осяганням сутності України як території, держави, нації.
Будь-які спроби оцінювати творчу спадщину У.Самчука без урахування духовно-інтелектуального стану доби, історіософських побудов митця приречені на нерозуміння справжньої вагомості його художніх досягнень. Свідченням цьому є неоднозначні оцінки творчості письменника. Перші критики або захоплювалися здобутками прозаїка, або дорікали йому за „сальоновість”, психологічну невиразність, наявність мовних огріхів. Радянські достойники не шкодували різного штибу ярликів для таврування свого запеклого ворога. У незалежній Україні думки коливаються в межах бінарної опозиції: „ГомерXX століття” (С. Пінчук) „людина попереднього століття” (С.Павличко). З’явилися також провокативні наполягання на небезпечній близькості індивідуального стилю У.Самчука до соцреалістичних принципів конструювання ідеологічно заданої „дійсності” (Г.Штонь, В.Кизилова). Поступово фахове осмислення художнього почерку митця переросло, з одного боку, у висловлювання сумнівів щодо цінності його прозового доробку, а з іншого у несміливі спроби довести, що У.Самчук перебуває на перетині національної традиції й модернізму, що він усе-таки першорядний письменник, і тим самим реабілітувати його в очах сучасників (Р.Мовчан). Подібні перекручення стали можливими через небажання науковців осмислювати філософські засади творчості митця з позицій світоглядного традиціоналізму й естетичного консерватизму, на яких він стояв, з позиції нових, адекватних національній духовності й духові часу, українських інтерпретаційних технологій.
Істинне розуміння тих ідей, які прагнув висловити письменник, відкриється за умови „синтезуючого сприймання” (Р.Інґарден) його творчості, глибинного проникнення в сутність його художньої образності, розкриття його оригінального світовідчуття. „Центро-спектральні” задуми письменника оберталися навколо ідеї України, яка пояснює органічну цілісність його художнього світу й у якій головними константами виступають Нація, Держава, Культура, Людина. Це був потужний стрижень його художньої історіософії, у якій основними моментами визначалися історична доля і призначення України. Окреслена вісь була наскрізною у творчості У.Самчука. Важко назвати у його доробку твір, який у жанровому, тематичному чи сюжетному відношенні не був би дотичний до визначеного вище осердя. Однак діахронічний зріз історіософії, який передбачає осмислення її тяглості, еволюційного розвитку, визрівання митця як мисленника, не вичерпує всієї повноти проблеми й органічно доповнюється синхронічними підходами. Це дає можливість визначити історіософію як всепроникаючу даність художнього світу У.Самчука, як іманентну ознаку його світовідчування і світорозуміння.
Глибоко занурений у свою епоху, чутливий до її трагічних перипетій письменник формулював і розглядав конкретні проблеми через призму сучасних йому подій, хоча ракурс минулого, майбутнього і позачасового імпліцитно присутнійу його творах. Звідси випливає суб’єктивність історіософської позиції митця (сам він прагнув бути неупередженим), яку доповнюють психоемоційні параметри: емотивність, емпатичність і психологічна вмотивованість. У.Самчук глибоко усвідомлював це, не випадково у мемуарах він занотував: „Я був повний Україною мого власного уявлення (виділення моє. Авторка)” [371, с. 259]. У кожному неповторному порусі особистого почуття, внутрішнього переживання, у кожній події історії чи особистої долі він шукав вищих смислів, прагнув донести їх своїм сучасникам і наступникам.
Актуальність дисертаційного дослідження продиктована часом і пов’язана з віднаходженням головних смислів, „тонких шарів” (Г.Кочур) прозового доробку У.Самчука через вдумливе осягання історіософської складової його мислення крізь призму вісниківських ідей. Важливо не тільки констатувати факт приналежності митця до когорти вісниківців, а й „вичитати” її у його спадщині. Саме ідеї цього оточення дали можливість історіософії письменника перетворитися на всепроникний і всеосяжний феномен його художнього світу. Вона ґрунтувалася на засадах, які для вісниківського кола митців були самоочевидними, й повідомлені вони через посередництво художнього тексту. Колись незаперечні речі сьогодні сприймаються неоднозначно, а тому нагальною є потреба адекватного відтворення історіософського дискурсу прози У.Самчука.
Напрям історіософських пошуків і міркувань У.Самчука визначався переважно тією обставиною, що він був митцем з надзвичайно розвинутою здатністю вдивляння у сутність оточуючої дійсності, з неабиякою інтуїцією, з переважаючим усе інше глибоко особистісним, суб’єктивним, емотивним сприйняттям і переживанням конкретної реальності. Тому проблема художньої історіософії у прозі У.Самчука існує як цілком конкретна і потребує серйозного дослідження.
Актуальність дисертаційного дослідження пов’язана також із необхідністю осмислити художню практику втілення історіософських ідей письменника й її співвіднесеність із мистецькими пошуками епохи. Є всі підстави твердити, що художня історіософія України дає ключ до розуміння самобутності У.Самчука як прозаїка й основних тенденцій розвитку еміграційної прози.
Наукова новизна дослідження визначається таким колом питань:
уперше з позицій світоглядного традиціоналізму й естетичного консерватизму осмислено історіософське підґрунтя творчості У.Самчука;
проаналізовано естетичні погляди й художню практику митця в контексті вісниківського світогляду;
на теоретичному рівні охарактеризовано особливості втілення історіософських ідей у художньому тексті;
визначено й проінтерпретовано найважливіші константи художньої історіософії У.Самчука;
ґрунтовно окреслено художню концепцію України в прозі, публіцистиці, мемуаристиці й літературно-критичній спадщині письменника;
ангажованість творчості У.Самчука потрактовано як органічну складову поетики, яка не применшує художньої цінності його творів;
доведено безпідставність тенденційних оцінок історіософських переконань митця як риторичних і методологічних відповідників соцреалістичної естетики;
історіософію України у творчості У.Самчука осмислено як всепроникний і всеосяжний феномен його художнього світу;
художню історіософію письменника розглянуто як дійовий фактор плекання національної ідентичності українців.
Зв’язок роботи з науковими програмами і темами. Дисертація є складовою комплексних наукових досліджень історико-літературного процесу кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Дослідження виконано в межах наукової проблеми „Українська література як націотворчий фактор” (номер державної реєстрації 0198V007566).
Тему дисертаційної роботи затверджено Вченою радою Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (протокол № 2 від 31 жовтня 2001 року) і схвалено на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол 1 від 19 лютого 2002 року, № 130/2).
Об’єкт дослідження різні за естетичною й історико-літературною природою тексти У.Самчука: романи, оповідання, мемуари, документальні, публіцистичні й літературно-критичні праці. До наукового осмислення залучено щоденники, епістолярій письменника, біографічні й архівні матеріали, що зберігаються в Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України й у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України.
Предмет дослідження художня історіософія України, історіософське мислення Уласа Самчука, ідейні, естетичні й культурологічні погляди митця на природу художньої творчості в межах історико-культурного топосу вісниківства.
Мета дослідження комплексно осмислити художню історіософію У.Самчука в межах філософсько-історичних, культурологічних і мистецьких традицій, дослідити особливості втілення історіософських ідей у художніх, публіцистичних і літературно-критичних текстах письменника.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
подати теоретичний огляд літературознавчих праць, у яких за предмет дослідження обрано історіософію письменника;
з’ясувати іманентну суть поняття „художня історіософія”, розглянути його як специфічне літературне явище, спричинене умовами суспільно-історичного й індивідуально-авторського характеру;
розкрити джерела й концептуальні аспекти художньої історіософії У.Самчука в межах традиціоналістської естетики й творчості вісниківців;
осмислити естетичний модус художньої історіософії прозаїка;
охарактеризувати внесок У.Самчука до процесу оновлення реалістичного роману, довести, що історіософічність є результатом інтелектуалізації й модернізації його прози;
виявити особливості поетикальної й ідейно-естетичної реалізації історіософських ідей у художній прозі митця;
дослідити концептуальний історіософський космос У.Самчука як етноконсолідуючий феномен і його актуальність для сучасної української культури.
Теоретичну базу дисертаційного дослідження склали фундаментальні праці з літературознавства І.Франка, Д.Чижевського, Ю.Шереха С.Андрусів, Р.Гром’яка, М.Жулинського, О.Забужко, М.Ільницького, Г.Клочека, Ю.Коваліва, С.Павличко, С.Пінчука, Т.Салиги; з філософії, культурології й естетики Е.Андерхіла, Р.Барта, М.Бахтіна, М.Бердяєва, М.Гайдеґґера, Г.Гачева, Г.Ґадамера, У.Еко, М.Іліаде, Р.Каюа, Р.Дж.Колінґвуда, Ю.Лотмана, Х.Ортеги-і-Гасета, К.Л.Строса, А.Дж.Тойнбі, Н.Фрая, Ф.Шлейєрмахера; з історіософії Ю.Барабаша, М.Грушевського, Д.Донцова, В.Липинського, Є.Маланюка, О.Пріцака, М.Шлемкевича, Р.Юсуфова; з етнології П.Дінцельбахера, О.Кульчицького, І.Мірчука, В.Янева, Ґ.Штромаєра.
Методологічна основа дослідження. Складність поставленої мети спонукала до використання різних інтерпретаційних методологій. У дисертації частково застосовуються соціально-історичний, культурологічний, порівняльний, інтертекстуальний, семіотичний і біографічний методи, жоден із яких не абсолютизується. Застосування кожного з них на різних етапах дослідження зумовлене колом окресленням завдань.
Інтегрує між собою різні методологічні підходи герменевтика з її орієнтацією на осягання різних смислів конкретного тексту, виявлення якихдало можливість визначити естетичний статус та історико-літературне значення текстів У.Самчука, що містять історіософську складову.
Практичне значення одержаних результатів. У сфері галузевого застосування висновки про художню історіософію У.Самчука розширюють проблемний діапазон досліджень з української літератури, поглиблюють розуміння основних тенденцій розвитку еміграційної прози, еволюції українського реалістичного роману ХХ століття.
Практична цінність дисертації визначається залученням до літературознавчої практики раніше не досліджуваних текстів письменника, архівних матеріалів.
Матеріали дисертації можуть бути використані у процесі читання нормативних і спеціальних курсів історії української літератури у вищій школі, при написанні підручників і навчальних посібників для студентів гуманітарних спеціальностей.
Апробація роботи. Основні ідеї й висновки дисертації апробовано на семінарі Літньої літературознавчої школи кафедри філології НаУКМА (Київ, 1998) і на конференціях різних рівнів: „Юрій Липа: голос доби і приклад чину”(Львів, 2000); „Українська література у контексті світової” (Одеса, 2002, 2004); „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2002, 2003, 2004, 2005); „Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму” (Дрогобич, 2004); „Sacrum в українській літературі” (Люблін, 2004); „Михайло Коцюбинський митець, педагог і громадянин” (Вінниця, 2004); „Творчість Уласа Самчука в контексті сучасної культури” (Тернопіль, 2005); „Улас Самчук: художнє осмислення української долі в ХХ столітті” (Рівне, 2002, 2005); на звітних наукових конференціях інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007).
Текст дисертації обговорювався на засіданні кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (протокол № 6 від 28 грудня 2006 року).
Публікації. Основні наукові результати дисертації відображено в монографії й 36 статтях, 28 із яких опубліковано у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України в галузі „Філологічні науки”.

Структура й обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (520 позицій). Загальний обсяг роботи 420 сторінок, із яких 381 основного тексту.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

З моменту появи творів Уласа Самчука в незалежній Україні письменник увійшов у свідомість сучасного українця як „образотворець „времени лютого” (Г.Костюк), „ГомерХХ століття” (С.Пінчук), а за його власним визначенням як „літописець українського простору”. Емоційна хвиля захоплень змінилася стриманим осмисленням його постаті як прозаїка-традиціоналіста. Завжди закорінений у національну традицію митець тяжів до застарілих і зужитих, з модерністської точки зору, аксесуарів поетики. Дійсно, архітектоніка Самчукових романів досить усталена, письменник і справді виглядає консерватором на фоні тотального наступу на традиційні етичні й естетичні цінності. Однак уже в ранній прозі йому вдалося органічно поєднати епічну статику з динамізмом форми й психологічним заглибленням у внутрішній світ людини, традиційну сільську тематику з інтелектуалізмом і філософським заглибленням у суть осмислюваних проблем. Це й дозволило літературним критикам поставити Уласа Самчука в один ряд із класиками світової літератури: О.деБальзаком, Ф.Моріаком, Л.Толстим, В.Реймонтом, К.Гамсуном, Б.Пастернаком, Д.Стейнбекомі іншими. Уже через цю обставину романи У.Самчука не можна оцінювати як зразки „звичайного” словесного мистецтва, що неодмінно призводить до повного нерозуміння справжніх ідей і досягнень письменника. Його проза потребує не тільки розвинутого художнього смаку, але й розвинутої філософської інтуїції, вміння інтерпретувати прихований зміст домінантних художніх образів, який пов’язаний з певними історіософськими й ідеологічними традиціями.
Дослідження художньої історіософії України в творчості У.Самчука дозволило зробити ряд висновків.
1. Увесь наявний у сучасному літературознавстві досвід вивчення художньої історіософії показав складність і специфіку предмета дослідження. У Росії й Україні вивчення художньої історіософії розвивалося й продовжує розвиватися у двох аспектах: історико-літературному (С.Андрусів, Т.Кремінь, Ю.Мариненко, С.Павличко, Р.Юсуфов) і портретно-монографічному (А.Астаф’єв, Ю.Барабаш, М.Крупач, Т.Литвиненко, В.Мазепа, В.Родін). Теоретичні аспекти осмислюваної проблеми наявні в них тільки частково, однак особливу увагу привертає сам аналіз поетичних, прозових і публіцистичних творів, специфіка яких обумовлена історіософською складовою.
2. Поняття „історіософія” походить від грецьких слів Історія й Софія, тому в дослівному перекладі може бути потрактоване як „історична мудрість”. З погляду наукового, це розуміння, тлумачення різних історичних явищ з будь-яких світоглядних позицій. У дисертаційному дослідженні авторка трактує „історіософію” як цілісну концепцію історичного процесу на основі певного світогляду.
Поняття „історіософія” не можна повністю ототожнювати з термінами „філософія історії” й „метаісторія”, оскільки воно, акцентуючи ідею софійності й духовності, являє собою унікальну, пов’язану з внутрішнім життям людини й її моральним світом формацію, якій притаманне ірраціональне заглиблення в історичне буття людини, інтуїтивне й емоційне переживання й подолання трагізму цього-буття-у-світі, праксеологічний аспект осмислення історії. Останній момент пов’язаний із пошуком шляхів національного відродження, самоствердження нації в світі. Не випадково творці українських історіософських концепцій М.Грушевський, Д.Донцов, В.Липинський, Є.Маланюк, Ю.Липа були речниками консерватизму й національної ідеї.
Історіософія як культурологічна традиція, як дискурс є духовним феноменом, що тяжіє в наш час до академічно-дисциплінарного осмислення, а тому існує потреба виокремлювати історіософію у творах мистецтва, зокрема в літературі. Тим більше, що тяжіння до художньої, ірраціонально-інтуїтивної виразності є прикметною рисою української історіософської традиції. Більшість оригінальних ідей і думок у ХХ столітті була висловлена опосередковано, тобто в контексті різних форм культури, мистецтва, зокрема й мистецтва слова.
Художня історіософія хоч і ґрунтується на досягненнях наукового дискурсу, більше все-таки пов’язана з естетичним осяганням історії, а відтак має свої особливості. По-перше, вона твориться не шляхом позитивістського описування фактів, а через призму духовних ідеалів. По-друге, виявлену на рівні теми, проблеми, сюжету, образів, алегорій, символів історіософію варто вважати ідейним тлом, яке забезпечує створеному митцем світу відповідні смисли і значення. Інтерпретація окремих фрагментів, символів, речень, слів обов’язково відбувається з урахуванням контексту конкретного твору й позатекстуальних ситуацій. По-третє, художня історіософія базується на образному мисленні, тому в художньому образі явлена стихія результату, культурний підсумок усієї історіософської практики письменника. По-четверте, естетичне осягання історії принципово нереалістичне, тому являє собою психологічне дослідження суб’єктивних, особистісних чинників історії, що „вводить до історії експресію одкровення”, тому новочасна історіософія історія „людська”, „шекспірівсько-вальтер-скоттівська” (Р.Юсуфов), гоголівська, шевченківська, самчуківська і т.д.
По-п’яте, поняття художньої історіософії відбиває один з аспектів багатогранного взаємозв’язку літератури й історіософії як відносно автономних способів пізнання. У дисертаційному дослідженні мова йшла про „історіософію в літературі”, тобто про іманентну художнім текстам сукупність історіософських ідей і проблем, трансформовану образно-словесною формою. Окреслений аспект розумівся двояко: як „історіософська тема”, що впліталася у сюжет твору, простежувалася в поведінці персонажів, в авторських рефлексіях тощо, і як „історіософська теза”, що чітко формулювалася через конкретні твердження наратора. Поза увагою дисертантки не залишилися й інші аспекти взаємозв’язку між названими галузями культури, а саме: „історіософія й література”, де йшлося про зацікавлення У.Самчука філософією, історичною наукою, про наявність у письменника історіософського знання й мислення, про експлікацію історіософської основи всієї його творчості; „історіософія літератури”, що актуалізувала увагу до питання про рівнозначність чи неоднозначність естетичних і етичних вимірів художньої творчості, з одного боку, й історіософських роздумів, із іншого. Такий погляд на обрану літературознавчу проблему дозволив утриматися в рамках задекларованого підходу до художньої історіософії як до дискурсу.
3. Художня історіософія У.Самчука була тісно пов’язана з його світоглядом. Ідеологічні й політичні погляди прозаїка дозволяють віднести його до когорти вісниківців письменників націоналістичного напряму, пов’язаного з часописом ЛНВ-„Вісник”. Ідеологія Д.Донцова й світоглядна база редагованого ним журналу започаткували новий етап у розвитку культурологічної й естетичної думки, утвердили ірраціоналістичну концепцію буття і творчості. Світоглядний перелом став закономірним процесом, адже філософський раціоналізм, ідеї науково-технічного прогресу й лібералізму продемонстрували свою вичерпаність. Ірраціоналізм і волюнтаризм додавали Україні життєвого активізму, містицизму в часи потужного наступу лівого екстремізму, російського імперіалізму й тоталітаризму в його більшовицькому прояві.
Ідейно-естетична концепція „Вісника” визначалася ідеалістичним монізмом націоналістичної філософії й свідомістю суспільної функції мистецтва. До основних ознак нової української літератури Д.Донцов відніс окциденталізм, що передбачав органічне засвоєння середньовічної настроєвості з її шляхетністю, аскетизмом, енергійним здобуванням; традиціоналізм, який відроджував героїчне українське минуле з ідеалами княжої доби і козаччини; романтизм, який спонукав відчувати трагічність буття, але ніколи не зневірюватися, оптимістично дивитися вперед, долати приземленість, дріб’язковість; волюнтаризм, що передбачав активне ставлення до життєвих випробувань, напруження духовних прагнень і вольових зусиль особистості. Такими настановами визначалися концептуальні аспекти й естетичний модус художньої історіософії вісниківців загалом і У.Самчука зокрема.
До найважливіших, базових аспектів художньої історіософії У.Самчука належать: націософський, історичний, міфологічний і державотворчий.
Традиціоналізм У.Самчука можна назвати „поверненням в укоріненість” (М.Гайдеґґер). Саме він був для письменника джерелом глибокого розуміння історичної долі України та її геополітичного призначення у часі й просторі, дав можливість проінтерпретувати подіі та явища історичного, соціально-політичного і духовного буття нації через призму своєї епохи. Пропускаючи час „обов’язково-крізь-себе”, прозаїк передавав спостережуване і пережите у Слові. В естетичній теорії митця історія несе духовно-виховний потенціал, її закони треба розкривати, осягати. Містичний дотик до минулого наснажує людину енергією, дає їй силу, збагачує досвідом та ідеалами вічного неспокою-вдосконалення. Тим самим У.Самчук долучав українців до досвіду національної історії, пробуджував приспану історичну пам’ять, сприяв національній консолідації. Він дав відповідь на низку болючих питань, пов’язаних з об’єктивними закономірностями і духовно-моральними смислами історичного процесу ХХ століття, з сенсом буття недержавної нації, зі шляхами реалізації сутнісних сил українців в історії та віднаходження національної тожсамості. Вагому роль при цьому відігравали міфологічні аспекти художньої історіософії. У ретроспективному погляді на українське минуле вони становили інтегруючий фактор, а в оцінці імперських реалій набували протилежного значення. Письменник деміфологізував ворожі за своєю суттю українській історичній пам’яті російські імперські міфи, пропонуючи натомість своєрідні ідеологічні конструкції, спрямовані на збереження української національної ідентичності. Знання справжньої історії забезпечувало необхідні умови для гармонійного існування і розвитку нації, для розбудови власної державності, тому письменник розкрив певні загальні історичні особливості: вплив національного характеру на державність, особливості національного месіанізму, роль і значення воєн та революцій у житті окремого народу й людства загалом, стосунки аристократії та маси, значення творчої одиниці для історичного розвитку нації. Тож у висвітленні письменником загальнолюдських проблем в історичному процесі спостерігається превалювання гуманістичних підходів, у трактуванні національної історії домінування державницьких.
4. Естетичні погляди і вимоги письменника формувалися поза засягом світоглядно-естетичної парадигми позитивізму, тому немає підстав для звинувачень, що їх висувають У.Самчуку окремі дослідники. Систему поглядів митця можна визначити як національний консерватизм, основні ідейно-естетичні аспекти якого зросли на ґрунті органічного відчуття України, з одного боку, як явища, закоріненого у реальному часопросторі, з іншого як категорії онтологічної, буттєвої. У.Самчук послідовно пропагував естетичні ідеї традиціоналізму, дотримувався їх на практиці, принципово не приймаючи нових авангардистських віянь і відстоюючи невичерпні можливості класичної європейської культури. Він вважав, що література один із найважливіших факторів духового самовияву нації, тому першорядним її завданням є подолання провінційності, маргінальності, етнографізму й побутовізму, долучення до великих західних літератур. При тому письменник наголошував на вагомості її неестетичних повинностей, серед яких значимими проголошувалися виховні спроможності літератури. Її ідейність визнавалася дійовим фактором активізації національної свідомості й державотворчих процесів.
Естетична теорія У.Самчука була спрямована на „велику літературу” ідею, розуміння якої залежало від конкретного літературного досвіду письменника, від епохи, яка формувала це розуміння, і від традиції, з якої воно виростало. „Велика література” ототожнювалася з історико-літературним каноном художньої літератури, тобто з шедеврами світової літератури, архітекстами, творцями яких були А.Данте, Й.В.Ґете, В.Шекспір, М.Гоголь, Ф.Достоєвський, Д.Голсуорсі, К.Гамсун, В.Реймонт, Т.Манн. Цим зумовлена активна апеляція письменника до класичності як до шляхетної ознаки мистецтва, що має плекати смак у добу тотальної авангардистської деструкції.
На перший план культуротворчого процесу висувалася творча індивідуальність письменник. У.Самчук створив власну філософію культури і мистецтва, яка, з одного боку, мала формувати митця, його розуміння навколишнього світу, а з іншого передбачала глибоке пізнання індивідуальності українського народу, його ментальності, історичних і творчих коренів. Тож запропонована письменником програма розбудови української нації мала гуманістичний і культуроцентристський пафос. Основні історіософські узагальнення У.Самчука ввібрала в себе формула „Людина Культура Історія”.
5. Національний консерватизм і традиціоналізм визначили свідому орієнтацію У.Самчука на досвід гуманістичного реалістичного мистецтва. Проаналізований обсяг матеріалу дав можливість заперечити тезу про „невписаність” прозаїка в добу модерністських практик і його приналежність до попередньої культурної епохи.
Новаторство Самчука-романіста простежується в прагненні створювати монолітні романні конструкції, орієнтовані на „історію” й „усю дійсність”, де на суворо документальній основі побудовані моменти окремого (образи-персонажі, побутові реалії тощо), тоді як площина загального смислового поля моделюється шляхом авторського осмислення буття. Характерним для його романів є синтетичне поєднання всіх складових елементів: сюжетних ліній, складних наративних планів, системи різних мотивів, бінарних опозицій, роздумів тощо. Жанрова поетика творів митця характеризується органічним поєднанням епічного начала з точним відтворенням динаміки почуттів, асоціацій, переживань, тобто сплавом епічного, ліричного й драматичного змісту. Історіософські роздуми, поєднуючись із пластикою образних елементів, надають романам особливого ритму, нерідко забарвлюючи окремі епізоди драматичною тональністю. Епічна розповідь переривається інтелектуальними вставками, емоційно-ліричними відступами, іноді інкрустується реалістично-імпресіоністичними настроями, тонким гумором, іронією. Це дозволяє говорити про У.Самчука як про митця аналітично-ліричного складу, якому притаманне особливе естетичне осягання дійсності й моделювання художнього світу.
Як і будь-який реаліст ХХ століття письменник творчо використав філософську, духотворчу основу модернізму, що дозволяє говорити про „модернізований реалізм” (Ю.Борєв) письменника, до основних рис якого відносимо схильність до раціонального аналізу конкретних явищ, наявність концептуального філософського й історіософського образного мислення (інтелектуалізм), намагання художньо переконливо вирішувати актуальні проблеми, подавати глибинний аналіз стану сучасного світу.
6. Цілісний акт історіософського пізнання в У.Самчука включає різні аспекти, притаманні реалістичному письму. Найчастіше це раціональний шлях, що виявляється у використанні філософсько-політичних відступів, діалогів, монологів, у створенні широкої соціальної узагальненості образів, навіть у прямих історичних довідках і екскурсах у минуле. Але історіософська складова виявляє себе не тільки через функції „розуму”, а й у духовному самозаглибленні чи інтуїтивному спогляданні персонажів, у релігійному осяянні чи натхненні любов’ю.
Основним способом реалізації історіософських концептів є головний наратив романів У.Самчука, безпосередньо наділений авторським голосом, який доповнюють інші наративи. Найчастіше це голоси персонажів, схильних до розумувань, котрі висловлюють власні думки в закінчених формулах етичного змісту. Об’єднує всі ці голоси всевідаючий наратор, який бачить усе панорамно, а разом із тим знає, про що й для чого оповідає. У центрі його оповіді грандіозні історичні події: російська й українська революції, дві Світові війни, радянський тоталітаризм тощо. Масштабність зображення досягається шляхом використання філософсько-політичних відступів, діалогів, монологів, соціального узагальнення образів, ретроспективних поглядів у минуле, використання історіографічних свідчень. Подієвість й антропологічна обумовленість історії стають важливими складовими художньої оповіді про долю України в ХХ столітті.
У.Самчук є творцем потужного наративу про національне життя, в якому засобами символіки опредметнено важливі смисли, цінності, цілі й завдання життя українського народу в його минулому, сучасному й майбутньому. Його проза трепрезентує специфічний спосіб світобачення й відповідний національний образ світу, зреалізованим проявом якого є ключові образи-концепти. Серед них центральним, найбільш розробленим є образ-концепт України, який виражає смислове наповнення слів всупереч мовним формам його вираження й який сприймається як розумова, психологічна і конкретночуттєва форма конструювання дійсності в усій множинності складових.
Діахронічний підхід дає можливість говорити про філософську еволюцію образу України, що проходить кілька етапів: перший це інтимно-чуттєве, винесене з дитинства, сприйняття рідної землі та кристалізація образу малої батьківщини Волині („Волинь”, „Юність Василя Шеремети”, „Дермань”), другий осмислення географічної та етнокультурної єдності українських регіонів, України як єдиного цілого („Марія”, „Гори говорять!”, „Кулак”, „Ост”, „Чого не гоїть огонь”), третій поява узагальнено-абстрактного образу духовної України („На твердій землі”). Синхронічний підхід виявив, що текст України в романах У.Самчука базується на системі двоїстих опозицій, які допомагали українській свідомості протиставити себе не тільки „імперському” („ворожому”), а й засадничо „іншому”. Україна виступає парадигмальною для свідомості митця категорією й означує найвищі матеріальні та духовні цінності нації, важливі для внутрішнього психічного й морального світу людини речі.
Важливими концептами ідеософії художньої прози письменника є „ідея”, „доля”, „нація”, „народ”, „держава”, „аристократія”, „влада”, „особистість”, „традиція”.
7. Художня історіософія У.Самчука має націоохоронну й державотворчу природу, оскільки через осягнення історичної й геоетнічної вкоріненості вона спрямована на збереження української самототожності й таїть у собі колосальний потенціал для розбудови незалежної держави. Однією з передумов плекання національної ідентичності й життєвих сил народу є збереження унікальності й неповторності українського образу світу.
Реконструкція національного образу світу, змодельованого в прозі У.Самчука, набуває філософського характеру, оскільки пов’язана з аналізом фундаментальних смислів. Аналіз архетипів Землі, Гір, Степу, Хутора, Хати, Роду, Батька, Матері і т.п. показує, що специфіка українського образу світу полягає в граничній напруженості переживання екзистенційних, культурних, ідеологічних і політичних конфронтацій, у загостреності смисложиттєвої й історіософської проблематики. Названі риси визначають актуальність українського культурно-екзистенційного досвіду для сучасної європейської культури й свідомості.
Завершуючи дослідження художньої історіософії У.Самчука, варто нагадати твердження М.Вебера про безкінечність наукового руху й про те, що всяке довершене виконання задуму бажає бути перевершеним, тому й ставить нові „запитання”. На них доведеться відповідати іншим дослідникам, адже в цій роботі ми тільки наблизилися до того, що сам український письменник вважав головним у своїх творах. З певністю можна стверджувати тільки одне: великого значення він надавав традиції й авторитету тим цінностям, які й визначають приналежність українців до тисячолітньої культури, заповіданої їм предками.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрусів С. Міфологема Європи в сучасній українській культурній свідомості // Сучасність. 2001. № 2. С. 110-115.
2. АндрусівС. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.: Монографія. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка; Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
3. АндрусівС. Проблеми національної ідентичності // Слово і Час. 1997. № 3. С. 18-22.
4. АндрусівС. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. 1995. Липень Серпень. № 7-8. С. 147-152.
5. Андрусяк І. Література і політика у контексті взаємопроникнень // Молода нація. 1999. Вип. 10. С. 172-187.
6. Андрухович Ю. „Світ пізнає національну літературу за прозою” // Авжеж. 1992. № 4. С. 33-37.
7. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі ХХ століття: Монографія. Чернівці: Рута, 2000. 335 с.
8. Араміс (Мох Олександр). Конкістадори рідної землі // Нова зоря (Львів). 1934. 28 жовтня. Ч. 82. С. 6; 4 листопада. Ч. 84. С. 6-7.
9. Арендт Г. Становище людини: Пер. з англ. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1999. 254 с.
10. Арендт Х. Джерела тоталітаризму: Пер. з англ. В.Верлока, Д.Горчакова / Наук. ред., пер. К.Гломозда. К.: Дух і літера, 2002. 539 с.
11. Арендт Х. Vita activa, или О деятельной жизни: Пер. с нем. и англ. В.Бибихина / Под ред. Д.Носова. СПб.: Алетейя, 2000. 437 с.
12. Астаф’єв А. До проблеми історіософії Євгена Маланюка // Молода нація (Київ). 1997. № 7. С. 211-225.
13. Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. К.: Смолоскип, 1998. 313 с.
14. Б. а. Нова вартісна книжка. Улас Самчук. Волинь. Роман-хроніка у 3-х частинах // Хліборобський шлях (Львів). 1934. 7 жовтня. Ч. 37 (78). С.5.
15. Б. а. Самчук У. Віднайдений рай [Рецензія] // Дзвони (Львів). 1936. Ч. 67. С. 276-279.
16. Б. а. Що читати? Улас Самчук. Волинь. 1 частина // Перемога (Львів). 1934. 1 вересня. Ч. 21. С. 14-15.
17. Бабій І. Естетична роль кольоропозначень у романі У.Самчука „Марія” // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. Вип.VI. Тернопіль: ТДПУ, 2000. С. 114-120.
18. Бабій С. Дермань. Дорога до Самчука // Дзвін. 1995. № 1. С.105-107.
19. Баган О. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму. Автореф. дис. канд. філ. наук: 10. 01. 01. Львів: Коло, 2002. 20 с.
20. Баган О. Концепція національної літератури політична і поетична / Д.Донцов і Є.Маланюк // Другий міжнародний конгрес україністів / Літературознавство. Львів, 1993. С. 185-191.
21. Баган О. Міжвоєнна доба в українській літературі ХХ ст. : Період, стилі, ідейно-естетичні пріоритети // Визвольний шлях. 2005. Кн. 12 (693). С. 64-83.
22. Баган О. Юрій Липа : людина і мислитель. К.: Видання Конґресу Українських Націоналістів, 1994. 39 с.
23. Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу: Українські письменники-націоналісти-„вісниківці”. 2-е вид., доп. Дрогобич: Відродження, 1996. 288 с.
24. Баглай Л. Ще раз про автора „Марії” (Про письменника Уласа Самчука) // Тернопіль. 1994. № 4. С. 44-45.
25. Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2006. 768 с.
26. Барабаш Ю. Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя: Нариси сприйняття та інтерпретацій // Нові гоголезнавчі студії: Вип. 1 (12). Сімферополь: Кримський Архів, 2004. 128 с.
27. Барабаш Ю. „Місцерозвиток”, або Чи знаєте ви українську ніч?: Національний ландшафт як ментальний чинник. М.Гоголь