Проблематика й особливості поетики романів і повістей Михайла Старицького : Проблематика и особенности поэтики романов и повестей Михаила Старицкого

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України
Черкаський національний університет
імені Богдана Хмельницького

на правах рукопису

Поліщук Володимир Трохимович

УДК 82.116.12-3

Проблематика й особливості поетики романів і повістей Михайла Старицького

10.01.01. — українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

науковий консультант
МИШАНИЧ Олекса Васильович,
доктор філологічних наук,
професор, член-кореспондент
НАНУкраїни

Черкаси — 2003

ЗМІСТ

Вступ ...........3

Розділ перший. Методологічні аспекти творчості Михайла Старицького .....22
1.1.До характеристики світогляду митця ...23
1.2.Історіософія М.Старицького як складова світогляду
й ідейно-естетичний чинник .45
1.3.Релігійність як ідейно-естетичний чинник ..50
1.4. Ідейно-естетичні засади 84
1.5.Стиль і стильова «школа» Старицького .103
Розділ другий. Романи Михайла Старицького 125
2.1.Літературний контекст. Мотивація вибору жанру ....125
2.2.Жанрові ознаки романів. Принцип історизму. Жанр і сюжет .137
2.3.Сюжетно-композиційні особливості ..157
2.3.1.«Пригодницький» потенціал романних
(і повістевих) сюжетів ....................................................................170
2.3.2.Сюжет і хронотоп у романах (прозі) Старицького 174
2.3.3.Сюжет і семантика образу. Сюжет і автор (автор у сюжеті) 185
2.4.Пригодництво як функціональний чинник романів (прози)
Старицького ..............................................................................................193
2.5.Проблемно-тематичний зміст романів ...................................................207
2.5.1.Історіософське осмислення проблеми національного ...............208
2.5.2.Козакофільство в романах (прозі) Старицького .........................233
2.5.3.Морально-етичні аспекти проблематики ....................................247
2.5.4.Гуманістична «програма» в романах ...........................................254
2.6.Герой у романах. Структура образів ......................................................262
Розділ третій. Проблематика і поетика повістей Михайла Старицького ..........296
3.1.Жанрово-стильові особливості повістей ................................................302
3.2.Проблематика романтичних історико-пригодницьких повістей .........312
3.3.Романтично-реалістичні повісті морально-етичної проблематики .....344
3.4.Герой у повістевій прозі ..........................................................................373
3.5.Психологізм. Інші ознаки майстерності .................................................379
ВИСНОВКИ ....................................................................................................393
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ................................................403
ДОДАТКИ .......................................................................................................435

ВСТУП

Діяльність М.П. Старицького така осяжна й багатогранна, що лише майбутній дослідник може сповна поцінувати її і розібратися в ній*.
Олена Пчілка

Винесені епіграфом слова Олени Пчілки були написані над свіжою могилою Михайла Старицького [300, 119]. З висоти нашого часу їх слушність зовсім очевидна. Невдовзі мине сто років з дня смерті визначного письменника і громадського діяча, а про його «таку осяжну й багатогранну» спадщину сказано далеко й далеко не все. Є тому немало причин, окремі з яких спробуємо визначити нижче. Назагал же після ознайомлення з переважною більшістю того, що написане про М.Старицького, складається якесь не надто чітко окреслене відчуття. Здається, над усією спадщиною митця і над окремими її спадщини складниками нависає певна упередженість, часто породжена ситуативними, суб’єктивними, може, не завжди зваженими оцінками авторитетних людей чи якимись «нормативними» документами, або ж вимушеною чи невимушеною інерцією мислення, підкріпленою певною лінькуватістю того ж мислення, небажанням «іще раз розібратися» в тому, про що писали класики і «класики» тощо. Інакше як зрозуміти факт, що лише поезія Старицького удостоїлася досить глибокої наукової уваги, що драматургія на таку увагу дочекалася тільки в останні десятиліття, хоч тут (як і в поезії теж, хоч, може, меншою мірою) іще триває осмислення й переосмислення, певна боротьба з давніми чи ближчими стереотипними оцінками, що ті ж задавнені й далеко не завжди слушні оцінки-стереотипи тяжіють над перекладами і театральною діяльністю Старицького... Ну а за прозу й говорити годі. Окремі статті з приводу окремих публікацій чи «класичні» вже за частотністю вживань фрази про те, що «цікава й об’ємна прозова спадщина Старицького є малодослідженою», зустрічаємо в багатьох матеріалах про письменника від винятково сумлінного й компетентного Івана Франка до останніх за часом досліджень [334, 88; 188, 38; 138, 227 та ін.]. Отже, поки що можемо констатувати, що про повноту поцінування спадщини Михайла Старицького говорити явно зарано. Причому, про всі його творчі іпостасі. Але за прозовий доробок особливо.
Чому склалася така ситуація? Як вона пояснюється? В одній із останніх за часом версій, де фактично узагальнюються можливі мотиви, зазначається, що «дослідників відлякувало й дражливе для застійних часів витлумачення деяких історичних осіб (звісно, що тут найперше мається на увазі Іван Мазепа з відомої вже нині дилогії «Молодість Мазепи» і «Руїна» В.П.), і співавторство з дочкою Л.Старицькою-Черняхівською, яка в 1929-1930 рр. проходила по судовому процесі у так званій «справі СВУ». На заваді ставала також і російськомовність ряду творів...» [188, 38]. До цих цілком слушно названих причин недостатнього осмислення прози М.Старицького, які потребують певних коментарів, слід, вважаємо, долучити й інші, можливо, менш важливі, але супутні. Мається на увазі, по-перше, не така вже й легка доступність ряду прозових речей письменника з причин суто видавничих чи й ідеологічних [13, 739 817]1. А по-друге, котре певним чином кореспондується і з «по-перше», ситуація з прозою Михайла Старицького якоюсь мірою була схожа на ситуацію з романами Вальтера Скотта, як про неї пише одна з діаспорних українських дослідниць. «При вивченні романів Скотта, зауважує Романа Багрій, головна складність у тому, що їх дуже багато, загалом двадцять шість, і, принаймні на перший погляд, вони здаються досить-таки різними як за змістом, так і формою. Доволі поширена також думка, що не всі твори однаково високої якості» [30, 10]. Щодо останньої тези, то вона, навіть у гострішому варіанті, частенько прилагоджувалася до прозових речей Михайла Старицького і має свої «історичні корені», на що ми нижче звернемо увагу. А щодо обсягу прозової спадщини М.Старицького, то вона справді об’ємна й різногранна і за жанрами, й за проблематикою. «Крім семи великих історичних романів і шести повістей, зазначається у коментарях восьмитомника, М. Старицький написав ще кілька десятків нарисів і оповідань та два автобіографічних твори...» [10, 659]. Надія Левчик не тільки називає точнішу загальну цифру, але й відзначає вагу цієї частини творчості письменника: «Проза М.Старицького налічує близько 70 творів. Романи, повісті, оповідання, нариси є важливим етапом творчого шляху письменника, органічною частиною його доробку, без аналізу й розуміння якого неможлива розмова про феномен Старицького-художника, його місце і роль у розвитку вітчизняного літературного процесу» [188, 38]. Цілком солідаризуємося з міркуваннями Н.Левчик і вважаємо їх досить вичерпними для мотивації важливості й актуальності нашого дослідження, тим паче, що синтетичної праці про художню прозу М.Старицького таки ж немає.
Повернемося ж однак дещо назад і спробуємо деталізувати вказані вище причини невивченості, недостатньої дослідженості прозової спадщини Михайла Старицького.
Щодо «дражливого для застійних часів витлумачення деяких історичних осіб» ми вже вказали, що йдеться передовсім про Івана Мазепу центральну постать дилогії «Молодость Мазепи» і «Руина». Коректно не погодимося зі словами дослідниці в частині про «застійні часи». Гетьман Іван Мазепа, його діяння, і як його літературний образ у творах, писаних у межах Російської імперії (і Радянського Союзу), завжди були дражливими, якщо тлумачилися інакше, аніж офіційно по-імперськи, «анафемно» потрактовані. Ще в час роботи над твором Михайло Старицький це чудово усвідомлював. «Я тепер пишу великий роман про Мазепу, звіщає він Дмитрові Яворницькому, тільки що ся тема небезпечна для цензури, а в цензурнім смаку я не напишу» [10, 588]. Зрештою, і написав «не в цензурнім смаку», бо невдовзі отримав коректне й досить прозоре побажання редактора «Московского листка», де книга друкувалася. «Добрейший Михаил Петрович!» писав редактор. Простите, что долго не отвечал, дела так много, что не найдется свободной минуты. Николай Иванович (Пастухов, один із видавців газети В.П.) предлагает продолжить «Мазепу», но боюсь одного: на первую половину уже обращено внимание; в первой половине Мазепа чуть ли не идеальный герой и т.п. Не таков ли он будет и во второй половине романа? Это неудобно, лучше тогда возьмите другую тему; говорю это ради Вас же, чтобы не вышло после нежелательных недоразумений...» [60]. «Тему» ми можемо продовжити й іншими, вже пізнішими цікавими спостереженнями. Напевне ж і над «Мазепою» М.Старицький працював за допомоги доньки Людмили. Вона ж, у свою чергу, у 20-х роках, вже за радянських часів, узялася до теми «анафемного» гетьмана й написала драму «Мазепа», котру, в свою чергу, захоплено оцінив Сергій Єфремов: «Дочитувала вчора Л.М.Черняхівська свою драму «Мазепа», занотував академік у щоденнику 24.03.1929 р. Прекрасна драма! На присутніх зробила велике враження... Тільки, звичайно, ні виставити її, ні навіть надрукувати шкода про це й думати тепер» [118, 602]. Як знаємо, в останньому С.Єфремов несподівано і для себе, і для інших помилився. Після кількох кіл більшовицької цензури драма «Мазепа» побачила світ, але із досить красномовним попередженням: «до вистави по державних театрах дозволено з умовою показати соціяльну роль Мазепи ближче до історичної правди» [408, 3]. Вийшло дуже співзвучно до побажань редактора «Московского листка» ще з царсько-імперських часів. Дилогія М.Старицького про Івана Мазепу в повному обсязі, як і драма «Іван Мазепа» Л.Старицької-Черняхівської, побачили світ уже в незалежній Україні [11, 337].
Але не тільки образ гетьмана Мазепи в романах (і не тільки у прозі) Михайла Старицького викликав ідеологічну «дражливість», муляв око цензорів. Далі ми ще зупинимось на характеристиці концепції історії України, яку сповідував письменник, на його історіософських поглядах, оцінках інших історичних діячів. Зараз же тільки означимо, що у творах М.Старицького «не зовсім такими» (з погляду імперської ідеології) були й образи Виговського, Богуна, та й Богдан Хмельницький надто вже довго вагався перед Переяславською угодою... Врешті-решт сама історія України і її відповідне художнє осмислення прозаїком, її популяризація через художні твори не були надто бажаними в «інтеграційні» підкомуністичні часи буття України.
Звісно, постать Людмили Старицької-Черняхівської в контексті небажаної «надмірної» популяризації творчості Михайла Старицького в радянській Україні була використана і зримо, й незримо. Заярликована як «українська буржуазна націоналістка» й майже зовсім викреслена з літературного процесу, давно загибла, Людмила Михайлівна таки ж певною (чи і значною) мірою остуджувала інтерес дослідників до спадщини М.Старицького, у творення якої вклала й багато своїх сил і небуденного таланту. Тільки в незалежній Україні й після викриття (у т.ч. і формально-юридичного) фальшивості й облудності т.зв. «процесу СВУ» з Людмили Старицької-Черняхівської були зняті всі ідеологічні табу.
Аби на цьому етапі і в цій роботі певним чином «закрити тему» Людмили Старицької-Черняхівської, її співпраці з Михайлом Старицьким, її внеску у творення різних художніх полотен у співавторстві з батьком, зауважимо, що ця проблема в останні роки отримала певне своє трактування у кваліфікованих дослідженнях, досить вичерпних і ґрунтовних [41, 168 172; 406, 48 51]. У проблемі творчих взаємин батька з донькою, у проблемі авторства ряду творів, думається, варто свідомо допустити певну умовність і далі писати в нашій роботі прізвище одного автора Михайла Старицького, як це і триває останні десятиліття, при цьому звісно, пам’ятаючи про вагомий внесок Людмили Михайлівни. Автор останнього за часом дослідження, мислиться, має рацію, коли резюмує, що «є всі підстави стверджувати, що авторство, пальму першості, неповторності, оригінальності щодо написання історичних романів можна з упевненістю віддавати М.Старицькому-белетристу, а його дочку Л.Старицьку-Черняхівську вважати духовно спорідненою йому сподвижницею, що не тільки допомагала зреалізувати батьківські творчі задуми, плани, а й була добрим генієм, порадником, як то і годиться не тільки батькові й дочці, а й спорідненим душам, які пліч-о-пліч працюють на спільній ниві українського письменства» [406, 51]2.
Окремого коментування заслуговує і проблема «іншомовності» (російськомовності) прозових творів Михайла Старицького. Точніше, і його самого як одного з репрезентантів цієї проблеми, і всієї проблеми загалом, хоч вона заслуговує не на стисле коментування, а на розлоге дослідження. Неодноразово довелося не тільки читати в дослідженнях, але й чути в розмовах науковців, коли мова заходила за прозу М.Старицького, репліки про російськомовність переважної більшості тих творів як виразник певної їх ущербності («ненашості»). Резон у такому сприйманні прози М.Старицького, очевидно ж, є. Навіть, безсумнівно, є. Напевне ж проза Михайла Старицького, явлена в інонаціональному варіанті, помітно втрачала передовсім у повноті й виразності тої ж таки сутнісної національної складової. Побіжно ж провокувала і вже згадані репліки навіть у компетентних (чи так у даному разі?) наукових колах.
Якими ж чинниками зумовлена іншомовність прозових творів М.Старицького? На це питання, як правило, відповідають досить стандартно і не без резону: явний брак у кінці ХІХ на поч. ХХ ст. українських видань (періодики), утиски цензури і, нарешті, намагання письменника заробити прозою на хліб насущний собі й родині. У т.ч. і в буквальному розумінні. Власне, Михайло Старицький сам «підказував» такі відповіді, а його близьке оточення підтримувало тему. «Колись як обертався до редакції («Літературно-наукового вісника» В.П.), писав Старицький Франкові, чи візьметься вона друкувати історичний роман, але й редакція шановна відмовила, що се завелика штука» [10, 601]. Трохи пізніше вістував Михайлові Комарову: «Хочу видавати свою українську белетристику (повісті й оповідання), їх набралося б томів на VI, та от не знаю, чи знайду видавця, а у самого грошей брак...» [10, 610]. Це щодо сутужності з публікуванням. А ось інше: «...а когда наш брат, чернорабочий, лежит, то деньги не падают. Сейчас вот несу большую повесть Пастухову из малорусской жизни; если дает вперед деньги, то хорошо, а если нет, то и квартирный вопрос вырастает...» [10, 497]. Добре обізнана з буттям Старицьких Олена Пчілка свого часу відповідно резюмувала, що «літературною працею, яка б мала дати такий заробіток, стали романи й повісті Михайла Петровича російською мовою, які він друкував здебільшого в московській, а інколи київській газетах» [300, 122]. Між іншим зауважимо, що таке аж надто «утилітарне» бачення М.Старицьким своєї творчої праці у прозі теж зумовлювало відповідну реакцію частини дослідників, котрі, думається, помітно недооцінювали прозаїка саме як митця, як майстра, котрий за будь-яких умов не дозволить собі гендлювати сутнісними законами красного письменства. Не такого він був характеру, не такої вдачі, аби заради «насущника» (його вислів) пожертвувати канонами мистецтва і своїм добрим ім’ям. Але це так, справді «між іншим». Тим паче, що «мовне» питання цілком видимо боліло й самому Старицькому. «Знов я одержав оце заказ із Москви на історичний роман «Мазепу», писав Михайло Петрович Кесареві (Цезареві) Білиловському, хтів би разом писати по-російськи і по-українськи, щоб хоч у Галичині друкувати поки абощо, та й удався до одеситів, чи не можна цього українського видання прилаштувати до «Южно-руського видавництва», щоб хоч малу оплату дали, хоч, мовляв, на папір та переписку, та й не озиваються щось... Бере мене превеликий жаль, що й «Хмельницький» (...) виходить тільки по-російськи, бо там платять гроші, на які я тільки й живу, а по-українськи нема спромоги такого романа видати... Так би хотілося завершити будови нашої літературної мови таким романом, та ба! «вже до снаги, бач, розплатився...» [10, 580-581]3. Зауважимо й на тому, що попри все Старицький, частіше стараннями й допомогою доньки Людмили, спромагався й на українськомовні варіанти окремих прозових творів, тієї ж «Облоги Буші»4.
Розглянутий аспект «мовної» проблеми у випадку зі Старицьким складає, мислимо, загалом незначну, сказати б, видиму частину «айсберга» цієї ж проблеми. Сутнісно вона набагато глибша, концептуальніша і стосується питання національної ідентичності літературних явищ [див.: 275, 20 23]. Простіше ж кажучи, питання належності художнього твору (творів) до певної національної літератури. Проблема національної ідентичності (чи ідентифікації) являє собою такий важливий об’єкт уваги, над котрим замислюються віддавна і часто. «... В кожній епосі (принаймні, за останні півтисячі років), пише Михайло Наєнко, є проблеми, котрі мають вигляд ледве чи не вічних і тому неперехідних. Одна з них проблема ідентичності, котра на певному етапі розвитку людської цивілізації набула свого різновиду як ідентичність національна...» [235, 3]. Стосовно України й української літератури, зважаючи на їх буття протягом цілих століть в особливих колоніальних умовах, означена проблема є особливо важливою і значущою. Наше письменство знає принаймні кілька історичних періодів, коли, скажемо так, національна українська література творилася не національною, не українською (звісно ж, з урахуванням її тодішньої специфіки) мовою. Відома ситуація творення українськими авторами (Ю.Дрогобич, П.Русин, М.Гусовський, С.Пекалід, С.Оріховський, С.Кленович та ін.) художніх речей латиномовних чи польськомовних, у яких ішлося ж здебільшого про Україну. Це епоха європейського Ренесансу. «Для давнього автора, пише про ту ситуацію сучасна дослідниця, вибір мови написання диктувався тим, для якої аудиторії він призначався. Народну мову підняли на щит лише романтики, а для давніх авторів визначальним було те, щоб їхні твори дійшли до читача. Це було право вільного вибору митця звернутися до тієї мови, яка давала найкращу можливість для творчого самовираження. Певну роль відігравало також те, що польська і латинська мови були більш літературно оброблені, ніж тогочасна книжно-українська, до того ж їх використання у функції літературних мов уже було звичним явищем» [405, 15]. Щодо використання латинської мови, певної «модності» її в європейських літературах ренесансної пори свого часу писав і Василь Яременко, наголошуючи, що «латинська мова була засобом безпосереднього проникнення в глибину віків і спілкування між ними, між освіченими людьми всієї Європи, давала змогу переносити на будь-який національний ґрунт багатство думки і красу слова. Поети XV XVI ст. були слугами латинського Парнасу, латинською мовою вони прагнули повідати цілому світові про свій народ та землю» [434, 12].
Помітно інша ситуація із фактором російськомовності в українській літературі. Особливість передовсім та, що про «право вільного вибору митця», як у випадку з вибором латинської мови, тут найчастіше не йшлося. Через цілий ряд обставин, у т.ч. й залучення «адміністративного ресурсу» світської, церковної цензури або й прямої заборони «малороссийского наречия», активнішого адаптування лінгвістичного ресурсу церковнослов’янської мови до потреб утворюваної російської книжно-літературної мови тощо, свобода вибору мови творів українськими авторами, особливо у XVIII столітті, була зведена до мінімуму, якщо не нанівець. Лишалося хіба що «право анонімності» для українськомовних творів та літературні речі у стилі «низького бароко» (А в дужках принагідно зауважимо, пославшись на вже цитовані уривки з листів М.Старицького, що і для нього, вже на рубежі ХІХХХ століть, свобода вибору мови творів була дуже суттєво обмежена, в т.ч. й економічно-побутовими факторами).
Ледь не всезагальний російськомовний пресинг у XVIII столітті з одного боку, як зазначалося, до крайніх меж звузив сферу українськомовного писання літератури, а з другого, чого, звичайно ж, прагнули «обрусителі», посутньо вплинув на деформацію в потрібний для імперії бік естетичних смаків українських літераторів, більшість із яких, навіть будучи патріотично щодо України налаштованими, вважали цілком природним іншомовне (не мовою тої національності, до якої належав автор) творення літературних текстів. Досить показова тут ситуація зі знаменитою «Історією Русів», котра була написана тодішньою російською мовою. Автор останньої за часом написання монографії про «Історію Русів» Ярослав Мишанич називає цей факт (російськомовність) винятком і тут же зауважує, що «означення пам’ятки як винятку швидше умовне, воно відображає не стільки тенденцію, скільки літературні смаки того суспільного стану, з якого походив автор» [221, 207; 81, 215]. Так поступово формувалися в митрополії відповідна літературно-естетична система й ціла плеяда талановитих українців, які писали російською мовою. Вже стали хрестоматійними в цьому сенсі імена В.Наріжного, В.Капніста, А.Погорєльського, О.Сомова та ін., а «випадок Миколи Гоголя» давно вже є полем гострих (правда, переважно заочних) дискусій у літературознавстві [див.: 32; 84; 131; 414]. Правда, з боку української літературознавчої науки дискусія й аргументація розгортаються переважно у площині науки і конкретних фактів, у т.ч. й означених самим Гоголем, висловлюються цілком виважені судження про нього як про письменника і українського, і російського (наприклад, Вал. Шевчук: «...чи був Гоголь письменником українським чи російським? Кожному зрозуміло: вийняти його творчість з української літератури та з українського літературного процесу річ немислима: і «Вечори», і «Миргород» із «Тарасом Бульбою» безсумнівно твори українського контексту. Але мав рацію і Федір Достоєвський, говорячи, що ціле покоління російських письменників вийшло із «Шинелі» Гоголя, і це справді так, бо Гоголь творив і в контексті російської літератури, отже був не тільки українським, але й російським письменником [414, 338]. У російському ж літературознавстві на цю тему домінує агресивне неприйняття поглядів опонентів, породжене насамперед ідеологічними причинами й обставинами. «Таких Гоголя і Шевченка вони (росіяни В.П.) не знають і не хочуть знати», резюмував ситуацію вже самою назвою свого недавнього інтерв’ю авторитетний дослідник Юрій Барабаш5. У такому стані речей чогось надособливого, власне, й немає: досить узвичаєна система взаємин між метрополією і колонією. Тим паче коли йдеться про Росію-метрополію, котра за цілі століття сформувала систему послідовного привласнення чужого взагалі й особливо безкомпромісного привласнення того з чужого (колоніального), чого в самій метрополії не було. Тут справно діяв принцип вибірковості, який у випадку з Гоголем виявився особливо показовим. Зацитуємо дуже слушне в цьому сенсі міркування Олега Ільницького: «Треба пам’ятати, що імперія доволі вибірково (розрядка наша В.П.) вводила в російську культуру певну інтелектуальну продукцію чи індивідів. Скажімо, існує багато написаних українцями російськомовних творів, які не ввійшли до канону російської літератури. Ані ці твори, ані їхні автори не стають приводом для суперечок; їхня «приналежність» до української культури не викликає жодних претензій із російського боку. Гоголь тут є винятком. Як і, звичайно ж (...), такі постаті, як Костомаров і Потебня, і цей ряд особистостей можна легко продовжити. Вибір імен є символічним: російська національна формація приймала не кожен виготовлений в імперії російськомовний текст а лише той, який досяг всеімперського («всеросійського») визнання. Імперський дискурс наполягав на «російському» походженні цієї «універсальної» (високої) культури, незалежно від її етнічного або культурного коріння» [131]. Услід за міркуванням О.Ільницького ми можемо називати імена багатьох українців, які писали і російськомовні твори, але при цьому майже чи й зовсім обійдені увагою російського літературознавства. Чи не найпоказовіші тут, мабуть, Г.Квітка-Основ’яненко та Є.Гребінка). Дивним є те, що й українська наука про літературу досі не виробила чітких позицій у цій проблемі. Ті ж російськомовні твори згаданих і не згаданих українських письменників у ряді оглядів чи історій літератури або зовсім обійдені увагою, або скупенько розглядаються з багатьма супутніми обмовками. Дуже показова в цьому плані ситуація з російськомовними повістями Тараса Шевченка, котрі практично не те що не аналізуються, а й не згадуються у відповідних розділах навіть найновішої «Історії української літератури ХІХ століття» (кн.2, К., 1996; кн.3, К., 1997), видрукуваної вже в незалежній Україні [279, 191 192]. Звичайно ж, не згадуються Шевченкові (та й інших українців) твори й у відповідних виданнях з історії російської літератури. То що ж, вони «нічиї»?
Звичайно, мова твору є одним із основоположних чинників його національної ідентифікації, але не є абсолютно визначальним. Частково про це вже йшлося вище, та проблема потребує певного додаткового обґрунтування. Один із діаспорних українських літературознавців Володимир Державин у статті «на тему» висловив цілком слушне міркування про те, що «мовний чинник... сам із себе нічого не вирішує» в питанні належності чи неналежності художнього твору до певної національної літератури. «Тарас Бульба» продовжує він, безперечно, належить до найспецифічнішого в українській національній літературі, так само як французькі поезії та листи Р.М.Рільке до найспецифічніших в норвезькій» [102, 592]. Схоже на цю тему висловлюється й Зіновія Франко. Визнаючи мову важливим засобом «остаточної національної ідентифікації», у т.ч. й українську мову для творів української літератури, дослідниця заперечує абсолютизацію цього фактора: «Вона ж (мова В.П.) була і залишається його (твору В.П.) першоелементом, першоджерелом, способом виразу особистості, способом сприймання і пізнання навколишнього світу. Все це так. Але разом з тим це твердження не можна абсолютизувати насамперед тому, що літературна мова є все ж таки явищем історичним і як таке має для свого визначення історичний, тобто співвідносний тому чи іншому етапові, підхід і «ключ розуміння» [373, 113]6. Теоретизуючи далі, можна додати, що проблема двомовності (чи й багатомовності) актуальна не тільки для українського письменства. Дослідники й інших літератур осмислювали її, шукали і знаходили й інші мотиваційні фактори, на які міг зважати автор при виборі мови твору. Балканець Й.Станишич, скажімо, зауважує, що «іншомовна творчість характерна для переломних моментів у суспільстві, в літературі, в письменницькій долі, вона може бути пов’язана із середовищем, у якому розвивалася авторська індивідуальність, в окремих випадках особливою схильністю деяких авторів до сприйняття інших культур що теж, як правило, зумовлено якимись більш загальними причинами»7.
Уведемо тут принагідну репліку: у «випадку Старицького» із перелічених чинників вибору мови не без інтересу можуть частково сприйнятися чи не всі з них. Але справді лише частково.
Загальний же «ключ розуміння» до іншомовності чи двомовності багатьох українських письменників майже всього ХІХ століття, і до нього схиляється дедалі більше науковців, полягає у відносній органічності саме такої їх з’яви, органічності, детермінованої цілим комплексом чинників і обставин (геополітичних, суспільних, етнопсихологічних, ідеологічних і т.д.). То вже дещо інше питання, як потрактувати історичне «моделювання» тих обставин і чинників. Але ж, відомо, історія не визнає умовного способу. Мусимо визнати іншомовне (не національною мовою) чи двомовне творення літературних текстів багатьма українськими письменниками ХІХ століття як детерміновану тогочасну об’єктивну реальність і розглядати ті тексти в руслі таки ж українського письменства, тим паче, що й об’єктом художнього зображення у тих творах були переважно український світ і український характер. А «звертання до іншої мови було звертанням до іншого варіанта, тим більше, що ця друга мова, а нею була російська, під пером українського письменника, як, скажімо, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка чи М.Гоголя (додамо і М.Старицького В.П.), була скоріше русифікованим варіантом української мови, ніж чистою російською літературною мовою» (З.Франко) [373, 119]8. Ця ж дослідниця і там само додає, що іншомовне творення (а воно в ХІХ ст. було, як знаємо, не тільки російською, а й польською, німецькою мовами Федькович, Франко, Кобилянська та ін.) було «скоріше даниною двом традиціям, які злилися у свідомості українського інтелігента тієї доби».
Історично склалося так, що якраз Михайлові Старицькому «випало» завершувати цей своєрідний етап розвитку українського художнього слова. Принаймні саме його називають у контексті відповідної розмови [433, 178; 17, 70 71]. Відтак, думається, маємо всі підстави розглядати всю художню прозу, всю творчу спадщину М.Старицького в контексті українського письменства. Тим паче, що й сам письменник недвозначно заявляв, що пише «для рідної України».
Названі і проаналізовані обставини пояснюють, але не виправдовують факт невивченості й недослідженості прозової спадщини митця-класика, тим паче, що різножанрова проза Старицького становить безсумнівний інтерес як історико-літературне, ідейно-естетичне явище і самодостатньо, і в контексті українського письменства кінця ХІХ початку ХХ століть важливого періоду національного літературного розвитку, до якого в останнє десятиліття прикута пильна увага літературознавців. Тому важливість і актуальність цілісного осмислення прозового доробку письменника-класика є цілком обґрунтованою.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми «Літературне краєзнавство у школі та ВНЗ як наукова й навчально-методична проблема», над котрою протягом 1998 2003 років працює кафедра української літератури і компаративістики Черкаського державного університету ім.Б.Хмельницького, а також частково стосується теми «Наукові проблеми сучасного шевченкознавства» (затверджена Міністерством освіти і науки України), над якою працює проблемна група вказаної кафедри. Тема затверджена координаційною радою Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи провести системний аналіз проблематики і художніх особливостей прозової спадщини Михайла Старицького, визначити основні чинники його світогляду і творчої системи, співвіднести проблематику й поетику прози класика з літературним і суспільним контекстом його доби, визначити роль і місце Старицького-прозаїка в історії українського письменства.
Реалізація мети обумовлювала осмислення в роботі таких завдань:
простежити формування та еволюцію світоглядних та ідейно-естетичних позицій письменника і їх зв’язок (реалізацію) із прозовою творчістю;
проаналізуват

Список литературы

Висновки

1.Прозові твори, включно з новелістикою, написані Старицьким в останній період творчості (1890-ті 900-ті роки), безсумнівно, найплідніший і найрізногранніший, адже митець паралельно писав і прозові, і драматичні, й поетичні твори, в котрих порушувалося вельми широке коло актуальних проблем суспільного, національного, морально-етичного звучання. Відтак логічно постає потреба цілісного сприйняття й поцінування різножанрової спадщини письменника, як і його ідейно-творчої методології, адже в аналізованому періоді ідейно-естетичні пріоритети Старицького були сформованими й доволі чіткими, хоч за складом характеру і за мистецьким обдаруванням він був завжди відкритий до творчого діалогу з сучасниками, тяжів до творчого експериментаторства, до літературного поступу. Франкова оцінка про те, що «писання Старицького плоди перехідної доби...», висловлена, в основному, з приводу мови, поезії та драматургії митця, може бути поширена і на його прозу. Тому узагальнені твердження про «межовий» статус Старицького, про його творчість як єднальну ланку в еволюції художнього мислення між естетикою другої половини ХІХ ст. і «новою естетичною свідомістю» рубежу ХІХ ХХ ст. видаються цілком правомірними.
2.Реалізована у прозовій (і не тільки) творчості ідейно-естетична «програма» Старицького, її семантика, вирішальною мірою була обумовлена особистісними рисами характеру митця і його світоглядною системою, сформованою в річищі народництва і неонародництва другої половини ХІХ ст. Передовсім відзначаємо вроджений і виплеканий родинною атмосферою демократизм, український патріотизм і усвідомлену релігійність письменника, котрі посутньо визначали його світоглядні принципи. Останні ж у випадку Старицького під дією різних обставин зазнали видимої еволюції, а саме: «драгоманівець» Старицький поступово схиляється до «культурницької лінії» В.Антоновича, заперечуючи політичний радикалізм і обстоюючи ідеї культуртрегерства, просвітництва. Ця «політична» риса світогляду письменника проявилася в «неісторичних» повістях митця («Розсудили», «Зарница»), та деяких оповіданнях, а також у драматургії й поезії.
3.Одним із ключових чинників, можливо, навіть найвизначальнішим, котрий впливав і на формування світоглядної системи Старицького, різних її складових, і на ідейно-естетичну систему творчості митця, був чинник релігійний. Саме релігійність (фактор віри) як система духовних (християнських, православних) цінностей став для Старицького основною алтернативою до політичного радикалізму 70-х, своєрідним універсальним «інструментом», з допомогою якого у творах і діяннях митця ставилися й осмислювалися проблеми не тільки світоглядного, але й історіософського, морально-етичного, соціального, побутового планів. Така альтернатива зовсім не була випадковою ні для нього самого, ні для його доби, адже відомо, що неонародницька методологія, до якої вельми швидко еволюціонував Старицький від радикального народництва, релігійний фактор ставила у своїй системі цінностей на одне з чільних місць. У великій прозі письменника релігійність активно входить не тільки у площину духовного світу особистості, але так само активно виходить і на рівні загальніші, методологічно концептуальніші, як-от: суспільний світогляд, суспільна (національна) історіософія, світова гармонія і детермінованість усього сущого Творцем тощо. В цьому сенсі у випадку зі Старицьким маємо своєрідну типологічну родзинку, одне з небагатьох індивідуалізованих явищ українського письменства рубежу ХІХ ХХ століть (поряд, скажімо, з художньою практикою Б.Лепкого чи М.Чернявського, близьких до творчого світу Старицького рядом типологічних рис передовсім у новелістиці). Звичайно, фактор віри відігравав помітні ідейно-мистецькі функції і в багатьох інших представників української класичної літератури, але його «густина» й міра функціональності у творах Старицького особливі. Вони виявляються на різних структурних рівнях конкретного художнього твору (стильовий малюнок, сюжетно-композиційна побудова, образотворення, звичайно ж, проблематика тощо), посутньо впливаючи на їх семантику.
Ця концептуальна риса світогляду й ідейно-естетичної системи Старицького досі зовсім не розглядалася літературознавцями.
4.Натомість соціальний аспект у творчості письменника, на якому зазвичай раніше акцентувалася увага дослідників, як, до речі, і соціальна складова світогляду Старицького, якраз і не є домінантними. Принаймні у прозі соціальне в системі осмислюваних митцем проблем явно перебуває на периферії і, як правило, знаходить вирішення у площині морально-етичній (нерідко релігійній).
5.Ще одною стрижневою категорією у світогляді і всій творчості Старицького є категорія національного (українського), котра виявляється в різних семантичних іпостасях, передовсім у системі історіософських поглядів письменника. У дисертації розглядається умовно названа «теоретична» і «практична» історіософія Старицького, до формування якої у нього «причетні» великі попередники й сучасники Костомаров, Шевченко, Куліш, Драгоманов, Франко... Послідовне «культурництво» Старицького, на користь якого він зробив принциповий вибір, розійшовшись у поглядах із Драгомановим, набирає ознак історіософських, відтак у «теоретичному» плані історіософію Михайла Старицького можна назвати й культурологічною (чи культурно-центристською).
Природно, що «практична історіософія» письменника чіткіше і конкретніше реалізувалася в оригінальних його творах, передовсім романах і повістях історичної тематики. До того ж «практична історіософія» Старицького такою мірою (ледь не абсолютною) прив’язана до української історії й історіографії, що є достатньо підстав говорити про «національну історіософію» письменника і її конкретніші вияви:
а)тема України, її історичної долі в різні епохи, стала ключовою, наскрізною темою-проблемою всієї творчості письменника, передовсім романів і повістей на історичну тематику, і явлена ним у різних смислових площинах (ідея державності України, образ України та її народу як окремішніх явищ, відповідне зображення поляків, євреїв, росіян як представників інших народів);
б)історіософське трактування образів, передовсім образів історичних осіб (Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Іван Виговський, Іван Сірко, польський король та ін.), як важливий прийом реалізації прозаїком історіософських ідей національного звучання;
в)історіософського звучання набирає під пером Старицького і важлива проблема мотивації причин війни між Україною і Польщею (трилогія «Богдан Хмельницький», «Облога Буші», частково «Останні орли»), в котрій явно відчутні полемічні тони передовсім «антисенкевичівського» спрямування;
г)мистецька «пропаганда» ідеї національної єдності як конструктивної альтернативи трагічним своєю деструктивною силою образам «чорних рад» і «руїни» супутнім трагедійним символам української історії;
д)широко й різногранно втілена ідея козакофільства, котра у Старицького бере початок «від Гоголя», але реалізується в розмаїтіших стильово-семантичних площинах, теж набираючи історіософського звучання (майже всі романи, повісті історичного змісту). Мотив козакофільства у творчості письменника був, очевидно, не тільки самодостатнім у своїй суті, а виступав першою ланкою своєрідного смислового ланцюжка між двома важливими опозиційними точками: патріотизму і відступництва (національного запроданства, котре незрідка виступало і в іпостасі відступництва у вірі). Ланцюжок цей мав такі смислові ланки: козакофільство «гречкосійство» «малороссийское дворянство» (чи польське шляхетство). І т.д.
6.Глибока й усвідомлена релігійність Старицького як визначальна риса світогляду митця стала основою його морально-етичної «програми» при постановці й художньому осмисленні майже всього кола проблем, у т.ч. історіософських (ті ж ідеї єдності, козакофільства тощо). Моральнісна основа кладеться Старицьким і в широко культивовані ним у романно-повістевій прозі мотиви віри, вірності, відданості (діапазон прикладання цих понять вельми широкий) та особливо в їх смислові альтернативи мотиви національної, релігійної зради, відступництва, запроданства. Письменник таку проблематику художньо реалізує здебільшого через конкретні образи (Хмельницького, Богуна, Кривоноса, Ганни, Мазепи, Мар’яни та ін. з одного боку і Яреми, Барабаша, Пешти, Брюховецького, Самойловича і под. з іншого). Виразний морально-етичний чинник присутній і в моделюванні Старицьким у романах і повістях численних любовних історій.
7.Розширюють коло художньо втілених у романно-повістевій прозі проблем послідовно обстоювані письменником гуманістичні принципи облаштування суспільного й особистісного буття. Гуманістична «програма» митця реалізується у великій прозі різногранно, зокрема і через мистецьку пропаганду християнської любові та смирення. Особливо в цьому плані показові повісті «Розсудили» і «Байстря» («Безбатченко»), ряд оповідань. У творах же історичної тематики виразний гуманістичний потенціал вкладається письменником у зображення війни і збройної боротьби як трагедії, котра руйнує і матеріальні багатства, і душі людські. Смисловою альтернативою руйнівній війні в ряді романів Старицького (трилогія, дилогія, «Разбойник Кармелюк») постає образ хутора як іншого кращого, ідилічного, богообраного стилю життя. Така семантична тенденція в українській белетристиці йде від П.Куліша («Чорна рада»), на творчий досвід якого багато в чому рівнявся Старицький.
8.У дисертації посутньо коригуються раніші оцінки стильового малюнка прози Старицького. Стверджується, що природною стильовою домінантою творчості письменника був романтизм, на загальному «тлі» якого розвивалися під дією різних чинників елементи інших стильових дискурсів, у т.ч. й реалізму, утворюючи доволі органічний стильовий «сплав» індивідуальний стиль письменника. Домінування ж романтичного стильового дискурсу у творчості Старицького обумовлюється цілим рядом факторів і суто особистісних, авторських (романтична натура, відповідний тип характеру, темперамент), і «зовнішніх», до яких передовсім слід віднести ті персоналії і явища, котрі стали своєрідною стильовою «школою» для Старицького. Ідеться про «школу» Гоголя, Шевченка, Скотта, Куліша, українського фольклору... Стильовий дискурс, релігійний чинник, світоглядні принципи, обрана для художнього осмислення проблематика, в якій домінувала в різних виявах категорія національного, вирішальним чином вплинули на формальні якості прози письменника.
9.Прозова спадщина Старицького розмаїта за родо-жанровими особливостями (романи, повісті, оповідання). При цьому кожен із названих епічних жанрів письменника теж має свої «внутрішні» особливості, зумовлені різними чинниками, а саме:
а)романи Старицького складають своєрідний проблемно-тематичний цикл творів, об’єднаних «віссю часу» чи «віссю історії» у своєрідну історичну епопею про боротьбу українського народу за національне й соціальне визволення; у цьому тематичному сенсі до романів можуть бути додані й повісті історичної тематики;
б)жанрова специфіка самих романів та, що вони у Старицького є історико-пригодницькими, а вже потім цей термін у цілому або частинами можна «розкладати» на підвиди й відповідно їх класифікувати; відзначаємо «жанрове» новаторство письменника як автора, котрий фактично започаткував історико-пригодницький жанр в українській прозі;
в)відтак на основі аналізу проблеми історизму в романах письменника, міру співвідношення в них факту й домислу (та вигадки), пропорцій «історичних» і «не-історичних» сюжетних ліній жанрово-видові характеристики романних полотен визначаються як художньо-історичні (трилогія, дилогія) і як історико-художні («Останні орли», «Разбойник Кармелюк», причому останній особливо);
г)повісті Старицького, залежно від їх проблемно-тематичного змісту і принципів його художнього втілення, в жанровому сенсі кваліфікуються як романтичні історико-пригодницькі («Облога Буші», «Заклятий скарб», «Червоный дьявол», «Первые коршуны») та романтично-реалістичні повісті морально-етичної проблематики («Розсудили», «Байстря», «Зарница»); при цьому окремі повісті («Заклятий скарб», «Зарница») мають і додаткові жанрово-видові нюанси, про які йдеться у тексті дисертації;
д)ще більше розмаїття жанрово-видових форм у новелістиці Старицького, яка особливо показова щодо «межового» статусу письменника в історії літератури; про це доволі детально йдеться в окремому дослідженні [див.: 278, 79 86].
10.Михайло Старицький виявив себе яскравим прозаїком-»сюжетником» майстром у розбудові сюжету твору, відповідний творчий досвід якого, цілком можливо, став у пригоді пізнішим прозаїкам-»сюжетникам» (Слісаренко, Йогансен, Смолич та ін.); в царині сюжетобудови прозові твори письменника мають чимало особливостей, одні з яких засвідчують збереження певних літературних традицій, властивих українському класичному письменству, інші ж є більш чи менш вдалими спробами долання традиційності в сюжетотворенні (останнє особливо стосується ряду новелістичних творів).
11.Виразною новаторською рисою Старицького-сюжетника (і взагалі прозаїка) є активне і широке включення в сюжети романів і більшості повістей пригодницького елементу, котрий виступав важливим жанротворчим чинником; семантика пригодництва, форми її реалізації типологічно близькі до відповідних ознак у творах європейських авторів (Скотт, Дефо, Жуль Верн та ін.), чий мистецький досвід враховував український письменник.
12.Світогляд та ідейно-естетичні позиції Старицького, проблемно-тематичний зміст романів і повістей, їх жанрово-стильові характеристики, сюжетно-композиційні особливості вирішальним чином впливали на образну структуру творів, на вибір героїв і концептуальні засади їх зображення у прозових текстах. Природно, що творення образів історичних персоналій і вигаданих героїв різнилося між собою. У виписуванні реальних історичних постатей письменник, який не був надто залежним від історичного фактажу, мусив зважати і зважав на «власну справжню історію» таких героїв, тобто на їх конкретні історичні біографії (Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Максима Залізняка та ін.). Натомість у творенні образів вигаданих (Найда, Дарина, Оксана Морозенко, Мар’яна Гостра та ін.) або переважно «домислених» героїв (Ганна Золотаренко, Марилька, Орися Завісна, романні Іван Богун чи Максим Кривоніс тощо) автор набагато вільніший у засобах і прийомах, у т.ч. і стильових. Скажімо, романтичний стильовий дискурс визначальним (чи й абсолютним) чином формує концепцію творення образів ряду історичних осіб, котрі під пером прозаїка підносяться до рівня образів-символів (ті ж Ганна і Богун, наприклад).
13.За концептуальними ціннісними орієнтаціями романно-повістевих героїв (персонажів) у Старицького можна виокремити кілька літературних надтипів («сверхтипов», за В.Халізєвим), у суті своїй надепохальних та інтернаціональних: герой (надтип) авантюрно-героїчний, трагічний, житійно-ідилічний і «негативний» («антигерой»). Пропорційне представництво таких надтипів героїв у прозі митця різне: домінують перші два надтипи.
14.У творенні літературних типів романно-повістевої прози Старицького важливе місце посідає національна складова образотворення, в якій виразно проявляється ідеологічна, полемічно-публіцистична тенденція, властива для письменника (зокрема, творення образів поляків, євреїв, московитян).
15.Дуже цікавий і важливий аспект образотворення у всій прозі Старицького, своєрідна родзинка в його галереї героїв, широке коло жіночих образів та концепція їх мистецького трактування. У цьому аспекті прозаїк не тільки продовжив відповідні традиції українського класичного письменства, але і явив дещо несподівані тенденції, більше властиві для модерної, до того ж «феміністичної» літератури. Такі тенденції пояснюються передовсім тісною співпрацею М.Старицького з донькою Л.Старицькою-Черняхівською, котру сучасні дослідники відносять до кола жінок-письменниць рубежу століть, які активно розробляли в літературі феміністичні ідеї. Найвиразніше означені ідеї проявилися в романі «Разбойник Кармелюк».
16.У «не-історичних» повістях («Розсудили», «Байстря», «Зарница») та в ряді оповідань Старицький розширює галерею літературних типів, виписуючи образи селян і міщан сучасників, людей другої половини ХІХ ст., серед яких знаходиться місце не тільки «пропащій силі» (Антон Хрущ із «Байстряти» чи специфічний лікар Калинський із «Благодетеля», наприклад), але й образам «нових людей» інтелігентів (Галя, Васюк, Горяїнов та ін.), образам дітей, «чумазих» тощо. Із такими героями Старицький був цілком у «своєму часі», хоч акценти в образотворенні робив доволі незужиті, активізуючи релігійний чинник.
17.Очевидний інтерес становить і формування Старицьким образної структури романів і повістей, котра, безсумнівно, визначалася з урахуванням родо-жанрових ознак творів, передовсім їх ознак як романів чи повістей на історичну тему і пригодницьких. Відзначаються тут і певна «школа» В.Скотта і П.Куліша, деякі особливості структурування персонажів (опозиційні пари героїв, семантично однотипні герої, власне «пригодницькі» герої тощо). Вказується, що Старицький дещо вимогливіше підійшов до добору героїв у повістях, де практично відсутні «необов’язкові» персонажі.
18.Доволі активно культивуючи творчий досвід багатьох європейських авторів, Старицький зазвичай прагнув трансформувати той досвід з урахуванням національної специфіки українського письменства. У цілому ряді аспектів Старицький-прозаїк виступив як митець, котрий прагне долати традиції, прагне до новизни. Новаторство ж Старицького у прозі виявилося насамперед у системному започаткуванні історико-пригодницького жанру, в широкому й ефективному використанні пригодництва як творчого явища, в утвердженні цілого ряду прийомів сюжетобудови, в активізації «жіночого простору» і т.д.
19.Окрім класичного українського і європейського письменства у власній творчості Старицький-прозаїк враховував і мистецький досвід давньої української літератури, українського фольклору.
20.Прозові твори Старицького мали дещо особливий мовний статус у своїй абсолютній більшості з пояснених у дисертації причин вони були написані російською (українізованою) мовою, а згодом частина з них була перекладена українською. Аналіз «мовної» проблеми призводить до висновків, що іншомовне (не національною мовою) чи двомовне творення літературних текстів багатьма українськими письменниками ХІХ ст. (у т.ч. Старицьким) було детермінованою тогочасною об’єктивною реальністю, тому розглядати ті тексти слід у руслі таки ж українського письменства, тим паче, що й об’єктом художнього зображення в тих творах були переважно український світ і український характер. Старицький і тут стояв «на межі»: завершував цей своєрідний з «мовного» погляду етап розвитку українського художнього слова і писав «для рідної України».

* * *
Назагал очевидно, що різногранна за багатьма аспектами, цікава і змістовна художня проза Михайла Старицького стала вельми помітним, але, на жаль, майже не поміченим і належно не поцінованим дослідниками, характерним і своєрідним явищем українського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століть. Безсумнівно, вона заслуговує на пильнішу аналітичну увагу вчених і на активніше включення в український історико-літературний процес.

Список використаних джерел

1. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн.: Поетичні твори / Упорядкув. О.І.Стешенко; Передм. М.П.Комишанченка. К.: Державне вид-во художньої літератури, Т.1. 1963. 630 с.
2. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн. Т.2: Драматичні твори. К.: Дніпро. 1964. 606 с.
3. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн. Т.3: Драматичні твори. К.: Дніпро. 1964. 564 с.
4. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн. Т.4: Драматичні твори. К.: Дніпро. 1964. 702 с.
5. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн. Т.5: Богдан Хмельницький. Трилогія. Кн.1: Перед бурей. Роман. К.: Дніпро, 1965. 724 с.
6. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн. Т.5: Богдан Хмельницький. Трилогія. Кн.2: Буря. Роман. К.: Дніпро, 1965. 630 с.
7. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн. Т.5: Богдан Хмельницький. Трилогія. Кн.3: У пристани: Роман. Облога Буші: Повість. К.: Дніпро, 1965. 748 с.
8. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн. Т.6: Разбойник Кармелюк: Роман. К.: Дніпро, 1965. 806 с.
9. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн. Т.7: Повісті. К.: Дніпро, 1965. 672 с.
10. Старицький Михайло. Твори: У 8 т., 10 кн. Т.8: Оповідання. Статті. Листи. К.: Дніпро, 1965. 752 с.
11. Старицький Михайло. Останні орли: Історична повість із часів гайдамаччини / Вступна стаття і примітки В.Олійника. К.: Дніпро, 1968. 704 с.
12. Старицький Михаил. Молодость Мазепы. Руина. / Передмова, упорядкув.та наукова редакція Н.В.Левчик. К.: Укр.Центр духовн.культури, 1997. 984 с.
13. Старицький М. Твори: У 6 т. Т.6: Оповідання. Статті. Автобіографічні твори. Вибрані листи. К.: Дніпро, 1990. 831 с.
* * *
14. Абрамова І. Біля витоків української ідеї / Нечуй-Левицький і формально-національний напрям // Слово і час. 1999. №12. С.56 58.
15. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. М.: Наука, 1977. 320 с.
16. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. К.: Факт, 2003. 320 с.
17. Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. К.: Либідь, 2001. 264 с.
18. Александрова Л.П. Советский исторический роман и вопросы историзма. К.: Изд-во Киев.ун-та, 1971. 156 с.
19. Андрусів С. Мости між часами: Про типологію історичної прози // Українська мова і література в школі. 1987. №8. С.14 20.
20. Андрусів С. ...Як на святій сповіді // Слово і час. 1991. №2. С.48 53.
21. Антоненко-Давидович Б. Крізь пітьму (І.Нечуй-Левицький) // Антоненко-Давидович Борис. Здалека й зблизька: Літературні силуети й критичні нариси. К.: Радянський письменник, 1969. С.23 61.
22. Антонович В. Польско-русские соотношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г.Сенкевича «Огнем и мечем» // Киевская старина. 1885. №5. С.44 78.
23. Антофійчук В. «Молитва, як сонце, вічна...» (Жанр молитви в українській літературі) // «Святі чуття закладені в молитву...». Чернівці: Рута, 1996. Кн.1. С.3 10.
24. Антофійчук В. Образ Ісуса Христа та його оточення в українській літературі кінця ХІХ ХХ ст. // Антофійчук В. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі. Чернівці: Рута, 1997. С.25 83.
25. Антофійчук В. Трансформація образу Іуди Іскаріота в українській літературі ХХ ст. // Слово і час. 2001. №2. С.52 58.
26. Антофійчук В.І. Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ століття: Автореф.дис...докт.філол.наук: 10.01.01 / НАН України. Ін-т літератури ім.Т.Г.Шевченка. К., 2002 36 с.
27. Антофійчук В. Євангельский контекст у творчості Наталени Королевої // Слово і час. 2000. №8. С.36 44.
28. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі ХХ столітят: Монографія. Чернівці: Рута, 2001. 336 с.
29. Астаф’єв О. Гонта: дві концепції літературного образу // Дивослово. 2000. №9. С.5 6.
30. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну («Тарас Бульба» М.Гоголя і «Чорна рада» П.Куліша в світлі історичної романістики Вальтера Скотта). Перекл. з англ. К.: Ред.журн. «Всесвіт», 1993. 292 с.
31. Барабан Л.І. Старицький і культурно-мистецьке оточення // Народна творчість та етнографія 1990. №6. С.62 67.
32. Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єресалиме...» Гоголь і Шевченко: порівняльно-типологічні студії. Харків: Акта, 2001. 375 с.
33. Барабаш Ю. Причинки до теми «Гоголь і українське літературне бароко (Генезис і типологія)» // Слово і час. 1992. №9. 114 с.
34. Барабаш Ю. Випадок Хмельницького (Шевченко і Гоголь. Фрагмент) // Сучасність. 1996. №3 4. С.100 117.
35. Баран Є. Українська історична проза другої половини ХІХ початку ХХ ст. і Орест Левицький. ЛьвівЛогос. 1999. С.29 30.
36. Бартошко С. На позиціях міжнаціональної згоди: (публіц.вист. М.Драгоманова) // Кур’єр Кривбасу. 1997. №83 84. С.83 86.
37. Бахаєва Л. Поняття сюжету в радянському літературознавстві // Радянське літературознавство. 1972. №9. С.36 46.
38. Бахтин М. Слово в романе // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. С.72 235.
39. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества: 2-е изд. М.: Искусство, 1979. 445 с.
40. Белей Л. Літературна художня антропонімія як мовно-стилістичний засіб розкриття характерів персонажів // Українська мова і література в школі 1993. №7. С.36 38.
41. Белоконь С. Завещание Михаила Старицкого // Радуга. 1970. С.168 172.
42. Бетко І. Молитва як релігійно філософський жанр // Дивослово. 1999. №12. С.56 58.
43. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ поч.ХХ ст.: Монографічне дослідження. Zielona Gora. Kijow, 1999. 160 с.
44. Беценко Г. Пізнати українську душу (морально-етична проблема українських дум як зразків християнської духовності) // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях і колегіумах. 2002. №3. С.82 84.
45. Бєляєв В.Г. Доля письменника і доля його роману: «Останні орли» М.Старицького // Радянське літературознавство. 1971. №3. С.29 46.
46. Бєляєв В.Г. Життя і творчість Данила Мордовця // Мордовець Данило. Твори: У 2 т. Т.1. К.: Державне вид-во худож.літератури, 1958. С.5 38.
47. Бистрова О. Структуротворчі функції домінантних образів // Слово і час. 2001. №5. С.73 77.
48. Білецький О.І. Письменник і епоха: Збірник статей. К.: Держлітвидав. України, 1963. 538 с.
49. Бовсунівська Т. Двійництво в українському романтизмі // Українська мова та література. 1997. Ч.36. С.6.
50. Бовсунівська Т. Історія української естетики першої половини ХІХ століття. К.: Вид.дім. Дм. Бураго, 2001. 344 с.
51. Бойко Н. Герої й антигерої в історичних романах І.Нечуя-Левицького // Дивослово. 2001. №1. С.2 5.
52. Бондар М. Поезія пошевченківської епохи: Система жанрів. К.: Наукова думка, 1986. 328 с.
53. Бондар М. Діалог з історичним часом: формування нової української літератури // Київська старовина. 1998. №5. С.9 55.
54. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана. К.: Рад.письменник, 1991. 316 с.
55. Вальнюк Б.І. Поетика історичної романістики Богдана Лепкого: Автореф.дис. ...канд.філол.наук: 10.01.01 / Прикарпатський ун-тет ім. В.Стефаника. Івано-Франківськ, 1998. 18 с.
56. Варфоломеев И.П. Типологические основы жанров исторической романистики. Ташкент: ФАН, 1979. 282 с.
57. Ващенко Г. Євангельський ідеал людини // Київська старовина. 1993. №6. С.114 122.
58. Величко Самійло. Літопис. У 2 т. Т.1 / Пер., вступ.стаття, комент. В.О.Шевчука; Відп.ред. О.В.Мишанич. К.: Дніпро, 1991. 371 с.; Т.2. К.: Дніпро, 1991. 642 с.
59. Вертій О. Біля джерел відродження національної культури (Народнопоетичні основи драматургії М.Старицького) // Народна творчість та етнографія. 1993. №4. С.8 16.
60. Відділ рукописів Інституту літ-ри ім.Т.Г.Шевченка НАН України. Фонд 115, од.зб.290.
61. Власенко В.О. Український дожовтневий роман: Проблематика. Образна система. Поетика. К.: Дніпро, 1983. 150 с.
62. Войцехівська І. Гоголь і українська минувшина // Київська старовина. 1994. №2. С.36 42.
63. Вопросы сюжетосложения: Сборник статей. Рига: Звайгзн