МОДЕРНІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 1920-х років: ГЕНЕЗИС, ПОЕТИКА, СТРАТЕГІЇ : МОДЕРНИЗМ В УКРАИНСКОЙ прозе 1920-х годов: ГЕНЕЗИС, Поэтика, СТРАТЕГИИ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

МОВЧАН РАЇСА ВАЛЕНТИНІВНА

УДК 821.161.2(09): 7.036

МОДЕРНІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 1920-х років:
ГЕНЕЗИС, ПОЕТИКА, СТРАТЕГІЇ

10.01.01 українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук, професор,
академік НАН України
Жулинський Микола Григорович

Київ 2009

З М І С Т

ВСТУП........................................................................................................................5
РОЗДІЛ 1. ДИСКУРС МОДЕРНІСТСЬКОГО САМОУСВІДОМЛЕННЯ
1920-х років: ГЕНЕЗИС, СТРАТЕГІЇ.................................................................38
1.1. Неокласичний стратегічний дискурс модерністського самоусвідомлення.
Національна традиція і модернізм.....................................................................39
1.1.1. Історико-культурологічні передумови неокласичного дискурсу.........41
1.1.2 Гасло «Ad Fontes » М.Зерова в контексті літературної дискусії..........52
1.1.3. Національні джерела і модернізм............................................................61
1.1.4. «Взаємини» модернізму з реалізмом.......................................................78
1.1.5. Рецепція раннього українського модернізму.........................................85
1.1.6. Неокласика авангард модернізм........................................................94
1.1.7. «Консервативна модернізація» чи модерністський
«неокласицизм»?.......................................................................................98
1.2. Григорій Сковорода: текст і контекст 1920-х років......................................100
1.2.1. Неоміф Григорія Сковороди..................................................................100
1.2.2. Модерністська рецепція філософії українського індивідуалізму.......107
1.3. Пантелеймон Куліш, «акроманти» і стратегія національної ідеї..................113
1.4. Колізії та особливості українського окциденталізму 1920-х років..............124
1.4.1. Європеїзація як національна стратегічна модернізація.......................124
1.4.2. Від «психологічної Європи» до «азіатського ренесансу»...................127
1.4.3. Перекладацтво як шлях до модернізації...............................................139
1.4.4. «Заглянути в душу Європи...»................................................................142
1.4.5. Типологічний європейський контекст..................................................146
1.5. Від ідеологічної «заблокованості» до модерністського плюралізму...........154
1.5.1. Колізії ідеологічної «заблокованості»..................................................154
1.5.2. «Пролетарська література» і модернізм...............................................164
1.5.3. «Романтика вітаїзму» як український стратегічний концепт модернізму................................................................................................173
1.5.4. Модерністська художня свідомість 1920-х: ідеалізм, суб’єктивізм,
естетизм, свобода.....................................................................................179
РОЗДІЛ 2. СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ
МОДЕРНІСТСЬКОЇ ПРОЗИ 19101920рр. ТА ЇЇ СТРАТЕГІЇ..................192
2.1. Ірраціональність як особливість поетики модерністської прози.................193
2.1.1. «Модерністичний символізм» Гната Михайличенка...........................196
2.1.2. «Внутрішня» людина в «малій» прозі Валеріана Підмогильного..209
2.1.3. Імпресіонізм неореалізму Григорія Косинки........................................222
2.1.4. Пантеїстичний ліризм Михайла Івченка...............................................230
2.2. Homo ludens як естетичний феномен української прози 1920-х років........234
2.2.1. Знаковість і свобода творчості, або Життя як гра................................234
2.2.2. Homo ludens і український модернізм...................................................239
2.2.3. Суб’єктивні чинники мистецької гри....................................................245
2.2.4. Форми мистецької гри в модерністському тексті М.Хвильового......250
2.3. Романтичний стратегічний дискурс модернізму 1920-х років....................264
2.3.1. Проза Ю.Яновського: між романтизмом і неоромантизмом..............264
2.3.2. Естетичні парадокси революційного романтизму................................267
2.3.3. «Романтика вітаїзму» як дискурс художньої практики.......................276
2.3.4. Неоромантичний струмінь індивідуального стилю Ю.Яновського..280
2.3.5. Модернізація романтичної традиції.......................................................289
2.4. Експресіоністський проект 1920-х років........................................................298
2.4.1. Експресіонізм в українському мистецтві..............................................298
2.4.2. «Антигромадська» ідея та її експресіоністське втілення.....................308
2.4.3. Особливості експресіоністського характеротворення.........................321
2.4.4. «Про ґвалт заліза над душами»..............................................................326
2.5. Урбанізм в українській літературі як її модерністська стратегія................332
2.5.1. Урбанізм як ознака модерності..............................................................332

2.5.2. Місто як українська мрія ........................................................................337
2.5.3. Міський екзистенціальний топос у модерністській прозі...................350
2.5.4. Маргінальні проблеми в українському модерністському романі ......358
ВИСНОВКИ............................................................................................................377
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................382

ВСТУП

Українську літературу 1920-х років тривалий час називали по-різному «неохатянством», «романтикою вітаїзму», «червоним ренесансом», «розстріляним відродженням», «неоромантизмом», «антиреалізмом», «необароко» тощо, лише з багатьма обмовками пов’язуючи безпосередньо з модернізмом. Навіть більше, уже в 1920-і роки існувало негативне ставлення до самого терміну «модернізм», адже його було асоційовано, як тоді вважали, із «буржуазною» «занепадницькою» культурою Заходу, яку частково перейняло українське мистецтво кінця ХІХ початку ХХст., що загалом мало «декадентський», «ніцшеанський» характер. А це зовсім не відповідало провідній «стратегії пролетарського мистецтва», заважало «оптимістичній перспективі» його національного розвитку. Така опозиція до модернізму усталилася в усьому радянському літературно-критичному дискурсі, що було підкріплено його однозначною оцінкою як кризового явища в «буржуазному мистецтві», ворожого щодо гуманізму й реалізму, яке й естетично скомпрометувало себе загальним формалістичним спрямуванням. Твори українських митців 1920-х років, що відповідали такій рецептивній парадигмі модернізму, суперечили соцреалістичному канонові національної класики, ще в 1930-х роках було вилучено з літературного процесу. Усе, що залишилося в українській літературі, розглядали лише ідеологічно у межах вимог реалізмоцентричної радянської методології, позитивістської (чи марксистської) естетики. Тому ніби й узагалі зникли причини говорити про модернізм в українському контексті. Так тривало до початку 1990-х років.
Натомість в інших європейських культурах модернізм уже від самого початку оформлювався теоретично. У світовій гуманітарній науці було вироблено його європейську типологічну парадигму й сформовано модерністський літературний канон (до нього ввійшли Дж.Джойс, Т.С.Еліот, В.Вулф, Езра Паунд, Дж.Дос Пассос, Ф.Кафка, Р.М.Рільке, Г.Гессе, Т.Манн, Ґ.Аполлінер, М.Пруст, А.Камю та ін.), який невдовзі перетворився на «своєрідний континентальний культурний міт [79, с.15]». Відтоді його беззаперечне прийняття чи уточнення й означає подальші різні вектори досліджень модернізму в національних літературах. Хоча його численні зарубіжні студії й мають дуже широкий, багатоаспектний діапазон, однак у них відсутня термінологічна одностайність. І це закономірно, адже відкритість іманентної природи модернізму передбачає постійну зміну, оновлення стильових домінант, динаміку його естетичної сутності й функціонування, багатоіпостасність оприявлення в різних культурах. Літературознавців усього світу дедалі більше зацікавлюють його національні різновиди, їхні певні етапи. Вже став крилатим вислів Ю.Габермаса про модернізм як «незавершений проект [462, с. 40]», що означає не так його нездійсненість у певному часопросторі, як потенційність видозмінюваності. З цим перегукуються думки й Д.Затонського про «вічно юний» модернізм [162]. Однак подібні тенденції в інтернаціональній теорії модернізму не урівноважуються визнанням існування його «культурного міфу», до якого продовжують апелювати дослідники різних країн, плекаючи свої національні європоцентричні моделі. Аналітичний огляд стану й перспектив зарубіжного модернознавства в таких аспектах було здійснено Т.Гундоровою [77], а зовсім нещодавно Є.Волощук [42].
Отже, як писала С.Павличко, «в силу багатьох причин модернізм неможливо поставити в рамки певної школи або навіть естетики. Модернізм містить чи не найбільше парадоксів, чи не найважче піддається дефініціям, а крім того, має фундаментальні національні відмінності. Усе це ставить під сумнів його єдність як загальноєвропейського явища [361, с.1718]». Однак заміна «формули європейський модернізм” на європейські модернізми” стає актуальною особливо у зв’язку з накресленням постмодерної інтерпретації, для якої важливі локальні, диференційовані культурні моделі [79, с.9]», адже постмодернізм, який розхитує, руйнує будь-які ієрархії, пропонуючи «гетерогенну модель культурного розвитку» [79, с. 19], робить це і з ідеологічною ієрархією модернізму, змінюючи співвідношення «центру» й «периферії», актуалізуючи й активізуючи роль останньої. Ці методологічно важливі моменти намагається, хоча й непослідовно, враховувати й сучасне українське літературознавство. Та повернімося до його давнішого періоду.
Варто наголосити, що донедавна в потужному, хоча й неоднозначному зарубіжному контексті про модернізм в українській літературі пробували аналітично говорити хіба що західноукраїнські літературознавці та в діаспорі.
Чи не найавторитетніша інтенція подолання упередженого ставлення до модернізму, зокрема щодо української літератури 1920-х років, належить Д.Чижевському. По-перше, модернізм у всіх слов’янських літературах (у тому числі й українській) він визначив як культурно-історичну епоху, яка наступила після реалізму. По-друге, до цієї доби «модерних пореалістичних течій» в українській літературі він зарахував символізм, футуризм, «течії революційної літератури», неокласицизм, про що в 1950-х роках мав намір написати окрему книгу [490, с.2930]. Ці концептуальні положення було конкретизовано в його німецькомовній «Порівняльній історії слов’янських літератур» (1968), зокрема в розділі «Слов’янський модернізм». Д.Чижевський на основі компаративістського зіставлення стильових тенденцій у різних національних літературах запропонував визначення модернізму, яке й тепер можна визнати як універсальне: «Головним завданням усіх модерністських течій, під якими б назвами і з якими б програмами вони не виступали, була актуалізація” поетичного слова, відродження його позакомунікативних функцій, у першу чергу багатогранної функції символу. Цим самим література мала поновно набути свого онтологічного значення [493, с.56]». В історичному контексті під це визначення підпадає й українська модерністська проза 1920-х.
У 1960-х роках науковці за кордоном (Е.Райс, О.Тарнавський, І.Кошелівець, М.Степняк та ін.) дійсно пов’язували період українського літературного процесу 1920-х років із модернізмом як світоглядно-естетичною системою. Проте були й такі (Ю.Лавріненко, І.Костецький, В.Барка та ін.), які, ніби солідаризуючи з Т.Адорно, Ю.Габермасом, перевагу надавали універсальному, позачасовому модерному як новаційній тенденції, водночас акцентуючи на необароковості, символізмі, неоромантизмі тодішнього українського мистецтва. Ця тенденція виразно постала, зокрема, в антології «Розстріляне відродження» (1959), яку підготував Ю.Лавріненко [253]. Вона актуальна й тепер не так поверненням донедавна заборонених імен репресованих українських митців, як публікацією творів 19201930 рр., що в авторських ремарках інтерпретовано як власне модерністські.
Прикметно, що в 1956р., коли за кордоном було опубліковано й «Історію української літератури» Д.Чижевського, у Нью-Йорку з’явилося перше англійське видання книжки «Літературна політика в радянській Україні. 19171934» Ю.Луцького, яка на Заході та й у СРСР відразу ж набула широкого розголосу, хоча й із протилежними акцентами. Так, якщо радянська критика затаврувала автора як «фашиствующего литератора», який фальсифікує історію партії й літератури, то закордонну наукову громадськість дослідження привабило широкою документальною основою воно переконливо розкривало підневільний стан української літератури за доби тоталітаризму, її заблокованість політикою, більшовицькою ідеологією. Хоча у своїй монографії Ю.Луцький майже не приділяє уваги художнім особливостям творів 1920-х років, проте його аналітичний огляд тодішніх політичних і культурологічних подій окреслює достовірний історичний контекст, у якому розвивався український модернізм цього періоду. А відтак сучасне перевидання цієї унікальної праці [282] стає органічним компонентом його теперішніх досліджень, адже допомагає розкрити, як підкреслювала у передмові Т.Гундорова, притаманний для України 19201930рр. «феномен злиття літератури, влади і політики» [78, с.14]. Без урахування цього феномена неможливо виявити й охарактеризувати реальне функціонування модерністської парадигми в національному контексті. Адже «весь той період, коли в Європі точилися суперечки про новаторство і творилися форми й міфи модерности, українські письменники були зайняті тим, як цю новотворчість адаптувати до майбутньої пролетарської культури” [78, с.16]». Зауважмо, що таку психологічно-світоглядну, з ідеологічним відтінком проблему було повністю вирішено лише в часи панування методу соціалістичного реалізму. Стосовно ж 1920-х років необхідно дослідити, який світоглядно-естетичний зміст поняття «пролетарської літератури» відповідав тодішній художній свідомості, чи завжди він був адекватним постулатам більшовицької влади.
Очевидно, подібні інтерпретаційні проблеми на шляху наукового осмислення модернізму в національній літературі супроводжуватимуть українських дослідників постійно. Адже «із самого початку він був заложником ідеології, з відповідним результатом: полеміки й радикальні позиції затьмарили реальну картину й залишили спадщину схематизму і тенденційності [69, с.48]». Тобто основна проблема полягає в упередженості й поспішності оцінок, а також, як вважає Т.Гундорова, у розриві «між літературним явищем (модернізмом) та його інтерпретацією, що провокує повторюваність тез і маніфестацій, спроби переосмислення, коливання між повним прийняттям і повною негацією [79, c.11]».
Це провокує й небезпеки, які підстерігають сучасних дослідників модернізму. Зокрема, небезпека модерноцентризму, тобто його абсолютизація як художньої системи вищого (у порівнянні з реалізмом чи романтизмом) ґатунку; підміна наукових підходів невиправданими пієтетами до всіх письменників 1920-х років як жертв репресій. Термінологічна невизначеність веде до ототожнення модернізму з декадансом, символізмом, неоромантизмом та ін. Неврахування позалітературних чинників, історичного, політичного й культурологічного контекстів, іманентних особливостей, національної традиції, визнання західноєвропейських модерністських творів як канонічних взірців тощо призводять до некоректності наукових підходів та оцінок, ігнорування національної специфіки українського модернізму, до висновків про його «недокрівність» (М.Неврлий, Г.Грабович, С.Павличко, Я.Поліщук).
Загалом ситуація з українським літературно-критичним модерністським дискурсом (відсутність в радянській Україні, фрагментарність у діаспорі) почала конструктивно змінюватися лише від початку 1990-х років: настав час його формування. Це збіглося з загальним пожвавленням модернознавчих наукових студій у всьому світі, чому сприяли не лише вкорінення постмодерної методології, а й актуалізація дилеми МодернізмПостмодернізм.
Отже, вітчизняні науковці отримали не лише тяжкий ідеологічний спадок, на майже цілинному шляху розбудови українського модернознавства вони зіткнулися з методологічною невизначеністю, не кажучи вже про недостатню обізнаність із науковими світовими здобутками, відсутністю доступу до більшості заборонених у радянські часи творів, літературно-критичних, архівних матеріалів тощо перші кроки були вкрай необхідними саме в цьому напрямку. Тому таке велике значення мала свого часу щотижнева рубрика «Із забуття в безсмертя» в «Літературній Україні», яку вів у академік М.Жулинський. Насправді це означало авторитетну наукову реабілітацію незаконно репресованих українських письменників, що відкривало реальний шлях до сучасних видань вилучених із літературного процессу творів та їхньої наукової інтерпретації. Український модернізм 1920-х років отримав шанс оприявлення як повноцінного національного світоглядно-естетичного явища.
У діаспорі спершу цей шлях знаменувала локальна дискусія про український модернізм на сторінках «Harvard Ukrainian Studies», у якій узяли участь Д.Гузар-Струк, О.Ільницький та М.Тарнавський [554]. У наступному числі до них приєднався Дж.Грабович. Вона не так висвітлила, як актуалізувала загальну увагу до модернізму як «стилю та естетичної системи», специфічної універсальної ідеології, світоглядного явища, його «літературної і культурної тяглості», до провідної ролі М.Хвильового в літературному процесі 1920-х років тощо. Одначе матеріали цієї дискусії й дотепер практично невідомі в Україні, якщо не рахувати статтю Г.Грабовича [69] з критичним оглядом запропонованих концептуальних положень.
Необхідно наголосити, що відтоді цей дослідник у своїх студіях, під час усних виступів постійно педалює найбільш дискусійні питання модернознавства стосовно української літератури [68, 70, 71], стимулюючи інших дослідників до пошуків, до створення нового канону національної класики, закликає відмовитись од його посттоталітарного переоцінювання. Раціональне зерно має його ідея про дві різні моделі українського модернізму (західної і східної), яку він базує на польському й російському історико-культурологічних контекстах. Слушними є його висловлювання щодо важливості історичного вектора національної науки про модернізм, історично-порівняльного контексту для уточнення дефініції самого поняття. Говорячи про гнучку, історично зорієнтовану модель українського модернізму, Г.Грабович пропонує застосовувати концепцію «періоду і стилю», якою користується польське літературознавство [69, с.48]. Однак у цьому контексті дивним є його твердження про те, що саме «глибинна динаміка української літературної культури [69, с.48]» значно послаблює модернізм, робить його «недокрівним».
Плідно досліджували літературний процес 1920-х і М.Неврлий, Л.Плющ, М.Шкандрій, О.Ільницький. Зокрема, у монографіях «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років» (1992) М.Шкандрія [507] та «Український футуризм 19141930» О.Ільницького (1997) [200] описано літературний процес періоду «розстріляного відродження» на основі численних історичних і культурологічних фактів, подій, документів ніби було перейнято естафету від Ю.Луцького. Водночас ці історично заангажовані дослідження містять значно більше аналітичних спостережень і висновків, вони стосуються проблем онтології й гносеології українського модернізму 1920-х років. Власне, книжка М.Шкандрія стала першою ґрунтовною студією про нього, хоча тут більше уваги приділено політичним питанням, у контексті яких в українській літературі з’являлися модерністські твори, аніж розглядові їхніх стильових особливостей. Однак, безперечно, подібні роботи насамперед активно заповнюють інформаційні лакуни, необхідні для уможливлення наступних аналітичних студій.
Тим часом українське літературознавство, починаючи від 1990-х років, усе ще зіштовхується з труднощами не лише інформаційного, а й методологічного характеру. Водночас еклектична присутність у ньому різних інтерпретаційних підходів, почасти їхня невизначеність сприють різновекторним модернознавчим дослідженням, їхній загальній дискусійній спрямованості, відкритості й гнучкості модернознавчого дискурсу до постійних уточнень, доповнень, випрозорення нових аспектів тощо. Загалом модернізм в Україні не має належного теоретичного оформлення. Натомість постколоніальна атмосфера іноді додає невиправданої тенденційності й упередженості в доланні «комплексу меншовартості», що впливає й на стан філологічної науки. Чи не тому на тлі теоретично ґрунтовнішого, методологічно прозорішого літературознавства найближчих сусідів росіян, особливо поляків вона виглядає загалом блідішою. Проте показово, що більшість із синтетичних і портретних монографій в Україні останніх років присвячено саме літературному модернізмові, різним його етапам, стильовим аспектам і тенденціям тощо.
Усе ж варто виокремити кілька досліджень, які найпродуктивніше сприяють увиразненню національної моделі модернізму цього періоду.
Насамперед це монографія «ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація» (1997) Т.Гундорової [79]. Це була науково коректна, фахово обґрунтована, а тому й переконлива пропозиція для тодішнього українського літературознавства, яке інтенсивно просувалося в основному шляхом постколоніальних студій. До речі, ця її роль залишається в силі й донині. Прикметно, що цій книжці передували низка статей на тему модернізму (які почали систематично з’являтися від 1991 р.), докторська дисертація (1996), тобто робота ця виростала поступово, послідовно, доповнюючись і досвідом закордонних стажувань авторки. Хоча монографію і присвячено літературному процесові кінця ХІХ початку ХХст., усе ж вона є методологічно важливою для осягнення інших періодів українського модернізму, особливо 1920-х років, для узагальнень про нього як цілісну, хоча й гетерогенну світоглядно-естетичну систему. Показово, що це дослідження засновано на інтенціях авторки «побачити українську культуру не лише через опозицію Європи” і Просвіти”, але в її самодостатності (навіть маргінальності) [79, с.7]». Для нього обрано постмодерну інтерпретаційну методологію, що уможливило розгляд «виникнення і функціонування літературного модернізму під кутом його диференційованости і з урахуванням тих обмежень, які він несе в собі [79, с.21]».
З-поміж тих, хто суголосно відгукнувся на цю неординарну для українського контексту постмодерну пропозицію, була й О.Пахльовська. Її фундаментальна праця «Civilta letteraria ukraina» (1998) [570], захищена в 2000р. як докторська дисертація, на жаль, так і залишилася відомою лише італійським читачам. Однак сучасним дослідникам може слугувати автореферат [366]. Обґрунтовуючи свою оригінальну концепцію української літературної тисячолітньої цивілізації, яка, на її думку, має європейський характер, О.Пахльовська виходить із того, що «при аналізі європейської природи української культури слід іти не від Європи до України, а навпаки від України до Європи» адже «подібний підхід дає змогу глибше виявити рецептивні механізми культури, які й відбивають її специфіку [366, с.8]». Кілька розділів у монографії присвячено періодові «Розстріляного Відродження», який, на думку авторки, проходив «під знаком Модернізму». Вона оцінює цей період досить високо, відносячи на його карб насамперед «створення цілковито оригінальних культурних моделей, які вільно взаємодіють з естетичним контекстом тогочасної Європи [366, с.69]».
Подібні роботи, як Т.Гундорової й О.Пахльовської, мають значення своєрідної деконструкції «ідеологічних схем, які сформувалися, з одного боку, під впливом абсолютизації ідеї європоцентризму”, а з іншого під впливом ототожнення повної” і модерної” культури [79, с.15]».
Тоді ж з’явилася ще одна знакова для українського літературознавства монографія, яка користується великою популярністю й тепер, «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997) С.Павличко. Про неї ще буде мова попереду, однак і тут варто дещо зауважити. Хоча це дослідження й не є компаративістським, воно з’явилося на основі постійного закадрового порівняння (чи приміряння) української літератури із зарубіжними взірцями, тобто авторський дискурс постійно супроводжується абсолютизацією канону європейського модернізму. Особливо прикро за 1920-і роки, адже повноцінно модерністською визнано тут хіба що «інтелектуальну прозу» В.Домонтовича й В.Підмогильного, весь творчий спадок тодішніх митців загалом охарактеризовано як проект, що не вдався. Очевидно, на цій праці значною мірою позначено вплив спадщини І.Костецького, тоді ще невідомого в Україні. Однак значення дослідження С.Павличко для літературознавства величезне насамперед своїм провокуючим, стимулюючим спрямуванням. Саме воно дало поштовх кільком зовсім новим напрямкам у сьогочасному українському літературно-критичному дискурсі у ньому поступово почали з’являтися студії з фемінізму (В.Агеєва), психоаналізу та з його елементами (О.Забужко, Н.Зборовська, М.Моклиця, А.Матусяк), із гендерної проблематики (В.Агеєва, М.Варикаша, Т.Гундорова, Г.Черненко, С.Філоненко) тощо.
На теперішньому полі українського модернознавства особливо активно розвиваються галузі міфокритики й компаративістики. Скажімо, Я.Поліщук здійснив міфологічну інтерпретацію раннього українського модернізму [404], поповнивши когорту українських дослідників у цьому напрямку (Г.Грабович, О.Забужко, Т.Мейзерська та ін.). У різноаспектних компаративістських студіях В.Моренця [331], С.Яковенка [525], В.Панченка [363] на тлі польського та загальноєвропейського контексту український літературний модернізм постає специфічним національним світоглядно-естетичним явищем. Проте майже не досліджено контактні й типологічні зв’язки української літератури з російською, що актуально особливо для осмислення культурної атмосфери 1920-х років, коли на різних рівнях проявлялась неоднозначна ситуація модерністського відчуження «периферії» від «центру».
Враховуючи посутній внесок сучасних науковців у дослідження історії й теорії українського літературного модернізму, усе ж варто наголосити, що чимало важливих питань потребують уточнення, кореляції з національним історичним контекстом, особливо тих, які знаходяться в площині «модернізм і» Зокрема, проблематичним залишається характер «стосунків» модернізму з символізмом, імпресіонізмом, неоромантизмом, експресіонізмом тощо. Чи не є це лише співвіднесенням модернізму як художнього напряму з його ж течіями? питання не зовсім риторичне. Адже активна взаємодія модернізму з

Список литературы

ВИСНОВКИ

Дисертаційне дослідження здійснене на основі «україноцентричних» та історичних пріоритетів, комплексного підходу до прози 1920-х років як феномена українського літературного модернізму. Це дало змогу ідентифікувати його національні особливості, виходячи з іманентних ознак і специфіки тодішньої художньої свідомості, яка формувалася в особливій атмосфері політичних та ідеологічних викликів доби «червоного ренесансу». Розгляд української прози 1920-х років крізь призму її домінантних стильових ознак здійснено з урахуванням естетичних пріоритетів та специфіки літературного процесу, ідейно-стильові орієнтири якого визначав модернізм, а також із урахуванням повноти висвітлення його тенденцій сучасним літературознавством.
Загальний історико-мистецький контекст 1920-х років засвідчує, що тодішній український модернізм був цілісним світоглядно-естетичним, загальнокультурологічним явищем, системою, що синкретично включає всі різновиди тодішнього мистецтва (малярства Г. Нарбута й О.Богомазова, скульптури І.Кавалерідзе, театру Л.Курбаса, кіно О.Довженка, художньої літератури), загалом різнобічно репрезентуючи культуру, стиль українського життя зазначеного періоду. Українська модерністська проза 1920-х років також вирізняється синкретичністю своїх стильових ознак, адже в силовому полі модернізму присутнє розмаїття стильових течій і тенденцій (імпресіонізм, символізм, неоромантизм, неореалізм, експресіонізм, необароко, футуризм), між якими можна провести лише умовну межу, жоден тодішній індивідуальний стиль не виокремлювався абсолютною чистотою. Недарма Лесь Курбас називав той естетично специфічний час «добою еклектики».
Окреслена в дисертаційному дослідженні конкретно-історична парадигма української модерністської літератури 1920-х років, репрезентована тодішньою прозою, дає підстави для висновку й про те, що це був, порівняно з раннім, якісно новий, розвинений етап художнього напряму модернізму як провідного для першої половини ХХ ст. Діапазон його текстуального оприявлення в художній прозі 1920-х років досить широкий: від взірців високого мистецтва до активного використання елементів масової культури.
Тодішня модерністська художня свідомість була дуалістичною у ній поєднано романтичну вітаїстичність з апокаліптичністю, декадентським відчуттям самотності, марноти життя, відчуженості від нього. Тому можна говорити й про дуалістичну природу самого модернізму він поєднав ірраціональність та раціоналізм, гностичність і релятивізм, що загалом відповідало ренесансно-апокаліптичній добі Модерну й стратегічно визначало специфіку поетики власне модерністських текстів, зокрема прозових.
Українська епоха «Sturm und Drang» постійно урівноважувалась неокласичним стратегічним дискурсом як основним для модернізму 1920-х років «цілеспрямованим рухом» до впорядкованості форми (Д.Затонський). Цей дискурс пов’язано насамперед із «київськими неокласиками», «попутниками», «ваплітянами» й тими, хто підтримував їхню естетичну позицію, цілеспрямованого прагнення до створення української літератури високого стилю (дарма що вони називали її «пролетарською літературою»).
Однак у своєму силовому полі український модернізм 1920-х років мав і протилежну, авангардну гілку, яка найміцніше й найдовше закріпилася в образотворчому мистецтві. Саме на неокласичній основі модернізму авангард виконував також важливу, хоча й допоміжну стратегічну функцію, яка не полягала лише в ревізуванні національної традиції. Він виконував роль експериментальної лабораторії з випробування прийомів і засобів на шляху пошуків нової художньої мови. А також роль своєрідного перевізника новітніх стильових тенденцій (наприклад, експресіонізму чи урбанізму), літературно-критичних ідей із Європи (через «Нову генерацію»), посилював динаміку розвитку жанрів (особливо прозових), загалом активізуючи всі тодішні модернізаційні процеси. Отже, неокласицизм (як базовий) і авангардизм (як допоміжний) у модернізмі 1920-х років були його основними функціональними стратегічними напрямками, які й визначають національну специфіку тодішнього розвитку української прози.
Цей розвиток засвідчує, що літературний модернізм 1920-х років поєднав сміливе переосмислення, реформування, трасформацію здобутків усіх попередніх культурно-стильових систем, особливо барокової й романтичної, з авангардно зухвалим, месіястичним конструюванням нової мистецької будови. Романтичне світовідчуття сприяло виробленню в тодішньому мистецтві ренесансної вітаїстичної тенденції як специфічно національної. А барокова дихотомія лише посилила відродження в модернізмі притаманні народній ігровій культурі тенденції. Крім того, національна світоглядна основа модернізму пов’язана з індивідуалістською (Г.Сковорода) й етнозахистною (П.Куліша) філософією, що втілювала й уселюдські християнські вартості, традиційні для українського народу.
Отже, літературний модернізм 1920-х років можна розглядати насамперед як закономірність іманентного розвитку національної культури. Хоча він поставав і оформлявся як художньо усвідомлений європеїзм, однак по-справжньому уможливився лише з дозріванням внутрішньої потреби радикального змістового й формотворчого оновлення. Тому проявлявся і як частина загальноєвропейського модернізму, типологічно синхронізуючись із його тодішніми світоглядно-стильовими тенденціями, хоча часто митцями декларувався зв’язок української літератури лише з «класичною» Європою. Саме в цьому стратегічному напрямку під час літературної дискусії 19251928рр. спрямовувався її розвиток. У своєму радикальному часі модернізм мав «засадничо ті самі стилі» (В.Державин), що й інші національні літератури, вносив до спільної світової мистецької скарбниці й свої більш розвинені національні тенденції, зокрема неоромантично-вітаїстичну й неокласичну.
Розвиток тодішньої прози засвідчує, що модернізм 1920-х років був національно заангажованим. Хоча він уже й не мав такого етноцентричного стрижня, який витворила українська класика ХІХ ст., але в ті бурхливі ренесансні роки саме модерністська література, мистецтво були активними учасниками модернізації української нації. Стратегічно рухаючись до універсалізму, українські модерністи 1920-х років, зокрема в художній прозі, постійно обирали теми й проблемно-національні, а елітарною творчістю, скажімо, «київських неокласиків», як вважає Д.Наливайко, відбувалося «витворення національного культурософського міфу (в ніцшеанському значенні слова як організуючого духовного первня), що стає стрижнем культурного простору [346, с.331]». У такий спосіб «стверджувався національний культурний простір», що означало «піднесення його на рівень вищої культурної реальності й цінності [346, с.331]».
Українська проза 1920-х років загалом стала перехрестям різних стильових тенденцій як особливостей її поетики. Водночас вони є й стильовими стратегіями модернізму. Цьому сприяли імпліцитне сповідування пріоритетів індивідуалізму й творчої свободи, іманентна відкритість модернізму як світоглядно-естетичної системи, багатошаровість структури модерністського тексту тощо. Тому, надаючи преференцію якійсь стильовій ознаці, лише умовно можна говорити про символізм Г.Михайличенка, необароковість М.Хвильового, неоромантизм Ю.Яновського, неореалізм В.Підмогильного, імпресіонізм Г.Косинки, М.Івченка, експресіонізм І.Дніпровського. Це означає, що модернізм цього періоду культивував розмаїття індивідуальних стилів, тому межі його стильових течій розмиті й відносні.
Український модернізм 1920-х років розвивався в жорстких умовах ідеологізації, він увібрав особливості й свого революційного часу. Тому це була «коротка епоха великих надій і талантів [577]», як сказав про польський модернізм цього ж періоду А.Завада. Він відверто міг полемізувати з реалізмом та просвітництвом і лише приховано із зародками соціалістичного реалізму, обмеженням тематичного діапазону, нівеляцією індивідуалізму, суб’єктивного начала. Багато в чому засвоєння європейських взірців було вторинним, через посередництво російської літератури. Крім того, фактична бездержавність України сприяла активізації в художній свідомості тодішнього митця комплексу меншовартості, підсвідомої боязні торувати власний шлях. Отож пролетарська риторика була постійною супутницею модернізму, тому лише небагатьом митцям удалося уникнути її повністю. Поступова асиміляція модернізмом неприродних для нього тенденцій привела до згасання його іманентних потужностей.
Із-поміж актуальних проблем, які лише частково аналізуються в цьому дослідженні, взаємодія високої та масової культури в силовому полі модернізму; «культурний епігонізм»; співвідношення модернізму з тенденціями соціалістичного реалізму, які вже зароджувалися. Окремого розгляду потребує антропологічний аспект української модерністської прози в її постійному тяжінні до універсалізму й неоміфологізму. Адже загалом тодішні прозові тексти засвідчують імпліцитне прагнення національного модернізму до універсалізму як «уселюдського виміру», який поєднує історичне з одвічним, національне з інтернаціональним, а соціальне з метафізичним. Письменник-модерніст 1920-х прагнув вийти за межі локального часопростору, уникнути будь-якої детермінованості, оперуючи національними кодами й знаками як загальнолюдськими, прагнув до антиномій фізичного й трансцендентного, видимого й невидимого, що неминуче спрямовувало його до універсалізму. Він відмовлявся від орієнтування на правдоподібність, тяжів до умовних художніх моделей, символізації й синтезу, прагнув, як писав І.Франко, «з розрізнених явищ, які підпадають під наші змисли, сотворити цілість, пройняту одним духом, оживлену новою ідеєю[460, с. 110] ». Прикметно, що ці риси поетики модернізму 1920-х років є активними і в пізніші періоди, хоча й зазнають нових метаморфоз і трасформацій. Це свідчить про нього як про живу, рухливу, відкриту систему.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія / В. Агєєва. К.: Факт, 2003. 320 с.
2. Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича / В. Агєєва. К.: Факт, 2006. 432 с. (Сер. «Висока полиця»).
3. Агеєва В. Проза М. Хвильового і літературний експресіонізм початку ХХ століття / В. Агеєва // Українська література в системі літератур Європи і Америки (ХІХХХ ст.) / [відп. ред. Д. С. Наливайко] / В.Агеєва. К.: Заповіт, 1997. С.179200.
4. Адельгейм Є. Михайль Семенко / Є. Адельгейм // Семенко М. Поезії / [редкол.: О. Є. Засенко та ін.; передм. М. П. Бажана; упор. та ст. Є.Г.Адельгейма] / Є.Адельгейм. К.: Радянський письменник, 1985. С.1542.
5. Адорно Т. Теорія естетики / [пер. з нім. П.Таращука] / Т.Адорно. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. 518 с.
6. Айзеншток И. Изучение новой украинской литературы (Заметки) / И.Айзеншток. Б/м, 1922 С. 135162.
7. Андреев Л. Анатэма: Пьесы / Л. Андреев. М.: Искусство, 1959. С.225317.
8. Андреев Л. Красный смех / Собр. соч.: в 6 т. М.: Художественная литература, 1990 . Т. 2: Рассказы. Пьесы 19041907 / [сост. и подгот. текста Е. М. Жезловой; коммент. А. В. Богданова] / Л.Андреев. 1990. С.2273.
9. Антонович И. И. После современности : очерк цивилизации модернизма и постмодернизма / И.И.Антонович. Минск : Беларус. навка, 1997. 446с.
10. Асєєва Н.Ю. Українсько-французькі художні зв’язки 2030-х років ХХст./ Н.Ю. Асєєва. К.: Наукова думка, 1984. 128 с.
11. Ауэрбах Э. Мимесис: Изображение действительности в западноевропейской литературе / [пер. с нем. Ю. И. Архипова] / Э.Ауэрбах. М.: Прогресс, 1976. 556 с.
12. Бабишкін О. К. Кіноспадщина Юрія Яновського / О. К. Бабишкін. К.: Мистецтво, 1987. 141 с.
13. Багалій Д. І. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода / Д.І.Багалій. Х.: ДВУ, 1926. 397 с., 1 порт.
14. Багрій Р. «Джіммі Хіггінс»: українська експресіоністична авангардистська драма / Р. Багрій // Слово і час. 1994. № 7. С. 6774.
15. Баевский В. С. История русской литературы ХХ века : Компендиум / В.С.Баевский. М.: Яз. славян. культуры, 2003. 448 с.
16. Бажан М. Майстер залізної троянди (про Ю. Яновського) // Думи і спогади/ М. П. Бажан. К.: Рад. письменник, 1982. С. 962.
17. Бажан М. Одягніть окуляри / М. Бажан // Бумеранг: Журнал памфлетів. 1927. № 1. С. 2126.
18. Барка В. Експресіоністська проза Ігоря Костецького / В.Барка // Сучасність. 1963. № 5. С. 4046.
19. Барка В. Традиція і модернізм / В. Барка // Слово: Збірник 3. Н.-Й., 1968. С.502509.
20. Барт Р. Від твору до тексту / Р. Барт // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / [за ред. М. Зубрицької] / Р.Барт. Л.: Літопис, 1996. С. 380384.
21. Барт Р. Критика и истина. Введение в структурный анализ поветствовательных текстов / [пер. с фр. Г. К. Косикова] / Р. Барт // Зарубежная естетика и теория литературы ХІХХХ вв.: Трактаты, статьи, эссе / [сост., общ. ред. Г. К. Косикова] / Р. Барт. М.: Изд-во Московського университета, 1987. С. 349422.
22. Бахтин М. Естетика словесного творчества / М. Бахтин. М.: Искусство, 1986. С.444 с.
23. Безхутрий Ю. М. Хвильовий: проблеми інтерпретації / Ю.М.Безхутрий. Х.: Фоліо, 2003. 495 с.
24. Берґсон А. Вступ до метафізики (фрагменти) / [пер. з фр. Є.Яворовського]/ А. Берґсон // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / [за ред. М. Зубрицької] / А. Берґсон. Л.: Літопис, 1996. С.5664.
25. Бердяев Н. А. Самопознание ( Опыт философской автобиографии) / [сост., предисл., подгот. текстов, коммент. А. В. Вадимова] / Н. А. Бердяєв. М.: Книга, 1991. 446 с.
26. Біла А. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки: Монографія. Вид. 2-ге, доповн. і переробл. / А. Біла. К.: Смолоскип, 2006. 464 с.
27. Білецький О. І. В пошуках нової повістярської форми // Літературно-критичні статті / [упор., прим. М. Л. Гончарука; передм. І.О.Дзеверіна] / О.І.Білецький. К.: Дніпро, 1990. С.816. (Сер. «Українська літературна думка»).
28. Білецький О. І. Літературні течії в Європі в першій чверті 20-го віку / О.І.Білецький // Червоний шлях. 1925. № 1112. С. 268307.
29. Білецький О. Проза взагалі й наша проза 1925 року // Літературно-критичні статті / [упор., прим. М. Л. Гончарука; передм. І. О. Дзеверіна] / О.І.Білецький. К.: Дніпро, 1990. С. 5190. (Сер. «Українська літературна думка»).
30. Білецький О. Сучасне красне письменство Заходу. Начерк другий три сучасники: Р. Ролан, Г. Уельс, Е. Сінклер / О. Білецький // Червоний шлях. 1924. № 3. С. 230246.
31. Бойко Ю. «Невеличка драма» В. Підмогильного на тлі дійсності 20-х років: [передмова] // Вибране: у 3 т. Мюнхен: приватне видання, 1971. Т.1. / Ю. Бойко. 1971. С. 195210.
32. Борев Ю. Б. Художественные направления в искусстве ХХ века (Борьба реализма и модернизма) / Ю. Б. Борев. К.: Мистецтво, 1986. 131с.
33. Брік Я. По слідах Коцюбинського / Я. Брік. Х.: ДВУ, 1931. 103 с.
34. Бургардт О. Експресіонізм у німецькій літературі / О. Бургардт // Життя й революція. 1925. № 8. С. 2933.
35. Вальцель О. Импрессионизм и экспрессионизм в современной Германии (18901920) / [автор. пер. с нем. О. М. Котельниковой; под ред. В.М.Жирмунского] / О. Вальцель. СПб.: Академия, 1922. 96 с.
36. Василь Стефаник у критиці та спогадах: Статті, висловлювання, мемуари/ [упор. Ф. Погребенника]. К.: Дніпро, 1970. 482 с.
37. Васильченко С. Місто // Твори: у 3 т. К.: Дніпро, 1974 . Т. 2: 19091932 / [упор., прим. Б. А. Деркача та В. А. Костюченка] / С.Васильченко. 1974. С. 405.
38. Васильченко С. Спогади про 100-літній ювілей Т. Шевченка // Твори: у 3т. К.: Дніпро, 1974 . Т. 3: 19011930 / [упор., прим. Б.А.Деркача, В.А. Костюченка] / С. Васильченко. К.: Дніпро, 1974. С.320321.
39. Васьків М. С. Український роман 1920-х початку 1930-х років: генетика й архітектоніка: Монографія / М. С. Васьків. Кам’янець-Подільський: Буйницький О. А., 2007. 208 с.
40. Вервес Г. Український авангардизм у контексті європейських маніфестів і програм / Г. Вервес // Слово і час. 1992. № 12. С. 3743.
41. Відкриття пам’ятника Г. С. Сковороді // Життя й революція 1926. №8. С. 113114.
42. Волощук Є. В. Чарівна флейта Модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці М.М.Рільке, прозі Т.Манна, драматургії М.Фріша: Монографія / Є.В.Волощук. К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2008. 528 с.
43. В.П. Наші літературні угруповання / П. В. // Життя й революція. 1925. №12. С. 101109.
44. Вражливий В. Земля: [оповідання] / В. Вражливий. Х.: Книгоспілка, 1925. 127 с.
45. Вражливий В. Коли б не наврочити / В. Вражливий // Універсальний журнал. 1929. № 3. С. 2223.
46. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну / [пер. з нім. та комент. В.М.Купліна] / Ю.Габермас. К.: Четверта хвиля, 2001. 424 с.
47. Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика: Вибрані твори / [пер. з нім. В.Бабич, М.Кушніра та ін.] / Г.-Г.Гадамер. К.: Юніверс, 2001. 288с.
48. Гадзінський В. Гнат Михайличенко: [передмова] / В. Гадзінський // Г.Михайличенко. Твори / [упор., ст. В. Гадзінського; заг. ред. і передм. А.Приходька] / Г. Михайличенко (Ігнатій Михайлич). Х.: ДВУ, 1929. С.1984.
49. Гадзінський В. Естетика «Блакитного роману» / В. Гадзінський // Червоний шлях. 1923. № 67. С. 177186.
50. Галич М. Друкарка / М. Галич // Життя й революція. 1926. № 7. С.1630.
51. Гальчук М. Літературне життя на підсовєтській Україні. І. Проза 192030 років / М. Гальчук. МюнхенПариж: Видання Спілки Української Молоді, 1952. 32 с.
52. Гейзінга Й. Homo ludens / [пер. з англ. О. Мокровольського] / Й.Гейзінга. К.: Основи, 1994. 250 с.
53. Генезис художественного произведения: Материалы советско-французского коллоквиума. М.: Издательство ИМЛИ АН СССР, 1986. 226с.
54. Геник-Березовська З. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм / З.Геник-Березовська. К.: Гелікон, 2000. 368 с. Бібл.: С.344351.
55. Гжицький В. Чорне озеро (КараКол): Екзотичний роман / В.Гжицький. Регенсбург: Українське слово, 1948. 120 с.
56. Гиршман М. М. Литературное произведение: Теория и практика анализа / М.М.Гиршман. М.: Высшая школа, 1991. 160 с.
57. Головко А. Червоний роман / Твори: у 2 т. К.: Наукова думка, 1986 . Т.1: Повість. Оповідання. П’єса. Романи. / [упор. і прим. В.П.Лети; вступн. ст. Л. М. Новиченка] / А.Головко. 1986. С. 2858. (Б-ка укр. літ. Рад. укр.літ.).
58. Голубенко П. Хвильовий і Шпенглер / П. Голубенко // Сучасність. 1963. № 5. С. 53 69.
59. Голубєва З. Двадцяті роки ХХ століття. Зошит перший: літературне життя доби як об’єкт наукових досліджень. Конспект лекцій для студентів-філологів / З. Голубєва. Х.: Видавнича група «РА Каравела», 2000. 120с.
60. Горбачов Д. Гра в хаос від бароко до авангарду / Д. Горбачов // Всесвіт. 1992. № 34. С. 183184.
61. Горбачов Д. [Передмова] // Український авангард 19101930 років: Альбом / [авт.-упор. Д. О. Горбачов] / Д. Горбачов. К.: Мистецтво, 1996. С.310.
62. Горбачов Д. Тіні українського авангарду / Д. Горбачов // Нова генерація: Спеціальний випуск. К., 1992. С. 1113.
63. Гординський С. Бій за Європу. В десятиріччя смерті Миколи Хвильового// На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади/ С. Гординський. Л.: Світ, 2004. С. 193199.
64. Гординський С. Поет-неокласик (З приводу збірки М. Ореста «Душа і доля») С. Гординський // Світання: Літ. альм., 1946. Ч. 45. С.1519.
65. Гординський С. Про одного агронавта // Л. Чернов-Малошийченко. Кобзар на мотоциклі: вірші гуморески, оповідання, листи, спогади про письменника / [упор., ст. І. Задої] / С. Гординський. Одеса: Барбашин, 2005. С. 283287.
66. Гординський С. Про Стріху, мадемуазель Зозе і Зелену Кобилу // На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади/ С.Гординський. Л.: Світ, 2004. С. 209213.
67. Гординський С. Те, що лишається // На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади / С. Гординський. Л.: Світ, 2004. С.284292.
68. Грабович Г. Екзорцизм українського модернізму // До історії української літератури / Г. Грабович. К.: Основи, 1997. С. 571584.
69. Грабович Г. Заклинання українського модернізму / [пер. з англ. В.Івашка]/ Г. Грабович // Слово і час. 1996. № 1. С. 4149. (На обговоренні. Літ. рушення 90-х та модернізм, постмодернізм, авангард, молодь, сучас. й колиш., ets.).
70. Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // До історії української літератури / Г. Грабович. К.: Основи, 1997. С. 3445.
71. Грабович Г. Тексти і маски / Г. Грабович. К.: Критика, 2005. 312 с.
72. Гренер О. І. Дніпровський. «Ацельдама»: [рецензія] / О. Гренер // Червоний шлях. 1932. № 4. С. 112114.
73. Грицак Я. Парадокси української модернізації // Страсті за націоналізмом: Історичні есеї / Я.Грицак. К.: Часопис «Критика», 2004. С.3745.
74. Гриценко О. Харківські Едіти та московський сфінкс / О.Гриценко. Сучасність. 1992. № 1. С. 136144.
75. Гриценко О. Авангард як традиція / О. Гриценко // Прапор. 1989. №7. С. 151166.
76. Гром’як Р. Про основні чинники гетерогенічності українського літературного процесу ХХ ст. // Давнє і сучасне: Вибрані статті з літературознавства / Р. Гром’як. Тернопіль: Лілея, 1997. С.241246.
77. Гундорова Т. Європейський модернізм чи європейські модернізми?: (Укр. перспектива) / Т. Гундорова. Слово і час. 1995. № 2. С. 2831. (На обговоренні).
78. Гундорова Т. Інтелектуальна дистопія Юрія Луцького: [передмова] // Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 19171934 / Т.Гундорова. К.: Гелікон, 2000. С. 916.
79. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація: Монографія / Т. Гундорова. Л.: Літопис, 1997. 298 с.
80. Гундорова Т. Реалізм і неоромантизм в українській літературі початку ХХст. / Т. Гундорова // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ поч. ХХ ст. / [відп. ред. М. М. Яценко] / Т.Гундорова. К.: Наукова думка, 1991. С. 166191.
81. Гундорова Т. Руйнування романтичної метафізики / Т. Гундорова // Слово і час. 1993. № 11. С. 2228.
82. Гундорова Т. Соцреалізм: між модерном і авангардом / Т.Гундорова// Слово і Час. 2008. № 4. С. 1421.
83. Гундорова Т. Український окциденталізм: бути чи не бути Римом? / Т.Гундорова // Критика. 2006. № 1 2. С. 31 36.
84. Гундорова Т. Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської / Т. Гундорова. К.: Критика, 2002. 272 с.
85. Гусерль Э. Амстердамские доклады / Э. Гусерль // Логос. 1992. №4. С.6281; 1994. № 5. С. 724.
86. Ґелнер Е. Розум і культура: історична роль раціональності та раціоналізму/ [пер. з англ. С. Савченка] / Е. Ґелнер Х.: Акта, 2004. 238с.
87. Дальше «Ґроно» // Лейтес А. Десять років української літератури (19171927): у 3 т. / А. Лейтес, М. Яшек. Х.: ДВУ, 1928 . Т. 2: Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури / [заг. ред. С.Пилипенка]. 1928. С. 3536.
88. Денисова Т.Н. Реалізм contra модернізм / Т. Н. Денисова // Контрасти: Збірник / [упор. Д.В.Затонського] / Т.Н.Денисова. К.: Дніпро. С.128155.
89. Денисова Т. Н. Живая традиция. О трансформации романтизма в реалистическом и модернистском романе США / Т. Н. Денисова // Борьба методов и направлений в литературах современного Запада / [отв. ред. Д.В.Затонский] / Т. Н. Денисова. К.: Наукова думка, 1986. С. 99189.
90. Державин В. Дух і джерело київського неокласицизму (До 60-х роковин з дня народження Миколи Зерова) / В. Державин // Наш сучасник Микола Зеров / [упор. М. Зерової, Р. Корогодського, М.Коцюбинської; ст. М.Коцюбинської] / В. Державин. Луцьк: Терен, 2006. С. 8195.
91. Дильтей В. Введение в науки о духе. Сила поэтичес