УКРАЇНСЬКА „КАТОЛИЦЬКА КРИТИКА”: ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА ІДЕОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ : УКРАИНСКАЯ "КАТОЛИЧЕСКАЯ КРИТИКА": ЭСТЕТИЧЕСКИЕ ПРИНЦИПЫ И ИДЕОЛОГИЧЕСКИЙ КОНТЕКСТ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України
Львівський націонАльний університет імені івана Франка

На правах рукопису

КОМАРИЦЯ Мар’яна Миколаївна

УДк 82.09(477)(091)

УКРАЇНСЬКА „КАТОЛИЦЬКА КРИТИКА”:
ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА ІДЕОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ

10.01.01 українська література

дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
Гром’як Роман Теодорович,
доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри теорії літератури
та порівняльного літературознавства
Тернопільського національного
педагогічного університету
імені Володимира Гнатюка.

Львів 2008

ЗМІСТ

ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
РОЗДІЛ 1. між етикою та естетикою: ТЕОРЕТИЧНі КОНЦЕПЦІї літературознавців католицького напряму . . . . . . . . . . . . . 44
РОЗДІЛ 2. ДИСКУСІЯ ЯК ФАКТОР ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ . . . 83
2.1. „Чи мусить письменник мати світогляд?” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83
2.2. Християнський націоналізм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95
РОЗДІЛ 3. Культ і культура: Історико-літературні студії католицьких критиків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117
3.1. Маркіян Шашкевич . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119
3.2. Тарас Шевченко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128
3.3. Іван Франко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145
3.4. Леся Українка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158
РОЗДІЛ 4. Католицькі літератори в контексті інших літературно-критичних угруповань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 180
4.1. Від „історії осіб” до „історії ідей”: творчі пошуки католицьких
кри­тиків. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 182
4.2. „Аж до меж бунту”: католицька й ліберальна критика. . . . . . . . . . . . . . 196
4.3. „Патріа чи Еклєзіа”?: націоналістична й католицька критика . . . . . . . . . . 204
4.4. На перекрої світоглядів: Ю.Липа лицар української літератури . . . . . . 225
РОЗДІЛ 5. теоретичні концепції у дзеркалі рецензій: літературно-критичнІ рецептивні форми . . . . . . . . . . . . . . . . 245
5.1. Католицький дискурс прози та драматургії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249
5.2. Міжвоєнна поезія у рецепції католицької критики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 324 ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 350
література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 358

ВСТУП

Ідейну поліфонічність, інтелектуальну й емоційну напругу українського літературного процесу міжвоєнної доби зумовило прагнення знайти універсальний „філософський камінь” для порятунку нації, відчуття екзистенційності моменту в її долі. Межа буття-небуття нації відчувалася особливо гостро на здійснення пророкувань Й. -Г. Гердера про відродження в Україні нової Еллади ще не прийшов час, і в багатьох учасників Визвольних змагань, зокрема літераторів, ідея пошуків цієї нової Еллади трансформувалася у різні форми від поетичних візій до історіософських концепцій.
„Тоталістичні тенденції у світі кажуть усім недержавним націям сподіватися найгіршого”, констатував відомий літературознавець Микола Гнатишак [41, c.1]. Галичина, що опинилася „в полоні” поміж двома світовими війнами та чотирма державами, перебувала у стані політичної та національно-культурної облоги. Дехто з митців вважав, що на війні як на війні: „Годі вимагати мистецьких римів, коли рука покинула щойно кріс, а над вухом стакатує скоростріл [194, с.9]”, так Анатоль Курдидик у статті „За фронтову літературу” пригадував колегам відомий афоризм про муз, які мовчать, коли говорять гармати. Вислови М.Гнатишака та А.Курдидика алегорично визначають осі координат міжвоєнного літературного процесу, на протилежних полюсах яких ідеї краси та доцільності, національного та вселюдського.
Формування нової української національно-культурної спільноти в умовах державно відродженої Польщі ґрунтувалося перш за все на переосмисленні національно-визвольних традицій (у ширшій і вужчій історичній ретроспективі) і на нових теоретичних моделях суспільних рухів. У Німеччині зріст крайнього націоналізму, а з приходом до влади Гітлера націонал-соціалізму, був зумовлений значною мірою як психологічним станом німецької нації після Першої світової війни протестом проти принизливих умов Версальського миру (за яким на боці Франції були не лише значні політичні преференції, а й частина німецької території), так і спробою уряду відволікти увагу народу політичними акціями від економічних негараздів.
Водночас потужний вплив ліберальних ідей на європейську культуру зумовив виразну й небезпечну тенденцію руйнації традиційних християнських вартощів у суспільному й духовному житті, що, знову ж таки, викликало як реакцію пожвавлення активності католицької Церкви. Після підписання 1929р. Папою Пієм ХІ дипломатичної угоди з Муссоліні, внаслідок якої Ватикан знову став самостійною державою, Папа після тривалої ізоляції (через захоплення свого часу адміністративного центру Вселенської Церкви Гарібальді) отримав змогу вести місійну й дипломатичну діяльність поза межами Ватикану. Зогляду на наростання політичної кризи у світі й загрози нової світової війни Церква прагнула зміцнити релігійні переконання вірних, залучивши до місійної праці, крім священиків і монахів, світську інтелігенцію. Цей рух отримав назву Католицької Акції і, координований Ватиканом, був розвинутий у різних країнах світу, переважно європейських. Для підкреслення релігійного, власне християнського, характеру нового руху з’явилися у кінці 20-х на початку 30‑хрр. нові терміни „католицька преса”, „католицька література”, „католицька критика” (як варіанти „добра преса”, „добра книжка”). У Галичині теж було створено інститут Католицької Акції з однойменним пресовим органом, „під прапор Католицької Акції” перейшли більшість релігійних періодичних видань, декларуючи підтримку проголошених Папою принципів християнізації та морального оздоровлення суспільства.
На сході ж Галичини зростала потуга нової Росії Радянського Союзу, переважно ціною праці та жертв підневільних народів, перш за все українців. Потужні темпи індустріалізації, жорстка централізаційна політика в усіх сферах суспільно-політичного й економічного життя, ідеологічна цензура формували нове тоталітарне суспільство, керівництво якого прагнуло прилучити Галичину до СРСР, мотивуючи це відновленням історичної справедливості ідеєю об’єднання усіх українських земель у єдиній державі. Важливим підготовчим етапом була пропаганда, чільну місію у проведенні якої виконували галицькі „радянофільські” часописи, зокрема літературно-мистецькі.
Натомість національно орієнтовані часописи, незважаючи на політичні й адміністративні утиски польської влади (від конфіскації надрукованих чисел до арештів редакторів), виконували об’єднавчу та комунікативну функції, давали змогу відчути українському населенню Галичини свою потужну присутність у політичному полі країни якщо не адміністративну, то принаймні ідеологічну та моральну. Преса стала дзеркалом і рушієм суспільно-політичного й культурного життя українців. Подібно як художня література, українська періодика засобами слова продовжувала визвольну боротьбу в нових геополітичних обставинах і нових духовних вимірах.
З позицій сьогодення преса найбагатше джерело дослідження літературного процесу міжвоєнноїдоби. Одним із перших у січні 1921р. з’явився студентський вісник „Поступ”. Журнал не випадково так названий: це була своєрідна форма дискусії із тими поступовцями, які оголошували релігію перешкодою на шляху інтелектуального розвитку людини та національно-культурного розвитку суспільства. Поступ справді відбувся у різних сферах: колишні студенти стали відомими літераторами, науковцями, громадськими діячами, на публікаціях журналу було виховане нове покоління, що здійснило духовний стрибок в українському політично-культурному житті, сам часопис виріс зі „студентського вістника” у поважний „вістник літератури й життя”, ставши предтечею літературно-наукового журналу „Дзвони”. У редакції „Поступу” працювали відомі літератори й політичні діячі Григорій Лужницький, Олександр-Микола Мох, Василь Мельник, Петро Сосенко (молодший), Адам Монтрезор, Теофіл Коструба, Іван Гладилович. Журнал-місячник виходив у світ завдяки підтримці Марійського товариства молоді, студентами опікувалися в перші роки о.Йосафат Скрутень і о.Іриней Назарко. Тому ідейне обличчя часопису, що його формували історичні, політологічні та літературно-мистецькі публікації, мало виразно релігійний характер, пропагувало ідею впровадження християнського світогляду в усі сфери суспільного життя.
Гасло часопису „Великого бажайте” будило прагнення до духовного й матеріального зростання, позаяк політична й економічна ситуація в Галичині початку 20‑хрр. ХХ ст. була дуже важкою. Молодь, повернувшись із фронтів, таборів для інтернованих українських вояків, польських тюрем, прагнула освіти й активної громадської праці для свого народу, однак на батьківщині її зустріли заборони продовжувати навчання, політичне переслідування чужої влади. Редакція „Поступу” нагадувала сусідній нації, яка знайшла „важкий батіг” на втомлене війною українське студентство, що так само чинила царська Росія, і навіть АдамМіцкевич сидів у в’язниці, однак це не зламало волелюбних прагнень польського народу. Навпаки, випробування гартують молодь, переконують у справедливості її політичних переконань.
З’ясовуючи взаємозв’язок між патріотизмом і політикою (чим єврелігії милосердя щодо заповіді, тим у політиці є патріотизм щодо закону), журнал заохочував до боротьби за свої національні та соціальні права, адже труднощі загартовують, додають духовних сил: „Удари, якими діймаючо ранить нас лихоліття, це долото, що оброблює наше нутро і сталить характер. Неправда й насильство допчуть правду, але її не переборюють, а справедливий гнів робить навіть з мірних душ героїв [255, c.2]”.
Молоді митці, які гуртувалися довкола „Поступу”, вважали, що мистецтво не повинно суперечити принципам християнської філософії та моралі. Світоглядна близькість та співпраця у журналі зумовили формування літературного об’єднання „Лоґос”. „Основні пункти програми групи „Лоґос” поставали з опозиції до матеріалізму й комуністичних ідей, із прагнення діяти й творити згідно з католицькою етикою, з відмінного розуміння ідеологічного статусу митця”, зауважує ЯрославГрицков’ян у статті „Українські католицькі письменники міжвоєнного двадцятиліття: група „Лоґос” [79, с.171]. У суто мистецьких проявах ця організаційно оформлена „світоглядна офензива” тяжіла, на думку дослідника, до символічних джерел. До „лоґосівців” належали Григорій Лужницький (Меріям), Василь Мельник (Лімниченко), Микола-Олександр Мох (Орест Петрійчук), Осип Лещук та Степан Семчук, відомі не тільки як митці, а й як літературні критики, журналісти, редактори. Щоправда, першою у складні повоєнні роки постала літературна група „Митуса”, але її учасники більше цікавилися питаннями не ідейного напряму літератури, а її „естетично-стильових засад” [300, с. 468]. У 30‑тірр. ХХ ст. зв’язки між „лоґосівцями”, які працювали в різних періодичних виданнях, ослабли, однак саме вони започаткували таке ідейно-естетичне явище тогочасного українського культурного життя, як „католицька література”.
У 1931р. з’явився на зміну „Поступу” новий літературно-науковий журнал „Дзвони”. До кола його співробітників увійшли: відомий літератор і богослов д‑р о.Гавриїл Костельник, літературознавець д‑рМиколаГнатишак, який нещодавно переїхав до Львова з Німеччини, вчений-славіст Костянтин Чехович, історики Микола Чубатий, Михайло Демкович-Добрянський, а очолив редакційну колегію видання тодішній ректор Богословської академії д‑р о.Йосиф Сліпий. Відповідальним редактором журналу був педагог і соціолог Петро-Маркіян Ісаїв, а адміністратором о.Володимир Кучабський.
Журнал став активним учасником літературного процесу, свідчення чого талановиті поетичні й прозові твори, ґрунтовні літературознавчі дослідження, систематична публікація рецензій. Серед авторів Богдан Лепкий, ВасильПачовський, Богдан-Ігор Антонич, Оксана Лятуринська, ЮрійЛипа, Роман Завадович, Наталена Королева, Улас Самчук. Публікувалися також переклади з Франсуа Моріака, Віктора Гюго, Шота Руставелі, Джованні Папіні. Для знайомства читачів із творами молодих українських письменників з радянської України у „Дзвонах” друкувалися вірші Євгена Плужника, Максима Рильського, МиколиЗерова, ДмитраФальківського та ін.
Оцінюючи резонанс, який мали книги українських письменників і вчених за межами Галичини, редакція відзначала парадоксальний факт, що іноземні, зокрема німецькі, часописи містили іноді більше десятка рецензій на те чи інше видання, а українські одиниці. Такий прояв „національного патріотизму” мав і зворотну форму вияву: рекламуючи твори європейських митців, деякі галицькі літератори переконували своїх земляків у меншовартості рідного слова супроти чужого, руйнували критикою „за європейськими мірками” неусталені щодо форми поетичні спроби молодих українських митців. Аналізуючи ментальні й історичні причини такого явища, В.Пачовський писав, що наша нація це одиниці, які „себе взаємно поборюють” і водночас мають велику здібність до скептицизму, виплекану культурою віків.
Зацікавлення книговидавничою справою одна з характерних рис редакції „Дзвонів”, яка не тільки систематично інформувала про новини книжкового ринку, а й з 1932р. розпочала видання „Бібліотеки „Дзвонів” (такі серії були доволі популярними в той час виходила „Бібліотека „Діла”, „Книгозбірня „Вістника” тощо) у ній побачили світ книги „Вірую” Ю.Липи, „Війна і революція” У.Самчука, „Книга Лева” Б.-І.Антонича, „Чарівна Україна” Ю.Косача, „Без коріння” Н.Королевої та ін. Увага до книги формувала естетичні смаки читачів і скріплювала християнський світогляд, допомагала у визначенні політичних орієнтирів. Застерігаючи перед небезпекою втрати національної самобутності з огляду на політично домінуючі польську чи російську культури, „Дзвони” не менш рішуче виступали проти перетворення релігії із найвищої мети життя у посередника на шляху досягнення національної незалежності.
Часопис відзначався універсалізмом, порушуючи проблеми як наукової діяльності загалом, так і актуальні питання різних ділянок наукового й мистецького знання. Водночас публікації журналу відображали те ідейне протистояння, що тривало в суспільстві, зокрема в літературному житті. Б.-І.Антонич писав у „Дзвонах” у перший рік виходу журналу, що кризовий стан тогочасного письменства лише відбиток загальної кризи суспільної ідеології, яка розсипалась на безліч партій і політичних об’єднань. Тому необхідний ідейний та моральний стрижень доби, який зміг би об’єднати поодинокі течії в єдине духовне русло і припинити безконечну боротьбу „всіх проти всіх”. Редакція „Дзвонів” наголошувала: преса й література це „одиноке забороло” української духової культури, чинник, який підтримує дух народу в боротьбі проти всіх ворожих наступів. Журнал боровся проти потужної більшовицької пропаганди, зокрема у сфері художньої літератури, виявляючи її антихристиянський та антиукраїнський характер. Увагу читачів було звернено на страшні факти репресій, голоду, безправ’я у СРСР, жорстокі методи боротьби інтернаціональних бригад в Іспанії та Бельгії, що знищували перш за все служителів Бога.
На захист християнських вартощів у суспільстві виступила й Українська християнська організація (УХО), заснувавши 1926р. газету „Нова Зоря” (згодом орган Української католицької народної партії), яка суттєво розширила пресову базу католицьких літераторів. У передовиці, що відкривала перше число газети, сформульовані основні ідеологічні засади: піднімати релігійну свідомість народу, працювати над формуванням національної самосвідомості українців Галичини, підтримувати освіту, що є „відблиском відвічної Божої правди”, впроваджувати християнський світогляд у суспільне життя, захищати національні установи та взагалі права українського народу перед насильством з боку польської влади, допомагаючи тим політичним партіям, що борються за самостійність українського народу.
А через десятиліття, підсумовуючи зроблене на ниві духовної просвіти, редакція „Нової Зорі” наголошувала на власне релігійних пріоритетах, висловлюючи тверде переконання, що український народ тоді здобуде силу, яку не зможуть викорінити вороги, коли „бодай значна його частина буде безвинна в публичній діяльности своїй, коли матиме бодай щиру тугу за тою безвинністю перед обличчам Всевідучого [17, с. 2]”. На той час серед греко-католицького церковного проводу виразно окреслилися дві релігійно-політичні орієнтації. Група „західників”, очолювана єпископами Григорієм Хомишиним і Йосафатом Коциловським, тяжіла до уніфікації обрядових форм східної і західної гілок католицької Церкви, запроваджуючи у своїх єпархіях целібат серед греко-католицького духовенства. Власне такі погляди, як бачимо, й пропагувала „Нова Зоря”, вбачаючи внутрішню силу та водночас особливість свого видання у появі нового типу духовенства безженного, зростанні його ваги в суспільстві, духовенства, яке нагадує римських вояків, що несли свою службу навіть після вибуху Везувію, залишивши нащадкам приклад самовідданого служіння.
Пропаганда целібату стала приводом до гострих і тривалих дискусій у духовних колах, чи не найрельєфніше відображених на сторінках священичого місячника „Нива”. Г.Костельник, що був редактором журналу впродовж 20-х рр., у статтях „Resprice finem”, „Віз і перевіз” наголошував на шкідливості поділу духовенства на „целєбсів і жонатих”, застерігав перед небезпекою для суспільної моралі тенденції вивищення одних священиків понад іншими. Для поневоленої нації це щастя, коли духовенство жонате, адже саме зі священичих синів постала ціла плеяда галицьких інтелігентів громадських і культурних діячів, науковців, літераторів і митців. Опоненти запровадження целібату апелювали до Святого Письма, що не забороняє священику одружуватися, згадували про цей привілей, затверджений Папою Римським для східних католиків, акцентували на небезпеці політичного аспекту в цьому питанні „латинщенні” поляками греко-католицької Церкви.
Автори „Нової Зорі” обстоювали також ідею політичної лояльності до Польщі за умови надання українцям культурної автономії (т.зв. „реальну політику”). У численних політологічних дослідженнях обґрунтована теза про доцільність співпраці з польською владою, оскільки політична непримиренність українців Галичини начебто позбавила реальних можливостей здобути національно-територіальну автономію у складі Польщі. Після поразки Визвольних змагань і поразки української дипломатії у міжнародних переговорах українське суспільство продовжувало жити „на воєнній стопі”. Дії політичного проводу відповідали загальному настроєві в суспільстві зростала популярність, особливо серед молоді, Української військової організації (УВО), активно здобувала нових прихильників ідеологія націоналізму, а серед старшого покоління галицької інтелігенції помітною була небезпечна тенденція поширення радянофільства. Ці суспільні настрої редакція „Нової Зорі” пов’язувала із хибним вектором діяльності політичного проводу: йдеться, очевидно, про такі факти, як убивство поета Сидора Твердохліба чи бойкот Михайла Яцкова за редагування часопису „Наш Край” (це видання було засноване з ініціативи польської влади для українців та пропагувало політичний компроміс і співробітництво). „Та загал українського громадянства в Галичині був так загіпнотизований пануючою в нас тоді всевладно політичною психозою, що треба було не аби якої відваги, щоб виступити з критикою тої психози. Бо такий виступ вважався тоді за рівнозначний з національною зрадою [287; с. 6]”, наголошено у статті „Роля „Нової Зорі” і справа політичного отверезіння українського громадянства в Галичині”. Безперечно, галицька еліта переважно не поділяла подібних поглядів і вбачала шлях до державної незалежності у послідовній та непримиренній боротьбі проти окупації будь-якою іншою державою (свідчення чого в історичній перспективі діяльність УПА).
Редакція „Нової Зорі” доволі гостро критикувала націоналістичну ідеологію, з одного боку, та релігійну „візантійщину” („восточників”) в ширшому, не лише обрядовому, сенсі з іншого. Натомість т.зв. „візантиністи” виступали на захист традиційних для українців східних обрядових форм як втілення національного духовного спадку, а в політичних питаннях твердо стояли на державницьких позиціях: журнал „Дзвони”, газети „Мета”, „Христос наша сила!” були підтримувані ідейно й фінансово митрополитом Андреєм Шептицьким. Сутність ідейних розходжень помітна вже з самих назв полемічних матеріалів: 1932 р. у відповідь на публікацію „Як дзвонять” восточні „Дзвони” з’явилася стаття редактора „Дзвонів” П. Ісаїва „Як „Нова Зоря” зорить”. Власне „восточним” журнал названий на тій підставі, що в контексті розмови про Петра Скаргу автор за підписом Х. назвав католицьку віру „фанатичною”. „Нова Зоря” резюмує, що „деякі католицькі часописи чи журнали пишуть у ворожім дусі про католицьку віру і про католицьких діячів [357, с.3]”. Вислів „фанатичний”, зазначає у відповідь П.Ісаїв, вжито не в негативному сенсі, а як синонім до „вірний”, а „Нова Зоря”, наче біблійний Каяфа, роздерла одяг із криком: „хулу сказали”.
„Нова Зоря” репрезентувала радикальне крило католицької духовної та світської еліти, що проявилося, зокрема, в оцінках літературних творів. На її сторінках опубліковані численні літературознавчі розвідки та рецензії пера О.Моха, Т.Коструби, К.Чеховича, В.Миропільського, В.Заїкина, І.Огієнка, Ю.Кміта, тривалий час редактором газети був відомий письменник і політичний діяч, колишній „радикал” (більш відомий, щоправда, як автор повісті „Роксоляна”) О. Назарук. Саме завдяки О.Назаруку видання суттєво розширило обсяг і проблемно-тематичні обрії, друкуючи статті історичні, богословські, політологічні, публіцистичні, з проблем літератури й мистецтва. У газеті було запроваджено тижневу сторінку „ЛітератураНаукаМистецтво”, яка містила літературознавчі розвідки, рецензії та полемічні матеріали, більшість із яких належали перу О.Назарука й О.Моха.
Варто зазначити, що О.Мох друкувався як у „Новій Зорі” (за підп. Араміс), так і у „Дзвонах” (за підп.: С.Лишкевич, С.Л.). Це, однак, не завадило йому критикувати редакційну політику „Дзвонів”: „Одинокий у нас католицький літературний місячник містить твори лише деяких католицьких письменників, переважно свойого табору; натомість не містить навіть рецензій на твори католиків з другого табору. Гадаю, що не винен тому редактор, а видавці журналу, які одначе краще знаються на будовах і подорожах, аніж на літературі [239; с.21-22]”. Таку політику О.Мох називає у книзі „Книжки і люди” „кліковим” ставленням і вказує на її шкідливість, позаяк вона ослаблює внутрішні зв’язки між католицькими письменниками та укріплює „табір” лібералів. Позиція О.Моха щодо необхідності об’єднання католиків в єдиний табір і подолання внутрішньої ворожнечі, породженої політичними чи особистими чинниками, не була, на жаль, підкріплена редакційною політикою „Нової Зорі”, що нерідко перша виступала з гострим осудом публікацій у „Дзвонах” чи „Меті”. Відсутність можливості для друку католицької белетристики в релігійних виданнях змушує авторів, на думку О.Моха, звертатися до „націоналістичних згл[ядно] ліберальних” журналів, що веде до поступової втрати релігійних пріоритетів. Одним із шляхів її вирішення є, на його думку, друк у „підвалах” газет більших белетристичних творів, видання при часописах місячного літературного додатка, цікаво редагованого, подібно як „Напередодні” чи „Назустріч” [239, с.24]”.
Однією із спроб заснування літературно-мистецького видання християнської орієнтації був додаток до „Мети” (Львів, 19311939), що виходив упродовж 19311932 рр. під назвою „ЛітератураМистецтвоНаука”. Редакція газети зуміла створити панораму тогочасного культурного життя в Галичині та у світі, а опубліковані тут статті відзначаються фаховістю, високою культурою слова, поєднанням матеріалів інформативного та аналітичного характеру. У часописі майже немає полемічних заміток, характерних для доби „часописних баталій”, натомість надруковані численні розвідки з проблем історії України та історії Церкви, літературознавства та мовознавства, етнографії та мистецтвознавства, кінематографу й фотомистецтва. Концептуальні літературознавчі дослідження М.Гнатишака про католицьку літературу та жанр життєпису в літературі, К.Чеховича про поетичні спроби О.Потебні та еволюцію жанру байки в українській літературі засвідчують ґрунтовність опрацювання теоретичних джерел і спонукають сучасних науковців до опрацювання навіть невеликих періодичних видань для формування об’єктивної картини літературного процесу 20-30-х рр. ХХ ст.
Ідейно близьким до згаданих періодичних видань був і „Новий Час” (19231939), що відзначався більш демократичним, сказати б, світським, характером публікацій. Угазеті теж існував тижневий додаток „Література й Мистецтво”, що з 1937р. став майже самостійним виданням, „Літературно-науковий додаток Нового Часу”, на сторінках якого надруковано цикл концептуальних літературознавчих розвідок Г.Лужницького, низку різнотематичних літературознавчих статей (зокрема шевченкознавчих і франкознавчих) Євгена-ЮліяПеленського, Миколи Гнатишака, Костянтина Чеховича, Михайла Возняка, Степана Смаль-Стоцького, Василя Щурата, Миколи Голубця, Лідії Бурачинської, публікацій із проблем мистецтвознавства, музикознавства, археології, а також відгуки про нові книжкові видання. Характерно, що „Новий Час” мав чи не найбільше передплатників, порівняно з іншими тогочасними (на жаль, нечисленними) львівськими щоденниками. „Нова Зоря” ставила питання про необхідність хоча б одного католицького щоденника, але скрутні матеріальні обставини не дозволили реалізувати такий проект. „Новий Час” некоректно було б зараховувати до суто католицькихвидань, однак промовистим є факт, що редакція „Нового Часу” отримала запрошення на розмову з митрополитом Андреєм Шептицьким прес-конференцію (за сучасним визначенням) 1930р., як і редакції „Діла”, „Ниви”, „Поступу”, „Нової Зорі” й „Народної Справи” тих українських періодичних видань, які керуються християнською ідеологією [123, с.375-376].
Тож, незважаючи на певні незгоди, літератори „Поступу”, „Дзвонів”, „Нової Зорі” та „Нового Часу” виступали за духовне та моральне оздоровлення суспільства засобами красного письменства, формуючи таким чином католицьке літературне угруповання. Угруповання не як виключно організаційне, а перш за все як ідейно-естетичне об’єднання, представники якого мали спільне бачення завдань художньої літератури та літературної критики.
Тогочасне літературно-мистецьке життя було нерозривно пов’язане із завданнями державного будівництва, однак шляхи до успішного його здійснення кожен бачив по-своєму. Це породило в українському суспільстві ситуацію ідеологічної поліфонічності, коли окремі групи вели полеміку, що переростала у „часописні війни”. Поділ на ідеологічні угруповання був настільки виразний, що його вже в той час зафіксував Є.-Ю.Пеленський у книзі „Сучасне західньо-українське письменство: Огляд за 19301935рр.”: „Дехто ділить сучасних галицьких поетів на націоналістів, католиків і комуністів Інші такий поділ відкидають, як позалітературний. Не бороню його. Але мушу підкреслити питому вагу світогляду поета, як одного з важливих факторів творчости [280, с.5-6]”.
Світогляд завжди відбивається у творчості митця безпосередньо або ж опосередковано: у талановитих поетів через ідею твору, у менш обдарованих через тематичні домінанти. Однак, диференціація літературного процесу за ідеологічною та „пресовою” ознаками недосконала, бо в принципі, як зауважує автор, католицький і націоналістичний світогляди не виключають, а доповнюють один одного. Натомість варто чітко розмежувати ідеалізм націоналістичного світогляду й матеріалізм комуністичного [280, с.6-7]. Їх спільною рисою є активне ставлення до літературного матеріалу через наголос на суспільній функції літератури як чинника, що формує світогляд, через підкреслення чуттєвого й вольового начала.
Характерною рисою католицьких критиків Є.-Ю.Пеленський слушно називає увагу не тільки до естетичних, а й до етичних критеріїв на противагу до ліберальних (М.Рудницький), які цінують у літературному творі виключно „естетично-формальні вальори”. Для Д.Донцова як критика характерним є системне бачення літературного процесу, намагання вписати окремий твір у тогочасний літературний контекст. В оцінці літературних явищ він опирається на теорію про шкідливість російських впливів на українську літературу та корисність західноєвропейських, а до „письменства підходить з боку „літературного імперіялізму”, підкреслюючи національну енергію [280, с. 58]”.
М.Гнатишак у статті „Література і суспільне життя”, опублікованій 1937р. на сторінках „Дзвонів”, опосередковано торкається проблеми диференціації літературного середовища за критерієм відношення мистецтва до дійсності. Так, вчений виділяє формалістичну, суспільницьку (як крайній її вияв більшовицьку), ліберальну та католицьку критику в аспекті взаємозв’язку літератури й суспільного життя (у ширшому контексті, не лише на галицьких теренах). Критикуючи „безсвітоглядність” лібералів і формалістів, автор водночас застерігає від небезпеки надмірної заідеологізованості суспільницької критики через ігнорування естетичного начала творчості [40, с.467-468].
Ще одну спробу провести „демаркаційні лінії” поміж різними ідеологічними угрупованнями здійснено у статті одного з чільних співробітників „Вістника” Луки Луціва „Westukrainischer Diechternauchwuch”, написаній для „Slavischer Rundsсhau”. Основні тези цієї інформаційної за характером публікації висвітлює замітка „Письменницький доріст”, опублікована в 1938 р. на сторінках „Літературно-наукового додатка „Нового Часу”. Якщо зважити на редакційний коментар, що серед „найновіших” (за визначенням Л.Луціва) літературних появ згадані давніші твори, то можна зробити висновок і про те, скільки рукопис пролежав у редакції, і про ступінь препарування тексту, що його редакційні ножиці „не жалували”.
Л.Луців залишає поза увагою особливості літературного процесу по той бік Збруча: „Осередком письменницького життя є Львів і тут виступають під цю пору головні напрями: національний („Вістник”, що його редаґує др. Дмитро Донцов); ліберальний („Назустріч” і щоденник „Діло”, в якому літературний відділ веде М.Рудницький); католицький („Дзвони” критик др. М.Гнатишак) [282, с. 2-3]”. Окрім критиків, автор статті виділяє чільних митців кожного напряму: серед націоналістичного найвизначнішими постатями вважає Є.Маланюка, Б.Кравціва та О.Ольжича, а серед католицьких Г.Костельника, Г.Лужницького, С. Семчука та О. Петрійчука (О. Моха).

Список литературы

ВИСНОВКИ

Аналіз наукового доробку католицьких критиків засвідчує необхідність і перспективність продовження уже доволі тривалого процесу ліквідації „білих плям” в українському літературному процесі. Дослідження міжвоєнного феномену католицької критики один із важливих етапів заповнення лакун в українському літературознавстві, які постійно виникали через тривалий колоніальний статус України, її поділ поміж кількома різними державами. Після поразки Визвольних змагань 19171920 рр. українська інтелектуальна еліта Галичини прагнула підняти дух народу, переконати в доцільності продовження боротьби, незважаючи на жорсткі адміністративні й судові засоби, якими влада державно відновленої Польщі вела політику „пацифікації” (утихомирення) українського населення. Непримиренність політичної позиції українців щодо Польщі сприяла інтенсивній розробці стратегії наступних етапів національно-визвольних змагань, важливим елементом якої була література. Суспільно-політичні процеси, пов’язані з прилученням у вересні 1939 р. Галичини до УРСР та поширенням на цю територію тоталітарної ідеологічної системи, унеможливили на кілька десятиліть подальше наукове опрацювання інтелектуального спадку вчених міжвоєнного періоду, зокрема розвиток концепції католицької критики.
Дослідження цього явища передбачає виявлення, аналіз і систематизацію великого масиву наукових статей і рецензій, що друкувалися у 2030-х рр. ХХст. на сторінках галицьких періодичних видань, закритих упродовж 4080-х рр. у „спецфондах”. Опертя на пресу як джерельну базу дослідження дає змогу об’єктивно висвітлювати специфіку тогочасного літературного процесу духовного обличчя епохи. Характерна для міжвоєнної доби ідеологічна поляризація суспільства зумовила те, що літературно-мистецькі періодичні видання нерідко ототожнювалися із певним ідеологічним напрямом літературного процесу. Католицькі літератори групувалися довкола часописів „Поступ” (19211930), „Дзвони” (19311939), „Мета” (19311939), „Нова Зоря” (19261939) та „Новий Час” (19231939). В опублікованих на їх сторінках численних літературно-критичних статтях і рецензіях висвітлено систему поглядів на літературу, названу, згідно з тогочасною термінологією, католицькою критикою.
У теоретичних концепціях католицьких літераторів естетична вартість мистецького твору пов’язана з етичною, бо руйнування колективного етосу загрожує духовним і політичним занепадом нації. Католицька Церква була потужним об’єднавчим фактором на європейському просторі, до якого належала галицька частина України, і цей аспект дослідження важливий у контексті сучасних дискусій пошуку балансу поміж рівнобіжними процесами збереження національних традицій і опануванням нових культурологічних концепцій. Просвітні традиції церковних братств і досвід полемічної літератури були трансформовані на рівні нових світоглядних пріоритетів замість конфесійної полеміки постала полеміка ідеологічна, репрезентована в галицькому літературному середовищі чотирма основними угрупованнями націоналістичним, католицьким, ліберальним і комуністичним (радянофільським). Таким чином, дослідження феномену української католицької критики дає змогу простежити зв’язок між літературними й суспільно-політичними процесами в синхронному й діахронному вимірах.
Дефініції понять „католицька література”, „католицька критика” не тотожні в формулюваннях різних літераторів М.Гнатишака, О.-М.Моха, Г.Костельника, Г.Лужницького, Т.Коструби, Ю.Редька, як і їх джерельна теоретична база погляди українських (Г.Сковорода, П.Юркевич, О.Потебня, І.Франко) та західноєвропейських мислителів (Ж.Марітен, Я.Добрачинський), аналіз фактів літературного процесу на теоретичному й функціональному рівнях. Неоднозначним був підхід до поняття „католицька література” одні літератори пропагували ідею впровадження „християнського духа” до всієї української літератури (М.Гнатишак, Г.Костельник, Г.Лужницький), інші ж обмежували це поняття творами християнської проблематики (О.Мох, Т.Коструба). Існував і критерій „не суперечності” твору християнським принципам, декларований у заяві літературного журі Українського католицького союзу.
Католицька критика, що увібрала барокові традиції національної Церкви, була унікальним досвідом співіснування літератури й теології, спробою виробити критерії оцінки літературних явищ у контексті християнської філософії та моралі, незважаючи на те, що як теоретична структура вона не була однорідним явищем, а становила сукупність поглядів різних літераторів на проблеми художньої творчості та завдання літературної критики. Найвиразніше теоретичне оформлення ці погляди здобули в концепції „ідейно-етичного естетизму” М.Гнатишака, в якій поєднано аналітичний метод із дослідженням психологічних основ художньої творчості на основі „психолінгвістичної теорії літератури” (термін І.Фізера) О.Потебні. Дослідження католицької критики як загальнокультурного явища міжвоєнної доби дає можливість простежити тяглість спадкоємність національних духовних традицій, формування нових поглядів на проблеми творчої свободи, впливу літератури на суспільну свідомість, становлення ціннісних орієнтацій. Представники католицької критики заторкнули цілий комплекс проблем не тільки онтологічного, а й естетичного характеру. У цьому аспекті опубліковані на сторінках галицької преси підсумки публічної дискусії „Чи мусить письменник мати світогляд?” між М.Рудницьким і М.Гнатишаком (1935) засвідчують розбіжність поглядів на проблему суспільного призначення мистецтва і його внутрішньої самодостатності, яка й сьогодні залишається актуальною. Крім цього, поняття світоглядності літератури виявило багатоаспектність і багаторівневість зв’язку світогляду з психологією художнього творення, раціоналістичних та ірраціональних аспектів цього процесу, опосередкованість і водночас несподіваність граней зв’язку між світоглядним і поетикальним началами літератури. Так, М. Гнатишак був переконаний, що естетична вартість твору митця, прихильника певної ідеології, матиме інший характер, аніж митця, який керується протилежними ідеями, хоч це не заважало йому визнавати талант світоглядного опонента. М. Рудницький, навпаки, вважав ідеологію взагалі ворожою літературі і радив не впрягати Пегаса в політичну колісницю. Численні публікації у пресі, що з’явилися друком після дискусійного вечора, засвідчили зацікавленість ширшої читацької аудиторії цією проблемою, що пов’язано зі специфікою міжвоєнної епохи, коли питання літератури не розглядалися ізольовано, а були однією із ланок у дискусії про перспективи буття нації.
Яскраве свідчення такого зв’язку концепція „християнського націоналізму” (термін К.Чеховича). Вона була сформульована католицькими літераторами з огляду на дискусійність деяких базових тез ідеолога націоналістичного руху (найпопулярнішого в міжвоєнний період) Д.Донцова. Необхідність ґрунтовного аналізу явища „християнського націоналізму” як світоглядної системи, що опосередковано торкалася літературознавчої проблематики, зумовлена тісним взаємозв’язком між літературними, релігійними й національними проблемами в поглядах літераторів християнської орієнтації. Концепція „християнського націоналізму” засвідчила суголосність висновків католицьких критиків про те, що універсалізм Церкви не є перешкодою для національних чи соціальних ідей, а надає їм духовного виміру.
Історико-літературні студії католицьких літераторів, зосереджені переважно на дослідженні творчості М.Шашкевича, Т.Шевченка, І.Франка й Лесі Українки, тісно пов’язані з полемікою довкола проблеми культу. Семантична неоднозначність дискутованого поняття зумовила антитетичність у трактуванні взаємозв’язку між культом і наукою. Можливість подолання такої антитетичності виводимо з етимологічної та генетичної спорідненості понять „культ” і „культура”, підкреслюючи актуальність цих понять у контексті сучасних гасел антикульту. Окреслені ще в міжвоєнну добу чинники, що сприяють формуванню псевдокульту нав’язлива заідеологізованість, політична експансія сусідніх держав, почуття національної меншовартості, переоцінка національно-політичних ідеалів, відчуження модерної епохи від традиційного еталону духовної спадщини геніїв не втрачають актуальності й сьогодні. Позитивна й природна у своїй сутності тенденція до реформування й модернізації культу не передбачає обов’язкового руйнування його внутрішньої сутності.
Шашкевичезнавчі розвідки М.Гнатишака трактуємо як принципово новий етап у дослідженні творчості поета: у них творчість М.Шашкевича постає крізь призму психологічних студій В. Дільтея й Е. Кречмера та в контексті загальноєвропейського романтичного світосприйняття на противагу більшості шашкевичезнавчих міжвоєнних досліджень позалітературного характеру. Серед тогочасних підходів до літератури виділяється концепція „генія і майстра” Г.Костельника. Висновки цього вченого (богослова й літературознавця) базуються на зіставному аналізі творчості Т.Шевченка (геній) та І. Франка (майстер) й актуалізують деякі аспекти психології художньої творчості. Витоки концепції „майстра” і „генія” вбачаємо в модифікації геґелівської ідеї поділу митців на два типи „талант” і „геній”. Перший ґрунтується на раціональному мисленні (талант), а другий пов’язаний зі сковородинсько-юркевичівською концепцією кордоцентризму як основи українського світобачення.
Лесезнавчі студії міжвоєнного періоду засвідчують різновекторність наукових зацікавлень галицьких учених, зокрема літераторів християнської орієнтації. Серед основних проблем еволюція світогляду письменниці, характер трактування „вічних” образів (Музи, Прометея та Іфігенії), комплекс трагічного кассандрівського провісництва, а також жанрова система, особливості творчого процесу. Дотичні до літературознавчих проблеми культу дискутувалися переважно в журнальних і газетних публікаціях ювілейного характеру: ці матеріали актуальні з огляду на сучасні дискусії щодо сутності культу, містять варіанти дефініцій цього поняття й додають важливі штрихи до літературознавчого аналізу творчості М.Шашкевича, Т.Шевченка, І. Франка й Лесі Українки.
Концептуальне окреслення поглядів католицьких літераторів у контексті ідейно опозиційних концепцій доби моделює систему противаг, яка існувала в літературному середовищі Галичини міжвоєнного двадцятиліття. „Полемічні точки” у взаєминах католицьких критиків із літераторами націоналістичного й ліберального угруповання та водночас виявляє „точки дотику” між ними. У концепції чільного представника ліберального угруповання М.Рудницького виокремлюємо три базові осі протиставлення: у контексті розмови про літературну ситуацію в Галичині конфлікт ідеологічної та естетичної критики, щодо творчої індивідуальності індивідуальної свободи та суспільної заангажованості митця, а щодо місця української літератури в контексті світової конфлікт самобутності й універсальності. Коли в західноєвропейській літературі ідея свободи трактувалася передусім як свобода від суспільства, то в українській літературі на шляху до індивідуальної свободи стояла ще неволя нації. Якщо М.Рудницький і М. Гнатишак по-різному трактували поняття етичного в літературі, то спільним для обох було визнання естетичного чинника як визначального при оцінці художнього тексту.
У полеміці представниками націоналістичного угруповання католицькі критики наголошували на пріоритеті християнської моралі. Водночас позиції націоналістів і католиків були близькими у визнанні літератури як націотворчого чинника, у безкомпромісному неприйнятті комуністичної ідеології, розумінні її руйнівного впливу на психіку нації (як у тогочассі, так і в історичній перспективі), неорганічності соціалістичних ідей на українському ґрунті, у трактуванні доби Відродження як точки відліку секуляризації суспільства („лжерелігії проґресу”), що трансформувала естетику краси в естетику насолоди аж до „апології малої людини”. Спроби об’єднати націоналістичну й католицьку доктрини („християнський націоналізм”) не були достатньо успішними з огляду на внутрішній стан опозиційності. Міжвоєнна доба тяжіла не до синтезу, а до виокремлення концепцій, постатей, угруповань, бо це давало змогу рельєфніше сформулювати власне бачення перспективи.
Полеміка з радянофільським табором, яка велася в 20-ті рр. ХХ ст. стосовно релігійно-політичного дискурсу, припинилася в 30-ті рр. після заборони легальної діяльності комуністів у Польщі, масових репресій української інтелігенції в підрадянській Україні. Дискусії, що виникали поміж радянофільським і католицьким угрупованням мали переважно позалітературний характер, і розглядаються принагідно, в інших розділах.
Натомість нові ідеологічні вектори сформували погляди, що зазнали трансформації після розриву з „вістниківцями” та оформилися в цілісну доктрину „призначення України” Ю.Липи, всебічно проаналізовану католицькими літераторами. Вона виростає із тези про органічний зв’язок нації („раси”) з джерелами власної духовної сили, що забезпечує їй велич і тривалість у часі. Простеження механізмів десакралізації та денаціоналізації душі через художню літературу на прикладі творчості М.Гоголя („Чаклун з хутора”, „Батько Дефетистів”) споріднює літературознавчу концепцію Ю.Липи до поглядів літераторів-католиків.
Рецептивний аспект дослідження літературно-критичної спадщини літераторів католицького угруповання дає змогу виразніше окреслити їх теоретичні засади, виявити суто мистецькі фактори в оцінці літературних творів, з’ясувати взаємозв’язок (єдності чи опозиційності) літературного таланту критика й методологічних положень науковця. Рецензії у міжвоєнній періодиці (не тільки католицькій) дають змогу провести зіставний аналіз методологічних принципів не через декларації тих чи інших засад, а через виділення ціннісних аспектів рецензованих творів. Аналіз рецензій увиразнює внутрішню послідовність теоретичних засад і дає підстави для пошуку мотивацій у ситуаціях, коли теорія не узгоджувалася з літературно-критичною практикою. Водночас типологічні паралелі в рецензійному полі одного й того ж тексту засвідчують багатоаспектність концепцій католицької критики, роль індивідуальних підходів і смаків.
Католицька критика є цікавою моделлю для дослідження міждисциплінарних зв’язків: якщо сьогодні популярними є наукові студії на межі літературознавства й семіотики, психології, політології, то досвід міжвоєнного літературного процесу дає змогу простежити наближення літературознавчого й богословського бачення літературознавчих проблем. Дослідження міжвоєнного феномена католицької критики в контексті сучасних націоцентричних і христологічних студій особливо актуальне з огляду на новий виток суспільного запиту щодо духовних вартощів. Глобалізаційні тенденції не лише стирають державні кордони в економічній і культурно-освітній сферах, а й нівелюють національну ідентичність. Католицька критика як досвід поєднання християнського універсалізму та національної своєрідності засвідчила свою неперехідну вартість, зокрема як опозиція до космополітизації сучасного українського суспільства, наступу культури масової на культуру духовну.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Андрієвський А.М. До інтерпретації поеми Т. Г. Шевченка „До мертвих і живих і ненароджених земляків моїх моє дружное посланіє” / А.М.Андрієвський // Дзвони. 1933. Ч. 3. С. 119127.
2. Андрусів С. Модус національної ідентичності : львівський текст 30-х років ХХст. / Стефанія Андрусів. Тернопіль : Джура ; Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000. 340 с.
3. Антонич Б. І. Сто червінців божевілля / Б. І. Антонич // Діло. 1935. Ч.156. С. 3.
4. Б.Грінченко М.Драгоманов : діалоги про українську національну справу / НАН України, Ін-т укр. археографії. К. , 1994. 286 с. (Джерела з історії суспільно-політичного руху в Україні 19 поч. 20 ст. ; Вип. 1).
5. Бабій О. Чверть століття по смерти Лесі Українки / Ол. Бабій // Українські Вісти. 1938. Ч.161. С.3.
6. Баган О. Неоґотика : стиль і концепт (до естетичних основ поезії Юрія Липи) / Олег Баган // Юрій Липа. Голос доби і приклад чину : зб. наук. праць / Львівський національний ун-т імені Івана Франка. Львів, 2002. С. 102110.
7. Барабаш Ю. „Коли забуду тебе, Єрусалиме” : Гоголь і Шевченко : порівняльно-типологічні студії / Юрій Барабаш. Х. : Акта, 2001. 376 с.
8. Барка В. Лірик-мислитель (18781942) / Василь Барка // Пачовський В. Зібрані твори. Т. 2 : Золоті Ворота / Василь Пачовський. Філядельфія ; Ню Йорк; Торонто : Об’єднання українських письменників „Слово”, 1985. С. 1121.
9. Біографія Юрія Липи // Юрій Липа : збірник статей і матеріалів, приурочених 100-літньому ювілею з дня народження Юрія Липи / упоряд. І.Скрипник. Івано-Франківськ : Факел, 2000. 248 с.
10. Бірчак В. Лицар-мрійник : думки і спогади про Василя Пачовського / Володимир Бірчак // Пачовський В. Зібрані твори. Т.2 : Золоті Ворота / Василь Пачовський. Філядельфія ; Ню Йорк ; Торонто : Об’єднання українських письменників „Слово”, 1985. С. 2328.
11. Бобинський В. „Аполітичність” літератури : про західно-українські літературні угрупування / В. Бобинський // Вікна. 1928. Ч.4. С. 2325.
12. Боднарович О. Наше вчора і завтра : на окрайцях найновішої повісті О.Кобилянської / Осип Боднарович // Назустріч. 1937. Ч. 5. С. 1.
13. Боднарович О. „Така література” / Осип Боднарович // Назустріч. 1936. Ч. 7. С. 4.
14. Брюховецький В. С. Специфіка і функції літературно-критичної діяльності / В. С. Брюховецький ; АН УРСР, Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка. К. : Наукова думка, 1986. 172 с. (Літературознавство).
15. Бурачинська Л. [Рецензія] / Л. Б. // Нова Хата. 1937. Ч. 3. 2 с. обкл. Рец. на кн. : Королева Н. Без коріння : життєпис сучасниці / Наталена Королева. Львів, 1936. 121 с. (Бібліотека „Дзвонів” ; Ч.17).
16. Бурачинська Л. Ще про „сіру людину” / Лідія Бурачинська // Літературно-науковий додаток „Нового Часу”. 1938. Ч. 40. С. 23.
17. В 10-ліття „Нової Зорі” // 1935. Ч. 1. С. 2.
18. В. Зб. Завдання літератури супроти католицтва / В. Зб. // Дзвони. 1932. Ч. 5. С. 341344.
19. Ваґнер Ф. Яка ціль мистецтва : етична чи естетична? / Фрідріх Ваґнер // Нова Зоря. 1933. Ч. 60. С. 56.
20. Варро. Мистецтво чи аґітка? / Варро // Обрії. 1936. Ч. 2. С. 1, 3.
21. Веретюк О. Українське літературне життя у міжвоєнній Польщі: Видання. Постаті. Українсько-польські літературні контакти : навчальний посібник. 2-ге вид., доп. / Оксана Веретюк. Тернопіль : НЛУК, 2001. 123 с.
22. Викупно дому Лесі Українки : культ великої поетки обєднує українське жіноцтво // Жінка. 1937. Ч. 19/20. С. 2.
23. Від редакції // Світ. 1925. Ч.1. С. 2.
24. Відгомін психоаналізи в літературі // Нова Зоря. 1936. Ч. 51. С. 5.
25. Вільно чи не вільно // Мета. 1933. Ч. 24. С. 7.
26. Волянський О. Християньский і антихристияньский сьвітогляд, а природна нерівність і зависимість жіночого пола / О. Воляньский // Католицкий Всхід. 1905. Ч. 2. С. 120139.
27. Волянський О. Християньский і антихристияньский сьвітогляд, а природна нерівність і зависимість жіночого пола / О. Воляньский // Католицкий Всхід. 1905. Ч. 3. С. 246252.
28. Вуде. [Рецензія] / Вуде // Перемога. 1934. Ч. 21. С. 14. Рец. на кн. : Самчук У. Волинь : роман-хроніка у 3-х частинах. Ч. 1 : Куди тече та річка / Улас Самчук. Львів, 1932. 215 с. (Бібліотека „Дзвонів” ; Ч. 14).
29. Галущинський Т. Націоналізм і католицизм : як націоналісти розуміють відношення та співпрацю між українським націоналізмом і католицизмом / Т.Галущинський // Нова Зоря. 1934. Ч. 24. С. 13.
30. Гірник О. Аналіз рукопису головного філософського твору Гавриїла Костельника „Логіка” / Олег Гірник // Гавриїл Костельник на тлі доби : пошук істини : збірник наукових праць / Львівський національний ун-т імені Івана Франка, Кафедра української літератури імені академіка Возняка, Новосадський ун-т. Львів, 2007. Вип. 8. С.200210.
31. Гладилович І. Націоналізм „кудою”? / Іван Гладилович // Поступ. 1928. Ч. 1/2. С. 1721.
32. Гнатишак М. Дивне „закінчення” полєміки / М. Гнатишак // Мета. 1936. Ч. 10. С.7.
33. Гнатишак М. „Дражлива тема” / мг // Мета. 1936. Ч. 25. С.3.
34. Гнатишак М. Жінки пишуть повісті / М. Гнатишак // Мета. 1936. Ч.1. С. 910.
35. Гнатишак М. З літературного життя / м. г. // Мета. 1936. Ч.41. С. 4.
36. Гнатишак М. З проблєм католицької літератури / мг. // ЛітератураМистецтвоНаука. 1932. Ч.23. С. 2.
37. Гнатишак М. Ідейні основи творчости Маркіяна Шашкевича // Слово. 1937. Кн.3. С. 2751.
38. Гнатишак М. Історичний Фавст / М. Г. // Літературно-науковий додаток „Нового Часу”. 1938. Ч. 11. С. 34.
39. Гнатишак М. Історія української літератури : Книжка перша / М.Гнатишак. Прага : Видавництво Юрія Тищенка, 1941. 132 с. (Наукова бібліотека „ЮТ” ; Ч. 5/6).
40. Гнатишак М. Література і суспільне життя / М. Гнатишак // Дзвони. 1937. Ч.11/12. С. 465479.
41. Гнатишак М. Літературний тоталізм чи свобода? / М. Гнатишак // Літературно-науковий додаток „Нового Часу”. 1938. Ч.30. С. 1.
42. Гнатишак М. Після проголошення української літературної нагороди за 1935. рік // Мета. 1936. Ч. 4. С. 45.
43. Гнатишак М. Поет і його невмируще слово / М. Гнатишак // Дзвони. 1937. Ч. 6/7. С. 248253.
44. Гнатишак М. Ренесанс Шевченківської романтики / М. Гнатишак // Поступ. 1929. Ч.6/7. С. 212216.
45. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1938. Ч.4/5. С. 188191. Рец. на кн.: Антонич Б.-І. Зелена євангелія : [збірка поезій] : посмертне видання / Богдан Ігор Антонич ; [ред. Є. Ю. Пеленський]. Львів : Ізмарагд, 1938. 56с.; Антонич Б.-І. Ротації : [збірка поезій] : посмертне видання / Богдан Ігор Антонич ; [ред. Є. Ю. Пеленський]. Львів : Ізмарагд, 1938. 20с.
46. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1934. Ч.10/11. С. 496499. Рец. на кн.: Віконська Дарія. Джеймс Джойс : тайна його мистецького обличчя / Дарія Віконська. Львів : Накладом авт., 1934. 99 с.
47. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1935. Ч. 11. С. 541542. Рец. на кн.: Вільде Ірина. Химерне серце : новелі / Ірина Вільде. Львів : Накладом вид. спілки „Діло”, 1936. 205 с.
48. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1936. Ч. 1/2. С. 74. Рец. на кн. : Вільде Ірина. Метелики на шпильках / Ірена Вільде. Львів : Видавництво „Ізмарагд”, 1936. 152с.
49. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1937. Ч.11/12. С. 492493. Рец. на кн.: Косач Ю. Історичні оповідання. Част. 1 : Чарівна Україна / Юрій Косач. Львів, 1937. 142с. (Бібліотека „Дзвонів” ; Ч. 22).
50. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1937. Ч. 1/2. С. 5758. Рец. на кн. : Липа Ю. Нотатник : новелі : т. 2 / Юрій Липа. Львів ; Одеса ; Варшава : Народний Стяг, 1936. 128 с.
51. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1935. Ч.1. С. 61. Рец. на кн. : Лівицька-Холодна Н. Вогонь і попіл : поезії / Наталя Лівицька-Холодна. Варшава : Видавництво „Варяг”, 1934. 67 с.
52. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1935. Ч.2/3. С. 139140. Рец. на кн. : МаланюкЄ. Земна Мадонна : IV книга лірики / Євген Маланюк. [Львів]: Видавницво „Київ”, 1934. 104 с.
53. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1939. Ч.5/6. С. 204205. Рец. на кн. : МаланюкЄ. Перстень Полікрата : ліроепіка / Є. Маланюк. Львів: Видавництво „Українська книгоспілка”, [1939]. 100 с.
54. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1936. Ч.6/7. Рец. на кн. : д’Оревілі Барбе. Чортиці / Барбе д’Оревілі ; передм. М. Рудницького. Львів, 1936. XV, 206 с. (Бібліотека „Діла” ; Ч. 3).
55. Гнатишак М. [Рецензія] / М. Гнатишак // Дзвони. 1936. Ч.10. С.401407. Рец. на кн. : Рудницький М. Від Мирного до Хвильового / Михайло Рудницький. Львів : Наклад і друк. Видавничої Спілки „Діло”, 1936. 438 с.
56. Гнатишак М. [Рецензія] / м. г. // Дзвони. 1938. Ч. 3. С. 123125. Рец. на кн.: Самчук У. Волинь : роман-хроніка у 3-х частинах. Част. 3 : Батько і син/ Улас Самчук. Львів : Накладом Василя Рудка, 1937. 269 с. (Бібліотека „Нашої Книги” ; Ч. 1).
57. Гнатишак М. Тарас Шевченко в освітленні типольоґії / М. Гнатишак // Новий Час. 1931. Ч. 9. С. 9.
58. Гнатишак М. Тарас Шевченко в освітленні типольоґії / М. Гнатишак // Новий Час. 1931. Ч. 16. С. 9.
59. Гнатишак М. Тарас Шевченко в освітленні типольоґії / М. Гнатишак // Новий Час. 1931. Ч. 19. С. 9.
60. Гнатишак М. Тарас Шевченко і реліґія / М. Гнатишак // Дзвони. 1936. Ч. 3. С. 107114.
61. Гнатишак М. Тарас Шевченко і реліґія / М. Гнатишак // Дзвони. 1936. Ч. 4. С. 144156.
62. Гнатишак М. Тарас Шевченко і реліґія : з нагоди 75-ліття від дня смерти великого українського поета / мг // Мета. 1936. Ч. 11. С. 2.
63. Гнатишак М. Хочемо, щоб українська література ніколи не була зла. Письменникам треба прилюдного признання! / М. Гнатишак // Мета. 1936. Ч. 15/16. С. 6.
64. Гнатишак М. Шевченко і сучасність / мг // Мета. 1933. Ч. 11. С. 3.
65. Гнатишак М. Ще про світогляд у літературі / М.Гнатишак // Діло. 1935. Ч. 140. С.4. С. 3.
66. Гнатишак М. „Totschweigen” / М. Гнатишак // Мета. 1936. Ч. 5. С. 3.
67. Годований С. Спроба оцінки книжки Дарії Віконської „За силу й перемогу” / С. Годований // Нова Зоря. 1939. Ч. 12. С. 4. Рец. на кн. : Віконська Дарія. За силу й перемогу : нариси. Ч. 1 : За державну бронзу / Дарія Віконська. Львів : Накладом Л. Малицької, 1938. 285 с.
68. Горбачева Л. Адвокат Мартіян : драматична поема Лесі Українки // Вістник. 1936. Т. 1, кн. 2. С. 116122.
69. Горбачева Л. Ще про „Інакший світ” Наталени Королевої / Лідія Горбачева // Жінка. 1937. Ч. 5. С. 3.
70. Гординський С. Михайло Рудницький. 18891975 // Гординський С. На переломі епох : літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади / Святослав Гординський. Львів : Світ, 2004. С.241245. (Серія „Ad Fontes До джерел”).
71. Гординський С. „Наша” й „українська” доба / с. г. // Назустріч. 1936. Ч.12. С. 56. Рец. на кн. : Липа Ю. Українська доба / Юрій Липа. Одеса ; Львів ; Варшава : Народній Стяг, 1936. 24 с.
72. Гординський С. Проблєма української стихії : з приводу „Нотатника” Юрія Липи / Святослав Гординський // Назустріч. 1936. Ч. 20. С. 56.
73. Гординський С. Чотири реторти лірики / Святослав Гординський // Назустріч. 1935. Ч. 2. С. 23.
74. Гординський Я. В чім лежить вартість католицької літератури? / Ярослав Гординський // Поступ. 1924. Ч. 3. С. 6769.
75. Гординський Я. До проблєми форми в ліриці / Ярослав Гординський // Поступ. 1929. Ч. 4. С.128129.
76.