Українська балада XIX століття (історія жанру) : Украинская баллада XIX века (история жанра)

Краткое описание

Сумський державний педагогічний університет ім. А.С.Макаренка

На правах рукопису

Єременко Оксана Романівна

УДК82144(477) 18”
Є70
Українська балада XIX століття
(історія жанру)
10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор, дійсний член АПН України
Хропко Петро Панасович

Суми 2002

ЗМІСТ
ВСТУП............................................................................................................ 3
РОЗДІЛ 1
ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНЕ ОСВОЄННЯ НАРОДНИХ УЯВЛЕНЬ ПРО ЛЮДИНУ І СВІТ У ФОЛЬКЛОРНО-МІФОЛОГІЧНИХ БАЛАДАХ XIX cт........................................................................................................... 22
1.1. Твори про кохання, в яких наявні метаморфози та чарування.......................................................................................................... 25
1.2. Демонологічні балади.......................................................................................................... 49
1.3. Нумінозні балади.......................................................................................................... 75
РОЗДІЛ 2
РИСИ ПСИХОЛОГІЧНОСТІ ТА ЖАНРОВА ПРИРОДА ПОБУТОВИХ БАЛАД XIX cт........................................................................................................... 88
2.1. Родинно-побутові балади.......................................................................................................... 88
2.2. Соціально-побутові балади........................................................................................................ 101
2.3. Баладні твори особистісно-психологічного характеру........................................................................................................ 129
РОЗДІЛ 3
ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО БУТТЯ І СВОЄРІДНІСТЬ ПОЕТИКИ ІСТОРИЧНИХ БАЛАД XIX cт......................................................................................................... 146
ВИСНОВКИ........................................................................................................ 190
ПОСИЛАННЯ НА ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА........................................................................................................ 201
СПИCОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ........................................................................................................ 209

ВСТУП

Дослідження еволюції будь-якого жанру є визначальним при вивченні історії та теорії літератури, виходить зі стану нинішньої генології і має певні складнощі.
Щоб всебічно осягнути основні тенденції літературного процесу XIX ст., передати його еволюцію, специфіку жанрів та їх модифікацій, потрібно з нової точки зору оцінити не тільки творчість таких класиків української і водночас світової літератури як Т.Шевченко, Леся Українка, І.Франко, але й тих письменників, які свою скромну, але чесну працю присвятили розбудові вітчизняної культури П.Білецького-Носенка, Л.Боровиковського, М.Костомарова, А.Метлинського, Я.Що­голева, С.Руданського, Ю.Федьковича та ін.
В умовах ідеологічного пресингу СРСР літературний процес досліджуваної епохи подавався спрощено і викривлено: романтизм розглядався як форма незрілого” реалізму; поетів-романтиків розмежовували на активних” і пасивних”, а їхню творчість на прогресивну” і реакційну”. Нині переосмислено не тільки подібний підхід заполітизованого радянського літературознавства, а й зміст літературного процесу XIX ст., який зводив до двох основних художніх систем романтизму та реалізму, що розвивалися як діахронно, так і синхронно.
В останнє десятиліття літературознавство відходить від заідеологізовано-догматичних схем, розглядаючи літературу як іманентний процес, якому внутрішньо характерні власні закономірності розвитку, взаємозв’язку та взаємодії родів та жанрів.
Віднесений свого часу до другорядних і неактуальних, жанр літературної балади був недооцінений критикою, хоча у період романтизму став своєрідною формою часу”, задовольняючи найвибагливіші запити читачів, а у добу реалізму, відійшовши на другий план, все ж не вийшов з літературного обігу. Нестаріючий баладний жанр пройшов тривалий і складний шлях еволюції, переживав періоди злетів і падінь, тому назріла потреба дати йому поновлену інтерпретацію, проаналізувавши не тільки типові зразки, а й модифікації балади, у контексті творчості як окремого поета, так і літературного процесу загалом.
Жанр балади фольклорної і літературної привертав увагу багатьох літературознавців.
Дослідження баладного жанру в українській фольклористиці частково представлене працями Я.Головацького, М.Драгоманова, Ц.Неймана, Ю.Яворського, які досліджували окремі сюжети народних балад. Питання жанрової поетики, зокрема міфологічне походження образів-символів, висвітлив М.Костомаров у магістерській дисертації Про історичне значення руської народної поезії” (1843) та в монографії Слов’янська міфологія” (1847). Його погляди на народну поезію та міфологію як першооснову літературних балад розвинув і збагатив О.Потебня у працях Малоросійська народна пісня за списком XVIст.” (1876), де проаналізував найдавнішу пісню-баладу Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш”, Пояснення малоруських і споріднених народних пісень”(1887) та Про деякі символи в слов’янській народній поезії” (1860), у яких зосередив увагу на символіці у фольклорі і поклав в основу власної концепції міфологізму всепроникаючу семантичність.
У процесі осмислення і диференціації народної балади велика заслуга належить І.Франкові. У працях Студії над українськими народними піснями” (1913), Жіноча неволя в руських піснях народних” (1883) вчений розкрив походження й еволюцію фантастичних та міфологічних мотивів, наголосив на взаємозв’язках та взаємовпливах народнопоетичної творчості різних народів.
Проблеми жанру стали предметом наукового дослідження фольклористів-музикознавців Ф.Колесси, який у розвідці Балада про дочку-пташку в слов’янській народній поезії” (1938) докладно проаналізував генезу мотиву у контексті європейської пісенної творчості, та К.Квітки, який у праці Українські пісні про дівчину, що помандрувала з зводителем” (1926) розглянув сюжетні варіанти цього мотиву на тлі слов’янського фольклору. Окремі баладні сюжети вивчали П.Лінтур, М.Гайдай, Б.Путілов.
Цікаві спроби розглянути народну пісню-баладу в історичному розвитку здійснили С.Грица (Мелос народної епіки.-К., 1979) та Л.Дунаєвська (Українська народнопоетична творчість.-К., 1985), які розглядали ідейно-тематичний склад, художні особливості та поетику поліфункціонального жанру на широкому всеєвропейському тлі.
Найбільш ґрунтовним дослідженням стала монографія О.Дея Українська народна балада” (1986), де проаналізовано баладний фонд українського фольклору, подано його загальну характеристику, простежено еволюцію традиційних сюжетів. Значною заслугою автора є те, що він здійснив плідну спробу каталогізації народних балад.
Найчастіше народні і літературні балади розглядалися синхронно як два типи художньої культури слова, однак необхідно підкреслити, що фольклорний етап передував літературному, тобто корені останнього заґрунтовані на усній народнопісенній традиції. Виділившись з народної творчості, літературна балада почала розвиватися самостійно, набуваючи з часом усе більше відмінностей. Якщо головною тенденцією народних балад було збереження традицій, то літературні найчастіше синкретизували новації та традиції з домінуванням перших.
Літературна балада, що була емблематичним жанром в романтизмі, стала предметом дослідження Д.Загула, який у статті Дещо про баладу”, написаній 1927року, з’ясував умови виникнення і становлення жанру в українській літературі. Згодом з’явилася розвідка Д.Паніва В шуканнях жанру. Героїчні балади” Л.Перво­майського” (1933), де окреслювалася еволюція української балади на тлі європейських літератур. І.Пільгук розглядав вплив фольклору на літературну баладу 20-30-х рр. XIX ст., М.Гнатишак основну увагу приділив романтичним баладам М.Костомарова та Т.Шевченка.
Важливою віхою у дослідженні літературної балади стала праця М.Коцюбинської Специфіка балади українських романтиків” (1961). Авторка проаналізувала первістки романтичної балади Рибалку” та Твардовського” П.Гу­лака-Артемовського, Марусю” Л.Боровиковського, справедливо підкреслила, що основне для поета орієнтація на народне повір’я, прагнення передати його читачеві, живити ним свою поезію” [1]. У іншій статті Поетика Шевченка і український романтизм” М.Коцюбинська розглянула балади Т.Шевченка у контексті українського фольклору та романтизму і слушно зазначила, що у творах поета панують водночас дві стихії романтична і реалістична: В ранній творчості переважає перша, в зрілій друга. Але як романтизм ранніх творів не позбавлений реалістичних тенденцій, має з реалізмом внутрішню спорідненість, так і реалізм зрілого поета не відмежовується від романтизму” [2].
З’ясовуючи проблему історії жанру, необхідно зазначити, що важливі загальні методологічні засади для дослідження містяться у працях С.Єфремова, М.Зерова, Д.Наливайка, в яких висвітлюються ідейно-естетичні засади не тільки романтизму, а й реалізму. Передумови, становлення і формування літературних традицій у різножанрових творах письменників розглянуто у монографії М.Яценка Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст.” та вступних статтях цього автора та І.Айзенштока до збірників творів українських поетів-романтиків.
Інтерес до романтичної балади не згасає у сучасному літературознавстві. Спорадично з’являються праці, що торкаються проблем жанру. У контексті поетичного доробку романтиків розглянуто балади П.Гулака-Артемовського, І.Срезневського, А.Метлинського у монографії О.Гончара Українська література передшевченківського періоду і фольклор” (1982). Окремий розділ, присвячений баладам, міститься у монографії Б.Деркача П.П.Білецький-Носенко. Життя і творчість” (1888). Автор справедливо підкреслив, що перші романтичні балади належали перу П.Білецького-Носенка, однак, не будучи опублікованими своєчасно, вони не стали явищем літературного процесу.
Балади Л.Боровиковського були предметом дослідження М.Ткачука Стиль балад Левка Боровиковського” (1991). В ході аналізу поетичного доробку М.Шашкевича в широкому європейському контексті розглянуто баладні твори поета, розкрито їхню ідейно-естетичну вагомість і неперехідну цінність у книзі цього ж дослідника Лірика Маркіяна Шашкевича” (1999).
Та найбільше магнетизували увагу літературознавців високохудожні балади Тараса Шевченка. Д.Мордовцев написав рецензію на Кобзар” 1860 року, де позитивно оцінив ранні балади поета. М.Дашкевич у Відзиві про твори п.Петрова Нариси історії української літератури XIX ст.” (1888), досліджуючи особливості романтизму балад Т.Шевченка, зазначав про великий вплив на нього польської літератури. Цієї ж проблеми торкнувся О.Третяк у роботі Про вплив Міцкевича на поезію Т.Шевченка”(1892). Основні положення цієї праці поглибив і розвинув О.Колесса у розвідці Шевченко і Міцкевич”(1894).
Питань баладотворчості поета торкався І.Франко у статті Тополя” (1890) Т.Г.Шевченка”, в якій дослідив фольклорні витоки твору. Виводячи закони поетичних асоціацій, І.Франко у трактаті Із секретів поетичної творчості” (1897) розглянув твори Причинна”, Хустина”, Чума”.
Ряд важливих думок про балади Т.Шевченка висловили у монографіях узагальнюючого характеру Є.Кирилюк Т.Г.Шевченко. Життя і творчість” (1959), Є.Шабліовський Народ і слово Шевченка” (1961),Естетика художнього слова” (1976), І.Пільгук Т.Шевченко основоположник нової української літератури” (1963), П.Приходько Шевченко й український романтизм” (1963). Про специфічні особливості балад поета йшлося у працях В.Шубравського Балади Шевченка” (1980), В.Смілянської Святим огненним словом” (1990) та доповідях Г.Сидоренко, О.Пилип’юка, Ф.Пустової, Т.Комаринця, виголошених на Шевченківських конференціях.
Нові перспективи комплексного дослідження жанрової своєрідності балад Т.Шевченка, аналізу тенденцій і закономірностей еволюції через типологічні зіставлення відкриває синтезуюча праця В.Кравченко Балади в контексті творчості Тараса Шевченка” (1998).
Значно менше уваги приділено дослідженню літературних балад другої половини XIX століття, оскільки вони за своїми художніми достоїнствами не досягли рівня жанрових зразків у творчості Т.Шевченка, а сам жанр в силу ряду об’єктивних причин був витіснений на периферію літературного життя. Однак балада становила новий, наступний етап в історичному розвитку літературного процесу, відбивши його загальні закономірності та тенденції. Епізодично дослідники П.Хропко, А.Погрібний, П.Волинський, Н.Калениченко, В.Поважна, Ф.Погребенник, В.Погребенник, М.Нечиталюк у своїх працях торкалися проблем жанру у творчості окремих письменників. Більш узагальнюючий характер має книга М.Бондаря Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів” (1986), де у розділі Ліро-епічні жанри” окреслюється шлях, пройдений літературною баладою другої половини XIX ст.
Єдиною, по суті, працею теоретично-узагальнюючого характеру, в якій розглянуто жанр балади в її історико-літературному розрізі, є монографія Г.Нудьги Українська балада” (1970), яка і досі не втратила свого наукового значення. Здійснивши велику дослідницьку роботу, широко залучивши історико-літературний фактаж, з’ясувавши специфічні ознаки жанру, автор монографії подав історію балади, поклавши в її основу хронологічний принцип, хоч і зазначив, що в українській літературі найтиповішими є романтична, соціальна, революційна та героїчна балади. Такий підхід нині потребує перегляду, зокрема теза про революційну баладу не має під собою належної естетичної мотивації. Хронологічний принцип обумовив і послідовність викладу матеріалу, автор спочатку розглядає первістки жанру та романтичну баладу, потім виокремлює баладотворчість Т.Шевченка, у наступних розділах простежує історію жанру у доробку поетів другої половини XIX - початку XX ст., а в заключному аналізує баладу XX ст.
Отже, проблема класифікації літературної балади, залишається частково відкритою. Необхідно створити таку класифікацію, яка була б зумовлена не стільки хронологічним принципом, скільки специфічно національними рисами української ментальності, характерними баладному жанру, його історично-мистецькими особливостями, змістово-стильовими ознаками та характером конфлікту, покладеним в основу кожного з творів. Враховуючи розмаїття балад, така класифікація є однією з найскладніших проблем сучасного літературознавства. Виникає необхідність розробити таку класифікацію в еволюційному аспекті, з’ясувати специфічні риси жанру та психіко-національні особливості кожної з груп та підгруп балад, показати динаміку сюжетів і тем, висвітлити основні тенденції становлення жанру в контексті української та світової літератур, врахувати проблеми дифузії жанрів тощо. Отже, актуальність пропонованої дисертаційної роботи бачиться, крім усього вищесказаного, і в тому, щоб на матеріалі доробку поетів ХІХ ст. дати завершене синтетично-аналітичне дослідження баладного жанру, з’ясувати його місце і роль у літературному процесі. У такому розрізі звернення до розв’язання проблем бачиться доцільним та своєчасним.
Кількість праць, у яких йшлося про балади, свідчить про те, що обрана тема є актуальною і становить значний науковий інтерес, оскільки різноаспектність вивчення жанру одночасно дозволяє простежити тенденції розвитку літературно-історичного процесу XIXст.
Незважаючи на те, що кількість теоретико-літературних праць, у яких йшлося про баладу, є значною, однак єдиного, загальноприйнятого визначення жанру у літературознавстві досі не існує, хоча більшість дослідників виділяють такі основні типологічні ознаки: сюжетність основи, ліро-епічний характер, динамізм дій, новелістична побудова, специфічність художньо-стильової системи. Баладному жанру притаманні романтичність” з яскраво вираженим фантастичним елементом, що поєднується з реалістичними тенденціями у другій половині ХІХ ст.. Співвідношення названих елементів неоднакове на різних етапах еволюції балади, однак феномен” баладності пояснюється сукупністю основних ознак.
Одним із перших у вітчизняній науці дав визначення балади, розглянувши її як народну епіку, М.Драгоманов у 1875 році :”То пісні епічного змісту, що оповідаючи, звичайно мають за сюжет яку-небудь сумно-ефектну подію”[3].
Чіткіше визначення подав А.Панів у статті В шуканнях жанру”: Це віршові твори з досить виразною фабулою і загостренням сюжету, з великим лірико-емоційним напруженням, гіперболізацією подій і почувань, з великою динамікою дій і, головне, з великою домішкою різної фантастики, що часто кладеться в основу фабули твору”[4].
Дослідник і перекладач балад Л.Первомайський, відкидаючи обов’язкову фантастичність, називає баладою ліро-епічну пісню, в якій драматизм події з надзвичайною силою поєднується з епічною об’єктивністю викладу і глибоким ліризмом”[5]. О.Дей визначає жанр балади як сукупність епічних пісенних творів розгорненої гостро драматичної і трагічної сюжетності, що реалістично художньо узагальнюють виняткові, незвичайні до екстремальності та сенсаційності за своєю внутрішньою конфліктністю життєві події, вчинки та фатальні збіги обставин в особистій, сімейній і громадській сферах, освітлюючи все це з позиції традиційної родинно-побутової моралі, переважно від протилежного стверджуючи та відстоюючи її принципи, чим обумовлені психологічна напруженість сприйняття балад і їх виховна та дидактична дійовість”[6]. Це розгорнуте визначення найбільш повно подає специфічні риси жанру, вказує на основні жанротворчі показники, однак не можна приймати його беззастережно, оскільки йдеться про народну, а не професійну баладу, які між собою близькі, але не тотожні, адже, перш ніж стати здобутком художньої літератури, балада проходить своєрідну еволюцію як жанр фольклору.
Г.Нудьга, даючи визначення балади в Українській літературній енциклопедії”, зазначає, що це жанр ліро-епічної поезії фантастичного історико-героїчного чи соціально-побутового змісту з драматично-напруженим сюжетом, у якому наявні елементи надзвичайного”[7].
В.Лесин та О.Пулинець баладою називають невеликий за розміром сюжетний ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту”[8].
У літературознавчому словнику-довіднику стверджується: Балади (фр. ballade, від прованс. ballar танцювати) жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового ґатунку з драматичним сюжетом”[9].
А.Юриняк зазначає : Балада це невеликий розповідний твір віршованої форми з наявністю ліричних (подібно як у поемі) і, крім того елементів фантастики, здебільшого на основі давніх демонологічних вірувань”[10].
Найбільш вдале визначення жанру, на нашу думку, подає Г.Костюк: Балада це невеликий ліро-епічний твір (з переважанням ліричних ознак) з драматично напруженим сюжетом (якщо він є) та елементами незвичайного. Трагізм, драматизм твору здебільшого обумовлені складними психологічними процесами, що проходять у духовному житті ліричного героя”[11].
Зіставлення та аналіз визначень жанру балади дають підстави стверджувати, що балада це суміжна змістоформа, утворена на помежів’ях лірики, епосу та драми, яка характеризується такими стійкими ознаками, як сюжетність, фабульність, наявність елементів фантастики, фатальним збігом обставин та лаконічністю викладу.
З’ясовуючи прикметні риси баладного жанру, необхідно відрізняти її від легенди, думки, ліро-епічної поеми, романсу, віршованої новели. Часом досить важко прокласти межу між баладою і легендою. Однак у фольклорі й літературі легенда народний переказ про життя якоїсь особи та незвичайну подію, оповиту фантастикою та казковістю. Суттєва різниця полягає ще й у тому, що в легенді оповідь тече уповільнено, спокійно, тоді як у баладі набирає гостро драматичного конфліктного характеру. До того ж легенда прозовий жанр, балада віршований, хоча в українській літературі зустрічаються поодинокі зразки балад, написаних ритмічною прозою (балади Л.Боровиковського на народні сюжети, опубліковані в російському журналі Отечественные записки” 1840 р., кн. 2).
Найбільш споріднена балада з ліро-епічною поемою. Інколи вони так схрещуються”, що один і той же твір літературознавці називають то поемою, то баладою, як-от Гамалію” Т.Шевченка чи Варязьку баладу” Є.Маланюка. Вся увага у баладах зосереджена на кульмінаційних етапах сюжетної канви, щоб з більшою емоційністю і драматизмом подати кульмінаційний вибух, саме тому у баладах здебільшого відсутні експозиція, додаткові лінії тощо. У поемі ж розвиток дії проходить уповільнено, виклад подається послідовно від початку, через перипетії до кульмінації і розв’язки. Різниться поема й характером сюжету, в якому відсутня фантастика й незвичайність; крім того, поема більша від балади за обсягом.
Отже, визначаючи жанр твору, необхідно брати до уваги його змістову основу, композицію, обсяг, кількість персонажів і їх характери, емоційно-естетичну спрямованість і, звичайно, спосіб викладу тексту твору (прозовий, віршовий чи драматичний). Для такого всебічного й ґрунтовного розуміння дуже багато важать родові та видові ознаки словесного образного відтворення дійсності”[12]. Балада жанр унікальний, у якому три способи літературного зображення епічний, ліричний, драматичний не відділяються різко один від одного, вони взаємодіють, взаємно проникають, переплітаються. Думку про гібридне поєднання трьох літературних родів у баладі висловив ще у 1821 році Й.-В.Гете, який не тільки залишив неперевершені баладні зразки, а й багато розмірковував над таємницями цього жанру. До своєї балади він додає коментар, у якому пояснює, чому його твір справляє враження дуже таємничого, хоча не містить у собі ніякої загадковості чи містики: ...співець настільки глибоко носить в собі повноту свого предмету, своїх дійових осіб, що він сам не знає, як це винести на світ божий. Тому він користується усіма трьома основними видами поезії, щоб насамперед висловити те, що повинно збуджувати уяву і привертати увагу; він може почати лірично, епічно, драматично; змінюючи за бажанням форми, продовжувати поспішати до кінця або відсувати його все далі”[13].
Проте в однакових дозах” ці елементи у баладах не виявляються, в кожному окремому творі один з них домінує над іншим, а балада набуває то епічного, то драматичного, а найчастіше ліро-епічного характеру. Взаємодія цих складників у баладі ускладнюються явищами міжжанрової дифузії. Поети XIX ст., які писали балади, часто переходили жанрові межі, видозмінювали баладні ознаки. З’являлися споріднені з баладами твори Русалки” М.Маркевича, Співець” М.Костомарова, Пожар Москви” А.Метлинського, У неділю не гуляла”, Ой три шляхи широкії”, Рано-вранці новобранці”, Ой одна я , одна”, Ой не п’ються пива-меди”, У неділеньку та ранесенько” Т.Шевченка, При відході”, Золотий лев”, Марш на Італію”, Старий жовняр” Ю.Федьковича, Безталанна” Я.Щоголева та ін. Художніми домінантами у таких творах стали: тяжіння до сюжетності, до екстремальних ситуацій, таємничий тон оповіді, трагічна розв’язка, стислість викладу, народнопісенні образно-тропеїчні засоби. До баладних різновидів, породжених взаємопереплетінням жанрів, відносимо твори з баладними мотивами та інтонаціями, Бандурист” Л.Боровиковського, Хмельницького обступленіє Львова” М.Шашкевича, Ужас на Русі при зближенні монголів в л[іті] 1224”, Послідня життя тоска” М.Устияновича, Човник” В.Забіли, Марне дожидання” Г.Кернеренка, І вже на тім падолі сліз, дівчино” С.Чернецького, Не сумуй”, Не згадуй” М.Старицького та ін. Цим творам характерні такі інтегруючі ознаки: синкретизм елементів романтизму, сентименталізму, реалізму, наявність психологічної вмотивованості, зникнення фантастичного начала, драматизм зображуваних подій, монологічне мовлення, заглиблення у внутрішній світ героя.
Здійснивши системний аналіз жанрової специфіки балад Т.Шевченка, В.Кравченко, крім типових балад, виділила споріднені з баладами твори і твори з баладними мотивами та інтонаціями. Такі перехідні зразки, дещо віддалені від суто баладного осердя, часто з’являлися у творчій практиці поетів ХІХ століття.
Якщо схематично зобразити жанрові модифікації баладних творів у вигляді трьох концентричних кіл, то отримаємо таку модель (Рис. 1.1.):
1 найменше з кіл символізує власне баладу (типову або
1 класичну);
2 2 споріднені з баладами твори;
3 3 твори з баладними мотивами та інтонаціями.
Рис. 1.1.
Оскільки ґрунтовно проаналізувати усі літературні баладні різновиди XIX ст. неможливо, то зупинимося тільки на найбільш яскравих зразках жанрових модифікацій.
Баладним творам характерні специфічні ознаки поетики, серед яких важливе місце належить образам-символам. Густо населені” балади деревами і рослинами, звірами і птахами, що виступають носіями символічних значень, умовно виражають сутність якогось явища, наповнюють сюжет драматичним чи трагічним змістом. Канонізованими символами фольклорного походження виступають у літературних баладах тополя, верба, калина, що уособлюють красу і вірність (Тополя” Т.Шевченка, Верба” С.Руданського, Калина” Лесі Українки), символом смутку явір, береза (Явір, тополя і береза” М.Костомарова, Шипітські берези” Ю.Федьковича), довічну материнську скорботу і любов символізує ластівка (Ластівка” М.Костомарова), у багатьох історичних творах образ коня асоціюється з вісником смерті сина-воїна чи коханого. Неоднозначним є розуміння образу орла, який символізує то сміливого козака, то нелюба-ворога, що розлучив закоханих, то вісника зустрічі розлучених милих.
Специфічній сюжетиці балад притаманна не лише система образів-символів, їй підпорядкована вся своєрідна поетика, вироблена класичною баладою, якій характерна тенденція до економії засобів, користування звичними, апробованими художніми прийомами. Особливості баладної поетики зумовлені самим жанром балад, за своєю природою призначених розповідати про незвичайні, разючі події. Поетика балад характеризується певними сталими ознаками, до яких відносимо формульні прийоми епічної передачі просторово-часової динаміки: тривалості руху персонажів, місця і часу подій. Зразком побудови за принципом часової послідовності є балада Т.Шевченка Хустина” :
Мина літо, мина й друге,/ А на третє линуть
Преславнії компанійці/ В свою Україну[14, 60].
Виклад у вигляді послідовних, лаконічно викладених епізодів сприяє ширшому відтворенню дійсності, надає твору епічного розмаху, точності і життєвості.
Персонажі балад часто перебувають у дорозі чумакують, воюють, шукають порятунку від нелюбів тощо. З метою позначення тривалості дії через просторові координати використовується регулярно-числова форма фольклорної троїстості, яка виступає у баладах активним композиційним принципом послідовності, часто виявляючи себе у трикратному повторенні одного слова і несучи основне смислове навантаження. Така фігура майстерно використана Л.Боровиковським у Марусі” (серце б’ється, серце зна, серце щось віщує”[14 , 25]), Я. Щоголевим у Лоскотарках” (страшно в лузі й на долині, страшно в горах, страшно всюди”[14, 64]). Подібні повтори слів, синтаксичних одиниць, образних стереотипів обумовлюють гармонійну стрункість побудови тексту, акцентують увагу читача на найважливіших моментах. Характерним для поетики балад є звернення до антитези, порівнянь, виразних епітетів, світлокольорових ефектів, що надають рельєфності малюнку. Прикмети поетичного стилю літературних балад ґрунтуються на поетиці фольклорних творів. Зате заслугою романтиків є увага до звукопису, а взагалі до мелодики вірша, яким найкраще володіли Л.Боровиковський, А.Метлинський, частково М.Костомаров. З їх виступом алітерація і асонанс (також знані у фольклорі) в літературному вірші прищеплюються міцно і широко, по-мистецькому застосовуються згодом у баладах і віршах Т.Шевченком” [15, 25].
Одним з найбільш поширених засобів поетики балад є зображення втраченої людини (померлої, убитої, загиблої) асоціативним шляхом через приналежні їй предмети, сліди поведінки, особисті речі і т. п. Прийом розгорненої метонімічності використовуються для опису портрета, для підсилення емоційно-настроєвої функції. Істотну композиційну роль відіграє художня деталь, у баладі вона особливо функціональна, оскільки часто провокує” дію, концентрує тему, фіксує етапи розвитку характеру. Предметна деталь у баладі композиційно тяжіє до розв’язки, сила її у тому, що вона подається через сприйняття героїнею, як-от, у баладі Т.Шевченка Хустина”: Ведуть коня вороного, /Розбиті копита... /
А на йому сіделечко /Хустиною вкрите [14, 60].
Інколи предмети, що залишилися по їх загиблому власникові, розвінчують злочинця. Речі уже неіснуючої людини загострюють трагізм ситуації. По смерті героя його кінь і зброя, воли і гроші передаються рідним, мимовільно посилюючи експресію малюнка, викликаючи співчуття і спогад про нещасливого героя.
Показ незвичайного, пристрасного, небуденного приводить творців балад до застосування надмірного художнього перебільшення якихось рис людей, ознак предметів чи явищ з метою увиразнення та яскравішої оцінки їх. За допомогою гіпербол передається велич характеру героя (відважність, безстрашшя перед смертю тощо), його почуттів. Цій же меті підпорядковано і пейзажі, що відтінюються відповідними гіперболічними епітетами і метафорами. Автори наділяють природу певними рисами, певним смислом, змушують її розмовляти, і в цьому полягає великий емоційний ефект. З цього приводу І.Франко писав: ...поет навмисне завдає трудності нашій уяві, щоби розбурхати її, викликати в душі те саме занепокоєння, напруження, ту саму непевність та тривогу, яка змальована в його віршах”[16]. У баладах пейзаж пристосований до характеру подій і часто виглядає паралелізмом, через які розкривається не лише настрій, а й доля героя. Пейзаж, як одна із форм світорозуміння, виступає засобом розкриття внутрішнього стану персонажа, саме тому в баладах романтиків зрідка зустрічається опис річки чи моря без бурі, лісу без вітру і пугача, степу без могили і ворона. Подібні описи природи зустрічаємо у Л.Боровиковського, М.Шашкевича, І.Вагилевича, Т.Шевченка та ін. Через розширене зображення картин природи підсилюється психологічний елемент романтичних творів, однак соціальна балада другої половини XIX ст., що розвинулась в добу реалізму, обминає такі пейзажні замальовки.
В основу баладних сюжетів покладено неодноразово повторювані в житті події, тому баладні твори мають здатність легко прикріплюватись до певної місцевості. Автори часто вказують на просторовий аспект дії, подаючи назву рік, міст чи місцевостей. Наприклад, у баладі Т.Шевченка У тієї Катерини” знаходимо чіткі вказівки на місце перебування і смерті козаків, у баладі І.Франка Керманич” дія відбувається у водах Черемошу, у Довбуші” та Шипітських березах” Ю.Федьк

Список литературы

ВИСНОВКИ

У кожної літературної епохи своє неповторне обличчя: у конфліктах і в гармонії, в ідеалах та у конкретних способах вирішення проблем тріади людина родина суспільство. Емблематичним жанром доби романтизму 20-40-х років ХІХст. стала балада, яка сягнула вершин свого розквіту у творчості Т.Шевченка. Інтерес до жанру дещо послабився у другій половині ХІХ ст., хоча повністю не згасав ніколи. Етапи зародження, розвитку та становлення жанру, що тісно пов’язані з релігією, філософією, історією та етикою українського народу, у дисертаційному дослідженні розглянуто комплексно. Вперше здійснено спробу класифікації літературного баладного фонду ХІХ ст., поданої в еволюційному аспекті з урахуванням досвіду фольклористики і літературознавства.
Літературна балада, зродившись у надрах усної народної творчості, набула особливої популярності у період романтизму і співвідносилася з його основними тематично-стильовими течіями фольклорною, історичною, громадянською та психологічно-особистісною. У їхньому річищі й виокремлено такі групи баладних творів: фольклорно-міфологічну, побутову та історичну, які поділяються на цикли. В умовах реалізму рамки сюжетно-тематичних груп розширювалися, збагачуючись новими творами, яким характерні зміни в образно-стильовій системі, тяжіння до соціальних мотивів та психологізації образів, зменшення фантастичних елементів тощо.
З метою оптимального уникнення хиб у межах кожної групи та окремого циклу брався до уваги і хронологічний аспект, оскільки, на відміну від фольклорних творів, дата виникнення більшості літературних балад зафіксована. Хронологічний підхід дав можливість простежити рух і розвиток проблем, ідей, художніх форм та специфічних особливостей кожної групи і циклу, створити цілісну характеристику жанру.
Балада еволюціонувала у напрямі взаємозближення з іншими жанрами, що зумовлювалося багатьма чинниками, зокрема контамінацією мотивів, різноплановіс­тю ідейного змісту та авторського задуму, емоційною напругою та своєрідною внутрішньою єдністю елементів епічного, драматичного та ліричного. Якщо переважає перший, то балада набуває рис епічного твору (У Вільні городі преславнім” Т.Шевченка), якщо домінує другий драматичної поеми (Ластівка” М.Костомарова), коли ж панує третій, то, зберігаючи баладну настроєвість, твір тяжіє до ліричного вірша (Старець” А.Метлинського, Жебрак”, Послідня життя тоска” М.Устияновича). Виникнення жанрових модифікацій явище закономірне, оскільки балада система динамічна і відкрита, що залежить від характеру конфлікту, покладеного в основу сюжету, часу виникнення твору, авторської індивідуальності та інших аспектів. Внаслідок своєрідної дифузії витворилися споріднені з баладами твори та перехідні зразки, в яких наявні баладні мотиви та інтонації.
Літературна балада, відкриваючи найпотаємніші глибини буття етносу, ввібрала у себе особливості національної психології, як-от: терпимість, замкненість, високу чуттєвість, природовірство, любов до рідного краю та волелюбність. Відчутно позначився і вплив кордоцентризму релігійності українців, демократичність світогляду, повага до традицій та звичаїв народу.
На основі залучення до аналізу великої кількості баладних творів, а також досліджень з цієї проблематики та особистих спостережень, можемо стверджувати, що розроблена класифікація, згідно якої систематизовано баладний матеріал ХІХст., дасть можливість краще орієнтуватися у розмаїтті жанрових зразків, виявити суттєві змістові та національно-своєрідні ознаки жанру, простежити його еволюцію.
Багатоступеневий підхід до класифікації та систематизації баладних творів співвідноситься з основними тематично-стильовими течіями романтизму та розвитком літературного процесу у другій половині ХІХ ст., в якому панівним напрямом виступає реалізм.
Літературні балади фольклорно-міфологічної групи, яка виокремилася у руслі фольклорної течії українського романтизму, базувалися на дуалізмі українців, що виявився у підсвідомій впевненості в існуванні чогось абсолютного, в Божій присутності і водночас у природовірстві своєрідному розчиненні душі у світі природи, гіпертрофованому уособленні її явищ, вшануванні дерев, рослин, птахів, тварин. Єдність людини і довколишнього світу, злитість логічного мислення зі сферою емоційною приводили до розуміння світу, як живого. У літературних баладах першого циклу, що об’єднує твори про кохання, в яких наявні метаморфози та чарування, особливо відчутний відголос слов’янської міфології та фольклору, хоча, звичайно, вони увібрали й елементи суб’єктивно-авторської свідомості, силу та енергію поетичного слова. Звернувшись до міфологічно-фольклорних мотивів та образів-символів, поети надали їм оригінальності та неповторності у типових баладах Брат з сестрою” М.Костомарова, Лілея”, Тополя”, Коло гаю в чистім полі”, Чого ти ходиш на могилу?” Т.Шевченка, Рожа”, Шипітські берези” Ю.Федьковича, Тополя” С.Руданського, Калина” Лесі Українки, яким притаманний сильний ліричний струмінь, що досягається ідейно-емоційним осмисленням життя, добором сюжетно-предметних деталей, експресивністю засобів поетичної оповіді. Трансформації людини у природний об’єкт, образи-символи міфологізованих дерев мають спільний генетичний корінь, що криється у давніх анімістичних уявленнях дохристиянської епохи. Символічні образи дівчини-тополі, -лілеї, -рожі, -верби, -калини, -пташки завжди наповнювалися драматичним чи трагічним змістом, що зумовлювалося жанровою специфікою. Баладна метаморфоза, на відміну від казкової, завжди мала незворотний заключний характер, тобто трактувалась як останній засіб самозбереження і наступала у момент фізичної смерті героїні. Мотив перевтілення у баладах часто поєднувався з мотивом віри у чудодійну силу чарів та магічних дій, з допомогою яких героїня намагалася досягти бажаного результату.
Складне та багатопланове явище двовір’я українців своєрідно позначилося і на демонологічних баладах ХІХ ст., в основі сюжетів яких частково відбилася віра у культ предків та нижчих” демонів. Характерно, що зооморфні образи русалок, чортів, зміїв в українських баладах не викликають відчуття пригніченості чи страху, позбавлені містичних рис німецької жахливої” балади, хоч і вважаються фатально небезпечними для людини. Смерть героя найчастіше подавалася евфемістично, що зумовлювалося впливом фольклору та української ментальності. У творах західноукраїнських письменників (Керманич” І.Франка, Черемська цариця”, Сокільська княгиня”, Римська княгиня” Ю.Федьковича) водяні царівни, які прагнули кохання бідного легеня, спокушали його своєю красою і заводили до підводного палацу. Фольклорна опозиція бідний-багатий” частково піддавалася руйнації і засвідчувала, що українська національна самосвідомість формувалася на демократичних засадах. У баладах східноукраїнських поетів подавалася теж фатальна, але дещо видозмінена розв’язка: русалки заманювали свого обранця у воду, де залоскочували до смерті (Русалки” М.Маркевича, Лоскотарки” Я.Щоголева). Якщо образ русалки, який акумулював у собі земну і потойбічну красу, у класичних романтичних баладах мав фольклорно-міфологічне походження, то у творах Т.Шевченка та поетів другої половини ХІХ ст. він набув соціального підтексту, а грань між міфологічними істотами і людьми стала цілком умовною: русалки це нехрещені дівчатка, які несуть покуту за гріх матері, або закохані дівчата-втоплениці, які покінчили життя самогубством (Русалка”, Утоплена” Т.Шевченка, Лоскотарочка” Я.Щоголева, Керманич” І.Франка).
Поглиблений психологізм, соціальна мотивація, інтенсивний ліричний струмінь, новизна художніх рішень характерні ознаки фольклорно-міфологічних балад Т.Шевченка. Фантастика відіграє у них допоміжну роль, служить для розкриття трагізму реального становища. У кожній з балад автор знаходить найбільш адекватну художню форму, щоб виявити істинні духовні цінності характерів своїх героїнь. Так, у Лілеї” він обирає форму монологу-розмірковуван­ня, за допомогою якого всебічно розкриває образ дівчини-квітки; у баладах Тополя” та Чого ти ходиш на могилу?” висвітлити складний психологічний стан героїнь допомогла форма внутрішнього монологу; до епічної ліризованої розповіді вдається поет у творах Коло гаю в чистім полі” та Утоплена”. Характерно, що у ранніх баладах Т.Шевченка пейзаж, виконуючи роль експозиції, виступав ситуаційно-психологічною паралеллю до подій у людському житті, тоді як у пізніших творах поет використав лише ідейно-навантажену пейзажну деталь.
Фантастичність і таємничість, перенесення подій у площину трансцендентної реальності, світосприйняття подій крізь призму серця”, а не розуму, сакралізований часопростір (дія відбувається поблизу водойми чи кладовища вночі або на порубіжжі ночі та дня) характерні ознаки фольклорно-міфологічних балад ХІХ ст.
Всупереч жанровим каноном у фольклорно-гумористичному плані, з домішкою бурлеску розробляють сюжети П.Гулак-Артемовський (Твардовський”), К.Думитрашко (Змій”), Я.Щоголев (Ніч на Івана Купала”). Народні уявлення про демонів чоловічої статі у поєднанні з авторським домислом створили баладну атмосферу виключності та незвичайності.
У дослідженні вперше, всупереч усталено-традиційним твердженням літературознавців, виділено нумінозні балади, в яких йшлося про зв’язок людини з потойбічним світом. Головними персонажами таких творів виступали упирі або мерці, які забирали у підземний світ своїх наречених. Нумінозні балади засвоювалися” в українській літературі двома шляхами: джерелом для їхніх сюжетів був фольклор, вірування та перекази, що становили основу світоглядних уявлень народу, у поєднанні з авторськими фантазіями (Поцілунок”, Великодна ніч” М.Костомарова, Сон-трава”, Вороні коні” М.Маркевича, Вечорниці” С.Руданського), але більшість таких творів з’явилися під впливом Ленори” Г.-А.Бюргера. Першим і досить точним перекладом німецького оригіналу була балада П.Білецького-Носенка Ївга”, якій, на жаль, бракувало художньої вивершеності. Переспівом переспіву” стала Маруся” Л.Боровиковського, оскільки за основу у ній взято баладу В.Жуковського Світлана”. Ленорні” балади адаптувалися у нових умовах, набували специфічно національного колориту, наділялися історичними часопросторовими прив’язками сюжету, як-от твори С.Руданського Безнадія” та Мертвець” Ю.Федьковича.
У розмаїтті побутових баладних творів виділено три цикли:
а) родинно-побутові, у яких центральною постає проблема людина і сім’я;
б) соціально-побутові, де розробляється проблема людина і суспільство;
в) баладні твори особистісно-психологічного характеру, у яких драматично-трагедійне світосприйняття ґрунтується на разючій невідповідності обставин, у яких живе герой, його інтересам, почуттям, прагненням.
Баладам, драматичний конфлікт яких побудований на незгоді в родині, властива поляризація героїв та характерних їм рис: деспотизм свекрухи протиставляється безправ’ю молодої невістки (Явір, тополя й береза” М.Костомаро­ва, Тополя” С.Руданського, Свекруха” Ю.Федьковича); підступність тещі, зрадливість жінки контрастують з добротою і порядністю чоловіка (Отруї” М.Кос­томарова). Драматичний конфлікт, розгортаючись на єдності двох протилежних начал народному розумінні сімейного щастя та потворності внутрішнього єства окремих представників родинного кола, завершується трагічною розв’язкою. Своєрідністю художньої палітри родинно-побутових балад було використання образів-символів, що у своєму семантичному полі концентрували близькі та віддалені асоціації: у понуру березу перетворилася свекруха, а її син та невістка стали явором та тополею (Явір, тополя й береза” М.Костомарова), вербою стала сестра з однойменної балади С.Руданського, авторськими інноваціями видаються метаморфози у баладі С.Руданського Купці”, в якій старший брат перевтілився у кущ терну, молодший у кажана, а їхня сестра у пірникозу”. Протиріччя соціального характеру поглиблюються у баладах Отцегубці” П.Білецького-Носенка, Розбійник” С.Руданського, Покотиполе” А.Метлинського, у яких причиною трагічної розв’язки стають чорні прояви характеру героїв (жадоба до грошей, заздрість).
У художньому осмисленні психології героя автори балад виходять із ідейно-естетичних засад фольклору та літературного напрямку, народної моралі та етики, обстоюють гуманність, взаємоповагу і взаєморозуміння у сімейних стосунках. У більшості творів моралізаторська частина відсутня, а повчання міститься у підтексті. Проникнення у внутрішній світ, психологію кожного з членів родини, мотив вічного кола зла”, позаісторичний час, поєднання фантастичності і побутовості, сприйняття дійсності крізь призму емоцій, а не розуму, гармонію з природнім світом прикметні ознаки родинно-побутових балад.
Значну роль у формуванні національних особливостей жанру відіграли соціально-побутові балади, у яких поєдналися реалії об’єктивного світу з відображенням внутрішнього стану героя. Концепція трагічного у поетів-романтиків, реалізуючись у зверненні до проблем національної деградації, мовної анемії, мала фатальне звучання. Мотив відчуженості від об’єктивної реальності, неприйняття дійсності поєднується з мотивом дихотомії двох світів та роздвоєності світу романтичного героя, якому, з одного боку, характерна внутрішня” свобода духу, а з другого зовнішня” несвобода (Смерть бандуриста” А.Метлинського, Співець”, Співець Митуса” М.Костомарова). Загальна домінанта романтичних суспільно-побутових балад переосмислюється поетами другої половини XIX ст., у творах яких з’явився мотив саможертовності в ім’я загальнолюдських інтересів. У творах, які відгукувалися на потреби часу, репрезентована широка панорама життя різних верств населення України чумаків, рекрутів, селян, дітей, інтелігентів. Зріс елемент творчої свободи поета, удосконалилися композиція, техніка віршування та поетика балади, що стала соціальним жанром, потужним імпульсом розвитку нашої літератури у національному річищі. Утверджуючись на реалістичних позиціях, балада поступово втрачала фантастичність, відходила від традиційно-розбурханого романтичного пейзажу, на зміну якому прийшов спокійний малюнок природи, що контрастував з подіями людського життя. Соціологізація факту, громадянська насиченість змісту, якісна зміна виражальних засобів художнього письма основні ознаки соціально-побутових балад XIX ст.
Традиційні рамки балади відчутно розширилися: до оповідання тяжіють Галаган” І.Франка, Зірчині чари” Дніпрової Чайки, до притчі Скаменілий багач” та Скаменіла багачка” С.Воробкевича, до віршів-портретів Трудівниця” П.Грабовсько­го та В’язень” Лесі Українки.
Рамки типової балади ще відчутніше розростаються у творах особистісно-психологічного характеру, що виразно наближаються до ліричних віршів. Авторська увага у них сконцентрована не стільки на подієвому сюжеті (часом він навіть відсутній), скільки на внутрішніх почуттях та переживаннях героя, які знаходять адекватну форму вираження у монологізованій мові, фольклорних ремінісценціях образів-символів, сумовито-схвильованій інтонації. Баладні твори особистісно-психологічного характеру розкрили типові душевні стани героїв, у них виявився неповторно-індивідуальний характер переживання суто особистісного я” ліричного героя, який часто зближувався або ідентифікувався з авторською позицією розуміння та сприйняття світу. У таких особистісно-психологічних модифікаціях виведено форми побутування психіки особистості у багатогранних зв’язках з соціальними, родинними, морально-етичними чинниками національного життя. Поняття психологізм” наповнилося конкретно-життєвим змістом, а образи сягнули високого ступеня узагальнення, що своєрідно контамінувалися з виявом авторської суб’єктивності. У творах циклу почали переважати мотиви відчуженості від реального світу і людей, рівності перед смертю, сирітства, несумісності особистого щастя і служіння великій ідеї оновлення суспільства.
Відхід від канонічних норм жанру, ліризація, посилення психологізації, відсутність чітко окресленого сюжету і фантастичності, заґрунтованість на емоційній відкритості ліричних героїв такі основні ознаки міжжанрових різновидів особистісно-психологічних балад.
Художньо досліджуючи людину як особистість історичну, поети-романтики прагнули осягнути її внутрішній світ у зв’язку з історією всього народу. Керуючись бажанням служити відродженню колишньої слави України, врятувати народ від безпам’ятства, вони моделювали події далекого минулого, проектуючи їх у сучасність. Втіленням найбільш типових національних рис виступав волелюбний козак чи гетьман-звитяжець, опоетизований у дусі народних та літературно-романтичних традицій і водночас наділений ознаками індивідуально-авторського світорозуміння. Характерно, що українські балади про добу козаччини не мають відповідників у інших літературах, вони сповнені народним світосприйняттям подій, національною філософією буття. Реінтерпретація історичних постатей у них зорієнтована на менталітет українця, емоційного, вразливого, волелюбного і схильного до гоноровитості.
Гранично узагальнені в історичних баладах традиційні образи та події минулого, які набувають міфологічно-історичного характеру; історизм переростає у авторську медитацію, філософічність. М.Костомаров, Л.Боровиковський, А.Метлинський, Т. Шевченко, звертаючись до славних сторінок минулого України, культивували мистецьку транспозицію достойне минуле жалюгідне сучасне”, стягували в єдиний вузол проблеми давні та сьогочасні. Отже, минуле модернізувалось, в уста героїв вкладалися слова, що несли сучасний зміст, активна діяльність пращурів ставала антиподом знеособленості та безвольності нащадків. Образи Б.Хмельницького, С.Палія, С.Наливайка, М.Перебийноса наділені такими найважливішими рисами, як величність і мужність, суспільна свідомість, розуміння власної місії у долі народу.
До теми опришківства зверталися західноукраїнські письменники І.Вагилевич (Мадей”) та Ю.Федькович (Довбуш”); події російсько-французької війни покладено в основу сюжетів Малоросійської балади” О.Шпигоцького та твору А.Метлинського Пожар Москви”; князівська доба художньо змодельована у баладних творах М.Костомарова (Ластівка”) та М.Устияновича (Ужас на Русі при зближенні монголів в л[іті] 1224”), І.Франка (Данина, Святослав”, Князь Олег”, Аскольд і Дір під Царгородом”).
Не під усталеним кутом зору розробляли історичну тематику поети пошевченківського періоду, які, звертаючись до найбільш знаменних подій з історії чужих країн, намагалися осягнути сучасне становище України, визначити перспективи її суспільного життя. Смерть героя в історичних баладах другої половини XIX ст. не трактувалась песимістично і фатально, мотив боротьби проти тиранії осмислювався згідно філософсько-авторської концепції, що підтверджувалося свідомо дібраними і трактованими історичними фактами з минулого далеких країн.
Найбільш характерними ознаками історичних балад стали гіперболізація рис позитивного героя, злиття лірики і героїки, посилення епічного елемента, зникнення таємничості та фантастичності, ретроспективність та філософічність.
Розмежування баладних циклів та груп неможливо звести до непорушно визначеної схеми, оскільки сюжети часто будувалися на контамінації кількох мотивів, та й автори не гальмувалися жанровими канонами, розмивали” межі жанру, видозмінюючи його специфічні ознаки. Належність твору до певної групи і циклу не має характеру жорсткої детермінації, деякі неоднострунні” твори, як, наприклад, Брат з сестрою” М.Костомарова, з певною долею умовності можна віднести як до історичної, так і до фольклорно-міфологічної групи, для балади Т.Шевченка У тієї Катерини” навіть розроблена багаторівнева класифікація видається прокрустовим ложем”, бо в ній автор вдався до злиття мотивів тройзілля, кохання, вищої цінності козацького побратимства та вірності над іншими проявами людського життя.
Однак для переважної більшості творів розроблена класифікація, згідно якої здійснено й систематизацію баладного матеріалу XIX ст., видається цілком виправданою і прийнятною, бо враховує не тільки комплекс стійких ознак, характерних для жанру, а і його національну специфіку, узгоджується з літературним процесом досліджуваної епохи, відбиває хронологічний аспект та полі­функціональність жанру. Усвідомлюючи, що, взятий окремо, кожен з цих підходів має свої вади і переваги, ми синтезували їх з метою найбільш повного висвітлення еволюції літературної балади XIX ст.
Жанр балади відбивав основні тенденції розвитку літературного процесу, самобутньо представляв різні аспекти історичного, родинно-побутового, соціального буття народу, відобразив специфічно-національні риси менталітету українців, сприяв утвердженню загальнолюдських ідеалів, порушував вічні” проблеми: злочин і кара, життя і смерть, добро і зло. Можливо, окремим авторам балад не вдалося сягнути найвищого рівня соціальних чи художньо-естетичних узагальнень, але українські поети, всупереч політичній негоді, відстоювали право українців на власну мову, культуру, протистояли процесові притуплення історичної пам’яті, будили лицарський дух і національну самосвідомість співвітчизників.

ПОСИЛАННЯ НА ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Коцюбинська М. Специфіка балади українських романтиків // Матеріали до вивчення історії української літератури: У 5-ти т. Т.2: Література першої половини ХІХ ст. К.: Радянська школа, 1961. С.278.
2. Коцюбинська М. Поетика Шевченка і український романтизм: Зб. пр. 6-ї наук. Шевченківської конференції. К.: Вид-во АН УРСР, 1958. С.123.
3. Драгоманов М. Розвідки про українську народну словесність і письменство. Львів, 1899.− Т.1. С.67.
4. Панів А. В шуканнях жанру. „Героїчні балади” Л.Первомайського // За марксо-ленінську критику. 1933. −№1. С.52-72.
5. Первомайський Л. З глибини. Балади народів світу. К.: Держ. вид-во художньої літератури, 1956. С.8.
6. Дей О.І. Українська народна балада К.: Наукова думка, 1986. С.13.
7. УЛЕ / Дзеверін І.О. і ін.: У 5-ти т. Т.1: А-Г. К.: Голов. ред. УРЕ ім. М.Бажана, 1988. С.117.
8. Короткий словник літературознавчих термінів / Лесин В.М., Пулинець О.С. К.: Радянська школа, 1965. С.38.
9. Літературознавчий словник-довідник / Гром’як Р., Ковалів Ю., Погребен-ник Ф., Теремко В. К.: Академія, 1997. С.77.
10. Юриняк А. Літературні жанри малої форми. К.: Смолоскип, 1996. С.47.
11. Костюк Г.М. Українська балада 20-80-х рр. ХХ ст. (еволюція жанру): Автореф. дис... канд. філолог. наук: 10.01.01 Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича. К., 1993. С.19.
12. Шаховський С. Літературні роди й види. К., 1963.− С.47.
13. Гете Й.-В. Разбор и объяснение. 1821 // Золотая арфа: Антология баллады.
М.: Высшая школа, 1989. С.554.
14. Балади / Крижанівський С.А.. К.: Дніпро, 1981. С.60.
15. Нудьга Г. Розвиток жанру балади в українській поезії // Українська балада: Антологія. К.: Радянський письменник, 1964. С.25.
16. Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості. Повне зібр. творів: В 50 т.- Т.31: Літературно-критичні праці (1897-1899). К.: Наукова думка, 1980. С.67 (Далі посилатимемось на це видання, вказуючи том і сторінку).
17. Страшнов С. Молодеет и лад баллад. М.: Современник, 1991. С.58.
18. Нудьга Г.А. Українська балада (З теорії та історії жанру). К.: Дніпро, 1970. С.19.
19. Історія релігії в Україні / Колодний А.М. та Яроцький П.Л. К.: Знання, 1999. С.54.
20. Яценко М. М.І. Костомаров фольклорист і літературознавець // Костомаров М. Слов’янська міфологія. К.: Либідь, 1994. С.21.
21. Українські поети-романтики: Поетичні твори / Гончарук М.Л. К.: Наукова думка, 1987. С.208 (Далі посилатимемось на це видання, вказуючи порядковий номер і сторінку).
22. Потебня А. Слово и миф. М.: Правда, 1989. С.55.
23. Хропко П. Нетлінні барви української романтичної поезії // І прадіди в струнах бандури живуть: Українська романтична поезія першої половини ХІХ століття. К.: Веселка, 1991. С.9.
24. Українська Муза: Поетична антологія (історична хрестоматія).Од початку до наших днів/ Коваленко О. К.: Обереги, 1993. - Випуск 7. −С.694 (Далі посилатимемось на це видання, вказуючи порядковий номер, випуск і сторінку).
25. Пустова Ф. Жанрове багатство Кобзаря”: Зб. пр. 17 наук. Шевченківської конференції. К.: Наукова думка, 1970. С.106.
26. Шевченко Т.Г. Повне зібр. тв.: У 12-ти т. - Т.1. - К.: Наукова думка, 1989. С.271 (Далі посилатимемось на це видання, вказуючи том і сторінку).
27. Кравченко В. Балади Тараса Шевченка. Запоріжжя: ЗДУ, 1999. С.36.
28. Єнсен А. Тарас Шевченко. Життя українського поета // Світова велич Шевченка. Зб. матеріалів про творчість Т.Г.Шевченка: У 3-х т. К., 1964. −Т.3. С.434.
29. Колесса Ф. Фольклористичні праці. К.: Наукова думка, 1970. С.219.
30. Потебня А. Объяснения малорусских и сродных народных песен. − Варшава: В тип. Земкевича М. и Нолковского В. Краковское предместье, № 415 (15), 1883. −Т.1. С.49.
31. Костомаров М.І. Об историческом значении русской народной поэзии // Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. К.: Либідь, 1994.−С.80.
32. Франко І. „Тополя” Т.Шевченка:У 20-ти т. −Т.17: Літературно-критичні статті. К.: Держ. літ. видав. УРСР,1955. С.78.
33. Українська народна поетична творчість: Хрестоматія / Поліщук Ф.М. К.: Радянська школа, 1968. С.53.
34. Федькович Ю. Твори: У 2-х т. Т.1. К.: Дніпро, 1984.− С.145.
35. Боженко М. Балади Т.Г.Шевченка і вивчення їх у школі. К.: Радянська школа, 1968. С.48.
36. Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. К.: Либідь, 1991. С.123.
37. Москаленко М. Фольклорний алфавіт давньоруського космосу // Золотослав. К.: Дніпро, 1988. С.117.
38. Балади кохання та дошлюбні взаємини / Дей О.І. К.: Наукова думка, 1987. С.63.
39. Руданський С. Співомовки, переклади та переспіви. К.: Наукова думка, 1985. С.417.
40. Яценко М.Т. Українська романтична поезія 20-60-х рр. ХІХ ст. // Українські поети-романтики: Поетичні твори / Гончарук М.Л. К.: Наукова думка, 1987. С.14-15.
41. Украинские мелодии. Соч. Ник. Маркевича. М., 1831. С.ІV.
42. Боровиковський Левко. Повне зібр. творів. К.: Наукова думка, 1967. С.208.
43. Уманская М.М. Лермонтов и романтизм его времени. Ярославль, 1971. С.194.
44. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. К.: Обереги, 1994. С.64.
45. Геник-Березовська З. Шевченко і європейський романтизм // Радянське літературознавство. 1965. №3. С.34.
46. Померанцева Э.В. Мифологические персонажи в русском фольклоре. М.: Наука, 1975. С.80-81.
47. Шевченківський словник / Айзеншток І.Я., Афанасьєв В.А., Бажан М.П.і ін.: У 2-х т. К.: Гол. ред. УРЕ, 1976-1977. Т.2. С.187.
48. Записки о Южной Руси / Издал П.Кулиш. Т.1. С.Петербург, 1856.− С.12.
49. Українська балада: Антологія / Нудьга Г.А. К.: Радянський письменник, 1964. С.244.
50. Історія української літератури ХХ століття / Дончик В.Г. Кн 1. К.: Либідь, 1993. С.29.
51. Гнатюк В. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. К.: Либідь, 1991. С.387.
52. Милорадович В. Замітки про малоруську демонологію //Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. К.: Либідь, 1991. С.387.
53. Рославский-Петровский А. Петр Петрович Артемовский-Гулак (некролог). Харьков, 1866. С. 9.
54. Гончар О.І. Українська література передшевченківського періоду і фольклор. К.: Наукова думка, 1982. С. 98.
55. Грушко Е., Медведев Ю. Словарь славянской мифологии. Нижний Новгород: Русский купец, Братья славяне, 1995. С. 119.
56. Щоголев Я. Поезії. К.: Радянський письменник, 1959. С.241.
57. Гоголь М. Собр. соч.: У 8 т. Т.1. М.: Худ. лит., 1984. − С.100.
58. Дмитренко М. Народні повір’я. К.: Народознавство, 1994. С.32.
59. Зяблюк Н. Мак у віруваннях, обрядах і звичаях українців // Рідна школа. 1999. № 6. С. 41.
60. Данилов В. Символика птиц и растений в украинских похоронных причитаниях // Киевская старина. −1906. № 11-12. С.662.
61. Иванов П.И. Из области малорусских народных легенд. Этнографическое обозрение. 1898. № 3: кн. XXXIII. С.104.
62. Воздушный корабль: Литературные баллады /Мурик А.Г., Парина А.В. М.: Правда, 1986. С.27.
63. История русской литературы: В 4 т. / Купреянова Е.Н. Т. 2. Л.: Наука, 1981. С. 122.
64. Деркач Б.А. П.П. Білецький-Носенко: Життя і творчість. К.: Наукова думка, 1988. С.148.
65. Білецький-Носенко П.П. Гостинець землякам: Казки сліпого бандуриста, чи співи об різних речах. К., 1872. С.124.
66. Ткачук М.П. Стиль балад Левка Боровиковського. Збараж: Пегас, 1991. С.9.
67. Керлот Х.Е. Словарь символов. М:REEL-book, 1994. С.115.
68. Цеков Ю.І. Степан Руданський. К.: Дніпро, 1983. С.73.
69. Бондар М.П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К.: Наукова думка, 1986. С.213.
70. Юркевич П. Вибране. К.: Абрис, 1993. С.210-211.
71. Мишанич С.В. Усні народні оповідання. К.: Наукова думка, 1986. С.326.
72. Иезуитова Р.В. Баллада