ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ТА ЕМІГРАЦІЙНА ПРОЗА 20–30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ: СТИЛЬОВІ ТА ІДЕЙНІ ПАРАДИГМИ : ЗАПАДНОУКРАИНСКАЯ И ЭМИГРАЦИОННАЯ ПРОЗА 20-30-х годов ХХ ВЕКА: стилевые и идейные ПАРАДИГМЫ



  • Название:
  • ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ТА ЕМІГРАЦІЙНА ПРОЗА 20–30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ: СТИЛЬОВІ ТА ІДЕЙНІ ПАРАДИГМИ
  • Альтернативное название:
  • ЗАПАДНОУКРАИНСКАЯ И ЭМИГРАЦИОННАЯ ПРОЗА 20-30-х годов ХХ ВЕКА: стилевые и идейные ПАРАДИГМЫ
  • Кол-во страниц:
  • 421
  • ВУЗ:
  • ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
  • Год защиты:
  • 2009
  • Краткое описание:
  • МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
    ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
    ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА




    На правах рукопису


    МАФТИН Наталія Василівна


    УДК 821. 161. 2 : 823 : 82.02-0.54.72


    ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ТА ЕМІГРАЦІЙНА ПРОЗА 2030-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ: СТИЛЬОВІ ТА ІДЕЙНІ ПАРАДИГМИ



    10.01.01 українська література



    Дисертація
    на здобуття наукового ступеня
    доктора філологічних наук


    Науковий консультант
    доктор філологічних наук,
    професор Хороб С. І.









    Івано-Франківськ 2009










    ЗМІСТ




    ВСТУП

    РОЗДІЛ І. Стиль як пошук ідентичностей.
    1.1. Антропософський, онтологічний і філогенетичний аспекти поняття «стиль»
    1.2. Духовна енергетика української літературної реконкісти й динаміка стильових парадигм.
    1.3. На перехресті естетики й ідеології

    РОЗДІЛ ІІ. Новий художній простір і активізація стильових форм
    2.1. Стильовий синкретизм та взаємопроникнення жанрів у прозі 20-х рр
    2.2. Жанрово-стильова парадигма експресіонізму західноукраїнської прози міжвоєнного двадцятиліття .
    2.3. Міфопоетика як засіб експресивності стилю..

    РОЗДІЛ ІІІ. Філософія чину в проекціях «авторитетного» стилю
    3.1. Концепція персонажу в прозі «активного романтизму» (Ф. Дудко «Отаман Крук», Ю. Липа «Рубан», Л. Мосендз «Людина покірна»)
    3.2. Українська людина на перехрестях історії: проза Уласа Самчука («Волинь», «Кулак», «Марія», зб. новел «Віднайдений рай»)
    3.3. Пошуки національної ідентичності у прозі Галини Журби..
    3.4. Стильова домінанта прози Наталени Королевої.

    РОЗДІЛ ІV. Історіософський контекст художнього мислення у західно­українській та еміграційній прозі міжвоєнного двадцятиліття..
    4.1. Метанаративи історичної белетристики.
    4.2. Необарокові відлуння в історіософських концепціях Ю. Липи («Козаки в Московії») .
    4.3. «Трагічний європеїзм» прози Ю. Косача («Рубікон Хмель­ниць­кого»)..
    РОЗДІЛ V. Новаторство наративних та конструктивних форм прози 30-х років
    5.1. Між «ідеєю» та «формою».......
    5.2. Експерименти на терені жанру : стиль у вимірах новелістичної архітектоніки
    5.3. Традиції та новаторство як координати формування індиві­ду­ального стилю: проза І. Керницького та В. Ткачука
    5.4. Код статі й гендерна утопія в силовому полі стилю ..
    5.5. Стильові особливості прози Б.-І. Антонича

    ВИСНОВКИ
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ









    ВСТУП



    Горизонти дослідження української літературної спадщини містять значимі з постколоніальної перспективи можливості «повернення знехтуваної реальності» (Р. Нич). Саме такою «знехтуваною реальністю» у вимірах тоталітарного режиму СРСР постає цілий масив західноукраїнської та еміграційної прози 2030-х років ХХ ст. , ще й досі не повернутий у цілісному й неспотвореному акцентами колоніального дискурсу вигляді в український культурно-історичний простір. Разом із тим цей досвід віднайдення власної та європейської самості видається на сьогодні особливо актуальним як феномен «неубієнної літератури» (В. Панченко), один із важливих кроків у пошукові «свого голосу й ідентичності» (Ф. Фанон).
    Літературний процес міжвоєнного двадцятиліття ХХ ст., що творився й на західноукраїнських теренах та в еміграції, прикметний інтенсивністю розвитку і розмаїттям ідейно-художніх моделей творчих практик, суголосних пошукам східноукраїнських письменників, виникненням й утвердженням нових світоглядних орієнтирів. Однак чільні стильові та ідейні парадигми західноукраїнської та еміграційної прози цього періоду засвідчують формування ідейно-естетичної цілісності, ядром якої стало автентичне, неспотворене колоніалізмом «історично-здійснюване тут-буття народу» (М. Гайдеггер). Творча практика прозаїків, об’єднаних довкола націоналістичної та католицької світоглядної платформ, вияскравила національну іманентність художньої свідомості та її органічний зв’язок із окцидентальним світосприйняттям, детермінованим християнськими цінностями й традиціями. Ці чільні світоглядні домінанти виявилися на рівні стильових формацій як концепції світу й людини, вони стимулювали пошуки національно-органічного стилю, особливо гостро актуалізуючи проблему ідентичності особистісної, гендерної, ідентичності європейської чи прорадянської («зачаровані на Схід»), що так чи інакше осмислювалась під знаком імперативу ідентичності національної.
    Західноукраїнська та еміграційна проза 2030-х рр. своїми ідейними векторами резонансна політичній константі доби національний імператив стає «концептуальним знаменником усіх аксіологічно-імперативних тезаурусних моментів» (П. Іванишин). Проголошена Д. Донцовим доктрина державницької літератури визначає й процес активізації стильових формацій пошуків «grand styl’ю» (Д. Донцов).
    Тому проза, творена в Галичині та еміграційних центрах у період міжвоєнного двадцятиліття, позначена особливою місійністю вона акумулювала й водночас живила націєкреативні й державотворчі устремління, формувала сакральне поле національної іманентності, шляхом утвердження важливих національних екзистенціалів свободи й України несла ідею самостійного політичної буття і власної державності.
    Імперативом цієї літератури, отже, стала місія текстуального опору неоімперському поглинанню cправжня духовна реконкіста, що фор­мувала горизонт надій на державність України, творила «модель взірцевої поведінки» (С. Андрусів) для плекання патріотичних устремлінь та активного чину молоді. Її ідейна та художньо-образна структури були спрямовані на збереження «загроженого буття національної присутності» (П. Іванишин) шляхом упорядкування травматичних для нації подій національно-екзистенційним переддосвідом, що виявлялось на рівні мистецьких стратегій як гармонізація хаосу та реконструкція українського космосу в літературному бутті. Саме завдяки такій інтенційності західноукраїнська та еміграційна проза 2030-х рр. ХХ ст. у всьому розмаїтті тематично-проблемного та художньо-стильового спектрів становить феномен гіпертексту, твореного в полі дії єдиного мораль­ного імперативу «буття «на сторожі». У свою чергу, цей текст є органічною складовою загальноукраїнського цілісного літера­тур­ного процесу, адже «і своїми інтенціями-намірами промовляти до світу від імені всієї України, і своєю проблематикою та автурою західноукраїнська література 1930‑х рр. ХХ ст. була загальнонаціо­нальною літературою [6, с.11]». Цей єдиний текст творять речі різної мистецької вартості від вершинного в нашій літературі «рома­ну болю» О.Турянського, високохудожньої прози «пражан» (Л. Мо­сендза, Ю. Липи), європеїзованих романів та повістей Ната­лени Королевої, монументально-чорно­земної «Волині» та трагічно-агіографічної «Марії» молодого Уласа Самчука, сміливих експериментаторських пошуків на терені жанру новели В. Софроніва-Левицького та Ірини Вільде до творів, менш яскравих у плані художньому, однак значимих як незамінна ланка в єдиному процесі потужного духовного протистояння новоімпер­ській політиці радянської влади на Україні, шовіністичним акціям пілсудчиків і більшовицькому етноцидові.
    Діаграма розвитку захід­но­української й еміграційної прози міжвоєнного двадцяти­ліття в її проблемно-тематичній та жанрово-стильових ампліту­дах засвід­чує виразну тенденцію до реалізації завдань, які стояли перед усім українським письменством. Адже літературний процес на захід­но­українських землях характеризувався тими ж закономір­ностями, що й розвиток літератури на великій Україні: у 19221928 ро­ках український літературний ренесанс розгортався по обидва боки Збруча всі проблеми, що піднімалися на сторін­ках київських чи харківських видань, знаходили відгук у Львові та еміграційних центрах у Празі й Варшаві, набуваючи тут, завдяки Д. Донцову та Є. Маланюку, виразнішої національної інтерпретації. Дискутувались проблеми кризи української літератури, а відтак шляхів, якими вона повинна надалі розвиватись; у центрі уваги були проблема позитивного героя та проблема художності й ідейної заан­га­жованості. Коли ж у радянській Україні запало «страшне провалля тридцятих» (Ю. Шерех), а з усього розмаїття творчих стилів і мето­дів українського ренесансу, що став «розстріляним відродженням», залишився тільки соцреалізм, західноукраїнська та еміграційна література взяла на себе життєво важливу для всієї нації функцію «духовного збереження» (Г.-Ґ. Ґадамер).
    Західноукраїнська та еміграційна проза 2030-х років ХХ ст. засвідчила єдність стильових пошуків усієї української літератури, вияскравила чільні закономірності становлення «органічно-національного стилю [432, с.176; 168 ; 185]», без розуміння якого осягнення повноти національного літературного розвитку неможливе.
    Наукове вивчення літературного дискурсу 2030-х років значно доповнює картину естетично-художніх пошуків, які сьогодні представлені переважно однобічно контекстом української радянської прози. Отже, актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю відтворення українського літературного процесу 2030-х рр. ХХ ст. в усій його складності й повноті. Адже західноукраїнська та еміграційна проза цього періоду лише починає привертати увагу літературознавців.
    Найповнішими за охопленістю постатей і напрямів залишаються дослідження Р. Олійника-Рахманного [298] та М. Ільницького [138]. Якщо монографія Р. Олійника-Рахманного має інформативний характер, більшою мірою наголошуючи на ідеології, то в праці М. Ільницького [138] акценти на художньо-естетичних домінантах основних напрямків літературного процесу міжвоєнного двадцятиліття.
    «Модус національної ідентичності» західноукраїнської прози й поезії міжвоєнного двадцятиліття визначив координати вагомого дослідження С.Андрусів [6]. Однак здійснений дослідницею аналіз «львівського тексту 30‑х» крізь призму «витворювання і розпросторення ідеології, телеології та риторики національної самототожності» на всі його «семантичні структури» також не охопив увесь масив цієї прози у розмаїтті її стильових та ідейно-тематичних виявів, поставивши в центр студії три тематичні блоки: історичну белетристику, прозу на сільську тематику та жіночу прозу.
    В поле дослідницької уваги О. Веретюк [59] західноукраїнська проза потрапляє ще більш вибірково крізь призму українсько-польських літератур­них контактів. Літературно-мистецькій ситуації в Галичині 2030-х рр. ХХ ст. і проблемі пошуків альтернативних стильових напрямів присвячено розділ монографії А. Білої [40], однак увага дослідниці зосереджена на поезії. Цікавою і вагомою студією, що вияскравлює естетичні та етичні аспекти мистецької творчості й суспільно-політичний контекст літературно-мистецького життя міжвоєнної Галичини, стала монографія М. Комариці, присвячена системному дослідженню літературного феномену «католицької критики» [172]. Літера­турна дискусія, що точилася в 30-ті серед галицького письменства щодо примату «змісту» чи «форми» та геокультурних орієнтацій української літератури, лягла в основу розділу монографії Я. Поліщука [321]. Творчі здобутки окремих західноукраїнських та еміграційних авторів міжвоєнного двадцятиліття стали об’єктом наукових студій Т. Салиги [342; 343; 344; 345; 346; 347], М. Ільницького [139; 140; 141; 142], І. Набитовича [284; 285], Л. Стефановської [374], С. Романова [333], В. Лебедівни [203].
    Однак прозова спадщина багатьох письменників міжвоєнного двадця­тиліття, що творили в Галичині та еміграційних центрах, все ж і досі залишається поза увагою літературознавців. Окрім того, на часі постала проблема появи дослідження стильових формацій цієї прози, в якому враховувалося б і стильові особливості окремо взятого художнього тексту як мистецького явища, і здійснювалося б синтетичне осмислення чільних закономірностей стильового руху, співвідношення індивідуального авторського стилю й естетичних концепцій доби, стильових тенденцій часу.
    Осмислення стилю як концепції світу й людини передбачає також і врахування впливу світоглядних домінант автора на його стильову парадигму (концепція самототожності письменника, запропонована Г. Сивоконем), адже дасть можливість осмислити феномен індивідуального стилю у зв’язку з чільними стильовими та ідейними парадигмами доби.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
    Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника і здійснювалося в рамках кафедральної комплексної теми «Розвиток західноукраїнського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст.: художні традиції і тенденції» (номер державної реєстрації 0106U002244), а також у рамках комплексного плану науково-дослідної роботи Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, пов’язаної з підготовкою до написання 10томної «Історії української літератури». Тема дисертації затверджена Вченою радою Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (протокол № 6 від 27 січня 2009 р.), скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблем «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 1 від 19 лютого 2009 р.).
    Мета й завдання дисертації системне дослідження стильових та ідейних парадигм західноукраїнської та еміграційної прози міжвоєнного двадцятиліття як цілісного мистецького явища в річищі загальних художньо-естетичних пошуків української прози 2030-х років ХХ ст. Це зумовило першочергове розв’язання таких завдань:
    повернути в контекст літературного процесу міжвоєнного двадцятиліття творчу спадщину західноукраїнських прозаїків та письменників-емігрантів, викреслену тоталітарним режимом, а також прочитати під новим кутом зору твори представників радянофільського напрямку (М. Ірчана, С.Тудора, В. Бобинського);
    обґрунтувати поняття «стиль» у контексті концептуальної єдності «людини й доби»; актуалізувати феномен «текстотворення» і «життєтворення»;
    актуалізувати категорію «органічно-національного стилю» (Ю.Шерех), враховуючи антропологічний, онтологічний і філогенетичний аспекти стилю та взаємодію базового породжувального, базового породженого й індивідуально-авторського його виявів;
    розкрити художні особливості західноукраїнської та еміграційної прози 2030-х рр. ХХ ст. на рівні індивідуальних авторських стилів та стильових напрямів, показати їх значення для формування цілісної картини філософсько-естетичних вимірів української літератури;
    дослідити діалектику стильових пошуків західноукраїнських та емі­гра­ційних прозаїків, її мотивованість чільними ідеологічно-естетичними кон­цепціями;
    простежити зміну пасивно-споглядальної естетичної домінанти на експресивно-виражальну та формування пасіонарної енергетики стилю; в дискурсі концептуальної єдності прози «розстріляного відродження» та західноукраїнської і еміграційної прози міжвоєнного двадцятиліття обґрун­тувати поняття «парадигма реконкісти»;
    з’ясувати специфіку формування концепції нового типу персонажу під впливом «філософії чину» та особливості її реалізації у творчій практиці прозаїків;
    висвітлити естетичний модус художньої історіографії західно­української та еміграційної прози 2030-х рр. ХХ ст., розкрити особливості поетикальної та ідейно-естетичної реалізації історіософських концепцій у виборі стильових стратегій;
    виявити відображений у західноукраїнській та еміграційній прозі 2030-х рр. ХХ ст. тип естетичних відношень, що склалися в міжвоєнному двадцятилітті між мистецтвом і дійсністю у площині геокультурних орієнтацій і оприявнилися в літературній дискусії 30-х;
    дослідити стильове новаторство прози 30-х на рівні ідейно-тема­тичних, жанрово-композиційних та образних систем;
    розкрити роль націоналістичної, християнської та демо-ліберальної письменницьких платформ у «духовному збереженні» (Г.-Г. Ґадамер) та формуванні відкритої культурної моделі 30-х р. ХХ ст.
    Об’єктом дослідження є західноукраїнська та еміграційна проза 20 30-х рр. ХХ ст., представлена романами О.Турянського ( «Поза межами болю»), Ф. Дудка («Отаман Крук»), К. Поліщука («Гуляйпільський «батько»), Ю. Липи («Козаки в Московії»), Ю. Косача («Рубікон Хмельницького»), історичною белетристикою А. Чайковського, Ю. Опільського, В. Островського, Б. Лепкого, К. Гриневичевої, С. Ордівського, повістевим циклом Галини Журби «Зорі світ заповідають» та «Революція йде», романами та новелістикою Наталени Королевої, романами У. Самчука «Волинь», «Кулак», «Марія» та збіркою новел «Віднайдений рай», малою прозою Мирослава Ірчана, Степана Тудора, В. Бобинського, О. Бабія, В. Софроніва-Левицького, Ю. Липи, Л. Мосендза, Ж. Процишина, Р. Єндика, В. Кархута, Івана Черняви, Б. Нижанківського, А. Курдидика, Ірини Вільде, І. Керницького, В. Ткачука, Дарії Віконської, новелами та незавершеним романом Б.-І. Антонича («На другому березі»), автобіографічні матеріали названих митців, літературно-критичні та публі­цистичні виступи, статті, матеріали літературної дискусії 30-х, що вияскрав­люють світоглядні, літературно-естетичні погляди письменників, а також знакові філософські, культурологічні, історико-літературні та теоретико-літера­турні праці І. Франка, М. Євшана, Д. Донцова, Є. Маланюка, В. Бобинського, Б.-І. Антонича, Я. Гординського, Є.-Ю. Пеленського, Г. Костельника, М.Рудницького.
    Предмет дослідження індивідуальні стильові стратегії західно­укра­їнських та еміграційних прозаїків 2030-х рр. у взаємозв’язку з домінантними стильовими та ідейними парадигмами міжвоєнного двадцятиліття, динаміка стильових формацій у вияві пошуків ідентичності та геокультурних орієнтацій.
    Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці провід­них українських і зарубіжних учених з літературознавства (І. Франко, Д. Чижевський, В. Державин, М. Євшан, Ю. Шерех, С. Андрусів, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, П. Іванишин, М. Ільницький, С. Квіт, Т. Мейзерська, В. Моренець, В. Панченко, Я. Поліщук, Т. Салига, Л. Сеник, М. Ткачук, С. Хороб, Н. Шумило), дослідження в галузі теорії стилю (О. Білецький, Г. Вельфлін, Г. Поспєлов, О. Соколов, Д. Чижевський, Ю. Борєв, А. Лосєв, М. Гіршман, Р. Гром’як, А. Єсін, М. Ільницький, Г. Клочек, Ю. Ковалів, Д. Наливайко, Л. Скупейко, А. Ткаченко), філософії, культурології й естетики (Р. Барт, М. Гайдеггер, Г.Ґ. Ґадамер, Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, У. Еко, М. Еліаде, А. Дж. Тойнбі, Н. Фрай, Х. Ортега-і-Гасет, Р. Нич, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей, Ю. Липа, Д. Донцов, Є. Маланюк), історіософії (Ю. Барабаш, М. Грушевський, Р. Козеллек, В. Липинський, М. Шлемкевич), постколоніальної критики (С. Дюрінг, М. Павлишин, Е. Саїд, Е. Томпсон, М. Шкандрій), з етнології (О. Кульчицький, І. Мірчук, В. Янів).
    Для написання дисертації використаний комплекс методів: методо­логічною домінантою осмислення стильових стратегій та діалектики розвитку індивідуальних авторських стилів, пошуків «органічно-національного стилю» у творчій практиці західноукраїнських та еміграційних прозаїків міжвоєнного двадцятиліття стали національно-екзистенційний і порівняльно-типологічний методи.
    Для висвітлення цілісної картини художньо-естетичних пошуків митців та детермінованості їх світоглядних імперативів і стильових характеристик чільними ідеологічними та естетичними концепціями доби застосовувався культурно-історичний та системний методи. В осмисленні контексту епохи продуктивними стали також соціологічний метод та принципи пост­коло­ніальної критики.
    Використання біографічного методу дозволило простежити вплив особистісно-психологічних чинників на формування стильової домінанти окремих прозаїків. Для аналізу особливостей авторського художнього ми­слення, своєрідності поетикальної системи окремо взятих творів та взаємодії традицій і новаторства в силовому полі стилю застосовано прийоми рецеп­тивної естетики, елементи теорії інтертекстуальності, типологічний, структурно-семіотичний та герменевтичний методи.
    Наукова новизна роботи. Робота є першим синтетичним дослідженням західноукраїнської та еміграційної прози 2030-х рр. ХХ ст. як системної ідейної та стильової цілісності. Уперше в літературний процес указаного періоду повернено заборонені раніше твори репресованих чи вилучених із історії української літератури тоталітарним режимом митців (В. Кархута, К.Поліщука, Ф. Дудка, Г. Журби, І. Черняви, В. Софроніва-Левицького, Ж.Процишина, Р. Єндика, Д. Віконської), а також уперше прочитані під новим кутом зору твори Мирослава Ірчана, Степана Тудора, В. Бобинського, І.Кер­ницького. Відтак цілий масив повернутих у контекст літературного процесу текстів дав можливість уперше системно дослідити художньо-естетичний досвід цієї прози, «вписати» її у розмаїття пошуків усієї української прози 2030-х рр. ХХ ст., під кутом зору становлення пасіонарної енергетики стилю висвітлити низку ідеологічних, політичних доктрин, художньо-естетичних програм і тенденцій, які визначають своєрідність даного літературного періоду на західноукраїнських землях.
    Практичне і теоретичне значення дисертації визначається тим, що її результати можуть бути використані в навчальних курсах з історії української літератури ХХ ст., у спецкурсах та спецсемінарах. Ними можуть послугуватися студенти при виконанні курсових, дипломних та магістерських робіт, а також викладачі гімназій, коледжів, шкіл, аспіранти, науковці при дослідженні відповідних аспектів літературного процесу. Застосування основних положень дисертації можливе при написанні нової академічної «Історії української літератури», навчальних посібників, монографій, тощо.
    Особистий внесок автора. Дисертація узагальнює самостійні наукові пошуки автора, цілий ряд її підсумкових положень автором формулюються вперше. Провідні ідеї роботи оприлюднені у двох монографіях та в тридцяти наукових статтях, виконаних самостійно, без співавторства.
    Апробація роботи. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (25 березня 2009 р., Протокол № 8 ), на засіданні кафедри української літератури Львівського національного університету імені Івана Франка (29 квітня 2009 р., протокол № 8). Основні положення роботи представлені монографією, публікаціями та виступами на наукових конфе­ренціях : щорічній науковій конференції у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (2004 2009) ; П’ятому Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002 р.) ; ХІІІ щорічній Міжнародній науково-практичній конференції «Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства» (Київ, 2004 р.) ; Міжнародній науковій конференції «Творчість Юрія Федьковича в контексті української та світової літератури» (Чернівці, 2004) ; Міжнародній науковій конференції «Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві» (Чернівці, 2005) ; Науковій конференції «Улас Самчук : художнє осмислення української долі в ХХ столітті» (Рівне, 2005) ; Міжнародній науковій конференції «Актуальні проблеми історії і теорії української літератури» (Львів, 2005) ; Всеукраїнській науковій конференції «Художній світ прози Ірини Вільде. Вимір часом» (Львів, 2007) ; Всеукраїнській науковій конференції «Література в контексті культ
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ


    Антропософський, онтологічний і філогенетичний аспекти стильового осягнення буття визначають його скерованість до віднайдення ідентичностей особистісної, національної, геокультурної. Відтак значимість дослідження стилю західноукраїнської прози міжвоєнного двадцятиліття визначається іманентною можливістю «повернення знехтуваної реальності» (Р. Нич), необхідної для відновлення й утвердження цілісного поля національної культури.
    Динаміка стильових парадигм західноукраїнської та еміграційної прози міжвоєнного двадцятиліття, проаналізованих в ідейно-художніх та онтологічно-екзистенційних параметрах, уможливила бачення цілісної картини розвитку української літератури у вимірах доби («стиль це епоха» Д. Чижевський), дала змогу вияскравити чільні закономірності руху стильових формацій, інтенційо­ваного пошуками національно-органічного стилю.
    Національно-органічний стиль, перш ніж постати у конкретно-теоретич­ному осмисленні Ю. Шереха, генетично виростає з Франкової концепції національного літературного розвитку, а в міжвоєнному двадцятилітті реалізу­ється в імперативі «великого стилю», артикульованому Д.Донцовим як втілення «естетики чину» й «філософії чину». У творчій практиці західно­україн­ських письменників та письменників-емігрантів він виявився в моделюванні індивідуальних стильових стратегій на міцному ґрунті національної традиції художнього слова як пасіонарної енергії, спрямованої на утвердження «самості» й охоронної місії, та інтенційності до європейської геокультурної орієнтації. Адже екзистенційно-онтологічною детермінантою формування чільних стильових парадигм, що відбувалося «під знаком національної самобутності» (Н. Шумило), була потреба творення антиколо­ніального дискурсу культури.
    Розвиток західноукраїнської прози в період міжвоєнного двадцятиліття позначений рисами, властивими для цілісності україн­ського літературного процесу: мистецьке життя Західної України становить органічну складову єдиного явища, що відбува­лося по обидва боки Збруча, дефінійованого нами як «літературна реконкіста». Воно характеризувалось інтенційністю до створення повновартісної моделі національної культури й умотивовувалось імперативом національної ідентичності. Однак для західноукраїнського письменства початок двадцятих років став етапом долання посттравма­тичного шоку, викликаного як кризою гуманістичних ідеалів у мілітарній Європі, так і фактичною втратою української державності, поствер­саль­ським порядком перекроєної мапи. На стильовому рівні ця криза долалася шляхом утвердження експресіоністичної домінанти повоєнної прози письменників старшої мистецької генерації (В.Стефаника, О. Мако­вея, М. Черемшини) і молодшого покоління (Мирослава Ірчана, Степана Тудора), серед літературного доробку якого непроминальною художньою вартістю й гуманістичним звучанням постає роман Осипа Турянського «Поза межами болю». Стильова домінанта роману, формована «волею експресіонізму» як художнім утіленням «активності, волі, жадоби життя» (Д. Донцов), спрямована на утвердження віри в гуманістичне начало («людяного в людині») та «одуховлення волі до життя» (Р. Плєн), на персонажному рівні твору задіювала етнопсихологічну домінанту шляхом акцентування топосів духовності, архетипальних для національного образного мислення (універсалії землі, домівки, матері, дитини). Найповніше ця риса художнього мислення письменника виявилась через детермінованість вітальної енергії центрального персонажа (Оглядівського) такими топосами. Експресія стилю досягається в романі й на рівні композиційному зокрема завдяки застосуванню кінематографічного принципу монтажності, принципу деформації дійсності та контрастної (чорно-білої) колористики.
    Прикметно, що посилення епічної домінанти в прозі експресіонізму відбувалося й методом оновлення жанрової парадигми: яскравим свідченням цього є новелістика Мирослава Ірчана та Степана Тудора. Посиленню експресії стилю, динаміки вираження, переакцентуванню із споглядально-зображальної естетики на естетику чину сприяло й уведення в структуру прози елементів міфопоетики (зокрема міфологеми жертвоприношення).
    Динаміка стильових формацій західноукраїнської та еміграційної прози у міжвоєнному двадцятилітті засвідчила цілісність шукань нових ідейно-художніх парадигм естетичної свідомості, активних стильових форм з метою осягнення «національно-органічного стилю» як вияву національної та європейської ідентичностей, що реалізовувалися митцями першочергово в жанрах поетичних, у той час як проза першої половини 20-х років (зокрема історична белетристика) була ще закорінена в народницькому дискурсі минулого століття. Спроби експериментування зі стилем помітні в прозовій творчості «митусівців» перш за все в стрілецькій прозі Ю. Шкру­ме­ляка, О.Бабія, В. Софроніва-Левицького, М. Матіїва-Мельника, у новелістиці В.Бобинського. Яскраво експеримен­таторським твором є повість С. Тудора «Молошне божевілля», у якій автор спробував втілити ідею стилю як «оголеного руху слова».
    Становлення прози нової якості пов’язане з творчістю емігрантів із наддніпрянської України Клима Поліщука та Федора Дудка, авторів повістевих та романних жанрових форм, де уроки національної революції осмислювались через призму романтики вітаїзму. У прозі цих письменників увиразнюється тенденція до творення нового типу персонажа, започаткована романом О. Ту­рянського. В художньо-образній структурі роману К. Поліщука «Гуляй­пільський «батько» важливого значення у моделюванні образу-характеру набуває полісемантичний образ-символ. Ризоматичний образ перехрестя-розп’яття, в якому потенційно закладено архетип вибору й жертви, виразно виявляється й на рівні характеротворення (сотник Сокол): апелюючи до глибинних пластів національного характеру, він увиразнює трагізм надлому цілісності конфлікт між прагненням державності й тугою за «вольницею».
    Із середини 20-х років «депресивність» повоєнного світо­сприйняття відступає перед «місійністю» словесного мистецтва, ідеологічно оформленою Д. Донцовим як доктрина «державницької літератури». Динаміка інди­відуальних стильових стратегій засвідчує нагромадження пасіонарної енер­гетики українства, спрямованої на утвердження антиколоніального дискурсу й збереження загроженого національного «Космо-Психо-Логосу» (Г.Гачев). Саме пасіонарна енергетика творчості, задіюючи в силовому полі стилю доби домінанту етногенезу, сфокусовану в художній свідомості бароко та романтизму як базових породжуючих стилів, структурувала світ літературного буття ідеєю національного першочасу державності й героїки, та ідеєю органічної причетності до європейського культурного «матірного кругу» (Ю.Липа).
    Нагромадження енергетики «великого стилю», ідейно-естетичні виміри якого поставали в процесі літературних дискусій, відбувалося шляхом реалізації чільних вимог доби у творчій практиці західноукраїнських та еміграційних прозаїків репрезентантів «авторитетного» стилю (Л. Мосендз, Ю. Липа, У. Самчук, Н. Королева).
    Трактування поняття «стиль» у вимірах антропософської константи, онтологічної детермінованості й філогенетичної мотивованості випрозорює онтологічну інтенційність стильових парадигм як здійснюваного в літератур­ному бутті пошуку ідентичностей. Увиразнення філософської іпостасі стилю як концепції людини й доби шляхом осмислення категоріальних понять акцентує проблему зумовленості індивідуального письменницького вибору стильової стратегії світоглядною домінантою митця, що постає як імператив «життєтворення» й «текстотворення». Корегування світоглядної домінанти суспільно-політичними реаліями часу, підпорядкованість вибору індивідуаль­ної стильової стратегії ідейному стрижню творчості актуалізували в силовому полі онтологічно-екзистенційних детермінант міжвоєнного двадцятиліття проблему місійності літератури.
    Дослідження стилю західноукраїнської та еміграційної прози міжвоєн­ного двадцятиліття в парадигмі концептуальної єдності людини й доби вияскравило скерованість авторського художнього мислення до європейської геокультурної орієнтації й закоріненість у національній традиції. Концептуально увиразнені й розгорнуті в доктрину «державницької літера­тури» Д. Донцовим, Є. Маланюком, Ю. Липою, ідеї І. Франка та М.Євшана наснажували прозу «авторитетного» стилю пасіонарною енергетикою українства, генетично успадкованою з національної традиції функціонування мистецтва слова як «буття-на-сторожі» (Г. Г. Гадамер).
    Динаміка стильових виявів у другій половині 20-х30-х рр. нарощувалась шляхом долання пасіонарного надлому й забезпечувалась переакцентуванням із зображально-споглядальної естетики на виражально-експресивну. Нагро­мадження енергії стилю детермінувалось домінантою етногенезу, артикульо­ваною як «чин» задля ідеї. «Філософія чину» й «естетика чину» в проекціях індивідуальних авторських стилів Л. Мосендза та Ю. Липи виявились на рівні концепції персонажа героя національної революції, сповненого вітальної енергії та «сміливості жити». У «Нотатнику» Ю. Липи та «Людині покірній» Л. Мосендза різьбиться тип нової української людини. Галерея образів-персонажів цієї прози героїв національної революції оприявнює цілісну концепцію персонажа як репрезентанта кращих рис української етнопсихології: активного, спроможного до чину, вольового, здатного підкорити стихію анархічного вибуху державницькій ідеї. Точка зору персонажа виразно маніфестується на всіх рівнях твору (що й характерно для «авторитетного стилю»), а хронотопом оповідуваного стає хронотоп героїки. Таким чином, «розпливчатий, розтяг­нутий, розперезаний стиль» літератури, автори й персонажі якої «звикли розливатися сльозами над своїм і ближніх тілесним болем» [112, с. 199], динамізувався зміною концепції персонажа, побудованою на основі філософії чину. Саме ця філософія надала «авторитетному стилю» аристократичних прикмет, серед яких уміння «панувати над болем» і «гартуючий дух патос» (Д. Донцов).
    Концепція героя як репрезентанта філософії чину стимулювала активність стильових формацій, трансформуючи проблему взаємодії суб’єк­тивного й об’єктивного начал, впливаючи на наративну структуру. Яскравим свідченням цього став стиль прози Уласа Самчука, закорінений у кращих традиціях національної літератури. Проза У. Самчука увиразнила антре­поцентричні й антропософські виміри стилю, адже митець творив поведінкову модель своїх персонажів відповідно до ментальної даності національного характеру активного, спрямованого на підкорення життя. Концепція такого героя виявляється на персонажному рівні романів «Волинь» і «Кулак», новел збірки «Втрачений рай». Поведінкову модель центральних персонажів «Марії» визначає вітаїзм як етнопсихологічна константа життя.
    Осердя індивідуального стилю Уласа Спмчука у спрямованості на філософське осмислення дійсності та утвердження українського хліборобського космосу, тобто в потужному націєствердному вітальному коді. Тому дослід­ники справедливо акцентують «ключову метафору» (образ рідної землі), що пронизує всі рівні його прози. Саме завдяки функціонуванню цього образу-концепту та утвердженню інших, ментально значимих екзистенціалів (дім, родина, віра), забезпечується й ейдетичність стилю письменника, за якої охоплюється усе розмаїття довкілля, створюється ефект багатовимірності, полі­фонічна картина буття, сповнена пульсування енергетики митця й енергетики твореного ним тексту.
    Стильова домінанта прози письменника міжвоєнного двадцятиліття («Во­линь», «Кулак», «Марія», зб. новел «Віднайдений рай») у площині су­часних досліджень творчості У. Самчука розглядається між полюсами виявів реалізму чи модернізму. Враховуючи авторитетні думки літературознавців щодо стилю Самчукової прози, трактуємо його індивідуальну стильову стра­тегію як вияв «оновленого реалізму». В основі художнього мислення письмен­ника лежить метонімічний принцип організації мовлення, характерний для героїчного епосу й реалістичного письменства. Оновлений «філосо­фічний реа­лізм» прози Сам­чука, розвинувши кращі тенденції реалістичної традиції україн­ської літератури в силовому полі модернізму, спрямований на розкриття най­важ­ливіших філо­софсь­ких проблем людського буття у вимірах історії й вічності.
    У парадигмі «авторитетного стилю» індивідуальна стильова стратегія Галини Журби (дилогія «Зорі світ заповідають», «Революція йде») також детермінується утвердженням національної ідентичності. Однак, піднімаючи ті ж самі проблеми, що й У. Самчук у «Волині», письменниця дала взірець яскравого авторського стилю, вільного від наслідувальних інтенцій. У глибинах її художнього мислення конструктивним є відлуння космогонічних міфів про землю, що позначається на рівні образності твору в активному функціонуванні персоніфікації, а в на рівні архітектоніки паралелізму та космогонічного хронотопу. Метафоричний принцип організації художнього тексту в Галини Журби свідчить про скерованість її художнього мислення до модернізму (зокрема психологічного імпресіонізму) і водночас оприявнює етнопсихо­логічну домінанту на рівні властивого українцям як землеробській нації органічного зв’язку з землею, природою (за М. Іліаде «космічним христи­янством»). Динаміка стилю письменниці детермінована обраною наративною стратегією для повістевого циклу характерне поліголосся. Тому в прозі письменниці відсутні розлогі публіцистичні відступи, властиві художній організації текстів У. Самчука. Імператив національної ідентичності, що став домінантою стильової стратегії письменниці, виразно звучить на рівні наративної проекції голосу автора й голосу персонажів.
    Утілена в стилі «естетика як стимул життя» (Д. Донцов) визначила особливості художнього мислення Наталени Королевої, чия проза бачиться цілком органічною в дискурсі «авторитетного стилю». Хоча творчість письменниці не зазнала безпосереднього впливу ідей Д. Донцова, її особистісно-психологічна домінанта (на рівні біографії) та домінанта стильова суголосні філософії й естетиці чину. Світоглядний імператив, що знайшов свій вияв у трьох чільних і взаєморезонансних рисах життєтворення й текстотворення письменниці (теоцентричності й сповідуванні гуманістичних цінностей, пропагованих християнською доктриною; закоріненості в європейській культурній традиції; у власній активній життєвій домінанті), визначив і стильові особливості її художнього мислення. Персонажі прози Наталени Королевої репрезентанти «героїчних емоцій», суттю яких є «пожадання, жадоба життя, нестямний порив, погорда небезпеки, насолода риском, бажання нездержного лету» [112, с. 49]. Важливо, що проза Наталени Королевої утверджує вольовий світогляд, який є «бунтом особистої волі проти непорушної потенціальної енергії маси». Її творчість, позначена відсутністю сентиментального квієтизму, також сприяла подоланню в національному письменстві комплексу «санчо-панци» (Д. Донцов), обмеженого хронотопу хуторянської ідилії пасиву й споглядальності. Новели, повісті й романи Наталени Королевої («1313», «Сон тіні», «Молитовник», «Легенди старо­київські») це відповідь на потребу доби в інтелектуальній прозі, «прозі культури».
    Спрямованість художнього мислення творців «авторитетного» стилю прямо співвідноситься зі спрямованістю їх особистості у першу чергу як пасіонаріїв, головна творча настанова яких полягала в творенні «держави слова», боротьбі за утвердження національної ідентичності, а також характеризується панорамністю осмислення подій і настроїв епохи. Творчість Ф. Дудка, Ю. Липи, Л. Мосендза, У. Самчука, Г. Журби, Н.Коро­левої періоду міжвоєнного двадцятиліття, корегована єдиним моральним і етногенетичним імперативом, стала втіленням правди епохи, свідками й учасниками якої вони були, і правди попередніх віків та поколінь української нації. Саме в індивідуальних авторських стилях цих митців, спрямованих як на осмислення «діалектики душі» людини, так і «діалектики духу епохи», знайшла втілення ідея «великого стилю», що після Другої світової на еміграції оформилась в концепцію «великої літератури».
    Пошуками стильової стратегії, спрямованої на осмислення минулого в історіософському сенсі, особливо виразно позначений дискурс історичної белетристики 2030-х років. Естетичний модус художньої історіографії виразно детермінувався ідейними домінантами: нова історична темпоральність «переломного часу» (яким, властиво, й були 30-ті роки ХХ ст.), в основі якої напруга між «простором досвіду» та «горизонтом майбутнього» вимагала динамізації стилю, антропологічна константа цієї темпоральності спонукала до осмислення й «переписування» історичного досвіду явища, образно дефінійованого Р. Козеллеком як «історія переможців історіографія пере­можених». Адже звернення до сторінок національної героїки давало шанс активно впливати на формування «горизонту майбутнього» шляхом відро­дження у стильових виявах художнього тексту, в літературних ідеях та образах важливого для етногенезу пасіонарного духу княжої доби та козаччини. Тому завдяки потребі витіснення посттравматичного досвіду нації історична белетристика стає «найбільш психологічно заангажованим жанром» (С. Андру­сів). Хоча наративна стратегія історичної белетристики А. Чай­ковського, В. Будзи­новського, Ю. Опільського й моделювалась за стерео­типами минулого століття (в центрі їх наративу був рух подій як тотожність хронології), вона все ж зіграла свою важливу роль в усуненні деструктивного, травматичного досвіду з культури і свідомості. Ця проза формувала силове поле національної іманентності шляхом творення новітнього націоконсолідуючого міфу «золотої доби» та моделювання «взірцевого» типу поведінкової моделі персонажа як репрезентанта національних чеснот.
    Для західноукраїнської історичної белетристики 20-х років прикметними є закономірності, що характеризують рух жанру історичної повісті та роману на загал: тяжіння до документалізму, утвердження «правди факту», що вповні реалізується в парадигмі історичної прози тридцятих; за умов переважання типу часово-просторової організації сюжетів, характерного для дискурсу романтизму («роман мандрів»), спостерігаються новаторські підходи до хроно­топу історичного твору (Б. Лепкий «Мазепа», Катря Гриневичева «Шести­крилець», «Шоломи в сонці»); зацікавлення історич­ним минулим поступово зміщується з доби козацької до глибшого пласту, наповненого дещо іншими ідейними первнями: доби Київської Русі, що стає символом державної могутності України «новою ідеєю національного першочасу» (С. Андрусів).
    Першою виразною спробою «поворотом до великих споминів нації, коли вона не терпіла, а творила, жила не квилінням і мрією, а волею і чином [112, с. 68]», наповнити українську історичну прозу енергією «великого стилю», стала епопея Б. Лепкого «Мазепа». Однак закоріненість художнього мислення Б. Лепкого значною мірою в споглядально-зображальній естетиці ще особливо помітна на поведінковій моделі персонажів. На стильовій синкретичності епопеї Б. Лепкого, що постала між полюсами двох естетик, позначилась своєрідність історіософізму мислення письменника, зокрема реципійована з праць А. Шопенгауера концепція теологічного фактора історії. Схильність письменника вбачати в категоріях Долі та Ідеї визначальні сили історичного процесу також не сприяла вирішенню проблеми «великого стилю»: загальна тональність фатуму, приреченості знижувала динамізм і експресію, а поведін­кова модель персонажів з героїчної й діяльної збивалася на «рефлек­туюче пораженчество».
    Ідея національного першочасу, пов’язана з активним введенням у дискурс історіософських концепцій вісниківців героїки княжої доби, знайшла художню реалізацію в «Шестикрильці» та «Шоломах в сонці» Катрі Гриневичевої. Пасіонарна енергетика творів письменниці, привнесена в її індивідуальний стиль базовими породжуючими бароко й романтизмом, увиразнила експресію духовними імпульсами героїчної звитяги, спрацювала на розгортання історичної тематики у вимірах «естетику чину». В основі стилю історичних повістей Катрі Гриневичевої органічне поєднання неоміфологізму як світовідчуття, стильової домінанти «активного романтизму», що виявилась на всіх рівнях образності твору й реалізувалась у авторській концепції героя, а також у необароковій символіці повістей та їх мовному оформленні. На формуванні енергетики стилю «Шестикрильця» і «Шоломів в сонці» позначилася й архітектоніка твору: завдяки новелістичному композиційному принципові Катрі Гриневичевій вдалось позбутися неминучої в історичній белетристиці описовості, створи­ти напружений ритм нарації, що передав дух героїчної доби, поєд­нати стильові риси необароко й неоготики.
    Динаміка стильових парадигм історичної белетристики в 30-ті роки детермінується історіософією художнього мислення: наявність чіткої історіософської концепції спрацьовує на увиразнення експресії стилю. Осмислюючи минуле, проектуючи уроки історії на сьогодення, митець таким чином духовно конструює й майбутнє. Такими підходами вирізняються авантюрно-пригодницькі повісті С. Ордівського («Багряний хрест», «Срібний череп», «Чорна ігуменя»), що, наголошуючи вплив сильної й вольової особистості на хід історичних подій, кидали виклик радянській українській прозі з її акцентами на вирішальній ролі мас у творенні історії. І хоча сюжети повістей С. Ордівського розгортаються на міцному переплетенні ідеологем, це не знижує їх художньої вартості: автор талановито відтворив дух епохи, змоделював захоплюючу інтригу, дотримав динаміки розгортання сюжету, характерної для пригодницького жанру. Головним здобутком С. Ордівського стала художня проекція «переломного часу» доби Богдана Хмельницького на історичну ситуацію початку ХХ ст.
    Історіософізм як імператив художнього мислення в західноукраїнській та еміграційній літературі 30-х років найповніше виявився у творчості митців, що творили в силовому полі «Вісника». У прозі це явище яскраво представлене романом Ю. Липи «Козаки в Московії» художній реалізації історіософських та етнопсихологічних концептів письменника через призму необарокової естетики й поетики. Стиль необароко забезпечив повноту реалізації чільних історіософських концепцій Ю. Липи, пов’язаних з осмисленням історичного призначення України й української людини. В романі знайшли художнє втілення погляди письменника на органічну належність України до праматірного «антично-європейського культурного кругу», його ідеї щодо трьох етнопсихологічних первнів, визначальних у формуванні етнопсихології українця (еллінського, готського й варязького).
    Твір заманіфестував трактування історії України Ю. Липою крізь призму пасіонарної енергетики доби бароко як доби державництва й героїки. Стилетворчою домінантою роману Ю. Липи «Козаки в Московії» стала струнка система історіософських концепцій, викладених згодом у публіци­стичній праці «Призначення України». Основу художнього мислення письмен­ника становлять «історіософеми державницьких ідей» (Т. Салига) та концептуально означена ним тріада етнопсихологічних первнів ментальності українця, втіленню яких у творі Ю.Липи підпорядкована вся художньо-образна структура, композиційний принцип контрастного зіставлення двох ментальностей українців і московитів, двох культур високої духовності українського бароко й варварського світу московського бестіарію. Цей принцип характеризує й розгортання сюжетних ліній, і моделювання персонажного світу, ним детермінована символіка роману. Окрім того, антитетичність виявляється й у проведенні чіткої межі між активним психотипом лицаря, підкорювача життя, репрезентантами якого є головні персонажі роману, і плебея «прекраснодушного» хуторянина (образ «гречного господаря» Ладики).
    У семіо­сфері роману виразно пульсує дух і риторика одного з найзнаковіших українських мислителів доби бароко «фигури й монументи» барокового мислення Григорія Сковороди. Проекція «біографічного синергену» мандрівного філософа втілилась на персонажному рівні твору в образі Латки-Старушича носія української інтелектуальної енергії. На всіх рівнях художнього мислення Ю. Липи виявився вплив базового породжуючого стилю: модус конструювання суб’єктивного світу персонажів роману «Козаки в Московії» реципіював чільні екзистенціалії доби бароко, в тому числі риторику (фігуративне оздоблення), символізм (світ як переплетення надприродних знаків), топічні асоціації українського барокового мислення, підкреслено антитетичну структуру буття, і, головне, потужну енергетику чину, дії, енергії вітальної енергії українського бароко, якою детермінована активність авторського необарокового мислення письменника. Обравши для реалізації власних історіософських ідей стиль необароко та реалізувавши його в жанрі авантюрно-пригодницького роману, написаного на історичному матеріалі, змусивши читача по горизонталі й вертикалі пройти разом із персонажами твору всі рівні «ідеального московського пекла» (С. Андрусів), Ю. Липа прагнув відкрити сучасникам і нащадкам самоцінність українців як нації, спонукав до «себепізнання» й поцінування власних духовних скарбів, закликав відмовитись від принизливих і спрямованих на руйнування цілісності нації ідей «пораженчества».
    Детермінованість естетичного модусу художньої белетристики чільними історіософськими концепціями доби засвідчили й стильові пошуки Ю. Косача, пов’язані з висунутою письменником концепцією історичного твору й розуміння ним історизму як тяжіння до факту. Прикметно, що на ранній прозі Ю. Косача негативно позначилась відсутність чіткої історіософської концепції. Тому стиль його ранньої прози (зб. «Чарівна Україна») позначений певною «розбалансованістю» формозмістового начала. Цю єдність як вироблений стиль письменник осягнув у романі «Рубікон Хмельницького»: вона була забезпечена «оптимістичним історизмом» художнього мислення автора.
    Ю. Косач, активний учасник дискусії про історичну прозу, обстоюючи концепцію документалізму, у власній художній практиці дав зразок нового типу історичного роману, відмовившись від використання жанрової моделі «роману мандрів». Реалізація поглядів автора на роль визначної особистості в історії виявляється на ідейно-естетичному та поетикальному рівнях. Сюжет його твору розгортається у відносній статиці бароковий хронотоп циклічного часу дав змогу авторові зосередитись на динаміці внутрішній показати народження національного героя з козацького полковника в напрузі переживань і сумнівів. Косач динамізує сюжет наскрізною метафорою гри, що виконує роль композиційного стрижня роману та проходить через усі рівні його поетикальних структур. Внутрішня динаміка відносно статичного сюжету заманіфестована також у назві твору. Лексема «Рубікон» при цьому несе гра­ничне полісемантичне навантаження. Адже Косачеве осмислення «призначення України», його авторська концепція вияскравлюється і завдяки проведеній паралелі між давньоримським полководцем напередодні походу на Рим та укра­їнським «мальтійцем», що змушений прийняти непросте рішення. Цей вираз­ний перегук із екзегетичною практикою українських письменників ХVІІ ст. в оперуванні античними топосами, скерованою на розкриття в реальному житті виявів незмінних історичних закономірностей, є однією з чільних прикмет Косачевої необарокової герменевтики.
    Особливістю поетикальної реалізації осмислення прозаїком історичного минулого та проекції подій напередодні визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького на передгроззя Другої світової стало орієнтування на барокову «стратегію всезагального фігуратизму» (Л. Ушкалов). Письменник чільним орієнтиром у моделюванні сітки буттєвих координат обрав барокове трактування світу як сплетіння надприродних знаків, тому простір його роману наповнений фігурами з іконосфери українського літературного бароко (найвжитковіші «зоря», «свічадо», «море», образ «маляра» та його «кар­тини»), що виконують функцію поглиблення психологізму. Модус моделювання характеру Богдана Хмельницького визначається бароковою концепцією розіпיятості людської волі між «горнім» та «дольнім» світами, внутрішньою боротьбою, що йде між цими світами в душі людини «інтенціями духовної брані». Письменник трактує глибинну сутність українського характеру як людини барокової.
    Європеїзм художнього мислення Ю. Косача, артикульований Ю.Ше­рехом як стильова особливість прозаїка, завперш виявився у європоцентризмові автор не мислив України поза межами європейського культурного й історичного дискурсу. Тому й проблемно-тематичний, і художньо-образний рівні твору спрямовані на утвердження європейської ідентичності України. «Трагічні» відтінки європеїзму художнього мислення Ю.Ко­сача (в аналізо­ваному романі) виявляються на рівні трактування національного характеру (картини п’яного бунту козаків) як «амбівалентності натури», що ставала фатумом України. «Трагізм» художнього мислення Ю.Косача також у ностальгії за керманичем і «тузі за героїчним».
    Зроблений нами аналіз історичної прози в дискурсі чільних ідейних та стильових парадигм доби уможливив виявлення основних тенденцій стильової динаміки, що відбувалися шляхом зміщення акцентів із вжиткової в народ­ницькій літературі моделі жанру (оповідуваної історії як пригоди) на наратив ідентичності, основою якого стало осмислення й актуалізація національного історичного досвіду через призму філософських концепцій доби шляхом актуалізації художньої свідомості бароко як базового породжуючого стилю та власне авторського розуміння зв’язків у вимірах «минуле теперішнє майбутнє». Філогенетична мотивованість стилю західноукраїнської та емігра­ційної прози міжвоєнного двадцятиліття виявляється й на рівні скерованості індивідуальних стильових стратегій до пошуку культурної ідентичності й самототожності в добі бароко як добі національної героїки й державності. Історична проза засвідчила пошуки «великого стилю», засобами якого можна було б змінити наративний дискурс інтерпретації історії, зробити резонансними активізацію художньої свідомості з активізацією історичних процесів, явити, за П. Рікером, «пришестя людини через історію» (додамо української людини, що як естафету поколінь, перейняла б героїку княжої й козацької доби й позбулась світоглядного «пораженчества»), розгортання свідомості в часопросторі епох української героїки й державництва.
    Діалектика стильових пошуків у 30-ті роки виразно детермінована впливом чільних ідеологічних і естетичних конценцій. Якщо для «вісниківців» та «католиків» мистецтво слова поставало як духовна зброя, відтак важливою була єдність етичного й естетичного начал, то демо-ліберальне крило літераторів сповідувало ідею «вільного мистецтва». Головні тенденції розвитку західноукраїнської прози в 30-ті роки ХХ ст., серед яких і експери­ментування з жанром та його архітектонікою, засвідчили різку поляризацію націоналістичної та ліберальної ідейних парадигм, що позначилось і на виразній стильовій диференціації. Мода на експерименти з «нарацією та конструкцією», що йшла «via Варшава», стимулювала молоде покоління прозаїків до власних, часто невиправданих і невдалих, експериментів: містицизму, гонитви за «штудерними» сюжетами, уваги до психологічних химер і буттєвих парадоксів. Значною мірою погоні за «штукарством» сприяла й проголошена М. Рудницьким ідея примату форми над змістом, що в художній практиці часто призводила до порушення формозмістової єдності твору, а відтак негативно позначалась на стилі. Однак серед «новаторів нарації й конструкції» було чимало талановитої літературної молоді, що у власній творчості керувалась інтуїцією митця, а відтак проходила через «хворобу» модерних штукарств і знаходила власний стиль. Частина літературної молоді (Ж. Процишин, Р. Єндик, В. Кархут) проблему стилю як формозмістової єдності намагалася вирішити шляхом втілення ідей націоналістичного характеру в формі актуального в жанрово-стильовій моді 30-х жанру новели з бездоганною композицією. Тут були свої знахідки і невдачі: гонитва за «новелістичною несподіванкою» часто призводила до фальші (Ж. Процишин «Кохання Лукіяна Рогожі»).
    Дисбаланс форми і змісту, що засвідчував часто й невиробленість чітких світоглядних домінант, характеризує ранню прозу Р. Єндика: надмірна заідеологізованість, що виявлялася в декларативності стилю і певна естетична глухота, поєднані з прагненням дати тип ніцшеанської надлюдини, часто спонукала автора перходити межі брутального натуралізму. Щоправда, згодом письменникові вдалось виробити власний стиль. Наблизитись до практичної реалізації Донцовської ідеї «великого стилю» у власній творчості вдалося «психологічному націоналістові» (Р. Олійник-Рахманний) В. Кархуту. У його прозі органічно поєдналась вироблена техніка письма з високою ідеєю, його персонажі стали репрезентантами волі й любові до життя. Психологічний наратив анімалістичних творів письменника вдало поєднався з гордим індивідуалізмом персонаж
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины