ЯВИЩЕ СИНКРЕТИЗМУ ПОЕЗІЇ ТА ПРОЗИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ БАРОКОВОЇ ДОБИ : ЯВЛЕНИЕ синкретизма поэзии и прозы В УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ барочной эпохи

Краткое описание

Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди
Кафедра української літератури

На правах рукопису

Борисенко Катерина Григорівна

УДК

ЯВИЩЕ СИНКРЕТИЗМУ ПОЕЗІЇ ТА ПРОЗИ
В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ БАРОКОВОЇ ДОБИ

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Ушкалов Леонід Володимирович,
доктор філологічних наук,
професор

Харків 2003

ЗМІСТ

Вступ.........3

Р о з д і л I
Явище синкретизму поезії та прози в українських учительних” текстах XVII XVIII століть......22

Р о з д і л II
Поєднання поезії та прози в рамцях барокового полемічного дискурсу.....64

Р о з д і л III
Український бароковий панегірик як прозово-поетичний текст....93

Висновки..155

Список використаних джерел....159

ВСТУП

Бароко (італ. barocco вибагливий, дивний; португал. perola barrocca перлина неправильної форми; за іншою версією від лат. baroco мнемонічне позначення одного з видів силогізму в схоластичній логіці) провідний стиль історичної епохи, що розвивався нерівномірно й несинхронно з середини XVI ст. (Іспанія, Італія) до 50-х років XVIII ст. (Угорщина, слов’янські країни). Бароко охопило всі види мистецтва, наклало відбиток на особливості наукової та філософської думки, на культурне життя епохи. Воно ввібрало в себе різноманітні ідейні течії та художні тенденції. Так, Ю. Віппер зазначав, що в стилі бароко втілилися дуже різні, а іноді прямо протилежні ідейні спрямування. Це не дивина. Література бароко вміщує в себе відгомін могутніх катаклізмів, що сколихнули європейське суспільство в кінці XVI і в XVII столітті, й тих зрушень як у соціально-політичному устрої, так і в ідеологічній сфері, і в художній свідомості, що були наслідком цих катаклізмів і були супутніми кризі ренесансних ідеалів. Цей відгомін був досить різноманітним і походив від різних суспільних кіл” [29, 151; пор. з: 172, 7; 277, 41 42; 278, 69 70]. Контрреформація, а згодом протестантизм та православ’я культивувало барокову риторичну проповідь, дидактичну прозу і шкільну драму.
Бароко динамічний, патетичний стиль. Йому притаманна театральність, ілюзіонізм, зіткнення фантастики і реальності; воно позначене тяжінням до антитез, гіпербол, складного метафоризму, вартої подиву вченості” та екзотики. Бароко допускало поєднання мотивів античної мітології з християнською символікою й культивувало алегорику та емблематику. Воно прагнуло до взаємодії різних видів мистецтва. Характерною рисою бароко є антиномічне, внутрішнє протиріччя в сприйняті та відображенні світу, здатність поєднувати непоєднуване” умовність і конкретність, просте й складне. Воно створювало почуттєву та інтелектуальну напругу, але не йшло проти розуму: прагнучи до впорядкованого світу, до нової гармонії, воно творило свою модель світу”, що ґрунтувалася на єдності наукового та художнього пізнання. Відштовхнувшись від неоплатонізму й філософії пізнього ренесансу, бароко звернулося до Логіки” й Риторики” Арістотеля.
Риторична спрямованість бароко пронизує всі види мистецтва, підпорядковує собі театр, архітектуру, малярство, музику [див.: 128, 94 96]. До риторичних засобів зверталися як діячі контрреформації, так і їхні противники [див.: 279, 189 195]. Натомість звернення до логіки відродило так званий риторичний раціоналізм. У поетиці логіка контролювала основний принцип дотепність”, несподіване поєднання ідей та образів (концептизм).
Стильова та естетична система бароко, звертаючись до виражальних засобів пізньої античності й ґотики, не відкидала ідей та художніх форм ренесансу, натомість опрацювала їх, додаючи більшої глибини та експресії. Як зазначає Д. Наливайко, інколи бароко визначають як синтез відродження та середньовіччя, в плані чисто художньому ренесансу та ґотики, але з цим можна погодитися лише за однієї умови визнання ренесансної основи цього синтезу, провідної ролі ренесансових елементів у ньому. Незаперечним є той факт, що в епоху бароко відбувалися радикальні зміни в ставленні до середньовіччя, й вони вже не є запереченими цілковито, але, навпаки, сприймаються як близький спадок, знову віднайдена цінність” До того ж, сама історична епоха сприяла повному поверненню до перерваної відродженням середньовічної культурної традиції. Відбувається певна реставрація впливу релігії на культуру, в літературі активізуються напівзабуті духовні жанри, в живопису й пластичному мистецтві спостерігається певне повернення до ґотичного стилю. Одним словом, виникає комплекс явищ і тенденцій у літературі й мистецтві, загалом у духовному житті епохи, який у сучасній науці прийнято називати бароковим медієвізмом” [142, 116]. Бароко загострило інтерес до людської особистості, що страждає в лещатах цьогосвітніх” конфліктів. Як вказує Дмитро Чижевський, людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або, навпаки, кидається в вир політичної боротьби (а політика бароко політика широких всесвітніх планів та жадань), перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов), чи якоюсь іншою реформою. В ідеалі обидва для людини бароко можливі шляхи ведуть до тієї самої мети: через світ” (природу, науку, політику і т. д.) людина приходить завше до того самого до Бога. Хто надто довго залишився у світі, той лише заблукав у ньому. Отже, якщо культура ґотики принципово релігійна та навіть церковна, якщо культура ренесансу принципово світська (хоч би її творили і духовні), культура бароко мусить мати обидві релігійну та світську сфери” [239, 242].
У країнах, де явища ренесансу були стишені або не розвинуті, бароко взяло на себе його функції, адже саме бароко синкретизувало певні елементи ґотики й середньовічної літератури (в різному ступені різними мистецтвами й жанрами), але гегемонія художніх жанрів і форм, створених відродженням, при цьому зовсім не похитнулася, перш за все воно з них виходило і їх розвивало” [142, 117].
Свого часу, порівнюючи бароко та відродження, О. Шпенґлер, котрий окреслював мистецтво бароко як мистецтво перспективи”, вказував на те, що далина це історичне почуття. В далині простір стає часом. Горизонт означає майбутнє. Парк бароко це парк пізньої осені, близького кінця, падаючого листя. Парк ренесансу розрахований на літо й полудень. Він позачасовий. Ніщо в його мові форм не нагадує про марнотність. Тільки перспектива викликає в пам’яті почуття чогось тимчасового, миттєвого, останнього” [248, 415].
Зазначмо, що стильові риси бароко не тотожні на різних етапах його розвитку й у різних жанрах, а це дозволяє говорити про бароковий розподіл стильових рівнів”. Відтак, розвивалася історія жанрів”, зісперта на античне, розроблене згодом у схоластичних риториках вчення про три стилі”.
Варто вказати й на те, що, потрапляючи в різні країни, культура бароко динамічно взаємодіяла з місцевими традиціями, що призвело до виникнення великої різноманітності національних варіантів бароко [див.: 67, 125 144; 91, 389 400; 108, 105 161; 170, 3 12; 177, 199 205; 187, 3 13].
Стосовно літератури термін бароко застосовується із середини XIX ст. (Дж. Кардуччі, 1860; Е. Порембович, 1893). Зауважмо: культура бароко досить суперечливо поціновувалася від цілковитого несприйняття, закидів щодо штучності, відірваності від реального життя, притаманного науці XIX ст. [див.: 73], до певного захоплення на початку ХХ ст. Однак певний злам у ставленні до здобутків бароко намічається вже в середині XIX ст. Власне, ще І. Кант у своїй праці Критика здатності судження” вказував на те, що в мистецтві існує не тільки закон симетрії й реґулярності, а й вільна гра нашої власної уяви”, що, окрім класичного художнього смаку, існує ще й смак бароковий, який досить часто свободу фантазії доводить до меж ґротеску” [86, 107].
Тут варто вказати на те, що позитивістська наука XIX й початку XX ст. вбачала в літературі й мистецтві між ренесансом та класицизмом” лише сум’яття різнорідних явищ і відмовлялася шукати будь-які елементи єдності в творчості митців цієї дуже рухливої епохи. До того ж, як зазначав Д. Чижевський, кожен дослідник підходить до характеристики барокового стилю” з якогось іншого боку, від якогось іншого мистецтва, від іншої країни, своєї чи чужої, від іншої релігійної сфери, реформаційної чи протиреформаційної, від іншої групи письменників, від іншого жанру поетичних творів (епосу, лірики, драми)” [243, 39].
Отже, як бачимо, літературознавство тієї пори вирізняється певною ідеологічною заанґажованістю та браком комплексності в підході до явища бароко.
Зміною в ставленні до епохи бароко є кінець XIX ст., коли з’явилися роботи, в яких вона розглядається як особливий стиль післяренесансової пори. Найбільш значущою стала робота Г. Вельфліна Ренесанс і бароко” (1888). У ній бароко визначається як самостійний стиль, що ґрунтується на особливих етико-художніх принципах і характеризується переходом від мистецтва відродження до динамічного, декоративного й антиномічного мистецтва, в якому відчуття форми переноситься з поверхні в глибину предмета, зливаючись із безкінечністю. Спочатку бароко вивчалося в основному як стиль живопису та пластичних мистецтв, а вже з кінця XIX ст. виникли перші роботи, присвячені літературному бароко. Власне, першою такою роботою була монографія Е. Порембовича про Я. А. Морштина, видатного поета польського бароко, що вийшла 1893 р.
Інтерес до бароко посилюється після Першої світової війни. Під ту пору спостерігається своєрідний бароковий бум” у мистецтвознавстві, літературознавстві, історії культури. Дослідників цікавлять світоглядні засади бароко, й саме в цей час ученими висувається концепція бароко як мистецтва контрреформації”. З іншого боку, тогочасна наука починає вивчати бароко з позицій формалізму. В цьому плані показовою є книжка А. Фойсийона Життя форм”: у ній бароко потрактовується як період, коли життя форми досягає найбільшої свободи” [див.: 142, 108]. Зауважмо, що точка зору, згідно з якою література бароко пов’язується виключно з контрреформацією, дітищем єзуїтів чи придворних аристократичних сфер, безнадійно застаріла. Однак свою неспроможність виявила й відверто формалістична інтерпретація художньої своєрідності літератури бароко. Вона будувалася переважно на основі стилістичних категорій, механічно перенесених з царини образотворчих мистецтв (живопис, надмірна декоративність, відкрита форма тощо), або ж зводилася до оперування лише загальними поняттями поетики (підвищена метафоричність, гіперболічність і антитетичність, любов до анафор, асиндентонів та оксюморонів тощо), що також робило межі бароко як літературного стилю досить розмитими, спонукуючи залучати до його корпусу все, що завгодно. Як той, так і інший підхід однаково схематизував літературу бароко, не дозволяв зрозуміти принципове значення її ідейно-стилістичного багатоманіття” [29, 151].
Про необхідність комплексного підходу до вивчення культури бароко говорив Д. Чижевський, вказуючи на те, що XVII вік вік великого розмаху, вік універсальних устремлінь, вік великих людей чи має дослідник ґарантію, що риси, що їх він вважає характеристичними для епохи в цілому, не є лише індивідуальні риси того чи іншого індивідуального явища, що може саме стоїть на периферії неймовірно широкої велетенської сфери культури барока? Потрібні синтетичні спроби, в яких би кожному з’явищу, кожному індивідууму було вказане місце в системі барокової культури” [243, 39 40].
Варто зазначити, що друга половина XX ст. позначена появою ґрунтовних розвідок, присвячених бароко, зокрема слов’янському. Тут варто згадати низку робіт польських учених, серед них праці В. Татаркевича, що висвітлюють проблеми барокової філософії та естетики, книжку Я. Соколовської Суперечки про бароко в пошуках моделі епохи” й студію Ч. Гернаса Бароко”, що є комплексним дослідженням польської барокової літератури XVII і XVIII ст. Також цікавими є праці чеських дослідників В. Черні, Й. Грабака, Я. Неймана, де багато уваги приділяється зв’язкам чеської барокової літератури з фольклором. Не можна оминути й комплексне дослідження словацької барокової літератури, яким є Погляд на старовинну словацьку літературу” Й. Мейшаніка [див.: 272]. Привертає особливу увагу й ґрунтовна розвідка Барок” М. Павича, присвячена сербському літературному бароко [див.: 155]. Цікавими також є й низка праць російських учених І. Ґолєніщева-Кутузова, Д. Лихачова, Ю. Віппера, Л. Софронової та ін. [див.: 30; 49; 50; 155; 184; 187; 268; 270; 272].
Одним із найголовніших напрямків сучасного українського літературознавства є ґрунтовне вивчення вітчизняного письменства барокової доби. Класичні студії над історією української літератури XVII XVIII ст. на взір праць Миколи Сумцова Иоанникий Галятовский. К истории южнорусской литературы XVII в.” (1884), К истории южнорусской литературы XVII столетия. Лазарь Баранович” (1885), Миколи Петрова Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII и XVIII вв., преимущественно драматическая” (1911), а особливо Володимира Перетця Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI XVIII веков” (1928) та Дмитра Чижевського Український літературний барок” (1941 1944), Історія української літератури. Від початків до доби реалізму” (1956) заклали надійні підвалини цієї справи. Пізніші студії Володимира Крекотня [див.: 89; 90; 91; 92; 93; 94; 95; 96], Андреаса Анг’яла, Ришарша Лужного, Олекси Мишанича [див.: 131; 132; 133; 134; 135; 136], Григорія Сивоконя [див.: 179], Ігора Іваньо [див.: 82], Олександри Гнатюк [див.: 46; 47], Зіни Ґеник-Березовської [див.: 61; 62; 63], Леоніда Махновця [див.: 123], Дмитра Наливайка [див.: 142; 143; 144], Миколи Сулими [див.: 193; 194; 195], Людмили Софронової [див.: 186; 187; 188], Богдани Криси [див.: 97; 98; 99], Юрія Ісіченка [див.: 83; 84], Леоніда Ушкалова [213; 214; 215; 216; 217; 218; 219; 220] та інших дослідників додали чимало нового в сьогочасні уявлення про українське літературне бароко.
Тим часом низка питань щодо розвитку літератури бароко в Україні заслуговує на докладніший розгляд. Одним із них, на нашу думку, є з’ясування ролі риторичної традиції в українському письменстві барокової доби. До цього спонукає, зокрема, й активне опрацювання проблем літературної риторики в європейській науці останніх десятиліть, починаючи від піонерської студії Ернста-Роберта Курціуса Європейські літератури та латинське середньовіччя” (1948). Досить пригадати хоча б такий напрям сучасних гуманістичних студій як неориторика, що виник у 60 70-і роки минулого століття на перехресті структуралізму, семіології та нової критики”.
Яскравим виявом риторичної основи в українській літературі доби бароко є синкретизм поезії та прози.
Риторика теорія і мистецтво виголошення промови (ораторська вправність), bene dicendi scientia, тобто ars bene dicendi, як зазначав Квінтіліан, автор одного з найпопулярніших викладів риторики Institutiones oratoriae libri XII” (I ст. н. е.) [див.: 87].
Ораторське мистецтво почало розвиватися у Стародавній Греції та Римі головно завдяки теоретичним працям Горгія, софістів, Ісократа, Арістотеля, Деметрія, Діонісія, Ціцерона, Квінтіліана, Тацита, Гермогена, а згодом розробляється середньовічними схоластами як учення про церковне казання (гомілетика). Теорія риторики побутує в європейській гуманістиці до кінця XVIII ст., стаючи щодалі простішою, й поступово перетворюється на популярні стилістичні приписи. Залучена до корпусу вільних мистецтв”, риторика була предметом студій не тільки практикуючих ораторів, але й філософів. Риторика мала провідне значення в освіті часів античності та середньовіччя (риторичні школи Греції та Риму, середньовічний трівіум), як окрема дисципліна побутувала в шкільних системах європейських країн аж до XIX ст. Попри всю важливість майстерності виголошення привселюдних промов в античному світі, риторичні трактати охоплювали значно ширше коло питань, наприклад таких, що згодом поклали початок лінґвістиці [див.: 36, 27 59; 39, 7 73].
Як відомо, риторика мала навчати вмінню переконувати (ars persuadendi). З цього приводу Арістотель зазначав: Риторика корисна тому, що істина й справедливість за своєю природою сильніші, ніж їх протилежності. А якщо рішення приймається не належним чином, то істина й справедливість обов’язково перемагаються своїми протилежностями, що варто осуду. Окрім того, якщо ми володіємо навіть найточнішими знаннями, все ж нелегко переконувати деяких людей промовою, що ґрунтується на цих знаннях, тому що поцінувати промову, котра спирається на знання, є справою освіти, а тут [перед натовпом] це неможливо Тут ми маємо переконувати, користуючись загальнодоступними методами Окрім того, необхідно вміти доводити протилежне Не для того, щоб дійсно доводити те й інше, тому що не належить доводити що-небудь погане, але для того, щоб знати, як це робити, а також, щоб уміти заперечувати” [7, 87 88].
Риторика мала виконувати три завдання: навчати (docere), давати насолоду (delektare), спонукати (movere). Кожна промова складалася з трьох елементів з самого оратора, з предмета, про який йдеться, та особи, до якої звертаються” [7, 99]. Згідно з тогочасною класифікацією реципієнтів, античні промови поділялися на три роди: дорадчі, судові та епідиктичні [див.: 7, 99; 238, 39 46].
У процесі праці над промовою виокремлювали певні етапи:
1) inventio, що присвячувався підготовці до справи: окреслював способи добору матеріалу та доказів;
2) dispositio, що висвітлював різні способи композиційного розташування матеріалу в залежності від різновиду справи, та квестії, яка мала виголошуватися насамкінець;
3) elocutio, що стосувався власне мовних прикрас (риторичних фігур) і застосування відповідного стилю;
4) memoria, що сприяв кращому запам’ятовуванню тексту;
5) actio, що навчав оратора правильно оперувати голосом, жестами, мімікою.
Варто завважити, що Риторика” Арістотеля стала взірцевою для європейської літературної традиції подальших століть. Під її впливом перебувають зокрема трактати з теорії красномовства та поетики часів ренесансу та бароко. Антична традиція не залишила стрункої поетичної теорії. Послуговуючись принципом поетами народжуються, ораторами стають”, давні інтелектуалісти розмірковували над мистецтвом поезії, спиняючись лише на почуттях, котрі та мусила викликати в реципієнта. За часів середньовіччя, коли виникають перші курси теорії віршування, для пояснення теорії версифікації застосовується риторичний інструментарій. Відтак, певний час поетики побутують як додаток до риторик. Згодом, виокремившись у самостійну дисципліну, вони все ж перебувають під посутнім впливом теорії красномовства, подекуди до середини XVIII ст. Отож, межа цих двох наук була дуже нечіткою, умовною, адже вони не лише послуговувалися спільною термінологією, а й мали спільну мету [див.: 38, 524 556; 77, 60 106; 102, 331 358; 114, 114 140; 129, 60 106].
Згодом І. Кант, розмірковуючи над віршуванням та красномовством, зазначав: Красномовство це мистецтво вести справу розуму як вільну гру уяви, поезія мистецтво вести вільну гру уяви як справу розуму. Отже, оратор повідомляє про якусь справу й веде її так, якби вона була тільки грою ідеями, щоб зацікавити слухачів. Поет повідомляє тільки про захоплюючу гру ідеями, однак, так багато робить для розуму, немовби поет бажав вести тільки його справу Оратор, відповідно, хоча й подає дещо, чого він не обіцяє, а саме захоплюючу гру уяви, але стримує щось із того, щó обіцяє й щó якраз і є обіцяною ним справою, а саме доцільно зайняти розум. Поет, навпаки, обіцяє мало й знаменує тільки гру ідеями, натомість виконує щось таке, що заслуговує, щоб ним займалися, а саме, граючи, він дає розуму поживу й за допомогою уяви оживляє його поняття, таким чином, оратор насправді робить менше, а поет більше обіцяного” [86, 338 339].
Підтвердженням хисткості межі між мистецтвом поетичним та риторичним стали студії кінця XIX середини XX ст. Варто вказати на те, що ще О. Веселовський зауважував: Чергування віршів і прози, що зустрічається в різних народів, є зрозумілим як перехідна стадія епічного викладу” [26, 194]. Перегодом Б. Томашевський, а потім і Ю. Лотман, розмірковуючи над природою цього явища, вказували на боротьбу жанрів” у межах однієї літературної системи, а відтак на виникнення межових” жанрів, як-от метризована проза чи верлібр [пор. з: 28; 152, 411 432].
Друга половина XX ст. відзначалися посиленою увагою до слова. Тож не дивно, що з’явилася ціла низка праць, присвячених можливостям слова в мові. Так, наприклад, Г.-Ґ. Ґадамер зазначав: Кожному з нас відомо, що звук музики це взагалі насамперед звук”. Отже, виникає запитання, що може означати те, що слово й мова у вірші це і слово, і мова найбільшою мірою, що це дає для організації буття мови поезії? Внаслідок структурування звуків, рим, ритмів, вокалізації, асонансів тощо формуються стабілізуючі фактори, які повертають назад сказане, спрямоване назовні слово, й змушують його замкнутися в собі. Таким чином вони домагаються єдності образу”. Водночас цей образ становить мовленнєву єдність. Це означає, що у вірші задіяні також інші логіко-граматичні конструкції осмисленого мовлення, та вони спроможні відмовитись від себе на користь будування образу. Зовнішні синтаксичні засоби мови можуть бути вибудувані досить ощадливо. Окремі слова набирають особливої ваги завдяки спрямованості на себе, на власну чутливість і потужність власного сяйва. Конотації, що дають словам їхнє смислове наповнення (тим більше семантична ґравітація, яка іманентно притаманна кожному слову й відчутно розширює його значення, тобто дозволяє різночитання), отримують завдяки цій синтаксичній зумовленості широке поле для вираження. Багатозначність і затемнення” тексту, які стають наслідком цього, можуть викликати в інтерпретатора відчай, що є структурним елементом такої поезії. Усе це зводить роль слова в мовленні до його первинної функції до називання. Називання завжди здатне спричинити існування чого завгодно. Хоча жодне слово як таке, позбавлене контексту, ніколи не може забезпечити єдність смислу, який формується лише в цілісності мовлення” [59, 122 123].
У зв’язку з цим вимагала переосмислення й риторика, заново окреслювалася її мета. Представники неориторики вказували, що коли відмовитися від думки, що мистецтво є додатковою прикрасою, з’явиться можливість потрактувати риторику вже не як інструмент діалектики, а як знаряддя поетики. Дійсно, оратор користується метафорою для того, щоб відкинути заперечення, висунуті авдиторією, в той час як поет звертається до неї тому, що вона йому приємна, але й у тому, й в іншому випадках метафора ефективна лише тою мірою, якою вона розважає читача, лише тою мірою, якою вона здатна пробудити його уяву” [150, 34]. Відтак, робляться спроби розмежувати поетику й риторику. Автори Загальної риторики” завважують, що риторика в їхньому розумінні є дисципліною, що вивчає специфіку мови літератури. Під поетикою” ж ми розуміємо науку, що розкриває сутність загальних принципів поезії, маючи на увазі, що поезія stricto sensu є найяскравішим виявом літературного первня” [150, 58; пор. з: 152, 411 432].
Сперечаючись із тезою Р. Якобсона: Поезія це особлива мова”, неоритори зазначають, що визначення поезії як однієї з низки інших мов не можна вважати остаточним. Це не більше ніж робоче визначення, його можна сприймати як остаточне тільки в емпіричному плані, з теоретичної ж точки зору це всього лише певний етап досліджень. Наша теза полягає в тому, що особливості поетичної мови такі, що вони зрештою змушують відмовитися від визначення поезії як мови. Але саме виявлення цих особливостей приводить нас до висновку про немовну природу літератури” [263, 41].
Тим часом представник італійської школи семіотики У. Еко стосовно мети риторики зазначав таке: У нові часи сфера вживання аподиктичного дискурсу, базованого на незаперечному авторитеті логічної дедукції, неухильно звужується; і нині ми схильні вважати аподиктичними лише декотрі логічні системи, що виводяться з певних аксіом, постульованих як незаперечні. Усі інші дискурси, що колись були приналежними до сфери логіки, філософії, теології тощо, нині мають бути віднесені до спонукувального дискурсу, що намагається збалансувати не незаперечні арґументи і спонукає слухача погодитися з тим, що базується не стільки на силі Абсолютного Розуму, скільки на взаємопов’язуванні емоційних моментів із вимогами часу та практичними стимулами” [253, 99].
В українському літературознавстві на хистку межу між поезією та прозою вказував ще П. Гулак-Артемовський. У статті О поэзии и красноречии” він зокрема вказував на те, що поезія і красномовство, порівняні між собою, можуть узагалі розглядатися в стані природному і в стані штучному. Очевидна їх схожість за першопочаткової епохи їхнього народження і разюча різниця за наступного періоду їхнього змужніння завжди виявляються в міру поступового удосконалення суспільств: отже, обидві ці епохи природно зосереджуються в способі людської освіченості й розвитку її здібностей у розмаїтих стосунках і впливах, які на них можуть чинити різниця клімату, характер народу, звичаї, спосіб правління й життя, статути громадські й політичні, а найпосутніше закони совісті й віросповідання” [8, 175].
Відтак, зацікавлення риторичним стрижнем барокової літератури виявилася наприкінці XIX ст., що переконливо засвідчують розвідки М. Сумцова Иоанникий Галятовский (К истории южно- русской литературы XVII в.)”, История южнорусской литературы в семнадцатом столетии. Лазарь Баранович”, Характеристика южно-русской литературы семнадцатого века”, де неабияке місце відведено докладному аналізу риторичного інструментацію давнього письменства.
Трохи перегодом М. Возняк у своїй Історії української літератури” один із розділів присвячує теорії поезії, зокрема драматичної [див.: 31, 160 165].
Д. Чижевський у студіях Поза межами краси” та Український літературний барок” вказує на синкретичність барокового письма як на одну з особливостей тогочасної літератури [див.: 242, 7 9; 243, 27 36].
Низка ґрунтовних розвідок із порушеної проблематики з’являється в другій половині ХХ ст. Передовсім варто вказати на дослідження В. Крекотня, котрий, аналізуючи риторичні особливості барокових текстів, зауважував: Протягом XVII ст. дедалі пишніше розквітає на Україні ораторство релігійне, церковне, проповідництво, яке було потужною лабораторією, де культивувалися найрізноманітніші форми художнього словесного зображення й вираження. Мода на красномовство, перейшовши через смугу визвольної війни 1648 1654 років, зберігає й посилює свою значимість в українському культурному житті й після цього крутого історичного повороту, поступово слабнучи до кінця XVIII ст., функції його поступово переходять до емансипованих і секуляризованих публіцистичних та власне художніх різновидів словесності. Як і в польській культурі, у нас мода на красномовство теж накладає відбиток риторичності на всю літературу і найбільше, звичайно, на літературу прозову” [96, 20]. Саме В. Крекотень у розвідці Становлення поетичних форм в українській літературі XVII ст.” виокремив декілька форм побутування віршових вкраплень у прозових творах [див.: 92, 6 8; пор. з: 94, 5 23].
Ця проблема порушується також у студіях М. Сулими [193; 195], В. Маслюка [121], Д. Наливайка [144] та Г. Сивоконя, присвячених давнім поетикам і теорії віршування загалом. Зокрема Г. Сивокінь, вказуючи на досить хисткі межі, котрі під добу бароко встановилися між риторикою та поетикою, зазначав: У кожній із давніх поетик визначається мета поезії, як один з важливих моментів тлумачення поезії взагалі: quis sit finis poēsos (рукопис кінця XVII ст., III 649/746, арк. 37 звор.); de officia poēsos (III 665/465, арк. 10); de utilitate et fine poēsos (III 657/448, арк. 86). Услід за Горацієм автори визначають мету поезії як повчальну і розважальну (docere et delectare) У частині курсів, як от Касталійське джерело (ще в деяких пізніших: Parnassus” 1719-20 р., Hortus poeticus” М. Довгалевського) вказується на потрійне завдання поезії, а саме: повчати, розважати, спонукати” [179, 77 78].
Цікаві спостереження щодо єдності поетики та риторики зробила Б. Криса, вивчаючи природу барокового вірша. Характер творення української поезії, зазначає дослідниця, незмінно навертає нас до двох понять, які то слабше, то сильніше поєднані між собою, риторики і герменевтики. Якщо герменевтика занурена у священні тексти, то риторика повинна виносити на їх поверхню результати цього занурення, перла многоцінні, організовуючи по-своєму весь той поетичний часопростір, в якому ці перла появляються. Таким чином, у XVII XVIII ст. поетична риторика становить сутність української поезії, а герменевтиці доводиться бути в певному значенні вторинною щодо риторики, так само, як це було в історії інших середньовічних літератур” [98, 100 101]. Окрім того, Б. Криса наголошує, що особлива функція віршованого тексту виявляє себе у співіснуванні з текстом прозовим не лише як певна прикраса, а й у поділі цього тексту на завершені частини, у стислому повторенні сказаного, у тому динамізмі, що дозволяє відірватись від цього співіснування. Віршований спосіб передачі євангельської історії відкриває характерний бароковий простір, в якому кожна подія сприймається як кільце в ланцюгу творення й існування світу” [97, 126].
На побутування в межах одного тексту поезії та прози вказував також Л. Ушкалов у працях Світ укр

Список литературы

В И С Н О В К И

Проаналізувавши низку текстів українського письменства XVII XVIII ст. і зважаючи на ту обставину, що синкретичність є провідною ознакою мистецтва бароко загалом, ми дійшли таких висновків:
I. Говорячи про синкретичність поезії та прози, варто розрізняти два її види:
1. Віршовані вкраплення до питомо прозових текстів (учительні книжки та полемічні трактати), що побутували у формі присвят, гербових епіграм, епіграфів, своєрідних резюме.
2. Прозові вкраплення до власне поетичних текстів (панегірики), котрі подибуємо у формі передмов, післямов, авторських коментарів.
II. Синкретичність поезії та прози в українській бароковій літературі була зумовлений двома основними чинниками:
1. Превалюванням духовного елемента над світським, а відтак, тяжінням багатьох творів до системи церковних обрядів та жанрів:
1. 1. Поетичні вкраплення в твори дидактичної літератури мисляться авторами в контексті літургії, точніше, літургійних піснеспівів. Тут варто вказати також на те, що вірш не завжди усвідомлюється тогочасними письменниками як окремий літературний жанр, котрий може існувати самостійно, без музичного супроводу чи включення його в певне обрядове дійство (Перло многоцнноє” Кирила Транквіліона-Ставровецького). Окрім того, подібна залежність спричинилася й до виникнення межових явищ, як от метризована проза (Алфавіт духовний” Ісаї Копинського).
1. 2. Прозові вкраплення до текстів пангіриків можна пояснити впливом проповідницького жанру, адже, уславлюючи того чи іншого достойника, автор мусив витлумачити, чому він обрав для похвали саме цю особу, наголосити на її чеснотах та закликати реципієнта наслідувати ці найкращі якості (Redirivus phoenix. Lazarus Baranovich” Лаврентія Крщоновича, Pelnia niewbywaiącey chwały” Стефана Яворського). Говорячи про панегірики, слід також підкреслити вплив історичного жанру (це найперше стосується панегіриків Echo głosu” Стефана Яворського, Bogaty wirydarz” Івана Орновського, Августйшей непобедимой імператриц єя священнйшему величеству Єлизавет Петровн” Мануйла Козачинського), коли автори вводять прозові коментарі, деталізуючи обставини певних подій чи дотримуючись чіткої хронології. Однак, варто наголосити, що, попри всю історичну конкретику, головним завданням панегірика було подати образ християнина, що вартий наслідування, тому вплив проповіді тут превалює.
2. Естетикою бароко, котра вимагала від авторів дотепності, в основі якої перебував концепт, тобто суто ігровий елемент. Українські автори насамперед дотримувалися поглядів на природу концепту, викладених польським теоретиком М. К. Сарбєвським, який вказував, що концепт виникає тоді, коли з вислову випливає щось неочікуване або протилежне, коли узгоджене” стикається з неузгодженим”. Уміння поєднувати суперечності поціновувалося як властивість гнучкого розуму, адже давало змогу відчути гармонію в суперечному довколишньому світі. Саме тому дотепне поєднання протилежностей (концепт) стало основою естетики бароко, а містичність, метафоричність, гіперболічність, парадоксальність, антиномічність характерними рисами літератури бароко загалом. Концептні” вірші подибуємо переважно в учительних книжках (Діоптра” Віталія Дубенського, Руно орошенное” Дмитра Туптала, Театрон” Івана Максимовича) та подекуди в полемічних трактатах (Nowa miara” Лазаря Барановича).
III. Поєднання поезії та прози в українських барокових текстах мало на меті здебільшого таке:
1. Віршовані вкраплення в прозовий текст, як правило, перебирають на себе суто емоційну функцію:
1. 1. Вони є засобом віддзеркалення авторських емоцій. Тут найперше йдеться про полемічні трактати (Nowa miara” Лазаря Барановича, Знаменя пришествия антихриста” Стефана Яворського), коли письменник веде дискусію, спираючись на виважені богословські арґументи, а почуття, що сповнюють його, висловлює в поетичних відступах.
1. 2. Віршовані вкраплення є формою впливу на емоції реципієнта (віщування Сивілл у трактаті Месія правдивий” Іоаникія Ґалятовського).
1. 3. У дидактичній літературі досить часто подибуємо поєднання обидвох згаданих вище засобів, адже, переконуючи реципієнта в необхідності дотримання моральних норм християнського життя, автор почасти сам доходить певної екзальтації (Алфавіт духовний” Ісаї Копинського).
2. Віршовані присвяти виконують роль своєрідного прикнижного реквізиту”. Окрім того, досить часто вони були покликані задавати тон” всьому подальшому викладу, налаштовуючи реципієнта на адекватне сприйняття твору (Nowa miara” Лазаря Барановича, Знаменя пришествия антихриста” Стефана Яворського, Месія правдивий” Іоаникія Ґалятовського); зрештою, незрідка вони слугували своєрідним унаочненням, прикладом, що підтверджує основну думку твору (Руно орошенное” Дмитра Туптала та Алфавіт духовний” Ісаї Копинського).
3. Нарешті, варто виокремити суто дидактичну функцію поетичних вкраплень: вони мали на меті полегшити сприйняття та запам’ятовування певного матеріалу (євангельські вірші в тексті Nowey miary” Лазаря Барановича, Камень вры” Стефана Яворського).
4. Натомість прозові вкраплення до поетичних текстів можна потрактувати як своєрідну царину” для філософських та богословських рефлексій автора, а також як засіб витлумачення чи конкретизації певних образів, подій тощо (Redirivus phoenix. Lazarus Baranovich” Лаврентія Крщоновича, Pelnia niewbywaiącey chwały” та Echo głosu” Стефана Яворського, Bogaty wirydarz” Івана Орновського, Августейшей непобдимой імператриц єя священнйшему величеству Єлизавет Петровн” Мануйла Козачинського).
На підставі наведеного аналізу можемо зробити висновок: синкретизм поезії та прози простежується в найрізноманітніших жанрах української літератури XVII XVIII ст., виявляючи тим самим її глибинне риторичне підґрунтя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Августин Святий. Сповідь: Пер. з латин. К.: Основи, 1999. 319 с.
2. Аверинцев С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. М.: Школа Языки русской культуры”, 1996. 448 с.
3. Аверинцев С. София-Логос. Словарь. К.: Дух и литера, 2000. 460 с.
4. Алексєєнко Н. Творчість Іоаникія Ґалятовського: чотири модуси сприйняття біблійного тексту // Від бароко до постмодернізму: Збірник праць кафедри української та світової літератури, присвячений пам’яті професора Віктора Тимченка / За ред. Л. Ушкалова. Х.: Майдан, 2002. 12 24.
5. Алфавіт духовный. К., 1710. 192 арк.
6. Амвросій Теодосій Макробій. Коментарі до сновидіння Сціпіона Африканського: Пер. з лат. К.: Тандем, 2000. 176 с.
7. Аристотель. Риторика // Аристотель. Поэтика. Риторика: Пер. с древнегр. СПб.: Азбука, 2000. С. 81 347.
8. Артемовский П. О поэзии и красноречии // Украинский журнал. 1824. № 4. Ч. 2 4. С. 168 178.
9. Ауэрбах Э. Мимесис. Изображения действительности в западноевропейской литературе: Пер. с нем. М.: ПЕР СЭ; СПб: Университетская книга, 2000. 511 с.
10. Багалей Д., Миллер Д. История города Харькова за 250 лет его существования (1655 1905): Историческая монография: В 2-х т. / Репринтное издание. Х., 1993. Т. 1. 568 с.
11. Баранович Л. Меч духовный єжє єсть глагол Божий. К.: Києво-Печерська Лавра, 1666. 465 арк.
12. Барт Р. Избранные работы: Симеотика. Поэтика: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
13. Башляр Г. Земля и грезы о покое: Пер. с фр. М.: Из-во гуманитарной литературы, 2001. 320 с.
14. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії XIX початку ХХ століття. Zielona Gora; Kijow, 1999. 160 с.
15. Бірюков С. Від бароко до авангарду і навпаки // Кур’єр Кривбасу. 1997. № 79 80. С. 39 40.
16. Богослов Г. Собрание творений: Пер. с древнегр.: В 2 т. Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000. Т. 1. 832 с.
17. Борухович В. Ораторское искусство древней Греции // Ораторы Греции / Ред. М. Гаспаров. М.: Художественная литература, 1985. С. 5 27.
18. Боэций. Утешение философией и другие трактаты: Пер. с лат. М., 1990.
19. Брокгауз Ф., Эфрон И. Энциклопедический словарь: В 81 т. СПб.: Типография акц. Общ. Издательское Дело”, Брокгауз-Эфрон, 1900. Т. ХХХ. 480 с.
20. Бусєва-Давидова І. Українська православна культура XVI XVII ст. як універсальний медіум: До питання про російсько-українські зв’язки в XVII ст. // Історія релігій в Україні. Тези повідомлень Міжнародного V круглого столу (Львів, 3 5 травня 1995 року): У 5-и т. Т. 1. К.; Львів, 1995. С. 66 68.
21. Валери П. Поэзия и абстрактная мысль // Валери П. Об искусстве: Пер. с фр. М.: Искусство, 1993. С. 313 337.
22. Василий Великий Святитель. Слова подвижнические: Пер. с древнегр. М.: Московское подворье Свято-Троицкой Сергиевой лавры, 2001. 224 с.
23. Величковський І. Твори. К.: Наукова думка, 1972. 191 с.
24. Вергилий. Буколики. Георгики. Енеида: Пер. с лат. М.: Художественная литература, 1971. 447 с.
25. Вернадский В. Начало и вечность жизни // Вернадский В. Начало и вечность жизни: Сборник. М.: Советская Россия, 1989. С. 79 113.
26. Веселовский А. Три главы из исторической поэтики // Веселовский А. Историческая поэтика. М., 1989. С. 155 299.
27. Виндельбанд В. Святыня: Очерк по философии религии // Виндельбанд В. Избранное: Дух и история: Пер. с нем. М.: Юристъ,1995. С. 253 271.
28. Виноградов В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1963. 255 с.
29. Виппер Ю. О разновидностях стиля барокко в западноевропейских литературах XVII века // Виппер Ю. Творческие судьбы и история: О западноевропейских литературах XVI первой половины XIX века. М.: Худож. лит., 1990. С. 147 159.
30. Виппер Ю. Поезия барокко и класицизма // Виппер Ю. Творческие судьбы и история: О западноевропейских литературах XVI первой половины XIX века. М.: Худож. лит., 1990. С. 79 108.
31. Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. 2-ге вид., випр. Львів: Світ, 1994. Кн. 2. 560 с.
32. Вомперский В. Риторика” Лаврентия Крщоновича (1698) // Вомперский В. Риторика в России XVII XVIII вв. М.: Наука, 1988. С. 62 70.
33. Гадамер Х. Г. Истина и метод: Пер. с нем. М.: Прогресс, 1988. 701 с.
34. Галятовський І. Души людей умерлых // Галятовський І. Ключ розуміння. К.: Наукова думка, 1985. С. 411 437.
35. Галятовський И. Месіа правдивый Іисус Христос Сын Божій. К.: Типография Печерской лавры, 1669.
36. Гаспаров М. Античная риторика как система // Античная поэтика. Риторическая теория и литературная практика. М.: Наука, 1991. С. 27 59.
37. Гаспаров М. Оппозиция стих проза” и становление русского литературного стиха // Гаспаров М. Избранные труды: В 3-х т. М.: Языки русской культуры, 1997. Т. 3: О стихе. С. 40 54.
38. Гаспаров М. Поэзия и проза поэтика и риторика // Гаспаров М. Избранные труды: В 3-х т. М.: Языки русской культуры, 1997. Т. 1: О поэтах. С. 524 556.
39. Гаспаров М. Л. Цицерон и античная риторика // Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве / Под ред. М. Гаспарова. М.: Наука, 1972. С. 7 73.
40. Генон Р. Символы священной науки: Пер. с фр. М.: Беловодье, 1997. 496 с.
41. Герменевтика древнерусской литературы / АН СССР. Ин-т мировой литературы им. А. М. Горького. Сб. 2: XVI начало XVIII веков. М.: Наследие, 1989. 482 с.
42. Гермоген. Введение к трактату О видах речи” // Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье / АН СССР. Ин-т мировой литературы им. А. М. Горького. М.: Наука, 1986. С. 170 178.
43. Гильдебранд Д. фон. Сущность христианства: Пер с нем. СПб.: Алетейя. 475 с.
44. Гин Я. Проблемы поэтики грамматических категорий: Избранные работы. СПб: Гуманитарное агентство Академический проект”, 1996. 224 с.
45. Гиршман М. Ритм художественной прозы. М.: Советский писатель, 1982. 368 с.
46. Гнатюк О. До переоцінки літературного процесу XV XVIII ст.: Огляд публікацій давньої української літератури // Європейське Відродження та українська література XIV XVIII ст. К.: Наукова думка, 1993. С. 237 266.
47. Гнатюк О. Українська духовна бароккова пісня. Варшава; К., 1994. 185 с.
48. Гоббс Т. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної: Пер. з англ. К.: Дух і літера, 2000. 606 с.
49. Голенищев-Кутузов И. Барокко и его теоретики // XVII век в мировом литературном развитии. М.: Наука, 1969. С. 102 154.
50. Голенищев-Кутузов И. Романские литературы: Статьи и исследования. М.: Наука, 1975. 532 с.
51. Голенищев-Кутузов И. Средневековая латинская литература Италии. М.: Наука, 1972. 308 с.
52. Горацій. Твори: Пер. з латин. К.: Дніпро, 1982. 256 с.
53. Горбач О. Історія граматики на Україні: Реторика. Мюнхен, 1993. 454 с.
54. Горгий. Похвала Елене // Ораторы Греции / Ред. М. Гаспаров. М.: Художественная литература, 1985. С. 27 32.
55. Грабович Г. До історії української літератури: дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 604 с.
56. Грасіан Б. Кишеньковий оракул або Наука розсудливості, де зібрані афоризми, взяті з творів Лоренсо Грасіана: Пер. з рос. К.: Видавничий дім КМ Academia”, 2001. 276 с.
57. Грасиан Б. Остроумие, или Искусство изощренного ума // Испанская эстетика. Ренессанс. Барокко. Просвещение. М.: Наука. 1977. С. 169 464.
58. Грицай М. С., Микитась В. Л., Шолом Ф. Я. Давня українська література. К.: Вища школа, 1978. 406 с.
59. Ґадамер Г. Ґ. Герменевтика і поетика: Пер. з нім. К.: Юніверс, 2001. 288 с.
60. Ґадамер Г. Ґ. Вірш і розмова: Есе: Пер. з нім. Л.: Ї, 2002. 188 с.
61. Ґеник-Березовська З. До питання про пізню українську барокову поезію // Ґеник-Березовська З. Грані культур: Бароко, романтизм, модернізм. К.: Гелікон, 2000. С. 37 51.
62. Ґеник-Березовська З. До питання про українське літературне бароко // Ґеник-Березовська З. Грані культур:. Бароко, романтизм, модернізм. К.: Гелікон, 2000. С. 20 28.
63. Ґеник-Березовська З. Українське літературне бароко в межах своєї епохи та стилю // Ґеник-Березовська З. Грані культур: Бароко, романтизм, модернізм. К.: Гелікон, 2000. С. 28 37.
64. Ґрачотті С. Українська культура XVII ст. і Європа // Україна XVII ст. між Заходом та Сходом Європи. Матеріали 1-го українсько-італійського симпозіуму 13 16 вересня 1994 р.: Ред. О. Мишанич. К.: АртЕк; Венеція. С. 1 34.
65. Дамаскин И. Три слова в защиту иконопочитания: Пер. с греч. СПб.: Азбука-классика, 2001. 192 с.
66. Данченко І. Трагічна іронія людської долі. До аналізу ідейно-естетичних засад філософської драми Життя це сон” // Зарубіжна література. 2000. № 9. С. 3.
67. Демин А. Русская литература второй половины XVII начала XVIII в.: Новые художественные представления о мире, природе, человеке. М.: Наука, 1977. 296 с.
68. Діоптра или Зерцало живота в мир сем человческого. Кутейно: Типография общежительного монастиря. 1659. 196 арк.
69. Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К.: Мистецтво, 1973. 435 с.
70. Духовна спадщина святих отців. Т. 1: Антоній Великий Св. Л.: Вид-во отців василіян Місіонер”, 1999. 168 с.
71. Еремин И. Лекции и статьи по истории древней русской литературе. Л.: Изд-во ЛГУ, 1987. 326 с.
72. Європейське Відродження та українська література XIV XVIII ст. / АН України. Ін-т літератури ім. Т. Шевченка / Відп. ред. О. Мишанич К.: Наукова думка, 1993. 376 с..
73. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Femina, 1995. 688 с.
74. Закидальський Т. Поняття серця в українській філософській думці // Філософська і соціологічна думка. 1991. № 8. С. 127 138.
75. Захара І. Академічна філософія України: XVII I половини XVIII ст.. Л.: Вид-во Львівського нац. ун-ту ім. І. Франка, 2000. 273 с.
76. Захара І. Стефан Яворський. Л.: Каменяр, 1991. 112 с.
77. Журенко Н. Риторика в ранневизантийской поэзии: Архаическая проза и новозаветная образность в эпиграммах Григория Назианзина // Античная поэтика. Риторическая теория и литературная практика. М.: Наука. 1991. С. 60 106.
78. Ингарден Р. Очерки по философии литературы: Пер. с пол. Благовещенск: БГК им. И. А. Бодуэна де Куртенэ, 1999. 184 с.
79. Исократ. Панегирик // Ораторы Греции / Ред. М. Гаспаров. М.: Художественная литература, 1985. С. 39 65.
80. Исследования по истории русской литературы XI-XIII в. / Отв. ред. Д. Лихачев Л.: Наука, 1974. 431 с.
81. Іванек М. Мотив смерті в поезії українського барокко // Варшавські українознавчі записки / Гол. Ред. С. Козак. Зошит 1. Варшава: Василіяни, 1989. С. 97 109.
82. Іваньо І. Про українське літературне барокко // Радянське літературознавство. 1970. № 10. С. 41 53.
83. Ісіченко Ю. Давня українська література в духовному світі сучасної людини // Прапор. 1988. № 2. С. 60 85.
84. Ісіченко Ю. Містична перспектива літературного тексту в культурі українського барокко // Сучасність. 1995. № 5. С. 100 103.
85. Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць: До 400-річчя від дня народження і 350-річчя пам’яті Святителя Петра Могили, митрополита Київського. К.: Четверта хвиля, 1997. 229 с.
86. Кант И. Критика способности суждения: Пер. с нем. // Кант И. Сочинения: В 6 т. М.: Мысль, 1996. Т. 5. С. 161 531.
87. Квинтилиан Ф. Правила ораторского искусства: Пер. с лат. СПб., 1896.
88. Києво-Печерський патерик: Пер. із церковносл. Л.: Свічадо, 2001. 192 с.
89. Крекотень В. Київська поетика 1637 року // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI XVII ст. / Відп. ред. О. Мишанич. К.: Наукова думка, 1981. С. 137 147.
90. Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського: З історії української новелістики XVII ст. // Легенди, анекдоти, орації, міфи, казки, байки, диспути, параболи. К.: Наукова думка, 1983. 408 с.
91. Крекотень В. Світові сюжети в українській літературі XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом та Сходом Європи. Матеріали 1-го українсько-італійського симпозіуму 13 16 вересня 1994 р.: Ред. О. Мишанич. К.: АртЕк; Венеція. С. 389 400.
92. Крекотень В. Становлення поетичних форм в українській літературі XVII ст.: Автореф. дис. д-ра філол. наук: 10.01.03 / АН України. Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. К., 1992. 68 с.
93. Крекотень В. Тема науки в барочной украинской поэзии 30-х годов XVII века // Барокко в славянских культурах / Ред. кол. А. В. Липатов и др. М.: Наука, 1982. С. 255 275.
94. Крекотень В. Українська книжна поезія середини XVII ст.: Передмова // Українська поезія: Середина XVII ст. / Упорядн. М. Сулима, В. Крекотень. К.: Наукова думка, 1992. С. 5 23.
95. Крекотень В. Українська література VII ст.: Передмова // Українська література VII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / АН Української РСР / Ред. тому. О. Мишанич. К.: Наукова думка, 1987. С. 5 24.
96. Крекотень В. Художність давньої української прози (XVII XVIII ст.) // Крекотень В. Вибрані праці. К.: Обереги, 1999. С. 14 141.
97. Криса Б. Мотиви й сюжети в поетиці українського бароко // Медієвістика. Одеса: Астропринт, 1998. Вип. 1. С. 79 84.
98. Криса Б. Пересотворення світу: Українська поезія XVII XVIII століть. Львів: Свічадо, 1997. 214 с.
99. Крыса Б. Феномен античности в процессе становления украинской поэзии // Отечественная философская мысль XI-XVII вв. и греческая культура / Ред. кол. В. М. Ничик и др. К.: Наукова думка, 1991. С. 285 291.
100. Козачинський М. Августйшей непобдимой імператриц Єлизавет Петровн. К., 1744.
101. Кузанский Н. Об ученом незнании: Пер. с лат. СПб: Азбука, 2001. 320 с.
102. Курбатов Г. Риторика // Культура Византии. IV первая половина VII в. / Отв. ред. З. В. Удольцова. М.: Наука, 1984. С. 331 358.
103. Кэмпбелл Дж. Тысячеликий герой: Пер. с англ. М.: Ваклер; Релф-Бук; АСТ, 1997. 384 с.
104. Лаба В. Патрологія: Життя, письма і вчення отців церкви. Л.: Свічадо, 1998. 552 с.
105. Лаппо-Данилевский А. История русской общественной мысли и культуры XVII XVIII вв. М.: Наука, 1990. 293 с.
106. Либаний. Надгробное слово по Юлиану // Ораторы Греции / Ред. М. Гаспаров. М.: Художественная литература, 1985. С. 354 414.
107. Литературный энциклопедический словарь / Под общ. ред. В. Кожевникова, П. Николаева. М.: Сов. энциклопедия, 1987. 752 с.
108. Лихачев Д. Развитие русской литературы X XVII веков: Эпохи и стили. Л.: Наука, 1973. 254 с.
109. Логвин Г. З глибин: Гравюри українських стародруків XVI XVIII ст. К.: Дніпро, 1990. 408 с.
110. Лосев А. Из ранних произведений. М.: Правда, 1990. 656 с.
111. Лотман Ю. Об Оде, выбранной из Иова” Ломоносова // Лотман Ю. О Поэтах и поэзии. СПб.: Искусство СПБ, 2001. С. 266 278.
112. Лотман Ю. Структура художественного текста. М.: Искусство, 1970. 384 с.
113. Лотман Ю. Текст как смыслосодержащее устройство // Внутри мыслящих миров: Человек Текст Семиосфера История. М.: Языки русской култьтуры, 1996. С.11 146.
114. Любарский Я. Литературно-эстетические взгляды Михаила Пселла // Античность и Византия. М.: Наука. 1975. С.114 140.
115. Макаров А. Світло українського Бароко: Нариси. К.: Мистецтво, 1994. 287 с.
116. Макаров А. Світоч бароккової культури // Слово і час. 1993. № 10. С. 3 14.
117. Максимович И. Алфавит собранный, ритмами сложенный. Чернігів, 1705. 140 арк.
118. Максимович И. Феатрон, или Позор нравоучительный царем, князем, владыком. Чернігів, 1708. 424 арк.
119. Маритен Ж. О христианской философии // Маритен Ж. Знание и Мудрость: Пер. с фр. М.: Научный мир, 1999. С. 131 211.
120. Маслов С. Кирилл Транквиллион-Ставровецкий и его литературная деятельность: Опыт историко-литературной монографии. К.: Наукова думка, 1984. 242 с.
121. Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVII першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К.: Наукова думка, 1983. 234 с.
122. Матушек О. Символіка Богородиці у метатексті барокової літератури: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01. / Харк. держ. ун-т Х., 1999. 19 с.
123. Махновець Л. Сатира і гумор української прози кінця XVI XVIII ст. К.: Наукова думка, 1964. 480 с.
124. Матхаузерова С. Слагати” или ткати”? (Спор о поэзии в XVII веке) // Культурное наследие Древней Руси: Истоки. Становление. Традиции. М.: Наука, 1976. С. 195 200.
125. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. К.: Абрис, 1994. 287 с.
126. Микитась В. Українська література в боротьбі проти Унії: Дослідження. К.: Дніпро, 1984. 242 с.
127. Микитась В. Українська література XIV XVI ст.: Передмова // Українська література XIV XVI ст.: Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті. Поетичні твори / АН Української РСР / Ред. тому В. Микитась. К.: Наукова думка, 1988. С. 5 28.
128. Микитенко Ю. Антична спадщина і становлення нової української літератури. К.: Наукова думка, 1991. 156 с.
129. Миллер Т. От поэзии к прозе: Риторическая проза Горгия и Исократа // Античная поэтика. Риторическая теория и литературная практика. М.: Наука, 1991. С. 60 106.
130. Михед П. Українська літературна культура бароко і російська література XVII XIX ст. (Про дві хвилі впливу) // Київська старовина. 1998 №4. С. 22 52.
131. Мишанич О. Біблія і давня українська література // Біблія і культура: Збірник наукових статей / Відп. ред. А. Є. Нямцу. Чернівці: Рута, 2000. Вип. 1 С. 9 13.
132. Мишанич О. Григорій Сковорода і усна народна творчість. К.: Наукова думка, 1976. 151 с.
133. Мишанич О. Крізь віки: літературно-критичні та історіографічні статті й дослідження. К.: Обереги, 1996. 350 с.
134. Мишанич О. На переломі: Літературознавчі статті й дослідження. К.: Вид-во Соломії Павличко Основи”, 2002. 435 с.
135. Мишанич О. Українська література доби барокко: проблеми дослідження і видання // Вісник АН України. 1991. № 10. С. 29 32.
136. Мишанич О. Українська література VIII ст.: Передмова // Українська література VIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори / АН Української РСР / Упорядк. О. Мишанича. К.: Наукова думка, 1983. С. 5 28.
137. Морозов А. Метафора и аллегория у Стефана Яворского // Поэтика и стилистика русской литературы / Отв. ред. М. Алексеев. Л.: Наука, Ленингр. отд-ние, 1971. С. 35 43.
138. Морозов А. Развитие стилей и историческая реальность // Русская литература. 1971. № 3. С. 49 57.
139. Морозов А., Софронова Л. Эмблематика и ее место в искусстве барокко // Славянское барокко: Историко-культурные проблемы эпохи. М.: Наука, 1979. С. 33 42.
140. Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Структурализм: за” и против”: Сборник статей / Под ред. Е. Басина и М. Полякова. М.: Прогресс, 1975. С. 164 193.
141. Назаренко Т. Образ слова: До історії візуальної поезії // Всесвіт. 1995. № 1. С. 28 34.
142. Наливайко Д. Барокко // Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. К.: Мистецтво, 1980. С. 106 140.
143. Наливайко Д. Бароко і драма Кальдерона Життя це сон” // Тема. 2000. № 1. С. 5 17.
144. Наливайко Д. Київські поетики XVII початку XVIII ст. в контексті європейсь