КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20-х років ХХ ст. (на матеріалі прози Г. Михайличенка, М. Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного) : КОНЦЕПЦИЯ ЧЕЛОВЕКА В УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ 20-х годов. (на материале прозы Г. Михайличенко, М. Хвылевого, Н. Ивченко, В. Пидмогильного)

Краткое описание

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

РОМАНЕНКО ОЛЕНА ВІТАЛІЇВНА

УДК883.3.09-3

КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20-хроків ХХ ст. (на матеріалі прози Г. Михайличенка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного)

10.01.01— українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
СЕМЕНЮК Григорій Фокович,
доктор філологічних наук, професор

Київ 2002

ЗМІСТ

ВСТУП........................................................................................................... 3

РОЗДІЛ I........ Художня концепція людини 20-хрр.: естетичні засади реалізації:.............................................................................................. 18

1.1.Концепція людини як літературознавча категорія.............................................................................................. 18
1.2.Основні принципи художнього відображення концепції людини доби Розстріляного Відродження.............................................................................................. 34

РОЗДІЛ II.......... Еволюція художньої концепції людини в українській прозі 20-хрр.:................................................................................................................. 60

2.1.Ідейно-естетичні особливості образу людини у Блакитному романі” Гната Михайличенка.............................................................................................. 60
2.2.Герой М.Хвильового як вітаїстична особистість.............................................................................................. 69
2.3.Лірико-філософський тип характеру у прозі М.Івченка.............................................................................................. 94
2.4.Особливості епічного характеру в романах Робітні сили” М.Івченка та Місто” В.Під­­могиль­ного............................................................................................ 117
ВИСНОВКИ.............................................................................................................. 143

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................................................................. 159

ВСТУП

Естетичний феномен українського відродження початку ХХст. пов’язаний із становленням у суспільстві, а зрештою, й у літе­­­ра­турі но­вого культурно-художнього типу характеру людини. Бурем­ні події рево­люції, Першої світової війни, громадянської війни лише поглибили загаль­ну гуманістичну кризу в суспільстві. Цінність емоційного буття особи, моральних орієнтирів, духовних потреб нівелювалася суспільними потрясіннями початку епохи. Деструктивні процеси зачепили й основи суспільного ладу, й етичні установки індивідуумів. Світ втрачав структурну цілісність, а отже, власну цінність, яка обумовлює насамперед глибинні процеси внутрішнього буття особи, що ґрунтуються на тісному взаємозв’язку індивідуальних морально-етичних принципів та суспільних домінант.
Духовна ситуація 20-хрр. ХХст. обумовлена прагненням виробити нову модель культури, в якій би духовним аспектам належало чільне місце. Водночас це час трагедій і роз­чарувань, зменшення віри в раціональне, можливості людського розу­му докорінно змінити природу особистості й суспільний устрій. Ці дві тен­денції об’єдналися у новій естетичній концепції людини доби суспільних та морально-етичних зрушень, що відображає кардинальну зміну філософсько-етичної свідомості сучасника, його суспільного буття і художнього мислення, появу нових форм і структур не тільки суспільного, а й мистецького життя.
Українська проза у різноманітних художніх формах осмислює складні філософські та антропологічні проблеми: феномен людини, її відносини із навколишнім світом, етичні аспекти буття, зміни у світогляді, життєсприйнятті особи, вплив підсвідомих імпульсів на поведінку індивідуума тощо.
Відірваність людини від буття загалом, роздвоєння характеру світосприйняття особи обумовлюють пошук синтетичної єдності людини і всесвіту в літературі першої половини ХХ віку. Руйнування сакральних закономірностей, універсальних законів буття, що відзначають відносини у системі «людина—світ», порушило передусім світоглядні основи існування особи, пошуків митців тощо. Це призвело до переосмислення взаємозв’язків об’єктивної реальності й суб’єктивного світовідчуття у художньому слові.
Най­ви­раз­ні­ше це ви­яви­ло­ся у про­зі — різнови­ді лі­те­ра­ту­ри, що від­тво­рює су­пе­реч­но­сті між зов­ніш­ньою дій­сніс­тю і внут­ріш­нім бут­тям осо­би, узго­джен­ня яких по­кли­ка­не від­но­ви­ти ці­лі­сність гар­мо­ній­но­го жит­тя ге­роя. Епос зма­льо­вує єд­ність лю­ди­ни і сві­ту, і як за­зна­чав М. Ри­мар, епіч­на сві­до­мість роз­роб­ляє ці цін­но­сті бут­тя в різ­них ас­пек­тах, ви­яв­ляє їх уні­вер­саль­ність, суб­стан­цій­ність, їх люд­ський зміст, ви­яв­ляє їх у сві­ті, зда­ва­ло­ся б, зруй­но­ва­них зв’яз­ків і втра­че­ної єд­но­сті [196, 61]”. Власне епо­сі, в яко­му ося­гає­ть­ся за­кон ці­лі­сно­сті дій­сно­сті і який вод­но­час ґрун­тує­ть­ся на кон­флік­ті ге­роя й об’­єк­тив­ної ре­аль­но­сті, мож­ли­ве фор­му­ван­ня но­во­го ху­дож­ньо­го прос­то­ру. Епіч­не мис­лен­ня од­ним із пер­ших від­об­ра­зи­ло су­пе­реч­ності я” осо­бис­то­сті, по­в’яза­ні із проб­ле­мою де­пер­со­на­лі­за­ції ін­ди­ві­ду­ума і по­шу­ку но­вих мож­ли­вос­тей са­мо­іден­ти­фі­ка­ції, від­на­хо­джен­ня но­вих зв’яз­ків лю­ди­ни зі сві­том.
Суб’­єк­тив­на сві­до­мість ін­ди­ві­да пе­ре­ак­цен­то­вує про­зу першої половини ХХ століття з пи­тань іс­то­ри­ко-со­ці­аль­них на ети­ко-фі­ло­соф­ські, при­чо­му остан­ні сто­сую­ть­ся на­сам­пе­ред ан­тро­по­ло­гіч­них проб­лем. Суб’єктивність як основа епічного мислення ви­зна­чає струк­тур­ну по­бу­до­ву тво­ру, який від­тво­рює фраг­мен­тар­ність сві­ту, на­ша­ро­вує різ­ні рів­ні, ка­те­го­рії, ви­зна­чен­ня, пе­ре­ос­мис­лю­ючи тра­ди­ції ху­дож­ньо­го пись­ма XIX віку, вза­га­лі праг­не вло­ви­ти усі сто­ро­ни зма­льо­ву­ва­но­го.
Від­сто­ро­не­ність від об’­єк­тив­ної ре­аль­но­сті й мо­де­лю­ван­ня но­вої — суб’­єк­тив­ної — здій­снює­ть­ся шля­хом пе­ре­оцін­ки концепції людини XIXст. Тому куль­тур­но-фі­ло­соф­ське під­ґрун­тя лі­те­ра­ту­ри початку ХХ віку — це проб­ле­ма іден­ти­фі­ка­ції та са­мо­іден­ти­фі­ка­ції у ме­жах ве­ли­кої кіль­ко­сті різ­но­ма­ніт­них ре­аль­нос­тей — іс­то­рич­них, со­ці­аль­них, ес­те­тич­них, куль­тур­них то­що. Своє­рід­ність лі­те­ра­тур­ної реф­ле­сії ін­ди­ві­ду­аль­но­сті пов’язана з ес­те­ти­зацією тексту, в якому нашаровувалися най­різ­но­ма­ніт­ні­ші смис­ли куль­ту­ри, ви­ра­же­ні у тек­стах, що відтворювали та­єм­ни­чий прос­тір внут­ріш­ньо­го сві­ту осо­би.
Про­від­ною ж тен­ден­цією ху­дож­ньо­го мис­лен­ня епохи Розстріляного Відродження стає ес­те­тич­на пе­ре­оцін­ка прос­то­ру ху­дож­ньо­го бут­тя осо­би в тек­сті. Вод­но­час но­ва суб’­єк­тив­на ре­аль­ність тво­рів лі­те­ра­ту­ри була тіс­но по­в’яза­на із мо­дер­ним сві­то­ро­зу­мін­ням по­чат­ку доби. По­до­лан­ня прір­ви, що ле­жить між я” і об’­єк­тив­ною ре­аль­ніс­тю,— це по­шук та­ких спо­со­бів мо­де­лю­ван­ня ху­дож­ньої дій­сно­сті, які б спри­яли ство­рен­ню смис­ло­вої зна­чу­що­сті жит­тя, по­шук ху­дож­ніх за­со­бів ви­ра­жен­ня внут­ріш­ньо­го сві­ту ін­ди­ві­ду­ума. Мис­тец­тво праг­нуло офор­ми­ти внут­рі­сут­ніс­ні су­пе­реч­но­сті ін­ди­ві­ду­аль­но­го бут­тя лю­ди­ни.
Тра­гіч­не сві­то­від­чут­тя людини доби Розстріляного Відродження, по­в’яза­не із не­мож­ли­віс­тю контролювати відносини індивідуум — все­світ”, обу­мов­ле­не від­чут­тям розгубленості, са­мот­но­сті особи, ві­ді­рва­ної від уні­вер­саль­них за­ко­нів бут­тя. Ця тенденція найбільше вплинула на фор­му­вання твор­чого кредо мит­ців 20-хрр. ХХст. Водночас осо­бли­во­сті ху­дож­ніх ме­то­дів пись­мен­ни­ків то­го пе­ріо­ду так чи інак­ше позначились на ко­му­ні­ка­тив­них спо­со­бах оформ­лен­ня ін­ди­ві­ду­аль­ної ре­аль­но­сті” лі­те­ра­ту­ри.
Попри розмаїття стилів і напрямів в українській прозі 20-хрр., спіль­ним для красного письменства є прагнення змалювати "ідеал гро­мадської людини" [228, 465], чий неспокійний дух відкриє без­межні перспек­тиви нової цивілізації. Творча настанова М.Хви­льо­вого пере­гукується із мис­тецьким кредо М.Івченка: "Мистецтвом мусимо займити дух людності, аби він піднявся до творення нової культури" [86, 2]. Г.Ми­хай­личенко, В.Підмогильний, Г.Ко­синка, А.Головко тощо кожен по-своєму, але всі разом намагаються відтворити перевлаштування внутрішнього життя особи, створити новий ідеал людини.
О.Білецький, М.Зеров, Ф.Якубовський, М.Доленга, П.Ко­ва­лен­ко, В.Коряк та ін. літературознавці 20-хрр. вказують на праг­нення своїх су­час­­ників осмислити глибинні зміни у духовному світі людини рево­лю­цій­ної доби. Герой епосу 20-хрр.— це самотня людина з роздвоєною психі­кою, він шукає сенсу буття, його внутрішнє буття докорінно змінюється. Ду­шев­на трагедія особи, яка осмислює сутність власного "я", без­по­се­редньо відображає суспільні й загальнофілософські протиріччя епохи.
Водночас, як зауважував М.Зеров, література мусила "взяти тон, якого вимагає наша роля і наша відповідальність" [74, 575]. Отже, відобра­зи­ти не лише зміну традиційних уявлень про життя, не тільки двобій світоглядів на арені людської душі, а й складні форми їх художнього від­тво­рен­ня. Естетична переоцінка простору художнього буття особи у тексті— пря­мий наслідок переоцінки морально-етичних установок лю­ди­ни. Модерне світорозуміння початку ХХст. відкрило множинність смислів існування особи, виявило дисгармонійність внутрішнього світу людини, утвердило багатовимірну картину суб’єктивного буття, через яке пропускається все, що становить образ дійсності. Витоки трагічного світовідчуття сучасника— у неможливості утримати єдність розколотого світу, у самотності людини, відірваної суспільними потрясіннями від універсальних законів буття. Естетичні зміни у літературі 20-хрр. пов’язані із перетворенням об’єктивної реальності тексту XIXст. у суб’єктивну оповідь про особу XXст.
Вод­но­час тен­ден­ції суб’­єк­тив­но­сті не­роз­рив­но бу­ли по­в’яза­ні із де­пер­со­на­лі­за­цією ін­ди­ві­ду­ума лі­те­ра­ту­рою да­но­го пе­ріо­ду. Гли­бо­ке не­хту­ван­ня пись­мен­ства, пар­таць­ке не­ро­зу­мін­ня йо­го при­ро­ди і зав­дань [68, 617]”, за влуч­ним ви­сло­вом С. Єф­ре­мо­ва, спри­яло по­яві ве­ли­кої кіль­ко­сті тво­рів, оха­рак­те­ри­зо­ва­них Гео Ко­ля­дою так: Ось те­ми: бан­да, ко­хан­ня, кур­куль, бур­жуй, чер­во­ний, чор­ний, ко­му­ніст і тіль­ки одіж, тав­ро та сло­вес­ний блуд. А де ж лю­ди­на? Її не­ма. Її за­гна­ли в бо­ло­то, за­то­пи­ли, а на тру­па її на­ді­ли шкі­ря­ну курт­ку чи свит­ку, а на свит­ку — ци­лі­ндра — й усе. Ось вам лю­ди­на! [106, 236]”.
Де­фор­мо­ва­на дій­сність і зруй­но­ва­на сві­до­мість, яка втра­ти­ла ду­хов­ні орі­єн­ти­ри, ви­зна­ча­ють на­прям ес­те­тич­но-ідей­них по­шу­ків пись­мен­ства 20-х рр. ХХ ст., що не ли­ше шу­кає ди­на­міч­ні мо­де­лі мо­дер­но­го я”, але й адек­ват­них форм й за­со­бів йо­го ви­ра­жен­ня. У цьо­му зв’яз­ку ос­мис­лен­ня тра­гічного сві­то­від­чу­ван­ня Ми­ко­ли Хви­льо­во­го, фі­ло­соф­ського стилю мо­дер­но­го мис­лен­ня Ва­лер’­яна Під­мо­гиль­но­го, уні­вер­саль­ної лірико-філософської мо­делі бут­тя лю­ди­ни Ми­хай­ла Ів­чен­ка, їх мис­тець­ка й ідей­на суть за­ли­шаю­ть­ся для нас неповністю ­піз­на­ни­ми на­віть ни­ні. При­кмет­но, що остан­ні до­слі­джен­ня ли­ше під­твер­джу­ють ак­ту­аль­ність ви­вчен­ня тих сти­лет­вор­чих змін, які фор­му­ва­ли ін­тер­суб’­єк­тив­ність у про­зі 20-хрр. ХХст. і ви­зна­чи­ли осо­бли­во­сті ін­тер­пре­та­ції лю­ди­ни і дій­сно­сті.
Початок століття, як зазначає Т.Гундарова, свідчить про появу літератури, яка "освоює, формалізуючи, найістотніші смислові ознаки й характеристики суб’єктивного світорозуміння" [46, 46]. На думку дослідників (М.Жулин­ський, В.Агеєва, Н.Михайловська, В.Мельник, В.Дончик, С.Журба тощо), українська проза змальовує відірваність від духовних джерел, відстоює культ неповторної індивідуальності, апелює до етичних уста­новок героїв. Водночас художні пошуки митців пов’язані із формуванням нових комунікативних форм українського мистецтва, що якнайповніше відображали б духовні потрясіння глибин людського "я". Творчі пошуки цілої плеяди молодих прозаїків в українській пореволюційній літературі хоч і знаходяться на різних полюсах ідейно-естетичних шукань літератури 20-хрр., однак об’єднуються на основі характерних для цієї епохи принципах змалювання людини і світу в провідних творах. Особливості інтерпретації взаємодії індивіда та дійсності у їхній прозі ґрунтуються на інтерсуб’єктивних засадах мистецтва ХХст. У межах імпресіонізму, інтелектуального реалізму, неоромантизму М.Хви­льо­вий, М.Івченко, В.Підмогиль­ний, Г.Михай­ли­ченко моделюють складну внутрішню драму особи з розколотою свідомістю, відтворюють динаміку внутрішніх змін "я" героя. Різно­вектор­ність шляхів дослідження духовного світу, психології інди­віда, однак не виключає спільної для літератури 20-хрр. тенденції— змалювати розірвану свідомість, психологію людини революційної доби. На різних естетичних рівнях письменники відображали загальномистецькі особливості багатогранного літературного процесу, в якім відтворювалась формула характеру їхнього сучасника.
По­ле­мі­ка до­вко­ла твор­чо­сті М. Хви­льо­во­го, М. Ів­чен­ка, В.Під­мо­гиль­но­го започаткувалася на сто­рі­нках української пе­ріо­ди­ки 1920—1930-х рр. М. Зе­ров, О. Бі­лець­кий, М. До­лен­го, Я. Сав­чен­ко, Б.Якуб­ський, А. Лей­тес, Ю. Ме­же­нко то­що у чис­лен­них пуб­лі­ка­ці­ях про сво­їх су­час­ни­ків не­од­мін­но вка­зу­ва­ли на не­ор­ди­нар­ність твор­чих об­лич про­за­їків, які ви­зна­чи­ли на­пря­ми роз­вит­ку укра­їн­ської про­зи да­но­го пе­ріо­ду. Без­пе­реч­но, осо­бис­тість М. Хви­льо­во­го біль­шою мі­рою ви­ли­ну­ла на епіч­не мис­лен­ня по­чат­ку ві­ку, на­крес­лив­ши, як за­ува­жу­вав О. Бі­лець­кий, три ос­нов­ні жан­ри: ге­ро­їка ре­во­лю­ції, ре­во­лю­цій­на са­ти­ра”, са­ти­рич­не, що іно­ді пе­ре­хо­дить в еле­гію” [11, 139]”. Та й влас­не ви­зна­чив­ши осо­бли­вий стиль бе­лет­рис­ти­ки — стиль лі­рич­них об­ра­зів і на­стро­їв” [127, 2], стиль ві­та­їз­му в кляр­не­тич­но­му оформ­лен­ні” (Ю. Лав­рі­нен­ко) [121, 955] то­що. Вод­но­час пись­мен­ник че­рез са­мо­ана­ліз ге­ро­їв, їх пе­ре­жи­ван­ня від­об­ра­жає та до­лає роз­дво­єність ду­ші” (Д. До­нцов), як влас­ної, так і сво­їх пер­со­на­жів. Образи його творів пе­ре­гу­кувались із по­етич­ни­ми моделями В. Під­мо­гиль­но­го, який, на дум­ку С. Єф­ре­мо­ва, праг­нув по­ка­за­ти нам су­час­ну лю­ди­ну з її пев­ніс­тю, пи­тан­ня­ми, роз­ча­ру­ван­ня­ми, фа­та­ліз­мом, на­хи­лом до міс­ти­ки... з її бай­ду­жіс­тю, на­віть сво­го ро­ду тя­гою до смер­ті” [68, 665]. Ва­лер’­ян Під­мо­гиль­ний, на думку М.Ласло-Куцюк, пред­став­ляє своє­рід­ний ін­те­лек­ту­аль­но-фі­ло­соф­ський на­прям у про­зі, що ре­аль­ність ро­зу­міє як іден­ти­фі­ка­цію на зов­ніш­ній світ, як ви­вчен­ня в та­кий спо­сіб всієї склад­но­сті від­но­шень між ха­рак­те­ром і жит­тє­ви­ми об­ста­ви­на­ми” [125, 162]. Твор­чість Ми­хай­ла Ів­чен­ка менш ви­світ­ле­на су­час­ним лі­те­ра­ту­роз­нав­ством, хоч ім’я цьо­го про­за­їка не­од­мін­но від­кри­ва­ло сто­рін­ки під­руч­ни­ків з укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри 20—30-х років Ол. До­рош­ке­ви­ча, В. Ра­дзи­ке­ви­ча, В. Ко­ря­ка то­що, а но­ве­ли і по­віс­ті по­всяк­час ана­лі­зу­ва­лись на шпаль­тах га­зет, жур­на­лів і мо­но­гра­фій (зок­ре­ма, По­ети й бе­лет­рис­ти” Я. Сав­чен­ка, Від но­ве­ли до ро­ма­ну. Етю­ди про роз­ви­ток укра­їн­ської дра­ма­тич­ної ху­дож­ньої про­зи” Ф. Яку­бов­сько­го та ін.). На дум­ку С. Єф­ре­мо­ва, Ів­чен­ко — силь­ний, гли­бо­кий і щи­рий лі­рик, з не­ви­раз­ни­ми по­ки що, але без­пе­реч­но по­туж­ни­ми, мож­ли­вос­тя­ми в сфе­рі ви­ка­зу­ван­ня тон­ких і де­лі­кат­них про­це­сів, що в ду­ші люд­ській від­бу­ваю­ть­ся” [68, 658].
Твор­чість про­за­їків не ли­ше част­ко­во ви­ра­жа­ла, але й обу­мов­лю­ва­ла ес­те­тич­но-сві­тог­ляд­ні ос­но­ви мис­тець­ко­го сприй­ман­ня, епіч­но­го мис­лен­ня 20-х рр. ХХ ст. Осо­бли­во­сті ху­дож­ньо­го сві­ту про­зи цьо­го ча­су фор­мую­ть­ся на пе­ре­ти­ні ідей­но-сти­льо­вих шу­кань пись­мен­ни­ків, які до­ко­рін­но змі­ни­ли ці­лі­сний ху­дож­ній світ укра­їн­сько­го епо­су. Ос­нов­ні влас­ти­во­сті ху­дож­ніх сві­тів пись­мен­ни­ків, від яких за­ле­жать усі еле­мен­ти тво­ру — мік­ро­об­ра­зи (де­та­лі), ха­рак­те­ри ге­ро­їв, сю­жет, ком­по­зи­ція, ча­со­прос­тір то­що, — під­по­ряд­ко­ва­ні за­ко­нам уні­вер­саль­ної кар­ти­ни дій­сно­сті, бут­тя осо­бис­то­сті епохи революції й ви­зна­ча­ють своє­рід­ність ху­дож­ньо­го ме­то­ду мит­ця, осо­бли­во­сті ху­дож­ньо­го мис­лен­ня тієї буремної епо­хи.
Екзистенційна проблематика новел і повістей Г.Михай­ли­чен­ка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного тощо розкри­ваєть­ся за допомогою спільних для митців художніх прийомів, які ви­значають стильову своєрідність епосу 20-хрр. Звернення до пси­хо­логічного аналізу, кольо­рової символіки, поетичних алюзій, фі­лософсько-інте­лек­туаль­них асоціацій, особливе лексико-інто­на­цій­не оформлення тексту, трансформація художнього часу і прос­тору у тво­рі— ці естетичні прийоми визначають своєрідність і "Са­наторійної зони" М.Хвильового, і "Блакитного роману" Г.Ми­хай­личенка, і "Міста" В.Підмогильного, і "Робітніх сил" М.Ів­чен­ка.
Спільними естетично-стильовими засадами творчості прозаїків 20-хрр. ХХст. стала концепція людини нової епохи, що відчуття власної самотності та непотрібності поєднувала з "активним романтизмом" вітаїстичної закоханості у буття загалом і майбутнє зокрема. Концепт "відродження і становлення" є основним в етичній моделі героїв епохи революції та громадянської війни, нового суспільства. Він якнайповніше відображає і романтичне самоствердження персонажа в нових суспільних реаліях, і трагізм його відірваності від універсальних першооснов буття.
Концепція людини доби Розстріляного Відродження формує не лише провідні етичні пошуки письменства, а й естетичні засади стильових тенденцій українського епосу 20-хрр. Водночас вона відзначається несталістю, стрімко еволюціонує від ліризму до інтелектуальності, від фрагментарного до щільного письма, від миттєвості як способу розкриття суб’єктивного світу особи до змалювання універсальних законів внутрішнього буття.
У сучасному теоретичному інструментарії літературної науки поняття "концепція людини" об’єднує різні рівні художнього тексту й передбачає аналіз найдрібнішої деталі поетики твору, закономірностей художнього письма і мислення автора, типу культури тощо. Від часу появи цього терміна в розробку його теоретичних положень значний внесок зробили М.Жулинський, Л.Кіракосян, А.Бо­­ча­ров, В.Марко та ін. Нині концепція людини— це всеохопний літературознавчий термін, що дозволяє на основі дослідження внутрішньої структури тексту виділити багатство та неоднозначність етичних установок змальованого у творі індивідуума, проаналізувати закономірності художнього мислення автора, мовно-комунікативні форми вираження культурно-художнього типу характеру героя в літературі. Врешті-решт визначити універсалії соціального і психологічного порядків, які висвітлюють духовний і естетичний досвід автора й епохи, втілений у конкретному творі.
Сто­сов­но осо­бли­вос­тей роз­вит­ку укра­їн­ської про­зи 20-х рр. ХХ ст. кон­цеп­ція лю­ди­ни — все­охоп­не тео­ре­тич­не по­ло­жен­ня, що ви­являє загальномистецькі тен­ден­ції змін в епіч­них тво­рах. Пе­ре­ос­мис­лен­ня взає­мо­від­но­син об’­єкт—суб’­єкт” у ху­дож­ньо­му сло­ві да­но­го пе­ріо­ду — це транс­фор­ма­ція прийомів сим­во­ліз­му й мо­дер­ніз­му, до­лан­ня аван­гар­дичної фор­ми й вит­во­рен­ня ін­ди­ві­ду­аль­но­го сти­лю. Він по­в’яза­ний з від­тво­рен­ням між­ча­со­вої си­ту­ації, де­фор­мо­ва­но­го ха­рак­те­ру ге­роя, що з’явився внаслідок по­ру­шен­ня су­ціль­но­го по­то­ку бут­тя осо­би в су­спіль­стві, при­ро­ді, за до­по­мо­гою ви­ра­жен­ня лі­ри­ко-емо­цій­ної цін­но­сті пред­мет­ної ре­аль­но­сті. Про­за цьо­го ча­су по­єд­нує ес­те­тич­ні й фі­ло­соф­ські на­пря­ми роз­вит­ку мис­тец­тва, які на­да­ва­ли тво­рам Г.Михайличенка, М.Хви­льо­во­го, М.Ів­чен­ка, В.Під­мо­гиль­но­го ці­лі­сно­го ха­рак­те­ру. В них ко­жен еле­мент — не­від­діль­на час­ти­на ху­дож­ньо­го тла но­вел і по­віс­тей, їх ідей­но-ес­те­тич­но­го зміс­ту, внут­ріш­ня струк­ту­ра яко­го ви­ра­жає че­рез об­ра­зи ге­ро­їв, ху­дож­ню кон­цеп­цію лю­ди­ни епо­су пер­шої по­ло­ви­ни ХХ ст.
Од­нак жан­ро­во-сти­льо­ві, ху­дож­ньо-об­раз­ні осо­бли­во­сті твор­чо­сті пись­мен­ни­ків, ви­зна­че­ні у роз­від­ках М.Жу­лин­сько­го, Т.Гун­до­ро­вої, В.Аге­євої, В. Мель­ни­ка, В. Шев­чу­ка то­що, не охоп­лю­ють пов­ні­стю пи­тан­ня по­ети­ки про­зи да­но­го пе­ріо­ду, не міс­тять ці­лі­сно­го ана­лі­зу змін та осо­бли­вос­тей ін­ди­ві­ду­аль­ної мов­но-об­раз­ної сві­до­мо­сті мит­ців 20-хрр. ХХ ст. в укра­їн­сько­му епо­сі. Вод­но­час остан­ні до­слі­джен­ня з проб­лем твор­чо­сті цих про­за­їків ак­цен­ту­ють ува­гу на ево­лю­ції ав­тор­ської кон­цеп­ції ге­роя, кот­ра ле­жить в ос­но­ві ево­лю­ції сти­лю, ви­зна­чає жан­ро­ву спе­ци­фі­ку тво­рів, сис­те­му різ­но­ма­ніт­них ху­дож­ніх при­йо­мів” [108, 4], як за­ува­жує І.Кон­стан­ке­вич у сво­їй пра­ці про про­зу М. Хви­льо­во­го. По­діб­ним шля­хом пі­шла й О.Фі­ла­то­ва, яка, до­слі­джу­ючи твор­чість М. Ів­чен­ка, від­дає пе­ре­ва­гу кон­крет­но­му тек­сту­аль­но­му ана­лі­зу, тоб­то ви­яв­лен­ню кон­цеп­ції пись­мен­ни­ка в жи­вій ма­те­рії тво­рів” [226, 3].
Ком­плекс­ний ес­те­тич­ний, проб­лем­ний ана­ліз усіх рів­нів епо­су 20-х рр. ХХ ст., що від­об­ра­жав би кар­ди­наль­ні змі­ни в ху­дож­ньо­му мис­лен­ні епо­хи, еволюцію художньої концепції людини доби Розстріляного Відродження у творах прозаїків як єди­ний шлях до піз­нан­ня мис­тець­кої вар­то­сті про­зо­во­го до­роб­ку письменників ви­зна­чає ак­ту­аль­ність да­но­го до­слі­джен­ня. Ак­ту­аль­ни­ми для су­час­но­го лі­те­ра­ту­роз­нав­ства за­ли­шаю­ть­ся й пи­тан­ня фі­ло­соф­сько-ес­те­тич­ної транс­фор­ма­ції сві­до­мо­сті людини епохи Розстріляного Відрод­жен­ня, до­ко­рін­ного пе­ре­ос­мис­лення від­но­си­ни суб’­єкт—об’­єкт” у лі­те­ра­ту­рі, спе­ци­фіч­них ху­дож­ніх за­со­бів ви­ра­жен­ня сут­но­сті люд­ського я”, різ­них рів­нів ре­аль­но­сті (об’­єк­тив­но­ї, суб’­єк­тив­ної, мис­тець­кої то­що) у рам­ках ін­тер­суб’­єк­тив­но­го епо­су 20-хрр., яким присвячено це дослідження.
Ме­та ди­сер­та­цій­но­го до­слі­джен­ня по­ля­гає у ці­лі­сно­му аналізі ху­дож­ньої кон­цеп­ції лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження у творчості Г.Михайличенка, М.Хви­льо­во­го, М. Ів­чен­ка, В. Під­мо­гиль­но­го, ста­нов­лен­ня но­вої ідей­но-ху­дож­ньої сис­те­ми зма­лю­ван­ня осо­би у про­зі у зв’яз­ку з ком­плекс­ним ос­мис­лен­ням не­пе­ре­січ­них твор­чих пошуків ви­дат­них укра­їн­ських про­за­їків ХХ ст.
Дослідження ево­лю­ції но­во­го сти­лю мис­лен­ня в епо­сі пе­ред­ба­чає роз­в’язан­ня та­ких зав­дань:

1)ви­зна­чен­ня лі­те­ра­ту­роз­нав­чих й ме­то­до­ло­гіч­них осо­бли­вос­тей по­нят­тя кон­цеп­ція лю­ди­ни”;

2) роз­крит­тя со­ці­аль­но-фі­ло­соф­ських пе­ред­умов ста­нов­лен­ня но­вих ес­те­тич­них за­сад зма­лю­ван­ня осо­бис­то­сті в лі­те­ра­ту­рі у зв’яз­ку з фор­му­ван­ням ме­та­фо­рич­но­го про­зо­во­го мис­лен­ня на початку ХХ ст.;

3) до­слі­джен­ня ху­дож­ньої кон­цеп­ції лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження у твор­чо­сті Г.Михайличенка, М.Хви­льо­во­го, М.Ів­­чен­ка, В. Під­мо­гиль­но­го шля­хом ґрун­тов­но­го ана­лі­зу об­раз­ної тка­ни­ни тво­рів, спе­ци­фі­ки мо­де­лю­ван­ня в них ча­со­прос­то­ру та об­ра­зу го­лов­но­го ге­роя у зв’язку з появою нових ху­дож­ніх прин­ци­пів по­бу­до­ви лі­те­ра­тур­но­го ха­рак­те­ру в укра­їн­ській про­зі 20-х рр.;

4) ви­яв­лен­ня тра­ди­цій­но­ї та ін­ди­ві­ду­аль­но-ав­тор­ської об­раз­но­сті, що фор­мує ху­дож­ню кон­цеп­цію лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження в про­зі да­но­го пе­ріо­ду і ви­зна­чає мо­дель ет­но­пси­хо­ло­гіч­но­го об­ра­зу осо­бис­то­сті в но­ве­лах, по­віс­тях, ро­ма­нах прозаїків даного періоду;

5) до­слі­джен­ня спів­від­но­шен­ня окре­мих твор­чих кон­цеп­цій пись­мен­ни­ків у за­галь­но­мис­тець­ких тен­ден­ці­ях епіч­ної лі­те­ра­ту­ри озна­чу­ва­но­го пе­ріо­ду;
6) ви­зна­чен­ня на ос­но­ві тек­сту­аль­но­го ана­лі­зу жан­ро­во-сти­льо­­вих, ху­дож­ньо-об­раз­них осо­бис­то­стей епіч­но­го мис­лен­ня 20-хрр. ХХст., що офор­ми­ли своє­рід­ний й не­пе­ре­січ­ний про­зо­вий до­­ро­бок укра­їн­ських пись­мен­ни­ків;

7) роз­крит­тя не­по­втор­но­сті твор­чої ін­ди­ві­ду­аль­но­сті М.Хви­льо­во­го, М. Ів­чен­ка, В. Під­мо­гиль­но­го й од­но­час­не ви­яв­лен­ня за­ко­но­мір­нос­тей спіль­них рис ес­те­тич­них кон­цеп­цій, об­ра­зів, сю­же­тів, сти­лю то­що.

Об’­єк­т ана­лі­зу Блакитний роман” Г.Михайличенка но­ве­ли і по­віс­ті М.Хви­льо­во­го та М.Ів­чен­ка, ро­ма­ни Міс­то” В.Під­мо­гиль­но­го та Ро­біт­ні си­ли” М.Ів­чен­ка, що від­об­ра­жа­ють ін­ди­ві­ду­аль­ність художнього стилю пись­мен­ни­ків, сти­льо­вих на­пря­мів у про­зі 20-хрр. ХХ ст. Вод­но­час во­ни ста­но­влять ці­лі­сний ху­дож­ній світ про­зи да­но­го від­різ­ку ча­су, по­слі­дов­но роз­гор­не­ний у низ­ці на­скріз­них об­ра­зів, лей­тмо­ти­вів то­що єди­но­го епіч­но­го по­лот­на опо­від­ань, по­віс­тей і ро­ма­нів ви­дат­них про­за­їків. Окрім твор­чо­го до­роб­ку, до ана­лі­зу за­лу­чає­ть­ся пе­ріо­ди­ка 2030-х рр., як Укра­їни, так і діа­спо­ри, ар­хів­ні ма­те­рі­али — ру­ко­пи­си й лис­ти, запис­ни­ки й що­ден­ни­ки М. Ів­чен­ка, лис­ту­ван­ня В. Під­мо­гиль­но­го то­що.
Ме­то­до­ло­гіч­ною ос­но­вою ди­сер­та­цій­но­го до­слі­джен­ня ви­сту­па­ти­муть лі­те­ра­ту­роз­нав­чі ас­пек­ти ка­те­го­рії кон­цеп­ція лю­ди­ни”, ви­ді­ле­ні в пер­шо­му роз­ді­лі ро­бо­ти й по­слі­дов­но вті­ле­ні у дру­го­му. Ме­то­до­ло­гіч­ним під­ґрун­тям ста­ли та­кож лі­те­ра­тур­но-кри­тич­ні роз­від­ки віт­чиз­ня­них й за­ру­біж­них до­слід­ни­ків, при­свя­че­ні пи­тан­ням роз­вит­ку укра­їн­ської про­зи пер­шої по­ло­ви­ни ХХ ст. (В.Мель­ни­ка, М.Жу­лин­сько­го, Ю.Ше­ре­ха, Т.Гун­до­ро­вої, В.Аге­євої, О.Бі­лець­ко­го, М.До­лен­га, А.Лей­те­са, Я.Сав­чен­ка, В.Ко­ря­ка то­що). До ана­лі­зу за­лу­че­но пра­ці з фі­ло­со­фії (Т. Адор­но, С.Крим­­ський, В.Гор­ський, Ор­те­га-і-Га­сет та ін.), пси­хо­ло­гії твор­чо­сті (А.Ма­ка­ров, А.Ас­мо­лов, С.Ру­бінш­тейн, Н.Ле­ві­то­ва то­що), а та­кож з тео­рії лі­те­ра­ту­ри (М.Бах­тін, М.Ри­мар, Л.Гінз­бург та ін.), які роз­кри­ва­ють як своє­рід­ність тео­ре­тич­них ас­пек­тів по­нят­тя кон­цеп­ція лю­ди­ни”, так і осо­бли­во­сті її фор­му­ван­ня в про­зі 20-х рр. ХХ ст.
За­сто­су­ван­ня сис­тем­но­го і по­рів­няль­но­го ме­то­дів лі­те­ра­тур­но-іс­то­рич­но­го ана­лі­зу у зв’яз­ку із лінг­во­сти­ліс­тич­ни­ми, тек­сту­аль­ни­ми при­йо­ма­ми до­слі­джен­ня до­зво­ли­ло ви­ді­ли­ти по­діб­ні і від­мін­ні ри­си ху­дож­ньо-об­раз­них сис­тем про­зи Г.Михайличенка, М.Хви­льо­во­го, М.Ів­чен­ка, В.Під­мо­гиль­но­го, ево­люцію ху­дож­ньої кон­цеп­ції лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження, що ви­зна­чає своє­рід­ність епіч­но­го мис­лен­ня в укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі 20-х рр. ХХ ст. і сфор­му­ва­ла но­вий тип про­зо­вих тво­рів.
Не­об­хід­ність ви­ді­лен­ня і фор­му­лю­ван­ня ме­то­до­ло­гіч­них рів­нів ка­те­го­рії кон­цеп­ція лю­ди­ни” обу­мо­ви­ла ви­ді­лен­ня у струк­ту­рі ди­сер­та­цій­но­го до­слі­джен­ня двох роз­ді­лів.
Перший— "Художня концепція людини 20-хрр.: естетичні засади реалізації"— охоплює теоретичні й методологічні основи дослідження. На основі сучасних філософс

Список литературы

ВИСНОВКИ
Епоха Розстріляного Відродження проголошувала й утверджувала нові підходи до змалювання людини. Художній світ української літератури 20-хрр. відрізняється стильовим розмаїттям модерних напрямів, які попри відмінності між ними виявляють прагнення митців до передачі первинних вражень і почувань людини, що живе в нестабільну добу духовних і соціальних потрясінь. Епос звертається до екзистенційних проблем, відо­бражаючи індивідуальне світосприйняття покоління з роз­двоєною психікою. Культурне-філософське підґрунтя літератури 1910—1930 років— проблема ідентифікації та самоідентифікації особи у межах великої кількості різноманітних реальностей, які відкрилися перед людством,— історичних, соціальних, естетичних, психологічних тощо.
Фі­ло­соф­сько-со­ці­аль­ни­ми за­са­да­ми кон­цеп­ції лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження ви­сту­па­ють ек­зис­тен­цій­не фі­ло­соф­ству­ван­ня та куль­тур­ний фе­но­мен від­ро­джен­ня (як уні­вер­саль­на мо­дель ста­нов­лен­ня но­вої лю­ди­ни), що ви­зна­ча­ють спря­му­ван­ня твор­чих по­шу­ків мит­ців — у світ осо­бис­то­сті, до оду­хо­тво­ре­но­го все­сві­ту люд­ської ду­ші.
Як і світова література у кращих творах Джойса, Кафки, Франка, Гамсуна та ін., українська проза фіксує глибинні зрушення в об’єктивному й суб’єктивному світах. Неприйняття жорстокості дійсності, проголошення самоцінності людини, пошук нових форм одухотворення реальності проявилося у використанні елементів поетики імпресіонізму, експресіонізму, сюрреалізму, екзистенціалізму, становлення яких засвідчуємо на світовій арені.
Про­за 20-х ро­ків, праг­ну­чи пе­ре­да­ти мов­но-ес­те­тич­ну ці­лі­сність на­ро­ду Укра­їни на рів­ні сло­вес­но-ху­дож­ньо­му, руй­нує міс­тич­не, сак­раль­не зна­чен­ня сло­ва. Художні образи позбавлялися абстрактності, характерної, зокрема для символізму, вони були звернені до конкретного, ситуативного, чуття, реалії тощо. Подібна конкретизація абстрактного змісту прозового слова на основі конкретної лексеми наповнювала твір умовно-асоціативними образами нового рівня. Вони прямо називали тонкощі й динаміку перебігу душевних переживань особи, змальованої у критичний момент життя. Внутрішні протиріччя й конфлікти, драматично й гостро передані за допомогою символів, народнопоетичних образів, цитат, рефлексій героя, бінарного принципу оповіді, кольоропису, філософських роздумів. Сло­во охоп­лює гра­нич­ні ме­жі об­ра­зу: пред­мет­ні і на­стро­єві. В нім від­об­ра­жаю­ть­ся ме­та­фо­ри­за­ції ху­дож­ньої дій­сно­сті, які сто­сую­ть­ся важ­ли­вих сто­рін бут­тя:
—пер­ша звер­не­на пе­ре­важ­но до внут­ріш­ньо­го сві­ту лю­ди­ни та йо­го емо­цій­но­го ви­ра­жен­ня;
—дру­га опи­сує бут­тя лю­ди­ни, взає­мо­пе­ре­пле­тін­ня в нім дій­сно­сті і мрії, фан­тас­ма­го­рії й ре­аль­но­сті.
На струк­ту­ро­ло­гіч­но­му рів­ні ху­дож­ня кон­цеп­ція лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження від­тво­ре­на як емо­цій­ний, фі­ло­соф­ський тон чут­тя, ха­рак­те­ру пе­ре­жи­ван­ня ге­роя то­що за допомогою абстрактно-чуттєвих, асоціативних образів, які змінюють конкретно-предметну тональність оповіді на емоційну.
Повноправним чинником естетичної системи прози 20-х рр. стають ліризм, підсвідомість, асоціативність, інтуїція, інтелектуальні теорії та ідеї, реальний та ірреальний світи, їхнє складне переплетення. Г.Ми­хайличенко, М.Хви­льовий, М.Івченко, В.Підмогильний тощо зма­льовують насамперед людську особистість, унікальний суб’єк­тив­ний світ героя. Через нього подається усе, що становить суперечливий образ епохи. Особа виступає як комплекс інтелектуальних, моральних, естетичних смислів, а повісті, оповідання і новели відтворюють багатозначну психологічну колізію— головну рушійну силу оповіді.
Проблема характеру нової людини, що у світовій літературі розроблялася як духовне пробудження особистості, яка відкрила власний самоцінний внутрішній світ, в українській прозі набувала національного звучання— становлення людини нового суспільства (кла­са, майбутнього, оновленої свідомості та ін.) Вона органічно поєднувалась у творчості прозаїків із наскрізними, лейтмотивними образами всесвітньої літератури початку ХХ століття, де герої виступають як суб’єкти трагічного світовідчуття, що прагне поєднати приховані бажання підсвідомого із вимогами раціонального розуму. Одним із ключових елементів тексту стає сим­волічний простір, у межах якого формується поняття "людського" в суспільстві. Різножанрова спадщина Гната Михайличенка, Михайла Івченка, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного при детальному аналізі виявляє у системі різноманітних художніх прийомів, стильових новацій тощо прагнення митців виокремити особистість із суспільного потоку реальності й протиставити старому суспільству. Разом з тим розвінчування старих характерів і типів супроводжується докладним аналізом високих і низьких почуттів у характері людини, прагненням у горнилі самоспостереження і пошуку героя витворити універсальний закон формування людського "я". Моральне випро­бування, етичні змагання особи— основа композиції новел і опо­відань, повістей доби Розстріляного Відродження, які у межах різних стилів— революційного символізму, імпресіонізму, ор­на­мен­талізму, психологічного реалізму тощо— втілюють ре­волю­цій­но-романтичний характер сучасника.
Попри відмінності творчих манер митців, їх творчість виявляє спільні риси, що в цілому становлять своєрідну художню концепцію людини доби Розстріляного Відродження. Концепт відродження” виразив і жагуче прагнення суспільства оновлення, відчуття урочистого поступу майбутнього, причетність до становлення етичних засад XXVст., і водночас розчарування, розгубленість окремої людини, чиї моральні принципи знищено, а розколота свідомість не може утримати трагічне роздвоєння свідомого і підсвідомого. Напру­ження творчо-активних сил особи і внутрішні протиріччя її духовного світу становлять осердя концепції людини доби Розстріляного Відродження.
Екзистенція людини, що опинилася на соціальному роздоріжжі, в ситуації міжчасся, розкривається через змалювання глибини та інтенсивності перебігу змін внутрішнього світу героя. Твори Г.Михайличенка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Під­могильного відображають динаміку внутрішніх трансформацій характеру особи, її трагедії та духовне напруження. Відтак у прозі охоплено кілька рівнів свідомості і підсвідомості редактора Карка, Анарха, товаришки Жучок (М.Хвильовий), Кіндрата Чепіги, старого Вільгельма (М.Івченко), Степана Радченка (В.Під­могильний). В них поєднано неоднозначну і нерівноправну психіку героїв, оманливі пере­конання й вічні цінності, реальність об’єктивного світу і суб’єк­тивне сприйняття. Це герої з роздвоєною, роз­галуженою психікою.
Психологічний конфлікт різних рівнів свідомості героя обумовлений насамперед неспівпаданням мрії та реальності, світоглядних орієнтирів та моральних принципів. Герой опиняється у своєрідній міжчасовій ситуації, коли складові його характеру, розчленовані на окремі уламки і фрагменти автором, можуть довільно сполучатись ним, виливаючись у низку вчинків, від яких залежить доля інших людей. Подібні прийоми й проблеми використано Гнатом Михайличенком у "Блакитному романі", Миколою Хвильовим у новелі "Я (Романтика)", "Синій листопад", "Санаторійна зона", Михайлом Івченком у "Світляках", "Смертному співі" та ін., а також у "Місті" Валер’яна Підмогильного.
Епос 20-хрр. ХХ століття представляє своєрідну психологізацію образів людини: фіксуючи найтонші душевні порухи героя, митці не лише відображають структуру свідомості особистості, а використовують психологізм як спосіб розкриття його внутрішнього світу. Відтак боротьба свідомого та підсвідомого стає основним композиційним прийомом у творчості прозаїків. Кореляція меж внутрішнього й зовнішнього світів, підсвідомих прагнень та реальних можливостей як драматичний процес усвідомлення власної сутності— основа художніх прийомів і засобів, спрямованих на розкриття концепції людини доби Розстріляного Відродження. Воно вилилося в зіткнення проблем життя і смерті, вічності й тлінності, смислу буття, приреченості людини на сторінках кращих творів М.Хвильового, В.Підмогильного, М.Івченка, Г.Михайличенка тощо. Трактуючи екзистенційні проблеми як трагічне роздвоєння. одинокої зайвої людини, митці через образи-символи, алюзії, паралелі, мозаїчні композиції, поєднання прийомів епічного й ліричного письма та ін. передають складність людського характеру, неоднозначність буття особи. Однак атомізація свідомості індивідуума не розчленовувала ідейно-композиційної цілісності твору. Навпаки, фрагменти людської свідомості, її компоненти, відображені через роздуми, сни, марення, враження героя,— це сакральний багатоком­понентний простір внутрішнього світу Анарха, Nicolasa у Миколи Хвильового, ліричних героїв Михайла Івченка, Степана Радченка Валер’яна Підмогильного. І він не виключає гармонійного поєднання усіх елементів тексту на основі нових естетичних засад мистецтва слова 20-х років.
Прозові твори цього періоду постають як цілісні естетичні структури, особливий художній світ, в якому кожен мікрообраз підпорядкований надзавданню— моделювати і відтворювати характер нового героя. Для повноти розкриття "я" персонажа письменники вдаються до особливого інтонаційного оформлення тексту: інтенсивного ритму, образних і звукових асоціацій, виділення автора із суцільної тканини твору і проти­ставлення його героєві. З’явилась також проза, інтонаційне оформлення якої виявлялося у суперечності інтелектуальних рів­нів твору, філософем, вкладених в уста героїв чи примхливо розставлених автором в тексті. Мозаїчна композиція, настроєвий, ліричний сюжет, основу якого становлять душевні переживання головного героя, на кінець 20-хрр. поступово змінюються інтелектуальною прозою. В ній концепція людини доби Розстріляного Відродження розкривається на основі зіткнення філософем, теорій та ідей, взаємополеміка яких доповнена імпресіоністичними прийомами письма і створює непересічні образи в українській літературі.
Художня реалізація кон­цеп­ції лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження у прозі 20-хрр. ґрунтувалася на змалюванні одномоментного суб’єк­тивного світу особи, який виявляв дисгармонію зовнішнього і внутрішнього буття персонажу. Видозмінюється архітектоніка прозових творів, по-новому сполучується і відтворюється художній час і простір, через які передається екзистенційний пошук героєм власного "я". У творчих моделях ГнатаМихайличенка, Миколи Хвильового, Михайла Ів­чен­ка, Валер’яна Під­могильного концепція людини розкривається на основі актуального хронотопу, прозаїки вихоплюють із життя героїв один або кілька драматичних моментів, що відтворюють трагічні зміни духовного світу особи. Швидко­плинний перебіг психічних реакцій персонажів, настрої, спогади, думки співвідносяться з ширшими категоріями — планетарним часом і простором, майбутнім, вічними філософськими істинами, інтелектуальними теоріями. Просторово-часова реалізація кон­цеп­ції лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження ґрунтується на спіралеподібному розгортанні чи співвіднесенні індивідуального хронотопу із все­людським чи універсальним.
Організаційним началом у творах М. Івченка виступає не система подій, що самі розвиваються і відтворюють об’єктивну дійсність, злиту з людиною, а свідомість особистості, що прагне осмислити оточуючий її дивний, абсурдний, почасти ворожий світ.
Просторова організація прози М. Івченка, в якій роз­гор­тається його художня концепція людини, ґрунтується на міфо­логічній моделі органічно єдиного всесвіту.
Часовий простір своїх новел Івченко моделює як культурно-філософський. Лірико-філософські відступи, в яких виражається перебіг художнього часу розлогі, мають переважно символічний характер, покликаний розгорнути єдиний, вічний, всеохопний часовий потік буття, що струменить через найдрібніші відтінки кольору пейзажу і почувань особистості.
Часопростір у новелах М. Хвильового, розкручуючись із малого людського «я» персонажа, поступово охоплює нові й нові простори і часи, убираючи в себе інших людей та інші світи, розвивається до меж країни, епохи, всесвіту, Галактики тощо і становить єдину неподільну цілісність духовного всесвіту індивідуального «я».
Історико-культурологічний характер подібної просторової і часової організації творів поєднаний із симптоматичним змалюванням моментів сприйняття світу, перебігу змін у свідомості індивідуума під впливом запахових, тактильних, кольорових вражень, асоціацій, обумовлює появу масштабних і водночас камерних полотен. Герої М.Хвильового— це і видатні, і разом з тим типові постаті своєї епохи, це дегероїзовані герої революції та громадянської війни, розвінчані і возвеличенні письменником.
Представлені у епосі 20-х років характери і типи, однак, відрізняються великою різноманітністю. Унікальний внутрішній світ особи у новелістиці, повістях митців цього періоду поступово змінюються, відображаючи світоглядні трансформації у свідомості письменників і суспільства. На арену літературної творчості виходять не шкіцові ліричні та настроєві образки-мініатюри, а широкі сюжетні полотна з розгорнутим характером нової людини.
Художня кон­цеп­ція лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження стрімко еволю­ціонує: від змалювання символічно-умовного характеру до роздвоєного, а згодом інтелектуального.
"Блакитний роман" Г.Михайличенка на основі містичних концепцій минулого відтворює символічний, досить умовний характер рефлектуючого героя. За допомогою кольоропису, асоціацій, органічного поєднання імпресіонізму й символізму письменник передає психологічні змагання роздвоєної душі людини на межі епох.
Твори, що з’явилися згодом, представляють інший тип характеру героя в українській прозі. Письменники відмовляються від умовностей символізму, прагнучи прямо називати динаміку внутрішніх змін у свідомості персонажа. Проза М.Хвильового відобразила людину доби Розстріляного Відродження як тип епохи. Це трагічна роздвоєна особа, що шукає сенсу власного "я", водночас наділена узагальнюючими рисами характеру людини XXV століття.
Герой Хвильового— це герой драматичного пошуку і трагічного становища. Підсумок життєвих шукань його персонажів часто винесений за межі твору, оскільки лише в м’ятежному зіткненні думок і вчинків письменник вбачав справжній шлях до народження геніального неспокійного громадянина” прийдешньої епохи.
У ме­жах лі­рич­но­го ос­во­єн­ня сві­ту Ів­чен­ко звер­тає­ть­ся не до уні­вер­саль­но-ти­пі­зу­ючих етич­них іде­алів, а до уні­вер­саль­но-ін­ди­ві­ду­алі­зо­ва­них, в яких уні­вер­сум зем­лі (кос­мо­су) роз­кри­ває ін­ди­ві­ду­аль­ний, не­по­втор­ний світ люд­ської ду­ші. Автор представляє в українській прозі 20-хрр. лірико-філософський тип характеру, в якім універсальна Вічність, Абсолют становлять обов’язковий імператив, без нього, на переконання митця, неможливі гармонія і цілісність внутрішнього буття особи.
Пись­мен­ни­ки, незважаючи на такі відмінності етичних установок героїв творів М.Хвильового та М.Івченка, від­тво­рю­ють про­цес де­фор­му­ван­ня ха­рак­те­рів під впли­вом різ­но­ма­ніт­них явищ су­спіль­но­го жит­тя і мо­мен­тів сприй­нят­тя все­сві­ту, ідей, ре­во­лю­ції, вій­ни, ча­су, на­віть ко­льо­ру, за­па­ху, асо­ці­ації то­що.
Осо­бис­тість, як ви­пли­ває з ху­дож­ніх кон­цеп­цій лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження Ми­ко­ли Хви­льо­во­го та Михайла Ів­чен­ка, — це су­куп­ність смис­лів люд­сько­го бут­тя. Митці праг­нуть зма­лю­вати лю­ди­ну не в со­ці­аль­них струк­ту­рах су­спіль­ства, а ду­хов­них, ці­нні­сно-жит­тє­вих. Звід­си — ідея ін­ди­ві­ду­алі­за­ції осо­бис­то­сті, здатної гли­бо­ко ду­ма­ти і по­чу­ва­ти, гар­мо­ні­зу­ва­ти влас­ні бі­оп­си­хіч­ні якос­ті в яс­кра­ву ці­лі­сність ха­рак­­те­ру.
На кінець 20-хрр. ліричні, настроєві характери героїв змінилися інтелектуально-філософськими. В великих епічних формах змальовується інтелектуально-екзистенційний, інтелектуально-філо­соф­ський характери персонажів. Через внутрішній монолог, різні варіанти "потоку свідомості", діалоги, розлогі роздуми зіткнення реального світу та ідеальних мрій розкриваються глибинні філософ­ські смисли людського існування. Психологія героя, його внутрішній світ співвідносяться з інтелектуальними теоріями, екзистенційною проблематикою сучасності, філософськими універсальними смислами.
Об­ра­зи лю­ди­ни в "Робітніх силах" М.Івченка, "Місті" В.Під­мо­гиль­ного пос­та­ють на­сам­пе­ред як об­ра­зи ду­мок, сис­те­ми мис­лен­ня, що, влас­не, і від­об­ра­же­на у всіх спо­со­бах ви­яву лі­те­ра­тур­но­го ге­роя у тво­рі, у всіх еле­мен­тах, які ут­во­рю­ють влас­ною єд­ніс­тю лі­те­ра­тур­ний ха­рак­тер.
Він розкривається в численних монологах і діалогах, розгорнутих філософсько-інтелектуальних роздумах і описах, самоспостереженнях героя над своїм духовним життям. Невласне пряма мова, різноманітні форми потоку свідомості” у поєднанні із антиномією, символічними деталями, кольорописом концентрують драматичні колізії великих епічних форм довкола складного духовного життя персонажа, що співвідноситься з інтелектуальними ідеями, теоріями тощо. Їх долі— пряме втілення світоглядних принципів та ідей, які стверджують або заперечують позицію автора. Етично-морально шукання героїв— повноправні складові їхньої свідомості, рушійні сили сюжету та композиції, їх зіткнення, переплетіння, відштовхування та об’єднання обумовлює розвиток характеру персонажа. Водночас моральні випробування головних героїв творів "Місто" та "Робітні сили" мають не тільки виразний філософський характер, а й емоційно-напружений.
Повість і роман кінця 20-хрр. представляють в українській літературі особливий тип художньої структури, в якім психологічний аспект зображення поєднується зі складною ідейно-композиційною побудовою, покликаною відобразити психодуховний світ героя на філософсько-інтелектуальному рівні. Художні відкриття 1910-х років— ліричний орнаменталізм, прийоми імпресіоністичного настроєвого письма— органічно поєднуються із такими позасюжетними елементами, як філософські теорії та ідеї, і моделюють на кінець 20-х років концепцію людини доби Розстріляного Відродження як багатогранне осмислення феномену людського буття.
Та­ка своє­рід­на ін­те­лек­ту­алі­за­ція пси­хо­ло­гіз­му як струк­ту­ри сві­до­мо­сті осо­бис­то­сті ви­доз­мі­нює ху­дож­ню кон­цеп­цію лю­ди­ни доби Розстріляного Відродження в ро­ма­ні 20-х рр., а от­же, ство­рює епіч­ний ха­рак­тер як внут­ріш­ній зміст осо­бис­то­сті, склад­ну фі­ло­соф­ську проб­ле­му, ін­ди­ві­ду­аль­ну фор­му іс­ну­ван­ня ці­лі­сних, та­єм­ни­чих і прос­тих іс­тин бут­тя лю­ди­ни, розгорнену у межах інтелектуальної прози.
Художня концепція людини доби Розстріляного Відродження в прозі 20-хрр. ХХ сто­ліття сформована на основі традицій екзистен­ційного філософ­ствування в українському мистецтві і виражає в характерах героїв Г. Михайличенка, М. Ів­ченка, М. Хви­льового, В.Під­мо­гиль­ного особливий особи­стісний смисл людського існування. Особа в епосі цього пе­ріо­ду втілює куль­турно-філософські досягнення попередніх епох, які осмислені прозаїками на основі нових модерних способів зма­лювання людини в художньому творі. За посередництва образно-асоціативного художнього мислення письменники ствер­джують унікальність буття люди­ни, неповторність її внутрішнього світу — таємниці таємниць всесвіту.
Безпосередність бачення, заміна загального конкретними деталями, прагнення відобразити й увічнити певну мить настрою чи душевного стану поступово доповнюються філософськими теоріями та ідеями, які стають невіддільною частиною твору. Михайло Івченко, Валер’ян Підмогильний у своїх великих епічних творах звертаються до філософської спадщини минулого й сучасності, органічно вплітаючи міркування про людину й світ Григорія Сковороди, Рабіндраната Тагора, Анатоля Франса, А. Шопенгауера тощо до сю­жету твору. Водночас автори пропонують читачеві й власні концепції, втілені в образах головних і другорядних героїв, принципах змалювання характеру людини, побудови композиції.
Відмовляючись від поверхового бачення на користь глибинної суті, митці прагнуть особливої синтетичності у своїх творах: вони намагаються показати формування цілісної людини за допомогою органічної єдності усіх елементів твору. Це була своєрідна спроба повернути світові й особі втрачену гармонію, єдність, красу. І проявилася вона не лише у появі ширших епічних полотен, а й допов­ненні художніх засобів модернізму: контрасту кольору й звуку, послабленні фабульності, ліричної настроєвості стилю тощо — новими прийомами. Лірико-психологічні засоби змалювання характеру людини поєднуються із культурно-філософським методом спри­йняття світу, а отже, у романах і повістях як повноправний елемент твору використовуються інтелектуальні теорії та ідеї, філософські діалоги та монологи, роздуми, невласне пряма мова. Ці по­за­сю­жет­ні елементи” відображають новий, особливий тип художнього бачення світу. Якщо у Блакитному романі” Гната Михайличенка, Я (Романтика)” Миколи Хвильового, Тіні нетлінні” Михайла Івченка душевна драма героя є осердям твору, а перебіг його пе­ре­живань виражається в психологізації образів, через спогади, алюзії, підсвідомі імпульси тощо, то інтелектуальна проза кінця 20-х рр., зокрема, Робітні сили” Михайла Івченка, Місто” Валер’яна Під­мо­гильного містять риси філософських прийомів освоєння світу й осмислення сутності власного я”. І це не лише авторський при­йом, а й внутрішній смисл духовного світу героя.
Інтелектуально-філософське тло творів допомагало глибше роз­крити світобачення персонажів, і водночас розширювало ча­со­во-просторові перспективи епосу у порівнянні з малою прозою. До ро­зірваного, роздвоєного світу героя додається широкий за­галь­но­куль­турний план — філософські відкриття минулого й сучасності. Вони стають тим наскрізним мотивом твору й буття персонажа, який дозволяє відчути й Савлутинському, й Радченку безмежність люд­ського”, вони, на відміну від редактора Карка Миколи Хви­льо­вого та Я Гната Михайличенка відчувають перспективність своїх шукань, можливість вирватися із обмеженого світу власного я” та гуманітарних катаклізмів епохи. Діалектика їх почуттів, ево­лю­­ція світосприйняття — основний лейтмотив творів, у яких не просто простежено перебіг переживань персонажів, а розкриті внутрішні протиріччя особистості, чиє світосприйняття докорінно зміни­лося, яка подолала протиріччя й конфлікти свого характеру й епохи.
Герої М. Івченка й В. Підмогильного хоч і борються з собою, однак двобій раціонального й ірраціонального у їхніх душах завершується перемогою не чогось одного, а синтетичної ідеї: феномен людини — складний і нерозгаданий. Боротьба ідей та ідеологій у творах письменників засвідчує перехід літератури від змалювання самотнього героя з розколотою психікою до відтворення багатогранності внутрішнього світу людини, який складається не лише із драматичних переживань, а й вбирає в себе цілісний простір інтелектуальних, філософських відкриттів людства.
Розкадрованість дійсності на окремі настрої, мотиви, ви­дін­ня”, спогади, що була характерною для лірично-настроєвих творів початку доби Розстріляного Відродження доповнюється цілісними філософськими роздумами, протиставленнями. Тому в композиції відбувається зміна просторової організації тексту, яка полягає у звіль­ненні від соціального, перенесенні внутрішньої дії твору в душі героїв, а відтак у коло глибоких філософських шукань. Матеріальний світ, сюжетні колізії, що у XIX ст. зазвичай полягали в перебізі подій і вчинків персонажа, наприкінці 20-х рр. XX ст. відступають на другий план, а ліричний психологізм доби Роз­стрі­ляного Відродження та філософські відкриття авторів створюють новий тип художнього відображення людини й світу.
Український епос виходив на новий ху­дожній рівень, складовими якого безпосередньо виступали філо­софські смисли, інтелектуальні відкриття, психологізм, асоціації, алегорії, які оформлюють ін­телектуально-філософську течію в прозі 20-хрр. ХХ століття.
Проза кінця XX століття розширила вживання майже всіх структурних компонентів епосу 20-х рр. Провідний мотив творчості митців доби Розстріляного Відродження — людина та її трагічні са­мо­відчуття у драматичному й конфліктному світі — відлунує й у творах наших сучасників, які також звертаються до екзистенційних проблем, імпресіоністичних, символістських тощо прийомів письма, щоб розкрити багатогранність внутрішнього світу людини. Осмислення сенсу буття, зміна психодуховного світу особи, безперечно, є основними проблемами епосу XX віку. А еволюція художньої концепції людини доби Розстріляного Відродження відображає становлення у художніх структурах епосу 20-х рр. нового ес­те­тич­ного ідеалу митців — незбагненного світу людського я”. Усі елементи художніх творів Гната Михайличенка, Миколи Хвильового, Михайла Івченка, Валер’яна Підмогильного — мікрообрази, сюжет, композиція, простір і час тощо — покликані втілити трагічну роздвоєність особи, її драматичні переживання у розколотому світі. Водночас душевна драма героя — це лише частина, окремий прояв трагічного неспівпадання внутрішнього й зовнішнього буття людини, закономірності якого глибоко й докладно аналізувались літературою, філософією, психологією XX століття.
Трагічна доля митців Розстріляного Відродження, на жаль, не дозволила цим тенденціям розвинутись вповні, однак екзистенційні проблеми смислу людського існування та художні прийоми психологічно-інтелектуального письма були успадковані українською літературою другої половини ХХ століття. Лірична настроєність, екзистенційні проблеми вибору складних життєвих проблем, концентрація внутрішнього конфлікту, самоспостереження героя над власним життям по-новому трактувалися Є.Гуцалом, В.Дроздом, В.Земляком, М.Стельмахом, Гр.Тютюнником, О.Гончаром.
Особистісно-психологічні мотиви прози 20-хрр. мит­ці другої половини ХХст. розширили, поклавши в основу ху­дожніх відкриттів у жанрі психологічно тонкого прозового письма.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва В. Автор і герой у структурі новел Миколи Хвильового // Слово і час. — 1993. — №12. — С. 16—21.
2. Агеєва В. "Зайві люди" у прозі М.Хвильового // Слово і час. — 1990. — №10. — С. 3—9.
3. Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. К., 1994. — 160с.
4. Агеєва В. Мотиви й варіації (Роль інтертекстуальних зв’язків в українській імпресіоністичній прозі) // Слово і час. — 1996. — №3. — С. 32—40.
5. А.Л. М.Івченко "Імлистою рікою". — Х.: ДВУ, стор. 302 // Культура і побут. — 1926. — 14 лют.
6. Акопова А. Эстетический идеал и природа образа. — Ереван: "Штутюн" НАН РА, 1994. — 223 с.
7. Асмолов А.Г. Психология личности: Принципы общепсихологического анализа — М.: Изд-во МГУ, 1990. — 367 с.
8. Ауэрбах Э. Мимесис: Изображение действительности в западноевропейской литературе / Пер. с нем. — М.: Прогрес, 1976. — 556с.
9. Бахтин Т.Т. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1986 — 445 с.
10. Бичко А., Бичко І. Феномен української інтелігенції (Спроба ек­зистенціального аналізу) // Слово і час. — 1996. — №6. — С. 70—75.
11.Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року // Червоний шлях. — 1926. — №2—3. — С. 121—129; 133—163.
12. Білецький Ф.М. Оповідання. Новели. Нарис. — К.: Дніпро, 1966. — 89 с.
13.Безуглий М. Спадщина Валеріана Підмогильного (з блокнота літературного слідопита) // Прапор юності. — 1967. — 19 березн.
14.БергсонА. Творческая эволюция / Пер. с франц. — М.: КАНОН-пресс, Кучково поле, 1998.— 384с.
15.Бєлєцкий О. В Шуканнях повістярської форми // Шляхи мистецтва. — 1923. — №5. — С. 59—62.
16.Богацький П. Сьогочасні літературні прямування. — Прага-Берлін, 1923. — 88 с.
17.Борецький М.І. Історико-літературний процес. Стиль доби, літературний напрям, школи, гуртки // Всесвітня література у середніх навчальних закладах України. — 1998. — №6. — С.37—40.
18.Бочаров С.Г. Характеры и обстоятельства // Теория литературы: Основные проблемы в историческом освещении. Образ, метод, характер. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — 485с.
19.Бургардт О.В.П. Військовий літун. Оповід. // Червоний шлях. — 1924. — №8—9. — С. 349.
20.Буряк Б. Художній ідеал і характер. — К.: Дніпро, 1967. — 326 с.
21.Валевский А.Л. Основания биографики. — К.: Наукова думка, 1973. — 260с.
22.Ваплітянський збірник / Вид. 2-е, доп. Під ред. Ю.Луцького. — Вид-во Канадського ін-ту укр. студій. Вид-во: "Мозаїка", 1977.
23.Власенко В.П., Ковтуненко А.О. Робітничий клас в українській радянській прозі. — К.: Вид-во АН УССР, 1960. — 207с.
24.Виноградов В. Про теорію літературних стилів // Життя й революція. — 1927. — №1. — С. 66—74.
25.Волинський П.К. Основи теорії літератури: Вступ до літературознавства. Вид. 2-е, випр. і доп. — К.: Радянська школа, 1967. — 366 с.
26.Воробьева Н.Н. Принцип историзма в изображении характера: Классическая традиция и советская литература. — М.: Наука, 1978.— 263с.
27.Гадзінський В. Фрагменти стихії: Статті та рецензії. — Х.: ДВУ, 1927. — 176 с.
28.Галанов Б.Е. Души изменчивой приметы. — М.: Советский писатель, 1982.— 247с.
29.Гальчук М. Літературне життя на підсовєтській Україні: I. Проза 1920—30 років. — Мюнхен-Париж, 1952. — 32 с.
30.Гливенко И.И. Типы героев в литературе в их отношении к действительности. Историко-литературная гипотеза. — К., 1904.
31.Гей Н.К. Художественность литературы: Поэтика. Стиль. — М.: Наука, 1975. — 470 с.
32.Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. — Л.: Художественная литература, 1977. — 443 с.
33.Гинзбург Л.Я. О лирике. 2-е изд., доп. — Л.: Художественная литература, 1974. — 407с.
34.Гинзбург Л.Я. О литературном герое. — Л.: Художественная литература, 1979.— 222с.
35.ГиршманМ.М. Литературное произведение: теория и практика анализа.— М.: Высш. школа, 1991.— 172с.
36.Гладкий М. Мова сучасного українського письменства. —Х.-К.: ДВУ, 1930. — 160 с.
37.Гнатишек М. Літературні періоди // Слов’янські архіви в Канаді. І. Ольга Войтенко. Колекції УВАН у Вінниці. — Вінніпег, 1971.
38.Голубєва З.С. Український радянський роман 20-х рр. — Х.: Вид-во Харківського університету, 1907. — 216 с.
39.Грічак Є.Ф. Хвильовизм (Спроба політичної характеристики). — Х.: ДВУ, 1930. — 160 с.
40.Гроно нездоланних співців. Літературний портрет українських письменників ХХ століття, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм / Упоряд. В.І.Кузьменко. — К.: Український письменник, 1997. — 285 с.
41.Гураев С.В. Концепция личности в литературе романтизма // Конспект. — 1977. — М.: Наука, 1978. — 303 с. — С. 227—248.
42.