Мала проза Володимира Винниченка: від метафізичного до естетичного : Малая проза Владимира Винниченко: от метафизического к эстетическому

Краткое описание

НІЖИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ МИКОЛИ ГОГОЛЯ

На правах рукопису

Михальчук Ніна Іванівна

УДК 81.161.2’06-3

Мала проза Володимира Винниченка:
від метафізичного до естетичного

10. 01.01. українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук, професор
Астаф’єв О.Г.

Ніжин - 2004

зміст

Вступ.................................................................................................. 3
РОЗДІЛ І. Ідеосвіт В. Винниченка в контексті метафізичного пошуку............................................................................ 17
РОЗДІЛ ІІ. Цинічний розум як чинник трансформації буттєвої сфери у малій прозі В.Винниченка............................... 53
2.1. Криза християнізованої моделі культури: Винниченківська проекція............................................. 53
2.2. Метафізика тілесності у структурі буття (Момент”).. 82
РОЗДІЛ ІІІ. Естетизовані проекти буття: актуалізація
гедоністичного................................................................ 107
3.1. Музичний проект буття проти принципу реальності (Раб краси”)................................................................... 107
3.2. Метафізична чуттєвість як основа філософії споглядання” (Контрасти”).......................................... 117
3.3. Мистецтво як ідеосфера: теорія живого мистецтва як заперечення гегелівської естетики змісту (Олаф Стефензон”).................................................................... 135
Висновки........................................................................... 150
список використаних джерел............................... 161

Вступ
Творчість В.Винниченка в контексті історико-культурологічного поступу виявилася феноменом, над яким замислювалися як критики початку ХХ ст., так і дослідники пострадянського періоду. Письменник був і залишається викликом для кожного літератора” [30, с. 17], а аното­вана бібліографія винниченкознавчих праць, укладена В.Стельмашенком, цей своєрідний вступ до винниченкіани” [156], може зараз бути доповнений сотнями нових досліджень. Одностайно визначивши прихід В.Винниченка в літературу як тріумф (досить згадати оцінки І.Франка, М.М.Коцюбин­ського, виведення Лесею Українкою на основі Винниченкових творів формули неоромантизму [155]), критика визначила широкий діапазон поцінування його творчості: від горьківщини” [180, с.325], санінства” [58, с. 52] до визнання його першорядним письмен­ником європейського рівня.
Одним із домінуючих в інтерпретаційній парадигмі творчості В.Винниченка був і залишається історико-функціональний підхід, адже найскладнішою для літературознавців є проблема місця” письменника в українській літературі. Його намагалися вписати” в ту чи іншу художню систему вже перші дослідники творчості. І визначальним щодо складності проблеми критерієм стала окремішність” [25, с. 179] пись­менника в контексті української культурної традиції. Вітаючи тріумфальну появу В.Винниченка в колі українського письменництва”, критики вказували на своєрідні риси творчої манери письменника: його думка виходить далеко за обрії офіційного українства, він найбільше від усіх письменників ввів українську ідею в русло загальнолюдських устремлінь... від нього першого серед українських письменників ми почули речі, які звикли чути від чужих цим він одразу поставив нашу літературу на один щабель з іншими” [88, с. 14]. Зрештою, Г.Костюк був, мабуть, найбільш відвертим і категоричним, зазначивши, що В.Винниченко витягав нашу відсталу літературу на великий світовий тракт” [88, с. 15]. Відтак долу­чився ще один аспект проблеми: осмислення творчості В.Винниченка у європейському літературному контексті. Історико-функціональний підхід до творчості В.Винниченка застосовували Ю.Тищенко [153], А.Шамрай [184], М.Сріблянський [151], В.Коряк [87] та інші. В.П.Хархун, даючи огляд історії вивчення творчості В.Винниченка до початку 90-х років ХХст., який є на сьогодні, мабуть, найбільш повним і всебічним, називає два чинники, що визначали окремішність письменника: своєрідність худож­нього мислення і експерименти в межах художньої практики, що однозначно асоціювалися з поняттям нового” [174, с. 129]. Через те місце В.Винниченка шукали поза межами української традиції і діапазон пошуків був дуже широким: від загальника Ю.Тищенка про те, що В.Винниченко утворив нову еру в нашому письменстві” [153, с. 9] до категоричного твердження А.Шамрая, що В.Винниченко типовий модерніст-філософ, з усіма крайностями, з усією парадоксальністю свого нездорового часу” [184, с. 133]. На філософічність як на головну (якщо не визначальну) рису винниченківського” його характерів, конфліктів, ситуацій вкаже пізніше І.Качуровський [78, с. 139]. М.Сріблянський вважав творчість В.Винниченка за межу між двома окрасами нашого письменства: старим натуралістично-побутовим... і новим періодом аналітичного розгляду душі окремої одиниці, людини” [151, с. 55]. Г.Кос­тюк називає творчість В.Винниченка кордонним стовпом” [89, с.15], що розмежовує дві епохи в українській літературі: психологічну і народ­ницьку, при цьому вважаючи, що внесок письменника в українську літературу полягає у впровадженні нових мистецьких засобів, нового типажу та в новому трактуванні старої тематики. Порушник правил”, що відкидав існуючі в літературі етнографічно-побутового реалізму табу, мислиться його сучасниками як чесний художник”, що не обманює ні себе, ні інших, правдиво змальовує усе, що бачить і відчуває” [2, с. 131]. Проте відсутність системного, всебічного осмислення творчості письменника його сучасниками дала можливість В.Коряку твердити, що В.Винниченко принципово був еклектик” [87, с. 562].
Перші роботи пострадянської Винниченкіани відзначаються обережністю і невизначеністю, адже, як зауважував Г.Костюк, В.Винниченка ...викреслили з історії літератури” [88, с. 5]. Гнівний і розпачливий крик дисидентів 60-х А як без Винниченка бути з історією української літератури” [62, с. 4] до початку 90-х років залишався риторичним питанням. Розгромна стаття Є. Шабліовського, інспірована з нагоди 90-річчя від дня народження письменника, твердо і рішуче заперечила повернення буржуазно-націоналістичного діяча” в історію української літератури [183]. Тому в 70-80-і роки винниченкознавство як літературознавча ділянка це сфера зацікавлення для науковців з діаспори: виходять розвідки І.Качуровського, Л.Онишкевич, Р.Багрій-Пікулик, Я.Славутича, В.Ревуцького; видаються монографії Г.Костюка [89] та С.Погорілого [135]. Більшість вітчизняних літературознавців вважають, що повернення імені В.Винниченка до українського читача відбулося у 1987 році, коли журнал Київ” опублікував кілька ранніх оповідань письменника. Цей же рік ознаменувався новими критичними та інформаційними статтями про В.Винниченка [67]. Проте дорога виявилася не дуже привітною, адже громадсько-політичну діяльність митця і його творчість відразу стали оцінювати з класових позицій”, вбачаючи у творах письменника пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей” [158, с.185]. П.Федченко в одній зі своїх статей кінця 80-х років висловлює думку про справедливу розплату митця за поклоніння цим хибним переконанням” багаторічними поневіряннями” та передчасною творчою смертю” [157, с.52].
З цього приводу Ю.Барабаш дорікає літературній братії” за жонглювання дошкульними епітетами” на адресу В.Винниченка, що набрали характеру хрестоматійних ідеологем”, і закликає громадськість до пробудження від сну розуму” [9, с.121]. Тільки з початку 90-х років найбільший між усіма нашими прозаїками” і найбільший письменник” [40, с.2] був нарешті гідно оцінений: спостерігається тенденція до розширення тематики винниченкознавчих досліджень, вимальовується ряд напрямів, шліфуються методологічні принципи. У першу чергу в поле зору дослідників потрапила мала проза письменника, передусім рання, адже в часи радянського літературознавства оповідання репрезентували В.Винниченка як предтечу і одного з перших представників пролетарської літератури” [148, с.50]. Над дослідженням цих творів починають працювати Л.Дем’янівська [58; 59], І.Дзеверін [62], О.Ковальчук [83], В.Русанівський [140], О.Гнідан [35; 36] та інші. Велике зацікавлення в цей період викликає політична діяльність письменника. П.Федченко подає інтерпретацію політичного обличчя” митця [158], І.Хміль репрезентує запізнілу сповідь”, що розповідає про долю Винниченка-політика” [178], М.Жулинський осмислює постать художника, розіп’ятого на хресті політики” [68].
Оскільки світову славу В.Винниченку принесли драматичні твори, одним з напрямків дослідження його творчості в цей час стає вивчення драматургії. Першою звернулася до аналізу драматичних творів письменника Л.З.Мороз, що ознаменувалось численними науковими розвідками та монографічною працею [110; 111]. Почавши роботу з наукових коментарів до окремих п’єс, віднаходячи в поведінці Винниченкових героїв прагнення гармонії” [112], дослідниця започаткувала хвилю розвідок з проблем поетики конфлікту в драматургії В.Винниченка. Пізніше в цьому напрямку працювали Т.Свербілова, зосередивши увагу на жанрових іпостасях” Винниченкової мелодрами [143], А.Матющенко, полем дослідження для якої стала сутність особистісної колізії в українській драматургії першої половини ХХ ст.” [98], Н.Паскевич, що розглядала модифікацію конфлікту” в п’єсах В.Винниченка [128; 131], С.Михида, що, досліджуючи конфлікт у драматургії письменника, основну увагу звернув на змістові акценти і поетику” [107].
Л.Мороз вперше зосередила увагу на експериментаторстві митця, назвавши його художником-експериментатором” [114], а драматургію, проаналізувавши її на тлі нової драми кінця ІХ початку ХХ ст.” [113], ідейно-мистецьким експериментаторством". Думку дослідниці поглибили С.Михида і Л.Танюк, звернувшись до проблем "української пророчої драми" і подавши "технологію "лабораторного" аналізу" [109; 152]. Експериментаторство В.Винниченка відзначили також В.Гуменюк, вбачаючи у європейській модерній драмі тло творчих пошуків В.Винниченка” [47], та В.Панченко в статті: Капрі експерименти та експериментатори” [121].
У 1993 р. журнал Слово і час” започаткував дискусію навколо творчої спадщини В.Винниченка. Полемізуючи з Т.Свербіловою, яка вбачає в п’єсах письменника своєрідну, дещо наукову” популяризацію ідей часу” [143], Л.З.Мороз більшість творів письменника характеризує як такі, в котрих за зовнішньою оболонкою” житейської історії, певного моменту, охопленого спостережливим оком художника, "приховується глибокий задум над внутрішньою суттю помічених явищ”, і це дає дослідниці підстави кваліфікувати твори В.Винниченка як зразки літератури як філософії”, предметом якої визначають специфічний, об’єктивований у формах самого життя різновид вчинку вчинок-думка, думка як вчинок”. Більше того, думка, в якій самореалізується герой літератури як філософії”, примітна тим, що вона народжена не абстрактною головою, що мислить”, а цілісною людиною”, яка "всерйоз переживає своє життя” [110, с.44]. Різноманітність у характеристиках персонажів письменника досягається не так на емоційному рівні, як на раціональному”. Через це дослідниця вбачає певну прихильність драматурга до доксологіки тієї специфічної логіки, яка принципово припускає одночасну істинність багатьох думок і яка відмінна від лінійної логіки, з її ідеєю двох протилежностей” [110, с.45]. Драми письменника втілюють, поступово вивершуючи, його філософську систему: Якщо осмислення основ буття людини в єдності фізичної і духовної сутності її пройшло у ХХ ст. шлях від З.Фройда до Е.Фромма, то художник-мислитель В.Винниченко подолав цей шлях протягом чверті століття своєї роботи у царині драматургії” [110, с.45]. Дослідниця доторкнулася до того інструментарію", що необхідний для розкриття ідейно-художньої значущості драматургії В.Винниченка, віднаходить у творах оригінальне трактування ідей З.Фройда і Е.Фромма, аналізує драми як своєрідне психологічне дослідження нюансів внутрішнього стану людини. Художня система В.Винниченка, на її думку, виникла на схрещенні реалізму, натуралізму і модернізму”, а самого письменника слід розцінювати як представника філософсько-інтелектуальної течії у реалізмі” [111, с.171].
Загалом сучасне українознавство неоднозначно вирішує цю проблему. Р.Багрій-Пікулик розглядає творчість В.Винниченка в системі натуралізму [7; 8], Г.Сиваченко, досліджуючи роман Сонячна машина”, аналізує його в магічному колі експресіонізму” [147], а С.Хороб вбачає в драматургії письменника причетність до експресіоністичної поетики [179].
Своєрідним переломом” у вирішенні даної проблеми стала моно­графія Т.Гундорової [49], в якій феномен В.Винниченка осмислюється в контексті естетики модернізму. Конкретизацією і поглибленням дослід­ження в цьому напрямку стала стаття дослідниці Модернізм як еротика нового: В.Винниченко і С.Пшибишевський” [48], висновком якої є твердження, що особливого сенсу творчість В.Винниченка набуває у зв’язку з проблемою декадентизму і загалом модернізму у слов’янських літературах. Саме декадентизм став лабораторією формування модерніст­ського світовідчування й модерністського дискурсу” [48, с.21]. В.Мель­ник у своїй статті Модернізм української прози: генеза, розвиток, історичне значення” [104] теж констатує здобутки В.Винниченка в розвитку модернізму, а М.Кудрявцев вважає драму В.Винниченка Пророк” свідченням про досягнення українськими майстрами вершин світового модернізму в жанрі соціально-психологічної, політичної драматургії” [92, с.2]. В.Панченко, вказуючи на зв’язок творчості В.Винниченка з натуралізмом, неоромантизмом, неореалізмом, робить висновок, що письменник, "хоча й був затятим противником ідеології модернізму, творчо скористався художніми здобутками цього напряму”, переймаючись ідеєю європеїзму, модер­нізації української літератури, В.Винниченко свідомо відштовху­вався від старосвітської манери письма, намагаючись розширити художні мож­ливості нашого письменства, ...і в кращих творах йому це вдавалося” [124, с.16]. Таким чином, питання приналежності” творчості В.Винниченка до тієї чи іншої художньої системи на сьогодні ще остаточно не вирішене, а саме Винниченкознавство позначене дискусійністю [102].
Основи полемічного дискурсу Винниченкознавства були закладені Г.Сиваченко і В.Панченком, який у своїй монографічній праці проводить паралелі між творчістю В.Винниченка і творами Гі де Мопассана, Е.Золя, Г.Гауптмана, загалом аналізуючи творчість письменника в європейському літературному контексті [120], а також у типологічних зв’язках з європей­сь­кими літературами” [125]. Пошук місця творчості письменника в контексті європейських літератур справа надзвичайно складна, адже він може вестися як у царині контактних зв’язків-впливів, наслідувань, взаємо­контактів, так і у сфері генетично-типологічних взаємин, що потребує вільної орієнтації в складних процесах світової літератури. В.Є.Панченко один із перших глибоко проаналізував вплив філософії Ф.Ніцше на українську літературу початку ХХ ст. та ніцшеанські мотиви творчості В.Винниченка [126]. Розділ монографії дослідника В.Вин­ни­ченко і Ф.Ніцше” [120] присвячений проблемам індивідуа­лізму” та іммора­лізму” Винниченкового героя-ніцшеанця. Аналіз фройдистського дискурсу у творчості В.Винниченка вчений здійснює через аналіз п’єси Мохноноге”, наголошуючи, що художня трансформація ідей З.Фройда наближає В.Винниченка до літератури модернізму. Тут же дослідник актуалізує і проблему реабілітації” плоті в українській літе­ратурі та в творчості В.Винниченка зокрема, вказуючи, що Винниченків дискурс сексуальності” був суперечливим” [122, с.43]. Цікавими є зауваження В.Панченка щодо поетикальних особливостей творів В.Винниченка 10-х рр. ХХ ст. зростання ваги діалогу, загострення моральної, політичної, філософської проблематики, а також висновок про те, що у творах В.Винниченка постає влада мистецтва” [123].
Основні вимоги до сучасних компаративістичних досліджень творчості В.Винниченка були чітко визначені Г.Сиваченко. Уточнюючи висновки В.Панченка про генетичний зв’язок В.Винниченка із західноєвропейською літературою [145], вона зосереджує увагу саме на генетичних, а не контактних зв’язках, адже митець такого рівня не міг обмежуватися трансформацією чужого творчого досвіду або наповнювати запозичені конструкції новим змістом. На сьогодні компаративістський підхід до вивчення творчості В.Винниченка є одним із пріоритетних. Все частіше проводяться паралелі між творчим доробком В.Винниченка та творами С.Пшибишевського, Е.Золя, Ф.Достоєвського. Наприклад, Н.Паскевич вбачає в суспільно-типологічних, культурних та літературно-типологічних аналогіях ґрунт для ”контактно-генетичного зв’язку драматургії В.Винниченка з творчістю Г.Ібсена” [132]. Вона віднаходить спільність культурологічного контексту як джерела типологічних аналогій в ідейно-змістових акцентах та проблематиці п’єс обох драматургів. Особливу увагу дослідниці привернули драми Привиди” Г.Ібсена та Пригвождені” В.Винниченка, на прикладі яких вона прослідковує типологічні паралелі та сліди генетичного зв’язку в поетиці конфлікту” [129, с.307]. Дослідниця також співвідносить особливості та структуру художнього конфлікту в драматургії А.Стрінберга та В.Винниченка [131], розкриває внутрішньоконтактні зв’язки Винниченка-драматурга зі С.Пшибишевським, висвітлює модифікацію конфлікту у п’єсах Г.Запольської та В.Винниченка”.
Предметом компаративістських досліджень стала і романістика письменника. В.Хархун одна з перших розглянула роман Записки Кирпатого Мефістофеля” у контексті світової дияволіади ХХ ст. [177], проте найбільшу увагу дослідників привертав роман Сонячна машина”: О.Волков робить історико-типологічне його зіставлення з соціально-фантастичними романами К.Чапека 20-х рр. [24], Г.Баран порівнює жанр цього твору з романами-застереженнями Є.Замятіна Ми”, Дж.Орвела 1984”, віднаходить у ньому та в романі С.Лема Повернення з зірок” атрибути антиутопії [10;11].
Серед нових методологічних підходів чільне місце в сучасному винниченкознавстві посідає прочитання” творчості письменника з феміністичних позицій. Л.Мацевко віднаходить у оповіданнях В.Винниченка початку ХХ ст. жінку поза тісними межами” і говорить про появу у творчості письменника нового типу жінки” як "літературного героя" в українській літературі поч. ХХ ст. [99;100]. Образ жінки нової моралі” по-різному інтерпретований М.Зубрицькою, Г.Костюком, В.Панченком [122], Т.Гундоровою [50], Н.Блохіною [14]. У творах письмен­ника дослід­ники віднаходять також пошук нових ґендерних ролей, вбачають початок чоловічого гомосексуального дискурсу в українській літературі, а в романі Рівновага” спробу відтворити близькі стосунки між жінка­ми. Герой В.Винниченка перебуває у пошуках сексуальної ідентичності, звільнення сексуальності від традиційних обмежень і випробовує нові статеві ролі”.
Можна вважати, що на середину 90-х рр. ХХ ст. в українському винниченкознавстві вже сформувались основні домінанти в інтерпре­таційній парадигмі творчості В.Винниченка. Останнім часом наукова методологія досліджень творчого доробку письменника все частіше ґрунтується на принципах психоаналізу [42; 43; 64; 80; 81; 85; 127; 182], досить відчут­ним є також звертання науковців до філософського інструментарію. Чи не вперше ним скористався Є.Перебийніс, досліджуючи відображення філософських і політичних поглядів К.Чапека і В.Винниченка в їхніх соціально-фантастичних творах” [133] та О.Драган, проаналізувавши моделі вияву філософії Ф.Ніцше в українській літературі” [63] на матеріалі творчості О.Кобилянської, Лесі Українки, В.Винниченка. Своєрідним продовженням та конкретизацією вирішення даної проблеми стали праці О.Лубківської [95], В.Хархун [176], В.Панченка [126], Н.Пас­кевич [130], Т.Гундорової [51], присвячені "ніцшеанству Винниченка" як джерелу модерної мистецької орієнтації.
Констатуючи сьогодні існування і "парадигми значущості" творчого доробку В.Винниченка для моделювання літературного процесу ХХ століття, дослідники вказують на її пов’язаність з модерністською євро­пей­ською культурною традицією: через формування модерного обличчя україн­ської драматургії та модернізацію романного мислення. Актуальною з такого погляду залишається проблема прочитуваності малої прози письменника, осмислення тих її модерних якостей, що дозволять остаточно з’ясувати особливості формування модерністського дискурсу творчості В.Винниченка. Наявні сьогодні дослідження засвідчують увагу здебільшого до поетикальних [1719; 77; 101; 134] та проблемно-тематичних [90; 119] її особливостей.
Специфіку модерністського дискурсу творчості В.Винниченка дослід­ни­ки визначають через "гностично-метафізичну підоснову творчості", пошуки метафізичної цілісності та зацікавлення питаннями власне естетичними [48, с. 19], тому дослідження малої прози письменника через функціонування категорій метафізичного та естетичного є продуктивним шляхом.
Наразі актуальними видаються найновіші аналітичні підходи літературознавців: Н.Шумило, звертаючись до філософського підґрунтя творчості В.Винниченка, арґументовано доводить її винятковість вже в контексті української моделі модернізму. На думку дослідниці, "...відлуння сакраментальної фрази Ф.Ніцше "Бог помер!"... не стало для української культури, що перебувала в процесі реанімації національної свідомості, органічним рушієм літературного розвитку, а породило внутрішнє рефлектування модерного художнього слова з мінімальним виявленням естетики потворного. Виняток становив хіба що В.Винниченко в доеміграційний період своєї творчості" [188, с.332]. Н.Шумило вказує на "спільність вихідної гедоністичної позиції В.Винниченка із "філософією життя" [188, с. 165]. Г.Сиваченко, послуговуючись філософським інструмен­тарієм, застосовуючи принцип деконструкції та метафізичний підхід у дослідженні традиції, актуалізований американськими літерату­ро­знавцями [154], теж визначає близькість його світовідчуття до школи "філософії життя" [146].
Дослідження малої прози В.Винниченка через деконструкцію культур­ної традиції, що позначена метафізичним світорозумінням, дасть можливість з’ясувати особливості картини світу в ній у контексті ідеології модерністського перелому в літературі кінця ХІХ початку ХХ століття, конкретизувати думку дослідників про вплив на творчість письменника "філософії життя" та визначити місце малої прози в контексті українського модернізму.
Мета роботи полягає в дослідженні особливостей структурування мета­фізич­ного та естетичного в малій прозі В.Винниченка. Для її досягнення став­ляться такі завдання:
з’ясувати філософсько-естетичне підґрунтя кризи метафізичного дис­курсу з точки зору ідеології модерністського перелому в літературі к. ХІХ п.ХХ ст.;
простежити кризу християнізованої моделі культури у творчості В.Вин­ниченка та роль у цьому Просвітницької ідеології;
дослідити функціонування у малій прозі В.Винниченка моделей "циніч­ного розуму": психологічно-вітальний цинізм, естетичний цинізм; модель, пов’язана з психологією сексуальності;
через естетизовані практики буття героя В.Винниченка простежити транс­фор­мацію основних естетичних категорій краса, прекрасне, огидне, зміст, форма та обґрунтування письменником теорії "живого мистецтва";
через базові категорії "філософії життя" "задоволення", "тіло", "сила", "приємне", "естетичне" простежити перекодування В.Винниченком традицій­ної культури.
Об’єктом дослідження є функціонування категорій метафізичного та естетичного в малій прозі В.Винниченка.
Предметом дослідження є художня проза В.Винниченка, переважно малі епічні жанри: новели "Момент", "Раб краси", "Контрасти", "Олаф Стефензон", "Заручини", "Роботи!", "Малорос-європеєць", "Голод", "На пристані" та інші, частково-повісті "Голота", "Краса і сила", "Біля машини" та "Щоденник" письменника. Як базові для моделювання картини світу в малій прозі В.Винниченка, досліджуються категорії: краса, сила, потворне, естетичне, гра, цинізм, задоволення, приємне.
За теоретично-методологічну основу дисертація має принципи де­конструкції (Ф.Ніцше, Ж.Дерріда), психоаналізу (праці З.Фройда, Г.Мар­кузе, К.-Г.Юнга, Е.Фромма) та герменевтики (Г.-Г.Гадамер). При оцінці літе­ра­турних явищ у роботі залучаються історико-теоретичні моделі роз­витку української літератури (праці Т.Гундорової, Н.Шумило), а також істо­рико-літературні дослідження Лесі Українки, І.Франка, С.Єфремова та ін.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше зроблено спробу:
дослідити теоретичний спектр проблем метафізики як ключового поняття в традиції західноєвропейської культури;
простежити розвиток метафізичних ідей у західноєвропейській культурі та їх кризу в к. ХІХ ст. і актуалізацію "філософії життя";
конкретизувати думку дослідників про вплив на творчість В.Винни­ченка філософії життя”;
розглянути картину світу в малій прозі В.Винниченка в контексті деконструкції європейської культури як такої, що відзначається метафізичним світорозумінням. З урахуванням результатів попередніх досліджень це дасть можливість визначити місце творчості письменника в контексті українського модернізму.
Теоретичне значення дослідження полягає в його системності, що дає можливість створити цілісну модель ранньої прози В.Винниченка і має значення для подальшого вивчення його творчості в контексті національної моделі модернізму.
Практичне значення одержаних результатів визначається можли­вістю їх використання при читанні нормативних курсів з історії української літератури та спецкурсів. Результати роботи можуть прислужитися дослідженню теоретич­них проблем українського модернізму поч. ХХ ст. і бути основою посібника для студентів-філологів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Досліджен­ня здійснювалося згідно з науковими планами:
Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка: комплексна наукова тема "Актуальні проблеми філології" (02БФ044-01). Керівник доктор філологічних наук, професор СеменюкГ.Ф.
кафедри української літератури Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя та створеної при ній "Винниченкознавчої лабораторії": наукова тема "Комплексне вивчення творчості В. Винниченка (методологічні проблеми, поетика, питання генології)". Керівник доктор філологічних наук, професор Ковальчук О.Г.
Тема дисертації за­тверд­жена Вченою радою Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя.
Апробація результатів дослідження здійснювалась під час її обговорень на кафедрі Ніжинського державного університету ім. Миколи Го­голя. Основні результати дослідження апробовано на Всеукраїнських та Між­народній науково-теоретичних конференціях молодих учених (Інститут літе­ра­тури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2000, 2002, 2003), на науковій конферен­ції "В.Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч (Київ, 2000), на Все­українській науковій конференції "Володимир Винниченко й українська соціал-демократія" (Кіровоград, 2002), на науковому семінарі "Модель ідеосвіту повісті "Краса і сила" і збагачення її у подальшій творчості В.Винниченка" (Ніжин, 2002).
Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (191 найменування). Повний обсяг дисертації 176 сторінок комп’ютерного набору. Основний текст 160 сторінок.
Публікації. Основні положення й висновки дисертації висвітлено в чотирьох статтях, опублікованих у фахових виданнях.
1. Михальчук Н.І. Криза християнської традиції в малій прозі В.Вин­ниченка // Слово і час. 2000. №7. С.37 45.
2. Михальчук Н.І. Тілоцентричність у моделі художнього світу (опові­дання "Момент") // Слово і час. 2002. №2. С. 3943.
3. Михальчук Н.І. Семантика і функціональна роль архетипів дороги і хати в малій прозі В.К.Винниченка // Сіверянський літопис. 2000. №6. С.9092.
4. Михальчук Н.І. Творчість Винниченка в контексті метафізичного пошуку // Наукові записки НДПУ. Філологічні науки. Ніжин. 2003. С.6176.
Додаткова публікація:

Михальчук Н.І. Духовні пошуки Олексія Плюща // Поетичні голоси Чернігівщини. Чернігів. 2003. С. 77-81.

Список литературы

Висновки

Творчості В.Винниченка властивий нігілістичний імпульс, що виявляє його причетність до критики традиції культури. Остання тотожна для нього з поняттям метафізика в його Ніцшеансько-Гайдеґґерівському розумінні. Письменник долає як раціоналізм Просвітництва, так і раціональну модель дискурсу в цілому та орієнтується на "філософію життя", тому картина світу в малій прозі позначена еволюцією. Нове світовідчуття героя В.Винниченка пов’язане насамперед з кризою "ідеї Бога" як сталого для української літератури та культури архетипу, а його мислення звільнене від метафізичних передсудів і користується моральною свободою, щоб набути реального знання: екзистенційний аналіз починає оперувати до розмежування добра і зла. Принцип реальності визначається у малій прозі В.Винниченка владою суспільства, що є головною силою девіталізації: картина світу традиційно соціально контрастна, проте базовими для її моделювання є головні ідеї Ф.Ніцше, З.Фройда, М.Гайдеґгера та Г.Маркузе.
Деміфологізація метафізичної християнської свідомості героя письменника починається з кризи віри, і його нігілізм треба розуміти подібно до нігілізму Ф.Ніцше: як ситуацію абсолютного відпадання від віри”. Криза віри це кінець християнської традиції адже вона виступала як її історія, потрактована тепер як історія грандіозної і водночас ілюзорної спроби шукати достовірність там, де її не може бути в силу самої природи речей (П.Слотердайк). Тому художній світ малої прози В.Винниченка звільнений від традиціоналістської орбіти, а герой повністю залежний від живої дійсності. Десакралізований в етико-моральному відношенні, він починає жити в реальному часопросторі і наповнювати "міжчасся" смислом зі своєї свідомості. Проте її стан це стан, що виникає і після наївної християнської ідеології, і після її Просвітництва. Сама критика ідеології, започаткована Просвітництвом, яке підкорило всі авторитети розуму і знищило передсуд (Г.-Г.Гадамер), виявляється більш наївною за ту свідомість, яку вона хотіла викрити. Просвітництво це "добропорядна" раціональність, а свідомість героя письменника цинічна, здійснила поворот до "плюралістичного" реалізму.
Для героя В.Винниченка релігія стає інструментом, у ній починає домінувати інструменталістська логіка: свідомість не вірить сама, але дозволяє вірити іншим, використовуючи традиційну етику собі на користь. Уперше обґрунтована Просвітництвом теорія обману стає тепер біполярною, з’являється "амбівалентність шахрайства": глупота втрачає свою наївність, у ній не треба вважати більше "первинного стану непросвічених голів" (П.Слотердайк), герой В.Винниченка метацинік, дозволяє вважати себе дурнем і використовує глупоту для обману. Бог і його атрибути допустимі тепер як символи, головні "персонажі" традиції використовуються для створення нової логіки і нової системи смислів. Моральний світ малої прози письменника двоплановий: це світ, у якому панує два рівні правил. Антихристиянський пафос у творчості В.Винниченка переживають насамперед представники суспільного низу. Письменник показує амбівалентність такого героя: бідний і знедолений, він не завжди моральний, проте зберігає мрію про сакральне ("Краса і сила", "Голота"). Така подвійність поширюється і на світське знання: одна картина світу для "слинявих хлопчиків" ("Заручини"), інша для світських циніків. Такий "розподіл праці" між різними типами душ, що пізніше зумовить появу у творчості письменника екзистенційно "розколотого" героя, а також екзистенційну неоднозначність моралі, свідомість хоче подолати за допомогою відвертого зізнання, що переросте пізніше у принцип "чесності з собою". У свою чергу, це широко відкриває моральну свідомість цинізму, адже таке "подвійне світло" жорстока дійсність і моральна мрія дають тільки "цинічні присмерки" (П.Слотердайк). Саме тепер, коли зруйнована метафізична догма про єдність особистості в її "Я", з’являється поле дії для психоаналізу. Герой В.Винниченка переживає "повернення витісненого". Його плебійська рефлексія зумовлена кінічними тенденціями, спротивом самого життя метафізичному ідеалізму теорії, що у реальному житті не може бути втілена. Так у традиційну культуру вривається неприкрите, низьке "Воно", "Анти-Я", у якому тепер живе самосвідомість персонажа. Поява в малій прозі В.Винниченка героя, схильного до рефлексії, пояснюється тим, що неприйняття метафізики спрямоване в нього проти "метафізики-в-мені", що в нових умовах життя недієздатна, а те, що рефлексивною стає плебійська і зла свідомість, може розцінюватись як "симптом культурної патології" (П.Слотердайк).
Дати дефініцію істини для життя в ситуації "смерті Бога" покликана цинічна структура свідомості і розуму, тому цілком логічною є поява в малій прозі письменника героя-ідеолога, що обґрунтовує "новий оченаш". Дійсність виховує персонажа письменника прагматиком і стратегом, його мислення в дусі цинізму засобів, передбачає прагматичне поводження з усім, що є засобом для досягнення мети. Прагматизм стає гносеологією його "філософії життя", моральність визначається тепер згодою із внутрішніми спонуками особистості, тобто "чесність із собою" стає моральністю. Теорія істини і блага стає релятивістською. Свідомість тепер можна вивчати і використовувати ("Краса і сила", "Заручини"). Таке знання є владою, адже йдеться про розуміння як буття, або про буття розуміння. Мала проза В.Винниченка актуалізує потребу в "герменевтиці людського буття" (М.Гайдеґгер): розуміння тепер є способом орієнтації у світі. Такий цинізм має дві формальні схожості з кінізмом: мотив самозбереження у кризовий час і "брудний реалізм", що, незважаючи на мораль, оголошує себе прибічником того, що є. Персонаж письменника, хоча й перебуває "по той бік добра і зла", служить більш високій інстанції, адже істина для життя має більше значення, ніж мораль. Переживаючи деморалізацію, герой наближається до істини, його свідомість має тільки один вибір: приймати реальність чи не приймати. Таку епоху, що не мислить трансцендентної моралі і, в результаті, не має можливості зробити розрізнення засобів і цілей П.Слотердайк називає модерном.
Окрім мети вижити, герой В.Винниченка має й іншу "нажитися, насолодитися". Його "інструментальний розум" (Хоркхаймер) підпорядкований категорії задоволення: це раціоналізація гедоністичної ненаситності. Цинізм засобів, як і вся аморальна рефлексія у малій прозі письменника знімається кінізмом цілей. Суспільство, щоб зняти цинізм засобів, використовує моралізм цілей. Нігілістичній тенденції воно протиставляє абсолютну цінність щасливе майбутнє ("Роботи!", "Момент"). Критика в малій прозі письменника поширюється і на соціалістичну ідеологію: нові соціальні ідеї вимагають втрати самоцінності людини, тобто функцію девіталізації виконують практично всі ідеології.
Розпад традиційної культури в малій прозі письменника пов’язується з категоріями, що визначали ідеальну природу людини: "віра", "совість", "праця", "добро" і "зло", а її перекодування, адже поняття цінності залишається для письменника визначальним, з категоріями "тіло", "задоволення", "життя", "приємне", "потворне", "сила". Категорія "краса", що була базовою для метафізичної картини світу, втрачає трансцендентну ідею і постає як втілення вітальності. Ключовою для рефлексивної свідомості героя В.Винниченка є категорія "життя-як-задоволення" таку формулу щастя він сповідує.
В.Винниченко робить спробу перекодувати культуру через категорію тіло”. Традиційне метафізичне вчення про людину підлягає в оповіданні Момент” феноменологічній трансформації: головним предметом зобра­ження стає чисте "Я" в усіх відношеннях до психофізіологічного світу та "іманентна свідомість" (Е.Гуссерль). Екзистенційний характер існування В.Винниченка визначається страхом смерті, що стає універсальним негативним еквівалентом життя. В цьому контексті людське тіло набуває значення бутійно сущого: йдеться про вітальний спротив тіла смерті, бо жити означає бути серед природних тіл шляхом сексуальності. Страх смерті звільнює суб’єктивність героя: "хочу", а вольова і тілесна діяльність ототожнюється, адже "світ як воля" (А.Шопенгауер) стає світом сексуального бажання (З.Фройд). Ідеться про тіло сексуально еманси­по­ване, що постає під знаком Еросу, а стать в оповіданні розглядається як принцип Еросу, тому персонажі твору він і вона в екстремальній ситуації. Уявлення про сексуальність входить в к. XIX на поч. XX ст. до модерних установок на переробку самої людської природи. Належить змінити психіку людини, і стать, статеве як базовий інстинкт відіграє в цьому головну роль. Визначаючи проблему статі і страху смерті як ключову, дослідники вказували, що мистецтво п. XX ст. "знає виключно ці два моменти: екстаз двох тіл і розлуку тіла з душею" (Л.Троцький). У творі маємо співприсутність Еросу та страху смерті: любовна пригода поєднується з її інтригою, а "анархізм" плоті, що перед обличчям смерті заперечує мораль, це, власне, Винниченків варіант реабілітації життя.
Проте людське не зводиться до суто тілесного. Інтенція емпіризму починає орієнтувати розум героя на чуттєвість: принцип задоволення починає стверджуватися як розумна основа звільненої суб’єктивності. В.Винниченко вважає, що розум для того, щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені”. Це відмова від культури та цивілізації і їх цінностей тому можемо говорити про символічне відношення смерті і статі і спроба створити лібідозну раціональність” (Г.Маркузе). Бунт проти культури та цивілізації підлягає в оповіданні теоретичній рефлексії. Принцип задоволення актуалізує поняття щастя, що, за З.Фройдом, не є культурною цінністю. На думку головного героя, воно мало б бути вільним задо­во­ленням інстинктивних потреб, що непоєднуване з точки зору цивілізації з цивілізованим суспільством.
Через свою витісненість тіло одержує навантаження трансгресивних можливостей: страх смерті тіла зумовлює переоцінку всіх цінностей. Те, що герой переживає "щастя крові, мозку, нервів, кісток", свідчить про звернення письменника до феномену тілесності в обширі архаїчної культури. Людському тілу вона надає особливого онтологічного статусу архаїчна культура не цурається реальності тілесного низу, що постає як вітальна реальність, форма життя, забезпечує архаїчну цілісність людського й природного. Наявність певної глибинної кодової структури, що зводиться до постійної співприсутності Еросу і смерті та визначає особливу концепцію тіла, дослідники пов’язують саме зі світом архаїчної культури, на яку й орієнтується В.Винниченко.
З метою повернення до життєвої стихії письменник утверджує культуру, що переорієнтовується на естетичні цінності. Теоретичний імпульс рефлексивного героя цілком логічно переходить у естетичний. В.Винниченко підкреслює зв’язок між чуттєвістю, мистецтвом, красою, задоволенням, що реалізується в понятті естетичного. Проте естетичний вимір не може зробити принцип реальності загальнозначущим: світ естетичного за своєю суттю не реалістичний. Проблему свободи письменник пов’язує з категорією сили. Свобода естетичного виміру від принципу реальності досягається ціною безсилля перед реальністю. За В.Винниченком, естетичні цінності служать задоволенню, а реальний світ світ принципу виробництва. Феномен естетичного відмежовується в оповіданні Раб краси” від етичного, теоретичного та практичного ставлення до світу. Етичний вимір твору пов’язується з проблемою вибору, що мав би вирішити конфлікт між вимогами дійсності та прагненням душі до задоволення і подолати естетичну безпосередність. Акт вибору вольовий, а герой оповідання меланхолік. Романтики пов’язують з меланхолією знемагання, прагнення до чогось не зовсім визначеного, називаючи естетичним началом те, завдяки чому людина є безпосередньо тим, чим вона є, і визначаючи романтичне світовідчуття як естетичне. Тому за героя вибирає саме життя обставини, середовище, а його ставлення до світу залишається суто естетичним. Так у творі виникає антиномія мистецтва та етичного. Як романтик, герой навіть не намагається поглянути на принцип естетизму з погляду іншого, не романтичного "Я". Особистість жінки у творі не розглядається як самостійна реальність, а тільки іманентне, як момент у його власному внутрішньому світі, "реальність для іншого". Найвищу насолоду романтик завжди бачить у напруженому еротичному переживанні, тому саме жінка виступає в оповіданні в якості "іншого". Від романтизму йде у В.Винниченка зацікавленість музичним як безпосереднім вираженням еротичної чуттєвості: вона має безособистісний характер, підпорядковує героя як стихія.
Краса в оповіданні постає як основа і причина пристрастей душі, а добро має співпадати з перемогою над ними. Така краса не визнає розмежування добра і зла, альтернативи абсолютного, тому герой не є моральним чи не моральним, він є блаженним, "чудним". Відтак категорія краси знаходить інший вимір: безперешкодне самозживання і самозадоволення, а це входить до сфери непіднесеного прекрасного (Т.Ліппс), в той час як категорія піднесеного прекрасного потребує діяння або можливості до цього сили.
В оповіданні Контрасти” красою є чуттєво привабливе, "матерія задоволення" (Кант), а прекрасне невіддільне від приємного. Змістом прекрасного є приємне, підвищене до ступеня вільно виявленого життєвого почуття (Гюйо), приємне зору і слуху, адже естетичний факт залежить від зорового і слухового враження; відчуття власного тіла. Головний персонаж постає як рефлектуючий: моделює нові засади теорії естетичного задоволення. Основою всіх даних для естетичного судження стає безпосередньо чуттєве. Щодо чистої форми, доцільність якої була для Канта основою визначення естетичного судження, герой висловлює критичне міркування: форма прекрасна тим, що вона виражає. Тим самим В.Винниченко дає поштовх більш глибокому психологічному аналізу естетичного задоволення і насолоди. Чуттєвість встановлює у творі естетичну істинність або хибність: те, що нею визначено як істинне, герой теж представляє як істинне, хай навіть розум і заперечує це.
В.Винниченко розширює зміст поняття "естетичне". Категорія огидного одержує у творі естетичну виправданість: огидне допускається в художній уяві та художній творчості. Його функція полягає в сприянні підсилення ефекту прекрасного, породжуючи контраст, завдяки якому приємне стає більш живим. Це службова стосовно прекрасного роль, роль "приправи", стимулу до естетичного задоволення. Герой створює теорію гедоністичної витонченості, а тим самим "теорію подолання потворного" (Б.Кроче).
В.Винниченко підкреслює, що безпосередня мета мистецтва задоволення, і вказує на значення "асоціації контрасту" для побудови художніх образів: вона є засобом для підсилення ефекту. Головна ж особливість художньої уяви письменника наявність емоцій та конкретність, твір мистецтва процес передачі цінності, що становить не що інше, як емоційний стан досвіду художника. Він потребує його творчої здібності гармонізувати враження і спостереження, що і покликана зробити "філософія контрастів".
Імпульс гри в оповіданні стає тотальним принципом естетичної функції і перетворює дійсність, що починає переживатись як об’єкт споглядання. Естетичний стан головного героя ототожнюється з ігровою діяльністю, а краса визначається як предмет, що пробуджує гру в найширшому смислі слова: гру думок, почувань, поглядів, слів, кольорів. Фарби в оповіданні належать до чуттєво приємного, їх контраст має суто емоційне значення, оживлює предмет для відчуттів.
Естетична функція підпорядковується в оповіданні універсальній концепції З.Фройда. Твір розглядає почуття як спеціальну діяльність непізнавального порядку, що визначається полюсами задоволення і незадоволення. Якщо вона ототожнюється з естетичною діяльністю, то остання це почуття задоволення: жити означає мати почуття задоволення. Під категорію "доцільності" підпадає і сама категорія життя, що ототожнюється персонажем з довгим рядом почувань. Звідси заперечення старої метафізики, Христових заповідей і виправдання світу як видовища. В основі нової метафізики безвольне, чисте, самодостатнє споглядання.
Герой-художник В.Винниченка обґрунтовує бунт проти чуттєвого мистецтва, а його твір виникає завдяки свідомому наміру вирішити конкретну художню проблему: дати нове мистецтво, змістом якого є "високий людський матеріал". Нова мистецька проблема знаходить своє вирішення за допомогою свідомо-доцільного мислення, тому художня творчість перетворюється на зусилля художника усвідомити межі здійснення свого натхнення, на боротьбу з матеріалом та його обробкою. Мистецтво це з’явище істини, тому правдивий зміст картин ототожнюється із свідомістю та намірами художника, а відтак з ідеєю "обстоювати людське". Ідеалістична концепція такої ідеї зводить картини художника до прикладів ідеї як чогось "завжди-того-самого" (Т.Адорно). Герой В.Винниченка переоцінює тематичний зміст художнього твору поза межами його діалектики з формою. Оскільки художній твір завжди звертається до інтерпретаційного розуму, то він гине, коли з нього "витягнути" те, що вклав художник. Це вирок пануванню ідеї в художньому творі, що постає правдивим, як "експресія свідомості, що сама по собі фальшива" (Т.Адорно).
Проте герой розуміє, що головний мотив художньої діяльності мотив твору, а він містить в собі мотив форми. Олаф свідомо розрізняє в мистецтві теоретичний і практичний аспект. Мистецтво це практична здатність, заснована на певних навичках, а майстерність це вправність, вміння наслідувати зразки. Герой вбачає необхідною умовою художньої творчості оволодіння художником певною школою і технікою зображення. Тому форма знову ж таки відокремлюється від змісту, бо школа, традиція можуть вплинути тільки на форму, тобто на спосіб вияву змісту, що дається художником. Вона не є вільним виявом творчих сил, а тільки результатом правок, щоб зробити її пропорційною задуму. Проте, будучи художнім ремісником, Олаф інстинктивно прагне не тільки доцільної, а й художньої форми. На відміну від художньо-ремісничої, форма мистецтва повна естетичного значення і виникає із бажання максимально виразити переживання, що захоплює художника. Нестримне прагнення до підвищення вираження повинно привести до розпаду всіх законів стилю, до чого, по суті, і закликає Олаф Стефензон. Це мистецтво, що зрікається єдності стилю і висуває концепцію хаотичного, а, за Адорно, саме відкидання стилю править за критерій радикального модерну.
Перехід від зв’язаності традиційною формою до підвищення вираження характерний для творчості самого В.Винниченка: дослідники вказували, що письменник не відчував опору форми.
Виражальна активність перетворює зміст мистецтва. Щоб стати естетичним, тобто перетворитись у форму, він не повинен володіти якимись визначеними якостями: естетичний факт зводиться тільки до сили вираження. Тому зміст є не щось зайве, а вихідний пункт для вираження і тим самим стирається перехід від якості змісту до якості форми (Б.Кроче). Це робить можливим допущення у сферу мистецтва потворного. Воно постає як багатозначне: безпосередньо огидне, таке, що спирається на насильство і на скалічене насильством. Мистецтво стає на бік огидного не з метою інтегрувати його як стимул для естетичного задоволення (Б.Кроче), а щоб викрити в огидному світ, що створює огидне за своєю подобою, тому мотив допуску огидного має соціальний аспект.
Мистецтво вираження, або живе мистецтво, походить від загально­людського базису діяльності інстинкту вираження: його треба виводити із прагнення до вираження почуттів. Окрім того, на думку В.Винниченка, художник є художником, коли володіє інтуїцією, а інтуїтивне пізнання є пізнання виражальне. Якщо мистецтво завжди вираження, цим знімається проблема художньої правди та ідейності, бо вираження завжди істинне.
Естетичний вимір існування дає можливість В.Винниченку трансформувати основоположний з часів Канта принцип естетики: прекрасне принципово відрізняється від приємного. Тепер естетичним фактом стає безпосередньо чуттєве. Згідно з концепцією живого мистецтва на зміну "волі до істини" приходить мотив свободи вираження, що пов’язується насамперед з категорією огидного, яка традиційно була вилучена художньою практикою.

Література

1. Адорно Т. Теорія естетики. К.: Основи. 2002. 431 с.
2. Арабажин К. В.Винниченко // Новая жизнь. 1911. №9. С.114141.
3. Аристотель. Метафизика // Соч. В 4 т. М.: Мысль. 1975. Т.1. 550 с.
4. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М. 1992. 509с.
5. Асмус В.Ф. Иммануил Кант (К 250-летию со дня рождения). М.: Наука, 1973. 534 с.
6. Афасижев М.Н. Эстетика Канта. М.: Наука, 1975. 136 с.
7. Багрій Р. Записки Кирпатого Мефістофеля”, або секс, подружжя і ще деякі проблеми // Всесвіт. 1990. №11. С. 166 171.
8. Багрій-Пікулик Р. Розум та ірраціональність у Винниченковому романі Записки Кирпатого Мефістофеля” // Сучасність. 1987. №4. С.11 22.
9. Барабаш Ю. Чи варто гаяти час” на Винниченка? З критичних нотаток // Київ. 1991. №8. С. 120 126.
10. Баран Г. Атрибути антиутопії в романах Повернення з зірок” Станіслава Лема і Сонячна машина” Володимира Винниченка // Суспільствознавчі науки та відродження нації. Зб. наук. праць. Луцьк: Волинський Академічний Дім. 1997. С. 194 197.
11. Баран Г. Утопія і антиутопія як жанри // Слово і час. 1997. №7. С. 47 52.
12. Бахтин Н.М. Из жизни идей. М.: Лабиринт, 1995. 75 с.
13. Бердяев Н. Философия свободы. Смысл творчества. М.: Правда. 1989. 607 с.
14. Блохіна Н. Драматургія В.Винниченка: феміністичне прочитання // Слово і час. 2002. № 4. С. 33 38.
15. Бодрийар Ж. Символический обмен и смерть. М.: Добросвет, 2000. 389 с.
16. Бойченко М. Філософія гри: Й. Гойзінґа, Ф.Ніцше та інші // Філософська і соціологічна думка. 1994. № 5 6. С. 209220.
17. Брайко О. Поетика прози В.Винниченка 1900 1910-х років. Автореф. дис. ... канд. філол. наук. К., 2002. 18 с.
18. Брайко О. Особливості сюжетобудови повісті Володимира Винниченка Голота” // Слово і час. 1999. № 11. С.58 60.
19. Брайко О. Особливості сюжетобудови дитячої новелістики Володимира Винниченка // Українська мова та література. 2000. №14. С.4 6.
20. Вейман Р. История литературы и мифология. М.: Прогресс, 1975. 348 с.
21. Винниченко В. Краса і сила. К.: Дніпро, 1989. 752с.
22. Винниченко В. Раб краси. Оповідання, повість, щоденникові записи. К.: Веселка, 1994. 381 с.
23. Винниченко В. Щоденник. Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. Т.1.: 19111920. 499 с.
24. Волков В. Сонячна машина” В.Винниченка та соціально-фантастичні романи 20-х років К.Чапека: історико-типологічне зістав­лення // Питання літературознавства. Наук. зб. Вип.3 (60): Слов’янські літератури. Чернівці: Чернівецький університет, 1996. С.78 90.
25. Вороний М. В.Винниченко. Твори. Книжка четверта. К.: Дзвін // Літературно-науковий вісник. 1918. № 2 3. С.179-184.
26. Габермас Ю. Хайдеггер: творчество и мировоззрение // Историко-философский ежегодник’89. М. 1989. С. 349375.
27. Гадамер Г.-Г. Істина і метод. Основи філософської герменевтики. Т. 1. К.: Юніверс. 2000. 457 с.
28. Гайванович І. Винниченкова система конкордизму як проект саморегуляції суспільства // Молода нація. Вип.3. К.: Смолоскип. 2000. С.180 182.
29. Гайденко П. Трагедия эстетизма. М., 1970. 319 с.
30. Гарасевич М. В.Винниченко та його доба // Нові дні. 1981. №11. С. 1720.
31. Гегель Г.-В.-Ф. Система наук. СПб.: Наука, 1999. Ч.1.: Феноменологія Духа. 439 с.
32. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика: В 4 т. М.: Искусство, 1968. Т.1. 312 с.
33. Гегель Г.-В.-Ф. Различие между системами философии Фихте и Шеллинга // Кантовский сборник. Калининград. 1989. Вып.14. 118 с.
34. Гегель Г.-В.-Ф. Наука логики: В 3 т. М.: Мысль, 1970. Т.1. 501 с.
35. Гнідан О., Дем’янівська Л. та ін. Володимир Винниченко, Грицько Григоренко: Штрихи до портретів: Навч. посібник. К.: Вища школа, 1995. 222 с.
36. Гнідан О. Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя. Діяльність. Творчість: Навчальний посібник для студентів-філологів. К.: Четверта хвиля, 1996. 253 с.
37. Гожик О. Метаморфози утопічних сподівань: На той бік” В.Винниченка // Слово і час. 1999. №3. С.71 77.
38. Гойзінга Й. Природа і значення гри як культурного феномена // Філософська і соціологічна думка. 1994. № 56. С. 221247.
39. Гомілко О. Метафізика тілесності. К.: Наукова думка, 2001. 339 с.
40. Гришин-Грищук І.П. Між двох сил. // Слово і час. 1991. №1. С. 8486.
41. Гриценко В. Батіг, пряник чи мікроб інтересу? (Погляди В.Винниченка на будь-яку владу одних людей над іншими в романі Сонячна машина”) // Українська мова та література в школі. 2000. №6. С.69 72.
42. Гриценко В. Інстинкт натовпу в оповіданнях Володимира Винниченка // Українська література в загальноосвітній школі. 2000. №1. С.10 14.
43. Гриценко В. Хто кого боїться? (Полемічні замітки щодо зображення інстинкту натовпу в оповіданнях Володимира Винниченка) // Українська мова та література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2000. №1. С.60 67.
44. Гроф С., Халифакс Дж. Человек перед лицом смерти. М.; К., 1996. 224 с.
45. Губман Б.Л. Западная философия культуры ХХ века. Тверь: Леан, 1997. 287 с.
46. Гуменюк В.І. Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики. Автореф. дис... д-ра філолог. наук. К., 2002. 36 с.
47. Гуменюк В.І. Європейська модерна драма як тло творчих пошуків В.Винниченка // Всесвіт. 2002. №12. С.169 180.
48. Гундорова Т. Модернізм як еротика нового: В.Винниченко і С.Пшибишевський // Слово і час. 2000. №7. С.1725.
49. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
50. Гундорова Т. Femina melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. К.: Критика, 2002. 271 с.
51. Гундорова Т. Фрідріх Ніцше й український модернізм // Слово і час. 1997. №4. С. 2933.
52. Гусак Н. Нова мораль” В.Винниченка у контексті психоаналізу З.Фройда // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучаснос­ті: Зб. наук. праць. К. 1998. С.94 101.
53. Гусак Н. Утверджуючи конкордизм // Слово і час. 1998. №11. С.6669.
54. Гусак Н. Щастя в етичній системі Конкордизму” Володимира Винниченка. Автореф. дис... канд. філос. наук. К., 1999. 19 с.
55. Давыдов Ю.М. Культура природа традиция // Традиция в истории культуры. М., 1978. 378 с.
56. Давыдов Ю. Этика любви и метафизика своеволия. М.: Молодая гвардия, 1982. 287 с.
57. Данько М. Володимир Винниченко: Проба літературної харак­теристики // Літературно-науковий вісник. 1910. №7. С. 52 70.
58. Дем’янівська Л. Володимир Винниченко // Українське літературознавство. Вип.57. Львів. 1993. С.113 118.
59. Дем’янівська Л. І складний дитячий світ...” (проза В.Винниченка про дітей) // Література. Діти. Час. К.: Молодь, 1989. Вип.14. С.10 11.
60. Декарт Р. Метафізичні розмисли. К.: Юніверс, 2000. 298 с.
61. Джулай Ю. Трансцендентальні проекти інтерсуб’єктивності на порозі постнекласичної науки // Філософська і соціологічна думка. 1994. №3 4. С. 7492.
62. Дзеверін І. Про В. Винниченка та його ранню прозу // ВинниченкоВ. Краса і сила. К.: Дніпро, 1989. С.3 20.
63. Драган О. Моделі вияву філософії Ф.Ніцше в українській літературі: наближення та інтерпретація // Українське літературознавство. 1995. Вип. 61. С.92 107.
64. Драган О. Чесність з собою” етико-психологічна концепція Володимира Винниченка // Українське літературознавство. 1996. Вип. 63. С.49 60.
65. Эрн Б. Идея катастрофического прогресса // Литературная учеба. 1991. № 2. С. 4853.
66. Єфремов С. О. Літературний намул: З сучасного письменства. К.: Вік, 1908. 86 с.
67. Жулинський М. Володимир Винниченко // Літературна Україна. 1989. 30 лист.
68. Жулинський М. Художник, распятый на кресте политики: судьба Владимира Винниченко // Дружба народов. 1989. №12. С.147 160.
69. Зиммель Г. Понятие и трагедия культуры. М.: Логос, 1911-1912. кн. 2-3. 447 с.
70. Ігнатенко М. Генезис сучасного художнього мислення. К.: Наукова думка, 1986. 286 с.
71. Ігнатенко М. Ігрова культура постмодерну (або: вже не-культура) // Вікно в світ. 1998. №2. С.16 24.
72. История эстетической мысли: Становление и развитие эстетики как науки: В 6 т. / Ред.-сост. В.В.