Лірика Леоніда Талалая. Інтертекстуальні параметри : Лирика Леонида Талалая. интертекстуальные параметры

Краткое описание

Луганський національний педагогічний університет
імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Негодяєва Світлана Анатоліївна
УДК 821.161.2 1.09 + Талалай

Лірика Леоніда Талалая.
Інтертекстуальні параметри

10. 01. 01 українська література
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук, доцент
Бровко Олена Олександрівна

Луганськ 2007

ЗМІСТ

ВСТУП............... ...3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ...............................13
1.1. Проблеми вивчення лірики Л.Талалая в окресленні міжтекстових зв’язків........................................................................................................................13
1.2. Шляхи дослідження інтертекстуальних параметрів...........................21
1.3. Осмислення категорії інтертексту в парадигмі «автор читач»........38
Висновки до 1 розділу....................................................................................50
РОЗДІЛ 2. ТРАНСТЕКСТУАЛЬНІ «КОДИ» ПРАДЖЕРЕЛО ЛІРИКИ ЛЕОНІДА ТАЛАЛАЯ.............................................................................................52
2.1. Генетичний аспект існування «тексту в тексті»......................52
2.2. Рецепція та трансформація традиційних образів, сюжетів, мотивів.100
Висновки до 2 розділу..................................................................................120
РОЗДІЛ 3. СВІТОГЛЯДНИЙ «ДІАЛОГ» АВТОРА Й ЧИТАЧА................121
3.1. Філософсько-релігійний модус світобудови ліричного героя: інтенціональний аспект...........................................................................................121
3.2. Іманентний характер міфотворчості поета.........................................137
Висновки до 3 розділу..................................................................................167
ВИСНОВКИ........................168
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................174

ВСТУП
Сучасний розвиток науки, що іноді характеризується як наукова революція, супроводжується інтеграцією у створенні нової концепції світобачення ХХІ сторіччя. Проблема інтертексту та інтертекстуальності як нової інформаційної реальності, що з’єднує текст, людину й час, найбільше відповідає ідеї синтезу, тому й дозволяє по-новому оцінити природу інтертекстуальних включень, які іноді не вкладаються в межі суворих теоретичних побудов. Через недостатню повноту вивчення цього питання, не розв’язано принципового завдання щодо відмінності літературної традиції, літературного синтезу від власне інтертекстуальності.
Інтертекстуальність поняття постмодерністської текстології. У цілому концепція інтертекстуальності за першооснову бере фундаментальну ідею некласичної філософії про активну роль соціокультурного середовища в процесі смислорозуміння й смислозародження. Засади теорії інтертекстуальності філологи вбачають у трьох основних джерелах: теоретичних поглядах Ю. Тинянова, діалогічній концепції М. Бахтіна та теорії анаграм Ф. де Соссюра. М. Бахтін у своїй праці «Проблема змісту, матеріалу і форми в словесній художній творчості» (1924), описуючи діалектику існування літератури, зазначив, що, окрім даної художнику дійсності, він також має справу з попередньою і сучасною йому літературою, котра перебуває з ним у постійному «діалозі», який слід розуміти як боротьбу письма з існуючими літературними формами. Розвиваючи теорію діалогу, М. Бахтін писав: «Стенограма гуманітарного мислення це завжди стенограма діалогу особливого виду: складні взаємостосунки тексту (предмет вивчення й обдумування) і створюваного обрамленого контексту (питального, заперечувального тощо), у якому реалізується пізнавальна й оцінююча думка вченого. Це зустріч двох текстів готового і створюваного регенеруючого тексту, відповідно, зустріч двох суб'єктів, двох авторів. Текст не річ, а тому другу свідомість, свідомість, яка сприймає, ніяк не можна елімінувати або нейтралізувати» [15, с. 285].
Залишаючись динамічною в літературі та літературознавстві, проблема інтертекстуальності цікавить багатьох учених. У літературознавчих розвідках вітчизняних і зарубіжних авторів можна визначити ряд аспектів вивчення цього питання. Проблема тексту в тексті посідає чільне місце в культурному надбанні багатьох творців, і першими, хто побудував концепцію інтертексту, були символісти, бо саме для них характерний принцип життєбудування, знищення меж між текстом і життям. О. Ронен писав, що «поле інтертекстуальних досліджень, яким воно вбачалося на початку 60-х, виникло з актуальної потреби в коментуванні таких загадкових текстів, як «Поема без героя, або «На кам’яних отрогах Пієрії»... Вибір матеріалу ХХ століття для такого роду теоретичних досліджень був запрограмований, бо в поетиці цього століття прийом інтертекстуальної примітки й віддаленого повтору вийшов на перший план» [122,с. 255-256].
Питання відмінності інтертекстуальності модерної від постмодерної на сьогодні ще до кінця не розв'язано. Різницю між постмодерною та модерною свідомостями розглядав М. Липовецький [86], виділяючи два основних критерії різниці. По-перше, у модернізмі будь-яка цитата служить засобом самовираження авторського «Я», а постмодернізм розмиває цю категорію. По-друге, модерністська інтертекстуальність підпорядкована завданню докорінної зміни мови культури: «новизна ціною руйнування мови мистецтва перетворилась ледве не в єдиний критерій авторської екзистенції» [86, с.14]. Постмодернізм відшукує вихід, свідомо відмовляючися від орієнтації на оригінальність. За словами Б. Гройса [44], він займається осмисленням уже мовленого. Крім того, тотальна цитатність постмодерну розглядається багатьма дослідниками як ознака спаду культури.
Різні літературознавчі школи і навіть окремі дослідники трактують інтертекстуальність по-своєму. Важливо, що всі вони визнають наявність цього феномена. Значення концепції інтертекстуальності виходить далеко за межі суто теоретичного осмислення сучасних культурних процесів. Як зазначає І.Ільїн, вона відповіла на глибинний запит світової культури XX ст. з її явним чи неявним потягом до духовної інтеграції. Набувши надзвичайної популярності у світі мистецтва, інтертекстуальність справила вплив на художню практику, на самосвідомість сучасного художника. На зламі ХХ ХХІ сторіч відгомін цих ідей набуває нового звучання, що й засвідчує факт постійного існування тексту, який доволі легко входить у світ дійсності читача, оскільки, за порівнянням Р. Барта, письмо це особливий «голос життя» [12, с.56].
«Розмитість» теорії інтертекстуальності обумовлена розширенням самого поняття «прототекс» (на сьогодні це не лише художні тексти, а й літературно-критичні статті, твори інших видів мистецтва, світоглядні орієнтири суспільства). Таким чином, тексти набувають нового смислового наповнення своєю взаємоспіввіднесеністю, знаходяться у загальному міжтекстовому просторі.
Сучасний поняттєво-термінологічний інструментарій теорії інтертексту потребує більш чіткої конкретизації та систематизації, ґрунтуючись на давніх терміносистемах, літературознавчих концептах. У зв’язку з цим поняття «інтертекстуальні параметри» стає дискусійним і новаторським, притягуючи до себе цілу низку традиційних і модерних понять.
Вивчення літератури «перехідного періоду» потребує пильної уваги, бо саме цей період характеризується переосмисленням, руйнуванням певних штампів. «Хаос, який іде разом із руйнуванням старих систем світобачення й відображення, вводячи до депресії сучасників, дарує надію нового усвідомлення себе і світу. Межова свідомість тим і гарна, що вона «підводить підсумки» минулому й активно експериментує в пошуках нового» [128, с. 5].
Інтелектуальне оновлення, що відбулося на зламі двох тисячоліть у всіх сферах життя, передбачає насамперед розпад естетичних систем, що лежали в основі розвитку законів мистецтва. Це допомогло творчій свідомості звільнитися від абсолютної влади історичного детермінізму і повернутися до світоглядної естетичної плюральності. Література сьогодення свідчить про існування в ній різних художньо-філософських напрямків, синхронний розвиток модерної та постмодерної літератури, повертає творчій особистості мистецьку повноту і свободу. Тому перед сучасними дослідниками постає завдання переосмислення художнього надбання письменства в історико-генетичному та історико-функціональному аспектах літературознавства.
Сьогоднішня поезія це різнопланове тло пошуків, думок, почуттів, ідеалів та естетики. І слід зазначити, що в ній надто мало натурального, бо серед творчого доробку не кожного сучасного письменника можна простежити цілісний за світовідчуттям та за світотлумаченням чистий і глибинний світ. Леонід Талалай, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка за 1993 рік, естетичне кредо якого видається легкодоступним читачеві відразу, належить до плеяди небагатьох талановитих митців сучасності. З одного боку, його лірика, безперечно, відповідає канонам модернізму, а з іншого його творчість віддзеркалює процес трансформації модерної та постмодерної літератур, відкриває перспективи розвитку літератури майбутнього. Творчість Л. Талалая відображає важливі тенденції розвитку останніх десятиліть сучасної української літератури.
Важливе значення для висвітлення творчості поета мають спогади С.Крижанівського [81], краєзнавчі розвідки В. Оліфіренка [111-112], критичні статті В.Базилевського [4-6], у яких докладно проаналізовано особливості різноманітних художніх деталей, що «розкошують» талалаєвську поезію [5, с.3]. Окремі грані еволюції автора, його художнього світу, віршового інструментарію, творчі здобутки і втрати висвітлено в розвідках Л. Новиченка [107], І. Дзюби [46], Г. Сивоконя [126-127], Т. Салиги [124-125], А. Макарова [93], М.Рябчука [123], Л. Череватенка [127], В. Єршова [51], рецензіях на збірки різних років А. Стефанського [134-135], С. Тельнюка [154], А.Митропольського [100], Г.Гордасевич [39-40]. Психологічну особливість «тихої поезії», ліричний стрижень значущості й філософської тимчасовості розглядав у своїх дослідженнях В. Моренець [104]. Проблему домінування інтуїтивного зображення дійсності, «об’єктивної суб’єктивності» на «інтуїтивному зрізі реальності» Л. Талалая висвітлювали у своїх наукових студіях Я. Мельник [98] та І. Прокоф’єв [118-119]. У дослідженні «Поетика Леоніда Талалая» [119] вперше зроблено спробу виявити поетикальну домінанту у творчості лірика, проаналізувавши мистецький рівень досконалості його образних моделей, визначивши місце поета в сучасному літературному процесі. Дослідник зупинився й на аналізі інтертекстуальності у творчості лірика на рівні алюзій, ремінісценцій, що збагачують асоціативний ряд, служать для творення багатошарового підтексту.
Отже, причина переосмислення творчості Л. Талалая в ракурсі теорії інтертексту обумовлена двома чинниками: недостатньою конкретизацією та систематизацією параметрів інтертекстуальності й поглибленням літературного портрета сучасного поета, який, не розриваючи зв’язків із кращими традиціями вітчизняного та світового мистецтва, від самого початку літературної творчості виступив як експериментатор, створив нові художні форми для відображення сучасного йому світу й людини.
Перед нами ціла програма для дослідження епіки в ліриці, неповторний світ у настроях і переживаннях, пейзажах і лейтмотивах, образах, образ самого автора, через який реалізується гармонія, цілісність мистецького твору. П.Проскурін зауважував, що у кожного великого майстра «є своя материкова основа, свій нерв настроєності на життя, який надає своєрідного забарвлення всій творчості» [113, с. 196].
Вивчення процесів інтертекстуальності у творчості сучасного митця дасть змогу нам виявити засоби формування нового в літературі. Поєднання теоретичного та історичного аспектів дослідження й визначило актуальність нашої дисертації. Сподіваємось, що пропонована студія стане частковою спробою вирішення проблем поетики інтертексту.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснюється в аспекті сучасної розробки інтертекстуального аналізу тексту у контексті загального плану наукових досліджень відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Тему роботи було обговорено й затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» 17 травня 2005 року, протокол № 130/2. Вона пов’язана з проблематикою «Слобожанщина: літературний вимір», яку розробляє група літературознавців ЛНПУ імені Тараса Шевченка, а також з комплексною темою кафедри української літератури Луганського національного педагогічного університету «Актуальні проблеми сучасного літературознавства».
Об’єктом вивчення в роботі стала лірика Л. Талалая різних років.
Предметом дисертаційного дослідження є безпосередній аналіз інтертекстуальних параметрів, які найбільш притаманні ідіостилю, художнім принципам осягнення дійсності та їх взаємодії в ліриці Л. Талалая.
Матеріалом дослідження є поетичні збірки: «Журавлиний леміш» (1967) , «Вітрила тривог» (1969), «Осінні гнізда» (1971), «Допоки твій час» (1979), «Високе багаття» (1981), «Вода в пригорщі» (1981), «Глибокий сад» (1983), «Наодинці зі світом» (1986), «Луна озвалася на ім’я» (1988), «Така пора» (1989), «Вибране» (1991), «Потік води живої» (1999), «Вибране» (2004), публіцистичні та критичні статті, інтерв’ю поета, опубліковані в книгах, журналах і газетах.
Мета роботи осмислення естетичної природи, художньої специфіки параметрів інтертекстуальності лірики Леоніда Талалая на різних рівнях літературної рецепції. Для досягнення мети необхідно розв’язати низку завдань:
· з’ясувати ступінь вивчення теорії інтертексту в сучасній науці, систематизувати інтертекстуальні параметри;
· виявити генетичний аспект співвідносності різних форм «чужого слова» з інтертекстуальністю в ліриці Л. Талалая;
· здійснити інтерпретацію «вічних» тем, образів, сюжетів, мотивів, які репрезентують авторську концепцію світу й людини;
· охарактеризувати використані автором філософсько-релігійні традиції, міфопоетичні та фольклорні елементи як універсальні позачасові інтертекстні складові, визначити взаємозв’язки між лірикою письменника та попередньою, сучасною українською й світовою літературними традиціями.
Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що в роботі вперше конкретизовано міжтекстову взаємодію інтертекстуальних параметрів як цілісної системи, здійснено аналіз лірики Л. Талалая («традиційного» на сьогодні поета) у ракурсі проблем поетики інтертексту («нетрадиційного методу дослідження» теорії інтертекстуальності). На цих підставах визначено та узагальнено ідейно-художні особливості ідіостилю письменника через вивчення моделі світу та типологічних рис ліричного героя, їх еволюція; визначено природу, форму, функції інтертекстуальності на генетичному (текстовому), інтенціональному (спланованому автором), іманентному (визначеному самим літературним твором) та рецепційному (емпірично виявленому різними реципієнтами) рівнях.
Теоретико-методологічні засади дослідження базуються на концепції
М. Бахтіна про «діалогічність» текстів, спираються на теоретичний синтез ідей І. Арнольд, О. Астаф’єва, Ю. Барабаша, Р. Барта, Н. Бєляєва, Г. Блума, П.Бухаркіна, П. Валері, Н. Владимирова, Е. Вулфа, М. Гловінського, М.Гольберга, Д. Дюришина, У. Еко, Ж. Женетта, О. Жолковського, М.Зубрицької, М. Ігнатенко, І. Ільїна, Н. Корабльової, Г. Косікова, Ю.Крістевої, О. Куцевол, Ю. Левіна, Ю. Лотмана, В. Мельник, З. Мінц, М.Моклиці, А. Нямцу, М. Ріффатера, О. Ронена, І. Смирнова, М. Сороки, Ф. де Соссюра, Т. Сюти, Ю. Тинянова, П. Торопа, В. Удалова, Н. Фатєєвої, М. Фуко, Г. Хими, Т. Чонка, Р. Якобсона, М. Ямпольського та інших.
Світоглядно-методологічні позиції дисертації обумовлені студіями з історії культури, культурології, філософії, світової міфології, релігієзнавства Н.Аббаньяно, Г. Башляра, А. Бергсона, М. Бердяєва, М. Бубера, Г.-Г. Гадамера, М. Гайдеггера, А. Гурдуза, М. Еліаде, А. Камю, К. Кастанеди, К. Леві-Стросса, О. Лосєва, Г. Марселя, Є. Мелетинського, Ж.-П. Сартра, Ц. Тодорова, Н. Фрая, Дж. Фрезера, З. Фройда, А. Шопенгауера, К.-Г. Юнга, К. Ясперса та інших.
Останнім часом інтерес до контактів між літературами і текстами все зростає, тому протягом дослідження параметрів інтертекстуальності лірики Л.Талалая автором застосовано порівняльно-типологічний, естетико-функціональний методи дослідження з компаративними зіставленнями. Структурно-семіотичний, герменевтичний прийоми застосовувалися для визначення та розкодування архетипних, фольклорних та міфологічних образів. Методики цілісного й мотивного, описово-інтерпретаційного аналізів художнього тексту, а також використаний у роботі хронологічний принцип побудови викладу дослідження, дали змогу простежити еволюцію інтертексту сучасного письменника, який актуалізує літературно-художню традицію, спадкоємність та новаторство у своїй творчості.
На захист виносяться такі положення:
1. Інтертекстуальність це система міжтекстових взаємодій транстекстуальних та світоглядних кодів крізь авторсько-читацьку рецепцію, репрезентована генетичним, інтенціональним, іманентним або рецепційним видами.
2. Використання у поезії Л.Талалаєм інтертекстуальних елементів стало важливим транстекстуальним тлом стуктуротворчого чинника ідіостилю письменника.
3. Лірика Л.Талалая дозволяє дослідити два інтерактивні аспекти категорії інтертексту:
співвідношення авторської (інваріантної, інтертекстної) в літературному творі і даної класичної (варіантної, прототекстної) моделей як результат художньої творчості;
процес трансформації класичного тексту (його елементів) під час авторського опрацювання матеріалу.
4. Основна функція чинників інтертекстуальності в ліриці автора це генерування нових художніх образів шляхом збагачення ним асоціативного ряду.
5. Складний комплекс авторських інтертекстуальних включень підлягає трансформації метафізичної ідеї, яка поєднує в собі принципи народної моралі, філософсько-релігійні концепції християнства та дзен-буддизму.
Теоретична цінність дослідження полягає в тому, що висвітлені окремі питання поетики інтертексту на основі аналізу лірики Л. Талалая є певним внеском до систематизації і конкретизації сучасних уявлень про параметри та взаємозв’язок інтертекстуальних елементів.
Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані в роботі наукових семінарів та спецкурсів з теорії та історії сучасної літератури, літературного краєзнавства ( у Харківській області, де народився письменник, на Донбасі, де в 70-х роках ХХ століття очолював літоб’єднання, на Київщині, де зараз проживає лірик), у шкільній практиці, при написанні студентами курсових, дипломних та магістерських робіт, при підготовці навчально-методичних посібників та укладанні підручників. Результати дослідження допоможуть збагатити літературний портрет самого письменника та представників «тихої» української поезії, які працювали й продовжують працювати на межі тисячоліть.
Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась і була схвалена на засіданні кафедри української літератури Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення викладені в доповідях на Міжнародній науковій конференції «Масова література: від давнини до сьогодення» (Бердянськ, 2006 р.), на ІІІ, ІV, V Всеукраїнських конференціях «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2005, 2006, 2007 р.р.), на V, VІ Всеукраїнських конференціях «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2005, 2006 р.), Всеукраїнських наукових конференціях «Творчість В. Свідзінського: доба і контекст» (Кам’янець-Подільський, 2006 р.), «Творчість М. Вінграновського: доба і контекст» (Миколаїв, 2006 р.), «Поетика художнього тексту» (Дніпропетровськ, 2007 р.), «Українська література в контексті світової» (Одеса, 2007 р.), «Фольклор, література та мистецтво Сходу України в системі етнокультурних вимірів» (Луганськ, 2006 р.), «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Бердянськ, 2007 р.), на І регіональній науково-практичній конференції «Внесок молодих учених у розвиток науки регіону» (Луганськ, 2005).
Основні результати дослідження відображені у вісімнадцяти статтях (сім із них містяться у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України). Матеріали дисертації апробовані під час проведення лекційних та семінарських занять на І курсі денного відділення спеціальності «Українська мова і література та редагування освітніх видань» із «Вступу до літературознавства» на базі Ровеньківського факультету ЛНПУ імені Тараса Шевченка. Студентами здійснювався розгорнутий аналіз специфіки формозмісту творів Леоніда Талалая, його художнього інструментарію і поетичного світу через аналіз інтертекстних рівнів: генетичного, іманентного, рецепційного та інтенціонального.
Структура та обсяг дисертації. Робота зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 193 позиції й поданий на 14 сторінках.

Обсяг роботи становить 187 сторінок, з них 173 основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Простеження контактів між текстами світової культури з одного боку та текстами Л. Талалая з другого, аналіз суперечностей у теоретичних дискусійних питаннях теорії інтертекстуальності з приводу визначення її основних параметрів усе це зумовило поєднання теоретичного й історичного аспектів нашого дослідження. Такий підхід до аналізу лірики «традиційного» письменника «нетрадиційним методом дослідження» виявився досить результативним. Окрім того, важливим є те, що розуміння інтертексту, за словами Н. Кузьміної, «спирається на принципи відносності та антропоцентризму: усі процеси в інтертексті співвідносяться й визначаються фігурою людини-творця, але і самеїї становище в інтертексті змінюється в кожний момент часу і у свою чергу впливає на характер процесів» [80, с. 12].
Головна перевага інтертекстуальності полягає в тому, що вона дає змогу уникнути однобічності, бо в полілогах «текст тексти система» та «світ текст світ» рівноправно діють двоє: автор і читач.
Тому й виникла на сьогодні проблема виявлення параметрів поетики інтертексту в парадигмі «автор читач»: саме вони дозволять знайти комплекс методів, прийомів, механізмів існування «тексту в тексті», охарактеризувати динамічність процесів рецепції та трансформації художніх творів, розглянути існування різних форм «чужого слова» як креативної діяльності автора-реципієнта.
Аналіз творчості Л. Талалая, характер викладу та мотивації здійснювався в поєднанні з проблемами, що стоять нині перед українською культурою у зв’язку з актуалізацією питань оновлення літературної теорії, яка розглядалася нами крізь призму збігу транстекстуальних та світоглядних «кодів» авторської та читацької рецепцій .
Дослідження параметрів інтертексту на прикладі лірики Леоніда Талалая відобразило межовий стан сучасного літературного процесу та тенденції його розвитку, що дозволило вважати результати нашої роботи перспективними. Крізь взаємодію різних видів інтертекстуальності переосмислюється ряд важливих аспектів літературного процесу, які базуються на картинах світу й концепції людини. Інтеграція засад різнобічних підходів до теорії інтертекстуальності дозволила спрямувати наше дослідження за чотирма аспектами, які не виключають, а доповнюють один одного, ілюструючи існування «діалогу текстів»: генетичний, інтенційний, іманентний, рецепційний.
На генетичному рівні інтертекстуальність у ліриці письменника має різні вияви: алюзії та ремінісценції (з релігійною та фольклорною підосновами, що базуються на реаліях вітчизняної та світової історії, літературними автоалюзіями та авторемінісценціями), вказівки-присвяти, цитати-епіграфи, цитати-заголовки, текстові авторські примітки, стилізації та жанрові модифікації. Усі форми інтерсексу мають конструктивний характер, бо беруть участь у генеруванні нових смислів.
Складний комплекс інтертекстуальних включень підлягає трансформації метафізичної ідеї, що поєднує в собі принципи народної моралі, філософсько-релігійні концепції християнства та дзен-буддизму.
Паратекстуальність на рівні цитат-назв, цитат-епіграфів (афоризмів біблійних, видатних осіб, із народної творчості) виконують роль експозиції, виступаючи своєрідним ключем розкодування лірики письменника. Метатекстуальність дозволяє трактувати використані прецедентні (за Ю.Карауловим) тексти, у якості яких виступають Біблія, грецькі та слов’янські міфи, «вічні легенди» (зокрема про доктора Фауста), у творчості Л. Талалая виступають особливим транстекстуальним тлом, що стало важливим стуктуротворчим чинником ідіостилю письменника, а його метатекст сприймається як новий оригінальний текст.
Аналіз іманентного характеру міфотворчості дозволив виявити в доробку поета дифузійні жанрові утворення (архітектуальність), найчастіше його поезії набувають ознак медитації, притчі, балади, стилізованої народної пісні (історичної, родинно-побутової, соціально-побутової), запозичення, молитви, заповіту, ліро-епічної поеми. Міжтекстуальність у ліриці автора виступає універсальним явищем, яке присутнє на всіх рівнях: на рівні жанру, композиції, у ритмічній та лексичній організації. Природа цього явища спрямовує гіпертекстуальний характер картини світу й образу героя, що з’єднує в собі всі згадані вище форми категорії інтертексту.
Інтертекстуальність стає інваріантною ознакою творчої взаємодії традицій і новацій, розгортання художніх, естетичних, загальнокультурних дискурсів. У творчий перегук вступають пращури та ровесники, старші й молодші колеги. Структура поетичного світу Л. Талалая на проблемно-тематичному рівні складається з мотивів (розчарування, туги, самоаналізу, самоти, пам’яті, розгубленості, невизначеності, покинутості), що закорінені в особистий досвід поета «тихої» поезії, який свідомо обрав шлях лірика-інтелектуала. Уведені до його текстів прізвища численних письменників, філософів, «вічні образи», різної величини одиниці чужих текстів, естетичні й народні концепти усе це не тільки вказує на джерело додаткової інформації, а й допомагає реципієнтам «грати» з підтекстовим смислом, чинниками асоціацій, які у їхній свідомості домальовують образи, мотиви, сюжети автора-ерудита. Стан прирощення смислу в цьому випадку є ознакою художності категорії інтертексту.
Світообрази Л. Талалая будуються з гетерогенних елементів різних культурних кодів. Серед них: топоси, що позначають складові українського природного буття (культові (водяні, вогняні, родові), астральні, люнарні, солярні, зоо- та ботаноморфні), історичного та соціального (родинні, історичні реалії, топонімічні), філософсько-релігійні чинники християнства та дзен-буддизму (філософсько-медитативні, духовні категорії (буття небуття майбуття життя, народження смерть безсмертя, рай пекло, душа серце тіло, доля недоля воля талан, слово, віра зневіра, зустріч прощання прощення, совість власний суд Вищий Суд, щастя нещастя горе, істина правда неправда, добро зло, думи ) та інтуїтивні (сон, сновиддя, пам’ять, марення, мить, хвилина, час, міраж, ілюзія, учора, сьогодні, завтра, третє око, забуття), визначні особистості.
У ліриці автора відображені міфосинкретичні структури мислення, де відбувається збіг різних часів, вимірів та реалій, особливо це відбиває цикл «Неурахований час» останньої збірки письменника «Вибране». Тяжіння світовідчуття ліричного героя до естетики християнства та етики дзен-буддизму не випадкове, бо саме філософський модус цих двох світових релігій дозволяє зв’язати три прошарки часу минуле, теперішнє й майбутнє, вільно рухатися у просторі. Розмежування реальності та сновидінь, марень, медитацій вимагало від автора моделювання художньої дійсності через сакральні символи порожнечі, путі до пізнання самого себе, розуміння Божеського начала в собі, створення гармонії між собою та природою.
Отже, реальність у ліриці Л. Талалая може бути визначена в межах постмодерністської парадигми: намагаючись висунути фундаментальні основи буття «цінувати кожну прожиту мить» у «подробицях життя», письменник стверджує ідею колообігу та циклічності, призначення людини на Землі. Конструювання ліричного героя через «конкуруючі ідеології» створює своєрідну концепцію «чистої естетики» сучасника, який намагається відшукати своє «Я» серед здичавілих фальшивих цінностей.
Логічна, продумана побудова талалаївських картин світу свідчить про домінування в них авторської інтертекстуальності, пов’язаної зі спогадами про дитинство, духовних учителів, однодумців, народні вірування степової Слобожанщини. Екзистенційне мислення другої половини ХХ століття (його успадкував письменник від покоління шістдесятників) на сьогодні пропонує альтернативний вихід з глухого кута, який тяжіє до чотирьох істин буддизму, філософії Григорія Сковороди. Стверджує превалювання власного суду совісті над Вищим Божим Судом:
На тім суді... На тім суді,
ні прокурора, ні судді,
лише у пам'яті твоє
життя прожите постає.
Сльоза збігає по щоці...
і кожна мить такого суду важка,
як камінь у руці,
що міг би кинути в Іуду [150, с. 367].
У якості інтертекстних включень на цьому рівні недаремно автором обрано «вічні образи» диявола або Змія-спокусника, Сізіфа або Прометея, Фауста або Мефістофеля. Бінарне будування картин добра й зла, пекла й раю дуже часто підкреслює в ліриці Л. Талалая межову ситуацію сучасника, що тяжіє до поглядів Ф. Ніцше й К. Кастанеди про самоформування та самовизначення людини, бо вони складають одне смислове тло (загальними є рівність людини й Бога, ідея путі).
Наші спостереження іманентного характеру міфотворчості поета доводять, що художні пошуки привели лірика до кодів національної культури народнопоетичної творчості та світового мистецтва як невід’ємної складової творчості будь-якого письменника невипадково. Саме художні пошуки сприяють процесу демократизації його поетичного мовлення, формують індивідуальний міфотворчий стиль національного поета. Теми, образи, мова, ритмомелодика, що були запозичені, стилізовані та трансформовані ліриком, допомогли авторові не тільки повніше висловити ліричний настрій, емоційні стани його ліричних героїв, а й підкреслити близькість народного світогляду до світовідчуття в його поетиці.
Поділ літератури на «високу» (елітарну) та «масову» (низьку) це феномен новітніх часів, який залежить від соціально-культурного розшарування суспільства та рівня його освіти. Сьогоднішні літературознавці «високу» літературу визначають як літературу письменства, розрахованого на витончене естетичне сприйняття, на інтелектуально освіченого читача, що вимагає значної обізнаності зі світовими надбаннями. Вона випереджає середній рівень духовного розвитку суспільства, пропонує високі зразки для наслідування. У розвитку літератури елітарність протистоїть масовості, а іноді, як у творчості Л.Талалая, вони синтезуються, піднімаючи важливі проблеми, вимальовують високі ідеали. Наявність у творчості письменника широкого і розмаїтого корпусу інтертекстуальних паралелей перевага автора, яка дає можливість простежити його новаторство й майстерність у формувані нових художніх смислів.
З’ясовані у творчості письменника елементи інтертекстуального синтезу свідчать про завершення в літературному процесі певного етапу й початок переходу літератури на якісно новий рівень. Тим самим вони окреслюють нові продуктивні напрямки дослідження поетики інтертексту в творчості українських письменників ХХ-ХХІ століть, які працювали або працюють у схожій манері письма, зокрема В. Підпалого, М. Вінграновського, П. Мовчана, В.Базилевського та інших.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Андрусiв С. Модернiзм / постмодернiзм ланки безконечного ланцюга iсторико-культурних епох // Свiто вид. 1997. №1-2. С.113-116.
2. Арнольд И. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сб.статей / Науч. ред.-р П. Е.Бахуркин. Спб.: Изд-во С.-Петерб. Ун.-та, 1999. С.444.
3. Астаф’єв О. Інтертекстуальність як літературна стратегія // Дивослово. — 2000. — № 2. — С.5-7.
4. Базилевський В. І зав’язь дум, і вільний лет пера: Літ.-критич. статті, есе, студія одного вірша. К.: Рад. письменник, 1990. 318 с.
5. Базилевський В. Похвала Леонідові Талалаю. З нагоди 60-річного ювілею // Літ. Україна. 2001. 15 листопада.
6. Базилевський В. Чар точного слова // Поезія 2’89: Збірник. К.: Рад. письменник, 1989. 214 с.
7. Барабаш Ю. «Підтексти петербурзького тексту (-их; -ів)» (Гоголь і Шевченко) // Слово і час. — 2001. — № 3. — С.31-41.
8. Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. Марії Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С. 491-497.
9. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 485с.
10. Барт Р. Мифологии. М. : Изд.-во им. Сабашниковых, 1996. 312 с.
11. Барт Р. Текстуальний аналіз «Вальдемара» Едгара По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. Марії Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С.497-525.
12. Барт P. SZ. М.: Эдиториал УРСС, 2000. 238 с.
13. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. М.: Художественная лит., 1975. 502 с.
14. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Художественная литература, 1979. 131 с.
15. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 423 с.
16. Башляр Г. Фрагменти Поетики Вогню / Пер. з фр. Р. В. Мардера; Худож.-оформлювач О.С. Юхтман. Харків: Фоліо, 2004. 143с.
17. Бєляєва Н. Історична проза Валерія Шевчука в інтертекстуальному аспекті // Слово і час. — 2001. — №4. — С.58-64.
18. Берг М. Литературократия. Проблема присвоения и перераспределения власти в литературе. М.: НЛО, 2000. 323 с.
19. Берестнев Г. Литературный постмодернизм с когнитивной точки зрения // Материалы Междунар. конф. «Актуальные проблемы литературы: комментарий к ХХ веку» Калининград: КГУ, 2001. С. 32-39.
20. Бігун Б. Постмодерністський образ світу (по матеріалам західноєвропейських та американських романів 80-х рр. ХХ століття): Автореф. дис.канд. філол. наук: 10.01.04 / Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка. К., 1999. 21 с.
21. Білова Г. Несвідоме як джерело творчої діяльності: Автореф. дис. канд. філос. наук. Х., 1997. 28с.
22. Бовсунівська Т. Образи смутку в поезії Григорія Сковороди // Дивослово. 2002. № 3. С. 5-8.
23. Бондаренко С. «Я вас люблю, как соль свою Сиваш...» // Киевские ведомости. 2005. 26 мая.
24. Борисова И. Графический облик поэзии: «лесенка», курсив, графический эквивалент текста (на материале поэзии Н.А. Некрасова, его предшественников и современников). Дис. канд. филолог. наук. Оренбург, 2003. С. 102-103.
25. Боцман Я. Время в дзенской культуре. // Вісник Харківського національного ун-ту. Сер. теорія культури і філософії науки. 2001. № 499. C. 31-40.
26. Буддизм. Четыре благородных истины. М: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс; Харьков: Изд-во Фолио, 2000. 992 с.
27. Вайль П., Генис А. Новая проза: та же или «другая»? Принцип матрешки // Новый мир. 1998. № 10. С. 247-250.
28. Вайнштейн О. Леопарды в храме (деконструкция и культурная традиция) // Вопр. литер. 1989. № 12. С. 167-199.
29. Вайнштейн О. Постмодернизм: история или язык? // Вопр. философ. 1993. №3. С. 3-15.
30. Васильев Л. История религий Востока. М.: Высш. шк., 1983. 368 с.
31.Володина Н. Явление интертекстуальности в аспекте типологии // Тр. Междунар. конф. «Взаимодействие литератур в мировом литературном процессе (Проблемы теоретической и исторической поэтики)»: В 2 ч. Гродно: ГрГУ, 1998. Ч.1. С. 29-38.
32. Гадамер Г.-Г. Гальдерін і сутність поезії // Філософська і соціологічна думка. 192. № 12. С. 98-109.
33. Гаврикова И. Рефлексия как художественная идеология постмодернизма // Лiтература в контекстi культури: Зб. наук. пр. Днiпропетровськ: ДНУ, 2000. С. 141-145.
34. Галич В. Інтертекстосвіт публіцистики Олеся Гончара // Вісник ЛНПУ імені Тараса Шевченка. 2005. № 1. С. 38-58.
35. Гальперин И. Текст как объект лингвистического исследования. М.: Наука, 1981. 234 с.
36. Гаспаров М. Ритмико-синтаксическая формула в русском четырестопном ямбе. Проблемы структурной лингвистики. М.: Наука, 1986. 468 с.
37. Генис А. Треугольник (Авангард, соцреализм, постмодернизм) // Иностр. литер. 1994. № 10. С. 244-248.
38. Гоголь Н. Собр. соч. : В 6 Т. М.: Худож. лит., 1950. Т. 6. 456 с.
39. Гордасевич Г. «Благословіть мене на щастя» // Дніпро. 1967. №12. С. 152-153.
40. Гордасевич Г. За високими вимогами // Жовтень. 1972. № 5. С. 155-156.
41.Грибіниченко Т. «Сковородинські думи» Володимира Підпалого // Дивослово. 2004. № 5. С. 24-26.
42.Гройс Б. Да, Апокалипсис, да, сейчас // Вопр. философ. 1993. № 3 . С.25-33.
43.Гройс Б. Полуторный стиль: соцреалистический реализм, между модернизмом и постмодернизмом // НЛО. 1995. № 15. С. 51-53.
44. Гройс Б. Утопия и обмен. М.: Знак, 1993. 376 с.
45. Гурдуз А. Міф і міфологічний фактор в літературі // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2004. № 3. С. 120-126.
46. Дзюба І. «... І вічні питання до білого світу» // Слово і час. 1992. № 2. С. 33-37.
47. Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. К.: Ред. часопису «Народознавство», 2001. 576 с.
48. До теоретичних аспектів сучасної лірики (із стенограми захисту В.Моренця) // Слово і час. 1995. № 1. С. 5-26.
49. Екзистенціалістська модель в теорії літератури // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світ, літ.-крит. думки XX ст./ За ред. М. Зубрицької. Л.: Літопис, 2002. С.324-326.
50. Емельянова Н. Мыслительный эксперимент философии постмодерна // Міжвузівський сб. наук. праць. Випуск 9. Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2000. С. 114-124.
51. Єршов В. Розмаїття поетичного світу // Дніпро. 1983. № 4. С. 139-141.
52. Затонский Д. Модернизм и постмодернизм: мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. Харьков: Фолио - Аст, 2000. 256 с.
53. Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, Ленингр. отд-ие, 1977. 407 с.
54. Жолковский А. Блуждающие сны и другие работы. М.: Сов. Писатель, 1992. 432 с.
55. Жулинський М. Григорій Сковорода // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2002. № 6. С. 31-36.
56. Земсков В. Мифосознание в кризисную эпоху. (Опыт анализа текущего материала массовой литературы) // Вопр. литер. 1993. №3. 322-331.
57. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. Львів: Літопис, 2004. 352 с.
58. Ігнатенко М. Авторемінісценції у творчості Тараса Шевченка // Дивослово. 2003. № 5. С.10-13.
59. Ігнатенко М. Алюзія в словесній творчості Т.Шевченка // Дивослово. — 1999. — № 1. — С.4; № 2. — С.4-8.
60. Ильин И. Современное зарубежное литературоведение. М.: Интрада, 1996. 315 с.
61. Ильин И. Массовая коммуникация и постмодернизм // Речевое воздействие в сфере массовой коммуникации. М.: Интрада, 1990. С.80-86.
62. Ильин И. Некоторые концепции искусства постмодернизма в современных зарубежных исследованиях. М.: Интрада, 1988. 28 с.
63. Ильин И. Поструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. М.: Интрада, 1996. 256 с.
64. Ильин И. Постмодернизм: от истоков и до конца столетия. М.: Интрада, 1998. 212 с.
65. Інтертекстуальність // Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. К.: ВЦ «Академія», 1997. 752 с. С.317-318.
66. Интертекстуальность // Хима Г. Современные направления в литературоведении. — К.: Четверта хвыля, 2000. — 180 с. — С.132-138.
67. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн.1: Перша половина ХХ ст. Підручник / За ред. В.Г.Дончика. К.: Либідь, 1998. 464 с.
68. Ишимбаева Г. Трансформация фаустовского сюжета // Вопросы литературы. М., 1999. № 6. С. 45-56.
69. Калашникова О. Живопись и живописные реминисценции в прозе В.Маканина 90-х гг. // Материалы Междунар. науч. конф. «Aктуальные вопросы изучения русской литературы и культуры, русскогo языка и методики его преподавания в европейском контексте» Kraków: Wydawnictwo Naukowe Akademii Pedagogicznej, 2001. C. 72-76.
70. Калашникова О. Особенности интертекстуальности в «Андеграунде, или Герое нашего времени» В. Маканина // Лiтература в контекстi культури: Зб. наук. пр. Вип. 5. Днiпропетровськ: ДНУ, 2001. С. 102-109.
71. Камю А. Миф о Сизифе // Камю А. Избранное. М.: Радуга, 1989. С. 352-354.
72. Клингер Ф. Фауст, его жизнь, деяния и низвержение в ад. М.: Азбука-классика, 2005. 347 с.
73. Карпенко Ю. Названия звездного неба. М.: Книга, 1985. 234с.
74. Кастанеда К. Учения дона Хуана. М.: ЭКСМО-Пресс, 1999. 704 с.
75. Ковбасенко Ю. Література постмодернізму: по той бік різних боків // Всесвітня література та культура. Київ. 2003. № 12. С. 2-12.
76. Корабльова Н. Интертекстуальность литературного произведения. Учебное пособие. Донецк: Кассиопея, 1999. 28 с.
77. Корогодський Р. Шістдесятники поза пафосом // Українська мова та література. 2003. № 16. С. 39-49.
78. Костиря І. Українство на Донбасі невикорінне! // Літературна Україна. 2003. 4 квітня.
79. Костомаров М. Слов’янська міфологія. К. : Либідь, 1994. 382 с.
80. Кузьмина Н. Интертекст и его роль в процессах функционирования поэтического языка. Екатеринбург-Омск, 1999. 78 с.
81. Крижанівський С. В творчій атмосфері // Літературна газета. 1960. 24 червня.
82. Кругосвет. Виртуальная энциклопедия // www.krugosvet.ru.
83. Культура української мови: Довідник / С. Я.Єрмоленко, Н. Я. Дзюбишина-Мельник, К. В. Ленець та ін. / За ред. В. М. Русанівського. К.: Либідь, 1990. 304 с.
84. Куцевол О. Епіграф художнього твору — метонімічний знак зв’язку та взаємодії різних культур // Язык и культура: Третья международная конференция. Тезисы докладов. — К.: Б.Н., 1994. — 356 с. — С.185-187.
85.Липина-Березкина В. «Маг» Дж. Фаулза: постмодернистская версия «Бури» Шекспира // Лiтература в контекстi культури: Зб. наук. пр. Днiпропетровськ: ДНУ, 1999. С. 32 - 36.
86. Липовецкий М. Русский постмодернизм (Очерки исторической поэтики). Екатеринбург: УГПИ, 1997. 317 с.
87. Лихачова О. Біблєйські сюжети та національна міфологія в інтерпретації Василя Земляка // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук.праць. Вип. 24. Ч. 2: / Редкол.: А. В. Козлов (відп ред.) та ін. К.: Акцент, 2006. С.207-214.
88. Лихина Н. Постмодернизм: воспоминание о романтизме. // Материалы Междунар. конф. «Актуальные проблемы литературы: комментарий к ХХ веку» Калининград: КГУ, 2001. С. 13-22.
89. Лихина Н. Постмодернизм в современной литературе: вектор развития // Балтийский филологический курьер. 2000. № 1. С.48-59.
90. Лотман Ю. Виход из лабиринта // Комментарии к «Заметкам на полях «Имени розы» У. Эко. СПб.: Симпозиум, 2000. С. 634-678.
91. Лотман Ю. К построению теории взаимодействия культур // Ю.Лотман. Избр. статьи: В 3т. — Таллин: Александра, 1992. — Т.1. — 479 с. — С.110-120.
92. Лотман Ю. Текст в тексте // Труды по знаковым системам. Вып. XIV. Текст в тексте. Тарту: ТГУ, 1981. С. 3-18.
93. Макаров А. П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: Нариси з психології творчості. К.: Рад. письменник, 1990. 285 с.
94. Мацапура В. «Вічний образ» як наскрізний мотив у тематиці світової літератури // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. Київ. 2004. № 10. С. 7-11.
95. Мелетинский Е. Поэтика мифа. М. : Наука, 1976. 407 с.
96. Мельник В. Металінгвістична проблема двоголосся та діалогічних відносин у поезії В.Стуса // Слово і час. — 2000. — № 9. — С.32-36.
97. Мельник Я. ... І поміж небом і тобою ніщо буденне не стоїть // Укр. мова і літ. в шк. 1985. № 7. С. 21-28.
98. Мельник Я. Одна хвилина золота // Вітчизна. 1987. № 5. С. 189-190.
99. Мережинская А. Художественная парадигма переходной культурной эпохи. Русская проза 80-90-х годов ХХ века. К.: Издательско-полиграфический центр «Киевский университет», 2000. 433 с.
100. Митропольский А. Пусть просыпаются все слова // Комсомольское знамя. 1967. 21 сентября.
101. Мишанич О. «Перший розум наш...» // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2002. № 6. С. 4.
102. Моклиця М. Міф як альтернативна реальність у літературі ХХ ст. // Укр. мова і літ-ра в сер. школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2001. — № 1. — С.57-67.
103. Моклиця М. Текстуальний, інтертекстуальний, контекстуальний аналізи // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. 2004. № 6. С. 42-45.
104. Моренець В. Істина в дорозі // Талалай Л. Вибране: Поезії. К.: Дніпро, 1991. С. 5-26.
105. Неклесса А. Конец цивилизации, или Зигзаг истории // Знамя. 1998. № 1. С. 165-180.
106. Нефагина Г. Принципы взаимодействия художественных систем и стилей в русской прозе конца ХХ века // Труды Междунар. конф. «Взаимодействие литератур в мировом литературном процессе (Проблемы теоретической и исторической поэтики)»: В 2 ч. Гродно: ГрГУ, 2001. Ч.1. С. 62-70.
107. Новиченко Л. Грані ліричного образу // Вітчизна. 1975. №2. С. 134-138.
108. Нямцу А. Євангельські мотиви в українській літературі кін. ХІХ-поч. ХХ ст. — Чернівці: Рута, 1996. — 208 с.
109. Нямцу А. Легендарно-міфологічна традиція у світовій літературі (теоретичні та історико-літературні аспекти): Автореф. дис. д-ра філолог. наук. 10.01.04 /10.01.05 / НАН України Ін.-т літ.-ри ім.. Т. Г. Шевченка. К., 1997.
110. Нямцу А. Легендарно-мифологические структуры в славянских и западноевропейских литературах: Учебное пособие. Черновцы: Рута, 2001. 208 с.
111. Оліфіренко В. Леонід Талалай // Донбас . 2001 . №3. С.18-24.
112. Оліфіренко В. Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавства // Донбас. 1993. № 5. С.5-13.
113. О Леонове / Ред.-сост. В. Чивилихин. М.: Современник, 1979. С. 168-178.
114. Орач О. Тривога любові // Літ. Україна. 1971. 15 жовтня.
115. Пінчук Т. Григорій Сковорода і наш час. Луганськ, 1996. 73 с.
116. Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. К.: Укр. письменник, 1993. 63 с.
117. Поліщук Я. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму // Слово і час. 2001. № 2. С. 35-45.
118. Прокоф’єв І. Інтуїтивні начала у віршах Леоніда Талалая // Слово і час . 2001. № 6. С. 52-58.
119. Прокоф’єв І. Поетика Леоніда Талалая. Дис. канд.філол. наук: 10.01.01 / Нац.АН України Ін.-т л.-ри ім. Т. Г. Шевченка. К., 2004.
120. Пурищев Б. Фауст // Литературная энциклопедия: В 11 Т. М. 1929-1939. Т. 11. М.: Худож. лит., 1939. С. 666-672.
121. Рильський М. Героїчний епос українського народу // Література і народна творчість. 1956. № 3. С.29-54.
122. Ронен О. Подражательность, антипародия, интертекстуальность и комментарий // НЛО. 2000. №42. С.255-261.
123. Рябчук М. Потреба вічності і неба // Київ. 1983. № 4. С. 55-60.
124. Салига Т. Слова як одкровення давні // Вітчизна. 1985. № 6. С. 158-162.
125. Салига Т. Чи туго напнуті вітрила? // Робітнича газета. 1970. 2 вересня.
126. Сивокінь Г. Леонід Талалай. Допоки твій час // Літ. Україна. 1979. 23 жовтня.
127. Сивокінь Г. Щоб усвідомити уроки... Спроба колективного портрета Леоніда Талалая // Літературна Україна. 1983. 10 березня.
128. Силантьева В. Художнє мислення перехідного часу (література та живопис): А. П. Чехов, І. Левітан, В. Сєров, К. Коровін. Одеса: Астропринт, 2000. 352с.
129. Сисюк Л. Образ Прометея перший вічний образ у світовій літературі // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. Київ. 2004. № 8. С. 47-48.
130. Скоропанова И. Специфика постмодернистской интертекстуальности // Труды Междунар. конф. «Взаимодействие литератур в мировом литературном процессе (Проблемы теоретической и исторической поэтики)»: В 2 ч. Гродно: ГрГУ, 2001. Ч.1. С. 109-114.
131. Соловей Е. Невпізнаний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського. К.: Наукова думка, 2006. 223 с.
132. Сорока М. Інтертекстуальність поезії Юрія Тарнавського // Слово і час. — 2002. — № 7. — С.15-21.
133. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл. Част. І / Упоряд. Г. Ф. Семенюк, М. П. Ткачук, А.Б.Гуляк 2-ге вид. К.: Освіта, 2005. 512 с.
134. Стефанський А. Одкровення // Літ. Україна. 1967. 11 квітня.
135. Стефанський А. Щастя справжнього окрилення // Молодь України. 1967. 17 жовтня.