Свята Трійця в українській літературі ХІ-ХУ ст.: аспекти інтерпретації та художнього втілення.

Краткое описание

Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Інститут філології

На правах рукопису

Сулима Віра Іванівна
УДК 821. 161. 2. 09’01: 246

Свята Трійця в українській літературі ХІ-ХУ ст.:
аспекти інтерпретації та художнього втілення.

10.01.01 Українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Конончук Михайло Миколайович,
кандидат філологічних наук, доцент

Київ 2002

ЗМІСТ

ВСТУП .3

РОЗДІЛ 1. Свята Трійця в українській літературі ХІ-ХШ ст.: аспекти інтерпретації та художнього втілення ....8
1.1. Проблема Біблія і література” в сучасних дослідженнях .....8
1.2. Свята Трійця у Повісті временних літ”
(апологія, екзегеза, поетика)..27
1.3. Полемічні аспекти руського богослів’я ХІ-ХП ст. .....48

РОЗДІЛ П. Тринітарний аспект біблійної герменевтики ХІ-ХП ст. ...63
2.1. Біблійна префігурація” у богослів’ї Іларіона Київського. ...65
2.2. Климент Смолятич пытати потонку божественных писаний" .76
2.3. Христологія і христонаслідування у творах К.Турівського. .80
2.4. Засоби екзегези та поетики в пам’ятках ХІ ХУст. .....123
2.5. Символіка числа три та Свята Трійця
у фольклорі найдавнішого часу .....146

ВИСНОВКИ .162

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .177

ВСТУП
В останнє десятиліття у незалежній Україні істотно змінилося ставлення до релігійних аспектів нашої культурної спадщини. Християнська ідеологія повноправно ввійшла у духовне буття нації, що свідчить про звільнення національної свідомості від стереотипів недавнього тоталітаризму та про зміну координат у розбудові нової концепції загальнонаціонального розвитку. В результаті цих позитивних зрушень відчутно активізувалось всебічне дослідження феномену християнської культури.
Українська література має тисячолітню традицію ідейно-художнього засвоєння вічної книги книг, власне від самих початків національної писемності Біблія стала її органічним ідейно-тематичним компонентом, впливаючи і визначаючи подальший напрям духовного і мистецького саморозвитку нашої культури. В останні роки цілком закономірно посилився науковий інтерес до об’єктивного вивчення різнопланової присутності Біблії в українській літературі, свідченням чого є праці О.Александрова, В.Антофійчука, В.Барки, І.Бетко, П.Білоуса, Т.Бовсунівської, М.Бондара, Б.Бунчука, І.Дзюби, М.Жулинського, С.Козака, І.Ісіченка, В.Климчука, С.Козака, Б.Криси, В.Крекотня, М.Лабуньки, О.Матушек, О.Мишанича, Л.Мороз, Г.Ноги, А.Нямцу, Ю.Пелешенка, Є. Сверстюка, Г.Сивоконя, Е. Соловей, В.Сулими, М.Сулими, Вал. Шевчука, Г. Штоня та інших. Повернення до теми Біблія і література”, яке спостерігаємо в останнє десятиліття, є власне поверненням до проблеми рецепції Біблії в літературі ХІХ-ХХ століть. Важливим етапом осягнення ролі Біблії в духовному бутті нації стали збірники наукових статей Біблія і культура”, які об’єднали праці літературознавців і мовознавців, спрямовані на дослідження присутності біблійної тематики в українській літературі ХІ - ХХ століть як на історико-літературному, літературно-теоретичному, лінгвістичному, так і на філософсько-теологічному рівнях. Саме тут опубліковані праці із сучасної медієвістики, автори яких досліджують закономірності функціонування Біблії в системі давньої української літератури ХУ-ХУШ ст.
Однак згадані публікації не акцентують уваги на проблемі рецепції вчення про Святу Трійцю в українській писемності, ймовірно через те, що тринітарна проблема формально лежить у царині давнього і сучасного релігієзнавства та християнського богослів’я. На думку дисертанта, при порушенні проблеми рецепції Біблії, особливо рецепції Святого Письма в давній українській літературі (ХІ-ХУШ ст.), оминути вчення про Святу Трійцю неможливо, оскільки саме вчення про триіпостасного Бога надало візантійській християнській екзегетиці нового філософсько-богословського виміру, визначило християнську інтерпретацію старозавітних текстів, закріпило традицію прочитання текстів Старого й Нового Завітів як духовного і семантично-образного інтертексту, власне християнського канону Біблії, а в наступні віки визначило вектор розвитку європейської, в тім числі й слов’янської - отже й давньоукраїнської - богословської, релігійно-філософської, історіософської та літературознавчої думки.
Отже, обрана тема даного дисертаційного дослідження - Свята Трійця в українській літературі ХІ-ХУ ст.: аспекти інтерпретації та художнього втілення” зумовлена необхідністю нового прочитання літературних пам’яток Київської Русі з урахуванням усієї релігійно-духовної глибини давніх текстів, а також виявлення їх суто літературних особливостей, пов’язаних із тринітарною проблематикою.
Актуальність даного дослідження визначена: 1) непересічним значенням вчення про Святу Трійцю для християнської писемності ХІ ХУ ст., а також важливістю цього вчення для розуміння культурно-мистецьких особливостей і напрямків розвитку наступних епох; 2) означена тема на сучасному етапі є маловивчена і досі залишалася поза увагою рецептивного біблієзнавства” на теренах української філології; 3) необхідністю проведення системно-комплексного дослідження, яке забезпечить показ цілісної історичної панорами розвитку біблійної тематики в українському письменстві ХІ-ХХІ ст. У цій тисячолітній історії саме в ХІ-ХУ ст. Святе Письмо відігравало вирішальну роль в релігійно-культурному та політичному житті українського народу: в цей час християнство стало державною ідеологією Київської Руси-України, а всі русичі прийняли віру у Святу Трійцю; на сучасному етапі така праця сприятиме відродженню християнських духовних цінностей і поглибить наші знання про світоглядні засади християнства важливого компоненту національного буття у незалежній Україні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана згідно з планами наукових досліджень кафедри історії української літератури та шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література”, протокол № 3 від 14 грудня 2000 р.
Мета дисертації - висвітлення й аналіз функціонування біблійних моделей мислення, світовідчуття а також творення на їх основі естетичних цінностей в літературі ХІ - ХУ ст., де головними ідейно-художніми координатами були віросповідні засади християнства, тобто вчення про Святу Трійцю. Досягненню цієї мети підпорядковані такі завдання:
- з’ясування ідейно-світоглядної ролі Святого Письма у становленні старокиївської писемності ХІ-ХУ ст.;
- розгляд пам’яток літератури Київської Русі - невід’ємної складової християнської культури - з метою виявлення формальних і змістових особливостей руської екзегези, художньо-стилістичних засобів та прийомів, що ними послуговувалися давні автори при популяризації головного християнського вчення про Святу Трійцю, а також при відтворенні образу Ісуса Христа.;
- з’ясування ролі християнських морально-етичних категорій у формуванні структури національних духовно-культурних цінностей.
Теоретичною та методологічною основою дослідження стали праці вітчизняних і зарубіжних вчених з історії української та зарубіжної літератур, теорії літератури та культури, фольклору, релігієзнавства, міфології, питань філософії і богослів’я, які створювалися у ХІХ-ХХ ст. .: С.Аверинцева, С.Булгакова, М.Возняка, М.Грушевського, М.Еліаде, Ю.Ісіченка, В.Крекотня, Д.Лихачова, В.Лоського, Б.Раушенбаха, В.Соловйова, Л.Ушкалова, П.Флоренського, І.Франка, Е.Фромма, Д.Чижевського, К.Г.Юнга та інших. При аналізі та інтерпретації давніх текстів забезпечувався синтез філологічного, богословського, структурального та герменевтичного підходів.
Матеріалом для дослідження стали пам’ятки Київської Русі і вибірково твори ХІУ-ХУ ст., увагу приділено фольклорним текстам, як зразкам усної народної словесності, а також рукописній традиції ХІ-ХУ ст., що зберегла для нас твори Нестора Літописця, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Іларіона Київського, Климента Смолятича, Кирила Турівського та ряду інших.
Новизна дослідження полягає у виборі аспекту перегляду пам’яток ХІ-ХУ ст. крізь призму вчення про Святу Трійцю. Це забезпечило більш точне врахування первісного релігійного тексту пам’ятки, її адекватного тлумачення і розшифрування образно-тематичних та тематично-ідеологічних кодів, які в літературознавстві ХХ ст. вимушено обминалися під тиском антирелігійної доктрини. Результати нового перегляду найголовніших пам’яток літературної спадщини ХІ-ХУ ст. дозволяють говорити про біблійний онтогенез давньої української писемності, про вкорінення у книжній традиції Русі розуміння сакральної функції тексту, частково успадковане від язичницького магічного світовідчуття, але більшою мірою підсилене метафізичним християнським вченням про триіпостасного бога. На конкретних прикладах творчої спадщини Нестора-літописця, Феодосія Печерського, Іларіона Київського, Клима Смолятича, Кирила Турівського та багатьох інших показано, як богословська література, наслідуючи християнський канон - Книги Біблії - і змістом, і формою неминуче трансформувалася від переповідання до компілювання, від тлумачення до інтерпретації, від трафаретної нарації до творчої екзегези, від мозаїки цитат до самостійного розмірковування, до оригінального думання і почування. Вперше в українському літературознавстві комплексно аналізуються ідейно-образні особливості релігійних творів Нестора-літописця, Іларіона Київського, Клима Смолятича, Кирила Турівського та ін. Відзначається, що літературні засоби, якими послуговувалися давні автори (метафори-символи, стилістична симетрія, порівняння, нестилізаційне наслідування, тощо) постійно перебували в силовому полі тринітарного вчення, християнської екзегетики. З іншого боку закони тодішньої поетики впливали на способи рецепції сакральних тем та образів. Особливо це помітно та текстах усної народної словесності, яка також засвоювала християнські сакральні образи і символи, зокрема вчення про Святу Трійцю, в даному випадку не випереджаючи літературу, а будучи своєрідним багатоголосим біблійним відлунням” писемної традиції.
З цього випливає практична цінність здійсненого дослідження: запропонований підхід до аналізу пам’яток давнини допомагає подолати деструктивні стереотипи, які перешкоджали продуктивно використовувати богословські критерії при літературознавчому дослідженні текстів релігійно-біблійної генези. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при створенні нових історико-літературних, навчальних і академічних курсів, навчальних програм, підручників та посібників.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Результати нового перегляду найголовніших пам’яток літературної спадщини ХІ-ХШ (почасти й ХІУХУ) ст., здійсненого в часі підготовки даного дисертаційного дослідження, дозволяють зробити висновки про всеохоплюючу залежність давньоукраїнської літератури від Святого Письма, про біблійний онтогенез української писемності ХІ-ХУ ст. Саме в цей час у книжній традиції Русі вкорінюється розуміння сакральної функції тексту, частково успадковане від язичницького магічного світовідчуття, але більшою мірою підсилене власне християнською метафізикою вчення про Святу Трійцю. Не заперечуючи набутки української медієвістики ХХ ст., обраний аспект дослідження пам’яток української літературної давнини - Свята Трійця і література: аспекти інтерпретації та художнього втілення передбачає поглиблений аналіз етапів та особливостей рецепції Біблії в давньоукраїнській літературі, який побудований на врахуванні всієї релігійно-духовної семантики давніх текстів, а також виявленні їх суто літературних особливостей.
У даному дослідженні аналізуються як першорядні (хрестоматійні) твори Київської і помонгольської Русі, так і ті твори, які залишалися певний час на маргінесі української медієвістики, але були постійними об’єктами для досліджень російських славістів-медієвістів та історіографів (результати їх досліджень бралися автором до уваги).
Літературні пам’ятки Київської Русі, проаналізовані під кутом зору відбиття в них головного положення біблійної герменевтики про Святу Трійцю, дозволяють побачити важливі детермінанти релігійно-політичного вибору, що його зробила Русь 988 року. Успадкована від Візантії тринітарна полеміка переросла у конфесійне протистояння Риму і Константинополя, знайшла своє відбиття в політиці і літературі Київської Русі, а також заклала полемічний фермент” для літературно-релігійних змагань ХУ ХУП ст.
На наш погляд, при порушенні проблеми рецепції Біблії, особливо в давній українській літературі, оминути вчення про Святу Трійцю неможливо. Саме вчення про триіпостасного Бога надало візантійській християнській екзегетиці нового філософсько-богословського виміру, детермінувало християнську інтерпретацію старозавітних текстів, закріпило традицію прочитання текстів Старого й Нового Завітів як духовного і семантично-образного інтертексту власне християнського канону Біблії, а в наступні віки визначило вектор розвитку європейської, в тім числі й слов’янської, релігійно-філософської, історіософської та літературознавчої думки.
В Давній Русі інтерпретаторами і популяризаторами Біблії були спершу - грецькі, далі - руські екзегети, які продовжували традиції візантійського богослов’я і ще давніші традиції давньогрецьких схоластів, від чого зароджується не лише буквальне, але й алегорично-символічне розуміння Святого Письма.
Дане дослідження обминає розгляд історико-церковних контактів і змагань, що лежать у трикутнику «Константинополь Київ Рим». Лише зазначаємо, що згідно розглянутих текстів конфесійна проблема для більшості творців старокиївської книжності була вирішена актом хрещення 988 року, однак зберігаються твори, які свідчать і про певні західні”, або пізніше й відверто унійні, настрої Русі.
Оригінальна творчість письменників Київської Русі безперечно перебували у віросповідній концептуальній залежності від Святого Письма, від перекладних пам’яток візантійського і болгарського походження. Хоча з певністю можна говорити й про те, що сама богословська література - як перекладна, так і оригінальна. - ідеологічно захищаючи християнський віросповідний канон, спрямовуючи до нього читачів та слухачів, або наслідуючи його і змістом, і формою, по суті своїй, неминуче трансформувалася від переповідання до компілювання, від тлумачення до інтерпретації, від компілятивної нарації до творчої екзегези, від мозаїки цитат до самостійного розмірковування, яке несло в собі енергію оригінального думання і почування.
Повернення до проблеми рецепції першого і головного догмату християнської Церкви давньоукраїнською писемністю є, на наш погляд, умотивованим і доцільним, оскільки , вчення про Святу Трійцю є цілком оригінальним і абсолютно значимим для християнської культури; воно обумовлює єдність і рівнозначність трьох першооснов духовно-містичної будови Церкви: Старого Завіту, Нового Завіту і Священного Передання, які несуть в своїх текстах давню символіку чисел і образів.
Святе Письмо сформувало світоглядні засади руських письменників, які не лише переймалися християнською філософією буття, засвоювали морально-етичні орієнтири Євангелій. Автори оригінальних руських пам’яток часто наслідували жанрові форми, художньо-образні засоби, стилістичні прийоми, притаманні авторитетним літературним зразкам. Зрештою, середньовічна літературна традиція не заохочувала письменників до вироблення нових художніх засобів. Стереотип у ті часи був нормою літературної практики. Багатожанровий біблійний канон безпосередньо чи опосередковано впливав на становлення та розвиток молодої християнської літератури Київської Русі. Багатьом оригінальним творам ХІ-ХШ ст., зокрема літописним кодексам, була властива подібна структурна багатожанровість”.
Включивши Розповідь філософа” до складу Повісті минулих літ”, Нестор заклав основу для вироблення нової філософії руської історії, яка набувала сакрально-біблійного виміру і нових християнських перспектив. Агітуючи Володимира за прийняття християнства, грецький проповідник виконував конкретне завдання викладав головні позиції християнської онтології, згідно якої земний світ створений Творцем для людини, людина створена за образом Творця; подальша драматургія стосунків Творця і творіння відбиває глибокий конфлікт трансцендентного характеру. Грізний, всевладний образ Бога-Творця водночас залишається образом безкінечної милості й доброти. Відтворюючи образ Бога-Сина, Розповідь філософа” зберігає вчення про втілення Слова (Логоса), що стало повним одкровенням БогаТворця . Нестор, створивши могутню панораму християнізації Русі (нехай і в легендарно-міфологічному виповіданні), вочевидь показав, що саме християнство дало могутній поштовх розвиткові нової цивілізації на теренах поганської Руси, яка в дохристиянські часи не мало специфічно історичної концепції розвитку свого етносу і своєї держави. Саме християнство принесло на Русь біблійну концепцію світу, що й призвело до історизації свідомості і розвитку історико-літературної думки на Русі.
В ІХ-ХІ ст. боротьба візантійської і римської християнської еліти завершилася поділом Церкви. Першими наставниками похрещених русичів були митрополити-греки, які привезли зі своєї батьківщини немалі знання, їхні твори часто виявляли тенденцію до поширення конфлікту між новонаверненими русичами і латинянами. Збереглося в грецькому оригіналі послання митрополита Леонтія (992-1008) Объ опрЬснокахъ», в якому одним із головних відступів західної церкви від східної названо вчення про походження Святого Духа і від Сина. Вже після поділу Церкви митрополит Георгій (1065 1079) написав твір Стязаніє съ латиною”, де виклав історію поділу Церкви, зокрема відзначив єдність і однодумність латинян з греками в часи семи вселенських соборів. Серед 27 облуд” латинської церкви митрополит Георгій назвав і Filioque. Ці ж облуди” латинської церкви перелічив у своєму творі Посланіє къ папЬ Клименту ІІІ” митрополит Іоанн ІІ (10801089). Цю ж тему продовжив київський митрополит Никифор (1104 1121); його послання про поділ церков на східну й західну, спрямовані на з’ясування різниці між православною і католицькою церквами, були складені у формі традиційних питань-відповідей; Никифор назвав 20 пунктів, що роблять ці церкви відмінними і несумісними.
Зрештою, в ХІ-ХІІ ст. для руських книжників настав час власного проповідництва. Це був період, який можна назвати святоотецьким” і з огляду на те, що русичі інтенсивно засвоювали творчу спадщину Отців Церкви (Іоанна Златоустого, Василія Великого та ін.), і з огляду на те, що Русь у цій порі виплекала власну плеяду святих отців, з середовища яких вийшли автори численних оригінальних літературних творів. Ідейно-тематична спрямованість слів”, повчань” і проповідей” цього часу виростала з ідеї осягнення монотеїстичної віросповідної системи, що походить від віри у старозавітного Бога-Отця, Творця світу і Вседержителя. В даному періоді отець-проповідник мав навчити русичів сповідувати віру у Бога-Сина, але вчення Христа передавалося у формі привнесеного зверху обов’язку, і виглядало з а к о н о м, який треба осягнути й виконати. Зразками таких творів-звертань духівництва до новонаверненої пастви, яка ще слабо розуміла основи християнства і відповідні християнські обов’язки, можуть бути твори Новгородського єпископа Луки Жидяти, Розповідь філософа” з Повісті минулих літ” а також твори ігумена Києво-Печерського монастиря святого Феодосія.
Саме з часом заснування монастирів збігається доба практичного осягнення віри в Ісуса Христа, доба Сина Божого, але це практичне христонаслідування все ще перебуває в ранньому дитинному” періоді і більше подібне було до осягнення сили, влади і закону Бога-Отця. Це добре видно з твору Феодосія Въспрашанье Ізяславле князя, сына Ярославля, внука Володимеря”. Слова” і Повчання” преподобного Феодосія, адресовані чорноризникам Печерського монастиря, присвячені тим головним рисам чернечого подвигу, які власне й витворювали правдивих послідовників Ісуса Христа. Розглянуті у дисертації пам’ятки дають підстави говорити про постійну присутність полемічного інгредієнта у творах руських пастирів, які не будучи прямо причетними до християнського розколу 1054 р. та спричинених цим розколом римо-царгородських суперечок, на загал залишались захисниками царгородських інтересів.
Безперечно новим і вищим етапом осягнення християнського віровчення є твір першого руського митрополита Іларіона Київського Слово про Закон і Благодать”. У богослов’ї Іларіона перша іпостась Тройці - Бог-Отець - є одноосібним Творцем і Вседержителем видимого і невидимого світу, Бог-Отець милостивий і всеблагий, але невірних відкидає так, як відкинув синів Ізраїля, відкинув і допустив, що озеро Закону висохло. Апологія Іларіона спрямована в першу чергу на прославлення місії Христа Спасителя. Цей драматичний момент, що поділяє біблійну історію на старий і новий віросповідний канон, привертає значну увагу Іларіона, його оригінальна біблійна екзегеза, побудована на різкому протиставленні Старого Завіту - як канону іудейства, і Нового Завіту - як основоположних книг християнської церкви. При цьому Іларіон вирішує складне завдання: він намагається у поетичному протиставленні//зіставленні Закону й Благодаті з’ясувати головне, що Господь, Бог Ізраїля, є Богом християнським, що Він спершу визволив від ідолопоклонства плем’я Авраама і для того дав через Мойсея скрижалі Закону, коли ж прийшов на землю Спаситель, Син Божий, то Ізраїль Його не прийняв. За Іларіоном Господь положив Закон для того, щоб приготовити прихід істини і благодати Бо Закон це передвісник і слуга Благодати й Істини” Сакральне вчення про Святу Трійцю Іларіон з’ясовував на трьох смислових рівнях тексту тілесному, душевному й духовному - але в порівнянні з Розповіддю філософа” духовний, символічно-алегоричний рівень у Слові про Закон і Благодать” опрацьований найбільше (він присутній у назві, в концепції твору, в його композиції, в ідейно-образній тканині твору тощо).
У богослів’ї руських книжників Іларіон започатковує добу Святого Духа. Розроблений ним духовний, символічно-алегоричний тип богословської екзегези, що мала своїм корінням біблійну герменевтику Олександрійської школи та богослів'я Отців Церкви, продовжив Климент Смолятич (названий Філософом), який відстоював своє авторське право питати потонку божественних писаній”. Саме через це Климента визнано за одного з перших у східних слов’ян риторів і гомілетів, які озробляли прийоми красномовства і могли бути представниками різних літературних шкіл і елітарної письменницької культури Русі [121, 116]. Климент володів тонкою манерою біблійної екзегези, вправно вживаючи символічну та алегоричну інтерпретацію тексту. У факті критики, яку дістав Климент за свої претензії на самостійне трактування Святого Письма, ми бачимо болісний, але неспинний процес саморозвитку національного оригінального письменства, яке від від переповідання канонічних сюжетів переходило до компілювання, від тлумачення позичених текстів до інтерпретації , до самостійного мислення і творчості. Канон, під яким Церква в розширеному плані розуміла і Святе Письмо, і всю християнську святоотецьку літературну спадщину, приходив у суперчність із духом творчості, що його не могла не виявити сильно і яскраво молода потуга новонаверненої пастви Руси-України.
Найталановитіший проповідник, найбільший письменник Київської Русі, єпископ м. Турова Кирило Турівський у проповідях послідовно розвивав християнські теми: похвала Господнім святам, пояснення релігійного сенсу свят, розповіді про євангельські події, на честь яких були ці свята встановлені. Загальна ідея проповідей Кирила - прославлення от Троица единого Господа и Бога, спаса нашего Исуса Христа, ему же слава с Отцем и пресвятым [Духом]”. Саме від цього розуміння Ісуса Христа як Сина Божого, як невід’ємної іпостасі Святої Трійці, виходив він на розкриття таємничої глибини біблійної філософії світу, урівнюючи онтологічну таємницю космічної світобудови і тих чудес, які творив Ісус Назарянин на порятунок грішних людей. У своїй символічній екзегезі Святого Письма К.Турівський розкривав божественну сутність триєдиного Бога, який об’явив себе людям в Ісусі Христі. Проповіді Кирила Турівського є наскрізь христологічними, всі його творчі зусилля спрямовані на осягнення образу і місії Ісуса Христа. Один з найважливіших аспектів його богомислія” є ретельне з’ясування богословської тези про тотожність Ісуса Христа - Сина Людського й Ісуса Христа - Сина Божого. Темою проповіді Слово на собор 300 і 18 святих отців” Кирило зробив важливу історичну подію, що мала надзвичайне значення для подальшого самовизначення церкви і формування вчення про Пресвяту Трійцю, а саме - Нікейський собор 325 року, на якому отцями церкви було схвалено першу редакцію Символу віри. Скориставшись улюбленим композиційним засобом - драматизацією” - досить складну богословську дискусію з тринітарного питання Кирило перетворив на яскраве драматизоване дійство з багатьма діючили особами, кожна з яких виписана із неабияким письменницьким хистом. Головний лейтмотив проповіді одвічне протиборство добра і зла, правди й неправди, Бога і його супротивника. Вибір саме такого войовничо-полемічного рішення теми Святої Тройці (образу найвищої гармонії і нероз’єднаності) можна пояснити кількома причинами: 1) у ХП ст. була все ще жива традиція полемічного інгредієнта в екзегезі тринітарного питання; 2) не була ще подолана трудність практичного богословського тлумачення і вирозумлення образу триєдиного, триіпостасного Бога; 3) художнє чуття письменника підказало йому вирішити обрану тему на крайній ідейно-образній антитезі. Це засвідчило, що Кирилу Турівському був притаманний антитетичний принцип світосприйняття. Образ Святої Тройці - це образ найвищого ідеалу духовної батьківсько-синівської і всезагальної, космічної любові. У творі Кирила Турівського їй протиставлено факт вселенського церковного зворохоблення, неоднодумності, роз’єднаності, ворожнечі, борні і приреченості (в даному разі аріян) на загибель. Слово на собор святих отців” засвідчило, що Русь в особі святого Кирила мала видатного богослова-проповідника, визначного ритора і водночас великого майстра художньої оповіді. Одним з улюблених і цілком вмотивованих тропів руського автора став символічний антитетичний паралелізм.
У моральній системі, яку репрезентує К.Турівський своїми повчаннями і притчами, Ісусові Христові як воплоченій іпостасі Святої Трійці належить особлива роль взірця, ідеалу морального життя. Тут можна констатувати відображення у творчості К.Турівського характерного для давньоруської свідомості феномену уявлення про христонаслідування як єдиний варіант морального подвигу, що веде до спасіння. Право говорити від імені істини Кирило виборював святістю власного життя (відомо, що не пізніше другої половини ХШ ст. Кирила було канонізовано як святого).
На текстах проповідей К.Турівського, який творив у ХП столітті до виникнення таких жанрів середньовічної драми, як містерія і міракль, ми можемо простежити сам шлях цієї жанрової трансформації. Стилістика проповідей і слів К.Турівського несе на собі ознаки літургійної драми, композиційними центрами якої були найвідоміші і найважливіші євангельські події, оскільки літургійна драма спочатку виконувалась як частина відправ у церкві. У ХШ-ХІУ ст. літургійна драма переноситься з церкви на майдан, одержуючи назву містерії. Але в часи К.Турівського літургійна драма ще побутувала. Тому його проповіді так ясно подібні на певні зразки персоніфікованих декламацій, які проповідник озвучував власним голосом. Турівський, безперечно, по-особливому відчував магію слова. Глибока всеохопна віра у Святу Трійцю надихала Кирила на творення літургійної проповіді-містерії, завданням якої було не проголошення схоластично оброблених істин і настанов, а безпосереднє утаємничене введення учасників дійства у сферу християнського sacrumu, у космічний дім Бога Отця за сприянням Духа Святого (присутнього в Церкві) крізь двері, якими є сам Ісус Христос (Я двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться” Ів. 10, 9), або ж, іншими словами, завданням проповіді Кирила було реальне оприявлення через Христа-Логоса сили Духа Святого і слави Отця Вседержителя.
Окремим підрозділом у даному дисертаційному дослідженні розглянуто засоби екзегези та поетики у старокиївських пам’ятках ХІ середини ХУ ст. З Розповіді філософа” можна зробити висновок про те, що християнська апологія Святої Трійці була зосереджена на біблійній екзегезі, цілком підпорядкованій тогочасній стильовій манері. Скорочено-цитатний виклад книг Святого Письма дає добре уявлення про формування християнського світогляду творців і читачів давньоруської літератури. В основу нового світовідчуття було покладено вчення про Святу Трійцю, де грізний Бог творить світ і ним править, де Син Божий несе викуплення і спасіння, а Дух Божий допомагає те викуплення і спасіння осягнути і здобути. Як у Розповіді філософа”, так і в Слові про Закон і Благодать” Іларіона присутнє символічне тлумачення священної історії, яке походило ще від апостольської символічної екзегези книг Старого Завіту у порівняннях із подіями євангельського часу. Автор Розповіді філософа” продемонстрував непогане володіння методикою символічної екзегези, але закони тодішньої поетики обмежили його метафорично-образні можливості. Біблійний канон був висвітлений ним лише на двох смислових рівнях: найбільшою мірою тілесному” (буквальному, історичному) і, частково, духовному” (алегоричному). Важливу роль відіграло тут тяжіння тодішньої поетики до порівнянь, зокрема до порівнянь об’єктів матеріального світу і світу духовного, чим підкреслювалося духовне значення матеріального світу. Зустрічаємо також порівняння подій та осіб Старого й Нового Завіту. Послаблення душевного” (морального) смислового рівня в Розповіді філософа” можна частково пояснити жанровою специфікою літописного зведення в цілому, і функціональним призначенням Розповіді філософа” зокрема. Для формування давньоруського тексту досить важливим було його призначення для чого і для кого писався текст, з чого можна зробити припущення, що образ Великого Київського князя Володимира значною мірою впливав на творчий відбір біблійного матеріалу, з якого творився образ і Бога-Отця, і Бога-Сина. Тут наявним є елемент літературного етикету, що входив до системи тодішньої поетики.
Від часів Київської Русі до нас не дійшло жодного трактату, де б розглядалися засоби тодішньої власне руської поетики та екзегези. Розглянуті в даній роботі слова та повчання, послання та казання руських авторів дають підстави говорити, що письменники найдавнішого часу володіли певною сумою практичних знань і теоретичних уявлень про закони побудови літературних творів. Певним підтвердженням цьому є той факт, що Русь знала перекладні праці, присвячені питанням богословської екзегези та теорії словесності: відомою в Русі була праця Іоанна Дамаскіна Слово о правЬй вЬрЬ”, або УвЬріє” (в перекладі Іоанна Екзарха); найстарший перекладний трактат з поетики О образЬхъ” візантійського письменника Георгія Хіробоска зберігся, як і праця І.Дамаскіна, у складі Ізборника Святослава”.
Розглядаючи систему поетики давньоруської літератури відзначимо, багатовимірну залежність її від Біблії - у творенні жанрів, образів, у композиційних структурах, у визначенні фабульних ходів, в усій семантичній тканині літературного твору. Літературні засоби давньоруської літератури - метафори-символи, стилістична симетрія, порівняння, нестилізаційні наслідування постійно перебувають у силовому полі християнської метафізики, богословської герменевтики. Зокрема в Розповіді філософа” присутнє символічне тлумачення священної історії, яке походило ще від апостольської символічної екзегези книг Старого Завіту у порівняннях із подіями євангельського часу. Символічні паралелі спостерігаємо і в творах Климента Смолятича, Данила Паломника, Кирила Турівського та інших, твори яких демонструють успадковану від Біблії притчевість і параболічність. Показовий приклад префігуральної” екзегези подає Слово о Лазаревім воскресінні”, автор якого відходить від буквального розуміння тексту Біблії, а натомість творить власний образ-ікону і символічний сюжет, за яким стоїть бачення позачасової духовної вічності. На прикладі творів Іларіона Київського, Кирила Турівського, Григорія Цамблака та інших з’ясовуємо, що письменники ХІ-ХУ ст. у побудові своїх творів користувалися широким арсеналом художніх засобів: ритмічними повтореннями слів (анафорами), антитезами, порівняннями, що ставали вдалими риторичними прийомами, захоплювали увагу слухача і мимоволі змушували вдумуватися у глибокий зміст тексту, який передавав оригінальну творчу екзегезу видатних проповідників.
Закони поетики впливали на способи рецепції сакральних тем, образів і на саму літературну екзегезу, до якої неминуче вдавалися давньоруські письменники-богослови. Наслідком цього була й особлива апологія віровчення про Святу Трійцю. Взаємозалежність способів тодішньої екзегези і законів тодішньої поетики можна порівняти лише з мірою злиття трьох іпостасей самої Святої Трійці, де принцип взаємопроникнення не знищує принципу самодостатності. Наведені в даному дослідженні спостереження над числом три в окремих книгах Святого Письма, у давньому фольклорі, а також розмова про осмислення образу Святої Трійці в пам’ятка писемної традиції дозволяють побачити в єдиній ретроспективі ще один аспект глобального біблійного промислительного символізму, це також є поверненням до істинного глибинного змісту цих текстів, без врахування якого літературна давнина буде читатися не як явище сфери sacrum-у, а як не раз уже інтерпретована і не раз профановано нав’язана творам християнської культури світськість.
На думку автора цього дисертаційного дослідження поетика літературних засобів, поетика художнього часу і художнього простору (власне поетика християнського хронотопу) давньоруської літератури формувалась у віросповідній сфері вчення про Святу Трійцю, у світлі якої Біблійний канон, книги Старого і Нового Завітів, сприймалися і використовувалися давньоруськими письменниками як ідейно-художня та релігійно-містична цілість, наскрізно перейнята буквальними та символічно-алегоричними паралелями. У літописній традиції, зокрема у Повісті минулих літ”, у творі найбільш заземленому” і хронологічно точному, через викладення вчення про Святу Трійцю, через апеляцію до священної історії, до книг Біблії, давньоруським літописцем передано найдавніші уявлення про художній час і простір, які вміщали в себе строгу хронологію послідовних історичних подій і трасцендентний потік вічності. Особливо яскраво виявленим був аспект вічності в проповідницькій літературі. Це пояснюється лише через розкриття всієї панорами і глибини представленої у давньоруських проповідях християнської тематики, по вертикалі і по горизонталі вибудованої навколо вчення про Святу Трійцю, особливо навколо христології і її похідних.На прикладі проповідей Кирила Турівського можна вести мову про особливості інтерпретації християнського хронотопу в середньовічному літературному процесі. Біблійна філософія земної історії (історії профанного земного часу) починається від сотворіння світу і рухається циклічними періодами згідно язичницького світовідчуття і циклічного сприйняття природи, над якими панує вища сила Бог-Творець. У Кирила Турівського акт з’яви на землі Христа стає кардинально новою віхою в розвитку людства; Христос зупиняє плин профанного земного часу, він предстає вісником Царства Небесного. Йдеться про підняття до рівня сакрального світу світу профанного, тобто про освячення саме земної людини і самого земного життя (за словами Іоанна Богослова під новим небом на новій землі). Твір Кирила Турівського Слово на сбор святых отець”, присвячений зображенню реальної історичної події Нікейського собору засвідчує зрослий рівень літературної майстерності, яка дозволила письменникові ХП ст. створити до певної міри художню ілюзію повернутого часу”. У творах Григорія Цамблака, як представника більш пізньої літературної доби, знаходимо вияви і змалювання власне теперішнього” часу (теперішнього у відношенні до автора тексту). З іменами Кипріяна та Григорія Цамблаків пов’язані перші серйозні унійні спроби. Унійна проблематика буде визначати мало не всі богословсько-конфесійні, релігійно-політичні і полемічно-літературні змагання наступної доби доби першого національного відродження України. З попередніх століть у добу бароко, що почнеться в ХУІ і триватиме до ХУШ ст., буде транспортована і тринітарна проблема (питання Filioque), а також метафізичне розуміння художнього образу зокрема і літературного тексту взагалі.
В окремому підрозділі нашого дослідження розглянуто ряд прикладів, які свідчать, що головні ідеї, теми та образи Біблії, християнські сакральні символи та архетипи - зокрема вчення про Святу Трійцю засвоювала не лише давньоукраїнська книжна словесність, але й усна народна словесність, яка в даному випадку писемну традицію не випереджала, а навпаки - була її багатоголосим біблійним відлунням”. Народна уява засвідчила пошану Святій Трійці сакралізацією числа три, а також творенням християнської містичної нумерології, в системі якої одне з помітних місць посіла поліфункціональна символіка троїстості. Тексти давніх колядок на християнські мотиви дають підставу ще раз потвердити думку вчених про збереження у світогляді давніх українців більшості дохристиянських звичаїв і властивих їм пісенних текстів, які поступово наповнялися новими євангельськими алюзіями; а нові звичаї і відповідні їм піснеформи виникали на традиціях старих і тому також прикрашалися символічними образами і метафорами язичницької генези, з чого й поставали прецікаві нові, можна сказати апокрифічні, або навіть язичницько-християнські сюжети й композиції, образи і мотиви, які в свою чергу виявляли безмежні можливості усної народної творчості. Ця частина дисертації демонструє і доводить, що роль числа три, як і самої Святої Трійці в давніх колядках є досить помітною і важливою; і число три, і Свята Трійця входили в семантичне поле колядок, за їх допомогою текст колядки набував сакрального звучання, вони ставали дієвим композиційним чинником, а також реалізували важливий принцип художньої умовності. Автори колядок виявляли схильність до власної художньої екзегези” канонічного матеріалу, готуючи християн-українців до сприйняття і співпереживання власне богословського розуміння цього надто складного й важливого образу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. К.: Українське Біблійне Товариство, 1992. 959+296 с.
2. Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа. / З четвертого повного
перекладу Біблії українською мовою. / Переклав з давньогрецької
о. Рафаїл Турконяк. К.: Українське Біблійне Товариство, 2000. 317 с.
3. Сьвяте Письмо Старого й Нового Завіту. / Мовою русько-українською.
Переклад П.Куліша, І.Левіцького і І.Пулюя. Відень: Видання Британського Біблійного товариства, 1903. (Перевидання. К.: Рада. 825+249с.)
4. Святе Письмо Старого й Нового Завіту. / Переклад Хоменка І. Рим: Вид-
во о.о. Василіян, 1963 1070+352 с.
* * *
5. Абрамова М. Литургическая драма. // Литературная энциклопедия
терминов и понятий. М.: НПК «Интелвак», 2001. 483 с.
6. Абрамова М. Мистерия. // Литературная энциклопедия терминов и
понятий. М.: НПК «Интелвак», 2001. 552 с.
7. Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. Вступ. Примітки. К.:
Час”,1931. ( Репринт. / К., 1991р. Післямова Крекотня В. 278 с.).
8. Аверинцев С. Троица. // Мифы народов мира. Энциклопедия. М.:
Советская энциклопедия, 1982. Т. 2. С. 527-528.
9. Аверинцев С. Древнееврейская литература. // История всемирной
литературы. М.: Наука,1983. Т.1. С. 271 302.
10. Аверинцев С. Византийская литература. // История всемирной
литературы. М.: Наука, 1984. Т. 2. C. 339 360.
11. Адрианова-Перетц В. Историческая литература ХІ нач. ХУ в. и
народная поэзия. // ТОДРЛ. Москва Ленинград: Изд-во АН СССР, 1951. Т. VIII. С. 95-137.
12. Адрианова-Перетц В. Человек в учительной литературе древней Руси. //
ТОДРЛ. История жанров в русской литературе Х ХУП вв. Ленинград:
Наука, 1972. Т. ХХУП. С. 3-68.
13.