РОЛЬ РАННІХ СВІТОГЛЯДНО-ЕСТЕТИЧНИХ МАНІФЕСТАЦІЙ ІВАНА ФРАНКА В ЕВОЛЮЦІЇ ЙОГО ТВОРЧОСТІ 1870 – 1880-х РОКІВ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

Чопик Ростислав Богданович

УДК 821.161.2.02"1870/1880"(092)І.Франко(091)(043.3)

РОЛЬ РАННІХ СВІТОГЛЯДНО-ЕСТЕТИЧНИХ
МАНІФЕСТАЦІЙ ІВАНА ФРАНКА В ЕВОЛЮЦІЇ ЙОГО ТВОРЧОСТІ
1870 1880-х РОКІВ

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук
професор Денисюк
Іван Овксентійович

ЛЬВІВ 2002

ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................. 3
Розділ І. Ранні літературно-критичні та поетичні
маніфестації І.Франка і їх коригуюча функція
в алгоритмі творчого пошуку 1870-х років.................................................... 28
Висновки (І)........................................................................................................ 103
Розділ ІІ. Ідеальний реалізм” 1880-х років
у парадигмі ранніх маніфестацій творчого кредо І.Франка.......................... 107
Висновки (ІІ)....................................................................................................... 141
Висновки............................................................................................................148
Список використаної літератури..................................................................155

ВСТУП
Актуальність дослідження. Як відомо, творчу спадщину Івана Франка ціхує поєднання непоєднуваного”. У ній екстреми ся стрічають” співіснують і переплітаються різні, традиційно взаємовиключні, котроверсійні світогляди і естетики, філософські та політичні системи, літературні напрями (ідеалізм матеріалізм, раціоналізм емпіризм, позитивізм інтуїтивізм, націоналізм соціалізм, натуралізм романтизм, реалізм символізм тощо). Те саме стосується й магістральної проблематики Франкової творчості, яку, за С.Єфремовим, можна іменувати проблематикою боротьби і контрастів”; а в термінах діалектики боротьби і єдності протилежностей”: серця і розуму, чуття (бажання) й обов’язку, особистого і суспільного, суб’єктивного й об’єктивного, естетичного й етичного тези і антитези... У свою чергу, проблематика визначає тематику. Серед тем І.Франка чільне місце посідає тема роздвоєння”. Петрії і Довбущуки”, На дні”, Поєдинок”, Лель і Полель”, Смерть Каїна”, Похорон”, Перехресні стежки”, Лісова ідилія”, Хома з серцем і Хома без серця” це лише за малим” рахунком. За великим” же чи не кожен герой більших творів Франка (поем, повістей, романів) має свого антигероя, і розв’язка конфлікту між ними як правило драматично відкрита...
Ця особливість утруднює періодизацію творчості письменника, викликає немало контроверсійних тлумачень окремих творів, не дає змоги збагнути справжні причини незавершеності одних і, натомість, повторного редагування інших, зринання” (нерідко в парадоксальних варіантах) знайомих образів, тем і мотивів, їх різножанрового дублювання”; окреме відкрите питання щодо розходження у висновках багатьох літературно-критичних статей Франка та його художньою практикою. Яку з точок зору (позицій, думок, редакцій) прийняти за канонічну, візитково франківську”; що правіше: остання воля автора” (зрілого, досвідченого, проте виснаженого й підупалого духом), а чи його ж перша воля (темпераментна, повна снаги, проте зчаста позначена учнівством)?
З інтригуючою гостротою означені суперечності та роздвоєння” проступають на тлі всежиттєвого Франкового прагнення, ідучи за віком” (тобто беручи діяльну участь чи не у всіх актуальних дискурсах), все ж лишатись цілим чоловіком”: не вдовольняючись самодостатнім статусом der Mensch mit seinem Widerspruch”*, ставлячи в синонімічну взаємозалежність роздертих сумнівом” і битих стидом”, вважаючи злочином умисно [...] роздирати природу надвоє і чоловіка надвоє”, бо матерія і сила одно суть”, дух і тіло одно суть” [1; т.45; с. 189]. Чи це є й днесь лиш пісні ідеалом”?
Так, безперечно, ми не знайдемо жодного твору І.Франка, в якому б не виявлялася більш чи менш відверто незмінна константа: проблематика боротьби, зіткнення, поєдинку, але разом з цим і подолання. Але подолання це вже синтез, і він конче має бути сформульований”, маркує одне з головних завдань сучасного франкознавства О.Пахльовська [106; с.24]. Тобто йдеться про синтетичну (!) концепцію розвитку творчості І.Франка, концепцію, що умотивувала б чи принаймні прокоментувала кшталт співіснування, специфіку взаємодії вищезгаданих суперечностей, показавши, що, незважаючи на це, вони все ж складають його [Франка] власну, еволюційно складну філософську систему франкізм” зазначає І.Денисюк [46; с.16].
Неодмінною умовою існування синтетичної концепції”, філософської [чи будь-якої іншої] системи”, а загалом структури, є її цілісність [84; с.620], що, в свою чергу, передбачає наявність певного ідентифікуючого критерію центру” (Поняття структури, яка позбавлена будь-якого центру, є щось, чого не можна собі уявити” [7; с.460]). Досі не реалізований запит на синтетичну концепцію Франкової творчості зберігає свою актуальність насамперед через те, що у франкознавстві не запропоновано адекватної версії такого критерію. Існуючі версії (про них мова в підрозділі Стан досліджуваної проблеми”) в центр структури ставили положення, здатні охопити не всю творчість, а лише певні її частини (аспекти, періоди та ін.), і цим, замість уникнути логічних суперечностей” всередині структури [84; с.384], власне ці суперечності й породжували. При цьому в полі зору дослідників, і за радянських часів, і в останнє десятиліття ХХ-го віку, на роль ідентифікуючого критерію-”центру” жодного разу не претендували літературно-критичні та поетичні маніфестації раннього періоду Фанкової творчості: студіум естетичне” Поезія і її становисько в наших временах” (1876), вірші зі збірки Баляди і роскази”: Божеське в людськім дусі”, Дві дороги”, Схід сонця” та ін. Причин такої ігнорації кілька.
Перша учнівський характер віршів, до яких і сам Франко ставився критично, між іншим тому, що вони у переважній більшості писані язичієм” [1; т.3; с.419], як також іще не Франків” рівень студіуму естетичного”, стосовно якого молодий науковець признавався, що воно останеться на всякий случай тільки пробою і не отвітить вимогам стислої научної праці” [1; т.26; с.393]. Тим-то історико-літературний матеріал, що стосується початку творчого шляху Франка, не дуже привабливий”, пише автор найґрунтовнішої монографії про цей період С.Щурат [149; с.8]. Він же вказує другу причину, через яку даний матеріал за радянських часів був з багатьох поглядів невдячним для літературного аналізу й оцінки”. Наприклад, вділяючи буквально кілька рядків (до того ж у самому кінці відповідного розділу) поезії Божеськість людського духа”, дослідник зазначає, що її створено під впливом естетики ідеалізму” [149; с.60]. І все. Коментарі зайві.
Якщо друга (ідеологічна) причина самоусунулась із настанням незалежності, то про третю методологічну цього, на жаль, сказати не можна. У підрозділі Методологічна основа дисертації” ми обґрунтуємо необхідність впровадження у франкознавство методології герменевтичного кола” (методологічної підстави літературознавчої герменевтики), яка дає змогу виявити, що центром” структури, консолідуючим стрижнем Франкової творчості є положення, висловлені у літературно-критичних та поетичних маніфестаціях раннього періоду.
Обґрунтувати цю гіпотезу означає створити умови для сформулювання синтетичної концепції творчості І.Франка з відповідним полагодженням суперечностей, згаданих на початку Вступу”. В цьому і полягає актуальність теми нашого дослідження.
Стан досліджуваної проблеми. Підрадянське франкознавство виходило зі становища за допомогою спекулятивної дедукції. Центром структури, як відомо, оголошувався Франко зразка” кінця 70-х початку 80-х із його тодішніми орієнтирами, а саме (дещо перефразуємо канонічне”): соціалізм у політиці, реалізм у мистецтві, матеріалізм у філософії, об’єднані перифразою Каменяр”. Довкола Каменяра” дедуктивно вибудовувалася штучна конструкція, окремі положення” якої виявлялись або підпорядкованими загальному”, або апріорі відкинутими як несуттєві, нехарактерні, такі, що лише випробовували на міцність монолітну каменярську” поставу, але аж ніяк не засвідчували суперечностей; тобто рівно-цінної, рівно-важної (бодай!) присутності на шальках терезів націоналізму, християнського ідеалізму, натуралізму, реакційного” романтизму е.t.c. Ясна річ, усе це було продиктоване вимушеною кон’юнктурою, а не пошуком істини, що від цього ще більш отінилась. Із настанням незалежності ідеологічні перепони стали нечинні, однак тої умови виявилося замало.
Упродовж останнього десятиліття ХХ віку побачила світ низка франкознавчих праць монографійного плану, позначених колективним бажанням їх авторів компенсувати борги радянського франкознавства перед отими дискримінованими аспектами Франкової спадщини. Однією із перших спроб зробити серйозний прорив у цьому напрямі стала розлога студія Л.Гаєвської (обсяг 51 стор.) Іван Франко. Романтизм, натуралізм, реалізм?” (Київ, 1991). Студія є показовим прикладом дифузійного мислення перебудовної пори, оскільки, з одного боку, натуралізм і романтизм уже не відчужено від Каменяра”, а показано невід’ємними складовими становлення його творчого методу. Однак, з боку іншого, Франко тут іще не Франко, а таки Каменяр у традиційно радянському сенсі цього перифразу, тобто Франко, аксіоматично оголошений semper tiro зі школ[и] марксистського мислення, яку пройшов він, наполегливо вивчаючи в 1877-1880 рр. праці К.Маркса і Ф.Енгельса, перекладаючи Капітал” [23; с.142]. Левову пайку зусиль Л.Гаєвської присвячено узгодженню уроків тієї школи” з романтизмом, натуралізмом, реалізмом”, розмежуванню останніх на теренах Франкової спадщини, намаганню розкрутити” Франка, збагаченого ігнорованою раніше рештою”, довкола Франка 1877-1880 рр.”, а того, в свою чергу, довкола осі марксистського розуміння духовності (істмату і діамату) тощо. Одначе в кінці, вочевидь, відчуваючи під оцими теоретичними побудовами недостачу твердого ґрунту, дослідниця пропонує одним із предметів окремої розмови” на майбутнє обрати проблему Іван Франко і марксизм” те, із чого тут, властиво, і слід було починати.
Бо досить трішки індукції врахування вже хоча би відверто антимарксистських (та антиенгельсівських) статей, трактатів, філософських діалогів Франка 90 900-х років і стає зрозуміло, що синтезуючий вектор всежиттєвих устремлінь письменника аж ніяк не зі школи марксистського мислення”. Що казати, коли в полі зору дослідника опиняється ще й масив художньої творчості І.Франка включно з моментами”, проскрибованими за радянських часів! Тоді проблема Франко і марксизм” не лише якісно (перекшталтуванням з голови на ноги”), але й кількісно, вагою маси енергій” (за Андрієм Темерою (На дні”), потрапляє у тінь проблеми Франко і націоналізм”, Франко й українська ідея”. Першою ластівкою концептуалізації Франкової спадщини з даної точки” стала книга Я.Грицака Дух, що тіло рве до бою / Спроба політичного портрета Івана Франка” (Львів, 1990), а найґрунтовніше, найпанорамніше до цієї проблеми підійшла О.Забужко. У монографії Філософія української ідеї та європейський контекст (Франківський період)” (Київ, 1992) переконливо показано, наскільки далекогляднішим філософом у порівнянні з Марксом та Енгельсом був наш Франко, наскільки ближчою до європейського контексту контексту фаустівської культури” (а не етапів російського визвольного” руху) є його творчість. Українська ідея саме завдяки франківському”, в багатьох розуміннях серцевинному для долі української культури, періоду” [56; с.12] виявляється остаточно вписана у фаустівський” алгоритм. Моментом цієї, остаточної, ідентифікації О.Забужко називає відому Франкову тезу Любов не обов’язкова але почуття обов’язку обов’язкове”, коментуючи її як типовий для всієї фаустівської культури” етап переведення національної ідеї з площини любові до свого рідного” в площину етико-антропологічну, на рівень екзистенційної проблематики” [56; с.49-50] (не обов’язково ж любити повітря, яким дихаєш, головне усвідомлювати, що без нього просто не зможеш). Цей момент стає своєрідним моментом істини”. Стає зрозумілим, чому з-під пера І.Франка в австро-угорському Львові та М.Унамуно в іспанській Саламанці майже одночасно могли вийти майже ті самі слова. Стає очевидним, що завдання монографії, означене її титулом, буде поповнено.
Та не менш очевидним стає і те, що для самого Франка цей момент був цілком навпаки моментом сумніву”, по якім почались повні відчаю дні журби”, творче безсилля, [ах! Яка страшная мука!]” і цілий заключний період творчості (символістський, найглибший) з підсумковим Мойсеєм”, головна колізія котрого полягає якраз у подоланні тодішнього (кінець 90-их) стану фрустрації. Упродовж півдесятка літ Франко воскрешатиме” свою померлу любов”, доводитиме й показуватиме її обов’язковість (паралельно заклинаючи згубність екзистенційної тачки” самого обов’язку), і лише воскресивши”, зможе взятись за свій архитвір. Тобто й фавстівський чоловік” лише частина цілого чоловіка”, як допіру, частиною ж, був Каменяр”. Причому частина, наскільки конструктивна (як філософ І.Франко більший і оригінальніший у своїх художніх творах, насамперед у поемах [], ніж у теоретичних працях” [56; с.54]), настільки ж і деструктивна (конфлікт межи серцем” і розумом” одна з хрестоматійних” проблем у франкознавстві). Саме ця деструктивність” (забігаючи наперед, відзначимо позірна) покликає багатьох сучасних дослідників розокремлювати Франка-письменника і Франка-політика, філософа, громадського діяча Франка-Каменяра і Франка не-Каменяра” (титул монографії Т.Гундорової (Мельбурн, 1995), аби отримати свободу для суто літературознавчої концептуалізації його творчої спадщини. Погляньмо ж, як за такої умови долаються суперечності.
Приміром, у вступі до щойнозгаданої праці Т.Гундорова веде мову про своєрідний маятник амплітуду коливань” між вершинами” і низинами” людського духу, атеїзму й ідеалізму, натуралізму й класицизму”, що була властивою дуалістичною основою його [Франкового. Р.Ч.] світобачення” [41; с.VIII]. Маятник передбачає почергове перебування у тому або іншому дискурсі. Звідси, з логіки цього ритму, назви розділів праці (перший Ідеалізм 1870-х”, наступний (антитеза) Натуралізм 1880-х” і т. д.). Відповідно й співвідношення межи розділами періодами Франкової творчості (в данім разі перехід” до натуралізму) характеризується як розрив” з ідеалістичною естетичною традицією”. Маятник рве” з одним пунктом-екстремою задля того, щоб потрапити в інший. Чи ж потрапляє? Гляньмо: тільки-но започавшись, натуралізм 1880-их” нeгайно спотикається, бо вже у суспільно-психологічній студії” На дні” (1880) фіксується певний відхід Франка від послідовно натуралістичної теорії Золя”, а далі, так і не встигнувши відновити рівновагу, той непослідовний” натуралізм і взагалі стає ідеальним реалізмом” (Захар Беркут”, 1882), тобто особливою симбіозою романтизму і реалізму, характерною для постнатуралістичного способу зображення”... Словом, ледь стартувавши (у кінці 1870-их, до речі), натуралізм 1880-их” уже приточує частку пост”; ледь повернувши” від ідеалізму 1870-их”, Франко тут же формулю[є] завдання ідеологічної повісти й ідеологізму як стильової та жанрової домінанти, де ідеологізм”, за визначенням самої дослідниці, є не чим іншим, як ... ідеалізмом” [41; с.59]. Домінанта ідеалізм, а твір належить до натуралізму?!
За очевидності того, що маятник це надто згрубша”, дослідниця розвиває варіант уже згаданої симбіози”. Приміром, оскільки особливості сюжету і композиції твору [Лель і Полель”. Р.Ч.] обумовлені значною перевагою романтичної концепції в структурі роману”, а твір загалом належить до натуралізму 1880-их” (назва розділу, де він розглядається), то виникає акордна сполука романтизованого натуралістичного фаталізму” (нагадується натуралізація романтизму” зі статті Т.Гундорової Неоромантичні тенденції творчості О.Кобилянської”).
Незважаючи на полемічність титулів, Р.Голод (Натуралізм у творчості Івана Франка: до питання про особливості творчого методу Каменяра”, Івано-Франківськ, 2000) мислить синтезуючу здатність” Франкового творчого методу приблизно у той же спосіб. Вона виглядає як імпровізація” та комбінування” елементів натуралізму” з елементами романтизму, експресіонізму, символізму” e.t.c., внаслідок чого утворюються органічні сполуки”. Не заперечуючи даного твердження (одного з ключових у висновках монографії) ab definitio, звернемо увагу на те, що утворення цих органічних сполук” відбувається в результаті безпосереднього контакту елементів різних дискурсів. І особлива симбіоза” (за Т.Гундоровою), і синтезуюча здатність” (за Р.Голодом) творчої лабораторії І.Франка для того, аби відбулася реакція, не потребують нічого, окрім самих елементів”. Термін реакція” замість терміну синтез” тут вживаємо свідомо, оскільки саме таким терміном у природничих (точних”) науках позначається безпосередня взаємодія елементів, що витворюють неорганічні сполуки. Так, за ознакою безпосереднього складу, вони здебільшого й іменуються: окис заліза (залізо + кисень) або сульфат натрію (натрій + сірчана кислота (sulphus (лат.) сірка) тощо.
Натомість органічні сполуки в даний спосіб означити неможливо, позаяк творяться із одних і тих же елементів (водню, кисню і вуглецю). Дефініювавши водне-кисне-вуглець” (романтизований натуралістичний фаталізм”, елементи натуралізму” з елементами романтизму, експресіонізму, символізму”), ми пояснили б приблизно стільки ж, скільки пояснює” музикант, що виконує Баха на трьох чи п’яти блатних” акордах, ми могли би хіба блукати у трьох соснах”, диференціюючи білки” від жирів” та вуглеводів” і все Тим часом кількість комбінацій даних елементів у світі живої матерії безмежна! І, що головне, в тих комбінацій щораз то інші властивості (з відповідно іншими назвами). Тобто справа не в елементах, котрі завжди ті самі, але в тім, яким чином вони поєднуються, співіснують, взаємодіють, справа в певному формотворчому принципі”, для якого важить не проста сукупність частин, але їх особлива організованість і рухлива взаємопроникність” [114; с.116-117] справа в матриці” ДНК.
На відміну від неорганічних, що, як ми вже писали, виникають унаслідок безпосереднього контакту елементів, органічні сполуки вимагають посередництва полімерів дивовижних місточків поміж світом неживого й живого. Саме наявність полімерів (ДНК й РНК) забезпечує синтез (органічну структуризацію) й грандіозне розмаїття сполук живої матерії за їх відсутності водень-кисень-вуглець” спроможні хіба на воду”, вуглекислий і чадний гази”. Тож, коли ми ставимо мету збагнути процес синтезування живого явища, нам аж ніяк не обійтись без легалізації матриці”, котра неодмінно повинна бути в його основі (до речі, вчені давно довели, що усе живе на Землі походить від єдиного генокоду).
Методологічна основа дисертації. І.Папуша говорить про естетичний код” єдиного Тексту” Франкової творчості. У своїй монографії Modus orientalis (Індійська література в рецепції Івана Франка)” (Тернопіль, 2000) молодий дослідник висновує: Усі тексти Франка виступають ланками єдиного Тексту. Таку ж єдність світогляду зберігав письменник і в усіх сферах своєї діяльності” [105; с.197]. Цікаво, що до цього висновку І.Папуша прийшов від протилежного”. У наявності єдиного Тексту” Франкової творчості, сформованого завдяки дивовижній цілісності”, єдності” світогляду письменника, дослідник переконався після того, як спробував розчинити” (за Т.Гундоровою) окремі його ланки” в інонаціональних” (тут індійському” та буддійському”) Текстах”. З’ясувалося, що розчиняючись”, Франко адаптував”, що його стосунок із не-його Текстами” був нерозділимим і несмісимим” (за М.Костомаровим), а головне що збагнути своєрідність отих адаптацій можна тільки тоді, коли буде відчитано естетичний код” єдиного Тексту” Франка. Це завдання в останньому реченні висновків дослідник оголошує предметом самостійної студії” і тут же покеровує потенційного автора такої студії в хибному напрямі, пропонуючи осмислювати естетичний код” єдиного Тексту” Франка в термінах структурально-семіотичної методології”. Жодна інша методологія не суперечить виповненню цього завдання так, як структурально-семіотична, бо в жодній іншій методології так, як тут, не зневажено те, що властиво й дає змогу виявляти естетичний код” єдиного Тексту” письменника його (продовжуємо переклад” нашої матриці”) авторську інтенцію”.
Симптоматичне свідчення цього франкознавчі монографії, про які йшлося вище. Кожна з них більшою чи меншою мірою (найменшою О.Забужко) зорієнтована силовим полем дискурсивного мислення головної підстави структурально-семіотичної методології. Тобто в процесі інтерпретації того чи іншого твору вирішальне слово мав не єдиний Текст” Франкової творчості, але той а чи інший дискурс, до якого вона була причетною в той чи інший період свого розвитку. Пошук вівся здебільша на синхронному зрізі, так би мовити, по горизонталі, на предмет відповідності комплексу генетичних і типологічних рис” тієї чи іншої зовнішньої стосовно Франкової спадщини системи координат мірилом зовнішнього стандарту” (за Г.-Ґ.Ґадамером), в спосіб обходження речі навколо”, а не входження в неї” (за А.Берґсоном). В результаті виопуклювались, зглиблювались поокремі аспекти творчості, й тут же, цим же, зглиблювались-загострювались суперечності поміж ними, викликаючи враження, що єдиного Тексту” у Франка взагалі не існує що існує натомість маятник” (за Т.Гундоровою), а чи перманентне комбінування”-імпровізація” елементів” якоїсь мозаїки (за Р.Голодом), вільна гра різниць” на руїнах децентрованої структури” (за термінами структурально-семіотичної методології”).
Останні ремінісценції взято з арсеналу відомого деконструктивіста Ж.Дерріда, на думку якого структури [ab definitio] не існує, бо немає її центру як організуючого конструкту”. Центр це тільки елемент у системі різниць”, і при відсутності центру все стає дискурсом” [7; с.17] (показові у цьому відношенні елементи” ідеалізму” в монографії Р.Голода або, приміром, замикання ідеалізму 1870-их” ув окремий період творчості в монографії Т.Гундорової, дроблення ідеальної тенденції” (всього-на-всього) на ідеалізми”-ідеологізми” то сурядні, то домінантні, але завше просто складові симбіозних” сполук). Дефініюючи принципову відсутність центру як організуючого конструкту”, Дерріда схожий на відомого астронома Лапласа, котрий свого часу у відповідь на запитання Наполеона стосовно гіпотези Творця”, сказав: Сір, я не маю потреби у цій гіпотезі”. Контекст відповіді: мене цікавить світ сам по собі у його механістичній влаштованості; хто його так влаштував, питання для мене цілковито факультативне. Передбачається: хтось влаштував світ і подався відпочивати, полишивши чадам своїм самостійно складати інструкції щодо вжитку” [114; с.48]. Проте Лапласові йшлося про механістичну влаштованість” неорганічного світу, світу твердих” тіл, а в літературознавстві кожен дослідник має справу з тілами” одухотвореними, тобто такими, на рух” яких діють не лише зовнішні (піддатні калькуляції”) сили, а й внутрішня воля суб’єкта творення авторська інтенція” заміряти яку засобами вищої математики” (індуктивно, дискурсивно, механістично) й справді неможливо. А тому в цьому випадку неможливо й поставити її в центр структури і тому, в свою чергу, розвиваючись послідовно, думка представників структурально-семіотичної школи мусила дійти пункту, на якому М.Фуко й Р.Барт, як відомо, повели мову про смерть автора”, його ампутацію”, пропонуючи розглядати літературний текст не як вираження авторських інтенцій”, а як систему знаків, у якій знак не має ні екзистенційного, ні аналогічного зв’язку з тим, що він представляє”. Остерігаючись того, що авторські інтенції швидко підлягають містифікації”, гуманітарії-механіцисти на місце категорії наукової істини поставили ідею полісемантичності тексту” й слідної звідси множинності інтерпретацій”. Причому (як, приміром, відверто маніфестують американські деконструктивісти) ті інтерпретації покликаються ними не для пошуку сенсу”, але тільки для його розкладання” [7; с.16, 17]. Розкладання” як напрочуд множинно” інтерпретується даний термін, коли тільки здамо справу в тім, за якої умови чинна структурально-семіотична методологія.
Мертвий організм чи є організм? [] Труп метелика чи є самим метеликом? Але труп у віданні патологоанатома; у чиєму ж віданні живий метелик, який шукає не тільки розп’яття в колекції, але й пояснення у житті? [...] Не складало особливого труду помітити, що все зводилося до способу досліджування. Спосіб був наспіх і безоглядно запозичений із механіки, котра [за часів Ґете. Р.Ч.] вже не тільки вважалася царицею наук, але й починала вважатися наукою як такою [...] Однак чи допустимо переносити на живе в ролі пояснюючого принципу метод, що має значимість лише в неживому?” [114; с.115; 114]. Ці питання виникли перед Ґете після того, як він детально простудіював класифікаційні системи К.Ліннея. В особі шведського природодослідника механістичний підхід до вивчення явищ рослинного і тваринного світу досяг апогею, а тим і абсурду, виявивши свою неспроможність пояснити природу внутрішньої організації живої матерії, ба більше і небажання, бо й справді провадив свої дослідження не для пошуку сенсу”, але тільки для його розкладання” (у своєму таксономічному екстазі” Лінней доходив до курйозів, вслід за метеликами на шпильках”, класифікуючи і самих їхніх класифікаторів зоологів, ботаніків і т. д.). Проте: Хочу признатись, [ зазначав той же Ґете] що після Шекспіра й Спінози найбільше вплинув на мене Лінней, і власне через протидію, до якої він мене спровокував” [114; с.110].
Підступаючи до обґрунтування методології, найбільш оптимальної для вивчення творчої спадщини поета ґетеанського роду” (за Є.Маланюком), висловлюємо щиру вдячність авторам всіх цитованих вище праць, бо, по-перше, їхніми зусиллями було фахово проведено перший, необхідний (!), етап роботи: громадження піраміди фактів” на класифікаційних поличках дискурсивних прописок”. Це, властиво, і показало во весь рост” огром суперечностей, що повинен бути подоланим синтезованим А по-друге, саме по ознайомленні із набутком дослідників, що сповідують дискурсивну орієнтацію, добре видно, наскільки індивідуальною справою є вибір тієї чи іншої методології задля студіювання творів того чи іншого класика. Адже елементи нашої повищої критики зовсім не відмовляють структуралізмові (з усіма його пост-модифікаціями) в праві на існування. Просто слід звернути увагу на специфіку творів, котрими оперує для ілюстрації своїх теоретичних положень, от, приміром, ключова постать французького структуралізму Р.Барт. Правда про те, що трапилось з містером Вальдемаром” Е.По, Саразин” О.Бальзака... Чому саме вони?
...За згодою невиліковно хворого лікар гіпнотизує його на порозі смерти. Далі сім місяців гіпнотичної летаргії виведення з цього стану і моментальний розклад на очах у вражених експериментаторів. Тіло ніби спішить надолужити” те, що природно мало давно відбутись, та головне, що це тіло мертве, само, вже давно позбавлене духу По (і Барт!) встигають проінтерв’ювати”! У відповідь на питання, чи він досі спить”, Вальдемар каже: Так, ні, я спав а тепер тепер я помер!”
Письменник коментує цю лексію” як голос самого язика, самих нутрощів, що впливав на слух так, як діє на нас доторкування чогось холодного та клейкого” [7; с.398]), викликаючи цілковиту синхронність інтенцій свого дослідника. Бо ж і справді структуралісти займаються не чим іншим, як інтерв’юванням” самого тіла” твору, його тексту” (текст” = твір” авторська інтенція”), самого створеного” без творящого”. Заки триває летаргічний сон тіла”, дослідник розбиває його на лексії”, операційні поля” і розбирає останні на предмет їх придатності для трансплантації (в термінах структурально-семіотичної методології” це називається відчитанням культурних кодів). Трансплантація річ потрібна, та лише за умови, що для неї не чиниться злочин, тобто що донор” так чи інакше приречений, ще й попередньо дав на все згоду. Саме так відбулося тут. Немає сумніву, що Е.По вдячно потиснув би руку Р.Бартові (Ж.Дерріда, до речі, також у того є своя версія Вальдемара”). Адже письменник свідомо програмував ситуацію відокремлення” тіла від духу, так би мовити, автономії” тіла, й, відповідно, літературознавчу методу, котру займає вивчення можливостей саме такого об’єкта. Щоб остаточно збагнути, чому структуралістів (тут, щоправда, вже пост”) ваблять твори такого типу, погляньмо на другий із хрестоматійних” прикладів Барта.
Фабула Саразина” укладається в речення: герой закохується в актрису, довго і безуспішно шукає шляхів до її серця, а в кінці дізнається, що та” євнух... Тобто твір тримається на засадничій автономізації” чоловічого тіла актриси” від її” жіночого духу. Саме ця неймовірна умова (особливо як на відносно іще неспокушених” сучасників Бальзака) покликає читача сприймати текст полісемантично” вдаватись до множинності інтерпретацій”. Що більше, то ліпше, адже доки триває отой процес, доти читач перебуває у стані пошуку істини, почуває себе співавтором (а як би я продовжив-завершив?). Тобто автор (і в Саразині”, й у Вальдемарі”) засадничо дає згоду на евтаназію”, його смерть” необхідна, щоб не зрадити власну інтенцію, дочасний вияв котрої спрацював би не pro-, а contra-, остудивши інтерес читача. Читач мусить без нього, сам, виходячи виключно з тіла” твору й закодованих там кодiв”, шукати істину, а не знайшовши (цього найбільше прагне маскувальник-письменник), почувати себе щасливим. Проте катарсис тут не від того, що читача так майстерно одурено”, а від того, що він максимально повно пережив сам процес інтерпретації, ангажуючи із глибини душі сокровенні можливості вгляду” (за Ю.Шерехом) в горизонт”, відслонений... автором!
Як бачимо, авторська інтенція нікуди не поділася. Саме вона визначила не лише напрям пошуку та множинність інтерпретацій, але й запрограмувала таку, а не інакшу методику (чи то пак процедуру” за Р.Бартом). Метелик”, розіп’ятий у колекції”, воскресає: пізній Фуко пропонує повернути у текст ампутованого” автора, оскільки фігура автора дає змогу зупинити ракове” розмноження значень у певному джерелі” [7; с.443]. Ця метафора особливо симптоматична у контексті всежиттєвої інтенції І.Франка, до того, аби справді рости органічно”, бо ж саме органічний ріст то, коли дух і тіло одно суть”, коли вони ростуть у гармонії, а не коли само тіло виривається в безконтрольний, свавільний некоординований з цілим злоякісний ріст. Тож перейдімо й до інших аргументів на користь методики, для якої головна річ” не дискурс, а дух саме та, ампутована” структуралістами, авторська інтенція”.
Якою є основна проблема більшості головних героїв творів Франка? Петріїв (Петрії і Довбущуки”), Хрудоша (Славой і

Список литературы

ВИСНОВКИ
Герменевтичне прочитання творчості І.Франка 1870 1880-х років показало, що у ній повсякчасно чинна авторська інтенція письменника, вперше засвідчена ранніми літературно-критичними та поетичними маніфестаціями творчого кредо (студіум естетичне” Поезія і її становисько в наших временах”, поезії збірки Баляди і роскази” тощо). У найзагальніших рисах її зміст декларує дефініція поезії” (літератури): Поезія єсть винайдення іскри божества в дійствительности”. Іншими словами пошук ідеалу в реальності, що (згідно з коментативною частиною студіуму естетичного”) має виглядати як перманентний розвиток (розширення”, ріст”) зерна” ідеального світу” митця за рахунок включення в його межі нових і нових теренів реальності. Функцію дороговказу (камертону) при цьому поповнює божеське в людськім дусі” творча сила із любвою” що коригує баланс ідеального і реального, не допускає передозувати” ані в той, ані в інший бік, забезпечує їх рівновагу.
Чинність авторської інтенції, означеної щойно, повсякчас визначальна. Саме вона, а не будь-яка із дискурсивних характеристик, формувала кшталт взаємин Франка з усіма актуальними літературними напрямами, поетиками, філософськими системами (класицизм, романтизм, просвітництво, натуралізм, науковий” та ідеальний” реалізми, позитивізм, соціалізм, дарвінізм та ін.). Тобто всі вони цікавили письменника рівно тією мірою, якою відповідали стратегічним вимогам його справжнього, основного призначення” (за Й.-В.Ґете), сформульованого у ранніх маніфестаціях. При цьому на авансцену у Франка, як правило, виходили ті із комплексу генетичних і типологічних рис” (за Р.Голодом) певного дискурсу, що традиційно вважалися тут маргінальними, натомість роль традиційно домінантних зазнавала переоцінки. Приміром, пафос культу честі”, героїчної дії”, що (за А.Аданом) визначає сутність класицистичної трагедії, у Франка потрактовано як вияви мізерної пихи” (за П.Кулішем), а візитково” романтичні порив до ідеалу, золоте божевілля”, нестримна фантазія як романтичні скоки” (за М.Драгомановим), що (подібно до класицистичної героїчної дії”) якраз утруднюють, а то й унеможливлюють процес винайдення” того ідеалу в житті. Натуралізм у Франка переломлюється в іпостась наукового реалізму”, оскільки головне для письменника тут статистично”, фотографічно”, психометрично”, тобто достоту науково, вивчити (винайти”), а відтак за допомогою експериментальних лабораторій” показати дисбаланс-диспропорцію іскри божества” і сучасної дійствительности”, тоді як у Золя науковість замикалася в основному у рамцях теоретичних студій у художній практиці ж її поглинає апріорна логіка натуралістичного дискурсу, зводячи розмаїття скомплікованого паралелограму сил” реальності до одновимірності звірського”, повсякчасного його торжества у людині (людині-звірі”). Ідеальний реалізм”, що генетично і типологійно примикає до дискурсу утопійного соціалізму” (à la М.Чернишевський), у Франка повсякчас зазнає апробації реальністю (чинника, в різний спосіб поневажуваного російськими революційними демократами”) і в кінцевому висліді поступається місцем реалізмові психологічному (тоді як дискурсивною перспективою цього творчого методу в реалізм соціалістичний”).
Таким чином, елементи різних художніх, суспільно-політичних, філософських систем виявляються нанизаними на магістральний стрижень, організований довкола єдиного центру”, що пояснює взаємозв’язки поміж ними, визначаючи місце кожного у загальній структурі і цим унаочнюючи продуктивний сенс того, що з дискурсивного огляду трактувалося як суперечності, невмотивованість, еклектизм. До прикладу притчева кінцівка новели На дні”, невмотивована” натуралістично, зате глибоко детермінована історичною парадигмою християнства, родом” із якої ранні маніфестації І.Франка. або співіснування, надзвичайно щільне сусідство романтичних і натуралістичних мотивів у творчості 1880-их, що (як ми показали у Вступі”) покликає чимало труднощів при періодизації. Герменевтичне прочитання дає змогу збагнути сутність поєднання непоєднуваного: справа в тому, що визначальною характеристикою було не само по собі роздвоєння” на романтичний ідеалізм та натуралістичний ультрареалізм, а програмове, із юних днів” засадниче стремління його подолати. І власне, акт цього подолання для Франка найважливіший, оскільки пошук його алгоритму й означав винайдення іскри божества в дійствительності” спосіб урівноваження ідеального із реальним. Роздвоєння”, що реанімувалось у сучаснім романі”, не перманентний стан, а момент”, що фіксує екстремну, а тому вже непродуктивну, консеквенцію ідеального реалізму”. Від неї Франко негайно ж відсторонюється, на користь дерева життя”, що вселяло надію повернути у серце втрачений рай заповіданої рівноваги (у власних серцях рай новий створити”). Чуття, любов! Так ми ж їх маєм в собі! Могучий зарід їх у кождім серці Живе, лиш виплекать, зростить його і розів’єсь!” (Смерть Каїна”). Це майже дослівно за студіумом естетичним”, де, як пам’ятаємо, йшлося про вирощування зароду” ідеального світу”, що дається людині від Бога: Світ той внутренний розвивається з розвоєм чоловіка []. Один і той же сам предмет тепер подобається нам менше, а пізніше, коли об’єм нашого ідеального світу розшириться, подобається нам більше []. Все затим подобається нам, що отповідає нашому ідеальному світові в сучаснім стадіум його розвою” [1; т.26; с.398]. Тобто звертання до ранніх маніфестацій зглиблює уявлення про справжню причину повороту від соціології до індивідуальної психології”, від громадського до особистого, що стається в сучаснім (кінець 80-х) стадіум [Франкового] розвою”. Як бачимо, Франко засадничо заборонив собі притинати” будь-які порухи душі”, санкціонувавши натомість як обов’язкову умову правильного розвитку необхідність писати лише те, що подобається” що любиться. А отже, під кутом зору нашої теми стає очевидною помилковість поширеного у франкознавстві твердження про пазурі раціоналізму” (за Є.Маланюком), в які буцімто все життя борсався І.Франко, апологет розуму владного без віри основ”: І хоч Муза кличе поета у світ краси й гидоти”, тверда рука Франка доктринера, суспільника, науковця, самоцензора й самоконтролера нещадно притинала будь-які порухи душі, що виходили за раціоналістичні рамки суспільно-корисного” [31; с.92]. Як видно із кінцівки другого розділу нашого дослідження, цілком навпаки. Делікатна рука митця, ведена невмовкаючим камертоном, вчасно застерігала його якраз на межі доктринерства (Доктрина се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. [] Доктрина задля абстрактних понять не щадить конкретних людей” [1; т.45; с.402]). І власне застерігала саме для того, аби не відірватися від життя, аби ідеальне розвивалося тільки у згоді з реальним. Ми акцентували на сатиричному образі доктринера ab definitio патера Гаудентія (прозовий диптих Місія”, Чума”), підкреслили доктринерську сутність трагікомічного репортера Стоколоси (Маніпулянтка”), аби показати, що доктринерське, раціоналістичне у Франка аж ніяк не ототожнюється з суспільно-корисним. Прямим текстом про це заявляє Начко (Лель і Полель”): Але ж без особистого щастя життя не життя, людина не людина. Якщо людина падає під тягарем власного страждання, то як же вона може добре працювати для громадської справи” [1; т.17; с.393].
Прочитуючи Франкову творчість діахронно, як поетапну реалізацію його стартового ідеалу, ми побачили, що жодних посутніх переломів” чи розривів” (за Т.Гундоровою) між її періодами не існує, що кожен наступний із них детерміновано попереднім і що весь ланцюжок снується власне від раннього періоду божеського” ідеалізму, який за радянських часів усіляко дискримінувався, відсікався від основного масиву Франкової спадщини. І відтинався якраз для того, аби не було видно цього ланцюжка аби те, що робив у літературі І.Франко, позбувалось своєї глибоко ідеалістичної, божеської” основи. Адже, коли не брати до уваги магістральної інтенції письменника, тоді, скажімо, його соціалізм і справді виявиться винесеним зі школи марксистського мислення” (Л.Гаєвська), а реалізм продиктованим тільки тими завданнями, які ставили перед митцями поетика та ідеологія цього літературного напряму другої половини ХІХ ст. Тим часом, наше дослідження засвідчило, що посутньою причиною і Франкового соціалізму”, і його художнього еквівалента ідеального реалізму”, були не твори сумновідомих класиків, а ідея громадівства, котра, у свою чергу, безпосередньо висновується із юнацького ще ідеалу суспільного устрою, опертого на засадах божеського”. Найпоказовішими свідченнями неперервності й тяглості цього ланцюжка проблематика, тематика, чільні образи творів, написаних у межові моменти (На дні”, Святий Валентій”, Смерть Каїна”), тобто саме тоді, коли письменникові доводилося робити вибір поміж логікою фактів” певного дискурсу та авторською інтенцією. Як ми показали, вибір завше падав на користь останньої, причому саме тоді народжувались найглибші знакові, візиткові Франкові твори. І не тільки в досліджувані у дисертації два десятиріччя (1870 1880-ті роки), а й у наступні в аналогічні життя [його] моменти” з’являтимуться такі ж знакові твори (Похорон”, Іван Вишенський”, Мойсей”). З іншого боку, не менш показово підтверджують повсякчасну чинність ранніх маніфестацій факти незавершення творів (Славой і Хрудош”, Борислав сміється”, Не спитавши броду”, Нове життя”), продовження роботи над якими суперечило б магістральній інтенції автора, ставило під загрозу імперативну константу контакт із божеським”, котре передбачало сувору взаємозалежність любові й творчої сили. І отут ми підходимо до найсуттєвішого акценту Висновків”, поставити який дає змогу ракурс нашої теми.
Мова про саму категорію авторської інтенції”, що її у гіпотезі Вступу” означено як необхідну підставу для сформулювання нової, синтетичної, концепції розвитку Франкової творчості. Як відомо, такий термін культивується здебільшого західноєвропейською традицією (представниками герменевтики, рецептивної естетики, структуралізму та ін.). У російському літературознавстві як термінологічні відповідники авторської інтенції” побутують категорії образу автора” (В.Виноградов, Б.Корман), що, не прив’язуючись до тих чи тих окремих елементів твору, просвічує за твором як цілим” (Л.Гінзбург), або певної активності”, невидимої і нечутної” всеприсутності у творі його творця творящого”, а не створеного”, втілюючого”, а не втіленого” (М.Бахтін). Так чи інакше, але логіка такої термінологізації на роль суб’єкта творення передбачає самого автора його інтенцію”, його активність”. Не береться до уваги те, що повсякчас мав на увазі Франко, творчу силу” як прерогативу не самого по собі автора, але божеського в [його] людськім дусі” (як і любов, без котрої нічим би був, нічого б не здолав”). Іншими словами, наше дослідження показало, що творчий розвиток Франка був не лише реалізацією індивідуальних авторських намірів, але актом перманентного звертання до Бога як вищої духової субстанції, присутньої у феномені митця-деміурга, спроможного впізнавати (винаходити”) його ідеальну присутність у фактурі реального матеріалу, з яким працював. Коли матеріал чинив опір, тобто коли виникала дисгармонія поміж ним і закодованою з літ молодости” художньою свідомістю автора, твір залишався у видатках на експеримент.
Ми не принижуємо вартості тих атмосфер художніх напрямів, через які проходило велике астральне тіло” (за Марком Черемшиною), однак прагнемо відзначити, що письменник модифікував їх, своїм невичерпним зарядом духовності одухотворював ці дискурси.
Поет усвідомлював значення юних днів, днів весни”, які променюють на путь життя” людини взагалі й на творчий шлях митця особливо (Путь життя, темну путь проясняють вони”). А отже, в алгоритмі творчої еволюції Франка не можна ігнорувати цього важливого фактора всюдиприсутності божественної матерії” (А.Тесленко) як пасма золотого”, якого закликала не губити О.Кобилянська, чи ідею тяглості”, яку по-науковому обґрунтував М.Грушевський. В остаточному балансі мова йде про належне наукове поцінування фактора духовності у феномені універсального генія Івана Франка, що було притлумлене вульгаризаторськими доктринами в літературознавстві, намаганням створити примітивний образ Франка-атеїста із того, хто насправді і в своїй філософській (франкізм”), і в художній практиці був речником гармонії тіла і духу, жерцем вічного діла духа”. Надіємося, що наша студія естетична” матиме науково-методологічне значення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. К., 19761986.
2. Франко Іван. Зібрання творів: У 20 т. К., 19501956.
3. Франко Іван. Баляди і роскази / Посвячено бл. дhвици Надеждh. Львів, 1876.
4. Франко Іван. Великі роковини: Пролог, говорений перед ювілейною виставою Наталки Полтавки” в пам’ять столітніх відродин української народності / Вірш-поема. К., 1995. 22с.
5. Франко Іван. Мій Ізмарагд / Поезії. Львів, 1898. ІХ, 174с.
6. Франко Іван. Не спитавши броду / Реконструкція повісті і післямова Г.Д.Вервеса. К., 1966. 242с.
7. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів, 1996. 634с.
8. Арендт Г. Становище людини / Переклад М.Зубрицької. Львів, 1999. 255с.
9. Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації / Збірник статей [з додатком статей Франкових, у т.ч. Поет зради”]. Дрогобич, 1991. 91с.
10. Баландин Р. Вернадский: жизнь, мысль, бессмертие. Москва, 1988. 208с.
11. [Барвінський В.] В. Молот” галицько-українська збірка / Рецензія // Правда. Львів, 1879. Вип. ІІ (за лютий).
12. Барт Р. S/Z. Москва, 1990.
13. Басс І., Каспрук А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. К., 1983. 214с.
14. Бгагаватгіта (божественна пісня). З санскриту / Переклад та примітки М.Ільницького. Передмова Г.Дідківської. Париж Львів Цвікау, 1999. 101с.
15. Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. К., 1956. 256с.
16. Бондар Л. Євангельські мотиви в творчості Івана Франка // Другий міжнародний конгрес україністів (Львів, 2228 серпня 1993 р.). Доповіді і повідомлення. Літературознавство. Львів, 1993. С.273277.
16 а. Бонецкая Н.К. Проблемы методологии анализа образа автора // Методология анализа литературного произведения / Отв. ред. Борев Ю.Б. М., 1988. С. 60-85.
17. Брандес Г. Собрание сочинений: В 20 т. С.-Петербург, [1896].
18. Будний В. Психологізм у літературознавчій методології Івана Франка // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин / Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 2527 вересня 1996 р.). Львів, 1998. С.352356.
19. Бурже П. Ученик // Нодье Ш. Жан Сболар, Бурже П. Ученик, Ален-Фурнье. Большой Мольн. Москва, 1990. С.133362.
20. Вивід прав України / [Збірник праць І.Франка (Ukraina irredenta”, Поза межами можливого”), М.Костомарова (Книги Битія Українського Народу” та ін.]. Львів, 1991. 128с.
21. Возняк Т. Тексти та переклади. Харків, 1998. 672с.
22. Воннегут К. Галапагос / Роман // Всесвіт. 1990. № 8-9.
23. Гаєвська Л. І.Франко. Романтизм, натуралізм, реалізм? // Проблеми історії та теорії української літератури ХІХ поч. ХХ ст. К., 1991. С.154162.
24. Гарасим Я. Іван Франко і культурно-історична школа // Українське літературознавство. 1996. Вип. 62. С.6775.
25. Гейзінга Й. Homo ludens. К., 1994. 252с.
26. Ґете И.В. Рейнеке-Лис. Москва, 1972. 96с.
27. Ґете Й.-В. Твори / [Поезії, Фауст” у перекладі М.Лукаша]. К., 1969. 507с.
28. Ґете Й.-В. Твори: Гец фон Берліхінген із залізною рукою. Егмонт. Страждання молодого Вертера. К., 1982. 312с.
29. Гнатюк М. Іван Франко в літературно-естетичних концепціях його часу. Львів, 1999. 181с.
30. Голдсмит Д., Оуэн Т. Поиски жизни во Вселенной. Москва, 1983. 488с.
31. Голод Р. Натуралізм у творчості Івана Франка: До питання про особливості творчого методу Каменяра. Івано-Франківськ, 2000. 108с.
32. Горак Р. Тричі мені являлася любов // Горак Р. Тричі мені являлася любов Повість-есе. Роман есе про Івана Франка. К., 1987. С.3131.
33. Горинь В. Іван Франко і Леся Українка: Відомий епізод непорозуміння між своїми”. Львів, 1998. 92с.
34. Гофман Э.Т.А. Житейские воззрения кота Мурра. Повести и рассказы. Москва, 1967. 775с.
35. Гофман Э.Т.А. Эликсиры сатаны. С.-Петербург, 1993. 384с.
36. Грицак Я. Дух, що тіло рве до бою”: Спроба політичного портрета Івана Франка. Львів, 1990. 177с.
37. Грицак Я. Молоді” радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. Т. ССХХІІ. Львів, 1991. С.71110.
38. Грицковян Я. Вірю в силу духа” ключ до вивчення світогляду Івана Франка // Другий міжнародний конгрес україністів Львів, 1993. С.278285.
39. Гром’як Р. Внесок Івана Франка в розвиток естетики художньої творчості// Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 1115 вересня 1986 р.): У 3 кн. К., 19891990. Кн. І. С.188191.
40. Гузар З. Цикл Івана Франка Із книги Кааф” // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин Львів, 1998. С.390393.
41. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Мельборн, 1996. 153с.
42. Давид-Соважо А. Реализм и натурализм в литературе и в исскустве. Москва, 1891. 350с.
43. Денисюк І., Корнійчук В. Невідомі матеріали до історії Зів’ялого листя”// Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. Львів, 1990. Т.ССХХІ. С.265281.
44. Денисюк І., Корнійчук В. Подвійне коло таємниць // Дзвін. 1990. № 8. С.126138.
45. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ поч. ХХ ст. Львів, 1999. 268с.
46. Денисюк І. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин Львів, 1998. С.1218.
47. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів, 1990. 296с.
47 а. Дорошенко І.І. Іван Франко літературний критик. Львів, 1966. 210с.
48. Драгоманов М. Вибране (мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні”). К., 1991. 688с.
49. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970.
50. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К., 1998. 658с.
51. Житіє преподобной матери нашей Маріи Египетской // Житія святыхъ, на русском языкh, изложенныя по руководству Четьихъ-Миней св. Димитрія Ростовскаго съ дополненіями, съ обьяснительними примhчаніями и изображеніями святыхь: В 12 кн. К.: Издательство Святоуспенской Киево-Печерской лавры, 1999. Кн. 8. С.524.
52. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ століття // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. Том ССХХІV. Львів, 1992. С.141153.
53. Журавська І. Іван Франко і зарубіжні літератури. К., 1961. 372с.
54. Забарило К. Іван Франко критик Еміля Золя // Літературна критика. 1949. № 8-9. С.729.
55. Забужко О. Польові дослідження з українського сексу / Роман. К., 1996. 143с.
56. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. К., 1992. 120с.
57. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса / Вибрана есеїстика 90-х. К., 1999. 340с.
58. Зеров М. Франко поет // Зеров М. Твори: В 2 т. К., 1990. Т. 2. С.457491.
59. Золя Е. Твори: В 2 т. К., 1988.
60. Золя Э. Собрание сочинений: В 26 т. Москва, 1966.
61. Іван Франко про соціялізм і комунізм / Рецензії і статті 18971906 / Впорядкування, вступна стаття і довідки Б.Кравціва. Нью-Йорк, 1966. 258с.
62. Іван Франко. Бібліографія творів 18741964 / Склав М.О.Мороз. К., 1966. 448с.
63. Іваничук Р. Вода з каменю. Львів, 1975.
64. Іваничук Р. Шрами на скалі. Львів, 1987.
65. Ільницький М. Краси свічадо // Розсипані перли: Поети Молодої Музи”. К., 1991. С.517.
66. Ільницький М. Повість Перехресні стежки” і проблема художнього новаторства Івана Франка // Іван Франко і світова культура... К., 1989. Кн. І. С.256259.
67. Ільницький М. Фаустівський мотив у поемі Івана Франка Смерть Каїна”// Іван Франко письменник, мислитель, громадянин... Львів, 1998. С.423428.
68. Казандзакіс Н. Христа розпинають знову. К., 1954.
69. Калениченко Н. Українська література ХІХ ст.: Напрями, течії. К., 1977. 256с.
70. Клейст Г. Драмы. Новеллы. М., 1969. 624с.
71. Козій Д. Розвиток світогляду Івана Франка // Сучасність 1977. № 5. С.2733.
72. Корнійчук В. Еволюція естетичної свідомості у ліриці Івана Франка // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин... Львів, 1998. С.290299.
73. Криса Б. Пересотворення світу: Українська поезія ХVІІХVІІІ століть. Львів, 1977. 216с.
74. Крушельницький А. Переднє слово // Іван Франко. В поті чола / Вибір з оповідань. Коломия, 1910. С.312.
75. Куца О. Михайло Драгоманов і розвиток української літератури у другій половині ХІХ століття. Тернопіль, 1995. 224с.
76. Лаба В. Удави на Львівщині: вигадки чи правда? Львів, 1996. 16с.
77. Лавріненко Ю. Дещо до еволюції світогляду і політичної думки Івана Франка // Українська літературна газета на 1956 рік. С.329.
78. Ласло-Куцюк М. Велика традиція. Бухарест, 1979. 216с.
79. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. Москва, 1992. 376с.
80. Легенда о докторе Фаусте. Москва, 1978. 424с.
81. Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка. Львів, 1999. 157с.
82. Лексика поетичних творів Івана Франка / Методичні вказівки з розвитку лексики. Львів, 1990. 264с.
83. Лессинг Г.Э. Драмы. Басни в прозе. Москва, 1972. 512с.
84. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. К., 1997. 752с.
85. Маатман Р. В. Біблія, природознавство і еволюція. Торонто, 1992. 182с.
86. Маланюк Є. Книга спостережень: Статті про літературу. К., 1997. 431с.
87. Малахов В. Етика / Курс лекцій. К., 1996. 304с.
88. Матвіїшин В. Українсько-французькі літературні зв’язки ХІХ початку ХХ ст. Львів, 1989. 168с.
89. Мельник Я. З останнього десятиліття Івана Франка. Львів, 1998. 208с.
90. Мельник Я. І остатня часть дороги...: Іван Франко в 19141916 роках. Львів, 1995. 72с.
91. Мельничук Б. Є така країна Франкіана...” // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин... Львів, 1988. С.105111.
92. Мертон Т. Роздуми на самоті. Львів, 1994. 132с.
93. Міцкевич А. Вибрані твори: В 2 т. / Переклад М.Рильського. К., 1955.
94. Міцкевич А. Ода молодості: Поетичні твори. К., 1984. 143с.
95. Мор Т. Утопія. Кампанелла Т. Місто сонця. К., 1988. 208с.
96. Мороз В. Україна в двадцятому столітті. Тернопіль, 1992. 128с.
97. Мороз М. З науково-природничої спадщини Івана Франка: Передмова до публікації статті Причинки до фавни східної Галичини. Подав д-р Іван Франко” // Українське літературознавство. Львів, 1992. Вип. 56. С.310.
98. Наєнко М. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції. К., 1997. 319с.
99. Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. К., 1985. 356с.
100. Небесьо Б. Любовний трикутник: Іван Франко народ модернізм // Сучасність. 1991. № 9. С.1725.
101. Нахлік О. Письменник Нація Універсум: Світоглядні та художні шукання в літературі ХІХХХ століть. Львів, 1999. 236с.
102. Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі: В ІІ кн. Львів, 1998. Кн. І.
103. Павлик Н. Поліфункціональний хронотоп безодні в повісті І.Франка Для домашнього огнища” // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин... Львів, 1998. С.461466.
104. Павличко С.Дискурс модернізму в українській літературі. К., 1997. 360с.
105. Папуша І. Modus orientalis: Індійська література в рецепції Івана Франка. Тернопіль, 2000. 204с.
106. Пахльовська О. Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин Львів, 1998. С.1931.
107. Піхманець Р. Деякі проблеми психології художньої творчості в літературно-теоретичних працях І.Я.Франка // Радянське літературознавство. 1987. № 12. С.4250.
108. Пшибишевский С.Homo sapiens.
109. Ребет Л. Теорія нації / Репринтне відтворення за виданням: Лев Ребет, Теорія нації”, видавництво Сучасна Україна”, Мюнхен, 1955. Львів, 1997. 193с.
110. Реизов Б. Французский роман ХІХ века. Москва, 1977. 303с.
111.