ІДЕАЛ ПРЕКРАСНОГО В ПРОЗІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Краткое описание

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

На правах рукопису

Терехова Ірина Олександрівна

УДК 821.161.2 3: 111. 85

ІДЕАЛ ПРЕКРАСНОГО В ПРОЗІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Вишняк Михайло Якович,
кандидат філологічних наук,
доцент

Сімферополь 2009

ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1
Ідеал прекрасного в контексті філософської та літературознавчої думки
1.1. Прекрасне як літературно-естетична проблема .............12
1.2. Еволюція ідеалу прекрасного від доби античності до Т. Шевченка.................24
1.3.Шевченківська концепція прекрасного: критико-дослідницький вимір...38

РОЗДІЛ 2
Краса природи і мистецтва в повістях Т. Шевченка
2.1. Художні образи-концепти як репрезентанти прекрасного в природі...................61
2.2. Авторські візії природи в прозових жанрах ................................................73
2.3.Специфіка вияву мистецької краси в прозі Т. Шевченка........................................89

РОЗДІЛ 3
Антропоцентричний ідеал Т. Шевченка як складова етичного та естетичного
ідеалів...........110

ВИСНОВКИ.....................................................................................................................156

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................................166

ВСТУП

На сьогодні з певністю можна говорити про дотичність двох дисциплін літератури та естетики, про їх зближення та взаємопроникнення. Прекрасне посилює свою дію і набуває характеристичного прояву саме в художній площині. Як літературно-естетичний феномен, ідеал прекрасного увібрав ознаки різних культурно-історичних епох і традицій і відповідно втілився у літературознавчому процесі.
Сучасний літературний процес, складний та суперечливий, досліджується вченими крізь призму різних естетичних концепцій. Переосмислюється і класична література, зокрема творчість Т. Шевченка. Це явище є закономірним, оскільки в ній (Шевченковій творчості) відображені духовні основи української культури. Тому Т. Шевченко постає фундатором не тільки нової української літератури, але і її естетичних принципів. Ф. Прийма слушно зазначає: „Хoч у Т. Шевченка не булo спецiaльнoї стaттi з питань естетики, але його висловлювання в щоденнику, роздуми у листах до друзів, а також цікаві міркування з цього приводу в повістях створюють чітку картину літературно-естетичних поглядів поета, в їх художньо-творчому виявленні в процесі їх формування і зросту, що врешті вилились у певну самостійну естетичну систему” [173, c. 148]. Варто відзначити й надзвичайну естетичну сприйнятливість митця, його високу естетичну культуру.
Однак естетичне кредо Т. Шевченка-прозаїка так і залишається малодослідженим на сучасному етапі. Феномен прекрасного у прозі письменника викликає інтерес у зв’язку з тим, що це поняття є синтезом літературних домінант різних часових зрізів. Це зумовлюється близькiстю укрaїнської культури до єврoпейських процесів, її пiдключeнням до єврoпeйських кaнaлiв eстeтичнoї iнфoрмaції, що зробили літературу більш чуттєвoю дo змiн i впливiв.
Світ естетичного наповнює сюжетно-композиційну єдність, поетику, структуру образу головного героя повістей. Т. Шевченко створює нову естетичну реальність, у якій провідною є ментальна орієнтованість. Адже у прозі сформовані духовні принципи, що складають основу рецепції прекрасного, віддзеркалюють естетичне світовідчуття автора. У своїй творчості митець орієнтується на взірець, певний еталон, співвіднесений з уявленням про вищу досконалість, а нею є прекрасне. Синтезуючий зміст зумовлюється візією естетичної будови буття, що постає у вигляді інтеграції мікро-і макрокосмосу, пропущеної крізь призму мистецької уяви письменника. Авторське уявлення про ідеальну модель Універсуму (природа та її найдовершеніше створіння людина) набуває певної еволюції і трансформації. Це відбилося на творчості письменника, де поезія стає ключем для розуміння прози. Джерело краси Всесвіту Т. Шевченко вбачав у його русі, у постійній зміні та оновленні. Складником цього динамізму є процес перетворення неживого в живе.
Природа як частина Універсуму постійно нагадує про свою присутність. За слушним зауваженням Т. Комаринця, у поезії Т. Шевченко створює синтетичний малюнок природи, багатий звуками, з неповторним образним ладом [100, c. 30]. Щоб увиразнити ефект звучання, руху, автор вдається до гіперболізації збільшення розмірів. На думку Г. Клочека, у поезії митець дивиться на світ природи укрупнено, начебто крізь збільшувальне скло [94, c. 18]. У монографії „Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація” дослідник наводить відповідні приклади, які вказують на масштабність зображеного: Дніпро широкий, верби високі, хвилі океанські [94, с. 33]. Така зміна стану, розміру є своєрідним експериментом, що допомагає виявити суттєві ознаки, характеристичні обриси краси („Заповіт”, „Гамалія”, „Причинна”).
Проте в прозі ефект збільшення зникає, форми предметів набувають природних розмірів, а динаміку замінює статика. Тут переважає не спостереження з метою пізнати, а спостереження для замилування, насолоди від споглядання пропорції форм, гармонійної сполучуваності барв картини дійсності. Якщо в поезії для Т. Шевченка прекрасне та Універсум співвідносяться здебільшого у вимірі фантастичному, то в прозі їх сполучуваність передається цілком у реальній площині.
Шевченкова візія краси природи позначена синкретизмом поєднанням дійсного та мистецького. Передусім це виявляється у слухових і зорових образах. Слухові образи передають звукову гаму дійсності, а зорові репрезентують живописне начало. Їх співвідношення в поезії та прозі є різним. У віршованому тексті наявні як звукові, так і зорові образи, у прозовому переважають зорові.
Усі складові Шевченкового Універсуму є гармонійними: макрокосм (природне оточення) і мікрокосм (світ краси людської душі) зливаються в одне ціле. Природа наскрізно соціальна, у ній постійно відчувається присутність людини, яка перебуває з природою в безпосередньому контакті. Правда, характер цих взаємин є різним. Переважно вони знаходяться в гармонії, що виявляється у співвідношенні природних явищ з життям людини, у їх психологічній сумісності, коли природа відображає душевний стан героїв, у конструктивізмі природа зумовлює розвиток подій, пов’язаних з персонажем у творі. Інколи взаємини дисонують. Це зокрема відчувається в поезії й виражається, за Г. Клочеком, у збуренні природи [94, с. 33]. Зауважимо, що в прозі природа наділена рисами доброзичливості.
У колористиці вербальних пейзажів Т. Шевченка, на тлі яких зображена людина, маємо асоціативні зв’язки з мистецтвом графіки, що виявляється в переважанні білої і чорної барв. Переважно це спостерігається в прозовій творчості автора, де маркерами графічного постають білі хати, темні гаї, могили, які водночас є і національною домінантою пейзажів. Проте в повістях і Щоденнику, на відміну від поезії, Шевченко вдається ще й до зіставлення двох різних національних типів пейзажів: російського та українського, маючи на меті проведення аналогій між духовними світами цих народів.
У межах вербального пейзажу втілено провідну ідею зображено ідеал прекрасної особистості, яка є синтезом авторських світоглядно-естетичних орієнтирів. У поезії Т. Шевченка краса людини найбільше виявляється в максималізмі намаганні осягнути світ у всьому його вимірі. Герой не зупиняється на досягнутому. Поштовхом для руху вперед постає невідповідність між омріяним і дійсним. Він не залишається в спокої, хоча до нього прагне. З такою настановою Шевченкова людина органічно вписується в динаміку моделі Універсуму. Переважно це герой-титан, який задля загальнолюдської мети боротьби з несправедивістю ладний змінити світ, навіть жертвуючи собою (Гонта, Іван Підкова, Гамалія, Тарас Трясило). Авторський ідеал такої особистості романтичний. Реальному життю палітра почуттів, пристрасних поривів не відповідає. Цим пояснюється розчарування героя в світі.
У прозі ідеал прекрасної людини зазнає трансформації, яку здебільшого визначають реалістичні обриси. Герой далекий від максималізму, має життєвий досвід, набуту мудрість. Спостерігається перехід динаміки в статику. Нищівний запал людини поступається вмінню приймати виважені рішення. Однак не слід вважати цього героя пасивним. У прозі Т. Шевченка теж зображується боротьба, але вона має інші риси: глобальні масштаби поступаються перед індивідуальними, бажання оволодіти макросвітом трансформується в пізнання власного мікросвіту, вирування пристрастей притуплене розсудливістю.
Отже, ідеал є характерним елементом поетики Шевченкових творів, а прекрасне в ньому стає відображенням світогляду автора, що набуває світоглядно-екзистенційних, смисложиттєвих рис. Поряд з прекрасним у повістях („Прогулка с удовольствием и не без морали”, „Наймичка”, „Варнак”) наявне і потворне. Вони співіснують і можуть трансформуватися: прекрасне переходить у потворне, а потворне набуває форми прекрасного. Характерною рисою концепції прекрасного в Шевченка є антропоцентризм, який тісно поєднується з прекрасним у природі та мистецтві.
Актуальність роботи визначається предусім її теоретичною настановою на малодосліджену, свого часу не оцінену прозу Т. Шевченка. Тривалий період увагу дослідників привертали поетичні твори, прозові ж вважалися додатком до поезії. У більшості тогочасних літeратурно-критичних виданнях підкреслювалася худoжня меншoвaртicть прози письменника. Так, М. Зеров характеризував її як найслабшу, найнепомітнішу частину його літературної спадщини [82, с. 175].
Зазвичай літературознавці обмежувалися вузькосоціологічним трактуванням прозових творів, оминаючи прояви творчої індивідуальності автора. Однак, як зазначає Л. Плющ, „Шевченко виходить поза будь-які „мономоделі”, системи, ідеології, належить до типу вічних шукачів „правди і науки” і то не в замкненій системі догматизованих істин" [164, с. 27].
З 30-х років ХХ ст. і до сьогодні опубліковано низку праць, де творчість письменника розглядається з нових позицій, це роботи Б. Навроцького [137], [138], Л. Кодацької [97], В. Смілянської [194], В. Терещенко [221], С. Гетьман [44], Н. Грицюти [51], Н. Демчук [64], О. Сидоренка [186] та ін. Новаторським щодо трактування текстів письменника є дослідження Л. Плюща із застосуванням ритуaльнo-мiфoлoгiчнoї структурнoї стрaтeгiї [164], Г. Грaбoвичa з його структурaльною aнтрoпoлoгiєю та мiфoпoeтикою [48], [49], О. Забужко, яка трактує прозу Шевченка з погляду філософської культурології [78].
Сучасні науковці порушують різноманітні питання художнього світу Т. Шевченка-прозаїка: проблема автора (В. Смілянська [193], В. Терещенко [221]), проблема психологічного аналізу (Н. Демчук [62], [63], [64], [65]), просвітницький ідеал людини в прозі Т. Шевченка (С. Гетьман [43], [44]). Однак ідеал прекрасного у прозових творах класика, у яких провідною є загальна моральна та етико-естетична проблематика, зазначені автори розглядають лише побіжно.
Нині відбувається певна девальвація краси, тому як ніколи актуалізується потреба осмислення прекрасного, що в свою чергу може стати активним чинником виходу суспільства з моральної кризи та духовної стагнації. Українська література (зокрема творчість Т. Шевченка) якраз і має сприяти цьому процесові.
Необхідність дисертації продиктована відсутністю в українському літературознавстві робіт, спеціально присвячених вивченню проблеми прекрасного в малодослідженій прозі Т. Шевченка, де окреслюється різновекторність його мистецьких уподобань, відображаються світоглядні орієнтири письменника, його ставлення до життя та мистецтва.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Тему дисертації затверджено на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 3 від 8 червня 2006 року). Обраний напрямок дослідження має безпосередній зв'язок із тематичними планами кафедри теорії та історії української літератури факультету української філології та українознавства Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, у якому виконана робота, зокрема з темою „Становлення, трансформація, модифікація родів і жанрів в українській літературі” (0106U003206).
Мета дисертації обґрунтувати Шевченкову концепцію прекрасного в природі, у мистецтві, людині, суспільстві, виражену в прозі (повістях, Щоденнику, епістолярії).
Зазначена мета передбачає вирішення низки концептуально важливих завдань:
· теоретично осмислити проблему прекрасного у філософії та літературі;
· простежити вплив ідей античності, середньовіччя, Відродження, бароко, Просвітництва, Нового часу на формування світоглядних орієнтирів Т.Шевченка;
· виділити основні етапи та визначити специфіку вивчення ідеалу прекрасного в прозі митця на основі критичного матеріалу;
· охарактеризувати відношення прекрасного на рівні природа / мистецтво / соціум у прозовій творчості письменника;
· розглянути образи-концепти в авторській картині світу;
· виявити тип ідеального героя в прозі Т.Шевченка.
Об’єкт дослідження повісті „Наймичка”, „Варнак”, „Княгиня”, „Музыкант”, „Капитанша”, „Несчастный”, „Художник”, „Близнецы”, „Прогулка с удовольствием и не без морали”, а також Щоденник і листи Шевченка.
Предметом дослідження в дисертації є Шевченкова концепція ідеалу прекрасного в його російськомовній прозі.
Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження стали праці вітчизняних і зарубіжних учених з проблем теорії та історії літератури (Г. Сивокінь [184], В. Пахаренко [158], К. Фролова [238], [239], [240], В. Халізєв [243] та ін.), естетики (Т. Бовсунівська [18], Ю. Борев [22], Л. Левчук [111], [112] та ін.), естетики творів Шевченка (П. Волинський [34], Р. Гром’як [54], [55], І. Іваньо [85], М. Коцюбинська [103], Г. Неділько [145], І. Фізер [230], Г. Штонь [265] та ін.), філософії (Аристотель [4], [5], Платон [163], Г. Сковорода [187] та ін.), історії мистецтва (В. Бранський [23], Я. Мукаржовський [135]), зв’язку творчості письменника з образотворчим мистецтвом (Д. Антонович [3], Л. Генералюк [39], [40], З. Тарахан-Береза [204] та ін.), поетики прози Шевченка (С. Гетьман [44], Н. Грицюта [51], [52], Н. Демчук [65], Г. Клочек [94], Л. Кодацька [97], В. Смілянська [193], [194], В. Терещенко [221]).
Методи дослідження
У роботі для розв’язання поставлених завдань використано типологічний метод, що послужив інструментом для дослідження Шевченківської картини світу, частково біографічний метод (для з’ясування причини звернення автора до прозового жанру); порівняльний метод було залучено для установлення ідейно-естетичного зв’язку поезії та прози автора, для розгляду прозової спадщини в контексті європейської культури, для зіставлення малярської та літературної візії Т.Шевченка; психоаналітичний метод сприяв визначенню впливу прекрасного на внутрішній світ людини, що спричиняє появу мистецької краси, також у дисертації проведено аналіз текстів повістей письменника в аспекті проблеми ідеалу прекрасного.
Викoристaння значнoгo за обсягoм мaтерiалу тa кoмплексу нaукoвих методів з oпoрoю на сучасні дoсягнення лiтературознавчої думки забезпечили oб’єктивнiсть результатiв дослiдження.
Наукова новизна роботи
Дисертація є першою спробою системного дослідження ідеалу прекрасного в російськомовній прозі Т. Шевченка, оскільки, як уже зазначалось, у сучасному шевченкознавстві ця проблема досліджена недостатньо й потребує детального й різноаспектного підходу. Вперше розглядається амальгамність прози Т. Шевченка, що підносить спадщину митця до рівня європейського літературознавчого надбання.
У дисертаційному дослідженні ідеал прекрасного осмислений не тільки як естетичний, але й літературний феномен, що має відповідну проекцію в художньому світі творів Т. Шевченка, де функціонує в природі, мистецтві, знаходить свого втілення в антропоцентризмі. Виявлено параметри авторської концепції прекрасного, якими є: зв’язок з іншими естетичними категоріями, концептуальність моделі світу, художня образна система, синтез мистецького та художнього, єдність з етичним ідеалом та ідеалом божественної краси.
Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в розширенні уявлень про естетичну сутність художньої прози Т. Шевченка, про наявність у ній цілісної концепції прекрасного, що зумовлює вагу і значення його повістей, Щоденника, листів. Результати дисертації можуть бути використані в університетських курсах „Історія української літератури I половини ХІХ століття”, при написанні наукових робіт з української літератури ХІХ століття, з філософії, естетики, у спецкурсах та спецсемінарах, у магістерських, дипломних і курсових дослідженнях з української літератури.
Особистий внесок здобувача
Усі результати дослідження ідеалу прекрасного в прозовій спадщині Т.Шевченка отримані особисто здобувачем. Праць у співавторстві немає.
Апробація роботи
Основні положення дисертації апробовувалися в доповідях на міжнародних наукових конференціях: ХХХVІ шевченківській конференції (Черкаси, 2006), „Леся Українка і європейська культура” (Луцьк, 2006), „Міжкультурні комунікації. Стратегії освіти і методика навчання мовам” (Алушта, 2007); на всеукраїнських наукових конференціях: „Т.Г. Шевченко і світова культура” (Сімферополь, 2005), „Тарас Шевченко: контекст європейський і національний” (Київ, 2006), „Слово Т.Г. Шевченка в полікультурному середовищі” (Сімферополь, 2006), „Мудрий велетень духу і невтомний титан праці” (Сімферополь, 2006), „Леся Українка і контексти” (Ялта, 2006), „Образ світу в творчості Т. Шевченка: бачення національного і загальнолюдського” (Київ, 2007), „Феномен Шевченка в контексті сучасних соціокультурних та освітніх процесів” (Сімферополь, 2007), „Драматургія Лесі Українки і шляхи розвитку модернізму в світовій літературі” (Сімферополь, 2007), „Розвиток жанрів в українській літературі” (Сімферополь, 2007), Шевченківській науковій конференції (Київ, 2008), „Творча особистість Т.Г. Шевченка і проблема збереження самобутності національних культур в умовах глобалізації” (Сімферополь, 2008); на щорічних звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (20062008).
Повний текст дисертації обговорено і схвалено на засіданні кафедри теорії та історії української літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського 17 вересня 2008 р.
Публікації
Проблематику та основні положення дисертаційної роботи викладено в 12 публікаціях, 5 з яких у виданнях, затверджених ВАК України як фахові.
Обсяг і структура дисертації

Структурна побудова дисертації зумовлена її основною метою і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг складає 190 сторінок, з них 165 основного тексту. Бібліографія нараховує 270 позицій.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Сучасне літературознавство підходить до трактування літератури як світу естетичних феноменів. Література набуває естетичної сутності та постає художньо-естетичним явищем. Питання взаємозв’язку естетики та літератури порушувалося досить давно, майже два тисячоліття тому, і трактувалося з позицій Платона та Аристотеля. Ця тема була приводом для дискусій не тільки у філософів, але й у літераторів, які звертали увагу на функціонування ідеалу прекрасного саме в художніх творах. Такий аналіз передбачає наявність естетичного підходу до вивчення літератури, застосованим Б. Лепким, М. Зеровим, Д. Чижевським. Наближення художнього до естетичного зумовлює функціонування ідеалу прекрасного як невід’ємного компоненту художньої цілісності, де він виконує наступні функції: виступає критерієм оцінки дійсності та мистецтва, визначає структуру твору і є вираженням досконалої краси, виконує нормативну, компаративну, моделюючу функції, є своєрідним інструментарієм для митця і має вагоме значення у відборі матеріалу, є репрезентацією ідеї художнього твору, служить варіативним чинником взаємодії дійсності та особистісного сприйняття дійсності, причому носієм ідеалу прекрасного виступає художній образ.
У художньому світі „Музыканта”, „Художника”, „Варнака”, „Близнецов”, Щоденника, категорія прекрасного разом з естетичним, трагічним, комічним, піднесеним, низьким, потворним утворює ціннісно-світоглядну візію автора, що позначається своєрідною синтезійністю відчуттям прекрасного в дійсності (прекрасне предметів і явищ) та у мистецтві (прекрасне в зображенні, художньому відтворенні) Мистецька краса за походженням є вторинною це так звана переробка краси дійсності. Художньо-прекрасне має фрагментарний характер, охоплює одну мить, епізод дійсності і відбивається, застигаючи, у вічності. Ідеться про вічне (художня краса) та плинне (краса дійсності), поєднання яких створює досконалість та довершеність.
Протягом тривалого часу проза Т. Шевченка повісті, Щоденник, епістолярій не отримала належної оцінки, вона вважалася нижчою за його поезію. Однак на сьогодні відбувається переоцінка прозової творчості автора, вона стає надбанням не тільки національним, але і європейським. Оновлення дослідницького інструментарію щодо вивчення літератури відкриває новий ракурс Шевченкової спадщини, де пильна увага приділяється проблемі прекрасного. Посилений інтерес до краси зумовлюється сучасною девальвацією цінностей, яка набуває глобального масштабу. Фундаментальною є роль Шевченка як у закладанні основ нової української літератури, так і у формуванні її основних естетичних підвалин, серед яких чи не найголовнішим є положення про досконалість світобудови та місце в ній ідеальної людини. Вплив естетичного простежується в українській літературі ХІХ століття, зокрема в прозі письменника, у якій осягнення проблеми ідеалу потребує вдумливого проникнення в художній світ митця, розуміння його переконань і жанрової своєрідності повістей, Щоденника, листів.
Шевченкова візія прекрасного має специфічні риси, однією з яких є синтезування літературно-естетичного досвіду кількох епох: античності, середньовіччя, Відродження, бароко, Просвітництва та Нового часу. У його творах синкретичне поняття прекрасного співвідноситься з античними канонами через естетичне ставлення до краси світобудови, що мало підґрунтя в принципах міри, пластики, гармонії, у погляді на людину як міру прекрасного, у ствердженні свободи через відчуття краси. Ці ідеї органічно вплітаються в художню тканину повістей. Герої художньої прози Т. Шевченка є прототипами античних персонажів і постатей: Лукія з повісті „Наймичка” порівнюється з образом Церери та Венери; Музикант з однойменної повісті названий Орфеєм; Варнак (повість „Варнак”) схожий на Нестора одного з героїв „Іліади” Гомера, мудрого царя Пілоса; Івана Максимовича (повість „Музикант”) названо Вергілієм через його зацікавленість історією, археологією та національною пам’яттю свого народу. У Шевченковій прозі втілена давня ідея єдності добра і краси (антична калокагатія), що мала свою проекцію в художній світ прози і втілена в системі образів: Лукії („Наймичка”), Катрусі („Княгиня”), Олени і її брата матроса („Прогулка с удовольствием и не без морали”), родини Сокир („Близнецы”), Прехтелів („Прогулка с удовольствием и не без морали”) панни Магдалени („Варнак”), Степана Мартиновича Левицького („Близнецы”). В епоху середньовіччя ідея прекрасного постає як міра божественного. Шевченківський ідеал (а саме його божественна основа) відповідає канонам тієї доби: відчувається у природі присутність Бога-творця, цим зумовлюється пантеїзм; людина дотримується Божих заповідей і живе за ними; мистецтво як творіння рук людини має божественну основу. Проза Т. Шевченка перегукується і з літературно-естетичною доктриною епохи Відродження через глибоку зацікавленість долею людини, вірою в красу світу. У часи бароко у царині дійсності та мистецтва ствердження набуває контрастність, де прекрасне взаємодіє з потворним, добро відтіняє зло. Паралель з просвітницьким реалізмом, який прийшов на зміну бароко, виявляється в соціально-виховній та дидактичній настанові, у засудженні негативних явищ і ствердженні високих моральних правил.
У повістях Т. Шевченка культ розуму поєднується з культом серця, що властиве для сентименталізму. Письменник мріє про повернення людини до природи, ідеалізуючи просте і природне життя. Світоглядні орієнтири, утілені в прозі, перегукуються з романтизмом: використання фольклорної символіки, різнобічна персоніфікація та символізація образів, наявність ознак національного колориту. У повістях є і риси, властиві бідермаєру, який знаходиться на межі романтизму та реалізму: психологічний аналітизм, об’єктивність зображення реалістичної предметності, романтичні крайнощі й контрасти. Реалізм як завершальна стадія формування авторських літературно-естетичних орієнтирів проявляється в прозі Шевченка через достовірне зображення подій, приділення значної ролі деталі, порушення проблем суспільства та людини. Перегуки з різними епохами в тексті прози надають проблемі прекрасного значущості та загальнолюдськості, характеризують автора як всебічно розвинену особистість, людину-інтелектуала, що добре орієнтується як у мистецтві, так у світовому літературознавчому надбанні.
Дослідження, присвячені проблемі осмислення естетики Т. Шевченка, започатковані роботами О. Огоновського, де вперше висловлено критично-естетичний погляд на творчість митця. Виділяємо такі етапи вивчення ідеалу прекрасного у прозі письменника: початковий етап дослідження, проміжний період від розвитку і до занепаду, етап відродження об’єктивних суджень і появу нових перспектив у дослідженні.
Перший етап має часові межі кінця ХІХ поч. ХХ ст (роботи О. Огоновського, І. Франка, М. Євшана, Д. Антоновича), його визначальною характеристикою є активна зацікавленість мистецькими, естетичними проблемами у творчості Шевченка.
Другий етап представлений шевченкознавчими дослідженнями О. Білецького, М. Шагінян, Л. Білецького, Б. Шляхова, М. Коцюбинської, І. Стебуна, І. Іваня. Тут розглядалися такі аспекти Шевченківського ідеалу краси: матеріалістична основа сприйняття прекрасного (Є. Кирилюк, І. Назаренко, Є. Шабліовський, І. Іваньо, М. Новиков), вплив прекрасного на людину (Ж. Ляхова, Л. Кодацька, М. Шагінян), антропологічний аспект концепції прекрасного (М. Коцюбинська, М. Пархоменко, Д. Чижевський, І. Назаренко, Г. Неділько, Є. Шабліовський), становлення естетичного ідеалу Т. Шевченка (Д. Антонович, М. Шагінян, Г. Неділько, Є. Шабліовський, Ф. Єневич, М. Новиков, П. Волинський, М. Бернштейн, З. Тарахан-Береза).
Етап відродження об’єктивних суджень і появи нових перспектив у дослідженні прози Шевченка, а це переважно сучасні шевченкознавчі розвідки, характеризується звільненням від умовностей дослідницької стратегії щодо вивчення ідеалу прекрасного в прозі митця, акцент робиться на таких проблемах: рецепція краси на рівні автора (В. Смілянська), комплексний підхід до вивчення творчості Т. Шевченка, що представлений інтерсеміотичним і міждисциплінарним дискурсами (Л. Генералюк), дослідження шевченківського ідеалу людини в контексті європейського роману виховання (С. Гетьман, Н. Грицюта, О. Сидоренко), встановлення іманентного рівня естетики Т. Шевченка (Р. Гром’як, Ю. Ковалів), розкриття ідеалу природи в Шевченковій концепції прекрасного (Н. Демчук). Проаналізувавши шевченкознавчі студії різних часів, формулюємо такі ознаки авторського ідеалу краси в прозі: соціальна зумовленість, антропоцентричний зміст, зв’язок з етичним поняттям морального ідеалу, національне забарвлення, іманентна сутність сприйняття краси крізь призму душевних відчуттів, його божественна основа, здатність до діалектичності, позитивна спрямованість.
Інтегральний свiт прекрасного, спроектований у площину прозового доробку письменника, складається з таких кoмпoнeнтiв: прекрасне в прирoді, у мистецтві та в людині. Щоб отримати уявлення про цілісну літературно-естетичну візію Шевченка, ідеал прекрасного варто розглядати в таких ракурсах: зв’язку з іншими естетичними категоріями, концептуальності моделі світу, художній образній системі, синтезі мистецького та художнього, єдності з етичним ідеалом та ідеалом божественної краси.
Репрезентацію природи автор вбачав у комплексній єдності образів-концептів: у концептах-топосах (степ, ліс, сад), у концепті-детермінанті (верба), у поєднувальних концептах (церква, вода, місяць). Концепт степу в Шевченковій прозі є позачасовим образом, його ідейний зміст визначається символізацією волі, нескінченності, відкритості в часо-просторовій площині. Цьому образу протиставляється концепт лісу як замкнутого простору, що створює певні межі для героя, перешкоджає його просуванню і викликає почуття страху. Концепт саду, навпаки, є втіленням гармонійних взаємин між людиною та природою, виступає топосом Раю поверненого. Змістове навантаження концепту верби визначається національною забарвленістю і постає маркером батьківства, територіальної приналежності України. У системі поєднувальних концептів образ церкви є символом божественності, наявним у красі земного світу і краси духовного світу людини; образ води (річка, озеро, болото, струмок) здійснює зв’язок реального світу з ірреальним; образ місяця як концепту, що вказує на перемогу прекрасного над потворним, постає символом космічної впорядкованості, гармонії світу земного зі світом небесним.
Цілісність такої концептної системи визначена авторським ставленням до світу природи, що виражається у співзвучності гармонійного стану душі ліричного „я” Шевченка з навколишнім світом. У прозі це проявляється в поетизації вербальних пейзажів письменника, де особливе замилування викликають рідні краєвиди, названі „прекрасними”, „умилительными”. У природі свого краю митець бачить гармонію і красу, а місцевість, позбавлена цих рис, здається йому маложивописною.
Т. Шевченко дивився на природу очима маляра і сприймав довкілля як живописне полотно. Вербальні пейзажі в художній прозі автора співзвучні з олійними полотнами В. Штенберга, С. Щедріна, Д. Тенірса, Я. Рейнсдала, Каналетті та ін. Особливої уваги заслуговує колористика Шевченкових картин природи. Кольорову гаму в пейзажах складають чорні й темні, білі та світлі кольори з домінуванням теплих тонів. Певне змістове навантаження несуть біла та зелена барви: перша уособлює легкість, прозорість, доброзичливу атмосферу, а друга символізує царину природи. До цих кольорів додається ще й золотиста барва символ сонячного сяйва, що виражає благодійний вплив небесних сил. Комбінація цих кольорів утворює синтезоване поняття прекрасного в природі.
У прозових творах Т. Шевченка природа має передусім соціальне спрямування. Автор віддає центральне місце у світобудові людині, яка знаходить самовираження на лоні природи. Природа ідеал простоти, який здатний повернути людину до істини, допомогти їй відмовитися від усього штучного, потворного. Тому Шевченкові персонажі повістей перебувають у гармонії з пейзажем. У художній структурі прози природне тло змальоване як ідилічний куточок, де все є прекрасним, симетричним, гармонійним, де людина в змозі відчути себе щасливою. Однак красу природи може сприймати не кожний, а лише естетично чутлива особистість. Т. Шевченко підносить природу до категорії прекрасного й акцентує увагу на тому, що вона повинна задовольняти естетичні потреби персонажів, бути втіленням їх духовної краси. Кожний елемент у природі вказує на присутність Творця. Природа близька до Бога, і людина, наближуючись до неї, у першу чергу наближується до Бога. Цим автор відновлює давню aрхетипну єдність „прирoдa Бoг людинa”.
У повістях Т. Шевченка природа постає згармонізованою системою, набагато досконалішою, ніж людська, і наближення до природи є орієнтиром на шляху до самооновлення людини та її досконалості, оскільки саме природа створює міру досконалості суспільного ладу.
Як відомо, царина мистецтва стає сферою, де прекрасне в природі сягає найбільшого втілення та розкриття. У Щоденнику Т. Шевченко порушує питання про способи відтворення природної краси засобами мистецтва: або надавати перевагу механічному копіюванню дійсності (закарбувати прекрасне і потворне, гармонійне і диспропорційне), або довіритися творчій фантазії митця, зображати світ згідно з власними уявленнями про прекрасне. На його думку, у мистецькому процесі відтворення природної краси, ці способи рівнозначні. Натура і художня фантазія, уява митця не виключають одна одну, а гармонійно доповнюють. У мистецькій візії прекрасного в природі значну роль відіграє і явище гри гра кольорами, ролями персонажів, перевтілення реального в мистецьке, а це становить вільну форму всього творчого потенціалу. Суть цього феномену полягає у створенні нової естетичної реальності, що найповніше розкриває витончену красу світу. Гра характеризується невимушеністю, воно забарвлене доброзичливою тональністю у взаєминах природи з людиною, але змінює забарвлення на іронічне при зображенні протилежностей: прекрасного і потворного, мистецького і вульгарного, чистоти мистецтва та бруду реалій. Наслідком іронічної візії автора стає його внутрішня дисгармонія, болісне переживання невідповідності дійсності та мистецтва. У художній тканині повістей мистецька краса перебуває в різноманітних іпостасях, одну з яких можна охарактеризувати як магічна, містична безодня.
Основні механізми, завдяки яким здійснюється в мистецтві синтез прекрасного, такі: наявність критерію життєвості образу, домінування ролі деталі, сприйняття прекрасного в мистецтві за допомогою розуму та чуття, цілеспрямована дія прекрасного.
У мистецтві проблема прекрасного тісно пов’язана зі створенням нового типу художника, для якого мистецтво постає своєрідною релігією краси. Герой Т. Шевченка створює новий світ, куди потрапляють лише ті особистості, які спроможні сприймати прекрасне. Обдарований божественним талантом, альтруїстичний митець опонує байдужому та бездуховному середовищу.
У прозі Т. Шевченко значну увагу приділяє ідеалу прекрасної людини. Її присутність уже закодована в самих назвах повістей. Ці твори можна вважати своєрідним експериментом, що має на меті виявлення чинників, які впливатимуть на наближення людини до ідеалу краси. Новаторською рисою прози автора є бачення нового типу особистості, ще не зображуваного в українській літературі типу естетичної людини, яка сприймає світ краси за допомогою і розуму, і серця, яка прагне до постійного морального вдосконалення для єднання з абсолютом прекрасного, перетворення світу за законами краси. Герой Т. Шевченка глибоко релігійний, він дотримується Божих заповідей, гідно переносить страждання, його орієнтиром до життєствердження виступає віра у всеперемагаючу силу любові. Образна система прози інтегративна, її визначальним вектором стає прагнення до найкращого та найдосконалішого. Герої поділяться на два табори: ті, що сприймають прекрасне, мають глибокі та щирі почуття, і ті, що позбавлені такої рецепції. Ідеальна Шевченкова людина не тільки спроможна сприймати прекрасне, вона має здатність і сама синтезувати його, причому прекрасне стає сенсом її життя.
У творах Т. Шевченка концепт прекрасного поєднується з благородним, часто ототожнюється з ним. Шляхетність людини виявляється в простоті душі, у відданості своєму народові; у бунтарстві проти світських канонів; благородним є і той, хто робить добро цілеспрямоване, дієве, усвідомлене. Проблема добра тісно пов’язана з проблемою зла, так утворюється поєднання прекрасного і потворного.
Прекрасне в єдності з добром набуває різноманітних форм вияву, які утворюють певну типологічну систему. Найважливішим типом виступає краса „совершенная”, „одухотворенная”, якій властива збалансована гармонія тілесної краси і моральних якостей людини. Саме вона є втіленням позитивної програми автора. Досконалій, одухотвореній красі різко протиставлена краса „мёртвая”. Цей тип характеризується потворністю внутрішнього стану людини, яка виявляється в конкретних вчинках. Така людина концентрується тільки на власних інтересах і не здатна до самопожертви.
Крім зазначених різнополюсних видів краси, існують їх варіаційні форми: внутрішня краса, що має потворну зовнішню форму, та досконала зовнішня краса, що виражається у потворності внутрішнього світу. Ідеал прекрасного в людині є пластичним, форми морально потворного можуть переходити у форми морально прекрасного і в цьому виявляється здатність людини до морального переродження. Це зокрема відбувається з Лукією героїнею повісті „Наймичка”. Любов до дитини зупиняє її від подальшого морального падіння, позбавляє від тягаря скоєного вчинку; з Варнаком, який, наблизившись до абсолюту божественного і живучи за біблійними принципами, отримує прощення за тяжкий гріх убивство людини; з Курнатовським морально розбещеним паном, який під впливом своєї дружини Оленочки, наділеної не тільки зовнішньою, але й внутрішньою вродою, морально перероджується, стає порядним, схильним до вияву милосердя.
У прозі Т. Шевченка прекрасне є різноплановим і вбачається насамперед в праці, яка є засобом творчого самовираження та самоствердження особистості; в освіті, де формує естетичне світовідчуття людини, у релігії, яка сприяє духовному очищенню; у природі та соціальній дійсності, що уможливлює реалізацію матеріальних, творчих і духовних потреб героїв.
У художньому тексті гостро поставлена і проблема суспільства. Встановлення гармонійних стосунків між особистістю та суспільством відбувається через формування внутрішнього світу людини, кристалізацію в ній естетичних і моральних цінностей. Суспільство зображується як структура, якій властиві як дисгармонійність і трагізм світосприйняття, так і гармонійність.
Т. Шевченко подає візію земного раю на українській землі, де суспільство постає як ідеальна спільність, репрезентована концептами пасіки, хати, сім’ї, хутора, соціуму. В оазі пасіки автор поетизує процес гармонізації з природою. Це відокремлена територія, що постає у вигляді аркадського куточка дає змогу персонажам Т. Шевченка (Якиму Гирлу з повісті „Наймичка”, Никифору Сокирі з повісті „Близнецы”) ізолювати себе від брудної спотвореної дійсності, відчувати генетичну спорідненість із природою. Концепт хати репрезентує модель мікросоціуму і постає символом душі та родини, є з’єднувальним елементом суспільства минулого та сучасного. Мікрокосм родини втілює внутрішній духовний зв’язок між людьми, версію ідеального суспільства, у його центрі знаходиться образ жінки-матері. Концепт хутора є топосом раю на землі. Хутір сприяє відокремленості людини, збереженню історичної пам’яті людства. Інтегративним образом ідеального суспільства є соціум. У прозі Т. Шевченка вимальовуються два цілісні види соціуму: духовного та бездушного. Духовний вид базується на гармонійній єдності духу людини і природи, а бездушний на сконструйованому механізмі, який спотворює людську натуру. Суспільство становить собою сферу прояву добра, ключовим елементом якого є прекрасне, сконцентроване в божественному, а реалізацію суспільного ідеалу письменник трактує у світлі ідей Царства Божого на землі. У повістях автор намагався створити загальну версію оновлення українського суспільcтва на основі морального вдocкoналeння та eстeтичного сприйняття свiту.
Т. Шевченка справедливо можна вважати новатором, проза якого є оригінальним явищем, що не вписується в канони тогочасної літератури; авторська візія прекрасного в природі, мистецтві, людині, суспільстві постає індикатором його світогляду, визначає його актуальні й нині літературно-мистецькі орієнтири.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Азейншток И. Дневник Т. Г. Шевченко / И. Азейншток // Собрание сочинений: в 5 т / [ред. М. Рыльский, Н. Ушаков]. М. : Гослитиздат, 1949. Т. 5 : Автобиография. Дневник. С. 536.
2. Александрова Г. Проблеми вибору художника у повістях Гоголя „Портрет” і Шевченка „Художник” / Г. Александрова // Шевченкознавчі студії : зб. наук. праць. Вип. 7. К .: Київський університет, 2005. С. 412.
3. Антонович Д. Шевченко-маляр / Д. Антонович. К. : Україна, 2004. 272 с.
4. Аристотель. Поетика / Аристотель. К. : Мистецтво, 1967. 134 с.
5. Аристотель. Сочинения : в 4 т. / Аристотель. М. : Мысль, 1983.
Т.4. 1983. 830 с.
6. Асмус В. Ф. Платон / Асмус В. Ф. М. : Мысль, 1975. 220 с.
7. Астаф’єв О. Українське шевченкознавство в оцінці Петра Одарченка / О. Астаф’єв // Слово і час. 2003. №8. С. 313.
8. Багрий А. В. Т. Шевченко в литературной обстановке / Багрий А. В. Баку, 1925. 171 с.
9. Балей С. В. З психології творчости Шевченка / Балей С. В. Черкаси : Брама, 2001. 80 с.
10. Барабаш Ю. Історіософія Тараса Шевченка / Ю. Барабаш // Слово і час. 2004. №3. С. 1537.
11. Барабаш Ю. Мой бедный protégé (Проза Шевченко после Гоголя) / Ю. Барабаш // Вопросы литературы. 2002. № 6. С. 127155.
12. Барабаш Ю. Т. Шевченко : Імператив України. Історіо-й націософська парадигма / Ю. Барабаш. К. : Вид. Дім „ Києво-Могилянська академія”, 2004. 181 с.
13. Барка В. Правда Кобзаря / В. Барка. Нью-Йорк : Пролог, 1961. 288 с.
14. Бернштейн М. Д. Українська літературна критика ХІХ століття / Бернштейн М. Д. К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1959. 492 с.
15.Бистрова О. Щоденник поета: Літературно-філософські мотиви / О. Бистрова. // Слово і час. 1998. № 3. С. 335.
16. Білецький Л. Мої засади / Л. Білецький. // Шевченко Т. Кобзар : у 4 т. [2-е вид.]. Вінніпег Канада : Вид. спілка „Тризуб”, 1952. Т. 1. С. 361368.
17. Білецький О. І. Від давнини до сучасності : зб. праць з питань української літератури : у 2 т. / Білецький О. І. К. : Из-во худ. літ-ри, 1960.
Т. 2. 1960. 456 с.
18. Бовсунівська Т. В. Біблійний паралелізм у „Кобзарі” Тараса Шевченка / Т. В. Бовсунівська // Дивослово. 2008. № 3. С. 3640.
19. Бовсунівська Т. В. Історія української естетики першої половини ХІХ століття / Бовсунівська Т. В. К. : Вид. Дім Дмитра Бураго, 2001. 344 с.
20. Богацький С. Російські повісті Шевченка / С. Богацький // Наукові записки. Збірник філологічного факультету № 1. Пам¢яті Т.Г. Шевченка. К. : Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, 1939. Т. ІV, Вып. 1. С. 181 205.
21. Бойко Ю. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури / Ю. Бойко Мюнхен, 1956. 79 с.
22. Борев Ю. Б. Естетика / Борев Ю. Б. [4-е изд.]. М. : Политиздат, 1988. 496 с.
23. Бранский В. Л. Искусство и философия. Философское оформление и восприятие художественного процесса на примере истории живописи / В. Л. Бранский Калининград : Янтарный сказ, 1999. 703 с.
24. Буров А. И. Эстетика: проблемы и споры / Буров А. И. М. : Искусство, 1975. 175 с.
25. Вансалов В. В. Проблема прекрасного / Вансалов В. В. М. : Государ. из-во политической литературы, 1957. 264 с.
26. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад., голов. Ред. Бусел В.Т.]. К. : Ірпінь, ВТФ „Перун”, 2001. 1440 с.
27. Вербицька О. Семантика і структура образотворення у поетиці Т. Г. Шеченка / О. Вербицька // Матеріали ХХХІV наук. шевченківської конф., 24-26 січ. 2001 р. / редкол.: Смілянська В. Л. (голова) [та ін.]. : у 2 кн. / НАН України, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка [та ін.]. Черкаси : Брама, 2002. С. 109118.
28. Виноградов В. В. О языке художественной литературы / Виноградов В. В. М. : Гослитиздат, 1959. 654 с.
29. Вишняк М. Я. Кирило-Мефодіївське товариство і художньо-естетичний ідеал Т. Г. Шевченка / М. Я. Вишняк // Кирило-Мефодієвське товариство перша українська політична організація. Сімферополь : СДУ, 1996. С. 1215.
30. Вишняк М. Я. М. Ф. Чернявський та Т. Г. Шевченко / М. Я. Вишняк // ХХХІ наук. шевченківська конф., 9-11 берез. 1994 р. : матеріали / редкол.: Єненко Ю. О. [та ін.] / АН України, Ін-т літератури Т. Г. Шевченка [та ін.]. Луганськ : Світлиця, 1994. С. 3537.
31. Вишняк М. Я. Шевченківські традиції у творчості В. Сосюри (до проблеми народності) / М. Я. Вишняк // ХХХ наук. шевченківська конф., 27-30 квіт. 1993 р. : тези і матеріали ; за ред. В. С. Бородіна, О. В. Мишанича / АН України, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. Донецьк : ДонДУ, 1993. С. 163164.
32. Вільна Я. В. Альтернативи творчого вибору: діалогіка гуманістичних концепцій Т. Шевченка і Г. Квітки-Основ’яненка / Я. В. Вільна // Інтерпретація позитиву в творчості Шевченка (аспекти символу, аксіології, онтології, міфу, психології і стилю) /редкол.: Семенюк Г. М., Задорожна Л. М., Вільна Я. В. К. : Альтпрес, 2002. С. 82111.
33. Вітошинська О. Шевченкова проза / О. Вітошинська // Визвольний шлях. 1998. Кн. 6. С. 712721.
34. Волинський П. Естетичний ідеал Шевченка / П. Волинський // Зб. праць ІV наук. шевченківської конф. К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1956. С. 125147.
35. Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного / Гадамер Г.Г. ; пер. с нем. М. П. Старицкой. М. : Искусство, 1991. 367 с.
36.