Концепція характеру гетьмана Мазепи в українській історичній романістиці

Краткое описание

Кіровоградський державний педагогічний університет
імені Володимира Винниченка

На правах рукопису

Виноградова Оксана Миколаївна

УДК 821.161.2-311.6

Концепція характеру гетьмана Мазепи в українській історичній романістиці

Спеціальність 10.01.01 — українська література

Дисертаційна робота на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук доцент Полтавчук Василь Григорович

Кіровоград — 2005

ЗМІСТ
Стор.
Вступ 3
Розділ 1. Критична рецепція літературного характеру
Мазепи дослідниками ХХ століття 17
Розділ 2. Центральний образ українських
російськомовних романів кінця ХІХ століття 54
2.1.Гетьман Мазепа як об’єкт офіційно-ідеологічних
звинувачень 54
2.2. Гетьман як носій козацько-лицарських
чеснот 73
Розділ 3. Гетьман Мазепа в осмисленні українських
романістів ХХ століття 89
3.1. Персонаж історичних романів українського
зарубіжжя 89 3.2. Герой романістів материкової України 124
Висновки 155 Список використаних джерел 172

ВСТУП
Гетьман Іван Мазепа, за словами Миколи Вінграновського, належить до найкращих синів людства і України” [30, 37]. ...У Європі ідеалізували Івана Степановича, а на теренах колишньої Російської імперії намагалися очорнити або навіть знищити з нашої пам’яті”, — пише в рецензії на кінострічку Юрія Іллєнка Молитва про Івана Мазепу” О.Безручко [13, 119].
Вистачає чорнителів гетьмана і в незалежній Україні. Уже сам Президент вирішив стати на його захист, зазначаючи у своїй книзі Україна ¾ не Росія”: ...Усе погане, що тільки можна про нього сказати або придумати, давно вже сказане і придумане. Його пересічні людські недоліки і слабкості роздувалися до демонічних розмірів. Те, що Кочубей богат и славен”, его стада неисчислимы” ¾ це добре, багатства ж Мазепи ¾ це погано. Але хто жертвував зі своїх багатств на благодійні цілі, хто з цих двох олігархів” узяв на часткове утримання Києво-Могилянську академію? Не Кочубей” [98, 249].
Довго в Україні не мали права хоча б безсторонньо згадувати гетьмана. Серед західної української діаспори, однак, активно творились і досліджувалися історична, публіцистична, художня літератури про І.Мазепу. Канадський історик українського походження Роман Млиновецький (справжнє прізвище ― Бжеський) писав: Гетьман Мазепа був одним з чільних борців за відновлення української державности, і його ім’я є тісно зв’язане з цією ідеєю. Коли ця ідея нарешті переможе, тоді й гетьман Мазепа займе належне йому місце в історії...” [124, 103].
Нині Україна — політично незалежна держава, і ми, її громадяни, інтенсивно шукаючи нових шляхів розвитку для країни, усе пильніше перечитуємо свою історію. Загальна суспільна увага до життєпису і справ гетьмана Мазепи є на сьогодні явищем незаперечним. Сподіваємось, що досліджена нами літературна концепція постаті Івана Мазепи матиме науково-пізнавальне значення, буде кореспондуватися з працями об’єктивних істориків.
Що стосується аспектів літературознавчих, то табу, накладене компартійною владою на саме ім’я гетьмана, спричинило певне викривлення літературного процесу в материковій Україні, виразних рис ущербності набула тут історична тема в художній практиці. Цьому є досить підтверджень, але наведемо один приклад, на наш погляд, особливо показовий. У 1958 р. Микола Сиротюк видав монографію Українська історична проза за 40 років”. На її початку автор, поміж іншим, перераховує історичні твори Михайла Старицького і робить це так: Його перу належать п’єси Маруся Богуславка”, Богдан Хмельницький”, Оборона Буші”, Остання ніч”, повість Облога Буші”, романи Богдан Хмельницький”, Розбійник Кармелюк” [161, 15]. Ставиться крапка. Не згадуються не тільки дилогія М.Старицького про Мазепу, а й роман Последние орлы”. Ці твори, отже, потрактовані як ідеологічно шкідливі, не просто замовчуються — створюється неправдива картина зробленого письменником у минулому.
Романи, де гетьман Мазепа виступав як персонаж, не згадували також Василь Чумак, Микола Ільницький ¾ автори, що в радянські роки видрукували загалом корисні дослідження про українську історичну прозу [197], [ 72].
Не ставлячи на карб низці дослідників історичної прози замовчування певних літературних явищ (така була епоха), не можемо байдуже обходити випадки, коли літературознавці присвоювали собі роль виконавців” ідеологічного суду і просто викидали якогось письменника з літератури. Скажімо, Петро Колесник вважав за потрібне так писати в одному з томів авторитетної і нині восьмитомної Історії української літератури”: Нема чого й говорити, що молодомузівець” Лепкий цілком стояв на сформульованій Українською хатою” політичній позиції, ставши зброєносцем націоналістичних об’єднань за кордоном
Завершенням еволюції Лепкого до войовничого націоналізму стала його трилогія Мазепа” (1926). Поява цього твору була чи не найяскравішим свідченням того, що Лепкий як художник вмер для української літератури” [84, 443].
Та чи маємо право нехтувати творчістю митців рівня Б.Лепкого? Чи правомірне, у принципі, ігнорування будь-яких літературних імен? Кожна історична епоха, продовжуючи і підсумовуючи попередні традиції, затверджує нові художньо-естетичні цінності і створює свої твори” [33, 12]. Літпроцес не дослідиш, не пізнаєш, вилучаючи з його ланцюга якісь ланки. Отож маємо ретельно потрудитися над відновленням реального обсягу та вигляду української літератури.
Маємо виконати цю роботу ще й тому, що вона є нагальним завданням, яке висуває сучасна мистецько-естетична ситуація, коли на очах змінюється природа і практика творчих зусиль письменника. У моду ввійшла постмодерна нечитабельність чи всечитабельність” [70, 110]. Літературним фактом став постмодернізм як художній напрям. А це, за словами однієї дослідниці цього явища, означає: Мистецтво тепер — виробництво інформації, а не творчість” [70, 111]. На інформатизмі як головній рисі напряму наголошують інші дослідники, пояснюючи: сучасне суспільство тому й сприйняло постмодернізм, бо саме воно — інформаційне [125]. Таке суспільство не зможе задовольнитися не пізнаним повністю минулим літпроцесом, який багато що пояснює в літературному сьогоденні, воно не зможе збагатитися таким станом літератури ні кількісно (в обсязі знань), ні якісно (естетично). Вихід — у піднятті до життя естетичної ретроінформації, у зіставленні її із сучасними художніми творами.
Усе сказане, на наш погляд, може бути обгрунтуванням актуальності обраної нами літературознавчої теми: треба повертатися до замовчуваних романів про замовчуваного гетьмана; звертатися й до нових творів цього ряду — романів, які з¢являються нині.
Робота виконана в межах планової наукової теми кафедри української літератури Проблеми характеру в українській літературі”. Майже кожне з досліджень на кафедрі ведеться з урахуванням перепрочитання відомих і маловідомих творів в історії вітчизняної літератури (скажімо, 1997 року було захищено дисертацію В.П.Соколової Національно-патріотичне й загальнолюдське в історичному романі Богдана Лепкого Мазепа”).
Об’єктом дослідження в нашій роботі стали історичні романи українських письменників, що написані за сторічний період і одним з героїв яких є гетьман Мазепа. А предметом дослідження — авторські трактування цього образу, специфічність і оригінальність/неоригінальність закладеної в ньому авторської концепції.
Формування об’єкту дослідження виявилося дуже непростим завданням, що також свідчить про новизну всіх можливих результатів у розробці даної теми. Свідчать про це й труднощі, з якими зіткнулись інші дослідники літературної мазепіани.
Кандидат історичних наук Василь Марочкін написав про І.Мазепу статтю й надрукував її у журналі Україна” (№ 6 за 1990 рік). Стаття — її назва Бунтівливий гетьман” — згодом увійшла до збірника Іван Мазепа” (К., 1992). У ній В.Марочкін подає список відомих йому художніх творів про знаменитого гетьмана [115, 87]. У тому списку 10 позицій — 9 творів поетичних і 1 прозовий. Це — Мазепа” Богдана Лепкого.
У 1997 р. виходить друком у Києві дилогія Михайла Старицького Молодость Мазепы” і Руина” — одним томом. У передмові до книги Надія Левчик дає перелік найавторитетніших публікацій мазепіани останніх років”. Вона назвала твори істориків, серед них — статтю того ж В.Марочкіна [101, 3]. Та чомусь обійшла мовчанням художні й літературознавчі твори, що до 1997 року вже з’явилися в Україні. Скажімо, вийшли друком роман про І.Мазепу Орда” Р.Іваничука, передмови та післямови Р.Горака до окремо виданих частин епопеї Б.Лепкого Мазепа”, з’явилися нові журнальні публікації.
Подібні випадки свідчать про те, що зовсім недавно кількість та якість українських прозових творів про гетьмана Мазепу, критичних відгуків на них становила інформацію незібрану, неописану, непевну навіть для спеціалістів з історії та філології.
Нами аналізувалися та зіставлялися українські історичні твори про гетьмана Мазепу різних років. З них як об’єкт спеціального дослідження були відібрані романи Данила Мордовця Царь и гетман” (1880), Михайла Старицького Молодость Мазепы” (1893), Руина (1899), Богдана Лепкого Мазепа” (1926—1929), Леоніда Полтави 1709” (1961), Романа Іваничука Орда” (1992) та Богдана Сушинського Гетьман Мазепа: повернення до Батурина” (2001). Ці твори дають достатньо матеріалу для виявлення еволюції письменницького бачення відомої історичної постаті протягом століття.
Мета даного дослідження — всебічне висвітлення концепції характеру гетьмана Мазепи в українській історичній романістиці. Цією метою зумовлені завдання: 1) розглянувши літературознавчі джерела, що стосуються відібраних для аналізу творів, з’ясувати стан розробки обраної теми; 2) виявити основні чинники, що формували різне бачення авторами літературного характеру гетьмана Мазепи, і проаналізувати специфіку авторських концепцій на основі романних текстів; 3) дослідити закономірності еволюції авторських концепцій характеру гетьмана Мазепи відповідно до часу і місця створення історичних романів; 4) розглянути специфіку художнього втілення характеру українського гетьмана, зумовлену приналежністю історичних романів до різних культурних епох.
Належить підкреслити, що апелювання до історії, у даному випадку, є вагомим сегментом літературно-мистецького аналізу. Зіставлення естетичного з історичним пояснюється сутністю титульної проблеми дисертації, випливає з неї. І тому вихід за коло літературознавчих методів, прийомів ¾ необхідна запорука її успішного розв¢язання.
Іс­торична правда, пов¢язана з іменем та діяльністю І. Мазепи, нині видається достатньо ясною. Ось як сформулював її не історик, а таки літературознавець Олекса Мишанич: "Козацька доба в історії України — вічна тема української літератури; її становлення, еволюція, досягнення і втрати будуть ще предметом спеціальних досліджень, у XX ст. вона стала об’єктом ідеологічних спекуляцій, на її матеріалі виправдовувався колоніаль­ний режим на Україні, часто козацькі атрибути виводилися як мальова­на декорація... Розроблена в партійних кабінетах модель народно-визвольної війни середини ХVII ст. і возз’єднання України з Росією, страх перед мазепинством” були нав’язані й літературі, змарнували чимало талантів" [121, 6—7].
Про це відомо тепер. Але чимало прозаїків та поетів ХIХ століття, українських включно (той же Д.Мордовець), виходили зовсім з інших міркувань, змальовуючи Мазепу-зрадника”, Мазепу-негідника”.
Отож зрозуміло, що засадничим елементом концепції характеру гетьмана Мазепи в тому чи іншому історичному романі було ставлення автора історичного твору до найголовнішого, найсуттєвішого вчинку гетьмана — його переходу з військом з табору царя Петра І на бік шведського короля Карла ХІІ. Це ставлення і зумовлювало та пояснювало всі інші авторські характеристики.
Кожен письменник працював у рамках своїх, вироблених ним самим світоглядних і мистецьких координат. Долучати свій літературний голос чи то до московсько-церковної анафеми геть­ману, чи то до виправдальної теорії /лінії/ українських та зарубіжних істориків кожен мав по-своєму. Тому бачиться сенс у прикладанні зусиль також і до того, щоб описати, розкрити специфіку кожної ав­торської концепції. Отже, спромогтися відповісти не лише на запитан­ня, ким зобразив письменник гетьмана Мазепу, а й на запитання — чому і як.
При такому підході, повторимося, виняткової ваги набирають дослідження, з допомогою яких встановлюватимемо історичну правду. Шукати їх у радянсь­ких авторів справа невдячна. "Українська радянська історіографія теж приділяла увагу козаччині, але висвітлювала її історію з офіцій­ної, проросійської точки зору, висуваючи на перший план класове роз­шарування козацтва і його нібито вірну службу російським царям та імператорам” [ 121, 6].
О.Мишанич у передмові до одного зі збірників історичних повістей складає такий список авторитетних вітчизняних учених. "Писану історію козаччини, — зазначає він, — створили у ХVІІІ ст. козацькі літописці — Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко, автор "Історії русів". У ХІХ-ХХ ст. її продовжили вчені-історики Дмитро Бантиш-Каменський, Микола Маркевич, Микола Костомаров, Дмитро Яворницький, Михайло Грушевський, Іван Крип’якевич, Микола Петровський, Дмитро Дорошенко, Наталія Полонська-Василенко, Олена Апанович та ін.” [121, 6].
До цього переліку додамо ще імена Миколи Аркаса, Ілька Борщака, Олександра Оглоблина, Аркадія Жуковського, Ореста Субтельного, Раїси Іванченко і дістанемо саме ту когорту вчених, ідеї яких стануть вірним орієнтиром наших висновків.
Але — турбує ота, як висловився О.Мишанич, "офіційна проросійська точка зору". Перебування в її силовому полі не одному відомому історикові зі­псувало точність, науковість, об’єктивність формулювань. Тому необхідно звертатися й до історичних праць про І.Мазепу порівняно мало відомих вчених з української діаспори. Скажімо — Василя Луцева, Романа Млиновецького. У їхніх книгах — відповідно, Гетьман Іван Мазепа” і Гетьман Мазепа в світлі фактів і документів”, Гетьман Мазепа в дзеркалі Історій” — ми знайшли належно арґументовані підтвердження або заперечення думок з інших джерел про особу, кроки та діяння гетьмана Мазепи впродовж усього його життя. Сюди ж треба віднести і перевидану працю Бориса Крупницького Гетьман Мазепа та його доба” (К., 2001).
З огляду на мовлене вище, окреслимо новизну одержаних результатів. Літературна мазепіана в цілому та характер видатного діяча в українських історичних романах зокрема на сьогодні недостатньо вивчені. Малодослідженими є одібрані твори шістьох українських романістів, які складають об’єкт даного дослідження. Два із них — 1709” Л.Полтави і Гетьман Мазепа: повернення до Батурина” Б.Сушинського — зовсім не досліджувалися в українському літературознавстві. Новизна не в малодосліджуваності, ¾ авторська концепція характеру гетьмана Мазепи в українських історичних романах системно не вивчалася, а в цьому є нагальна потреба і філології, і історіографії.
З’ясовано в роботі основні чинники, що формували авторське бачення постаті Мазепи і зумовили різні концепції його образу в українській історичній романістиці. Специфіку цих концепцій розглянуто ще й в еволюційному аспекті, у зіставленні між собою.
Залучивши до аналізу праці досі маловідомих діаспорних істориків, яким притаманний високий рівень об’єктивності, ми виявили ступені відповідності художньої правди про Мазепу історичній правді, з’ясували причини розбіжностей.
При написанні дисертаційної роботи використовувались методи дослідження, що зумовлювались специфікою завдань і матеріалу. Оглядаючи зроблене іншими — літературознавчі оцінки історичних романів, критичні відгуки на них, ми залучали в основному історико-літературний метод. Крім нього, основне дослідження спрямовували також порівняльно-історичний, естетично-психологічний методи.
Методологічною основою дисертації стали наукові праці з історії і теорії літератури, а саме: Григорія В’язовського — про психологію творчого труда письменника, Василя Фащенка — про літературний характер. А ще — роботи Володимира Беляєва, Романа Горака, Анатолія Гуляка, Миколи Ільницького, Григорія Клочека, Василя Пахаренка, Федора Погребенника, Миколи Сивіцького, Дмитра Чижевського, англо-американського літератора Томаса Еліота та інших дослідників.
Скажімо, думки Т.Еліота як літературного критика допомогли нам віднайти механізм для локалізації основної ідеї” в авторському трактуванні характеру гетьмана Мазепи у тому чи іншому романі, уникнути помилок у визначенні ідеологічних пріоритетів самих романістів. Цей англо-американський літератор наголошує: Критик повинен мати надзвичайно розвинене відчуття факту” [59, 70]. Ідеться про будь-які факти з життєпису чи творчості письменника. Адже великий масив критичних писань складається з інтерпретації автора чи твору Проте підтвердити інтерпретацію якимись зовнішніми доказами досить важко. Звичайно, кожен, хто досить компетентний щодо фактів певного рівня, завжди знайде достатньо доказів. Але хто може підтвердити його компетентність? На кожну таку успішну інтерпретацію” припадають тисячі фальшивок Усяка інтерпретація” правомірна тільки тоді, коли нічого не інтерпретує, а надає читачеві факти, яких би він сам, очевидно, не зауважив І кожна книга, кожна стаття, кожна інформація в Записках і студіях”, яка відкриває факт, бодай найпростіший, про твір мистецтва, вартісніша, ніж дев’ять десятих найпретензійніших критичних писань у книжках і журналах” [59, 71].
Положення теоретика літературної критики, на наш погляд, є переконливі тоді, коли він акцентує на важливості фактів. І тому для чіткішого вирізнення змістових складових літературного характеру гетьмана Мазепи в тому чи іншому романі ми подавали невеликий блок лапідарних фактів, що стосувалися часу й місця написання твору, кола осіб, у якому перебував автор на той час, елементів світогляду, філософії, основних занять цих осіб, що не могли не впливати на переконання самого письменника.
Діючи таким чином, ми, звичайно ж, вдавалися до інтерпретації”, засудженої Т.Еліотом. У запереченні всіляких інтерпретацій” Т.Еліот уже менш переконливий. Будь-який критик, літературознавець просто не може, на наш погляд, обійтися без інтерпретації” фактів, що стосуються художнього твору та умов його створення, так само як письменник, творець, не може відмовитися від своєї індивідуальності, свого Я”. Сам відбір фактів, більша увага до одних, менша — до інших уже є інтерпретацією”.
Для виявлення елементів форми характеру гетьмана в тому чи іншому романі, тобто заради можливої повнішої відповіді на запитання: як же конструював автор характер центрального персонажа? ― ми використали відоме формулювання професора В.Фащенка, яке наче підсумовує його роздуми про поетику характеротворення. В.Фащенко стверджує, що варто вирізняти окремі питання поетики. І серед них ― майстерність зображення психічних станів, видимої мови почуттів, портретів, внутрішнє мовлення і мотивування поведінки персонажів прозових творів” [185, 202].
Ідеться про поетику практичну, яку низка літературознавців відрізняє від поетики теоретичної[92]. Ще її можна, у вужчому сенсі, назвати засобами характеротворення, які зумовлюються в кожному конкретному творі домінуючим стилем мистецької доби, ¾ це переконливо доводить Д.Чижевський [194].
Перед безпосереднім аналізом обраних романів викладено (у І розділі) критичні оцінки цих творів, образу гетьмана Мазепи в них іншими дослідниками. Це зможе додатково конкретизувати ступінь новизни саме даного аналізу.
Перед основною частиною роботи необхідно також вияснити наше розуміння заявленої в темі дефініції концепція”. Латинське conceptio має два значення — поєднання” і сприйняття”. Словник іншомовних слів”, визначаючи концепцію”, оперує обома: Концепція — система поглядів на певне явище; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, основна ідея будь-якої теорії” [167, 361]. Літературознавчий словник-довідник” наголошує на першому значенні: Концепція — розгорнута система поглядів” Письменники, згідно цього словника, мають свої концепції дійсності, героя, творчості”. А літературознавець може мати власну естетичну концепцію художньої творчості або викладати чужі, запозичені погляди” [108, 384].
Визначаємо як найпродуктивніші поняття система поглядів” та основна ідея”. Згадаємо, принагідно до теми, деякі висновки теоретиків літератури минулих десятиліть, які часто мали рацію, висловлюючись, скажімо, так: Доля людини в художньому творі завжди постає у стосунках особистості і суспільства. Тобто письменник найчастіше зображає протиріччя між особистістю і суспільством” [140, 19]. Думка правильна, словосполучення у стосунках” підкреслює множинність проявів особистості в об’єктивній реальності. Ідучи за правдою життя, автор зображає літературний характер носієм не однієї, а багатьох рис, котрі зумовлюють відповідне авторське і читацьке ставлення до нього. Але водночас автор виділяє одну якусь рису в героєві, котра висвітлює оту основну ідею”, закладену в образі. І, знову ж таки, письменник здійснює це відповідно до правди життя, котра таким чином переходить у художню правду: Людська індивідуальність — це складна біологічна і соціальна єдність, у якій зовнішні фактори (навіть тоді, коли вони є визначальними) завжди проявляються суб’єктивно” [148, 102]. От саме зображаючи ці суб’єктивні прояви”, письменник і підкреслює головне в даному образі. Отже, зважаючи на вище викладене, можна твердити, що концепція літературного характеру — це головна ідея образу героя, що грунтується на системі авторських оцінок цього героя.
Це формулювання стосується змістового наповнення образу. Та концепція характеру в повному обсязі передбачає і аналіз його форми (засобів характеротворення). Повноцінний аналіз це синтетичний аналіз”, за Д.Чижевським [194]. Повертатимемось до цього у зв¢язку з концепцією центрального образу в кожному історичному романі.
Словосполучення концепція характеру” становить собою діалектичну сув’язь, яку характеризують такі міркування: Майстерність письменника полягає в тому, щоб, відображаючи різні градації людської поведінки, зуміти відтворити цільний художній образ, який виражає протиріччя багатоманіття” (Гегель).
Письменник, творячи характер з багатьох особливостей, рис, звичок і вчинків, — продовжує молодий дослідник Парда Алімов, — виділяє провідні і на їхній основі художньо узагальнює ці провідні особливості особистості разом з іншими її якостями, творячи одночасно цілісну і багатогранну сутність характеру” [ 3 ].
Концепція як система поглядів та основна ідея. Характер як сутність багатогранна і цілісна. Дефініції понятійно прилаштовані одна до одної і можуть становити ключ для теоретичного аналізу. Тим більше, що П.Алімов доречно уточнює: З іншого боку, характер — історичне поняття, і кожна історична епоха створює свої характери, типові для даного відтинку часу. Література є відбиттям і вираженням конкретних характерів, що формуються в певному середовищі і діють або в гармонії, або в зіткненні з цим середовищем... Трудність творення характерів в історичних романах — у віддаленості подій, у яких проявляються історичні особи. Письменник опирається на історичні факти, він узагальнює їх відповідно до свого світогляду” [ 3 ].
У процесі розкриття даної теми ми студіювали автореферати дисертаційних робіт, що порівняно недавно захищались і є до цієї теми дотичні — М.Коновалової Гетьман Іван Мазепа у фольклорі і літературі” (Маріуполь), В.Соколової Національно-патріотичне й загальнолюдське в історичному романі Богдана Лепкого Мазепа” (Одеса), В.Пустовіт Національно-культурний компонент у структурі художнього тексту” (Луганськ), Пешорди Даміра Жанрові модифікації сучасного історичного роману” (Львів), Г.Жуковської Проблема історичної пам’яті у творчості Ліни Костенко” (Київ), О.Проценко Еволюція українського історичного роману 90-х років ХХ століття” (Запоріжжя) та інших.
Щодо практичного значення одержаних результатів дослідження, то вони можуть бути використані для подальшого вивчення літературної мазепіани в цілому і характеру гетьмана Мазепи в українській історичній романістиці зокрема. Матеріали дисертації можуть стати основою лекційних курсів та спецкурсів з історії української літератури, а також спеціалізованих курсів для бакалаврських та магістерських програм вищої школи, для проведення наукових семінарів.
За темою дисертації було виголошено доповіді на таких наукових форумах: 1) II міжвузівській конференції Роди і жанри літератури”, присвяченій пам’яті професора Г.А.В’язовського, Одеса, 14—15 квітня 1999 року; 2) Міжнародній науковій конференції Національна ментальність і культура”, Одеса, 11—12 листопада 1999 року; 3) науковій конференції, присвяченій пам’яті професора В.В.Фащенка, Одеса, 29 червня — 1 липня 2000 року, 4) Міжнародній науковій конференції Роди і жанри літератури”, присвяченій пам’яті професора Г.А.В’язовського (Одеса, 2-3 лютого 2004 року).
Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури Одеського національного університету імені І.І.Мечникова.
Основні положення дисертації висвітлено в чотирьох публікаціях:
1. Виноградова О. До питання про жанрову природу твору Богдана Лепкого Мазепа” // Проблеми сучасного літературознавства: Збірн. наук. праць: Вип. 4. — Одеса: Маяк, 1999. — С. 155—161.
2. Виноградова О. Концепція характеру головного персонажа в дилогії Михайла Старицького Молодость Мазепы” і Руина” // Діалог душ: Збірн. наук. статей. — Одеса: Астропринт, 2001. — С. 85 — 88.
3. Виноградова О. Концепція образу головного героя в епопеї Богдана Лепкого Мазепа” // Проблеми сучасного літературознавства: Збірн. наук. праць: Вип. 10. — Одеса: Маяк, 2002. — С. 157 — 164.
4. Виноградова О. Осучаснена історія // Історико-літературний журнал: Видання ОНУ ім. І.І.Мечникова, 2002. — № 7. — С. 271 — 275.
Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Обсяг дисертаційної роботи — 187 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Тема цієї дисертаційної роботи є і досі мало заторкувана українськими літературознавцями. У новизні предмета нашого дослідження, котрий постає з теми, ми упевнились ще більше, коли стали формувати об’єкт дослідження — обирати для ширшого аналізу українські історичні романи, одним з літературних характерів у яких виступав би гетьман Мазепа. Навіть професійні історики й літературознавці — скажімо, В.Марочкін у 1990 р., Н.Левчик у 1997 р. — не могли у своїх публікаціях подати більш-менш повних списків українських романів про І.Мазепу або ж просто переліку української художньо-літературознавчої мазепіани.
Стало зрозумілим, що, якщо хочемо дізнатися про трактування образу гетьмана Мазепи українськими історичними романістами ХIХ ст., часів чинності валуєвського циркуляру, Емського указу, дрібніших репресивних актів щодо українського друкованого слова, треба звертатися до російськомовних творів цих романістів. Тож ХIХ ст. у нашій темі репрезентують історичні романи Д.Мордовця Царь и гетман” (1880) та дилогія М.Старицького Молодость Мазепы” (1893) і Руина” (1899).
Століття ХХ виявилось ще драматичнішим за попереднє. У радянські часи тема Мазепи в українській літературі була під забороною. Великі твори про нього могли бути написані лише поза УРСР. У довоєнній Польщі Б. Лепкий створив епопею Мазепа” (1926 — 1929), в Америці українській емігрант Л.Полтава — роман 1709” (1961). Ці твори чітко відбивають можливості української історичної прози в умовах політичних свобод.
У материковій Україні такі умови виникли в роки незалежності. У 1992 р. відомий майстер історичного роману Р.Іваничук публікує твір Орда”, у 2001 р. Б.Сушинський — роман-есе Гетьман Мазепа: повернення до Батурина”. Великі прозові твори шести українських письменників дозволили нам простежити за еволюцією концепції характеру гетьмана Мазепи в українській історичній романістиці протягом більш ніж століття.
Як випливає з першого розділу дисертації, присвяченого виявленню рівня розробки теми, не тільки історичні романісти, а й дослідники їхнього доробку змушені були зважати на ідеологічні настанови режимів, що існували і в дореволюційний, і післяреволюційний періоди в Україні. Особливо ретельно тема Мазепи в літературі замовчувалась за компартійного режиму, тому історики (О.Оглоблин), письменники (Л.Полтава), літературні критики (В.Державин), які торкалися її, змушені були шукати сприятливіших умов для творчості за кордоном. Випадок з українським радянським критиком В. Державиним особливо показовий. У 1930 р. у матеріалі Історична белетристика Б.Лепкого”, поміщеному в харківському журналі Критика”, він назвав західноукраїнського письменника класовим ворогом, фашистом і брехуном”. У роки окупації В.Державін сам перебрався на Захід, але його безпідставний вердикт набрав законної сили, хоч його абсурдність була очевидною” [158, 7].
Інформаційний вакуум огорнув постать гетьмана Мазепи. Історичні твори, присвячені його добі, не згадують у своїх загалом змістовних книгах українські радянські літературознавці М.Сиротюк, В.Чумак, М.Ільницький. Відомо, що недомовленість в оцінці мистецьких явищ недопустима. Вона є явищем ущербним і стимулює ущербність (у літературі — малохудожність). Тож будь-яка спроба дослідження літературної мазепіани позначена нині якостями актуальності та новизни. Маємо підстави для прикладання цих характеристик і до своєї роботи.
На одібрані нами для ширшого аналізу романи з’являлися окремі відгуки. Особливо пощастило епопеї Б.Лепкого Мазепа”. Незначна кількість реагувань українських критиків на інші твори пояснюється додатковими несприятливими обставинами. У кожного історичного роману вони свої. Якщо говорити про Царя и гетмана” Д.Мордовця, Молодость Мазепы”, Руину” М.Старицького, то на першому місці серед цих обставин — російськомовність. Точніше — ставлення до російськомовних творів цих письменників як до факту російської літератури і, внаслідок цього, віднесення їх (особливо Д.Мордовця —Мордовцева) до числа російських письменників. У дослідженнях російських авторів О.Агеєвої та В.Момота, які цитуємо вище, немає реагувань на те, що в українському літературознавстві прийнято вважати Д.Мордовця (він і починав писати українською) українським класиком. Усе це не мало б суттєвого значення, якби українські дослідники свого часу не переймались тими ж думками або не користались обставиною російськомовності для того, щоб не згадувати ідеологічно дражливі твори в своїх статтях, нарисах, монографіях.
Найпослідовнішим дослідником творчості Д.Мордовця серед українців був В.Беляєв. Він писав передмови до вибраних творів письменника, котрі виходили в Києві у 1958 та 1987 роках. Він чітко визначив залежність характерів у, зокрема, історичних його творах від історичних концепцій М.Костомарова” [16, 35]. Через що І.Мазепа у Д.Мордовця виглядає статичним демонічним злочинцем” [16, 37].
Несприятлива обставина для дослідників дилогії про І.Мазепу М.Старицького є така: майже сто років (од 1899 до 1997) романи пролежали в московських архівах, видрукувані лише на сторінках газети Московський листок”. Довго не були відомі інші великі історичні романи цього письменника. Уперше повний їх список навела у восьмитомній Історії української літератури” Ніна Калениченко (1969). Зі списку випливало, що першою історичною темою, яку вибрав для великого твору М.Старицький (і його співавтор — друга дочка Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська), була тема І.Мазепи. Вважаємо звістку Н.Калениченко мужнім громадянським вчинком літературознавця. Удруге про роман Руина” М.Старицького в публікації у журналі Слово і час” згадала Н.Левчик лише у 1990 році. Сама ж дилогія окремим виданням вийшла через сім років, не зібравши спочатку широких критичних відгуків. Справа поволі виправляється: у 2003 році монографію Історична проза Михайла Старицького” видає черкаський дослідник В.Поліщук.
Написані в умовах діаспори, романи Б.Лепкого і Л. Полтави дісталися України лише після відновлення нею незалежності. Останнім часом стали доступні й закордонні відгуки на них: на епопею Мазепа” — М.Рудницького, Л.Білецького, В.Безушка, І.Кедрина, згадуваного В.Державіна, М.Струтинського, сучасників Б.Лепкого, нинішнього дослідника його творчості з Польщі М.Сивіцького; на роман 1709” — І.Левадного, В.Радзикевича, І.К-го. На твір Б.Лепкого є достатньо відгуків сучасних українських критиків — М.Ільницького, Ф.Погребенника, Р.Горака, М.Жулинського та інших. На роман Л.Полтави поки що рецензій в українських часописах не знаходимо. Дослідники ставляться до епопеї Б.Лепкого Мазепа” як до видатного явища в українській історичній прозі (особливо — Р.Горак), не закриваючи очі й на певну заданість образу центрального персонажа. З уривчастих характеристик героя Л.Полтави постає цілком позитивний образ гетьмана Мазепи. Те, що відгуки короткі й побіжні, очевидно, пояснюється тим, що Л.Полтаву на Заході звикли вважати більше поетом, ніж прозаїком, та ще й історичним. Тому роман 1709” за 40 років існування і в західній українській діаспорі не набрав належного розголосу. Вважаємо, що цей твір має достатній художній рівень для розкриття автором поставлених перед самим собою завдань.
Романи наших сучасників Р.Іваничука та Б.Сушинського про І.Мазепу також не можуть похвалитися підвищеною увагою критики. Перше пояснення цьому: вийшли порівняно недавно. Особливо це стосується другого прозаїка, чий роман-есе Гетьман Мазепа: повернення до Батурина” з’явився позаторік.
Що стосується роману Орда”, то в ньому показано не так стикання живих характерів, як боротьбу ідей. Зіставляються події історичні та сьогоденні. У кожного образу-символу подвійний чи потрійний смисл. Романові притаманні деякі ознаки постмодернізму (серед них — важкочитабельність). Написати вагому рецензію на такий твір без спеціальної теоретичної підготовки неможливо. То й виявилося до такої праці мало охочих. Утім, критик М.Слабошпицький, вірний своєму” авторові (Р.Іваничуку), і цього разу опублікував відгук — на Орду”. Він цитується вище. Основна думка критика: львівський романіст уже писав про орду, південну, у першому зі своїх історичних романів, у Мальвах”. Показана в новому романі північна орда набагато небезпечніша за першу, оскільки полонить не лише тіла українців, а й їхні душі.
Як бачимо, кількість літературознавчих реагувань на українські історичні романи, персонажем у яких виступав гетьман Мазепа, — з різних причин — була невеликою (окремо тут стоїть епопея Б.Лепкого Мазепа”, яка зібрала значну критику). Розкриваючи якусь тему, найпевніше відштовхуватись від думок попередників, але їх виявилось замало для вибудовування каркасу власного аналізу.
Тому ми пішли іншим шляхом. Ключем до аналізу послужила думка Т.Еліота про унікальне значення фактів у пізнанні феномену автор — твір” [59]. Це з одного боку. З другого — ми почали розбирати опорні поняття, що дають розуміння предмета цього дослідження і відбиті в його назві та назвах розділів: концепція характерів в історичному романі”, характер гетьмана Мазепи”, український історичний роман ХIХ століття”, український історичний роман ХХ століття”, український історичний роман, створений у діаспорі”, український історичний роман, написаний у материковій Україні”.
З опорних понять вирізняються як засадничі фактори часу й місця, які формували світогляд авторів історичної прози і продуктом яких стала негативна чи позитивна концепція літературного характеру. Звернувшись ще раз до думки Т.Еліота, розуміємо, що час і місце написання романів у нас виступають як факт над фактами. Вони пояснюють і суспільно-політичний лад, в умовах якого творили майстри української прози (він був іншим у добу імперську, радянську і пострадянську), вони гаразд характеризують і оточення письменників, родину, друзів, їхні заняття й переконання, що могли вплинути на переконання авторів романів. Вони, зрештою, дають зрозуміти, якими історичними джерелами могли скористатися романісти. Історики трактували минулі події по-різному, письменники могли солідаризуватись або не погоджуватись з ними, і це одразу вирізняло їхню власну концепцію характеру Мазепи.
Провідною функцією жанру історичного роману в українській літературі виявилось зміцнення національно-історичної свідомості і осмислення історичної долі народу. Ми з’ясували, що фактори часу й місця написання українських історичних романів зумовили й специфічне наповнення виховних (просвітницьких) ідей цих творів. Вони вплинули і на структуру романних текстів, оскільки фокусувалися в конкретну культурну ситуацію тієї чи іншої доби, яка позначена пануванням певного творчого напряму в мистецтві й літературі: романтизму, модернізму, постмодернізму.
Часово-просторовий критерій дозволив виділити три основні чинники, які вплинули на формування авторської концепції характеру гетьмана Мазепи в українських історичних романах ХIХ та ХХ століть: світогляд письменника, доступні історичні джерела, обставини написання історичного твору.
Світогляд автора формував його ставлення до найсуттєвішого вчинку гетьмана Мазепи — його переходу з табору Петра I на бік шведського короля Карла ХII. Сприйняття цієї історичної події стало головним елементом тієї чи іншої концепції, зумовило всі інші авторські характеристики. Узагальнюючи варіанти такого ставлення, ми прийшли до висновку, що в українській історичній літературі співіснують дві протилежні концепції характеру гетьмана Мазепи: 1) негативна (зрадник інтересів народу); 2) позитивна (патріот, державотворець).
Серед семи детально аналізованих нами історичних романів негативну концепцію характеру гетьмана подано у творі Д.Мордовця Царь и гетман”. Позитивну — у більшості авторів: М.Старицького (дилогія Молодость Мазепы”, Руина”), Б.Лепкого (епопея Мазепа”), Л. Полтави (1709”), Р.Іваничука (Орда”), Б.Сушинського (Гетьман Мазепа: повернення до Батурина”).
Носій негативної концепції Д.Мордовець написав свій роман в умовах Російської імперії та безпосередньо на російській землі (Петербург, Саратов). Майбутнє України він бачив у союзі з Росією, яку необхідно було, згідно його поглядів, пореформувати у відповідності з ідеологією народництва. Отже, у романі Царь и гетман” Д.Мордовця заходи Мазепи щодо побудови самостійної української держави не отримали схвалення, а сам гетьман потрактований був як лиходій, вмістилище негативних людських рис.
Позитивну концепцію характеру гетьмана Мазепи віднайдено в творах українських письменників, що жили і творили в різні періоди української історії (М.Старицький — у імперський; Б.Лепкий та Л.Полтава — у радянський; Р.Іваничук і Б.Сушинський — у пострадянський) та в різних географічних координатах (М.Старицький, Р.Іваничук, Б.Сушинський — материкова Україна; Б.Лепкий, Л.Полтава — діаспора). Світогляди цих романістів об’єднують риси патріотизму, бажання бачити Україну незалежною державою. Для них учинок Мазепи — це історичний крок патріота, що піднісся до розуміння необхідності відбудови української державності.
З’ясовуючи, наскільки відповідає характер Мазепи у тому чи іншому творі (художня правда) історичній правді, ми залучили до аналізу три групи історичних джерел, що, в залежності від часу і місця написання, пояснювали добу та постать Мазепи об’єктивно або тенденційно. Це праці, написані: у дожовтневий період української історії в Україні та в Росії (Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Костомаров, Д.Яворницький, М.Грушевський, М.Аркас, Н.Полонська-Василенко, С.Соловйов та інші); у радянські часи в Україні та діаспорі (І.Крип’якевич, М.Петровський, Д.Дорошенко, О.Апанович, І.Борщак, О.Оглоблин, А.Жуковський, О.Субтельний, Т.Мацьків, В.Луців, Р.Млиновецький); в умовах незалежної України (Р.Іванченко, О.Болдирєв, М.Брайчевський, В.Голобуцький, В.Марочкін та інші).
Відмітимо, що така риса, як об’єктивність, з плином часу проявлялася у працях істориків усе яскравіше. На об’єктивність також впливало, як мовилось, і місце написання цих праць. Зокрема, найпоказовіші в цьому плані джерела ми віднайшли у діаспорних істориків, що були вільні від ідеологічного пресу тоталітарного уряду.
Визначивши доступні авторам історичні джерела різного ступеня об’єктивності, ми співставляли освітлення постаті гетьмана Мазепи істориками з трактуванням цього літературного характеру у досліджуваних творах. Унаслідок цього було зроблено такі висновки.
Романісти ХIХ століття, за наявності однакового набору історичних джерел, по-різному осмислювали подачу доби і постаті Мазепи в них. Зважаючи на переважно негативні оцінки діяльності гетьмана в тодішніх історичних працях, відмітимо, що Д.Мордовець повністю поділяє подібні трактування, значною мірою це пояснюється його тісною дружбою з істориком М.Костомаровим. На противагу йому, М.Старицький відстоює у романній дилогії власне бачення постаті Мазепи, критично поставившись до матеріалів, викладених авторитетним істориком, йде за власним художнім задумом.
У ХХ століття було написано решту аналізованих творів. Як уже відмічали, з плином часу кількість об’єктивних історичних праць зростала, і ці письменники (за винятком Б.Лепкого, що творив у 20-х роках) мали змогу випрацювати об’єктивну оцінку діяльності Мазепи, що й відбилося в концепціях літературного характеру гетьмана. У випадку з Б.Лепким повторилася ситуація, що і з М.Старицьким, — письменник відкинув пропоновані істориками на той час негативні характеристики Мазепи, хоча подекуди, у деталях, можна спостерігати вплив на нього цих джерел (цей момент став об’єктом критики українсько-канадського історика Р.Млиновецького).
Роблячи акцент на просвітницькому спрямуванні усіх аналізованих нами творів, ми відслідкували вплив обставин, у яких вони створювалися (часу — історико-культурна ситуація в Україні; місця — Україна або зарубіжжя), на масштабність і глибину художнього вирішення як цього образу, так і роману в цілому.
Та обставина, що романи Д.Мордовця та М.Старицького з’явилися ще в імперській Росії, коли до України застосовувалась жорстка колоніальна політика, обумовила деякі подібні зовнішні ознаки цих творів: вони написані російською мовою на основі авантюрно-пригодницьких фабул. І якщо для романіста Д.Мордовця така манера оповіді була притаманна протягом усієї творчості (його белетристика покликана була скоріше розважати читача), то для М.Старицького пригодницько-любовні колізії твору послужили захистом від державної цензури (розважаючи читача, він прагнув замовити позитивне слово за анафемованого гетьмана в царській Росії). Автор дилогії свідомо обмежив виклад подій періодом із життя Мазепи, коли той ще не стояв біля керма Гетьманщини.
Д.Мордовець свої народницькі ідеали проявив у прославлянні ватажка козацької вольниці Палія та царя-робітника” Петра I. Оскільки І.Мазепа вважався в історичній схемі, що панувала, ворогом одного й другого, то в Царе и гетмане” він виведений негативним персонажем.
М.Старицький зробив на той час єдино можливе: написав про І.Мазепу як про славного козака і порядну людину.
За часів компартійного режиму, що перейняв од царизму і розвинув практику утисків української культури, тему Мазепи могли розробляти лише діаспорні літератори: Б.Лепкий, що написав епопею Мазепа”, намагаючись хоч якось піднести дух українців, які зазнали поразки у визвольних змаганнях 1917—1920 років, та Л.Полтава, що випустив свій роман 1709” у 1961 році напередодні можливої всесвітньої катастрофи (карибської кризи”). Туга за Україною, оскарження колонізаторів водили рукою цих письменників. Вони свідомо писали твори агітаційні, закличні, звернені до сердець та розуму бездержавних українців. У цих романах Мазепа постає як національний вождь, символ невмирущої волелюбності українського народу.
Романи Р.Іваничука Орда” та Б.Сушинського Гетьман Мазепа: повернення до Батурина” написані в умовах незалежної України. Як бачимо, тема Мазепи не втрачає своєї актуальності і посьогодні, спонукає читачів до мислення на широких історичних регістрах, до розуміння себе як громадян відновленої держави України. Р.Іваничук утверджує однаковість величин Українського Гетьмана і Українського Народу. Ідеї обох понять у нього тотожні. Письменник закликає сучасників шукати дорогу до Храму (української національної ідеї) і ступати нею. Лише тоді вони вивищаться до Гетьмана, тобто — до самих себе. Б. Сушинський бачить Мазепу лідером нації, лідером-борцем. Попри гіркоту дорікань гетьману за фатальні помилки, автор готовий усе пробачити Мазепі (він називає його людиною обставин”) за те тільки, що той наважився”, ризикнув” виступити проти поневолювачів.
Отже, романісти ХХ століття у найдраматичніші моменти історії, коли проблема національної ідентичності ставала доленосною, вважали своїм обов’язком нагадати українцям про Мазепу, вчинок якого став знаковим для бездержавної нації — прагнути незалежності як запоруки самозбереження.
Щодо особливостей художньої структури романних текстів, то вони обумовлені впливом панівного творчого напряму на різних етапах розвитку українського письменства. Зокрема, твори Д.Мордовця та М.Старицького ми визначили як романтичні історичні романи (за типом вальтероскоттівських”); твори Б.Лепкого та Л.Полтави — це зразки історичних романів з елементами модернізму; твори Р.Іваничука та Б.Сушинського містять в собі ознаки постмодерної естетики.
У цих різновидах історичного роману віднайдено специфічне втілення характеру Мазепи. Принцип незвичайних характерів у незвичайних обставинах” спрацював у романі Д.Мордовця на повну силу. Негативні якості характеру гетьмана Мазепи вишукувались автором, придумувались і нагромаджувалися. Гетьман поданий як несправедливий пан” польського зразка, який не схожий на носія козацької правди Палія і чинить усілякі кривди демократичним українцям. Утім, у ряді епізодів роману прориваються симпатії автора до гетьмана як до розумної (светлый ум”) та сильної особистості української історії (бій під Полтавою, сцена похорону гетьмана).
Романтичні засновки дилогії М.Старицького мають трохи іншу природу. Письменник, як і в поезії та драматургії, створюючи великі історичні романи, відштовхувався од фольклору. Саме фольклорні мотиви романних образів та вальтерскоттівська” фабула допомагають тут оживити специфічний дух епохи. Щедро виписані відомі історичні місця (місто Чигирин, Січ), історичні ландшафти України викликають довір’я читача до головного героя. Автор прагне відновити добру пам’ять у народі про гетьмана Мазепу, наголошуючи на постійному його зв’язку з цим народом. Письменник не прагнув індивідуалізувати Мазепу як особистість. Він створив його цілісний — прогнозований — характер, підкреслюючи, що така людина завжди чинитиме в інтересах народу. Опосередковано цим він виправдав усю майбутню діяльність гетьмана Мазепи.
У творах Д.Мордовця і М.Старицького серед компонентів характеру гетьмана Мазепи виділяються описи психічних станів героя, їх автори намагаються точно окреслювати. Внутрішнє мовлення його вони також часто і детально передають (переважає авторський переказ). Правда, в епопеї М.Старицького воно дещо фрагментарне, у романі Д.Мордовця ¾ плавно-розповідне, пересипане штампами, якими деколи і сам Мазепа себе начебто характеризував: старый собака”, проклятый”, выродок” тощо. Мотивація поведінки гетьмана в обох романах однозначна: у Царе и гетмане” він негодяй” і чинить відповідно до цієї засадничої характеристики; в дилогії М.Старицького І.Мазепа ¾ славний козак, а тому наділений усім народно-пісенним позитивом.
В епоху модернізму письменники схвилювались значенням особистості в історії. Часто це виливалося у критичне переосмислення цієї історії. На перший план ставилося авторське або героєве Я”. А ще модерністи повернулися до символу як основного знаряддя пізнання і відтворення світу” [139, 45]. По першій світовій війні ці ідеї опанували Б.Лепким. Домішувалася гіркота від поразки української революції. Б. Лепкий пробує створити героя, який підказав би одноплемінникам, як діяти далі. Захопившись, автор вилаштовує не всебічно виписаний характер гетьмана Мазепи, а своєрідну позитивну ідеологічну схему. Захоплення читачів од перших частин епопеї Мазепа” змінилися критичними відгуками. Аморфності тексту додавав і модерністський усюди проникний ліризм” [139, 46]. Прагнучи якось оживити розповідь, автор почав вплітати в характеристики героя негативні свідчення про гетьмана його недоброзичливців (це відмітили поціновувачі твору). Незважаючи на тодішні непорозуміння між письменником та літературними критиками, епопея Б.Лепкого Мазепа” зосталась одним з найбільших українських історичних творів, які працювали й працюють на українську національну ідею.
Модерніст Л.Полтава у романі 1709” також пробував подати образ людини, що здатна перебудувати, удосконалити дійсність” [139, 46]. Його Мазепа суголосний дилогії М.Старицького своїми тісними зв’язками з масою — козацькою у романтика М.Старицького, народом як сукупністю усіх суспільних верств у Л.Полтави. Усі дії гетьмана Мазепи так чи інакше відгукуються у сільській та міській глибинках. Л.Полтава, як і Б. Лепкий, також виписує образ батька нації, правда, не наголошує на його аристократизмі. Він трактує його по-новому, як народного гетьмана.
В романах Б.Лепкого та Л.Полтави наявні елементи модерністського напряму. Перший автор, не економлячи в словах, психічні стани героя передає через видиму мову душі, широко використовує авторський коментар, в епопеї багато логізованих внутрішніх монологів гетьмана. Мотивація його вчинків психологічна, фабульна (звірена з розвитком романних колізій). У романі Л.Полтави 1709” гетьман майже не розмовляє, зате про нього висловлюються люди всіх суспільних станів (переважає опосередкована характеристика героя), автор лише подекуди розставляє акценти, майстерно використовуючи видиму мову душі.
І Б.Лепкий, і Л.Полтава, безумовно, творили художню прозу, хіба що вона, ця проза, вийшла у них, значною мірою, агітаційною. Письменники, які жили поза УРСР, вивершили свої великі твори як заклики до земляків стати на прю за незалежність України.
Історичним романам Р.Іваничука та Б.Сушинського притаманні певні ознаки постмодернізму. Тут митець має справу не з чистим” матеріалом, — читаємо про напрям, — а з культурно освоєним...” [108, 565]. Справді, Орда” — це поєднання історії з філософією, образи тут — це символи людського буття, це ідеї, між якими точиться постійна боротьба. Риси еклектики, тяжіння до стилізації...” наявні у творі також. Розповідь про карлицьку слободу сприймається як окрема повість в романі. Однак Р.Іваничук не може од неї відмовитись, оскільки малість карликів точно характеризує духовну мізерність північних поневолювачів, котрі століттями сиділи на шиї українців. Є тут два сюжетні вузли: доленосний похід гетьмана за Десну на сполучення зі шведським військом і сатира на карликів — імперських чиновників. Кожен із вузлів міг би бути окремим твором. Р.Іваничук поєднує їх на порівняно неширокому романному полі, і виходить проблемоцентричний твір. Історичний Мазепа у ньому піднятий до небачених моральних висот, а індивідуальність його не розробляється. Він — значуща, та усього лише ідея. Ідея визволення України з-під іноземного ярма.
Роман-есе Б.Сушинського побудований як публіцистичний твір з елементами епічної розповіді про сьогодення. Увесь зміст твору Гетьман Мазепа: повернення до Батурина” автор прагне довести до кореляції із сучасністю. Б.Сушинський, як і І.Іваничук, не пропонує свій варіант характеру історичної особи. Для нього І.Мазепа — це привід висловитись щодо проблем незалежної України.
Знаємо Б.Сушинського і як творця чисто історичних романів. У романі-есе іде розповідь і про історичні події, і про писану історію. Додати сюди переплетіння в ньому дорожнього епосу і публіцистичних роздумів, бурхливу асоціативність...., парадоксальність, експресивність мови” [139, 70]. Це — деякі з визначальних прикмет напрямку постмодернізму. Б.Сушинський зумів, використовуючи сучасні художні засоби, розповісти про справу і долю гетьмана Мазепи. Він виказав йому своє схвалення, пов’язавши ідеї гетьмана із сьогоденням.
В романах Р.Іваничука та Б.Сушинського з усіх складових характеру центрального героя найбільше задіяна мотивація його вчинків. Вочевидь, в епоху панування постмодерну ці письменники намагаються писати про писане”, на їхню думку, добре відоме (Р.Іваничук, наприклад, боявся повторитися за Б.Лепким). Отож ¾ жодних психічних станів і портретів гетьмана, лише своя інтерпретація його дій.
Як заявлялося у Вступі”, розкриття нашої літературознавчої теми не мислилось без порівняння тез естетичного аналізу з висновками істориків. Гетьман Мазепа — постать історична, знакова і трагедійна. Тож у кінці цієї роботи звернемося ще до одного історика, чиї висновки мають щодо теми Мазепи виразне підсумкове значення.
На справжніх винуватців історичної трагедії України вказує Володимир Голобуцький (1903—1993), автор написаної у радянські роки, вивіреної” і партійної”, монографії Запорізьке козацтво”. Відносне довголіття дозволило йому дожити до іншої епохи й переписати свою книжку. Ось що читаємо в її другій редакції: Тривалий час об’єктивний показ подій 1708—1709 років у нашій історіографії... був заборонений (Примітка автора: Починаючи з книги Ф.Уманця Гетьман Мазепа” (1898), українські історики стали об’єктивно оцінювати діяльність Мазепи. Велику літературу про Мазепу створено у 20-х роках ХХ століття (часи національного відродження). Після погрому історіографії в 30-х роках дослідження велись лише в Західній Україні. У 50—80-х роках в українській діаспорі вийшло чимало праць про Мазепу (О.Оглоблин, П.Феденко, Б.Крупницький, Т.Мацків, О.Субтельний та ін.), але, на жаль, вони були заборонені до останнього часу, і мало хто в Україні міг ними користуватися)” [39, 466].
В.Голобуцький продовжує: Кожен, хто торкався постаті Мазепи, мусив — хотів він того чи не хотів — називати цього гетьмана зрадником. У протилежному випадку зрадником називали б дослідника. Правда і об’єктивність... починає щораз більше викривати ті зловісні міфи, які створювались офіційною наукою. А вона вправно обслуговувала тоталітарні системи, роблячи при потребі раєм і антинародну систему Петра I, і сталінсько-брежнєвський режим... Казати, що реформи Петра I були прогресивні для України, це ще більша наруга над правдою... Не слід також при розгляді трагічної постаті українського гетьмана перебільшувати неприязнь чи навіть ненависть до нього простого народу. Це прикро і несправедливо. Ця неприязнь багато в чому стала наслідком антимазепинської пропаганди Петра I і церкви, яка з царського примусу піддала Мазепу анафемі (Примітка автора: Зважимо на те, що архів Мазепи згорів у Батурині, і ми можемо користуватися здебільшого лише документами з російських архівів, які його виставляють як вірного слугу царя, а потім — як підступного зрадника. Відсутність батуринського архіву позбавила нас можливості краще пізнати його соціальну політику. Тому великого значення набувають праці українських істориків діаспори, Т.Мацківа і О.Субтельного, які подають значний масив документів західноєвропейських архівів)” [39, 467—468].
Таке повідав нам перед відходом один з найвідоміших українських радянських істориків. Правда історії постала з його вуст, ще раз підтверджуючи думку, що нині дійсно першорядною, дійсно доленосною є для нас проблема національної ідентичності. Маємо чітко усвідомити, що шлях України у майбутнє пролягає через повернення її до себе самої, через вивільнення духовної праоснови із під будь-чиїх впливів і нашарувань” [147, 10].
Цілком певно і однозначно оцінює гетьмана Мазепу і Л.Кучма в книзі Україна ¾ не Росія”: Біль і страх за долю України ¾ ось що ним керувало. Метою ж була її незалежність” [98, 254].
Якось, пишучи журнальну статтю про генезу українського історичного роману, Роман Федорів зауважив: Мене можна звинувачувати, що я замість того, щоб писати про мистецькі якості творів, наголошую на служінні письменниками своєму народові, про їх сторожування України. Та що вдієш, таке, очевидно, історичне призначення нашої літератури” [189, 112]. Момент сторожування України” зустрічав нас на кожній сторінці читаних текстів, тому ми не могли, та й не намагалися, обходити його.
Наші автори, у переважній більшості, долучали свої мистецькі голоси до своєрідного романного діалогу” [146, 47] про гетьмана Мазепу, стаючи на бік тих, хто заперечував імперську анафему.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Автобіографія Людмили Старицької-Черняхівської // Слово і час. — 1997. — № 2. — С.32-36.
2. Агеева О. Послесловие // Мордовцев Д. Идеалисты и реалисты. — М.: Книга, 1989. — С.317-324.
3. Алимов Парда. Проблема характера в современном узбекском историческом романе. Автореферат на соиск. учен. степ. канд. фил. наук. — Ташкент. — 1990. — 19 с.
4. Андрусів С. Вогонь нашої пам’яті // Київ. — 1990. — № 1. — С. 125-175.
5. Андрусів С. Ми не тимчасові на землі // Вітчизна. — 1987. — № 3. — С. 172-175.
6. Андрусів С. Чи всякий сон пробудний? // Слово і час. — 1990. — № 3. — С.7-11.
7. Аркас М. Історія України-Русі. — Одеса: Маяк, 1994. — 392 с.
8. Асакі Г. Мазепа в Молдові // Питання літературознавства. Вип. 5. — Чернівці, 1998. — С.143-156.
9. Бабій О. Творчість Леоніда Полтави // Визвольний шлях. — 1979. — № 8—9. — С.1072.
10. Баран Є. Мазепа, гетьман України”. Роман п. Ірен Стецик // Слово і час. — 1993. — № 2. — С. 73-75.
11. Баран Є. Призначення літературної критики за Т.С.Еліотом // Молода нація: Альманах. — 1997. — № 5. — С. 58-60.
12. Бахматова Г. Становление поэтики р