Творчість Михайла Ломацького: світ ідей та образів, жанрово - стильові особливості : Творчество Михаила Ломацького: мир идей и образов, жанрово - стилевые особенности

Краткое описание

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

На правах рукопису

КУРЧІЙ Дмитро Дмитрович
УДК 82-991; 82.09;82-3

Творчість Михайла Ломацького:
світ ідей та образів, жанрово - стильові особливості

Спеціальність 10. 01. 01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник
ГУЛЯК Анатолій Борисович,
доктор філологічних наук, професор

Маріуполь 2008

ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ 1
ХУДОЖНЯ ОПРИШКІАНА М. ЛОМАЦЬКОГО: ТИПОЛОГІЯ ВНУТРІШНЬОЇ СТРУКТУРИ (М. ЛОМАЦЬКИЙ ОПРИШКІВСЬКЕ ГНІЗДО” С. ВІНЦЕНЗ НА ВИСОКІЙ ПОЛОНИНІ”)

20

РОЗДІЛ 2
ЕРОСНО-ТАНАТОСНА ПАРАДИГМА НЕОРОМАНТИЧНОГО МІФУ” ГУЦУЛЬЩИНИ В БЕЛЕТРИЗОВАНИХ НАРИСАХ ПИСЬМЕННИКА (ЗБІРКА ВЕРХОВИНО, СВІТКУ ТИ НАШ”)

62

РОЗДІЛ 3
ГУЦУЛЬЩИНА ЯК ПРЕДМЕТ МИСТЕЦЬКИХ РЕФЛЕКСІЙ У ТВОРЧОСТІ М. ЛОМАЦЬКОГО

92

3.1. Образ Карпат і репрезентація народних характерів у художньо-документальному дискурсі нарисів М. Ломацького З Гуцульщини

92

3.2. Утвердження національної ідеї в художньо-публіцистичній творчості прозаїка

120

3.3. Образ Довбуша і розвиток гуцульських мотивів у драматичних творах М. Ломацького, Б.-І. Антонича та Ю. Федьковича: порівняльний аспект

132

ВИСНОВКИ

151

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

162

ВСТУП

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю системного, внутрішньо несуперечливого наукового осмислення естетично-художніх і жанрових особливостей творчості М. Ломацького, назрілою потребою створення ґрунтовного літературно-критичного дослідження процесу розвитку української діаспорної літератури, врешті, збереженою сьогочасністю універсальної проблематики доробку цікавої творчої постаті. Творчість М. Ломацького ще не ставала об’єктом системного літературознавчого прочитання, хоча вона є надзвичайно цінним матеріалом для з’ясування провідних тенденцій вітчизняного художнього мислення першої половини минулого століття. На часі, отже,
дослідження персонального авторського універсуму як певної цілісності, простеження детермінованості творчості письменника його світоглядно-творчими принципами, в основі яких проблема буття нації, збереження її самості в умовах більшовицької колонізації. Адже парадигма національної ідеї вмотивовує й вибір тематично-проблемного спектру, і аспект характерології, за якого прогнозуючим стає національний архетип героя, зорієнтований на героїчний епос.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Наукова концепція та базові положення дисертації співвідносяться з плановою темою кафедри новітньої української філології Маріупольського державного гуманітарного університету Актуальні проблеми української літератури та фольклору”. Тему дисертації затверджено Вченою радою 21 червня 2000 року (протокол № 11).
Мета роботи виконати синтетично-аналітичне дослідження ідейно-естетичної природи прозової, публіцистичної та драматургічної спадщини
М. Ломацького, простежити ідейно-образну палітру, проблематику й мотивну сферу творчості митця у взаємозв’язку з якісно-оригінальними стильовими способами їх художнього втілення.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:
- здійснити різноаспектний аналіз літературного доробку М. Ломацько-го крізь призму новітніх літературознавчих концепцій;
- простежити особливості індивідуального стилю, зорієнтованість письменника на поетику неоромантизму, роль мортальної категорії в утвердженні високого трагедійного пафосу його творів;
- з’ясувати типологію внутрішньої структури образів опришків як репрезентантів етнопсихології vita maxima” в творах М. Ломацького Опришківське гніздо” та С. Вінценза На високій полонині”;
- довести, що авантюрно-героїчний тип образів-персонажів, що є домінуючим у творчості прозаїка, детермінований національним психотипом лицаря;
- схарактеризувати мотивацію поведінкової моделі персонажів М.Ломацького з урахуванням імпліцитно присутнього автобіографізму та впливу українського національного міфу”;
- розглянути своєрідність художніх конфліктів, жанрово-стильові, поетикальні й структурно-композиційні особливості прози та драматургії митця;
- розкрити роль основних хронотипів та архетипів у реалізації ідейного вектора творчості М. Ломацького;
- виявити ознаки індивідуального креаційного новаторства письменника, зв’язок його художнього світу з літературною та фольклорною традиціями, детермінованість окремих рис образів-персонажів архетипною напередзаданістю;
- показати значення художньої та публіцистичної спадщини М.Ломацького в дискурсі діаспорної літератури, опозиційному щодо материкової соцартівської” текстуальної настанови”.
Об’єкт дослідження художня проза, етнографічні нариси, драматичні твори та публіцистика М. Ломацького.
Предметом дослідження є художній світ творів М.Ломацького сформована мистецькою уявою реальність із характерними для неї внутрішньою логікою, часово-просторовими ознаками, сюжетно-композиційним устроєм, ідейним пафосом.
Основні методи дослідження біографічний, системно-естетичний, архетипний та герменетивний.
Теоретико-методологічною основою дисертації стали фундаментальні праці з літературознавства (С. Єфремов, І. Франко, Д.Чижевський, С. Андрусів, А. Гуляк, Т. Гундорова, М. Жулинський, О.Забужко, М. Ільницький, Г. Клочек, Ю. Ковалів, В. Кузьменко, А.Ткаченко, М. Ткачук, Г. Семенюк), фольклористики (В. Давидюк, О.Івановська, В. Качкан, Л. Копаниця), історіософії М. Грушевський, Д.Донцов, Є. Маланюк, М. Шлемкевич), роботи з філософії, культурології, естетики (Р. Барт, М. Бахтін, М. Бердяєв, Г-Ґ.Ґадамер, М. Гайдеґґер, К. Леві-Строс, Ю. Лотман) та етнології (О. Кульчицький, І. Мірчук, В. Янів).
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою в українському літературознавстві спробою цілісного монографічного дослідження творчого доробку М. Ломацького. Автор представляє результати системного висвітлення домінантних світоглядних уподобань, естетичних принципів, художнього інструментарію письменника, що відбилися в його текстовому просторі. У роботі здійснено спробу вироблення загальної концепціі творчості митця, осмислення якої відбувається крізь виміри провідних літературно-мистецьких і суспільно-політичних тенденцій першої половини ХХ сторіччя. У контексті індивідуальної долі спадщини М.Ломацького прочитується й ряд проблем, порушених тогочасною діаспорною літературою.
Здобуті наукові результати доповнюють корпус досліджень іманентних особливостей літературного руху в діаспорі, сприяють виробленню цілісного погляду на етико-естетичні засади вітчизняного письменства означеного періоду.
Практичне значення роботи визначається залученням до літературознавчого обігу не досліджуваних раніше текстів прозаїка, драматурга та публіциста. Окрім того, одержані результати можуть використовуватися в нових теоретичних і конкретно-історичних студіях із проблем поетики художнього твору, при написанні підручників і посібників з української літератури, виконанні курсових, дипломних та магістерських робіт; у процесі викладання історії української літератури у вищих навчальних закладах.
Особистий внесок здобувача. У дисертації висловлено особисті спостереження автора над темою Творчість Михайла Ломацького: світ ідей та образів, жанрово-стильові особливості.
Провідні ідеї роботи оприлюднені у монографії та наукових статтях.
Апробація результатів дослідження. Робота є цілком самостійним дослідженням, наукова концепція й основні положення якого були апробовані на звітно-наукових конференціях кафедр університету (Маріуполь, 1999-2007); на Одинадцятій науковій сесії наукового товариства імені Тараса Шевченка (Львів,2000), науковій конференції Гуцульщина: наука, освіта, культура” (Коломия, 2000).
Дисертацію обговорено та рекомендовано до захисту на розширеному засіданні кафедри української філології Маріупольського державного гуманітарного університету (протокол № 02 від 03 березня 2008 р. ).
Публікації. За матеріалами дисертаційної праці опубліковано монографію та 3 статті у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків і списку використаних джерел, що нараховує 178 найменувань. Загальний обсяг роботи 176 сторінок, із яких 161 основного тексту.
Мистецтво художнього слова, літературний процес, як і культура загалом, явища складні, гетерогенні. За слушною заувагою Ю. Лотмана, ...це не зібрання шедеврів, а живий організм, в єдиній системі якого присутні і протистоять різні за значущістю й цінністю сили [97, с. 6-7]”. Літературознавчий інтерес становлять не лише аналіз поетики окремого твору, а й осягнення через це історичного буття, перспектив національної літератури (безперечно, як складника письменства світового) розлоге панно, жива мозаїка формування і закономірного її розвитку.
За роки української державності зі скорботного мартиролога вітчизняного письменства повернуто багато забутих” імен, перепрочитано вилучені раніше або затавровані (чи й перепаскуджені) вульгарно-соціологічною критикою твори. Одначе далеко не всі лакуни заповнені. Ще маємо чимало постатей, літературна праця яких то подвиг самозречення, невтомної діяльності на теренах рідної культури, розвою і прогресу нації. Ясна річ, що вони потребують уваги до своєї спадщини.
Аналітичне прочитання творчості Михайла Ломацького, що донині не була об’єктом системного фахового вивчення, має на меті заповнити ще одну прогалину в панорамній картині літературного процесу минулого століття. Своєю нарисово-етнографічною спадщиною, як і художньою прозою, М. Ломацький справді закорінений у глибинних національних архетипах, гуцульському епосі одному із небагатьох уже в Європі міфічних переказів” (С. Вінценз). Письменник творив калевалу гуцулів, тому ім'я його вбачається органічним у контексті творчості Станіслава Вінценза, Ростислава Єндика, Ганса Цбіндена, духовних соратників”, митців, навіки зачарованих красою Гуцульщини, багатим світом вірувань і традицій її мешканців.
Михайло Ломацький народився 23 листопада 1886 року в Гусятині на Тернопільщині. Там же здобув початкову освіту. В учительській семінарії навчався в Тернополі, а закінчив її 1906 року в Заліщиках, успішно склавши, як говорили в ті часи, матуральні іспити. Учительську працю розпочав на Покутті, в селах Снятинського повіту. Глибока обізнаність з історичним минулим краю, безмежний патріотизм і любов до рідного народу, висока національна самосвідомість молодого педагога не подобалася польській владі. Очевидно, це було найважливішою причиною того, що його часто преводили з місця на місце. Незабаром Ломацький опинився в гірському селі Голови під Чорногорою. На загал же, за тридцять літ своєї невтомної педагогічної діяльності він змінив сімнадцять сіл. Польська поліція тричі заарештовувала вчителя. Так, 1920 року він перебував у Коломийській в’язниці разом із гуцульськими повстанцями. Опісля знову вчителював за Ряшевом, на Добромирщині та Городеччині. Із занепадом Польщі (1939р.) М.Ломацького переслідують совєтські енкаведисти і запроторюють на три місяці до Львівської тюрми. Згодом заарештовують дочку і зятя. Доньці пощастило вирватися з кривавих рук, зятя ж убили. 1944 року в Житомирі гестапівці розстріляли єдиного сина М. Ломацького.
Крута дорога долі в роки Другої світової війни привела українського вчителя до Австрії. Він опинився у переселенських таборах, де проводив активну пропагандистську роботу, виголосивши, зокрема, сотні рефератів. Наприкінці війни М. Ломацький виїхав до Західної Німеччини, де й прожив до кінця життя. 24 жовтня 1968 року він помер у будинку для перестарілих у горах Шварцвальду. Похований письменник на українському цвинтарі в Мюнхені. Михайло Ломацький був активним членом товариства Гуцульщина”, чимало зусиль доклав для дослідження й художньо-документального відтворення минувшини гірського краю.
Коріння творчості М. Ломацького у фольклорі. Це істина, що не потребує доказів, проте її осягнення має пізнавальну та наукову цінність. Гуцули, Гуцульщина, їх співуча мова ось джерела, що живили, скроплювали цілющою водою щедрий талант літописця рідних теренів. Про Гуцульщину, яку дослідники назвали карпатською Швейцарією”, зеленою Меккою”, М. Ломацький упродовж усього життя творив своєрідну хроніку. Нема в світі другої країни, писав він понад сорок літ тому, яка була б так чарами краси сповита, як наша Гуцульщина. Це твердили й чужинці, які мали нагоду пізнати її. Вони казали, що наша Гуцульщина це зачарований острів не лише в Європі, але й у всьому світі відмінний оригінальністю і чудами буйної природи та гармонізованого з нею життям населення гуцулів, їх звичаями, обрядами й ношею [84, с. 207]”. Літератора захоплювала жива природа, пам’ятки давнини як джерела нашої історії та культури. Ця історія в серцях і душах гуцулів, у переказах, віруваннях, співанках, звичаях. Адже свою давнину народ зберігає як святість, як саме життя.
На чужині з’явилося друком понад двадцять об’ємистих книжок (деякі обсягом більше триста сторінок), ціла низка публікацій в еміграційній пресі. Ось перелік основних творів письменника: Національна свідомість”
(Лондон, 1952); Наша еміграція”; Українська культура”; Любов Батьківщини” (Мюнхен, 1954); На чисті води” (Мюнхен, 1955); Верховино, світку ти наш” (Мюнхен, 1956); Українське вчительство на Гуцульщині” (Торонто, 1958); Верховино, світку ти наш” Ч.І,II (Нью-Йорк, Мюнхен, 1960 р.); З Гуцульщини (нариси)” (Лондон, 1956); Бескидом Зеленим” (Мюнхен, 1962); Країна чарів і краси” (Париж, 1959); Гомін гуцульської давнини” (Мюнхен, 1961); У горах Карпатах” (Мюнхен, 1962); Опришківське гніздо” (Мюнхен, 1964); Заворожений світ” Ч.І. По цей бік Чорногори” (Мюнхен, Нью-Йорк, 1965); Заворожений світ” Ч.ІІ. По той бік Чорногори” (Мюнхен, Торонто, 1966); З гір Карпат” (Мюнхен, 1967); ’’Поділля спомини з минулих літ”, В Чорногорі” (містерія святоіванської ночі в 9 сценах), У Зеленому Бескиді”, п’єса на 4 дії УПА в Карпатах Чорногорі, казки Дітям та батькам”. Невпорядкованого ж матеріалу в нього ще на три томи. Письменник, на жаль, не встиг за життя опублікувати готові до друку Гуцульські оповідання” і Альбом української ноші”.
Заслуговує на осібну розмову й унікальне видання М.Ломацького в двох томах Верховино, світку ти наш”. Уважаємо, що цей двотомний нарис яскравий взірець органічного поєднання документального історико-етнографічного матеріалу, фольклорних розсипів різноманітних жанрів та вишуканого авторського стилю, власне, стилістики художньої літератури найвищого ґатунку. Автор репрезентує жвавий етнографічний опис Коломиї і населених пунктів по дорозі звідти до гір, доцільно супроводжує документальні факти різного виду приповідками (Без олію не зомлію, а кулешу й саму тешу”) тощо. Документально відтворюючи буття мешканців краю, він зосереджує увагу читача й на характерних висловах (Файненько роздєкувалиси”, Це вам не Поділля. Тут завжди гостям раді: гість у дім Бог з ним” та ін.). У цій, як і в наступних художньо-публіцистичних книжках, М.Ломацький подає блискучий приклад творення такої документалістики, яка цінна як історичною правдою, так і формою викладу, стилістикою, де переважає біографічно-описовий фермент, спогадовість.
Маємо підстави твердити, що більшість книг М. Ломацького це не лише високохудожня інтерпретація фольклорних сюжетів, мотивів, тем, а й, що особливо важливо, першоджерело міфу, легенди, притчі, казки, билини тощо. У багатоаспектній довбушіані письменника абсолютно оригінальною й змістовною є художня модель постаті ватажка гірських лицарів.
Письмо літератора прозоре, стилістика його творів доступна широкому загалові читачів. У кожній книжці автор демонструє органічне поєднання елементів наукового, популярного і художнього стилів, бездоганне володіння літературною нормою й багатством нюансів гуцульського діалекту. Вагомо і влучно сказав про його творчість В. Бедрій у вступі до другої частини нарису Верховино, світку ти наш”: Маємо обосновану надію, що це синтетичне завдання: вільно, літературними засобами змалювати Гуцульщину в повній її пишності в усіх її проявах життя, та водночас вірно схопити повний гуцульський етнографічний матеріял і заховати його для грядучих поколінь, авторові ... поталанило.
Хочу видвигнути сам процес творчости автора, як рідкісне в історії зусиль укр. творчого духа явище вірности і відданости раз обраній меті тут закріплені пам’ятників загибаючої Гуцульщини та мистецькому схопленні її повного образу у різних його варіантах [80, с. 6-7]”.
На осібну згадку заслуговує праця Ломацького Українське вчительство на Гуцульщині”, що вийшла друком у Торонто 1958 р. Тут йдеться про звичайних педагогів-патріотів, які не лише дбали про освіту гуцулів, а й посутньо сприяли формуванню їхньої національної свідомісті. Професор Ломацький осмислював проблеми розвитку української культури і в середовищі галицької еміграції. Свої статті, розлогі ессеї-роздуми Любов до Батьківщини”, Українська еміграція”, Національна свідомість”, Українська культура” та інші матеріали він друкував у канадських, французьких, американських часописах Учительське слово”, Рідна школа”, Життя і школа”, Українець час”, Америка”, Українські вісті”, Гомін України’’ та ін. Його перу належать і сценічні твори: У Зеленому Бескиді”, В Чорногорі” (містерія Святоіванівської ночі).
У творах М. Ломацького зримо постає багатобарвна панорама українського життя (переважно Гуцульщини). Це невичерпна криниця, широка й багата студія про чарівну Гуцульщину. Його твори по-справжньому спектрально, аналітично проникливо, аксіологічно яскраво віддзеркалюють сенс тих багатьох скарбів, що їх зберіг автор як очевидець і пильний слухач бувалих, досвідчених гуцульських дідів” носіїв народної мудрості, моралі.
Увесь корпус художньої белетристики, етнографічно-побутових нарисів і пасіонарної публіцистики Ломацького становить, на наш погляд, цінність з огляду на кілька обставин. Насамперед зазначимо, що творчість письменника, маркована високим рівнем патріотичної наснаги, доводить інакшість” психотипу господаря зелених полонин стосовно зайд” польських і московських прибульців (туземців). Його твори скеровані проти приписів текстуальної настанови” (Г. Грабович) більшовицьких колонізаторів, псевдохудожніх текстів соцреалістичного дискурсу”, коли боротьба за волю, державність, спротив активно насаджуваному процесові марґіналізації українського (зокрема гуцульського) трактується як злочин поодиноких бандитів” проти свого ж народу, що палко прагне потрапити у страшні обійми старшого брата”. Доречною бачиться нам тут як приклад історія з перекладом Богданом Сенежаком На високій полонині” Вінценза. Роман Федорів згадує: У 1969-1971 рр. мені вдалося видрукувати в журналі великі уривки Сенежакового перекладу. Правда, це було не друкування, а таки справжня мука: з-під цензорського червоного олівця випадали цілі розділи, частини та абзаци як такі, що ідеалізують старовину”, патріархальщину, творять культ гуцула-ґазди. Врешті, в черговий раз покликано мене на килим” до обкому партії і наказано припинити друкування [150, с. 27]”.
Творчість Михайла Ломацького національно заангажована, І йдеться не про спробу зануритися в солодку нірвану вільного від усього земного митця у пошуках істинної краси. Одначе ми не схильні вважати це недоліком. Мав рацію Д. Чижевський, зауважуючи, що літературна теорія не єдина сила, що визначає собою літературу певної епохи. Літературна практика залежить і від ідеології свого часу, і від соціальної структури суспільства [164, с. 328]”. Особливо актуалізується ця заувага стосовно слов’янських культур, зокрема української. Адже Маланюкове коли у нації вождів нема, тоді вожді її поети” потверджується в екзистенції колоніальної улеглості, коли під загрозою опиняється саме буття нації, факт самототожності її культури. За таких умов духовним злочином була б утеча на береги кастильські” чи добровільне затворництво у вежі зі слонової кості” нехай навіть задля високого служіння Музі. Першочерговим (і, таким, що не заперечувало служіння Музі) було завдання виокремити, врятувати, за словами О.Забужко, український космос із імперського (тотожно-радянського) хаосу.
Якщо Україна, зосібна Гуцулія, поставала в текстах соцреалістичного дискурсу податливою щодо здійснення більшовицьких проектів, жадаючою їх здійснення, то герой Ломацького не поступливий абориген-маргінал. Він насамперед господар, репрезентант міфологеми осідлости, батьківщини-Батьківщини, готовий до активного чину, супротиву колонізаторам. Центральним образом прози письменника невипадково є постать Довбуша, що вивищується до рівня символу невпокореності народного духу.
Популярною останнім часом стала думка про те, що справжнє мистецтво не має бути соціально, чи національно заангажованим, і саме ця неангажованість” є обов’язковою ознакою справжньoї творчості. Дослідниця символізму Анна Балакян пише: Митців, які зібралися під кінець XIX ст. в Парижі, єднав не дух ООН або Олімпійських ігор, а цілковита відірваність від власної нації, зверненість до внутрішнього, розум, перейнятий тим, що лежить поза національними, тимчасовими, географічними, груповими замовленнями людської долі; точніше кажучи, думка, зосереджена виключно на боротьбі між проминальністю людської істоти й вічністю твору, вічністю краси, що існує лише в думці [178, с. 77]”.
Це справді, слушна думка, але стосовно французької літератури письменства нації, що не страждала на бездержавність. У ситуації ж із багатьма слов’янськими літературами завважена проминальність людської істоти” була загрожена проминальністю нації. Молодополяки”, наприклад, черпали свій модерний стиль і дух” через звернення до сфери вітчизняної народної культури з властивою їй системою моральних та естетичних цінностей. Саме такий аспект польського модернізму заакцентовує В.Моренець [112, с. 77]. М. Ломацький творив у своїй прозі апологію Гуцульської „ойкумени”. Звичайно, творчість Ломацького далека від епохального філософсько-естетичного зсуву в напрямку модерну. У ній радше проглядає епістемологічно, аксіологічно й мовно-стильово позитивістська парадигма попередньої доби. Та коли брати до уваги, що все українське народництво” (згірдливе ставлення до нього, до речі, останнім часом у літературознавстві змінюється на діаметрально протилежне, свідченням чого є, зокрема, праця В. Моренця Національні шляхи поетичного модернізму першої половини XX ст.: Україна і Польща”) виявилося частковим випадком позитивізму, то художній доробок М.Ломацького слід вважати не реліктовим пережитком середини XIX століття, а цілком суголосними добі. При цьому враховуємо не лише його пасіонарність, заперечення марґіналізації українства й українського, ідейну спрямованість, а й творчо реципійовану етнокультурну та психолінгвістичну базу Гуцулії в множинності її історичних реалій, фольклорно-міфологічних народнопісенних традицій. На думку В. Моренця, саме в „народництві як етнокультурній кореневості могутній рушій усієї національної літератури ХХ ст.[112, с. 52]”. Навіть вишукані модерні віяння не ігнорують народних матриць світосприймання, бо внаслідок цього відносяться національним організмом на маргінеси власної екзистенції (яскравий приклад творчість М. Семенка, Ю. Тарнавського). Тим-то й умотивована актуальність ідеї народності національної культури, сьогочасність цілого корпусу творів українського письменства, що зазнало впливу позитивізму „...як цілеспрямованого ”опосадження” творчої думки на шорсткому терені... соціально-політичних актуалій із властивим останньому культом „праці біля основ [112, с. 46]”.
Творчість М. Ломацького органічно вписується в розлогу панораму письменства саме такої якості. Навіть ідеї Просвітництва, популярні в українській літературі середини ХІХ століття, відчутно проступають у характеристиці його психотипів дітей природи, не зіпсованих цивілізацією. У зв’язку з цим слід згадати „Месть верховинця” М. Устияновича. У творчій манері Ломацького простежуються й рудименти „запізнілої” етносемантики П. Куліша. Проза М. Ломацького структурно оперта на простонародне мовлення, народну поетичну традицію. Матриці останньої виступають єдиними практично наявними трансляторами всіх психочуттєвих комплексів, у тому числі особистісних. Однак етико-естетична природа цих матриць, на наш погляд, все ж узгоджена з індивідуалізмом не лише романтичного, а й ніцшеанського та берґсонівського типів. У прозі Ломацького виразно відчувається позитивістський комплекс „вродженої духовної краси”, жива національна ідея, міметично логізована нарація. Водночас, як не дивно, можна говорити про тяжіння стильової парадигми прозаїка та драматурга до тотальної міфологізації, архетипізації будь-якого малюнка з натури реальної щоденної дійсності. У традиції Просвітництва просвітницьке мислення розумілося і як протилежність, і як протидія міфу. Просвітництво суперечить міфу, а тому намагається триматися „осторонь від його могутності [18, с.109]”. Однак цій опозиції Горкгаймер і Адорно протиставляють тезу про таємну співучасть: „міф це вже просвітництво; і Просвітництво повертається до міфології [18, с. 109]”.
В основі творчості Ломацького міф про українську ідентичність, акцентований свого часу пражанами, а згодом МУРівцями. Тому, на нашу думку, слід заторкнути й проблему досліджень національної ідентичності”, етнопсихологічного тлумачення характерів. Першою ґрунтовною науковою працею про особливості етнопсихології українців була розвідка М.Костомарова Две русские народности” (1861). Пізніше до з’ясування згаданої проблеми зверталися І. Нечуй-Левицький (Світогляд українського народу”, 1876), Т. Рильський

Список литературы

ВИСНОВКИ

Творчість Михайла Ломацького позначена високим рівнем патріотичної наснаги, спрямована проти приписів текстуальної настанови” (Г. Грабович) псевдохудожніх текстів соцреалістичного дискурсу”, згідно з якою боротьба за волю, державність, спротив активно насаджуваному процесові маргіналізації українського світу трактувалися як злочин. Увесь корпус його художньої прози, публіцистики, драматичний твір виокремлює гуцульський космос (як частину українського) із всепоглинаючого імперсько-більшовицького контексту. Центральний персонаж його творів не податливий абориген-маргінал, а господар своєї землі, репрезентант міфологеми осідлости, національного архетипу” героя, vita maxima et heroica” (О. Кульчицький). М. Ломацький утверджує тип сильної, героїчної особистості.
Наскрізною у творчому доробку письменника є ідея активної любові до України. Високими регістрами її звучання доробок М. Ломацького, на наш погляд, органічно вписується в дискурс ідейно-естетичної парадигми поетів празької школи”. Він суголосний міфові, твореному пражанами, за яким українська нація нація чину, спроможна не лише на пасивну любов до своєї землі, а на активну діяльність в ім’я оборони власної державності.
Найповніше ідея величної любові до Батьківщини зреалізовується на рівні художніх образів (зокрема образів-персонажів). Центральними образами, які набувають символічного звучання, стають своєрідною ланкою, що єднає покоління, втіленням національної свідомості є образи опришків. В опришкіані М. Ломацького заакцентовано передусім лицарський тестамент народних оборонців. У своїй повісті, нарисах, драмі митець утверджує думку про те, що вільнолюбний дух лісових легінів”, громова бартка” Довбуша завжди залишаються дієвими.
Глибина художнього мислення Ломацького-прозаїка простежується через типологічне зіставлення внутрішньої структури образів опришків у його повісті Опришківське гніздо” та На високій полонині” С. Вінценза. Адже справжній образ, на думку дослідників, формується з первинного, влучно віднайденого поєднання в характер, а характер, у свою чергу, переломлюючись через інші характери, обставини, в ідею твору. Персонажі письменника значною мірою розкриваються через вчинки; це натури діяльні й вольові. У мотивації поведінкової моделі героїв помітну роль відіграє автобіографізм, оприявлений у їхній життєвій долі, рухові сюжету чи присутній імпліцитно.
Проза М. Ломацького репрезентує персонажа, максимально наближеного до авантюрно-героїчного типу біографічності, зумовленого насамперед законами поетики романтизму та неоромантизму, детермінованого національним психотипом лицаря й увиразненого ціннісними орієнтирами самого письменника. Саме такий герой є носієм певних цінностей мужності, честі, відваги, щедрості. Переважно це персонаж романтичного та неоромантичного дискурсів. Свого часу саме на ґрунті авантюрно-героїчного типу біографізму (М. Бахтін) виникла естетизована філософія Ф. Ніцше. Персонажам М. Ломацького притаманне граничне індивідуальне волевиявлення, активна ціннісносмислова установка, пізнавально-етична позиція в світі. Художньої єдності, цілісності, внутрішньої художньої необхідності всім трансгредієнтним визначенням романтичного героя надає цінність ідеї”. Тут індивідуальність героя розкривається не як доля, а як втілення ідеї. Тому життєвий шлях персонажів прозаїка, події, а зчаста й предметне оточення дещо символізовані.
Між Опришківським гніздом” М. Ломацького та На високій полонині” С. Вінценза простежуємо чимало типологічних збігів. Насамперед упадає в око талановите відтворення обома авторами гуцульської міфології. Типологічна близькість спостерігається як на рівні мотивів, сюжетних ситуацій, художніх образів, так і в певних закономірностях художнього напряму.
У характеротворенні Ломацького та Вінценза впадає у вічі перш за все гордий індивідуалізм персонажів. Одначе М. Ломацький значною мірою апелює й до української літературної традиції початку ХІХ століття; його персонажі перегукуються з типово преромантичними руссоїстськими канонами природної людини, продуктивними у творчості Г. Квітки-Основ’яненка, М. Устияновича, П. Куліша, Марка Вовчка.
Обидва письменники оспівують міфічно-легендарний топос „заповітної землі” („terra mater”), недосяжної для чужинців. Тільки господар цих гір може легко й сміливо долати нетрі та бескиди, бо гуцул і лише він пан на своїх теренах. Помітну роль у мотивації поведінкової моделі персонажів обох авторів відіграє й архетипна напередзаданість, що зреалізовується через низку фольклорно-міфологічних топосів („золотий топір”, хронотоп дороги, гір, лісу, долання водних перепон). В „Опришківському гнізді” М. Ломацький, стилізуючи повістування під „сказання про героя”, активно послуговується як своєрідною матрицею побудови сюжету саме хронотопом дороги та ріки. Його персонаж уже на початку твору обирає дорогу проти течії Чорної Ріки. Юрашка йде супроти плину до витоків, назустріч невідомому. Це своєрідна декларація психологічного коду персонажа, тієї риси, що її повсякчас заакцентовуватиме автор: готовність до „чину”, а не сліпий детермінізм.
М. Ломацький майже у всіх своїх творах (особливо в „Опришківському гнізді”) дає попередню експозиційну характеристику персонажів. Однак „біографія” героя, основні подієві моменти його життя (до ситуації вибору) подаються значно пізніше, ретроспективно. Часто використовує письменник і форму внутрішнього монологу.
Одним із прикметних засобів характеротворення в повісті „Опришківське гніздо” є романтична гіперболізація, коли продуктивною стає фольклорна метафора бою-танцю. Часто послуговується прозаїк і новелістичним прийомом віддзеркалювання психічного стану героя в момент граничного напруження душевних сил, потрясіння.
Коли М. Ломацький упродовж усього сюжетного розвитку відтворює духовну еволюцію свого персонажа, то центральні дійові особи твору С.Вінценза вже з самого початку позначені рисами „месіанізму” певної богообраності. У творі польського письменника неоміф органічніший, тоді як персонажі М. Ломацького репрезентують переважання християнського світосприйняття, хоча й тут простежуються зв’язки християнського світогляду з поганським.
Типологічні паралелі творчості обох письменників визначаються передовсім неоромантичним дискурсом. Цей чинник впливає і на типи сюжетів, що їх продукують обидва автори, і на специфіку характеротворення. Типологія сюжетів зумовлює типологію образів-характерів як центральних, так і другорядних.
Завжди приваблювала М. Ломацького теорія націоналізму, розроблена Д.Донцовим. За слушним зауваженням Т. Гундорової, ця теорія мала і „ґендерний підтекст”. Опорним тут є ідеал чоловічої активності й аристократизм, а також подолання жіночої меланхолійності. Жіночі образи Ломацького та Вінценза це якраз тип „Femina anty-melanholica”.
Однак героїні твору С. Вінценза чіткіше оприявнюють власну „сепарованість”, гордий індивідуалізм. Персонажі „Опришківського гнізда” (як жіночі, так і чоловічі) часто є носіями войовничої ідеології чину й водночас репрезентантами світогляду „осідлості”. Причому йдеться не про дихотомію двох різних світоглядів як, приміром, опозиція „селянського” та „козацького” світогляду у відомому романі Панаса Мирного. „Сітка” тем, що утворюють опришківський світогляд, у М. Ломацького функціонує не як антипод тому, що плекає світогляд осідлого гуцула. Вона також символізує звитягу, дієвість, боротьбу за справедливість і чоловічу дружбу. Для гуцула як психотипу не властива колізія між світоглядом „чину” й „осідлости”, бо елементи одного переплетені в його натурі з іншим, адже він правдивий лицар за способом життя і праці. До землі ж горянин ставиться не як до клаптя ґрунту, що до нього прикуті душа й тіло, а як до колиски, середовища буття.
У внутрішній структурі характерів багатьох персонажів М. Ломацького визначальним є конфлікт між бажанням „vita maxima” і нав’язуваним поневолювачами „vita minima”.
Попри всю типологічну близькість сюжетів, мотивів, образів „Опришківського гнізда” М. Ломацького і „На високій полонині” С.Вінценза, між „ідеологічно-оцінними” (Успенський) рівнями їхніх творів існує суттєва відмінність. Для Вінценза, поляка з походження, нехай і залюбленого в Гуцулію, те, про що він писав, було міфом, вдячним матеріалом для художнього твору. Та легенда закінчується, її тривання в часі обмежене. І Вінценз робить спробу „вписати” цей некерований, стихійний для нього світ в імперську систему (розділ „Побратимство з цісарем”). Для Ломацького ж опришківство насамперед героїчна сторінка в історії його батьківщини, тривала в часі традиція, духовна ланка, що єднає покоління. Опришки в його потрактуванні символізують вітальний дух гір, і в сучасних письменникові історичних обставинах (анексія більшовиків) стали водночас знаком нескореного духу цілої нації. Пафос повісті М. Ломацького докорінно відрізняється від пафосу твору С. Вінценза.
Авантюрно-героїчний тип персонажа, характерний для повісті М.Ломацького, продовжує розкриватися як втілення певної ідеї і в його белетризованих нарисах. Неоміф зумовлює відповідну інтерпретацію душевних переживань, зокрема кохання.
Персонажі цих нарисів, яких умовно називаємо „нещасливі коханці”, перебувають у пошуках того ідеалу, що визначальним у своєму спектрі мав потребу боротьби за „молодість світу” (М. Наєнко). Тож зрозуміло, чому в збірці „Верховино, світку ти наш” архетипи еросу і танатосу сприймаються як своєрідна призма, в якій сфокусовується й іманентно властива природі його белетризованих нарисів ідея любові до рідного краю. Адже ця ідея ототожнюється тут із красою, щирістю почуттів, готовністю загинути за те, що становить „молодість світу”. Белетризовані нариси М. Ломацького витворюють симфонію любові до карпатського краю. Кожен твір цієї збірки має оригінальний сюжет, у всіх них закладене спільне інваріантне ідейне підґрунтя, що й зумовлює вибір певного типажу образів і сюжетотворчих чинників. Це ідейне підгрунтя визначає й жанрово-композиційні особливості нарисів М. Ломацького. Його твори нагадують часом продуктивну ще в творчості Г. Квітки-Основ’яненка „повість-тезу”, на початку якої висловлюється певна моральна сентенція, а вже сюжетний розвиток, групування персонажів, конфлікт покликані проілюструвати її. Ця теза в Ломацького заклик любити свій край, усвідомлювати неповторну духовну велич і красу його мешканців, протистояти асиміляційній політиці завойовників. Саме ця теза-ідея єднає всі нариси автора в цілісний художній світ своєрідного епосу. У збірці „Верховино, світку ти наш” Ломацький надав оригінальної інтерпретації, динаміки відомим своїми інваріантами сюжетам, окреслив психологічно переконливі ситуації й характери. Його нариси позначені драматичним напруженням пристрастей, концентрацією дії. Персонажі творів, оповиті романтичним серпанком незвичайні характери й конфлікти, що витворюють візерунки „звичайного” гуцульського життя, випромінюють потужне пульсування духовної енергії автора, його любов до рідної землі, поетизацію її краси, небуденності доль її мешканців, а отже унікальності, цінності, самості. Онтологія тексту М. Ломацького оприявнює трансцендентний вимір художньої мови з імперативом осягнути екзистенційну правду (себто правду як пережиття) через образну рефлексію, явлену в художньому слові й викристалізовану в його семантиці. Пріоритетною і самоочевидною стає тут рефлексія розуміння, що відображає об’єктивації духа, формовані на до-чи позапонятійному рівні: часто у міфологічній свідомості та в підсвідомому переживанні розлуки із „terra mater”. Отже, збірка белетризованих нарисів „Верховино, світку ти наш” становить своєрідне мозаїчне панно переживань і самого автора, що трансформуються в єдиний, наближений до циклічно-новелістичного, наратив.
Структуроутворюючими чинниками неоміфологічного дискурсу белетристики М. Ломацького, глибинними смисловими складовими його образності, персонажів виступають універсалії культури, якими є „категорії граничних підставин” (О. Курилюк) народження, життя, смерть і безсмертя (ерос і танатос). Одначе навіть за умови домінування в окремих творах мортального мотиву, коли оповідь закінчується смертю персонажа, слід брати до уваги ту обставину, що чергове обігрування даної теми спричиняє життєствердні мотиви, принаймні стосовно читача. Трансформація описуваної автором події з мортальним фіналом у факт художнього світосприйняття саму художню форму перетворює на різновид універсально-культурного осягнення людиною шляхів і способів заперечення смерті, що в системі структур і образів із онтологічного факту стає культурним актом життя. Отже, в неоромантичній моделі художнього світу нарисів М.Ломацького мортальна категорія служить утвердженню високого життєствердного пафосу: ніяка сила не владна над „постійною молодістю, безкінечністю, незнищенністю світу” (М. Наєнко), ніяка сила не в змозі знищити „сіль” цього життя кохання. Персонажі белетризованих нарисів збірки „Верховино, світку ти наш” це також репрезентанти „vita maxima et heroica”, що не приймають компромісів, не погоджуються на плебейське животіння. Це аристократи духу, стрижневим у характері яких є почуття любові до рідних гір, краси світу.
Кожен твір М. Ломацького чи то повість, чи белетризовані нариси, чи драма стає часткою інтертексту. Помітна роль у ньому належить інтерпретації фольклорного матеріалу в руслі об’єднуючої ці тексти ідеї любові до рідної землі. Це простежуємо і на матеріалі збірки „Нариси з Гуцульщини”. Карпати постають тут суцільною часо-просторовою метафорою, смисловим контекстом і природнім середовищем гуцульським космосом, у якому розвивається гармонійна натура горянина сильного, відважного, наділеного вмінням шанувати закони природи, формується національна свідомість, ментальність етносу. Одна з чільних ознак поетики художньо-документального письма М. Ломацького осмислення етимології топонімів, поширених на Гуцульщині. Автор розгортає історії походження тих чи інших поселень то як легенду, то як спогад старожилів, то як бувальщину. Історія кожного села, кожного мешканця, виформовує цілісний художній образ Гуцульщини. Продуктивними в такого типу нарисах є фольклорна стихія, використання гуцульського діалекту, вмонтування в художню тканину твору коломийок, прислів’їв, фрагментів народних традицій і вірувань. Автор у цих творах ніби долучається до етнографічної тематично-стильової течії в українській літературі. На користь цього свідчить і, так би мовити, фольклорно-пісенне прочитання української історії, потлумачення її як звитяги, здобутків. Героїчний пафос, як і загальний лад наративу, спрямовані на формування ідеалу, образів гуцульських аристократів, що вміли берегти „старовину і предківські звичаї”. Прикметно й те, що історико-художні факти зчаста подаються автором в інтеграції з історіями містичного характеру, в контексті міфологем слов’янського фольклору.
Зображуючи гуцульську вдачу, письменник заакцентовує риси української ментальності, формованої на ґрунті концепції філософії серця Памфіла Юркевича, ідеї сродної праці Григорія Сковороди, морально-етичних засадах народного виховання за переданими батьками звичаями і законом Божим.
Часто в документальних нарисах М. Ломацького поєднується кілька оцінних спектрів у творенні характеру. Це одна із специфічних ознак їх образної системи, що спричиняє синкретизм наративних пластів в архітектонічній структурі твору. А деякі нариси (приміром „Дудар із Ростік повістує”) перетворюються на суцільний метатекст, побудований із співанок та коломийок, усних повістувань, опису „старосвітських звичаїв” тощо. Проте найміцніше поєднує в органічне ціле окремі історії-оповіді наскрізна ідея, що реалізується в символі „слушного часу”, коли „встане вся Гуцульщина”. Цей символ стає одним із смислових концептів нарисів Ломацького. Ставлення гуцулів до гір, рідної землі стає в нарисах не лише центральним смисловим ядром, а й своєрідним дидактичним засобом для наступних поколінь, патріотичним гаслом, яке автор подає за принципом біблійних історій, використовуючи розповідь-притчу.
І в жанрі публіцистичних виступів М. Ломацький залишається вірним магістральній ідеї своєї творчості. Так, у публіцистичній розвідці „Національна свідомість” письменник не лише поставив актуальні питання („Що таке національна свідомість?”, „В чому її джерела та вияви?”, „Які особливості її формування й розвитку?”), а й дав на них вичерпні відповіді, простеживши ґенезу різних понять, категорій. Зміст поняття національної ідеї, свідомості прозаїк з’ясовує й у праці „На чисті води (Наше становище супроти Московії і московського народу)”, спираючись на концептуальні положення, оприлюднені свого часу М. Костомаровим („Две русских народности”). Свої міркування автор увиразнює різного роду свідченнями, фактами, документами, надаючи текстові не просто публіцистичності, а й до певної міри науковості. Розвінчання ідеалів компартії, негативна оцінка її „рабів-слугів” серед українців, зокрема вітчизняних письменників, має в праці радикальний характер. Митець обстоює герметичність національної культури, заглиблення нації в „саму себе”, в історію власних перемог і поразок.
М. Ломацький пробував своє перо й у жанрі драматургії („театральна річ” „В Чорногорі містерія святоіванської ночі”). І тут він залишається вірним провідній ідеї своєї творчості. Поєднуючи минуле та сучасне, апелюючи до „мудрості віків”, драматург порушує проблеми національної свідомості, українського відродження, свободи. М. Ломацький, як і
Б.-І. Антонич та Ю. Федькович, звертається до образу Довбуша. Одначе, на відміну від попередників, цей образ у нього символізований, покликаний актуалізувати ідейне звучання твору. У постатях вояків УПА автор втілює нескорений дух гір, національну енергію українців. Коли романтизація образу Довбуша в творах Ю. Федьковича та Б.-І. Антонича виявляється насамперед у зображенні його ставлення до жінок, то в драмі М. Ломацького через акцентацію високого рівня національної свідомості, відданості ватажка обраній справі. Для художнього світу митця характерний погляд на людину, націю і навіть всесвіт крізь призму етнічну. Патетика і пафосність закликів, сповнених віри в майбутнє, здобуте тяжкими зусиллями, а то й ціною людського життя, надають драмі виразно ідеологічного звучання, відбиваючи дуалізм епохи, в яку писався твір, і стан душі самого автора-емігранта.
Творчість Михайла Ломацького одного з письменників, витіснених несприятливими історичними обставинами з рідної землі в проклятий край проклятого вигнання” (О. Олесь), поступово повертається в Україну. І нехай не в повному обсязі, проте назавжди. Позначений вольовою напругою, життєствердним пафосом, доробок митця засвідчив ідейно-художні пошуки тієї генерації, яка вповні відчула гіркоту поразки й свіжий подих волі, безперспективність емігрантських буднів і можливості творчого самовиявлення. Можна твердити, що в умовах еміграції літературна творчість була для М. Ломацького тією формою духовного спілкування, що прагнула заповнити розрив зв’язків із Україною. Відтак осмислення спадку прозаїка, драматурга, публіциста надзвичайно важливе для цілісного бачення всього літературного процесу першої половини ХХ століття як на еміграції, так і в материковій Україні. Здобутки митця на терені красного письменства не можуть бути залишені поза увагою, адже він вписав щиру й непідробну сторінку в літературу своєї доби, чим заслуговує на повагу та належне поцінування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.

Андрухович Ю. І. Особливості стилістики Богдана-Ігоря Антонича /
Ю. І. Андрухович // Нариси з поетики української літератури кінця ХІХ першої половини ХХ ст. Івано-Франківськ: Плай; Снятин: Прут-Принт, 2000. С. 160-197.

2.

Антонич Б.-І. Поезії / Богдан-Ігор Антонич. К.: Рад. письменник, 1989. 454 с.

3.

Арьєс Ф. Людина перед обличчям смерті / Ф. Арьєс. К.: Зодіак-Еко, 1995. 401 с.

4.

Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем / О. Астаф’єв. К.: Смолоскип, 1998. 313 с.

5.

Батай Ж. Теория религии. Литература и зло / Ж. Батай. Минск: Современный литератор, 2000. 346 с.

6.

Бахтин М. М. Автор и герой. К философским основам гуманитарных наук / М. М. Бахтин. СПб.: Азбука, 2000. 332 с.

7.

Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики / М. Бахтин.
М.: Искусство, 1975. 501 с.

8.

Бахтин М. М. Смысловое целое героя / М. М. Бахтин // Автор и герой. СПб., 2000. С.159-206.

9.

Бедрій В. Вступ / В. Бедрій // Ломацький М. Верховино, світку ти наш. Ч. 2. Мюнхен, 1960. С. 5-7.

10.

Білецький О. Літературно-критичні статті / О. Білецький. К.: Дніпро, 1990. 254 с.

11.

Білоус-Гарасевич Марія. Ми не розлучались з тобою, Україно: Вибране 1952-1998 / Марія Білоус-Гарасевич. Мічиган: Graphe, 1998. 768 с.

12.

Бойко Ю. Естетичні погляди Лесі Українки та її стильові шукання /
Ю. Бойко // Вибрані праці. К.: Медекол, 1992. С. 110-161.

13.

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. Космологічні українські народні погляди та вірування /
Г. Булашев. К.: Довіра, 1992. 414 с.

14.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. К.: Ірпінь: ВТФ Перун”, 2002. 1440 с.

15.

Вінценз С. На високій полонині / С. Вінценз. Львів: Червона калина, 1997. 449 с.

16.

Войтович В. М. Українська міфологія / В. М. Войтович. К.: Либідь, 2002. 664 с.

17.

Воропай Олекса Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис / Олекса Воропай. К.: Оберіг, 1991. Т.2. 442 с.

18.

Габермас Ю. Філософський дискурс модерну / Ю. Габермас. К.: Четверта хвиля, 2001. 424 с.

19.

Ґадамер Ганс-Ґеорг. Батьківщина і мова / Ганс-Ґеорг Ґадамер // Герменевтика і поетика. К.: Юніверс, 2001. С. 188-195.

20.

Ґадамер Г.-Ґ. Мистецтво і наслідування / Г.-Ґ. Ґадамер // Герменевтика і поетика. К.: Юніверс, 2001. С.16-27.

21.

Гачев Г. Развитие образного сознания в литературе / Г. Гачев // Теория литературы: Образ, метод, характер. М., 1962. С. 186-312.

22.

Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика: в 4-х т. / Г.-В.-Ф. Гегель. М., 1968. Т.4. 676 с.

23.

Гнатюк Володимир. Нарис української міфології / Володимир Гнатюк. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2000. 264 с.

24.

Гнатюк В. Словацький опришок Яношік в народній поезії / В. Гнатюк // Вибрані статті про народну творчість. К., 1966. С. 96-137.

25.

Грабовецький В. В. Олекса Довбуш / В. В.Грабовецький. Львів: Світ, 1994. 272 с.

26.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець / Г. Грабович. К.: Рад. письменник, 1991. 210 с.

27.

Гром’як Р. Еміграція і художня література: грані проблем й аспекти дослідження / Р. Гром’як // Давнє і сучасне :вибрані статті з літературознавства. Тернопіль: Лілея, 1997. С. 247-251.

28.

Гундорова Т. Femina Melancholica: Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської / Т. Гундорова. К.: Критика, 2002. 271 с.

29.

Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості Ольги Кобилянської / Т. Гундорова // Радянське літературознавство. 1988. № 11. С. 32-43.

30.

Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (поч. ХХ ст.) / Т. Гундорова, Н. Шумило // Слово і час. 1993. №1.
С. 55-67.

31.

Давидюк Віктор. Концепції і рецепції / Віктор Давидюк. Луцьк: ПВД Твердиня”, 2007. 288 с.

32.

Даниленко В. Стереотип, монотип, архетип у культурних моделях /
В. Даниленко // Слово і час. 1994. № 1. С.55-59.

33.

Денисюк Іван. Розвиток Української малої прози ХІХ- поч.ХХст. / Іван Денисюк // Науково-видавниче товариство Академічний Експрес”. Львів, 1999. 280 с.

34.

Державин В. М. Література і літературознавство: Вибрані теоретичні та літературно-критичні праці / В. М.Державин / [упоряд. та автор передмови Степан Хороб]. Івано-Франківськ: Плай, 2005. 492 с.

35.

Дзюба І. М. Поезія вигнання / І. М. Дзюба // Прапор. 1990. № 1.
С. 131-136.

36.

Еліаде М. Мефістофель і андрогін / М. Еліаде. К.: Основи, 2001.
591 с.

37.

Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика / М. Євшан. К.: Основи, 1998. 658 с.

38.

Жулинський М. Г. Слово і доля: [навч. посібник] / М. Г. Жулинський. К.: А.С.К., 2002. 640 с.

39.

Забужко Оксана Стефанівна. Дві культури / Оксана Стефанівна Забужко. К.: 1990. 48 с.

40.

Забужко Оксана. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період / Оксана Забужко. К.: Основа, 1993. 126 с.

41.

Забужко О. С. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 1990-х /
О. С. Забужко. К.: Факт, 2001. 340 с.

42.