ІСТОРИЧНА ПРОЗА ЮРІЯ КОСАЧА 30-Х – ПОЧАТКУ 40-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое описание

Волинський національний університет
імені Лесі Українки

На правах рукопису

Романов Сергій Миколайович

УДК 821. 161. 2. 09

ІСТОРИЧНА ПРОЗА ЮРІЯ КОСАЧА
30-Х ПОЧАТКУ 40-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник :
Сташенко Надія Георгіївна
кандидат філологічних наук, доцент

Луцьк 2008

ЗМІСТ

ВСТУП.......................................................................................................................3

РОЗДІЛ І. ЮРІЙ КОСАЧ У ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ЗАХІДНОЇ
УКРАЇНИ ТА ЕМІГРАЦІЇ 2030-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ .................10
1. 1. Становлення письменника. Ідейно-творчі шукання.............................10
1. 2. Концепція історичної прози Ю. Косача в українському критичному дискурсі доби міжвоєння.....................................39

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРИЧНА ПРОЗА ЮРІЯ КОСАЧА ПЕРШОГО ПЕРІОДУ ТВОРЧОСТІ.....................................................................................................62
2. 1. Ідейно-тематична основа творів та проблематика............................62
2. 2. Типологія героїв і проблема характеротворення......................................110
2. 3. Жанрова та сюжетно-композиційна організація творів .................150

ВИСНОВКИ..............182

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............197

ВСТУП

Різносторонній доробок талановитого прозаїка, поета, драматурга, перекладача і публіциста, представника славетного роду Драгоманових-Косачів Юрія Миколайовича Косача (19091990) маловивчена сторінка історії української літератури ХХ століття. Йому, як і багатьом митцям міжвоєнного покоління, довелося, розпочавши творчий шлях на Батьківщині, продовжувати літературну діяльність далеко за межами рідної землі. І для того, щоб не загубитися на чужині, не розчинитися в інокультурному середовищі, письменник, як особисто упевнився Ю. Косач, «мусить пускати коріння в повітря”, себто в метафізику, в національну містику, в національну історіософію й історію [90, с. 4]». Підтвердженням сказаного можуть бути оповідання та повісті на теми з минулого, написані ним у Чехословаччині, Франції, Німеччині впродовж 1930-х початку 1940-х років. Художні пошуки письменника-емігранта відбувалися в руслі європейської культурної традиції, особливо близької йому завдяки доброму знанню кількох іноземних мов. Послідовно обстоюючи потребу оновлення вітчизняного мистецтва слова, в історичній прозі він активно розробляє недостатньо висвітлені, як у белетристиці, так і в наукових розвідках, актуальні для свого часу теми і проблеми; сміливо експериментує з поетикою тексту.
Відповідно до життєвого і творчого шляху Юрія Косача окреслюється три основних періоди діяльності письменника:
перший (друга половина 20-х початок 40-х років) цікавий своєрідністю процесу становлення та розвитку його творчої особистості: від початківця, підвладного різноманітним літературним та ідеологічним впливам, до визнаного, цілком самобутнього майстра;
другий період (Друга світова війна та доба МУРу) охоплює нетривале повернення письменника на Батьківщину, участь у культурному житті Львова (19431944 рр.) та активну діяльність в Мистецькому Українському Русі (19441949 рр.);
третій період творчого шляху Ю. Косача американський” (1949 1980-ті рр.) характерний нелегкими умовами проживання у США та численними приїздами до радянської України, а також доволі неоднозначною, з ідеологічної точки зору (більшою мірою прорадянською), видавничою, редакторською, письменницькою працею.
У пропонованому дисертаційному дослідженні увагу зосереджено на першому періоді творчого шляху Юрія Косача. Саме у цей час він сформувався як громадянин і письменник, що яскраво виявив себе у прозі, поезії, драматургії, літературній критиці та публіцистиці. Найдовершенішими з мистецького погляду у доробку міжвоєння вважаються історичні новели, оповідання та повісті автора, що від 1934 року виходили друком у провідних часописах Львова, Варшави, Праги та окремими книгами у видавництвах Галичини й зарубіжжя.
Творчість Ю. Косача, за винятком праць західноукраїнських і еміграційних міжвоєнних критиків, не отримала належної критичної рецепції. Однак і рецензії та редакційні огляди С. Гординського, Л. Бурачинської, М. Голубця, Богдана Чорногора (М. Матіїва-Мельника), Л. Нигрицького містили побіжний аналіз проблематики творів і певних рис індивідуальної манери письменника. Також і публікації О. Дніпровського, Д. Донцова, Я. Гординського, М. Гнатишака, Є.-Ю.Пеленського, що вирізняються ціліснішим підходом до проблем поетики, мали оглядовий характер. Варто також урахувати, що міркування Ю. Косача про специфіку функціонування історичної романістики, викладені ним у спеціальних критичних статтях, складалися в контексті поглядів на теорію жанру таких учасників літературних дискусій міжвоєння як А. Ніковський, М. Кордуба В. Державин, М. Кодацький, О. Дніпровський, А. Нивинський, Ю. Опільський, Я. Гординський. Оригінальна авторська концепція історичної прози відзначена сучасним літературознавцем С. Андрусів. Цікаві і глибокі судження про творчість письменника висловили Р. Горак та В. Агеєва, розвідка якої увійшла (як розділ) до підручника з української літератури ХХ століття (1994). Окремо як посутній фактологічний матеріал слід відзначити оприлюднені у 1990-х рр. спогади сучасників Ю. Косача, його колег-літераторів Б. Бойчука, Г.Костюка, У.Самчука, О. Тарнавського, Ю. Шереха.
Однак нині немає спеціального синтетично-аналітичного дослідження про місце і роль Юрія Косача в українському літературному процесі ХХ століття. Відомі на сьогодні праці майже не зачепили або розглянули тільки частково багато питань життєвого і творчого шляху талановитого митця, увиразнивши тим самим доцільність їх усебічного розгляду. Оповідання та повісті на теми з національного і світового минулого потребують насамперед цілісного наукового аналізу із обов’язковим урахуванням літературно-критичних напрацювань письменника, а також досягнень сучасного літературознавства.
Отже, актуальність порушеної наукової проблеми зумовлена об’єктивною потребою комплексного вивчення історичної прози Ю. Косача в органічних взаємозв’язках із доробком автора на „неісторичну” тематику та в контексті літературного життя Західної України й української діаспори доби міжвоєння.
Наукова новизна дисертації визначається необхідністю неупереджено, на основі нових архівних документів, раритетних джерелах періодики, розкрити обставини формування індивідуальності Юрія Косача у перший найсуперечливіший і найменше досліджений період його творчості. Із урахуванням домінуючих в інтелектуальному полі 30-х років ХХ століття ідеологічно-мистецьких впливів уперше окреслено особливості художнього мислення Ю. Косача історичного прозаїка європейського рівня, а також усебічно проаналізовано як популярні, так і маловивчені критикою твори. Системний підхід до проблеми дозволяє охопити фундаментальні, на наш погляд, основи формозмістової структури оповідань та повістей історичної тематики в єдності та розмаїтті їх внутрішніх і зовнішніх інтертекстуальних зв’язків та співвіднесеності з авторською концепцією історичної прози.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Дисертаційне дослідження пов’язано із науковими темами кафедри української літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки та програмою наукової діяльності Науково-дослідного інституту Лесі Українки.
Мета роботи полягає в комплексному вивченні першого періоду творчості Ю. Косача як важливого етапу становлення і розвитку письменника у контексті доби міжвоєння крізь призму формування його світоглядних уявлень та переконань і в аналізі історичних оповідань та повістей прозаїка з урахуванням їх ідейно-формальних особливостей і художньої вартості.
Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
виявити найважливіші чинники громадсько-політичного та культурно-мистецького життя українського суспільства міжвоєння, під впливом яких формувалася творча особистість Ю. Косача;
з’ясувати характерні особливості ранніх новел, оповідань, повістей на теми із сучасного письменникові життя, а також проаналізувати поезії та драматичні спроби Ю. Косача в їхніх зв’язках з історичними прозовими творами на рівні мотивів, образів, структурних елементів поетики;
увиразнити суть оригінальної авторської концепції історичної прози в контексті розвитку міжвоєнного критичного дискурсу;
окреслити ідейно-тематичну основу та проблематику прозових історичних творів Ю. Косача;
розкрити своєрідність типології Косачевих героїв та специфіку їх характеризації;
дослідити принципи й закономірності жанрової та композиційної організації творів.
окреслити роль і місце письменника в історії української літератури доби міжвоєння.
Об’єктом дослідження стали історичні оповідання і новели Ю. Косача зі збірок Чарівна Україна” (1937), Клубок Аріядни” (1937) та твори, опубліковані у періодиці: Лосенко, вольний митець” (1939), Марш Паскевича-Ериванського (1849)” (1939) та інші, а також повісті Сонце в Чигирині” (1934), Глухівська пані” (1938).
Джерельною базою дисертації є історична проза Ю. Косача у контексті його творчості першого періоду, а також літературно-критичні статті, публіцистичні виступи, автобіографічні матеріали письменника; огляди, рецензії, розвідки літературознавців Західної України та еміграції доби міжвоєння, присвячені доробку митця; праці істориків і науковців 19201930-х років про жанр історичної прози; архівні матеріали; західноукраїнська та еміграційна періодика.
Предметом дослідження є ідейно-тематичний, персонажний та поетикальний (жанр, сюжет, композиція) рівні історичної прози Ю. Косача 1930-х початку 1940-х років у контексті тогочасної української літератури.
Теоретико-методологічну основу дослідження склали: праці українських та зарубіжних учених з проблем історичної прози, насамперед Л. Александрової, Ю. Андреєва, С. Андрусів, Р. Багрій, Є. Барана, О. Білецького, О. Білого, І.Горського, А. Гуляка, І. Дзюби, В. Дончика, М. Ільницького, Р. Мессер, Ю.Оклянського, В. Оскоцького, С. Петрова, Б. Реізова, Л. Ромащенко, М.Сиротюка, І. Скачкова, І. Франка, О. Червінської, В. Чумака, С. Шаховського та інших.
Дисертант послуговується працями дослідників літературного процесу Західної України та еміграції 2030-х років ХХ століття: С. Андрусів, О.Веретюк, Р. Гром’яка, М. Ільницького, С. Наріжного, Р. Олійника-Рахманного, Т. Салиги, М. Семчишина, Л. Скорини та теоретиків епічного жанру: О. Білецького, Ф. Білецького, З. Голубєвої, І. Денисюка, І. Качуровського, М. Кодака, А. Кузьміна, В. Лесика, В. Наєнка, Г. Поспєлова, Л. Тимофєєва, Б.Томашевського, А. Фащенка, Л. Чернеця, А. Юриняка та інших.
У дослідженні використано праці з історії України М. Аркаса, М.Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, М. Крип’якевича, О.Оглоблина, Д. Крупницького, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного, В.Шевчука, філософа М. Шлемкевича та ін.; мемуари та спогади Б. Бойчука, Г.Костюка, У. Самчука, О.Тарнавського, Ю. Шереха.
Принципи і методи дослідження. Для реалізації поставленої мети і завдань використано біографічний, історико-літературний, порівняльно-типологічний, порівняльно-історичний та системно-описовий методи літературознавчого аналізу.
Особистий внесок здобувача полягає:
у створенні цілісного портрета мистецької особистості Юрія Косача в процесі його становлення як українського історичного прозаїка;
в окресленні на основі теоретико-критичних праць письменника авторської концепції історичної прози;
у висвітленні проблемно-тематичного спектру історичних оповідань і повістей Ю. Косача та їхньої ідейної спрямованості;
у виявленні рис історизму художнього мислення прозаїка в його сприйнятті суспільно-політичних та морально-етичних закономірностей історичного процесу;
в аналізі типологічних персонажних груп та підходів до характеризації протагоніста;
в осмисленні логіки трансформації історичної правди в художню;
у розкритті жанрової природи творів Ю. Косача на історичну тематику;
у дослідженні методів і засобів сюжетотворення та композиційної побудови текстів історичної прози Ю. Косача;
в увиразненні місця й ролі письменника Ю. Косача в історії української літератури.
Теоретичне значення та практична цінність роботи. Дисертація доповнює наукову рецепцію розвитку української історичної прози міжвоєння, поглиблює розуміння специфіки функціонування літератури про минуле, особливостей формозмістової побудови творів цього жанру. Фактичний матеріал, теоретичні узагальнення і висновки дослідження прислужаться для увиразнення місця і ролі Ю. Косача в українському літературному процесі першої половини ХХ ст. Матеріали дисертації можуть бути використані: при подальшій розробці проблем, передбачених обраною темою (зокрема для аналізу історичних романів письменника: День гніву” (1948), Сеньйор Ніколо” (1954), Володарка Понтиди” (1987) та ін.); у дослідженнях прозових творів на теми з минулого інших вітчизняних авторів; при підготовці вузівських курсів лекцій, спецкурсів та спецсемінарів.
Апробація результатів дослідження
Основні положення та результати дослідження викладено в доповідях на: щорічних наукових конференціях Волинського державного університету ім. Лесі Українки (Луцьк, 2002 2006 роки); на регіональній науковій конференції Волинські письменники і українське національне відродження” (Луцьк, 2021 грудня 1999 року); на Третіх лесезнавчих наукових читаннях Леся Українка: проблеми творчості” (Луцьк, 2426 лютого 2000 року); на Всеукраїнській науковій конференції Світ слов’янства: мова, література, культура, історія” (Луцьк, 1213 травня 2003 року); на VІ Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 1820 червня 2003 року); на Міжнародному науковому семінарі Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов’янських літератур” (Луцьк, 2425 травня 2004 року); на VІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 57 липня 2004 року); на П’ятих лесезнавчих читаннях (Луцьк, 2325 лютого 2005 року); на Всеукраїнському науковому семінарі Леся Українка та її епоха” (Луцьк, 910 червня 2005 року); на Міжнародній науковій конференції Леся Українка і європейська культура” (Луцьк, 1416 вересня 2006 року).
Основні результати дослідження висвітлено у дев’яти статтях, сім з яких опубліковано у наукових виданнях, рекомендованих ВАК України.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел, що налічує 225 позицій. Загальний обсяг роботи 211 сторінок, з них 196 основного тексту, 15 список використаних джерел.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Творчість Юрія Косача, як і його життєва доля, потребують комплексного неупередженого аналізу. Наше дисертаційне дослідження це один із етапів на шляху вивчення багатогранної спадщини митця, зокрема його здобутків у жанрі історичної прози першого періоду літературної діяльності (19251930-ті рр.). І хоча сам Ю. Косач стверджував, що не вважає «щоб біографічні дані вирішали про письменника. Іноді й не так цікаво зазирати до них, краще знати письменника тільки з мітів, які йому повелося створити [104, с. 3]», вважаємо, що зроблена нами спроба з’ясувати особливості становлення і розвитку цієї суперечливої особистості допоможе в об’єктивній оцінці його мистецького доробку.
За п’ятнадцять років, які охоплюють перший період творчості Косача, він пройшов непростий життєвий шлях: активна політична і просвітницька робота у Волинському краї та пов’язані з нею переслідування окупаційною владою арешти й ув’язнення, потому вимушена еміграція і роки поневірянь на чужині. Складний та неоднозначний характер мали й світоглядні (ідеологічні) шукання молодої людини. Спочатку націоналізм (належність до групи журналу ЛНВ”), згодом несподіваний перехід до прорадянського часопису Нові шляхи”, після закриття якого свідоме дистанціювання взагалі від будь-якої ідейно-політичної платформи. Саме така вільна” позиція виявилася найбільш органічною і, сказати б, продуктивною для Косача-митця. Адже незалежність від вузькогрупових приписів та догм, а також безпосередній контакт із сучасною йому європейською культурою (завдяки проживанню в західних країнах та знанню іноземних мов) дозволили письменникові створити оригінальну прозу та поезію. Але починав він писати під виразним впливом М. Хвильового у романтико-іпресіоністичному” (автоозначення) стилі з відповідним формально-тематичним діапазоном. Та вже у ранніх творах, присвячених громадянській війні та визвольним змаганням 19171920 років, Ю. Косач демонструє глибоке усвідомлення неперехідного значення тих подій для свого покоління. Намагається він з’ясувати і те, які саме внутрішні й зовнішні сили спричинилися до поразки національної революції, та зробити із набутого досвіду необхідні висновки. На увагу заслуговує і прагнення подати з точки зору історичної перспективи особисте бачення долі України, її недавнього бурхливого минулого та авторового сьогодення. Показуючи героїчну добу новітньої вітчизняної історії, письменник у центр художньої розповіді, як правило, ставить сильного, вольового протагоніста, специфіка характеротворення якого виявляється дуже простою. Але у тих творах, де він відходить від означеної ідейно-тематичної парадигми, наявні через психологізацію персонажа ускладнення” образу героя. Також у традиційному ключі реалізовувалися зусилля молодого прозаїка і на формальному рівні. Серед розмаїття малих епічних жанрів визначальними для нього стали оповідання та новела акції із відповідним, близьким до класичного, арсеналом сюжетно-композиційної організації.
Але визнання критики і читачів Ю. Косачу все ж принесли твори якісно іншого, сказати б, європейського художнього рівня, насамперед поезія та історична проза. Саме такі книги й були, в основному, відзначені престижними нагородами журналу Назустріч”, преміями Товариства письменників і журналістів, Українського католицького союзу. А загалом у Косача за неповних 8 років вийшло 10 окремих видань, починаючи зі збірки оповідань Чорна пані” 1931-го і закінчуючи повістю Глухівська пані” 1938 року. А ще були численні публікації у періодиці, де його охоче друкували як провідні львівські газети і журнали ЛНВ”, Нові шляхи”, Назустріч”, Дажбог”, Дзвони”, так і діаспорні часописи Ми” (Варшава), Розбудова нації” (Прага), Нація в поході” (Берлін). Доробок письменника обговорювали й критикували найавторитетніші тогочасні літературознавці С. Гординський, Я. Гординський, М. Гнатишак, М. Голубець І. Дніпровський, Л. Нигрицький, Д.Донцов, Є.-Ю. Пеленський. Значний резонанс та популярність, найперше у колі інтелігентних, освічених читачів, мали твори Ю. Косача на теми з минулого. В контексті західноукраїнської літератури 1920 1930 рр. його оповідання та повісті є справді оригінальним і цікавим явищем. А успіх письменнику насамперед забезпечила ретельно розроблена модерна концепція історичної прози (викладена у журнальних публікаціях 1938 року).
Критичні праці Ю. Косача являють собою поєднання наукової рецепції генези літератури про минуле із оригінальною авторською концепцією написання твору. Так, Косач, розглядаючи дві традиційні моделі історичної прози (вальтерскоттівську” та белетристичну”), вказує, що вони вичерпали себе ще у ХІХ столітті і, за його спостереженнями, у Західній Європі першої третини ХХ ст. майже не використовуються. Натомість у себе на батьківщині він відзначає домінування протилежної тенденції: більшість письменників наполегливо експлуатують лише дві давно неактуальні концепції.
Діагностуючи кризу вітчизняної історичної прози 2030-х років ХХ ст., Косач, як один із варіантів виходу з неї, пропонує власне бачення художнього твору. Вибудувана на основі синтезу досягнень вальтерскоттівської” й белетристичної” традицій та особистого досвіду, його концепція, по суті, є системою структурованих критеріїв, дотримуючись яких, письменник може розраховувати на успіх. Усі ці настанови розмежовуються на дві рівноважливі групи наукові”, що допоможуть автору уникнути стилізації минулого, та мистецькі”, що повинні застерегти від надмірної модернізації.
Перший комплекс обстоюваних Косачем вимог викликаний необхідністю максимально допустимо наблизити працю митця до діяльності ученого. Так, щоб зацікавити сучасного освіченого читача, прозаїку потрібно бути обізнаним зі здобутками провідних історіографічних шкіл. А навички дослідника й аналітика варто застосовувати не лише в процесі пошуку й систематизації матеріалу, але й безпосередньо у роботі над художнім твором. Наступні дві наукові складові” теж тісно взаємопов’язані. Зокрема, вимога автентичності” повинна орієнтувати письменника на правдиве й неупереджене висвітлення процесів, подій, постатей, а досягти цього можна зваженим та умілим введенням у текст документа. Найважливіша, а разом із тим і найскладніша, за Ю. Косачем, мистецька домінанта історичної прози ідея, тобто внутрішня природа, специфіка зображуваної автором доби. У даному разі це поняття в основному ідентичне поширеному в літературознавстві терміну історизм” і має у Косачевій концепції суголосне значення: урахування, з позицій сьогодення, внутрішньої суті кожної конкретної епохи і її адекватне відтворення. Інші дві вимоги ставити в центр оповіді невигаданого героя та свідомо обмежувати сферу дослідження не надто хронологічно віддаленими періодами загалом визначаються контекстом центральної мистецької настанови. Адже для того, щоб подати якомога об’єктивнішу й вичерпнішу версію ідеї певної епохи, слід вести розповідь про реальних людей та опиратися на якнайповніший фактографічний матеріал.
Очевидно, що саме наявністю достатньої джерельної бази для плідних художніх пошуків і слід найперше пояснювати зацікавлення Косача порівняно недалекими часами, які можна окреслити серединою ХVІІ першою чвертю ХІХ століть. Ще однією особливістю творчості письменника стало прагнення знайомити читачів із малодослідженими періодами та постатями минулого.
Щоб докладно і ґрунтовно вивчити усі ідейно-тематичні пласти розмаїтого Косачевого доробку першого періоду творчості, ми виділили три основні (у значенні загальнохарактерні) для нього метатеми: боротьби/взаємодії двох народів, культур”; суперечностей нового і старого (конфлікт двох поколінь, традицій, епох)”, самореалізації людини в історії”.
У річищі виокремлених метатем історичного жанру й було розглянуто прозову спадщину письменника. Зокрема, з’ясувалося, що для оповідань європейського циклу”, мова в яких іде про перебування українців на Заході, найбільш актуальною виявилась перша метатема, точніше друга її частина. Визначальною тут стала авторська скерованість на продуктивний пошук втраченої традиції органічних зв’язків Батьківщини із рештою цивілізованої Європи. Зусилля Ю. Косача, як і близької до нього за творчою манерою Н. Королеви, на відміну від більшості міжвоєнних белетристів, спрямовувалися не на відкриття України для західного світу, а на своєрідне перевідкриття, тобто на відшукування в минулому фактів, які б безпосередньо засвідчували (підтверджували) її належність до європейського світу. Намагання цих прозаїків інтегрувати вітчизняну історію в русло великого історичного процесу в умовах бездержавності власного народу, вочевидь, визначалися й бажанням ствердити можливість і необхідність відновлення статусу незалежності рідної країни.
Ще одним актуальним питанням у даному контексті для Ю. Косача стало національне й буттєве самовизначення українця, який змушений довгий час перебувати за кордоном. В оповіданнях про митців означена проблема, зумовлена метатемою самореалізації людини в історії”, загалом не отримала позитивного вирішення. Показовим є й те, що для творчої особистості зі сходу континенту Західна Європа це ще й природна, реальна можливість розвинути власний талант. І водночас чи не кожного Косачевого персонажа, цілком успішного в обраній професійній сфері, характеризує майже органічна неспроможність повністю реалізуватися, знайти справжнє місце у житті та історії поза межами Батьківщини. Болісні пошуки Миколою Савичем (Молодість Савича”) своєї ідентичності та призначення можуть завершитися успіхом лише на рідній землі, як і завойовник Дюнкерка Б. Хмельницький стане тим, ким йому належить стати, тільки повернувшись на Україну. Натомість відмова від національного світу, як переконує приклад А. Розумовського, означає морально-духовний крах особистості, її втрату (загубленість”) для Батьківщини.
На відміну від оповідань європейського циклу”, у творах, де показується протистояння українців східній імперії, зроблено акцент на першій, а не другій частині названої метатеми, боротьбі двох народів, культур”. Аналізуючи співіснування України та Росії, Ю. Косач звертається до, по суті, визначального періоду у відносинах двох країн: занепаду, а фактично анексії царизмом у середині ХVІІІ століття Козацької республіки. У повісті Глухівська пані” письменник відстежує реакцію на ці події представників вищих верств тодішнього українського суспільства. Найбільше його зацікавили люди, які за тих умов обрали найоптимальнішу для себе форму поведінки. Так, і Н. Скоропадська, і Я. Маркович, усвідомлюючи невідворотність політичної смерті Гетьманщини, прагнуть забезпечити на майбутнє хоча б матеріальну незалежність для власного роду. А зберегти цілісність та ідентичність своєї внутрішньої природи ясновельможній допомагає релігія, її небожу наука.
Якщо у Глухівській пані” метатема суперечностей нового і старого” тримається на протиставленні представників національної традиції безликому громадянину імперії”, то у Сонці в Чигирині” унаочнено суттєво інший її смисловий інваріант. Ідеться про внутрішній конфлікт між старшим та молодшим поколіннями українських автономістів, що готують у 1825 році масштабний антицарський виступ. Однак слід зауважити, що суперечності у середовищі повстанців стосуються не загальної мети (вона у них спільна визволення Батьківщини), а форм і методів майбутньої боротьби. Значно глибшими є розбіжності в українців із шовіністами з проросійських гуртків, які обстоюють не ліквідацію імперії, а лише заміну її державного устрою без будь-яких можливостей для розвою територіальних автономій. Таким чином, непримиренні протиріччя між ліберальними та консервативними революційними таборами визначають домінування у повісті метатеми боротьби двох народів, культур”. Актуальність саме такого погляду на декабристський рух засвідчує зіставлення Сонця в Чигирині” з творами російських авторів, присвячених тим подіям. Зокрема, у романах Ю. Тинянова, Д. Мережковського, О. Форш було не лише послідовно зігноровано національний складник антиімперських рухів на теренах України першої чверті ХІХ століття, але й свідомо замовчено або применшено значення повстання під містечком Васильковом.
Протистояння особистості, свідомої власного національного походження, та грізної імперії показане письменником у ще одному творі оповіданні Марш Паскевича-Ериванського (1849)”. Але слід визнати, що тут на перший план виходить уже інша метатема самореалізація людини в історії”. Індивідуальний виклик невідомого поручника Д* могутній, жорстокій силі, яка виступає своєрідним уособленням світового зла, може мало що змінити у всезагальному масштабі та й закінчується він невдачею смертю офіцера. Однак із етичної точки зору вчинок героя оповідання абсолютно виправданий. Адже навіть за найтемніших часів завжди актуальною залишатиметься можливість і необхідність опору політичній, соціальній, моральній несправедливості.
Різко негативне ставлення поручника Д* до тиранії увиразнює наявність в оповіданні ще й метатеми суперечностей нового і старого”, яку реалізовано не у вигаданому сюжеті, а у тому історичному тлі, на якому він розгорнутий. Ідеться про фактологічну основу, на якій побудовано твір: придушення цісарем Францом-Йосифом та Миколою І угорського повстання, як і загалом усієї європейської весни народів”. Але, окреслюючи проблеми, що постали перед австрійською та російською монархіями у зв’язку із діяльністю національних сепаратистських рухів, письменник, зважаючи на загальний задум і жанр твору, лише виявляє (не розгортаючи) наявність конфлікту між світовими імперіями як деструктивною силою та поневоленими народами як силою прогресивною.
Уміння Ю. Косача вирізняти тенденції історичного процесу досліджуваної доби, розкривати й аналізувати особливості його руху та розвитку є свідченням історизму художнього мислення цього прозаїка. Адже, приміром, відтворюючи Гетьманщину часів Д. Апостола, миколаївську Росію чи Відень напередодні наполеонівських війн, він обов’язково окреслює закономірності суспільно-політичних перетворень описуваної доби, а також узгоджує з об’єктивними реаліями творчий вимисел. Як відзначає М. Ільницький, разом зі здатністю до спостереження динаміки історичного процесу прозаїкові ще потрібно відшукати й показати точки дотику (моменти зв’язку”) між своєю та давніми епохами. Послідовний противник модернізації минулого, Косач, зрозуміло, відкидав можливість безпосереднього контакту між добою автора та зображуваними подіями. Необхідного результату він досягає через алюзії та порівняння, зіставлення часових відрізків, а головне пошуком в історії живих”, вічно актуальних і цікавих українському читачеві фактів та епізодів. Власне, тут письменник чітко реалізує головну настанову власної концепції художнього тексту оригінально й об’єктивно відтворити ідею” зображуваної епохи.
Загалом усе сказане стосується і вибору Косачем своїх героїв. Відповідно до авторської моделі історичної прози, протагоністами його творів, за невеликим винятком, виступають реальні особи, однак маловідомі широкому читацькому загалові. Окрім того, різнобічно представити він намагається лише одну верству давньоукраїнського соціуму національну еліту.
Дослідження персонажної сфери оповідань та повістей Ю. Косача ми здійснювали за класифікацією вищих верств українського суспільства імперської доби розробленої філософом М. Шлемкевичем. За спостереженнями цього вченого, внаслідок розпаду Козацької держави і входження її території до складу Росії сформувалися чотири типи нового” українця: старосвітський поміщик”; гоголівська людина”, сковородянська людина”, шевченківська людина”. А особливості характеротворення автором своїх персонажів ми аналізували, враховуючи такі фактори: реакцію протагоніста на історичний процес і, відповідно, його залученість /незалученість у плин історії; сталість або змінність життєвої позиції під впливом різних чинників; ракурс, із якого показано героя як представника свого народу, наділеного певними рисами національного характеру; міру відповідності реального персонажа історичному прототипові.
Основу типологічної групи старосвітського поміщика” складають у Ю. Косача вигадані особи (лише капітан Майборода із Сонця в Чигирині” існував насправді). Зображені письменником постаті становлять собою не тільки ряд цікавих літературних персонажів, але й конкретний, з визначальними рисами прошарок суспільства. Такі асоціальні й аполітичні його члени, як бездіяльний поручник Бутенко (Вітряк”) та споглядально-дидактичний” бригадир Горленко (Сонце в Чигирині”), були характерними представниками національного вищого класу і, на жаль, складали його більшість. У свою чергу те зручне і спокійне становище, що вони посідають у житті, приваблює усіляких авантюристів на зразок зрадника Майбороди і псевдопоета Кортенського, які не звикли добирати методів для досягнення особистої мети.
Життєві пріоритети гоголівської людини” виглядають значно вищими, адже йдеться не лише про матеріальний достаток, а насамперед успішну професійну реалізацію. Для того, щоб зробити кар’єру, українець повинен був, відмовившись від національного світу, прийняти імперські реалії, як це зробив А. Розумовський (Вечір у Розумовського”). Але усі успіхи, які має граф Андрій, досягалися завдяки рабській” (за словами Бетховена) праці на державу-поневолювача та лояльності до свавільного царя. Він настільки зрісся із роллю вірнопідданого, що навіть гіпотетичну можливість повалення тиранії сприймає як особисту загрозу, а тому і не витримує випробування історією і ніколи не стане її рушійною, позитивною силою. Як і А. Розумовському, композиторові Бортнянському (Уривок симфонії”) й художникові Лосенку (Лосенко, вольний митець”) належність до імперії допомогла реалізуватися у житті розвинути і вдосконалити свій талант. Однак, на відміну від політика, державного службовця, митці у своїй творчості, уникаючи жорсткого денаціоналізаторського тиску, власним художнім доробком, у якому звичайно проявлялася питома українська традиція, могли частково реабілітуватися за гріх пристосуванства”.
У Косачевому сприйнятті гоголівської людини” є ще один важливий момент. Більшість персонажів письменника (і не лише вказаної типологічної групи) є чітко історично детерміновані, тобто внутрішня сутність, поведінка кожного героя зумовлена специфікою того середовища, в якому він сформувався та існує, а його саморух у творі визначається реаліями епохи, її важливими подіями. (Таку особливу увагу прозаїка до усіх важливих аспектів біографії” протагоніста зумовлює, вочевидь, серйозний, сказати б, науковий підхід до своєї праці, чітко задекларований, зокрема, авторською концепцією твору.) Тому швидку та органічну інтеграцію співвітчизників у державні структури метрополії Ю. Косач не намагається пояснювати лише проявами малоросійської вдачі”. Для нього визначальною і безсумнівною є атракційність (притягальність) імперського комплексу”. Втративши Київську Русь, українці проте не позбулися прагнення жити і відчувати себе частиною могутньої наддержави. Таку можливість нащадкам Володимира і Ярослава, після розпаду Козацької республіки, надавала Російська імперія, що у той час проходила період становлення і потребувала освічених, працьовитих будівничих.
Абсолютно байдужою до розбудови метрополії була натомість сковородянська людина”. Такі відомі у минулому державні діячі Гетьманщини як Н. Скоропадська (Глухівська пані”) та К. Зиновіїв (Учта Климентія”) свідомо дистанціюються від нових громадсько-політичних реалій. Змиритися із відходом від суспільно значущої діяльності й притлумити почуття втрати ясновельможній допомагає вироблена нею концепція вітистого побуту” із її ключовою тезою про марність усього земного. Колишньому батуринському пушкареві, а після поразки Мазепи містрові цеху поетів Климентію віднайти себе у плині буття дозволяє літературна творчість. А представники наступних поколінь Я. Маркович та М. Савич рятуються від нецікавого для них світу в суто інтелектуальній, науковій сфері, замкнутися у якій на цьому акцентує письменник спонукає їх не лише зовнішній тиск, але й деякі риси національного характеру, як-от східна розпливчастість” та мрійливість, уражене самолюбство і т. ін. Та все ж, і це автор дає зрозуміти, протагоністи Глухівської пані” та Учти Климентія” залишаються в історії як позитивна сила наполегливою працею акумулюючи для майбутніх поколінь українців такий необхідний духовно-етичний досвід.
А от постать М. Савича, мабуть, найскладнішого Косачевого персонажа, є ще й своєрідним перехідним етапом від гоголівської” до шевченківської” людини. Особистості цього типу в прозаїка (зауважимо надміру ідеалізовані) виступають повноцінними учасниками і справжніми творцями історичного процесу. Примітно, що характеризуючи представників попередньої типологічної групи, письменник виявив і окреслив три основні етико-естетичні сфери буття, у яких вони відмежовувалися від неприйнятної імперської дійсності: мистецтво (К. Зиновіїв), релігія (Н. Скоропадська), наука (Я. Маркович). Для шевченківської людини”, яка понад усе прагне змінити неправильний світопорядок, теж передбачено” три шляхи: національне повстання (герої Сонця в Чигирині”) та іноземна інтервенція (М. Симоновський), а якщо вказані методи виявлялися неможливими, то все одно актуальною залишалася альтернатива особистісного спротиву (поручник Д*).
Типологія літературного героя, у якого наявний реальний прототип, має одну особливість: така особистість завжди певний психологічний тип з документально зафіксованою історією. Ю. Косач, намагаючись уникати белетризації загальновідомих епізодів життєпису персонажа, зосереджувався на тих моментах, які можна реконструювати, послуговуючись художнім домислом. Тому конкретні, проте нечисленні факти з біографії обраної письменником постаті стають лише стрижнем, довкола якого і будується авторська оповідь. Так, приміром, визначальними ознаками образу А. Розумовського були його дипломатична кар’єра та меценатська допомога Бетховену, а доброю основою для увиразнення внутрішнього світу К. Зиновіїва виявився віршований доробок поета. А от для усвідомлення ролі й місця в історії Я. Марковича та М. Савича, окрім інформації, отриманої від письменника, варто буде у наукових студіях відшукати повний життєпис цих діячів минулого. Натомість новаторськими порівняно із усталеними в науковій думці є концепції образів таких персонажів Косача як Н. Скоропадська, В. Капніст, П. Симоновський.
Як уже зазначалося, специфіка співвіднесеності протагоніста з історичним прототипом зумовлювала загальну стратегію авторської розповіді, а отже й сюжетно-композиційну побудову всього твору. (А формозмістова основа, додамо, визначає жанрову природу.) Саме наявність у Вéчері у Розумовського”, Учті Климентія”, Молодості Савича” та Місії Симоновського” структурних домінант оповідного та новелістичного жанрів дозволили нам окреслити в доробку прозаїка групу оповідань з елементами новели”.
Названі тексти до канонів новели найперше наближає внутрішній сюжет та особливості його розгортання: дія є другорядною і зосереджується довкола єдиного героя, саморух якого відбувається через низку психологічних процесів. Окрім того, в контексті форм максимальної (новелістичної) концентрації художнього матеріалу, в тому числі подієвого, твори письменника вирізнялися скерованістю на показ переломного моменту життєвого шляху людини (важливий світоглядний вибір Розумовського чи Савича). У процесі розвитку авторської розповіді виразно відчувається свідоме нагнітання особливої смислової напруги, яка досягає кульмінаційної вершини у пуанті (вирішення своєї долі Климентієм; завершення місії Симоновського). В означеному ракурсі сприймається й доведений майже до класицистичного критерій єдності місця і часу дії, які завжди чітко локалізовані.
Однак настанова Ю. Косача дати читачеві якнайповніше уявлення про певну історичну постать не могла реалізуватися лише через яскраву, але одномоментну демонстрацію вчинків чи переживань героя у винятковій ситуації. Щоб вирішити це завдання, потрібне уважне дослідження внутрішнього світу людини в контексті її доби і для цього письменник використовує можливості оповідання. А серед ресурсів оповідного жанру, за допомогою яких він послаблює внутрішньотекстуальну новелістичну концентрацію, слід насамперед назвати відсторонено-об’єктивну манеру викладу від третьої особи та п’ятикомпонентний широко розгорнутий, із діалогічною та полілогічною побудовою сюжет. Традиційно першим елементом сюжетної структури виступає експозиція, яка у Косача є прямою і розлогою та слугує для подання відомостей умовно-інформативного плану. Натомість зав’язка за формою значно коротша й динамічніша: зародження конфлікту відбувається через зустріч і обмін думками (з’ясування позицій”) між персонажами. А от розвиток дії має уповільнений перебіг, що досягаються не в останню чергу, відсутністю гострих інтриг та перенасиченістю фоновим матеріалом. (А загалом, надмір фактажу проявляється в Косача розлогими описами реалій епохи, а також не завжди виправданим залученням у розповідь історичного документа. Хоча варто наголосити, що інтенсивне введення у текст живих” документальних свідчень є однією із необхідних настанов авторської концепції твору.) Водночас ця своєрідна ретардація відчутно посилює ефект пуанту. І нарешті у розв’язці прозаїк повністю вирішує зовнішню сторону конфлікту, не подаючи, однак, на завершення жодних моралізаторських сентенцій.
Тексти із наступної виділеної нами групи Лосенко, вольний митець”, Уривок симфонії”, Вітряк” та Марш Паскевича-Ериванського (1849)” ми вважаємо історичними оповіданнями з вигаданим та реальним протагоністом”. Перші два твори за схожістю концепції відбору й інтерпретації документального фактажу виразно кореспондують з Учтою Климентія”. Однак Д. Бортнянського та А. Лосенка, на відміну від К. Зиновіїва, зображено не у доленосний для них момент життя, а в його буденному плині. А це, зрозуміло, виключало наявність внутрішнього сюжету (заміненого на однолінійне розгортання дії) та використання засобів новелістичної концентрації. Автор урівнює в правах протагоніста і подію: він цікавиться не так психологією людини, як тим, що відбувається з нею у зовнішньому світі. І тут було важливо не просто розповісти читачеві про подорож Лосенка чи невдалий візит Бортнянського до Моцарта, а подати це в оригінальній, мистецьки цікавій формі. Тому письменник зводить до мінімуму конфлікт і мотивацію подій, а також описи, відступи, роздуми, й свідомо деформує сюжет (знято кульмінацію і розв’язку) читач, стаючи співавтором, змушений сам доповнювати розповідь.
Побудову інших двох оповідань групи, героями яких є вигадані постаті, визначає співвіднесеність історичного тла та художнього сюжету. Перший компонент цієї традиційної структури спрямовує канву дії, а другий її внутрішній механізм: конфлікт, закономірності інтриги і т. п. Зокрема, за такою вальтерскоттівською” моделлю написано Вітряк”, стрижневими домінантами формозмісту якого стає пригода (як спосіб сюжетної організації матеріалу) та незначна роль документального фактажу. Натомість у Марші...”, навпаки, наявне активне історичне тло як ще один ідейно-тематичний центр, паралельний до увиразненого у вигаданому сюжеті. Доля створеного авторською фантазією поручника Д* подає індивідуальне, конкретно-художнє бачення подій зими 1849 року, а от узагальнену, аналітичну версію тих політичних процесів розгорнуто на рівні зіставлення їх ініціаторів Миколи І та Франца-Йосифа.
Сонце в Чигирині”, Затяг під Дюнкерк” та Глухівська пані” становлять жанрову групу повісті” в доробку Ю. Косача. Формозмістова незавершеність першого із цих творів визначала й фрагментарність його побудови наявність багатьох сюжетотворчих центрів. А серед великої кількості різних і рівноцінних сюжетних ліній нема головної, що об’єднувала б і спрямовувала дію. Тому розосереджений, із масою деталей та подробиць загальний сюжет повісті виявився занадто громіздким і статичним. У свою чергу, й композиція тексту (широка, наповнена епізодами) постає розбалансованою, без важливої сконденсованості довкола основної фабульної магістралі. Але водночас майже кожен із 14-ти розділів книги (очевидно, тут в автора проявився досвід новеліста), окрім певної змістової завершеності, вирізняється ще й характером концентрації життєвого матеріалу, співвіднесеністю правди та вигадки і т. п. І хоча відсутність між ними належної кореляції справді порушувала логіку й темп художнього викладу, це не перешкоджало створенню цілісної панорами епохи. Адже згрупувавши персонажів у кілька політичних таборів, Ю. Косач веде розповідь поетапно почергово розкриваючи протиріччя кожної групи. Окремі і, як зазначалося, майже самодостатні розділи твору, освітлюють події з різних боків, проте спільний об’єкт зображення об’єднує усі епізоди.
Рукопис другої Косачевої повісті Затяг під Дюнкерк”, на жаль, утрачений, але автокоментарі до неї показують, що цей текст, на відміну від дебютної спроби у середньому” жанрі, був за формально-змістовою парадигмою значно структурованішим. У цьому переконує чітке усвідомлення письменником необхідності збалансованого співвіднесення аналітичної сюжетної лінії протагоніста з історичним тлом та переваги фактологічної основи над пригодницьким (домисел та вимисел) компонентом. А дієвість нової повістевої концепції автора засвідчує його остання книга доби міжвоєння Глухівська пані”. Розглянувши твір у контексті біографічної прози, можна зробити висновок, що жанровою природою літературного життєпису він не означується (у даному ракурсі можна говорити лише про впливи). Визначальною тут видається модель побудови художнього тексту, апробована автором в оповіданнях першої групи, але із певними модифікаціями. Оскільки мова йде про спокійний” період минулого, а героя не поставлено у ситуацію життєвого вибору-випробування, то внутрішній сюжет твору є усе ж статичним. Також, із урахуванням попереднього досвіду, розгорнуто лише дві фабульні магістралі: стрижнева А. Скоропадської та підпорядкована їй Я. Марковича. Деяких змін у порівнянні з оповідною зазнає і п’ятикомпонентна конструкція сюжету: зникає новелістична концентрованість розповіді, а отже й кульмінація стає не такою раптовою і емоційною; завершеною та зрозумілою є розв’язка.
Отже, вибудована Ю. Косачем оригінальна й новаторська концепція історичної прози (чітко викладена в літературознавчих працях) знайшла яскраве увиразнення і в його оповіданнях та повістях. Однак варто визнати й те, що не у всьому сам письменник послідовно дотримувався власних теоретичних настанов або так званих наукових та мистецьких критеріїв. Зокрема, щодо вимог першої із названих груп то безсумнівна широка ерудиція автора й уміння послуговуватися методами ученого в роботі над художнім текстом. Тісно пов’язаною із таким науковим” підходом до творчої праці, бачиться й незмінна скерованість до автентичного”, тобто об’єктивного, зображення історичних реалій. А от пряме введення в структуру розповіді документального матеріалу (один із провідних для Косача засобів досягнення автентичності”) не завжди необхідний і доречний. Що стосується мистецьких критеріїв, то тут головний здобуток письменника майстерне й усебічне (чи не в кожному творі) розкриття ідеї” обраної епохи минулого. І водночас Косач у тих випадках, де вважає за потрібне чи володіє докладною інформацією, може запропонувати власне, достатньо обґрунтоване потрактування історичної постаті, рідше події. Натомість не зовсім послідовним він є у виконанні двох інших постулатів мистецької групи: протагоністами Вітряка” та Маршу...” є вигадані, а не реальні особи, а час дії новел Змія”, Коти в ночі сірі”, Донець 1187” надто віддалений від доби автора.
Та усе ж уважний аналіз оповідань та повістей Ю.Косача переконує, що його концепція історичної прози є живою”, дієвою, тобто може бути успішно реалізованою в художньому тексті. Безпосередньо це засвідчують і великі твори письменника: своєрідне продовження Затягу під Дюнкерк” і, разом із тим, нове увиразнення авторського інтересу до визвольних воєн 16481654 років романи Рубікон Хмельницького” (1943) та дилогію День гніву” (1948); роман Гірке життя Миколи Гоголя” (1954) чергове звернення Косача до відомої постаті світової культури; панорамне романне полотно Володарка Понтиди” (1987) (останній історичний твір прозаїка), присвячений маловідомим подіям середини ХVІІІ століття.
А загалом названі книги, як і увесь доробок Юрія Косача 19401980-х років, поки що недостатньо вивчений в українському літературознавстві, а тому потребує ґрунтовного, фахового аналізу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. А. М. Інтелігентська” тематика в сьогочасній українській літературі (Дискусійна стаття) / А. М. // Додаток до Нового часу”. 1939. № 32. С. 3.
2. Агеєва В.