ІДЕЙНО-ХУДОЖНІ ШУКАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ КІНЦЯ ХIХ-ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ (ПРОБЛЕМАТИКА, ЖАНРИ, ХАРАКТЕРИ)

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

на правах рукопису

ЗАХАРЧЕНКО АЛЛА ВОЛОДИМИРІВНА
УДК 82-2 «18»/ «19» (477)

ІДЕЙНО-ХУДОЖНІ ШУКАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ КІНЦЯ ХIХ-ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
(ПРОБЛЕМАТИКА, ЖАНРИ, ХАРАКТЕРИ)

10.01.01-УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
ДИСЕРТАЦІЯ
НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ
КАНДИДАТА ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК

Науковий керівник-
доктор філологічних наук,
професор
Семенюк Григорій Фокович

КИЇВ-2007

ЗМІСТ

Вступ
Розділ І. Драматургія кінця ХІХ початку ХХ століття у літературно-
критичному контексті доби
Розділ ІІ. Українська мелодрама порогу віків: провідні стратегії та еволюція
жанру
Розділ ІІІ. Художні моделі буття у вітчизняній драматургії порубіжжя століть
3.1. Історична минувшина як драматургічний концепт
3.2. Образи, колізії та специфіка їх змалювання в комедійних жанрах
3.3. Конфлікт і характери символістської драми (спроби образних
модифікацій)
Висновки
Список використаної літератури та джерел

ВСТУП

Українська література кінця ХІХ початку ХХ століття була письменством територіально та політично роз’єднаної нації, розвивалася в жорстких обставинах утисків і заборон рідного слова. Тимчасом, як завважив свого часу С.Єфремов, саме тоді на літературну арену виходить гурт молодих, свіжих сил, що прилучили свої голоси до голосів своїх попередників і спільними заходами давали в письменстві більш-менш усе те, чим живе й духом живиться освічене громадянство” [97, с. 572]. Справді, літературний процес цього нетривалого у часових вимірах періоду прикметний пошуками нових підходів до художнього осягнення буття, входженням нашої літератури в європейський мистецький контекст. Маємо на увазі, зосібна, активне втручання майстрів слова в сучасне суспільне життя, шукання ними оригінальних художніх методів, прагнення проникнути в складний душевний світ, психологію й мораль особистості, стильову та жанрову розмаїтість письменства тощо. Великою мірою це стосується драматургії й театрального мистецтва, репрезентованих передовсім іменами Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка. Поряд із ними, одначе, йшли митці, які мали скромніший потенціал, а тому віддавна перебувають на марґінесах літературної карти України. Ясна річ, що ми не повинні абсолютизувати перших і недооцінювати творчий спадок других. Адже кожен із них відзначався власними мистецькими можливостями і відігравав свою роль у літературному процесі тієї доби.
Актуальність теми дослідження визначається насамперед зверненням до творчості цілого ряду українських письменників, драматургічна спадщина яких донині позбавлена адекватної наукової оцінки у вітчизняному літературознавстві (Любов Яновська, Іван Тогобочний, Сильвестр Яричевський, Трохим Колісниченко, Адріан Кащенко, Григорій Бораковський, Архип Тесленко, Віталій Таль (Товстоніс), Антон Велисовський та інші). Попри приналежність п’єс названих авторів до середньої полиці” (Г.Сивокінь), маємо всі підстави твердити, що вони багато в чому слугували виробленню характеру української драматургії помежів’я ХІХ ХХ століть, визначали обрії росту й специфіку окремих жанрів, засобів характеротворення, зрештою, віддзеркалювали загальну тональність тогочасного літературно-сценічного процесу. Відтак нині, в контексті нових соціальних, культурних та ідеологічних реалій, сучасних історико- й теоретико-літературних положень, слід неупереджено поставитися до з’ясування місця та ролі драматургів другого порядку” в розвитку вітчизняного письменства означеного періоду.
Українська література рубежа минулих віків поступувала в силовому полі двох художніх тенденцій традиційної (народницької) та модерністської. Саме це посутньо сприяло виробленню новітніх формозмістових вимірів вітчизняного письменства, з якими воно ввійшло в соціокультурний простір ХХ сторіччя. Осмислюючи обраний для аналізу літературний матеріал, приходимо до висновку про превалювання в ньому традиційної, реалізмоцентричної парадигми образності. Водночас добре помітними в багатьох творах є вияви новітніх (нереалістичних) форм художнього мислення, пов’язаних із європейською драматургічною традицією. Таким чином, вважаємо актуальним і відстеження шляхів перехрещення, співдії неоднакових образотворчих систем у межах одного твору чи творчості конкретного письменника. При цьому враховуємо самодостатність та право на існування як романтично-народницької, так і модерністської орієнтацій. На загал же, розглядувані нами п’єси слугують переконливим свідченням слушності висновку М.Зерова: українська література на протязі ХІХ ХХ століть являє картину послідовного панування п’яти літературних течій класичної, сентиментальної, романтичної, реалістичної та новоромантичної. Але в характері цих течій, їх потужності й тривалості, в розвитку відповідних ідеологій та способів писання у нас були деякі своєрідні риси. Одні течії з’являються у нас з запізненням і переходять, не викристалізувавшись, інші, навпаки виявляються сильно й різко, тримаються довго і потім якийсь час переживають себе в застиглих, скам’янілих формах” [102, с. 15].
Слід завважити, що сучасна постмодерна ситуація потребує оновлення підходів до проблеми модернізму у вітчизняній літературі fin de siecle. Ці підходи мусять уможливлювати не лише окреслення добре помітного процесу тогочасної європеїзації, західних впливів на українське письменство, а й уважну характеристику його національної своєрідності, до певної міри окремішності. Йдеться про необхідність наукового обмірковування нашої літератури, зокрема модернізму в ній, крізь виміри глибинних філософських, етичних, ментальних категорій із метою висвітлення її оригінальної природи й ідейно-естетичної значущості. Під цим кутом зору сьогочасним убачається новий погляд на окремі твори Лесі Українки, Людмили Старицької-Черняхівської, Василя Пачовського, як і на п’єси Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького, Івана Франка, Олени Пчілки, написані в хронологічно окреслений період.
Як свідчать спостереження, наукове осмислення драматургічної спадщини письменників порубіжжя ХІХ ХХ століть розпочалося вже давно. У зв’язку із цим можна назвати видану в Одесі ще 1912 року книжку М.Комарова До української драматургії. Збірка бібліографічного знадобку до історії української драми і театру за 1906 1912 роки”. Певне місце проблемам розвитку драматургії зазначеного періоду відводиться у працях М.Возняка (Початки української комедії (1619 1919)”, 1919), О.Дорошкевича (20-і 40-і роки в українській літературі”, 1922), М.Зерова (Нове українське письменство”, 1924), О.Кисіля (Український театр”, 1925), Д.Антоновича (Триста років українського театру (1619 1919)”, 1925), В.Коряка (Нарис історії української літератури”, 1925), П.Руліна (На шляхах революційного театру”, 1927), Л.Дмитрової (З історії всесвітнього театру”, 1928), В.Рєзанова (Драма українська”, 1929) тощо.
Чимало теоретичних узагальнень, аргументованих наукових положень, цінних історико-літературних спостережень уміщено, наприклад, в п’ятому томі Матеріалів до вивчення української літератури” (1961), книжці О.Ставицького Українська драматургія початку ХХ ст.” (1964), у четвертому томі восьмитомної Історії української літератури” (1968), працях З.Мороза На позиціях народності” (1971), Й.Кисельова Майстри театральної літератури” (1976), Наталі Кузякіної Українська драматургія початку ХХ століття: шляхи оновлення” (1979), А.Козлова Українська дожовтнева драматургія: Еволюція жанрів” (1991) і под. Мусимо констатувати, одначе, певну міру ідеологічно-методологічної заангажованості аналогічних студій, спричиненої партлітноменклатурним” тиском на розвиток наукового мислення. Явища мистецтва слова розглядалися крізь призму пролетарського” етапу визвольного руху, в контексті могутнього впливу ідей марксизму-ленінізму” та новонародженого в російській літературі зламу століть творчого методу соціалістичного реалізму. За словами М.Наєнка, в той час формувалася і підтримувалась думка про безконфліктність” в осмисленні літературного процесу, а коли й треба було на щось звернути увагу, то хіба що на потребу поглиблення теоретичного рівня нашої поточної критики” чи на необхідність постійно пам’ятати про ленінські уроки класового розуміння мистецтва, про комуністичну партійність художньої творчості” [156, с. 105]. Більшовицька регламентація не передбачала інакших потлумачень, відтак писати по-іншому вчені просто не могли.
Концептуальний аналіз жанрового розмаїття п’єс, ідейно-стильових пошуків українських драматургів кінця ХІХ початку ХХ століття в художньому збагаченні драми представлений у дослідженнях Людмили Дем’янівської [87; 88; 89], В.Івашківа [105; 106], Неллі Корнієнко [124], Наталі Кузякіної [130; 131], І.Михайлина [147], Лариси Мороз [153; 154; 155], Г.Семенюка [187], Л.Танюка [198], С.Хороба [232; 233; 234]. Властиво, маємо справу з глибоким науковим осмисленням тогочасного драматургічного процесу в діахронному й синхронному зрізах, виявленням етапів і домінантних тенденцій його розвитку, із розкриттям ідейного змісту образів, конфліктів у драмі, характеристикою багатоаспектності життєвої проблематики й принципів її образного узагальнення, показом різновекторних зв’язків української драматургії з європейським мистецтвом тощо.
Стимулюють до нових спостережень і наукові розвідки Віри Агеєвої [1], В.Гуменюка [82; 83], М.Кудрявцева [129], Леоніли Міщенко [149], В.Панченка [170], В.Погребенника [175], В.Працьовитого [181; 182], Р.Радишевського [183], Л.Скупейка [189], присвячені творчості того чи іншого драматурга досліджуваного періоду. Тут насамперед упадає в око висвітлення художніх здобутків митців через типологічне зіставлення з відповідними явищами в літературному бутті доби, з’ясування авторських концепцій людини й світу, визначення місця та ролі творчого спадку драматургів у літературно-художньому процесі рубежа минулих віків і под.
У студіях Стефанії Андрусів [2], Г.Грабовича [75], Р.Гром’яка [79], Тамари Гундорової [84; 85; 86], М.Жулинського [99], М.Ільницького [107], Магдалени Ласло-Куцюк [134], Марії Моклиці [150; 151], Д.Наливайка [158; 159], Соломії Павличко [169], Я.Поліщука [177; 178], Т.Салиги [186], Галини Сиваченко [188], М.Ткачука [201], Наталі Шумило [242] літературний процес помежів’я ХІХ ХХ століть постає в усій своїй динамічності, тяжінні до внутрішнього самооновлення образно-стильових засобів віддзеркалення життєвих реалій, у пошуках нових естетичних форм впливу на суспільний розвиток. Окрім того, вчені уважно відстежили найпоказовіші етапи становлення й поступування українського модернізму в його типологічній спорідненості із західноєвропейським. Відтак їхні праці, як і наукові висновки О.Астаф’єва, І.Дзюби, М.Ігнатенка, М.Наєнка [7; 92; 156; 157], виявилися для нас надзвичайно цінними передовсім у загальнотеоретичному аспекті.
Із огляду на порушену нами проблему корисним стало також звернення до дисертаційних праць Олени Бондарєвої Художня реалізація міфопоетичної свідомості в українській драмі 80-х років ХХ століття” [17; 18], Олени Гудзенко Романтичні засади української драматургії 20-х років ХХ століття (І.Дніпровський, Я.Мамонтов, М.Куліш)” [80], Галини Дорош Українська психологічна драма 70 80-х років ХХ століття” [94], Галини Рубан Українська етнографічно-побутова драма ХІХ ст. і її роль у розвитку принципів реалізму і народності” [185], Інни Чернової Еволюція проблематики і поетики у драматургії Людмили Старицької-Черняхівської” [237] тощо.
Помічаємо, отже, що драматургічна література хронологічно означеної доби (як і її традиції в письменстві наступних періодів) досліджена доволі повно й різноаспектно. Разом із тим, поза увагою науковців залишилося ряд письменників (до вищеназваних додамо ще й імена Дмитра Марковича, Надії Кибальчич, Панаса Саксаганського, Дніпрової Чайки (Людмила Василевська), Адріана Кащенка, Леоніда Манька, Григорія Кернера тощо), чиї драматургічні твори, акумулюючи в собі здобутки старої” й нової” літературних традицій, сказати б, готували широкий читацький загал до сприйняття європейського мистецтва. Їхня художня практика є яскравим прикладом того, що в українському письменстві одного з перехідних періодів новаторські тенденції органічно співіснували зі спадкоємними традиціями. А це було чи не найприкметнішою ознакою вітчизняного літературного процесу того часу.
Одне слово, настав час системного літературознавчого осмислення марґінальних” донедавна творів як самодостатнього, органічного виявлення руху української художньої свідомості зламу минулих століть. Актуалізує потребу розв’язання заявленої проблеми й культивована нині думка про необхідність відмови від апологетики та міфологізації модернізму, в процесі зародження якого наше письменство відігравало все ж не останню роль. Беремо до уваги й обставину, що драматурги, творчість яких досліджувалася, представляють ту генерацію української інтелігенції, яка, за словами І.Франка, щиро прагнула витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків” [225, с. 1 2].
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане як складова частина комплексної науково-дослідної теми, над якою працює кафедра новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Тему дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т.Шевченка НАН України (протокол № 3 від 14.12.2000р.).
Мета дослідження полягає в системній, концептуальній інтерпретації драматургічного доробку маловідомих письменників кінця ХІХ початку ХХ століття, у з’ясуванні специфіки їхньої художньої практики на змістовому, формотворчому та формальному рівнях.
Реалізація цієї мети передбачала розв’язання таких завдань:
висвітлити найпоказовіші проблеми, пов’язані з процесом становлення та розвитку на рубежі минулих століть драматургії другого порядку”;
схарактеризувати діалектику співзв’язку традицій (реалізм) і новаторства (вкраплення” елементів модерністських художніх систем);
визначити спектр драматургічно потлумачених проблем та ідейно-тематичні домінанти драматургічного спадку малознаних митців;
розкрити особливості жанрово-стильових модифікацій як важливого чинника філософського й естетичного відтворення національних і соціальних ідеалів авторів;
дослідити своєрідність структурно-композиційної організації текстових масивів аналізованих творів;
окреслити визначальні ознаки образної системи драм, специфіку художнього моделювання конфліктів, національних, соціально-етичних і морально-психологічних колізій, проаналізувати провідні засоби характеротворення;
обґрунтувати місце та роль творчості драматургів у літературно-сценічному процесі хронологічно означеного періоду.
Об’єктом дослідження є драматичні твори різних жанрів Любові Яновської, П.Саксаганського, І.Тогобочного, А.Кащенка, Г.Ващенка, А.Велисовського, В.Таля (Товстоноса), Г.Левченка, К.Ванченка-Писанецького, Надії Кибальчич, С.Яричевського, В.Потапенка, опубліковані окремими виданнями, в антологіях, хрестоматіях, періодиці чи збережені в рукописах. До розгляду залучено й малодосліджені п’єси Д.Марковича, Тетяни Сулими, Людмили Старицької-Черняхівської, Г.Хоткевича, В.Пачовського, Б.Грінченка, А.Тесленка, О.Кониського, Г.Цеглинського; твори І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Франка, С.Черкасенка, Лесі Українки, Олександра Олеся, В.Винниченка тощо, які потребують нових аналітичних підходів. За об’єкт правлять літературно-критичні студії, театральні огляди й рецензії, передмови до збірок драматургів, а також сам контекст соціокультурного буття помежів’я ХІХ ХХ віків.
Предмет дослідження художньо-етична, жанрово-стильова, образотворча специфіка драматургічного доробку українських письменників досліджуваного періоду; особливості творчого почерку кожного автора, відповідні домінантним естетичним концепціям перехідної доби.
Методи дослідження ґрунтуються на провідних положеннях філологічної школи та рецептивної естетики. Застосовуємо також порівняльно-історичний, генетико-типологічний, системно-естетичний, описовий та інші загальноприйняті методи теоретичного й емпіричного пізнання. До тексту роботи залучено теоретичний матеріал із філософських (М.Бердяєв, Ф.Ніцше, Х.Ортега-і-Гассет), культурологічних (М.Ігнатенко, В.Скуратівський, Р.Барт, М.Бахтін, Ю.Лотман), театрознавчих (Л.Курбас, Л.Танюк) праць, психологічних студій (К.Ґ.Юнг, Е.Фромм), феміністичної критики і под.
Теоретико-методологічною основою дисертації стали праці М.Грушевського, С.Єфремова, І.Франка, Віри Агеєвої, О.Астаф’єва, Людмили Грицик, А.Гуляка, Тамари Гундорової, Людмили Дем’янівської, Людмили Задорожної, Г.Клочека, Ю.Коваліва, Наталі Кузякіної, І.Михайлина, Марії Моклиці, Лариси Мороз, Валентини Нарівської, Г.Семенюка, А.Ткаченка, М.Ткачука, С.Хороба, П.Хропка, Нонни Шляхової, Г.Штоня, інших авторитетних дослідників вітчизняного літературного процесу.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше в українському літературознавстві системно досліджується цілий ряд творів маловідомих авторів кінця ХІХ початку ХХ століття, висвітлюються витоки становлення й саморозвиток багатьох творчих індивідуальностей, визначається їхнє місце та роль у літературному процесі. У роботі представлено першу спробу розгорнутого аналізу формозмісту п’єс, специфіки художнього інструментарію письменників, їхнього мистецького світу. Відстежені аспекти індивідуально-авторської поетики осмислюються в тогочасному літературному контексті як синкретична стильова модель, а мистецька самодостатність окремих творів репрезентується крізь виміри домінантних критеріїв художності. Явище розглядається у силовому полі реінтерпретації драматургічного канону, як один із напрямків у розвитку вітчизняного письменства перехідного періоду. До наукового вжитку вводяться деякі раритетні публікації, нові матеріали, що зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України, Інституту рукопису та відділу історичних колекцій Національної бібліотеки України імені В.Вернадського.
Теоретичне значення роботи полягає насамперед у доповненні корпусу історико-літературних досліджень українського письменства рубежа минулих століть та методологічній синтетичності, різноаспектності здійсненого аналізу. Осмислення ідейно-тематичних домінант, жанрово-стильових ознак, образотворчих засобів драматургії становить певний внесок у висвітлення аксіологічних аспектів тогочасного літературного процесу, розкриває іманентні особливості його розвитку, посутньо збільшує можливість подальших інтерпретацій. Окремі висновки дисертації мають значення для з’ясування літературознавчих проблем, пов’язаних із драматургічним процесом, і спроможні впливати на вироблення нових підходів до вивчення класичної української драми.
Практичне значення одержаних результатів. Положеннями, окресленими в роботі, можна скористатися в курсах лекцій з історії української літератури ХІХ та ХХ століть у вищих навчальних закладах, вони можуть залучатися до укладання програм спецкурсів і спецсемінарів, до написання нових літературознавчих розвідок (монографічних праць; підручників із історії письменства, літературної критики; дисертаційних, магістерських, дипломних робіт), знадобляться у практиці вчителів-словесників загальноосвітніх навчальних закладів різних типів. Застосовані в дисертації дослідницькі прийоми можуть сприяти вдосконаленню методики літературознавчого розгляду тематично й жанрово зінтегрованих явищ словесного мистецтва, прислужаться у подальшому науковому висвітленні творчого спадку Любові Яновської, П.Саксаганського, І.Тогобочного, А.Крушельницького, А.Велисовського, В.Таля (Товстоноса), В.Потапенка, інших письменників.
Апробація результатів дисертації. Робота є самостійним дослідженням, наукова концепція та основні результати якого викладено в доповідях на наукових, науково-практичних конференціях, семінарах, читаннях різних рівнів: Національна ідентичність української драматургії 20 30-х років ХХ столітття” (Київ, 2001); щорічна наукова конференція викладачів та аспірантів Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2002, 2003, 2004, 2005).
Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 10 від 25.05.2006р.).
Публікації. За матеріалами дисертації надруковано п’ять статей у наукових фахових виданнях.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел (246 позицій). Загальний обсяг роботи 240 сторінок, із яких 190 основного тексту.
Рубіж ХІХ ХХ століть прикметний кардинальними змінами в соціально-економічному, ідеологічному й культурному житті на українських теренах. Традиційний устрій починав розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів. Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції ідеологією. На Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії націоналізм та соціалізм. Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів усвідомили, що національний рух, позбавлений соціального виміру, мав невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало українських соціалістів розуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься суспільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукраїнців. Намагання поєднати ці дві ідеології не дали взаємоприйнятних результатів, і зі вступом українців у ХХ ст. ця проблема лишалася нерозв’язаною”, зазначає відомий український історик О.Субтельний [195, с. 380 381]. А філософ М.Бердяєв найменував відкриття тієї доби культурним ренесансом”, заакцентувавши (попри соціально-політичну нестабільність) розвиток поезії, філософської думки, релігійні шукання та загострення естетичної чуттєвості (Самопізнання” [12]).
Характерно, що настання нової епохи в суспільному й духовному бутті краю, зміна світоглядних орієнтирів визнавалися репрезентантами найрізноманітніших ідейних і художніх течій. Основним напрямом тогочасної літератури залишався реалізм. У творчості представників старшої генерації (І.Карпенко-Карий, М.Кропивницький, І.Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко) шляхи історичного розвитку суспільства художньо моделювалися в контексті загальнодемократичних ідеалів. Вони заперечували існуючий життєпорядок, висловлювали пристрасну віру в творчий потенціал особистості, у майбутнє торжество соціальної й моральної справедливості. Саме на цій вірі ґрунтувався викривальний пафос багатьох творів М.Кропивницького, поєднання конфліктів світоглядного й морального планів у п’єсах М.Старицького, курс на творення драми маси” (Леся Українка) І.Карпенка-Карого тощо. Обстоюючи засадничі принципи й художні традиції реалістичного мистецтва, письменники старшого покоління все ж прагнули до оновлення реалізму.
Їхні художні шукання глибоко індивідуальні, одначе добре помітною є спільна тенденція: порівняно з реалістичною драматургією попереднього періоду, в творчості названих письменників по-новому виявляється зв’язок об’єктивного світовідтворення та суб’єктивної авторської оцінки буття. У людських долях убачається віддзеркалення доль суспільства, водночас на особистість покладається вся велика відповідальність за майбутнє України. Першочерговою, життєво важливою для кожного митця стає проблема стосунків народу й інтелігенції (Розбите серце” М.Старицького, Замулені джерела” М.Кропивницького), питання про місце інтелігенції в суспільному поступуванні (Сужена не огужена!” Олени Пчілки, Не судилось” М.Старицького), про відповідальність мистецтва за те, що відбувається в світі (Талан” М.Старицького, Суєта” й Житейське море” І.Карпенка-Карого) тощо. Під багато в чому новим кутом зору підходили старші драматурги й до показу змін у людських долях за перехідної доби (Майстер Чирняк”, Будка ч.27” І.Франка, Згуба” Панаса Мирного, Понад Дніпром” І.Карпенка-Карого), до віддзеркалення переломних подій вітчизняної історії (Маруся Богуславка”, В диму та полум’ї” І.Нечуя-Левицького, чимало п’єс М.Старицького, І.Карпенка-Карого, Б.Грінченка) і под.
Нове осмислення стосунків особистості й суспільства, мистецтва та дійсності позначилося на стильовій структурі українського реалізму порубіжжя століть, на характері основних драматичних конфліктів і виборі літературного героя. У цей час відбувається й жанрове оновлення драматургії. Активно розвивається різнохарактерна драма та комедія (побутова, соціально-психологічна, психологічна), трагедія, романтична історична драма, драматична поема, водевіль тощо (В.Барвінський, Б.Грінченко, Д.Маркович, В.Мова (Лиманський), О.Огоновський, Тетяна Сулима та інші). Показовим є також звернення українських драматургів до зображення не лише життя селянства, але й інших суспільних станів козацтва, чиновництва, духівництва, дворянства, інтелігенції. Упадають в око й обумовлені специфікою історичного розвитку розбіжності в підходах письменників до зображення дійсності. У зв’язку із цим зазначимо, що ще давня українська драматургія була сповнена глибоко суперечливих тенденцій, позначена взаємодією різних ідейних напрямків зчаста в межах одного твору (Торжество Естетства Человђческаго”, Дђйствіе на страсти Христовы списанное”, Плачъ киевскихъ монаховъ” та ін.).
Доба зламу минулих віків була часом помітних відкриттів у сфері природничих наук, насамперед математики й фізики (теорія відносності, квантова теорія і т.д.), що внесло посутні корективи в колишні уявлення про структуру світу. Неопозитивісти” почали переконувати, що матерія зникла”; філософи-ідеалісти сприймали Всесвіт як неосяжний хаос. Криза минулих наукових уявлень потрактовується як розрух можливостей інтелектуального пізнання, неспроможного охопити складність світобудови. На цьому ґрунті поступувала апологія інтуїції, що протиставлялася раціональному пізнанню ірраціоналізм. Помітно зріс інтерес до філософії Платона, неоплатоніків, Ф.Ніцше, А.Шопенгауера, І.Канта, неокантіанців тощо. Оця філософська база стала підґрунтям естетичних теорій модерністського мистецтва 1890-х років. Властиво, модернізм постав як неокласичний тип філософування, радикально дистанційований від класичного інтелектуальним допущенням можливості плюралістичного моделювання світів і відповідно ідеєю онтологічного плюралізму. Мистецтво розглядається здебільшого як мимовільний, утаємничений, безкорисливий” акт, що звершується в глибинах духу художника, а суб’єктивний первень значною мірою абсолютизується. На загал же, теоретики нового мистецтва” спиралися на тезу про кризу життя і як наслідок кризу думки та мистецтва. При цьому значення мала особистість, яка розвивалася лише сама собою, за власними ірраціональними законами.
Одначе немає жодних підстав усю драматургію кінця ХІХ початку ХХ століття ототожнювати з новаторськими здобутками цього періоду. У письменстві тієї доби помічаємо й цілий ряд драматургів, естетична природа творчості яких була подвійною, балансувала” на межі реалізму та модернізму. Справді, реалістична драма, творена письменниками нового покоління на зламі минулих століть, великий і неоднорідний пласт української словесності. Загальне устремління проникнути в глибинний смисл швидкоплинного життя спричинилося до різновекторності пошуку. У літературно-сценічному процесі кожен із учасників відігравав свою важливу роль, хоча в розвиток мистецтва слова вони внесли, ясна річ, не рівноцінний вклад.
У порубіжну епоху помітно активізувався інтерес великої групи драматургів до проблем сучасного життя (Лихоліття”, На залізниці” Г.Хоткевича, В передрозсвітньому тумані”, Жертви” Любові Яновської, Хуртовина” С.Черкасенка, Патріоти” А.Тесленка, За землю і волю!” Т.Колісниченка, Дисгармонія”, Щаблі життя” В.Винниченка, Сліпий” Г.Ващенка) та історичного минулого України (Богдан Хмельницький”, Добуш”, О полку Ігоревім” Г.Хоткевича, За віру і честь” А.Кащенка, Павло Полуботок, наказний гетьман України” О.Барвінського, Маруся Чурай” Г.Бораковського, Федько Острозький” О.Огоновського, п’єси Людмили Старицької-Черняхівської, Б.Грінченка); до оновленого моделювання традиційної селянської тематики (Лісова квітка”, На Зелений Клин” Любові Яновської, На перші гулі”, Не співайте, півні, не вменшайте ночі” С.Васильченка, Праця”, Спокуса” Л-З.Лопатинського), показу інтелігентського середовища (На громадській роботі” Б.Грінченка, Людське щастя”, Огненний змій” Любові Яновської), духівництва (Дячиха” Тетяни Сулими) тощо.
У кращих драматичних творах В.Самійленка (Чураївна”, У Гайхан-бея”), А.Крушельницького (Артистка”, Орли”), А.Кащенка (По закону”, Напровесні”), І.Тогобочного (Загублений рай”, Вихрестка”), В.Потапенка (Король Лір”, Падучі зорі”, Так гомонів Дніпр”), Л.Манька (Мазепа”, Живі покійники”), Валерії О’Коннор-Вілінської (Сніговий бал”, Візит”), не кажучи вже про п’єси більш відомих авторів, відстежується поєднання мистецького досвіду класичної реалістичної драми й концептуально нових ознак зниження художніх функцій зовнішньої дії, внутрішня конфліктність, гострі зіткнення антитетичних поглядів і под. Нові підходи до віддзеркалення життєвих реалій, виведення нових постатей, розробка нових жанрів свідчили про якісне оновлення української драми порубіжжя ХІХ ХХ століть.
Частина тогочасної вітчизняної інтелігенції небезпідставно сприймала класову боротьбу як силу, що руйнувала культурні цінності, а сам розвиток нації пов’язувала з потребою оновлення культури. Цілком зрозуміло, що ключова роль у цьому процесі відводилася творчості. На цьому ґрунті й постала модерністська драматургія Лесі Українки, В.Винниченка, С.Черкасенка, Олександра Олеся, В.Пачовського, інших українських митців. На відміну від реалізму, український модернізм протиставив життю мистецтво, спроможне відродити загрузлий у гріховності світ. У модерністських концепціях було чимало недосяжного, проте вони не мали нічого спільного з депресивними ідеями. Навпаки, живилися світлою мрією про моральне вдосконалення, самоактуалізацію людини. Ось чому абсолютно неправомірно називати цей яскравий пласт письменства занепадницьким, ставлячи знак рівняння між неприйняттям революційного” насильства та мистецтвом. Осягнення феномена модернізму дозволяє усвідомити найважливіші закономірності культурно-історичної семантики перехідних періодів світоглядна й художня еклектика, есхатологічна інтонація, рівнобіжна активізація відцентрових і доцентрових сил між різними сферами духовної діяльності тощо. Це явище започаткувало низку видозмін, чинних для модерного світогляду минулого віку. Маємо на увазі, приміром, постпозитивістську зацікавленість маргінальним, інтуїтивним, ірраціональним. Модернізм в ук

Список литературы

ВИСНОВКИ

Вітчизняна історія кінця ХІХ початку ХХ століття йшла двома рівнобіжними шляхами: один торували західні українці в Австрійській імперії Габсбургів, інший східні українці в Російській монархії Романових. Український народ, отже, залишався бездержавною нацією, а його культура зазнавала найбрутальніших переслідувань і табу. Тогочасна урядова політика Москви, наприклад, спрямовувалася на подальшу насильницьку русифікацію українців. На жаль, численні представники українського дворянства, інтелігенції асимільовувалися з російськими панівними верствами, катастрофічно швидко втрачаючи почуття національної ідентичності. Мова й побут загребущих сусідів” особливо в містах дедалі активніше брали гору. Окрім того, відбувався бурхливий розвиток капіталістичних відносин, що супроводжувався політичними катаклізмами і граничним загостренням суспільних суперечностей.
Попри вкрай несприятливі історичні умови, цей період виявився надзвичайно плідним для української літератури. У царині красного письменства водночас працювало тоді ціле сузір’я першорядних майстрів слова Леся Українка, Ольга Кобилянська, М.Коцюбинський, І.Франко, М.Вороний, Олександр Олесь, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, В.Стефаник, Марко Черемшина, В.Винниченко, С.Черкасенко
У новий період розвитку ввійшли тієї пори й українська драматургія та театр. На цю добу вітчизняна драма пройшла вже довгий і славний шлях, посівши одне з найпомітніших місць із-поміж кращих набутків національної культури. У зв’язку із цим слід згадати українську етнографічно-побутову драму (Г.Квітка-Основ’яненко, Я.Кухаренко тощо), зорієнтовану на правдиве осягнення національного буття, відтворення звичаїв, обрядових дійств народу, на послуговування фольклорними джерелами й кращими традиціями шкільного театру ХVІІІ ст. Саме етнографічно-побутова драма 30 50-х років позаминулого віку сприяла розвиткові принципів реалізму, народності в нашій літературі, як і поступуванню професійного українського театру.
Вітчизняна драматургія другої половини ХІХ століття розвивалася у силовому полі загальних принципів реалізму. При цьому посутньо впливали й традиції романтичної драми з її відвертою зорієнтованістю на психологічний аналіз людських пристрастей. Таким чином, художнє осмислення реального життєвого матеріалу та драматургічне проникнення у сенс внутрішньої людини” відбувалося в українському літературно-сценічному процесі паралельно. Зазнавала змін природа драматургічних колізій, а внаслідок цього структура драматичних творів. Цей період був періодом проблемно-тематичного й художнього зростання вітчизняної драми. Маємо на увазі помітні досягнення в жанрах побутової, соціально-психологічної, історичної драми, трагедії та комедії, що належать С.Воробкевичу, Василеві Мові (Лиманському), Панасу Мирному, І.Нечуєві-Левицькому, О.Огоновському, І.Озаркевичу, Олені Пчілці, К.Устияновичу, І.Франку тощо.
Якісно новим етапом у розвитку національної драматургії, сценічного мистецтва стала письменницька й театральна діяльність М.Старицького, І.Карпенка-Карого та М.Кропивницького. Їх перу належать феноменальні зразки різножанрової драми, що надавала українському акторові широких можливостей для створення найрізноманітніших сценічних образів людських характерів. Час довів, що вплив їхньої діяльності на вітчизняне мистецтво ХХ століття був надзвичайно помітним, як і заґрунтованість українського театру нової доби на спродукованих ними художніх ідеях. Ці три найвидатніші українські драматурги-корифеї винесли на своїх плечах завдання утворення українського побутового репертуару і розрішили своє завдання блискуче Поза цими трьома драматургами всі інші сучасні їм письменники, що працювали для репертуару українського театру, разом дали менше, ніж три, менше щодо кількості і щодо вартості”, писав Д.Антонович [5, с. 152; 153].
Рубіж ХІХ ХХ віків прикметний помітною активізацією культурно-мистецького життя на українських теренах. Уже 1881 року М.Кропивницький заснував у Єлисаветграді перший професійний український театр. У 1890-х роках професійні трупи Д.Гайдамаки, Л.Сабініна, О.Суслова, О.Суходольського виступали по всій імперії із репертуаром, що налічував до тридцяти вистав. 1904 року в Києві М.Лисенко започаткував музично-драматичну школу; 1906 в Полтаві відкривається Перший стаціонарний український театр М.Садовського (з 1907 в Києві); 1915 утворюються сценічне об’єднання Тернопільські театральні вечори” під керівництвом Леся Курбаса та Український народний театр Українська бесіда” у Львові”, І.Мар’яненко організовує Товариство українських акторів, активізувалася діяльність театру товариства Руська бесіда”; 1916 Лесь Курбас заснував у Києві Молодий Театр”. Окрім того, тогочасний театр виплекав такі славетні імена, як Марія Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, Любов Ліницька, Катерина Рубчакова та інші.
Кардинальні зміни відбулися й у літературній драматургії помежів’я минулих століть. Духовна та суспільна ситуація доби стимулювала до оновлення проблемно-тематичної сфери й тенденцій мистецтва, що було покликане, естетично переосмислюючи буття, відбивати громадські, особисті пошуки, онтологічні й локальні вартості людини, аксіологічні орієнтації часу. Активізація українського національно-культурного руху й особлива роль у ньому творчої інтелігенції спричинилися до зростання суспільного авторитету літературного тексту. Найбільш відкритою, масовою формою пропаганди нових ідей був театр феномен не лише естетичного, а й суспільно-політичного сенсу. Сценічні інтерпретації п’єс не лише корифеїв, Б.Грінченка, І.Франка, О.Кониського, а й Лесі Українки, В.Виниченка, Олександра Олеся, С.Черкасенка помітно розгалужували сфери впливу української літератури, її функціональний потенціал, спілкування з різними верствами населення. Ураховуємо й той факт, що впродовж тривалого часу театральна сцена залишалася в Московській імперії єдиним місцем, де офіційно” звучала українська мова.
Специфічною ознакою драматургії означеного періоду слід вважати її розвиток неоднаковими шляхами. У той час, коли продовжували писати класики, на літературну арену виходить група письменників нового покоління, різних за ідеологічними уподобаннями, естетичними позиціями та рівнем таланту. Спираючись на власний досвід і уважно осмислюючи нові суспільні реалії, М.Старицький, М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий, І.Франко, Панас Мирний тощо демонстрували перехід від традиційних фольклорно-етнографічних, побутових п’єс, водевілів до проблемних соціальних, психологічних драм, сатиричних соціальних комедій, заґрунтованих на утвердженні сьогочасної суспільно-політичної та морально-етичної проблематики.
У творчості репрезентантів нової хвилі молодих драматургів (Леся Українка, В.Винниченко, Олександр Олесь, Г.Хоткевич, С.Черкасенко, Любов Яновська, А.Тесленко) відстежується зародження тих рис, що в своїй тенденції провіщали художнє оновлення письменства ХХ віку. При цьому слід пам’ятати, що внутрішня національно-історична детермінованість стильових напрямів цілком передбачає їх безпосередній чи опосередкований зв’язок із характерними для інонаціональних літератур стилями епохи”. У цьому аспекті, скажімо, символізм С.Черкасенка має чимало спільного з символізмом німецького драматурга Г.Гауптмана. Загалом же, порівняно з ХІХ століттям із характерними для нього романтичним і реалістичним способами художнього мислення, вітчизняна драматургія помежової епохи, розвиваючись у широкому контексті модерністських течій, демонструвала таку рису, як полістилізм поєднання екстремів різних літературних напрямів (п’єси Людмили Старицької-Черняхівської, А.Тесленка, Б.Грінченка, В.Товстоноса, С.Яричевського та інших).
Як свідчать спостереження, тогочасна драматургія характеризується активною розробкою нових тем і нової проблематики, зумовлених посутніми змінами в суспільному та духовному бутті українців: поглиблення соціальної диференціації суспільства; капіталізація та її наслідки; діяльність національно свідомої інтелігенції. На особливу увагу заслуговують багато в чому новаторські п’єси, присвячені темі першої російської революції (Дисгармонія” В.Винниченка, Лихоліття” Г.Хоткевича, За волю і правду” Т.Колісниченка, Бунтарі” І.Тогобочного), діяльності товариств Просвіта” й Січ” (Зоря нового життя” А.Кащенка, Січ іде” С.Яричевського) і под. Новим кроком в освоєнні традиційної для нашої літератури теми села стали твори Любові Яновської, Б.Грінченка, К.Ванченка-Писанецького, Г.Ашкаренка, П.Барвінського та інших, прикметні соціально й художньо поглибленим аналізом і загальних тенденцій, і окремих (ізчаста особистісних) виявів життя селянства. Йдеться, зокрема, про відмову від нагромадження фактів ідіотизму існування затурканого гречкосія, від акцентації соціального критицизму, пояснення причин страждань звичайного трудівника самим лише тиском панівних верств і т.ін. Натомість спостерігаємо увагу до психології й поведінки хлібороба, прагнення пробудити в ньому почуття людської гідності, національної самосвідомості, любові до ближнього. Порушували драматурги й загальнолюдські, філософські, вічні” проблеми людського буття добро і зло, страждання й смерть, любов і ненависть.
Загальні мистецькі тенденції часу відбилися у драматургічно змодельованих соціальних і духовних конфліктах, у новій концепції людини, взаємин особистості та соціуму. Психологічно тонко осмислюючи вплив довкілля на людину, її підпорядкованість суспільству, митці водночас показували енергійну протидію особистості обставинам, її непересічний духовний потенціал, спроможність змінювати ці обставини у власних інтересах. Найяскравіше процеси духовного розкріпачення особистості, зростання її свідомості, як і внутрішнього протесту проти насильства над людиною, віддзеркалювалися в творах Лесі Українки, Олександра Олеся, В.Винниченка. У зв’язку із цим слід назвати імена й менш відомих драматургів Надії Кибальчич, Д.Марковича, Г.Бораковського, Г.Левченка та інших. Словесно-зображальна система тогочасної сценічної літератури значною мірою доповнювалася за рахунок народнопоетичних образів, фольклорної поетики, переосмислених у відповідності до індивідуально-авторського бачення життєвих реалій.
Про збагачення поетики української драми межі двох століть, а також зростання рівня образного мислення письменників-драматургів свідчив і досить активно культивований у той час жанр мелодрами. Чи не найприкметнішою ознакою тогочасної мелодрами слід вважати органічне поєднання визначальних для жанру рис (гостра інтрига, гіперболізоване відтворення пристрастей) із розв’язанням проблем філософського, морального й соціального характеру. Особливо показові в цьому аспекті п’єси Любові Яновської В передрозсвітньому тумані”, Б.Грінченка Нахмарило” і На громадській роботі”, де мелодраматичні конфлікти, за всієї помітної ваги у структурі твору, не виступають рушійними. Мелодрама, що побачила світ на межі ХІХ ХХ віків, відображала явища, які викликали в душах читачів (глядачів) певні відтінки участі, співчуття й відповідно морального (іноді соціального) спротиву. На сцені нуртували почуття гарячі й добрі, хоча посутньо обмежені за своїм діапазоном і глибиною (з одного боку, вони залишалися в сфері гармонії чи драматизму, а з іншого в колі численних моральних реакцій та оцінок). Найхарактерніший конфлікт можна кваліфікувати, по-перше, як неврівноважений” (на одному полюсі джерело явної несправедливості, на іншому добре начало, що незаслужено потерпає) і, по-друге, локальний (камерний конфлікт сімейно-побутовий, психологічний). Мелодрама окресленого періоду стала ще одним свідченням того, що в самій природі мелодраматичного конфлікту закладена принципова можливість його розв’язання (внаслідок усунення непорозуміння, морального виправлення суб’єкта, щасливого збігу обставин і т.д.), хоча благополучний наслідок зчаста увінчує цілий ланцюг гострих зіткнень і перипетій, а іноді й загалом залишається нереалізованим шансом.
Неважко помітити, що окремі персонажі драм Любові Яновської (Олена”, Без віри”, Огненний змій”), І.Тогобочного (Душогуби”, Не убій”, Черниця”), Надії Кибальчич (Катерина Чайківна”), Д.Марковича (Не зрозуміли”), Г.Бораковського (Як долі немає то й щастя минає”) наділені своєрідним захисним механізмом”, дія якого виявляється в специфічному способі аналізу проблем, які постають перед особистістю. Йдеться про превалювання розумових компонентів за помітного притлумлення емоційних афективних, почуттєвих складників аналізу. Це, звісно, не стає причиною цілковитого подолання дійовими особами негативних переживань. Емоційні чинники, втрачаючи свій предметний зміст, відокремлюючись від травмуючої героя події, залишаються в його свідомості у вигляді генералізованого почуття тривоги, неспокою, страху. Таким чином, маємо підстави для висновку про те, що на зламі минулих століть розвивався новий для української літератури жанр умовно-інтелектуальна мелодрама.
Розвиток історичної драматургії на рубежі ХІХ ХХ століть був стимульований онтологічно невідхильною у національному письменстві проблемою воскресіння” в її державотворчій і духовній сутності. Літературна драматургія тяжіла до віднайдення такої моделі сенсу буття, яка стала б рушійною силою суспільного поступування й акумулювала в собі минувшину, сучасність та майбуття. П’єси Людмили Старицької-Черняхівської (Гетьман Дорошенко”, ”Милость Божа”, Останній сніп”), Г.Левченка (Князь Хорив”), Б.Грінченка (Ясні зорі”, Серед бурі”), М.Старицького (Маруся Богуславка”), І.Нечуя-Левицького (В диму та полум’ї”, Маруся Богуславка”) тощо прикметні насамперед ідеологічними первнями синхронно-діахронним світосприйняттям, пізнанням історичних умов розвитку етносу, трагічним оптимізмом стосовно історичної долі нації. У тогочасній історичній драмі добре відстежується ряд дискурсів: культурно-історичної традиції ХV ХVІ століть; культурно-історичний дискурс доби Руїни; дискурс барокової традиції. На історичних шляхах письменники відшуковували справжнього лідера нації, тяжіючи до максимально вичерпного осягнення його характеру передовсім у морально-етичному аспекті. Найпомітнішими ознаками їхніх творів вважаємо історіософський характер художнього мислення та висунення націотворчої, державницької ідеї.
Як показує аналіз, естетично вагомим явищем на зламі віків були й комедійні жанри, в яких активно працювали Любов Яновська, Тетяна Сулима, А.Велисовський, О.Кониський, П.Саксаганський, Г.Цеглинський, Г.Барановський, В.Дмитренко, І.Захаренко тощо. Спираючись передовсім на уявлення людини українського села про основні моральні категорії (людяність і милосердя, любов і вірність, добро й зло, честь і совість), письменники віддзеркалювали соціальні явища, що суперечили об’єктивному ходові історії, прогресивним суспільним ідеалам, а тому оцінювалися негативно й висміювалися. Маємо підстави твердити, що тогочасна комедія була специфічною формою розкриття й оцінки суспільних протиріч. Драми Любові Яновської (На сіножаті”, З великої хмари малий дощ”, Лісова квітка”, Блискавиця”), А.Велисовського (Бувальщина, або на чужий коровай очей не поривай”), П.Саксаганського (Шантрапа”) прикметні насамперед яскравими монологами, що містять ретроспекції та інтроспекції. У такий спосіб не лише окреслюються риси темпераментів дійових осіб (активний або, навпаки, м’який, самозаглиблений, рефлекторний), а й розширюються межі твору, об’ємніше репрезентуються долі персонажів. У п’єсах Тетяни Сулими (Дячиха”), О.Кониського (Порвалась нитка!”), Г.Цеглинського (На благодійні цілі”) помічаємо, як через монологи (чи поширені репліки) персонажі саморозкриваються й самохарактеризуються, виявляючи (переважно екстенсивно) приховані риси власних натур. Органічно поєднуються в творах комедійних жанрів і ліричні та епічні первні.
Глибокі зміни в художній свідомості, характерні для кінця ХІХ початку ХХ століття, пов’язані насамперед із зародженням українського модернізму, що, на відміну від західноєвропейського, був явищем не лише естетичним, а й культурно-історичним. У сфері драматургії рівнобіжно з оновленням традиційної реалістичної поетики активно утверджувалися нереалістичні форми та стилі, найпомітнішими з яких були неоромантизм, експресіонізм і символізм. До новаторських художніх здобутків, що фактично визначили характер нової української драматургії, відносимо передовсім твори Лесі Українки (неоромантизм), Олександра Олеся (символізм), В.Винниченка (експресіонізм і неореалізм), С.Черкасенка (символізм і неонатуралізм), В.Пачовського (символізм та імпресіонізм). Характерними для періоду fin de siecle слід вважати п’єси Людмили Старицької-Черняхівської, в яких неоромантизм органічно поєднувався з символізмом і неокласицизмом, драми Г.Хоткевича, де відстежується злиття неонатуралізму із символізмом та експресіонізмом.
У своєму дослідженні ми приділили чільну увагу п’єсам другого видання” (Д.Антонович), що разом із творами першорядних майстрів свідчили про якісне оновлення української драматургії досліджуваного періоду. За нашими спостереженнями, ці твори прикметні розширенням проблемно-тематичної сфери, екзистенційним осмисленням людського буття, тенденцією до ліризації та епізації драматичного тексту, різножанровістю (з переважанням малих жанрових форм), особливим типом персонажа, смисловою насиченістю конфлікту і под. І.Тогобочний, скажімо, в кошмарі на 1 дію” Совість” змодельовує антитетично експресивний конфлікт, коли взаємопорозуміння між дійовими особами унеможливлюється. Та домінантним у п’єсі стає заґрунтований на експресіоністському світобаченні психологічний конфлікт розклад внутрішньої сфери персонажа, що спричинився до краху його чуттєвого світу. Поєднання неоромантизму з неофольклоризмом характерна ознака драми-думи” С.Яричевського Княгиня Любов”. Дотримуючись світоглядно-естетичних принципів неоромантиків, драматург прагне до винятковості центрального героя. Водночас помічаємо його звернення до ментально притаманної вітчизняному письменству романтичної традиції, що генетично сягає уснопоетичної творчості українців. Епізацією та ліризацією тексту позначена експресіоністична психологічна драма Г.Ващенка Сліпий”. Ліричний первень посутньо збагачує драматургічну форму (емоційна напруга колізій, поетичність” діалогів, монологів і навіть ремарок, лірична забарвленість характерів дійових осіб). Прийоми епізації делокалізують дію, сприймаються як ретроспективні коментарі. Загалом же, жанр цього твору можна кваліфікувати як повість для театру. Сцена-монолог В.Потапенка Король Лір” присвячена темі трагічної долі талановитого митця в хижацькому за своєю суттю й позірному світі. Разом із тим письменник заторкує нову для нашої літератури проблему існування мешканців міського дна” вбогих і п’яних нічліжників. Маємо підстави атрибутувати п’єсу до зразків імпресіоністичного символізму. У суто символістській тональності витримана фантастична п’єса” Г.Левченка Смерть” наслідок глибокого проникнення автора у сенс філософської, психологічної проблематики і теми фатуму.
Отже, на межі ХІХ ХХ століть українська драматургія дала мистецтву цілий ряд оригінальних і розмаїтих талантів. Її розвиток позначений відчутною внутрішньою диференціацією, складним перехрещенням течій і напрямів, численними літературними дискусіями. Тимчасом без побоювання будь-яких аберацій можемо констатувати, що сценічне письменство тієї доби помітна й надзвичайно оригінальна складова національного літературного процесу. Більше того, вітчизняна п’єса зламу минулих віків цілковито вписується в контекст світової драми ХХ століття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва Віра. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. К.: Либідь, 1999. 264 с.
2. Андрусів Стефанія. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка. Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
3. Аникст А.А. Теория драмы в России от Пушкина до Чехова. М.: Наука, 1972. 643 с.
4. Антологія модерної української драми / Редактор, упорядник і автор вступних статей Лариса М.Л. Залеська-Онишкевич. К. Едмонтон -Торонто, 1998. 533 с.
5. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619 1919 та інші праці / Д.Антонович та інш. /. Підготовка текстів, редагування і передмова докторів філологічних наук Г.Ф.Семенюка та Л.С.Дем’янівської. К.: «ВІП», 2003. 418 с.
6. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 238 с.
7. Астаф’єв Олександр. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. К.: Смолоскип, 1998. 313 с.
8. Барабан Л. Людмила Старицька-Черняхівська. Сторінки драматургічної творчості // Слово і час. 1992. - № 9. С. 31 32.
9. Барвінський Осип. Павло Полуботок наказний гетьман України: Трагедія в 5 діях. Вінніпег: Український голос, 1922. 104 с.
10. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика.: Пер. с фр./ Сост., общ. ред. и вступ.ст. Г.К.Косикова. М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1994. 616 с.
11. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 444 с.
12. Бердяев Н.А. Самопознание (опыт философской автобиографии). М.: Книга, 1991. 446 с.
13. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: Монографія. К.: «Академвидав», 2004. 368 с.
14. Бідненко Н.П. Драма в аспекті художнього перекладу (на матеріалі українських і російських перекладів п’єси Б.Шоу «Учень диявола»). Афтореферат дисерт. кандидата філол. н. Дніпропетровськ: Друкарня ДНУ, 2001. 15 с.
15. Білецький О. Українська драматургія післяжовтневої доби// Нове мистецтво. 1926. - № 28. С. 9 21.
16. Білецький Ф. Жанри драматичних творів// Українська мова та література в школі. 1966. - № 11. С.21 37.
17. Бондарєва О.Є. Драматизм міфу і міфологізм драми: Монографія. Херсон: Персей, 2000. 188 с.
18. Бондарєва О.Є. Художня реалізація міфопоетичної свідомості в українській драмі 80-х років ХХ століття. Афтореферат дисерт. кандидата філол. н. К.: Наук. світ, 2000. 20 с.
19. Бораковський Г. Як долі немає то й щастя минає. Драма в 4-х діях.
Катеринослав, 1888. 77 с.
20. Бувальщина: Драма. Комедії. Діалоги. Водевілі/ Упор., передм., прим. О.Ф.Ставицького. К.: Дніпро, 1990. 415 с.
21. Walicki A. Osobowosč a historia. Warzawa: Panstwowy Instetut Widawnizy, 1959. 487 s.
22. Буряк Б.С. Художній ідеал і характер. К.: Дніпро, 1967. 328 с.
23. Ванченко К.І. Малоросійський театр. Москва: Вид-во В.Розсохіна,
1896. 228 с.
24. Ващенко Г. Сліпий. П’єса. С.-Петербург: Типографія т-ва «Общественная польза», 1910. 94 с.
25. Велисовський А. Бувальщина, або на чужий коровай очей не поривай. Жарт в одній дії. К.: Вид-во книгарні Є.Череповського, 1918. 16 с.

Відділ рукописних фондів і текстології Інституту
літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України
Грінченко Б.Д. Фонд № 130; од. зб. 36; 1880 1910 рр.
26. Переклад з драми Ф.Шіллера «Вільгельм Телль»: «Піснь альпійського стрільця», «Співанка стрільця». Рукопис, Київ, 1908. Од. зб. 16. 2 арк.
Кононенко М.С. Фонд № 44; од. зб. 372; з 1877 до 1922 рр.
27. «Верховодниці». Жарт в 1 дії. Автограф. Чернігів, 19.VІІ.1888 р. Од. зб. 80/40. 28 арк.
28. «Сон іменинника». П’єса. Автограф. 1.01.1913 р. Од. зб.112/45. 12 арк.
Панас Мирний. Фонд № 6; од. зб. 1512; з 1862 до 1920 рр.
29. «Згуба». Комедія в 5 справах. Чорнова реакція. Автограф. ІІ.1895 р. Од. зб. 108/6036. 32 арк.
30. «На Запоріжжі». План драматичного твору на 5 справ. Автограф, б/д. Од. зб. 115/545. 2 арк.
31. «Не вгашай духу». Життєві малюнки в п’яти справах. Драм. твір, чистова реакція. Автограф, 1905 р. Од. зб. 116/638. 114 арк.
32. [«Перемудрив»]. Уривок з драми. Автограф, б/д. Од. зб. 118/441. 6 арк.
33. [«Згуба»]. Уривок не збереженої реакції. Автограф, б/д. Од. зб. 112. 1 арк.
34. [«Ярмарок»]. Незакінчений твір. Автограф, б/д. Од. зб. 220/263.
35. «Король Лір» - переклад трагедії В.Шекспіра. Автограф. Чорнова редакція, 1897 р. Од. зб. 232/437. 76 арк.
36. «Макбет». Початок перекладу трагедії В.Шекспіра. Автограф, б/д. Од. зб. 234/439. 23 арк. (18 - чисті).
37. «Орлеанська дівчина». Переклад трагедії В.Шекспіра. Трагедія в 5 діях. Чорнова редакція. Автограф, б/д. Од. зб. 235/438. 36 арк.
Потапенко В. Фонд № 142; од. зб. 38; 1905 1935 рр.
38. [Тугай, Потапенко В.]. Мазепа. Історична драма у 5 діях і 6 одмінах. 5.09.1905. Рукопис. Од. зб. 12. 50 арк.
39. «Микола Кларич». Драматичний етюд на 1 дію. 1923. Автограф. Од. зб. 15. 22 арк.
40. «Падучі зорі». Драма в 5 діях. Червень 1928 р. Автограф. Од. зб. 17. 65 арк.
41. «Так гомонів Дніпр». Драма в 2 діях. 14.12.1928 р. Автограф. Од. зб. 18. 59 арк.
42. «Перед волею» (історико-драматичний етюд на 2 дії; на день святкування роковин Т.Г.Шевченка). 15.02.1929 р., м. Краснодар. Автограф. Од. зб. 19. 39 арк.
43. «Чого тополі шелестять?» Комедія на 4 дії. 12.12.1920. Автограф. - Од. зб. 24. 84 арк.
44. «Тихі верби». Комедія в 5 діях. Лютий 1921 р. Автограф. Од. зб. 28. 86 арк.
45. «Ярослав (Осмомисл) князь Галицький». Опера в 5 діях і 7 одмінах. Музика Микола Васильєв. 01.12.1926. Автограф. Од. зб. 33. 36 арк.
Старицький М.П. Фонд № 15; од. зб. 500; з 1797 до 1940 рр.
46. «Без устоев» - проспект драми. Автограф. Од. зб. 68. 5 арк.
47. «Галя Русина» (у співавторстві з О.Сусловим). Окремі сцени. Автограф, інші машинопис з правками М.Старицького, травень 1891 р. Од. зб. 74. 31 арк.
48. «Гірка доля» («Талан»). Початок твору. Автограф, 1893. Од. зб. 76. 19 арк.
49. «Заклята печера». Історико-легендарна драма. Розгорнутий план. Автограф, 10.V.1898. Од. зб. 81. 24 арк.
50. «Запретный плод».Чорновий автограф першої дії. Автограф, б/д. Од. зб. 79. 8 арк.
51. «Напасть».Чорновий автограф. Драма. 19 26.ІІ.1904. Од. зб. 87. 89 арк.
52. «Неофіти». План опери. Рукопис, б/д. Од. зб. 89. 6 арк.
53. «Переполох». Розгорнутий план комедії. Автограф, б/д. Од. зб. 94. 25 арк.
54. [В.О’Коннор-Вілінська] «Сторінка з минулого». Комедія, б/д, рукопис. Од. зб. 96. 32 арк.
55. «Тетяна Переяслівна». Розгорнутий план п’єси. Автограф, б/д. Од. зб. 97. 2 арк.
56. «Чарівний сон». Жарт в одну дію. Чорновий автограф без початку, б/д. Од. зб. 102. 7 арк.
Франко І.Я. Фонд № 3; од. зб. 5052; ХІV ст. 1959 р.
57. «До Бразилії». Початок І дії. Автограф, б/д. Од. зб. 219.
58. «Konkury pana Chwyndinka». 1 дія комедії. Автограф, [1879]. Од. зб. 214. 5 арк.
59. «Східне питанье». Комедія в 6-ох діях. Вступ. Автограф, 1878 р. Од. зб. 216. 1 арк.
Хоткевич Г.М. Фонд № 62; од. зб. 190; з 1898 1929 рр.
60. «Емігранти». Драм. малюнок в І дії. Автограф, 1906 р. Од. зб. 40.- 8 арк.
61. «Люблю женщину». Психолог. етюд на одну дію. Уривок. Автограф, б/д. Од. зб. 42. 1 арк.
62. «Січовий орел». Г.Доброскока. Історична драма. Чист. автограф, б/д. Од. зб. 46.- 5 арк.
Яновська Л.О. Фонд № 38; од. зб. 1259; 1808 1930 рр.
63. «Без віри». Драма на 5 дій, 6 одмін. З цензурним дозволом (1906 р.). Чистовий автограф, 25.08.1906 р. Од. зб. 1. 46 арк.
64. «Відьма. Феєрія на чотири дії». Чист. автограф з окремими правками, [1897]. - Од. зб. 3. 30 арк.
65. «Крила. Комедія на чотири дії». Чорновий неповний автограф, б/д. Од. зб. 11. 25 арк.
66. «Купальна іскра. Лібрето до опери на дві дії». Чист. автограф з цензурним дозволом на постановку від 18.09.1905 р. Од. зб. 12. 14 арк.
67. «Сирота. Етюд на одну дію». Чист. автограф, 19.08.1906. Од. зб. 21. 16 арк.
68. «Сон 24 ноября 1904». Чорн. автограф, без закінч., б/д. Од. зб. 22. 21 арк.
69. «Три шляхи». Драмат. етюд. Чорн. автограф, б/д. Од. зб. 23. 14 арк. (1 чист.).
70. «Четверта аксіома». Комедія. Чорн. автограф, окремі частини, б/д. Од. зб. 24. 44 арк. (6 - чист.).
71. Володський А. Панна штукарка. Комедія на 3 дії. Харків: Кооперативне вид-во «Рух», 1924. 54 с.
72. Вороний М.К. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика/ Упоряд. і приміт. Т.І.Гундорової. К.: Наук. думка, 1996. 704 с.
73. Вороний М.К. Твори. К.: Дніпро, 1989. 687 с.
74. Гачев Г. Содержательность художественных форм (Эпос. Лирика. Театр). М.: Просвещение, 1968. 302 с.