Історична проза Івана Филипчака: проблематика і поетика

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

УДК 82311.2 І.Филипчак

Денисюк Богдан Юрійович

Історична проза Івана Филипчака:
проблематика і поетика

спеціальність
10. 01. 01 українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Радишевський Ростислав Петрович
доктор філологічних наук,
професор

Київ 2006

ЗМІСТ

Вступ3
Розділ 1. Тематика, генологія та імагологія історичної прози Івана Филипчака ............................................ 11
Підрозділ 1.1. Жанрово-тематичні та ідейні домінанти .. 11
Підрозділ 1.2. Історичний образ чужинця .... 39
Підрозділ 1.3. Образ давньоукраїнської держави і суспільства ............. 69
Розділ 2. Особливості поетики історичної прози Івана Филипчака ..104
Підрозділ 2.1. Форми викладу і позиція наратора ..................................104
Підрозділ 2.2. Сфера персонажів ............................................................. 120
Підрозділ 2.3. Композиція і хронотоп ..................................................... 153
Висновки .....179
Список використаних джерел ...191

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В українському літературознавстві досі триває процес реставрації літературного життя України 2030-их років ХХ століття, відкривають забуті та заборонені в радянський період імена, твори, літературно-мистецькі явища. У цій ситуації дуже важливо, щоб вже вироблений певний канон” цієї літератури, що за Ю.Лавріненком, називають розстріляним відродженням”, увійшовши до шкільних та університетських програм (М.Хвильовий, В.Підмогильний, Г.Косинка та ін.), не поховав під собою інші, менш видатні імена, котрі в будь-якій літературі складають підґрунтя вершинних явищ і є важливою частиною літературного процесу. Тим більше неприпустимим є будь-яка преференція щодо жанрових ознак, комунікативно-рецептивної орієнтації письменника (серйозна” література чи розважальна, пригодницька, на сучасну чи історичну тематику тощо).
У синтетичних дослідженнях української прози 2030-их років минулого століття значно менше уваги приділяється історичній белетристиці, яка, однак, саме тоді в умовах цензури і соціальних замовлень” на Сході розквітла на західноукраїнських теренах (Б.Лепкий, В.Бирчак, В.Будзиновський, О.Назарук, І.Крип’якевич, М.Голубець, А.Лотоцький, А.Чайковський, Ф.Дудко, Ю.Косач, Ю.Опільський, Катря Гриневичева, Н.Королева). Саме історичний жанр, через своє спрямування на широку читацьку аудиторію, мав величезний вплив на формування естетичних смаків, світогляду, національної свідомості українців, які були в той час громадянами різних держав. Вагомою частиною цього явища є творчість Івана Филипчака (18711945), письменника і педагога, який, розділивши долю багатьох митців, загинув у сталінських таборах Сибіру.
Однією з причин недооцінки історичної белетристики в історії української літератури першої половини ХХ століття був її формальний консерватизм, який полягав не лише в утвердженні в її структурі багатьох елементів, які традиційно належали до інших видів прозової творчості, але й у повторюванні власних, раніше створених і апробованих зразків (романтична і позитивістська історична проза ХІХ століття). Хоча це полегшує типологію історичної прози і простеження її зв’язків з іншими різновидами епіки, однак у період зрілого модернізму тодішня історична проза опустилася за небезпечну межу другорядності, стала засобом легкої патріотичної дидактики та розважально-пригодницьким чтивом для молоді.
Специфічна функція історичної прози в українській літературі визначалася позалітературними мотиваціями і полягала в забезпеченні тривання патріотичної традиції як одного з небагатьох засобів утримання та зміцнення національної свідомості, запровадження в широкий комунікативний обіг національних історичних ідеалів, екстраординарних подій і зразків для наслідування. Саме ці якості гарантували історичній прозі масовість і сприяли її еволюції. У таких умовах історична проза своїми художніми засобами наближалася до традиції тенденційного роману ХІХ століття, оскільки, з одного боку, брала за предмет зображення зразкові історичні постаті і ситуації, а з іншого замовчувала інші, невигідні сторінки національної історії, хоч разом з тим становила серйозну відповідь тодішньому найбільшому соціальному замовленню на компенсаційний міф національної величі і традиційну модель українського патріота.
Іван Филипчак автор патріотичних історичних повістей для молоді ідеально відповідав тій ситуації, яка склалася в еволюції жанру, вже самою своєю соціальною роллю педагога за покликанням і гімназіального професора. Письменник народився 1871 року в селянській родині в селі Лішня Сяніцького повіту (тепер Польща), початкову освіту здобув у рідному селі, згодом навчався у Сяноцькій гімназії. Після закінчення філософського факультету Львівського університету (18891894) працював учителем у Сяноцькому повіті. У 1900 році Филипчак одружився з Ярославою Мащак, дочкою священика, від неї та її батька пройнявся москвофільськими ідеями, у зв’язку з чим мусив тікати від репресій з боку австро-угорських військ до Ростова-на-Дону. Однак незабаром письменник повернувся в Україну спочатку до Вінниці, де вчителював і працював інспектором шкіл, потім, в 1919 році, вже на стале, до Самбора. Тут викладав українську мову та літературу, історію, географію, астрономію, психологію, логіку в учительській семінарії та інших навчальних закладах.
Із Росії Іван Филипчак повернувся цілковито позбавлений москвофільських ілюзій, захоплений виром революційних подій, повністю до кінця життя присвятив себе як письменник і педагог українській ідеї, займався господарсько-економічною просвітою. Вирощував, разом зі своїми учнями, науково-дослідний сад, очолював самбірське товариство Сільський господар”, організував курси бджільництва, садівництва, виробу вин і шовківництва (опублікував значну кількість посібників), був засновником Товариства і музею Бойківщина”. У 1939 році музей необхідно було рятувати спочатку від більшовицьких, а згодом і від німецько-фашистських варварів заради цього Филипчак погодився редагувати режимну газету Самбірські вісті”. З поверненням Червоної Армії у 1944 році сімдесятитрирічного письменника заарештували, вивезли спочатку до концтабору біля Омська, потім до концтабору біля Тайшета Іркутської області, де від голоду і холоду І.Филипчак осліп, а потім і помер 21 жовтня 1945 року.
Наукові студії Івана Филипчака (існують свідчення, що науковою роботою письменникові радив займатися Іван Франко) пов’язані з краєзнавством та історією шкільництва, меншою мірою з історії літератури. Результатом наукової діяльності І.Филипчака стали праці: З історії села Лішні Сяніцького повіту” (1929), З історії шкільництва на західній Бойківщині” (1931), Історія села Берегів Самбірського повіту” (1935), Ц.К.Окружна Головна школа в Лаврові” (1936), Школа в Стрільбичах” (1936), Історія Тиряви Сільної Сяніцького повіту” (1937), Учительська семінарія в Самборі” (1938), Школа в Гордині. Нарис з історії шкільництва” (1938), Ненадрукований лист Петра Гулака-Артемовського із бібліотеки в Україні” та Історія української книжки”.
І.Филипчак заявив про себе не тільки як історичний белетрист, а й письменник соціально-побутового жанру (повісті Сила волі”, Братня любов кріпша від камінних стін”, За вчительським хлібом”, Лемко Діллер”, Як бідні доробилися”).
Однак найбільш вартісною частиною його доробку є історична проза.
Сталося так, що, незважаючи на повне вилучення з обігу і забуття, історична белетристика Івана Филипчака є на сьогодні явищем як материково-українського, так і діаспорного літературного процесу. Річ у тім, що в радянські часи перевидання й дослідження його творів перебувало під забороною режиму, і з’явилась як явище вже у вісімдесятих роках за кордоном, в Америці, де в 1982 році Фундація дослідження Лемківщини перевидала повість За Сян!”. Наступного року, зусиллями сина письменника, Бориса Филипчака та його дружини Ірини Дибко-Филипчак, було перевидано повість Кульчицький герой Відня” (двома виданнями українською й німецькою мовами), 1984 року повість Княгиня Романова” (Кліфтон). Інші повісті активно перевидавалися в Аргентині, у видавництві Юліяна Середяка: Дмитро Детько” (1985), Будівничий держави”, Іванко Берладник, або Пропаща сила” (1986), За Сян!” (1987). В Україні прорив було здійснено лише в 1990 році, коли у львівському видавництві Червона калина” 50-тисячним накладом вийшов збірник історичних повістей письменника, до якого ввійшли такі твори, як: Княгиня Романова”, Будівничий держави”, Іванко Берладник”, Дмитро Детько”, а наступного року, окремим виданням, теж у Львові Кульчицький герой Відня”. Згодом перевидано повісті Анна Ярославна королева Франції” (Дрогобич, 1995) та Над Калкою” (Самбір, 1998).
За життя письменника, окрім видавничих передмов та коротких рецензій-анотацій, його творчість залишилася практично неосмисленою. Американські перевидання його творів у вісімдесятих роках широко коментувала діаспорна україномовна періодика найбільше Літопис Бойківщини”. У статтях Михайла Лози, Василя Луцева, Ірини Дибко-Филипчак, Олександри Копач, Романа Кухара наголошувалось на важливості повернення до літературного обігу творів І.Филипчака, які несуть високі ідеї державної незалежності і соборності України, які необхідні для виховання молодого покоління українців”. Автори вказували й деякі особливості поетики його прози на надзвичайно живу мову”, швидкий перебіг подій”, колоритність персонажів”, рідне запілля” та хист повістяра унапрямлювати думки” до належних висновків на шляху до єдиної мети вільної України” [122; 163].
Значно вагомішими є студії про творчість І.Филипчака материкових українських дослідників авторів передмов і післямов до його видань 1990-их років Романа Коритка та Ярослава Радевича-Винницького. Однак ці розвідки носять передусім інформативний і описовий характер, розкривають біографію письменника і тематику його історичний повістей. Чимало цінних спостережень над творчістю Филипчака можна знайти у праці Петра Сороки Іван Филипчак. Літературний портрет” (2001). Однак і це дослідження відзначається публіцистичністю, зайвим пафосом, перебільшенням значення письменника та браком аналітичності. Таким чином, можна констатувати, що з погляду літературознавства історична проза Івана Филипчака досі залишається мало вивченим і належно не оціненим явищем.

Мета і завдання дослідження. Безпосередньою метою роботи, тобто її предметом, є з’ясування ідейно-естетичних та історіософських засад історичної белетристики Івана Филипчака, а також поетики його історичних повістей у контексті традицій історичного жанру та особливостей функціонування у 20-30-ті роки ХХ ст. на Західній Україні. Для досягнення заявленої мети необхідним є виконання таких завдань:
- дати якомога повнішу панораму української історичної белетристики першої половини ХХ століття, її традицій в українській і світовій літературі ХІХ століття, а також з’ясувати, яке місце посідає в ній творчість Івана Филипчака;
- визначити жанрову належність історичних творів Филипчака відповідно до найновіших розробок у галузі генології історичної прози;
- висвітлити тематичне розмаїття та ідейні засади повістей Филипчака на історичну тематику;
- з’ясувати принципи художнього осмислення української історії, співвідношення історичної правди” і тенденції в таких аспектах, як: історична ментальність, стереотипи, проблема свого чужого”, образ давнього суспільства і держави;
- дослідити форми викладу у прозі Филипчака, зокрема співвідношення нарації і висловлювань персонажів, позицію наратора;
- розкрити концепцію героя історичних повістей Филипчака та інші елементи художнього світу: часопросторові характеристики, їх роль у сюжеті творів, а також інші складові композиції, інтертекстуальні зв’язки.
Об’єкт дослідження історичні повісті Івана Филипчака За Сян” (1927), Княгиня Романова” (1927), Кульчицький герой Відня”, Дмитро Детько” (1935), Будівничий держави” (1935), Іванко Берладник, або Пропаща сила” (1936) та видані вже в наш час Анна Ярославна королева Франції” (1995), Над Калкою” (1998).
В роботі комплексно застосовуються традиційні порівняльно-історичний, типологічний, системний методи дослідження, прийоми формального та структурно-функціонального аналізу прозових текстів, імагології (у сенсі побутування художніх образів та образних систем”, з’ясування обставин їхнього виникнення, місця та ролі в історії світової літератури”, їхній естетичний та ідейний вплив на соціальну дійсність” [84; 223]) та історії ідей”.
Теоретико-методологічною основою дисертації стали літературознавчі та культурологічні праці вітчизняних і зарубіжних учених, присвячені проблемам всебічного аналізу історичної прози та поетиці прозового тексту (нарація, хронотоп, композиція, сюжет, концепція героя), а також студії загальнометодологічного змісту та дослідження історії ідей”: С.Андрусів, Д.Наливайка, Р.Гром’яка, Н.Копистянської, А.Астаф’єва, Є.Барана, В.Поліщука, О.Толочка, Д.Ліхачова, М.Бахтіна, Г.Маркевича, М.Гловінського та ін.
Наукова новизна роботи полягає у спробі вперше цілісно дослідити ідейно-естетичні засади та поетику історичної прози Івана Филипчака із застосуванням комплексного методологічного та інтерпретативно-аналітичного підходу. Якщо попередні дослідники акцентують в основному на біографії, окремих художніх засобах та ідеології Филипчака, то в нашій роботі вперше представлено спробу розкрити контекст функціонування історичної прози письменника і її зв’язки з традицією, з’ясувати принципи тенденційної інтерпретації історичного факту за методом історії ідей”, детально проаналізувати форми викладу в повістях Филипчака, засоби маскування аукторіальної нарації, функції хронотопу в сюжеті твору і конструкції персонажа, композиційні особливості.
Теоретичне і практичне значення роботи. Результати дисертації дозволяють визначити роль та місце історичної прози Івана Филипчака в контексті жанрового і тематичного різноманіття української історичної белетристики 20-30-их років ХХ ст., поглиблюють розуміння законів функціонування дидактичної історичної прози, можуть слугувати методологічним джерелом дослідження історичної прози загалом. Матеріали дисертації можуть бути використані для розробки теоретичних та історико-літературних навчальних курсів з української історичної прози, написання синтетичних монографій про українську історичну прозу та літературний процес 20-30-их років ХХ ст. на Західній Україні.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах загальних наукових планів кафедри української літератури Рівненського міжнародного економіко-гуманітарного університету, одним із пріоритетних завдань якої є дослідження маловивчених явищ історії української літератури.
Апробація дослідження. Окремі положення роботи використано при підготовці спеціального навчального курсу Історична проза Галичини у 20-30-ті роки ХХ ст.”, який автор читає в Рівненському міжнародному економіко-гуманітарному університеті.
Основні положення дисертації викладені у монографії та 4 публікаціях.
Проміжні результати дисертації сформульовано у доповідях на таких наукових конференціях: Психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та ВУЗі” (Рівне, 2002); ”Українська школа” в літературі та культурі українсько-польського пограниччя” (Київ 2005).
Матеріали дисертаційного дослідження було використано при написанні дипломної роботи студенткою історико-філологічного факультету Героїчна минувшина у творах Івана Филипчака”.
Дисертацію окремими розділами і в повному обсязі було обговорено на засіданнях кафедри української літератури Рівненського міжнародного економіко-гуманітарного університету і рекомендовано до захисту.

Структура роботи. Дисертація має вступ, основну частину, висновки та список використаної літератури. До основної частини належать два розділи, кожен з яких складається з трьох підрозділів. Обсяг роботи 200 сторінок, з них 190 сторінок основного тексту та 10 сторінок бібліографії.

Список литературы

ВИСНОВКИ

На початок ХХ століття художня історична проза, появу якої в сучасних її формах пов’язують з періодом романтизму, заявила про себе як про найбільш традиційний і консервативний жанр, основою й неперевершеними зразками котрого стали романи ХІХ століття (В.Скотт, О.Дюма, в українській літературі П.Куліш). Романтичний метод виявився настільки органічним для історичної прози, що навіть письменники-позитивісти середини і другої половини ХІХ століття (Г.Сенкевич, М.Старицький, І.Франко) незважаючи на появу більш наукового історіографічного підходу у своїй історичній прозі не відступають від романтичного стилю. З другої половини ХІХ ст. відбувається відхід від фольклорного типу історичної прози: для фабули письменники обирають переломні події, важливі для національної історії, їхніми героями стають відомі історичні особи, політичні й культурні діячі, і, що головніше, історична белетристика базується на науковому джерельному ґрунті.
Зміни в українському політико-літературному житті стали причиною того, в 20-30-ті роки ХХ ст., коли письменники Східної України страждали від так званих соціальних замовлень” і цензури, центр розвитку історичної прози зміщується на Західну Україну (Б.Лепкий, В.Бирчак, В.Будзиновський, О.Назарук, І.Крип’якевич, М.Голубець, А.Лотоцький, А.Чайковський, Ф.Дудко, Ю.Косач, Ю.Опільський, Катря Гриневичева, Н.Королева). У цій прозі, адресованій широкому читацькому загалові, переважає популяризаторський струмінь, а відтак пригодницька й екзотична спрямованість, легкий сюжет і незначна ідейно-психологічна проблематика. Хоча серед зазначених траплялися й високохудожні твори. Патріотична настанова історичної прози була цілком суголосною з напрямом, який почав формуватися ще наприкінці ХІХ століття у творах І.Нечуя-Левицького, Д.Мордовця, І.Франка, М.Старицького й котрий можна вважати продовженням позитивістського тенденційного” роману. Ідею матеріального і духовного” служіння народові, що століттями живе на нашій не своїй землі”, втілював серед інших також І.Филипчак причому не тільки в історичній, а й у соціально-побутовій прозі.
Хоча часопросторові характеристики повістей Филипчака засвідчують дуже широке, романне охоплення історичних подій, власне через звуження сфери внутрішнього життя персонажів та нерозвиненість побічних сюжетних ліній письменникові був ближчий жанр повісті. Його історичні повісті поєднують у собі всі три жанрові різновиди (за класифікацією С.Андрусів), але більшість творів належить усе ж таки до більш традиційного художньо-історичного типу. Цикл творів про часи Київської Русі ідеально втілює ідею більшості історичних письменників того часу: в окремих сценах історичного життя наших предків, у значущих подіях і відомих особистостях певного історичного часу явити сучасникам цілісний образ, детальну картину історії України, що мало служити одночасно як пізнавальній, так і націєтворчій меті зміцнення сердець”. Локальний патріотизм письменника спонукав його шукати на цих драматичних сторінках історії ті, які стосуються Галицької землі Галицько-Волинського князівства і, зокрема, Лемківщини. Саме така Галицька держава, її дещо ідеалізований художній образ, став фактором зміцнення сердець” у таких повістях Івана Филипчака, як: За Сян!”, Будівничий держави”, Іванко Берладник”, Княгиня Романова”, Дмитро Детько”. У цих творах просвітянсько-дидактична функція декомпонує модель романтичної історії В.Скотта, емоції читачів переносяться з фіктивної романсової” інтриги на справжню” інтригу власне історії. Як у Трилогії” Г.Сенкевича, так і в повістях Филипчака про Київську Русь історичні постаті є не тільки символами протилежних історієтворчих сил вони безпосередньо присутні в сюжетній інтризі, наповнюють її фрагментами власних біографій, викликають у читача симпатії чи антипатії, тобто виступають головними героями творів. Ці повісті, для яких вже з дефініції характерне просвітницьке бачення історії”, є також найяскравішими прикладами функціонування домислу і тенденційної вибірковості історичних фактів. Привноситься тут і новий елемент мотив виховання, який був Филипчакові по-особливому близький. Виховання дітей має тут значно глибші асоціації, бо воно рівноцінне вихованню народу, більше того подібно до релігійних практик вимагає самопожертви з боку вихователя і цілковитого віддання себе заради інших.
Послаблення тенденційності через белетризацію характерне для повістей Анна Ярославна королева Франції” та Над Калкою”. Проте єдиним твором Филипчака, який можна віднести до історико-художнього різновиду є повість Кульчицький герой Відня” ще більш показова для просвітянсько-просвітницької моделі його історичної прози. Якщо художньо-історичний тип віддалений від романтичної поетики вальтер-скоттівського зразка, але історико-політичні проблеми набувають у ньому романтичної чи неоромантичної загостреності, що мала слугувати алегорією і прямою апеляцією до теперішнього авторського часу, то історико-художній тип слабував на позитивістський синдром толерантності до імперської держави, був зразком побудови буржуазного суспільства у межах такої імперської системи навіть перед загрозою національній ідентичності. Просвітянсько-патріотичний проект Филипчака мав просвітницьку філософську вимову, в якій панувало переконання, що випадкова”, історична екзистенція людини ставала цінністю тільки тоді, коли підлягала загальній ідеї прогресу. Кульчицький стає зразком для наслідування, вдалим історичним прикладом успішного українця з європейською орієнтацією, позитивістом-буржуа з ХVІІ століття, політично лояльним до імперської влади.
Письменникові по-різному вдається розв’язувати проблему відмінностей між когнітивними особливостями історичної епохи та епістемою власного часу (ідея іноді змушувала автора вдаватися до вимислу на шкоду історичній правді), І.Филипчак умів поєднати дух історичної епохи з актуальним моментом, використати саме той елемент історичної епістеми, який був вигідний йому в ситуації теперішнього авторського часу. Це стосується, зокрема, й такої частини історії ідей”, як проблема свого чужого”.
Тенденційна спрямованість творів І.Филипчака змушувала його скеровувати читацьку симпатію до свого”, показувати його переваги, більшу цінність у порівнянні з чужим (вигідні сторони українського способу життя, досягнення української культури, моральна вищість України і навіть врожайну цінність рідної землі в порівнянні з будь-якими чужинцями, а особливо сусідами, тобто тими, хто становив безпосередню загрозу). Одним з найдієвіших художніх прийомів цієї тактики були оповіді про Україну з вуст чужинців (захоплення, підкріплене інформативними партіями), які створювали для українського читача ефект одивнення”. Особливими позитивами серед українців наділені лемки і Лемківщина, що дозволяє говорити про локальний патріотизм автора (За Сян!”, Княгиня Романова” тощо).
До компаративного ряду протиставлення України іншим країнам і народам належать греки, турки, чехи, угри, французи, монголо-татари, половці, вірмени, німці, серби, але найбільш концептуальними для імагологічної стратегії Филипчака були поляки і москвини. Це пояснюється актуальністю польської та російської експансії в авторському часі і їхнім історичним домінуванням. Різке протиставлення свого чужого” має своє обґрунтування і в історії ідей, адже в середньовіччі своїй культурі” протистояла некультура” інших колективів” (Ю.Лотман), а негативне ставлення до поляків підтверджують історичні джерела (Повість врем’яних літ”). Оскільки важливою складовою культури і навіть домінантою культурного візерунку народу, а надто ж у середньовіччі, була релігія, Филипчак чимало уваги приділяє протиставленню і поляризації грецького обряду і латинництва, причому для перенесення релігійних конфліктів, властивих для часів уній і авторського часу, автор іде шляхом навмисного та історично необґрунтованого загострення релігійно-конфесійних проблем у часи Київської Русі (дії таких персонажів, як Рейнберн чи Адальберт нагадують тактику єзуїтів). Негативному образові латинників (які необов’язково є поляками) буквально у кожній повісті протистоїть симпатія до більш толерантної й терпимої греко-слов’янської церкви. І.Филипчак показує імперсько-місіонерську політику поляків щодо українців і формування ідеології вищого” народу, який зі своїм приходом автоматично несе цивілізацію у варварські” краї. Протиставлення ж Московщині виявляється більше на рівні культурної несумісності й нижчості москвинів у порівнянні з українцями, звідки випливає навіть різниця між двома православ’ями. Особливою симпатією обдаровує автор греків, постійно наголошуючи на спорідненості культур і релігій, а також геополітичній єдності Київської Русі й Візантії.
Толерантність І.Филипчака щодо представників інших націй зростає в міру того, наскільки географія, історія та політика віддаляють їх від України. Цікавими імагологічними спостереженнями відрізняються у творах монголо-татари (Над Калкою), описи яких нагадують історико-етнографічну студію.
У кожному творі письменник намагається асимілювати постульовані ідеї з реставрованим історичним контекстом, тобто вдається до певного компромісу між ідеями та реаліями (наприклад, образне географічне мислення середньовічної людини І.Филипчак використовує для підсилення враження про екзотичність і могутність Київської Русі). Близько до духу” середньовіччя письменник стояв у епізодах, які засвідчують нероздільність не тільки інтересів княжої родини і держави, а й онтологічну тотожність держави і сім’ї (наприклад, одруження на користь держави). Филипчак образно відтворює і ще глибший сакральний характер князівської влади через обряд причастя”, який символізував ототожнення володаря з землею (Дмитро Детько”), а також метафізичний мотив єдності землі як прямий наслідок родової єдності князівського роду на основі понять любові” або братства” (заповіт княгині Романової). Історична правдивість характерна й для ґендерної проблематики: жінка у творах Филипчака є продуктом патріархального суспільства і його стереотипів, що забезпечують їй соціальну нижчість і пасивність, повну залежність від чоловіків, безпорадність (метафора Києва і Галича як Матері” і Батька”). Для переломлення цього стереотипу письменник вдається до створення кількох героїчних жіночих образів.
Образи князів у Филипчака загалом відповідають тим традиційним характеристикам, які склались у вітчизняній історіографії та фольклорі. І хоча письменник більше йде за народними, міфологізованими уявленнями про князів, часом він усе ж таки привідкриває поетику” міфологізації того чи іншого образу, однак ніколи не проводить і чіткої демаркаційної лінії між народними і науково-історіографічними поглядами на історичні постаті.
Для створення історичного колориту письменник використовує фольклорні джерела; є чимало епізодів, які відображають стиль життя, манеру поведінки, ментальність середньовічних людей (масовий психоз мілленаризму, красоти візантійського імператорського двору, естетична домінанта у світовідчутті русичів, єдність християнської релігії і поганських традицій). У повісті Кульчицький герой Відня” автор слушно приписує українській шляхті сарматські характеристики (як властивість пограничних територій).
Однак Филипчак усе ж таки розумів державу в категоріях Нового Часу, й осучаснення промов, думок, ідей представників історичних суспільств є чинником, який доводить верховенство тенденції над художністю та відповідністю історичній правді (наприклад, протиставлення католицизму і православ’я до 1054 року, спекуляція поняттям народ”, висока громадянська і національна свідомість українців, особливо лемків). Письменника-педагога завжди переслідував образ ідеального суспільства й держави, втіленням чого можна вважати Галицьку державу ХІІ століття під зверхністю Володимирка та Осмомисла. Її підґрунтя матеріальний добробут громадян, а також ідеал моральної” християнсько-православної держави, у якій наука Христа має завойовувати серця так само через освіту (мотив хати-читальні”), причому це стосується і образу Січі в повісті Кульчицький герой Відня”. Тому героями творів Филипчака стають освічені князі, священики, купці при відсутності інших прошарків давньоруського суспільства. Як і просвітителі ХVІІІ століття, письменник вірив у те, що недосконалість і моральні вади суспільства є наслідком неосвіченості, тому просвіту вважав реальним засобом досягнення бажаного ідеалу. Втіленню ідейних засад творчості Филипчака сприяли особливості поетики його історичної прози, яка в усіх своїх компонентах (форми викладу, концепція героя, структуротворчі елементи і хронотоп) засвідчила певну консервативність і залежність від класичних зразків ХІХ століття. У своїй історичній прозі Іван Филипчак звертався до різних наративних традицій: сентиментальної, романтичної, тенденційної, реалістичної, премодерністської. Педагогічна настанова його творів вимагала включення до письменницького арсеналу як романтичної патетики й сентиментального ліризму, так і реалістичної репортажності й тенденційної ілюстративності. Поєднання аукторіальної нарації позитивістського тенденційного роману, оповідач якого володів необмеженими знаннями про художній світ, особливо психологію персонажів, з нововведеннями раннього модернізму (нарація з перспективи персонажа), уможливили зміни наративних стратегій тенденційної прози, головним інструментальним” завданням якої стало маскування своєї аукторіальності. З метою цього маскування І.Филипчак використовував постійні зміни компетенції наратора (відавторський наратор, голос народу”, наратор-історик, кобзар”, об’єктивно-позитивістський оповідач), покликані порушити враження ідейно-наративного, відавторського моноголосся” творів.
Одним з головних засобів донесення до читача авторської думки стали висловлювання героїв твору, що, завдяки нарощуванню авторитету персонажів (за допомогою відавторських коментарів, нарації з перспективи персонажа, невласне прямій мові та інших засобів) допомагали нараторові виконувати як ідейно-педагогічні, так й інформативні функції. Висловлювання персонажів набирають ваги і стають вірогідними тільки тоді, коли наратор підтвердить їхній зміст своїм незаперечним авторитетом, у свою чергу перехід від відавторського обізнаного позитивістського наратора до інших типів оповідача зміцнює авторитет суб’єкта оповіді. Прийом зміни компетенції оповідача дає можливість додаткової характеристики персонажа з погляду різномасштабних соціальних груп, і тим повніше визначає його характер і окреслює роль у структурі твору. Компетентність відавторського позитивістського наратора у прозі Филипчака підтримували два чинники об’єктивна” манера оповіді, яка мала спиратися на історичні факти, та незаперечний авторитет статусу письменника, його суспільної функції й провідної інтелектуально-педагогічної ролі (вплив конвенції ХІХ ст.).
Незважаючи на прагнення до фактографічності, письменник не завжди послідовно дотримувався манери позитивістської об’єктивності: ліричні відступи, патетика вислову й риторика публічних виступів свідчать про близькість для письменника романтичної традиції.
У наративній матерії історичних повістей Івана Филипчака є чимало парадоксальних моментів, в яких використання технічних прийомів, властивих вже не реалістичному, а натуралістичному чи модерністському романові (як невласне пряма мова), стають чинниками підсилення тенденційності: коли морально апробований і ліцензований” автором (чи історичною традицією) герой (porte-parole) міг стати знаряддям доведення авторської ідеї. Завданням автора відповідало також використання генологічної традиції роману як міщанського й буржуазного морального трактату, що є невід’ємною складовою виховання модерної нації.
В історичній прозі Филипчака домінував естетично непродуктивний тип стосунків автора і героя (за М.Бахтіним), в якому фрагментарна природа персонажа і сюжетно-композицйна єдність твору не формувала його ідейно-антропологічного цілого. Головне ідейне навантаження несуть у творах відомі історичні постаті (князі Володимирко, Ярослав Осмомисл, Ярослав Мудрий, княгині Романова й Офка, шляхтич Кульчицький тощо), однак значно цікавішими з естетичного погляду є історичні постаті, в яких не відтворення історичної правдивості, а домисел автора відіграє провідну характеротворчу роль. Герої Филипчака найчастіше стають алегоріями певних якостей, за межі яких автор просто не дозволяє їм виходити, позбавляючи їх психологізму, а значить, і ознак життя. Так князь Володимир є хрестителем Русі і народним улюбленцем, Болеслав Хоробрий варваром (За Сян!”), Володимирко будівничим” Галицької держави (Будівничий держави”), Ярослав Осмомисл мудрим правителем, Іванко Берладник пропащою силою”, його дружина Горислава страдницею (Будівничий держави”, Іванко Берладник”), Ярослав Мудрий зятем Європи” (Анна Ярославна королева Франції”), княгиня Романова самовідданою матір’ю (Княгиня Романова”), Дмитро Детько вихователем князя і талановитим чиновником, княгиня Офка святою захисницею православ’я і простого народу (Дмитро Детько”). До кожного з цих героїв причеплено ярлик, який висить на них часто впродовж усього твору. Письменник застосовує механізми ідеалізації історичних персонажів (що корелює з очорненням негативних антигероїв”). Домінація таких соціальних верств, як володарі, купці, священики, і повна відсутність героїв з простолюду (персонажі, наближені до типів вірних помічників з народу”, так само ідеалізовані й фольклоризовані Божидар, Яр-Бусович, Вишатич не представники простолюду) вносить певну однобічність і в реалізацію конфлікту володаря та народу, який, поруч із конфліктом почуття й громадського обов’язку, є чи не єдиною психологічно продуктивною проблемою прози Филипчака.
Кульчицький становить собою найбільш вальтер-скоттівську концепцію героя: він є більше легендарною, ніж історичною постаттю, і важить не як впливова особистість, а як оказія показати супутній дух епохи” дух України, що була складовою частиною справжньої” Європи. У цьому ключі абсолютно неважливою стає психологія персонажа, бо у творі немає Кульчицького як створеної психічної особистості, є набір стереотипних поведінкових сцен, який з автократичної волі автора чітко ілюструє ту чи іншу правильну” реакцію героя на різноманітні життєві виклики. Будучи втіленням героїчного і побутового ідеалу українця, Кульчицький виступає спробою контраверсії польського Скшетуського з роману Вогнем і мечем” та Міцкевичевого Пана Тадеуша”.
Серед найцікавіших персонажів напівісторичний-напівлегендарний князь Іванко Берладник, основними ознаками якого стають неоднозначність і динамізм, протиставлені заданим” персонажам-маскам. Іванко схожий на романтичного героя, хоча й не є сильною і цільною” особистістю швидше суперечливою, й через те трагічною, але через низьке психологічне наповнення автор показує не трагізм душі, а трагізм долі персонажа.
Незважаючи на те, що на початку ХХ ст. в українській історичній прозі були відомі випадки художнього застосування деяких модерністських образів фатальної чи демонічної жінки, Филипчак залишається з традиційним, стереотипним образом, коли у трактуванні жіночих образів більше наголошувалось на духовній красі, ніж на фізичній. Однак деякі жіночі образи дозволяють успішно розвивати модерністську ґендерну опозицію слабкий чоловік сильна жінка” (Горислава Іванко, Офка Юрій ІІ) й активізують жіночі образи як ідейні та сюжетотворчі компоненти.
Концептуальне значення серед структуротворчих елементів прози Филипчака мають назви творів, а також, у повістях За Сян!” і Княгиня Романова”, назви розділів. Загалом, їх можна поділити на дві групи: ті, що вказують на якусь постать, героя твору, і ті, що вказують на просторові ознаки історичних подій, про які оповідається, чи якісь інші цитати з історичної дійсності” або символічні характеристики (таке називання для тодішньої історичної белетристики було типовим).
В історичній белетристиці Івана Филипчака переважає концентричний тип сюжету, але простежуються елементи й хронологічного типу. Навіть у тих повістях, де переважає сюжетна лінія одного героя, фабульним центром твору стає історична подія, а не персонаж.
Як і у творах інших авторів художньо-історичної прози, в історичній белетристиці Филипчака, відповідно до особливостей сюжету чи різноманітних його ліній, можна спостерігати одночасне існування кількох семантичних типів часу: авантюрного, побутового, біографічного, історичного, біолого-вікового. У більшості історичних повістей Филипчака не хронотоп обслуговує сюжетні лінії певних персонажів, а персонажі та динаміка їхнього життя в художньому світі працюють на хронотоп творів, який, у свою чергу, означає через свої різновиди (історичний, побутовий, авантюрний тощо) дух епохи” та історичний колорит.
Сюжети історичних повістей Филипчака здебільшого відзначаються чіткою часовою конкретизованістю, головним чином, за рахунок того, що фабула будується на відомих історичних подіях, датах, місцях, тобто тих орієнтирах, що мають бути відомі читачеві з поза твором.
Одним із найголовніших чинників історичного колориту та сюжетної експозиції є побутовий часопростір, яким розпочинається буквально кожна історична повість Івана Филипчака. Це свідчення творчої манери письменника, котрий ніколи не починає твір з відкритої” дії, з динаміки, а будь-які дії мають у творі статичне підґрунтя, що готує читача до сприйняття історичного часу і людей в ньому, їхніх звичок, настроїв, соціального статусу, побутових умов (ними часто стають ритуальні події: хрестини, освячення дому, поховання, сватання).
Письменник досягає успіху там, де концептуальний часопростір максимально наближається до перцептуального й де, завдяки сюжетному розвиткові, реалізується якась із загальних типологічних моделей часопростору: мотиви дороги, зустрічі, порога, дому, площі тощо.
Щільність часоплину в історичних повістях Филипчака дуже низька. Письменник намагається охопити якомога більші пласти часу тож художньою домінантою його творів стають не герої та їхня психологія, що вимагало б значного уповільнення, ущільнення як їхнього внутрішнього часу, так і часу сюжетного, а часопростір фабули, історичної дії, яка захоплює у свій полон і долі головних героїв. Хронотоп історичних повістей Филипчака майже не знає таких форм художнього часу, як часова інверсія, ретроспекція чи перспектива. Письменник намагається не ускладнювати структуру творів і майже ніде не порушує лінійності історичного часу, хоча іноді спостерігаються вкраплення міфологічного часу (легенди про Іванка Берладника, знаки-знамення). Деякі художні елементи композиції творів Филипчака мають ознаки певного сюжетного ритму (повтори).
Попри сюжетно-символічну роль описових партій, пейзажі та інтер’єри, які є засобами хронотопізації художньо-літературного образу, мають у творах І.Филипчака спрямування на сюжетну дію, а не на персонаж, тому образи героїв мають вигляд більш статичний, ніж образи подій.
Історична проза І.Филипчака була типовим продуктом своєї епохи й орієнтувалась на об’єктивне соціальне замовлення західноукраїнського читача 20-30-их років ХХ століття. Домінантними рисами повістей письменника стали продовження традицій історичної белетристики ХІХ століття у сфері поетики, а також потужний тенденційно-дидактичний струмінь, якому підпорядковувались усі ідейно-естетичні елементи художнього світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. К.: Вид-во Факт”, 2003. 320 с.
2. Александрова Л.П. Советский исторический роман: типология и поэтика. К.: Вища школа, 1987. 158 с.
3. Андреев Ю.А. Русский советский исторический роман в 2030-ые годы. М.Л.: Изд-во АН СССР, 1962. 167 с.
4. Андрусів С. Вогонь нашої пам’яті: історична проза в контексті сьогодення // Київ. 1990. №1. С. 125127.
5. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
6. Андрусів С. Мости між часами (Про типологію історичної прози) // Українська мова і література в школі. 1987. №8. С. 1420.
7. Андрусів С. Проблеми національної ідентичності // Слово і час. 1997. №3. С. 1822.
8. Андрусів С. Український історичний роман: онтологія та типологія жанру // Art-line. 1997. №4. С. 3638.
9. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. 633 с.
10. Антонович В. Польсько-українські відносини ХVІІ ст. в сучасній польській прозі (З нагоди повісти Г. Сєнкевича Огнем і мечем”) / Переклад В. Гнатюк. Львів, 1904. 66 с.
11. Астаф’єв О. Художня історіософія: від Миколи Костомарова до Євгена Маланюка // Слово і час. 1997. №2. С. 69.
12. Бабушкин С.А. Проблема художественного времени и пространства // Пространство и время. К.: Наукова думка, 1984. С. 273290.
13. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну (Тарас Бульба” М.Гоголя і Чорна рада” П.Куліша в світлі історичної романістики В.Скотта). К.: Ред. ж-лу Всесвіт”, 1993. 286 с.
14. Баканов А.Г. Современный зарубежный исторический роман. К.: Вища школа, 1983. 183 с.
15. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини ХІХ початку ХХ ст. і Орест Левицький. Львів: Логос, 1998. 142 с.
16. Барт Ролан. Нулевая степень письма // Семиотика. Москва: Радуга”, 1983. С. 321.
17. Бахтин М. Работы 1920-х годов. К.: «Next», 1994. 384 с.
18. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Худож. лит., 1975. 407 с.
19. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Эпос и роман. СПб.: Азбука, 2000. 303 с.
20. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 444 с.
21. Білий О.В. Літературний герой у контексті історії. К.: Наукова думка, 1980. 119 с.
22. Бобик П. Повість врятована від забуття // Освітянська нива. Лютий 1995 року.
23. Бородіца С.В. Жанрова структура романів Уласа Самчука в контексті західноукраїнської романної прози 3040-х років ХХ ст.: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. К., 2000. 18 с.
24. Вальнюк Б.І. Поетика історичної романістики Богдана Лепкого. Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Прикарпатський університет імені І.Франка. Івано-Франківськ, 1998. 18 с.
25. Варфоломеев И.П. Типологические основы жанров исторической романистики (Классификация вида). Ташкент: Изд-во «ФАН» Узбекской ССР, 1979. 187 с.
26. Вервес Г. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70-90-х рр. ХІХ ст. К.: АН УРСР, 1957. 363 с.
27. Веселовский А. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 404 с.
28. Винокур Г.О. О языке исторического романа // О языке художественной литературы: Учеб.пособие для филол. спец. вузов. М.: Высшая школа, 1991. С. 407430.
29. Власенко В.О. Український дожовтневий роман (Проблематика, образна система, поетика). К.: Дніпро, 1983. 150 с.
30. Власто А.П. Запровадження християнства у слов’ян. Вступ до середньовічної історії слов’янства / Пер. з англ. Ткачук Р., Терех Ю. К.: Юніверс”, 2004. 496 с.
31. Володин Э.Ф. Специфика художественного времени // Вопросы философии. 1978. №8. С. 132141.
32. Галицько-Волинський літопис. Львів: Червона калина, 1994. 253 с.
33. Гальчук М. Літературне життя на підсовєтській Україні: Ч. 1. Проза 192030-х років. Мюнхен: Париж: Вид. спілки Укр. Молоді, 1952. 32 с.
34. Гей Н.К. Поэтическое время и пространство // Художественность литературы. Поэтика. Стиль. М.: Наука, 1975. С. 252282.
35. Гордеева Г. Пространство для конфликта: Автор и герой: позиция и дистанция // Литературное обозрение. 1983. №4. С. 1114.
36. Гординський Я. Межі реалізму в історичному романі // Ми. 1939. лютий-січень. С. 7284.
37. Горский И.К. Исторический роман Сенкевича. М.: Наука, 1966. 305 с.
38. Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 604 с.
39. Гром’як Р. Історична проза Юліана Опільського // Давнє і сучасне. Тернопіль: Лілея, 1997. С. 5764.
40. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. К.Львів, 1913. 533 с.
41. Грушевський М.С. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. / Упоряд. В.В. Яременко. К.: Либідь, 1993.
42. Гудзик К. Гріх християнського світу”. Розколу на Захід і Схід 950 років // Війни і мир, або Українці поляки: брати / вороги, сусіди...” / За заг. ред. Л. Івшиної. Київ: Вид-во АТЗТ Українська прес-група”, 2004. С. 186197.
43. Гузар З.П. Деталь, подробиця, образ // Українське літературознавство. Вип. 5. Львів: Вид-во Львівського університету, 1968. С. 7985.
44. Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. К: Тов. Міжнародна фінансова агенція”, 1997. 293 с.
45. Гуменний М. Хронотоп у романах Олеся Гончара // Слово і час. 1993. №8. С. 2227.
46. Гундорова Т. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Л.: 1997. 299 с.
47. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (початок ХХ ст.) // Слово і час. 1993. №1. С. 5866.
48. Денисова Т.Н. Роман і проблеми його композиції. К.: Наукова думка, 1968. 220 с.
49. Денисюк І. Історична белетристика Івана Франка // Українське літературознавство: Респ. міжвід. наук. зб. Л., 1995. Вип. 60. С. 81105.
50. Денисюк К. Мислячий історичний роман // Іваничук Р. Яничари: історичний роман. Львів: Каменяр, 1992. С. 514.
51. Державин В. Сучасна історична белетристика // Критика. 1929. № 12. С. 3151.