АВТОЛОГІЧНЕ СЛОВО У ЛІРИЦІ ІВАНА ФРАНКА

Краткое описание

ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ
ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І. ФРАНКА

На правах рукопису

ПОПАДИНЕЦЬ
Ганна Остапівна
УДК 82 1 (477)(092) І.Франко

АВТОЛОГІЧНЕ СЛОВО
У ЛІРИЦІ ІВАНА ФРАНКА

Спеціальність 10.01.01. українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук професор
З. Гузар

Дрогобич - 2003

З М І С Т

Вступ ...3
Розділ 1. Автологічне слово у різностиллі збірки З вершин і низин”18
1.1. Автологічне слово в суб’єктивно-риторичній поезії..20
1.2. Автологічне слово в сонеті42
1.3. Автологічне слово в поетично-оповідних жанрах ..58
1.4. Висновки до першого розділу...73
Розділ 2. Автологічне слово в інтимній ліриці (збірка Зів’яле листя”).75
2.1. Автологічне слово в першому жмутку”.78
2.2. Автологічне слово у другому жутку”.92
2.3. Автологічне слово у третьому жмутку”...103
2.4. Висновки до другого розділу..118
Розділ 3. Філософське, морально-етичне наповнення автологізму...120
3.1. Автологічне слово у збірці Мій Ізарагд”..121
3.2. Автологічне слово у збірці Із днів журби”...137
3.3. Автологічне слово у збірці Semper tiro”...154
3.4. Висновки до третього розділу.180
Загальні висновки.183
Література ..191

ВСТУП
Без образу немає мистецтва,
зокрема поезії.”
Без надзвичайної складності,
конкретності немає образу.”
Олександр Потебня
Чи правомірний розподіл слів на образні” і безóбразні”? Розв’язання цих питань дає змогу зрозуміти явища стилю, відчути м’які діалектичні переходи одних явищ змісту і форми в інші.”
Михайлина Коцюбинська
Проблема автологічного слова при інтерпретації поетичного твору в українському літературознавстві порушувалася лише спорадично, а стосовно поетичного світу Івана Франка вона не ставилася зовсім. До останнього часу не розглядалася вона і в методиці вивчення літературного твору в школі. У шкільній практиці розмова про образність твору зводилася лише до виявлення у тексті тропів. В учнів зазвичай складається уявлення, що єдиним критерієм художності є епітети, метафори і порівняння, до того ж, коли їх письменник вживає багато”. А ось високий ступінь художності творів типу Садок вишневий коло хати” Тараса Шевченка, в якому немає тропів або поет їх вживає мало”, вони збагнути не можуть. Тому вельми актуальною є спроба розширити філологічне мислення показати могутню силу автологічного слова, яке в структурі твору позначене не лише рівнем предметного значення, а передусім рівнем художнього сенсу.
Аксіоматично, що художня література, будучи одним із найдосконаліших видів мистецтва, відзначається образністю. Образи можуть бути тропами, а можуть і не бути. У такому випадку йдеться про таке малодосліджене явище, як автологічне слово. Термін автологія запозичений із грецької мови (аuto сам, logos слово) і введений в українську наукову мову на початку XX сторіччя Г.Голоскевичем.
А.Квятковський у Поэтическом словаре” [206; 7] пов’язує автологізм із намаганням реалістичніше” зобразити дійсність.
Визначення поняття автологія”, автологічне слово” знаходимо у Словнику літературознавчих термінів” В.Лесина і О.Пулинця [208; 6]: ...вживання слів і виразів в художньому творі в їх прямому (власному) значенні в противагу словам і виразам із переносним значенням”. Тут викликає застереження лише слово в противагу”. Гадаємо, що так ставити питання не варто. Автологічне слово у поезії не виступає антагоністичною” опозицією до слова-тропу. Навпаки, воно, образно кажучи, є будівельним матеріалом мегаобразу отим сірим цементом, що скріплює кольорову смальту у мозаїці.
Не зовсім чітке трактування поняття і терміна подається і в інших лексикографічних джерелах (Словник іншомовних слів / За ред. О.Мельничука [215;14]; В.Лесин. Літературознавчі терміни [209; 8]; Українська літературна енциклопедія / За ред. І.Дзеверіна [221; 22]; Літературознавчий словник-довідник / Ред. Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. [211; 13]).
В одному із найновіших словників „Лексикон загального та порівняльного літературознавства” [207;13] назване поняття трактується також суперечливо: „Автологія [...] вживання слова в його власному прямому значенні, переважно в реалістичній поезії. Чисто автологічний текст досить рідкісне явище. Як класичний взірець наводять поезію Т.Шевченка „Садок вишневий коло хати”. Протилежність А. металогія”.
Зауважимо знову, що автологізм може бути потужним компонентом художньої структури не „реалістичної”. Чи є „Садок вишневий коло хати” поезією „реалістичною”? Як і його „дивовижна” (М.Рильський) лірика періоду заслання? Так само варто скоригувати твердження про те, що автологія „протилежність металогії”, підкресливши їх взаємодію в явищі мистецтва слова.
Багато уваги приділяли цій проблемі, посилаючись на О.Потебню, О.Галич, В.Назарець та Є.Васильєв. Цитуємо: Автологічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, певним чином, розширюючи та узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальованого, не виходить за його межі, тобто не вказує на жодний інший, якісно відмінний від нього предмет”[34; 103]. Далі автори пов’язують автологізм із проблемою типового, характерного (використано слушні думки В.Домбровського [34; 104 105]). Однак, на нашу думку, не зовсім адекватним є розуміння гротеску як особливого виду автологічного образу” [34;105].
Акцентуємо: автологічне слово не може не бути образом. Образність — душа твору, спосіб його буття, форма зображення (не відображення!) світу. У поетичному творі автологічне слово це слово, яке не є локальним тропом. Художнього сенсу такому слову надає контекст, стиль тексту, система прямих і зворотних зчеплень”, художнє силове поле всього твору, художня (вживемо цей епітет” ще раз) структурованість особливого мовлення.
У своєму феноменальному естетичному трактаті Із секретів поетичної творчості” Іван Франко не оминув питання природи автологічного слова, його сутності (не вживаючи власне терміна автологічне слово”). Автор трактату підводить нас до думки, що з автологічним словом пов’язана система обмежень письменницької палітри, вибору найточнішого слова, яке б найвлучніше виражало певну ідею, збуджувало в уяві бажаний образ. Для цього необхідна селекція від зайвих образів й асоціацій, які захаращують нашу уяву побічними образами”, відволікають нас від зосередження на меті поетичного задуму. Ті побічні образи, наголошує Франко, забирають значну часть вашої духовної енергії, спроваджують утому, наводять нудьгу; річ талановитого писателя викликувати якнайменше таких побічних виображень, якнайменше розсівати увагу читача, концентрувати її на головній течії аргументації [186; 47]. Прикладом автологічного слова, стерилізованого від образних асоціацій, є, за Франком, науковий термін.
Проте художнє автологічне слово не тільки позбавлене образних асоціацій, а спрямоване на певний тип асоціацій (за визначенням Франка, асоціацій ідей). Тут доречно згадати О.Потебню та інших мислителів, які вбачали разом з народженням слова народження образу.
На думку О.Потебні, найпростіша форма поезії міститься у слові з живим уявленням. У такому слові розрізняється зовнішня форма, тобто членороздільний звук; зміст, який об’єктивується за допомогою звуку; внутрішня форма, тобто найближче етимологічне значення слова або той спосіб, яким виражається значення [150;16]. Найскладнішою за своєю сутністю і найважливішою за виконуваною функцією є внутрішня форма, яка визначає напрям думки в слові; вона є центром образу, його головною ознакою, що відповідає уявленню, символізує певну сукупність чуттєвих сприйнять або понять. Даючи напрям думці слухача, внутрішня форма, проте, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж розуміння слова”. Внутрішня форма є засобом вираження зв’язку між зовнішньою формою і змістом [150;118].
Під час творення мови, за влучним висловом М.Грушевського, відбувся конкурс образів”. Автор трактату Із секретів поетичної творості” показує роль змислів (відчуттів) у поетичній творчості. Певні слова апелюють до змислу дотику, інші до зору, слуху, нюху, смаку. У здатності автологічного слова викликати певні асоціації і полягає їх причетність до образності. Підкреслимо, що безобразне слово”, необразне слово” терміни неточні, і тому раціональніше їх замінити поняттям автологічне слово”, тобто таке, образність якого не витворила певних формул тропів з їх метафорикою, переносним значенням.
На прикладі аналізу Шевченкової ідилії Садок вишневий коло хати” (що її Франко називає Вечір на Україні”) показано роль автологічного слова у процесі асоціації ідей, які сукупно і створюють образ тихого весняного вечора” і викликають відповідний настрій поетової душі”. Очевидно, Франко хоче сказати, що це ідилічний настрій, а загалом жанр ідилії. Тут поет несвідомо [] добирає таких асоціацій, які б заспокоювали, заколисували уяву, а радше дає вираз тільки тим асоціаціям, що самі, без ніякого напруження напливають в його власній успокоєній уяві”. Навівши перші чотири рядки вірша, дослідник коментує: як бачимо, поет без ніякої поетичної прикраси, простими, майже прозаїчними словами [тобто автологічними Г.П.] малює образ за образом, та, придивившись ближче, бачимо також, що ті слова передають власне найменші асоціації ідей” [186; 68].
Слід зазначити, що за деякими словами етноестетикою закріплене певне коло поетичних асоціацій, з якими пов’язані уявлення про красу, добро, мораль. Таким тут є вислів вишневий садок”. Вишня на Україні сакральне дерево. Таким є і калина, явір, барвінок, рута. Експресивне забарвлення має слово сокіл та ін. Священними для українця є слова на позначення рідні: мати, батько, сестра, брат. Очевидно, є потреба говорити про експресію певного типу автологічного слова.
Проблема автологічного слова, чи безобразного”, необразного”, як його тоді називали, в українському літературознавстві виринає у 60-ті роки ХХст. ЇЇ принагідно окреслив Семен Шаховський у розмові про поетику Шевченка. Так, у розділі Поетика одного слова” книжки Огонь в одежі слова” він звертає увагу на необхідність досліджувати неметафоричну мову, мову не-тропів, в органічній цілості всього мовного матеріалу художнього твору. Підрозділ Тропи і фігури” він розпочинає міркуванням: В працях літературознавців мова письменників, як правило, поділяється на дві групи: на так звану поетичну” і нібито непоетичну”. В другій групі опиняється термінологія професіональна, просторіччя, архаїзми, варваризми тощо. В першій групі їй приділяється значно більше уваги яскраві приклади” тропів. Саме „яскраві” і саме приклади”. А як же бути з рештою мовного матеріалу? Хіба він уже геть такий непоетичний”?
Такий обмежений погляд на мистецтво слова виник в надрах тих старовинних риторик і піїтик, які вражали оздобами твору і навчали вмінню оздоблювати всіх бажаючих.
Практика видатних поетів, тих, що здобували один грам радія із тони словесної руди”, доводить: радієм” є весь мовний матеріал поетичного твору”[196; 133 134].
У згаданому розділі автор дає приклади Шевченкової майстерності у помноженні енергій” слова. Додаткового змісту також набуває слово, винесене у заголовок твору, у перший та останній рядок тексту, а також у пуант (слово мати” у Наймичці”).
По-новому заграє безобразне” слово у контрасті з тропом: Нема Богдана, червонить у Жовті Води і Рось зелену”. Жовті Води географічна назва, а Рось зелена то вже епітет. Наснаженість Кобзаря” тропами колосальна, робить висновок дослідник, проте ще більше в ньому лексики безобразної”. Але й вона не пасивна, не малоемоційна”[196; 147].
На жаль, основну увагу С.Шаховський звертає на тропи і фігури, а не на автологічне слово, обмежившись кількома прикладами. З метою функціональності унаочнення співвідношення тропів і неасоціативної лексики наводиться уривок з вірша Думи мої, думи”. Виходить, що автологічна лексика неасоціативна, з чим ми не можемо погодитись. І.Франко, навпаки, як про це піде мова далі, на прикладі Шевченкової поезії показав здатність неметафоричного слова викликати образні асоціації.
Майже одночасно з Семеном Шаховським проблему автологічного слова ставить у надзвичайно цікавій монографії Література як мистецтво слова: Деякі принципи літературного аналізу художньої мови” Михайлина Коцюбинська. У розділі Слово образне і необразне” на високому теоретичному рівні в методологічному аспекті розглянуто питання співвідношення метафоричного й автологічного слова.
Дослідниця будує свою концепцію співдії обох типів елементів художності тексту на основі тези, що кожен закінчений твір є образом, мегаобразом, а всі елементи його структури, зокрема такі мікрообрази, як тропи, працюють на мегаобраз. До співпраці” з ними залучається й автологічне слово. Необразним”, чи безобразним”, воно є тільки на перший погляд, бо, перебуваючи в силовому полі образних слів, своєрідно намагнічується, заряджається теж образністю. Водночас автологічне слово зберігає своє первісне конкретне, непереносне, неметафоричне значення. Співдія автологічного слова з образним створює нову художню якість. Навівши приклад І блідне пам’ять, і обличчя блідне”з Кассандри” Лесі Українки, Михайлина Коцюбинська дає свій коментар, який має вагоме теоретичне значення: Тут зіставлення поруч прямого і переносного значень збагачує, конкретизує образ. Завдяки цьому одночасному, одномоментному” зіставленню пряме значення набуває особливої глибини, виявляючи своє тяжіння до узагальненості, а переносне з новою силою спирається на твердий ґрунт прямого значення” [104; 133].
Дослідниця підкреслює важливу роль контексту в увиразненні слова, у його, скажімо, художній мімікрії.
Увесь пафос розділу спрямований на утвердження думки, що неперехідної грані між тропом і автологічним словом немає, поліфункціональність останнього акцентується особливо. Розглянуто поетику простого називання, яке конкретизує предмет зображення і водночас узагальнює, що безпосередньо проявляється у художній деталі, яка є набором” автологічних слів. Розділ сповнений цікавими прикладами, витонченими спостереженнями. Не можна погодитись з думкою, що певні засоби є мовними (ті, які не локалізовані, а розлиті” широко по великій території” тексту). Адже все у творі то мовне плетиво, мереживо (за Стефанією Скварчинською tworzywo (твориво).
Автологічне слово як літературне явище на теоретичному рівні розглядає і З.Гузар. Так, у статті Декілька думок з приводу специфіки літератури як мистецтва слова” [49;11 14] дослідник роздумує над життям слова в художньому тексті, ставлячи перед собою мету переборювати штампи, стереотипи, поглиблювати справді науковий підхід до проблеми аналізу твору”, з’ясувати принципову відмінність між буденним словом і словом у творі, оскільки мистецтво викликає емоції і почуття, які відрізняються від тих, що їх людина відчуває і переживає в житті. Автор вказує, що різниця між значенням слова у повсякденному житті і мистецькому творі така, як між звичайним людським кроком і рухом ноги балерини в танці (він називається па”, що в перекладі з французької мови означає крок”)”.
У сучасній шкільній практиці та методичних посібниках ще широко побутує думка, що образом вважають лише троп, а мистецька наповненість твору зводиться до наявності т.зв. засобів”, які, мовляв, письменник використовує”, добирає”, вживає” і т.п. Автор вдало спростовує такий механізм” творення художнього образу. Зрозуміло, що митець нічого не використовує”, а творить нові й абсолютно неповторні образи. Засобом творення художнього образу стає й автологічне слово, яке не є локальним тропом. Для прикладу проаналізовано початок вірша Т.Шевченка Не кидай матері”:
Не кидай матері! казали,
А ти покинула, втекла.
Шукала мати, не найшла,
Та вже й шукати перестала,
Умерла, плачучи. Давно
Не чуть нікого, де ти гралась;
Собака десь помандрувала,
І в хаті вибито вікно.
В садочку темному ягнята
Удень пасуться, а вночі
Віщують сови та сичі
І не дають сусідам спати...
У цьому уривку лише два образи метафоричного характеру (садочок темний” і віщують сови та сичі”). Усі інші автологічні. А точніше, тут наявні образи, що не є локальними тропами.
У розвідці З.Гузара наведені приклади автології художнього образу не тільки з поетичних творів, а і прозових.
Згадані праці, особливо трактат І.Франка Із секретів поетичної творчості” та книга Михайлини Коцюбинської, мають для нас значення методологічне, вказуючи радше напрями можливих досліджень. Конкретна методика аналізу мовного „творива” тексту з погляду функціональності автологічного слова у них ще не розроблена. Кожен, хто ставить перед собою це питання, відчуває труднощі долання простору неготовими дорогами” (Слово о полку Ігоревім”). Михайлина Коцюбинська намагається охопити слово у всій повноті і різноманітності його поетичних функцій”. Тобто не лише усталені, освячені традиційною поетикою тропи, а також і те звичайне, необразне” слово, без якого неможлива поезія, ті словесні закономірності, які зумовлюють, сприяють народженню образної душі у слові. Це незмірно важче, ніж аналізувати тропи, де плин асоціативно-образного мислення перекликається, переплітається з чисто мовними процесами. Важко збагнути таємниці простих звичайних слів! А проте ті мікрообрази”, що в синтаксичних відношеннях слів народжуються поза тропами, часто безпосередньо пов’язані зі стихією слова. І дослідження їх динаміки дасть змогу віднайти ключ до важливих секретів поетичної творчості”[104; 148].
Спеціальну студію теоретичного характеру про проблему слова у художній літературі подає В.Пахаренко в Українській поетиці”: Кілька сотень тисяч слів будь-якої з сучасних найрозвинутіших мов виникли, виросли” з невеликого числа коренів (500 1000). Механізм виникнення і лексичного збагачення, росту” мови криється саме у внутрішній формі слів. Кожне нове слово виникло з попереднього як образ, троп. Тому всі значення у мові за походженням є образні. Тільки що мова (нехудожня), виконуючи насамперед комунікативну й пізнавальну функції, мусить швидко стирати образне забарвлення слова, уявлення змінювати поняттям. Отож зовсім безобразне під сучасним кутом зору слово обов’язково колись було образним. У пошуках доказів цього твердження погортаємо Етимологічний словник української мови” [205; 403; 357 -358]. Скажімо, дві зовсім різні автологічні лексеми вірш” і верства” утворилися в прадавні часи як тропи від одного й того ж індоєвропейського слова, що значило віддаль між двома поворотами плуга” [131; 100 101].
Щодо автологічного слова у поезії Івана Франка, то його роль у ній для критиків довго була незрозумілою. Франка звинувачували в тому, що його поезія то заримована проза”.
Звинувачення Франка-поета у прозаїзмі його віршів розпочалося з виходом збірки З вершин і низин”. Про це пише автор у передмові до окремого видання поеми Панські жарти”. І.Франко зазначає, що рецензент Г.Цеглинський ставиться взагалі дуже негативно до збірки ліричних поезій, що входили в склад книжечки З вершин і низин”, вбачаючи в них лише римовану прозу і революційну тенденцію”[182; 7].
Цей сюжет, що став уже шаблонним, резонно заперечив М.Зеров: Якась сувора і проста гармонія чується в не прикрашеному зовнішніми ефектами слові поета! писав він. Чи не те ж треба сказати і про закидувані йому прозаїзми?”. Констатуючи, що поет часом писав безобразово”, М.Зеров і в цьому безобразовому”, тобто автологічному слові знаходить не холодну, а зігріту емоцією прозу, як от у вірші Антошкові П.”: Коли все це і проза, газетна стаття, переказана віршем, то чи не треба визнати, що емоція, доведена тут до найвищої to, перетоплює цю прозу” на щось не нижче і не слабше своїм впливом від сутої поезії”[78; 464].
Новітнє літературознавство своїм першочерговим завданням вважає вивчення художності Франка-поета, прозаїка, драматурга. Отже, текстовий аналіз, чи герменевтика тексту, стає предметом франкознавчих студій. Поки що більша увага зверталась на інтерпретацію прозової тканини твору (праці І.Денисюка, З.Гузара, Т.Пастуха, М.Легкого, Т.Гундорової, Р.Гром’яка, М.Ткачука, М.Ільницького та ін.), але вже є й досконалі зразки аналізу його поетичних текстів (студії А.Скоця, В.Корнійчука, Л.Бондар, Л.Сеника й ін.), які певним сегментом своїх розмислів охоплюють аспект цього дисертаційного дослідження і є орієнтиром у сучасному розумінні спадщини невичерпного Франка.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в річищі наукових аспірацій кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка та її підрозділу лабораторії франкознавчих студій у зв’язку із підготовкою до відзначення 150-річчя від дня народження Івана Франка.
Мета роботи з’ясувати суть новаторства Івана Франка як майстра автологічного письма, поглибити розуміння автологізму як недостатньо вивченої галузі поетики, а також спростувати ненаукові, не ґрунтовані на спеціальних дослідженнях автологічного дискурсу автора, уявлення деяких літературознавців щодо невисокого рівня поезії Франка як заримованої прози”.
Завдання, які випливають із концепції дисертації, такі:
1. Уточнити дефініцію автологічних термінів.
2. Визначити основні прикмети поетичної автології Івана Франка, її місце у всьому його „світообразі”.
3. З’ясувати природу цілісності, багатогранності, „складності, конкретності” (О.Потебня) і водночас цілосукупності” автологічних мікрообразів у поезії І.Франка.
4. Пояснити специфіку орієнтації Івана Франка на прозаїзми, розмовні інтонації, лексичні новації (введенння в поезію абсолютно нових лексем) і розкрити їх функцію в мегаобразі.
5. Простежити взаємодію автології і металогії в ліричних структурах, у тому числі наративних і сатиричних, у поемах „Наймит” і „Ботокуди”, щоб панорамніше репрезентувати „різностилля” поезії Івана Франка.
Об’єктом нашого дослідження є тексти найважливіших поетичних збірок І.Франка З вершин і низин”, Зів’яле листя”, Мій Ізмарагд”, Із днів журби”, Semper tiro”. Предметом дисертації є дослідження ліричної його поезії крізь призму художньої функціональності автологічного слова.
Методологічна база дослідження зумовлена предметом поетологічних студій. У роботі використовуються досягнення класичного та новітнього літературознавства, лінгвопсихологічної концепції (О.Потебня), філософії мови, компаративістики, інтертекстуалізму.
Методи дослідження естетичний, системно-структурний, компаративний, інтертекстуальний, аналітико-герменевтичний. Текстуальний аналіз здійснюється за тим герменевтичним методом, що його називають close reading щільне”, скрупульозне прочитання твору за твором згідно з порядком вміщення його у збірці, циклі.
Суть наукової новизни полягає в тому, що в українському франкознавстві появилося перше дисертаційне дослідження з проблем автології слова.
При новому прочитанні п’яти основних збірок поета з’ясовано зумовленість автологізму у них специфікою художніх напрямів у їх переломленні через творчу особистість автора, фізіономією збірки, циклу, можливостями жанру, співвідношенням автологічних партій з партіями, насиченими тропами.
Уперше проаналізовано майже всі ліричні тексти згаданих збірок з погляду поліфункціональності у них автологічного слова, узагальнено спостереження, що має певне теоретичне значення для подальшого осягнення проблеми.
Автор розробив власну і тим самим нову методику інтерпретації автологічного тексту, якою можуть скористатися інші дослідники.
Практичне значення дисертації у тому, що автор розробив власну методику інтерпретації автологічного тексту, якою можуть скористатися інші дослідники. Одержані результати можна також використати під час викладання загальнотеоретичних курсів (вступу до літературознавства, теорії літератури), спецкурсів з вивчення творчості І.Франка та методики викладання літератури.
Апробація результатів роботи. Робота обговорювалась і була рекомендована до захисту на кафедрі теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.
Основні положення дисертації були aпробовані у виступах на таких наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (до 150-річчя заснування кафедри української словесності) у Львівському державному університеті імені Івана Франка (21 23 жовтня 1998 року), XIV щорічній науковій франківській конференції у Львівському державному університеті імені Івана Франка (28 30 вересня 1999 року), науковій конференції у Рівненському інституті слов’янознавства (15 16 квітня 2000 року), XV щорічній науковій франківській конференції у Львівському державному університеті імені Івана Франка (27 29 вересня 2000 року), XVI щорічній науковій конференції, присвяченій 145-річчю від дня народження Івана Франка у Львівському національному університеті імені Івана Франка (17 19 жовтня 2001 року), XVII щорічній науковій франківській конференції у Львівському національному університеті імені Івана Франка (20 22 листопада 2002 року), науковій конференції в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка (5 6 березня 2003 року).
Матеріали дисертаційного дослідження знайшли відображення у дев’яти статтях, що опубліковані у наукових виданнях:
1. Іваночко Г. Автологічне слово у збірці Івана Франка З вершин і низин”//Українська філологія: школи, постаті, проблеми. Львів, 1999. С.169 176 (співавтор Гузар 3.).
2. Іваночко Г. Ліричне автологічне слово Івана Франка (збірка Зів’яле листя” Перший жмуток”) // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки ДДПУ ім. Івана Франка Дрогобич: Вимір, 2000. Випуск п’ятий.-С.210 221.
3. Попадинець Г. Автологічне слово у збірці Івана Франка Зів’яле листя” (третій жмуток)// Етнос. Культура. Нація: Збірник наукових праць за матеріалами Другої міжнародної науково-практичної конференції. Вип.2. Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. Дрогобич, 2000. С.274 285.
4. Іваночко Г. Автологічне слово у Споминах” (збірка Із днів журби” ) //Тези доповідей п’ятнадцятої щорічної наукової франківської конференції /Відп. П.Салевич. Львів, 2001. С.30 32.
5. Попадинець Г. Автологічне слово у поетичному тексті (на матеріалі циклу І.Франка В плен-ері” збірки Із днів журби”)// Культура слова. Вип.59. Київ, 2001. С.62 66.
6. Попадинець Г. Автологічне слово у циклі Поклони” (Збірка Івана Франка Мій Ізмарагд”)// Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип.108. Слов’янська філологія. Чернівці: Рута, 2001. С.34 40.
7. Попадинець Г. Автологічне слово в поетично-оповідних жанрах (Збірка І.Франка З вершин і низин”)// Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип.116. Слов’янська філологія. Чернівці: Рута, 2001. С.38 48.
8. Попадинець Г. Автологічне слово в Паренетіконі” (збірка І.Франка Мій Ізмарагд”)//Тези доповідей шістнадцятої щорічної наукової конференції, присвяченої 145-річчю від дня народження Івана Франка (17-19 жовтня 2001 року) / Відп. ред. Л.П.Бондар. Львів, 2002. С.43 45.
9. Попадинець Г. Жанротворча і стилетворча роль автологічного слова у збірці Івана Франка „З вершин і низин”// Українське літературознавство. Львів, 2002. - Вип.66 . С. 9 18.
Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку літератури (223 позиції).

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Актуальність проблеми, яка ставиться і вирішується у можливостях дисертаційного дослідження, зумовлена її невивченістю. Хоча терміни автологічне слово”, автологізм” й увійшли в деякі літературознавчі словники, особливо новіші, та сутність поняття і природи автологізму достатньо не з’ясована і потребує теоретичного осмислення
З’ясування функціональності автологічного слова покликане розширити уявлення про художність твору, його майстерність, яка зазвичай на шкільному рівні мислиться як наявність значної кількості тропів, рідше їх якісної характеристики. Навіть серед літературознавців існує погляд, що так звані прозаїзми у поезії, або заримована проза”, знижують художню вартість твору і значення поета як представника словесного мистецтва. Такий пересуд ще не вижитий стосовно Івана Франка. Одне із завдань дисертації і полягає у спростуванні цього хибного уявлення, у показі витонченої майстерності прийомів автологізму у цього автора. Дослідження є першою дисертацією цього типу у франкознавстві та й узагалі в українському літературознавстві.
Аналіз тих незначних теоретичних матеріалів, які є про автологізм в українському та російському літературознавстві, спонукав автора дисертації до уточнення термінології і порівняно повнішої характеристики автологізму. Терміни безобразне слово”, необразне слово” не точні, оскільки викликають уявлення про непричетність тексту без тропів до образності й навіть опозицію до неї, хоч насправді автологічне слово (цим терміном слід замінити означені вище) є інтегральною частиною того мегаобразу, яким є цілий твір. Тропи це локальні мікрообрази, натомість автологічне слово виконує важливу функцію як в архектоніці усього твору, так і в структурі вужчих утворень, будучи будівельним матеріалом таких сконцентрованих формул мислі” (І.Франко), як паремії, афоризми, а також художні деталі, епічна нарація, драматизовані репліки, різного типу описи тощо.
За своєю природною функцією кожне слово як мовна одиниця, на думку М.Грушевського, є імпліцитним образом, при народженні мови відбувся конкурс образів”. Кожне слово викликає певні асоціації, а в етноестетиці мови певні слова пов’язані з особливого типу емоціями, навіть окреме слово може бути експресивним, а в художньому контексті й сухий науковий термін втрачає свою стерильність, набуваючи додаткового значення.
Художнього сенсу автологічному слову надає контекст, стиль тексту, система прямих і зворотніх зв’язків, зщеплень”, художнє магнітне” поле всього твору, художня структурованість мовлення.
З автологічним словом пов’язана система обмежень образної палітри, проблема селекції тропів, очищення тексту від їх утомливої надмірності у декораціях, які не справляють належного мистецького ефекту, відвертаючи увагу від засобів основної атракції. Ясність і точність вислову це теж художність, і вона може базуватися на автологізмі.
У дисертації враховано думку С.Шаховського, що не тільки образ-троп є тим, фігурально кажучи, радієм, грам якого добувають із тони руди, а радієм є весь текст твору, та також спостереження цього дослідника про залежність значення безόбразного слова” (у його термінології) від місця у тексті, в яке воно з художньою метою буде поставлене.
Солідаризуємося з думкою М.Коцюбинської, що співдія автологічного слова з тропами витворює нову художню якість. Цікаве для нас і порівняння З.Гузара буденного слова і звичайного кроку, слова у художньому творі і па” у балеті.
Проаналізувавши майже кожен ліричний вірш у п’ятьох найголовніших збірках Івана Франка на предмет функціональності автологічного слова, ми побачили, що її зумовлюють явища, виражені у таких літературознавчих категоріях, як художній напрям, рід, фізіономія збірки, цикл, жанр, композиція, спосіб нарації.
Літературні напрями у переломленні через творчу індивідуальність І.Франка витворили його художній метод, поліфонічний за складниками (романтизм, реалізм, натуралізм, елементи модернізму), які модифікували співвідношення між двома складниками поетичного стилю метафорикою й автологізмом. Назагал реалістично-натуралістичні тенденції, на думку самого Франка, виражену в Odi profanum vulgus”, Bel parlar gentile”, Із секретів поетичної творчості”, підтверджену нашим текстуальним аналізом його поезії, ведуть до чіткості вислову, ясності й неускладненості стилю, чому слугують можливості автологічного слова.
Що ж до фізіономії та специфіки аналізованих збірок поезії то найскладнішою за структурою є Франкова епохальна збірка З вершин і низин”, побудована за принципом контрасту, що зумовив її різностилля. Реалістичні й натуралістичні тенденції найчіткіше проявилися у ній у її низинних” пластах, присвячених зображенню того, що діється по місцях недолі й сліз”.
Зображенню соціальних низів відповідають низини” стилю, у які найповніше заангажоване автологічне слово. З другого боку, громадянський пафос так званої політичної лірики не вів до оголеної публіцистичності із знекровленою образністю, до заримованої прози” (всупереч твердженням упереджених франкознавців), а до посилення алегорики, символіки, ударності образу-тропа.
Принцип контрастності проявився у системі циклізації збірки. Найреалістичніші чи навіть найнатуралістичніші цикли, а водночас найбільш автологічні за стилем, є Веснянки”, Оси”, Тюремні сонети”, Галицькі образки”.
Якщо реалістична тональність як домінантна прикмета збірки З вершин і низин” не викликала сумнівів у франкознавців ніколи, то цього не можна сказати про Зів’яле листя”. Приналежність цієї збірки до літературного напряму або замовчували, або не без певної рації зараховували її до декадансу як премодернізму. Екзистанційні стани любовних страждань ліричного героя певною мірою є виразом його відчаю і резигнації. Образ його кохання полівалентний: з одного боку, ілюзорний, зумовлений пристрастю, засліпленням закоханого, а тому романтичний чи сюрреалістичний, а з іншого боку, у просвітках затьмареної і засліпленої свідомості образ з цілком реалістичними контурами і прикметами звичайної жінки у буденній обстановці. Екзальтація ліричного героя передана стилем, насиченим тропами, а його протверезіння від засліплення виражена засобами автологізму. Портрет коханої поданий без прикрас, у буденній обстановці.
Своєрідний триптих становлять збірки філософсько-медитативної поезії з делікатним дидактичним спрямуванням Мій Ізмарагд”, Із днів журби”, Semper tiro”. Усім збіркам цього трой-зілля” притаманне об’єднуюче начало, яке групувало в один букет вірші Мого Ізмарагду” і яке Франко у передмові до нього назвав спільним діапазоном морального чуття і темпераменту”. Моральні повчання тут огріті сердечним почуттям автора, вираженого у задумливих, ніжних, мінорних рефлексіях. Там, де медитація ліричного героя надто суб’єктивна, коли він вслухається у свій біль і щем, проймається настроєм мудрої резигнації, густота тропів збільшується. А коли у струмені його свідомості чи підсвідомості виринають картини-видіння навколишньої дійсності, щільність тропів послаблюється, поступаючись засобом автологічної поетики.
Особливо яскраво увиразнюється роль прийомів автологізму у жанровому новаторстві Франка-поета, в оновленні, модифікації та трансформації жанрових структур. Так, традиційний народнопісенний жанр веснянки, відомий у формах ігрової пісні або пейзажно-настроєвої, Франко позбавляє ідилічної аури, перевтілює в антиідилію, насичує реалістичними, підкреслено буденними дискомфортними деталями іронічної тональності з їх автологічною далеко не святково-веснянковою лексикою типу секвестратор”, податки”, яка становить соціальні пори ознаки”. Візуальність, локальна заземленість Франкової літературної веснянки створює ефект жанру образка.
Цілою поетичною революцією називають дослідники Франкову перебудову жанру Тюремних сонетів”, які автор писав голкою на стіні в’язниці і які своїм локанізмом, відвертістю і різкістю мають щось спільне із жанром графіті.
Аристократичний жанр високого поетичного стилю Франко неначе арештовує і замикає його в тюрмі, де він попадає в конфронтацію зі своєрідним збруталізованим антисвітом. Поет вражає читача підкреслено натуралістичними деталями в’язничого Hausоrdnung, ніколи не вживаними у поезії автологемами, досягаючи сарказму. І взагалі у жанрах сатиричного забарвлення автологічне слово виконує підкреслено антидекоративну роль. Дивовижно великий антипоетичний” є тезаурус І.Франка. Ніколи не вживана у поезії автологічна лексика низького аж до непристойності тону у залізних сплетах” сонета чи у художній структурі інших жанрів проявляє особливу енергію. Акцентоване дотепними римами в каденції фрази або в її середині (внутрішні рими), автологічне слово стає експресивним, вносячи ефект несподіванки, антижанровості” і тим самим стаючи поетикальним засобом.
У дисертації проаналізовано теж засоби фоніки у дібраних автологічних словах (оскільки кожен звук має свій художній характер”): алітерації та асонанси, а також прості повтори двох слів з невеликою їх інверсією (обоє підемо, обоє”), вигуки і повтори (О розстроєна скрипка, розстроєна”), які у цілком автологічні рядки вноситься чар інтиму, поезії, витонченої настроєвості.
Поетична образковість”, досягнута скупими, але промовистими засобами автологічного письма це теж новаторська заслуга І.Франка. Жанр образка” з його просторовою окресленістю, часовою обмеженістю та нахилом до статичної презентації одної чи кількох постатей разом із тлом виступає, як правило, у прозі. Франко із прози переніс цей жанр у свої поетичні цикли Веснянки”, Галицькі образки”, По селах”, Спомини”, в окремі жмутки” Зів’ялого листя”. У них зображені поодинокі постаті з їх гіркими думами, підгірські села невеселі”, маленький хуторок, окрема хата, коршма з їх інтер’єром і мешканцями. Франкові фрагменти локусу і людської долі не сухі, бездушні, а пройняті співчуттям чи ностальгічним щемом автора (він же ліричний герой), чи то буде покоїк” з простенькою обстановкою, вазонками на вікні”, а чи рідний маленький хутір серед лук і нив”, стежечка в саду”, лавка у холодочку парку”. Засобом поетизації автологічних деталей тут служить той ліричний флюїд, яким вони оповиті. Мемуарні картинки, образки-видіння зображені через модус спомину, інші образкові замальовки мають презенсний час. Повчальні жанри Паренетікону”, деякі притчі, афоризми, співомовки, анекдоти з їхньою сконцентрованою фабульністю, діалогічні етюди, сценки, розмови, які відзначаються природністю вислову, майже суцільно автологічні. В історіософських віршах циклу На старі теми” автологічним може бути тільки епіграф-мотто інтертекстуалізм, який спроможний вклинюватись майже у кожну строфу поезії як рядок-повтор, як це буває у тріолеті.
Часто автологічна частина твору взаємодіє з метафоричною у параметрах композиції вірша. Бувають цілі автологічні куплети, дворядки чи окремі рядки, частини фрази й поодинокі слова термінологічного типу з наукового стилю.
Цікавими випадками є паралелістичні структури автологічних і неавтологічних рядків, які можна виразити певними формулами. Так, веснянка Вже сонечко знов на лугах” має досить правильне чергування автологічних рядків з образними. Зокрема дві останні чотирядкові строфи складаються з двох металогічних (М) рядків і з такої ж кількості автологічних (А):
2-га строфа М

А

3-тя строфа М

А

Уся веснянка складається з трьох строф, і при позначенні рядка цифрою 1 її формула має такий вигляд:
[М(1+1+1+1)] + [М (1+1) + A (1+1)] +[ М (1+1) + A (1+1)].
Можна б складати схеми й виводити формули деяких Франкових поезій за методикою, яку використовують фольклористи при аналізі народнопісенних текстів, позначаючи реальну частину їх Р, а символічну С, тоді формула як паралелізму реалістичних і символічних строф буде
Р + С.
Підсумовуючи сказане, наголосимо, що І.Франко свідомо використовував автологізми з художньою метою, як це робив і О.Пушкін, і ці новаторські оригінальні пошуки не знижували майстерності поезії, а урізноманітнювали засоби її досягнення.
Теорія автологізму й методика аналізу його поетикальних засобів важлива проблема літературознавства.
Проблема автологічного слова в поезії поки що перебуває на стадії постановки і експерименту. Вона вимагає подальшого опрацювання в сенсі пошуків відповідних методик її дослідження, розробки потрібного інструментарію.
Потрібно і далі інтенсивно шукати шляхів класифікації, систематизації автологічного слова. Слід максимально розширювати обрії філологічного мислення за рахунок інноваційних досліджень.

ЛІТЕРАТУРА
1. Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації. Дрогобич: Відродження,1991. 91с.
2. Басс І., Каспрук А. І.Франко. Життєвий і творчий шлях. К.: Наукова думка, 1983. 325с.
3. Басс І. Іван Франко. Біографія. К.: Наукова думка, 1986. 256с.
4. Білецький О. Слово о полку Ігоревім” та українська література ХІХ ХХ ст.// Від давнини до сучасності. Вибрані праці: У 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т.1.
5. Білецький О. Поезія Івана Франка // Зібрання праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т.1.
6. Білецький О., Басс І., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. — К., 1956. 358 с.
7. Бовсунівська Т. Феноменологічна проекція збірки Івана Франка Зів’яле листя”// Дивослово. 1999. №5. С.2 7.
8. Бойко О. Деякі особливості поетики збірки І.Франко З вершин і низин” // Наукові записки . Т.5. Кам’янець-Подільськ, 1957. С.47 69.
9. Бойко О. Поезія боротьби (Лірика збірки І.Франка З вершин і низин” ). К.: Держлітвидав УРСР, 1958. 180 с.
10. Бондар Л. Образ Христа в інтерпретації Івана Франка // ЗНТШ. 1992. Т.ССХХІV. С. 128 140.
11. Бондаренко Л. Твою красу я переллю в пісні (Вивчення поетичної збірки Франка Зів’яле листя” в контексті європейської інтимної лірики) // Українська література. 2000. №6. С.27 33.
12. Будний В. І.Франко про критерії оцінки суспільної значимості літератури// Українське літературознавство. 1981. Вип.36. С.20 28.
13. Бунчук Б. Віршування Івана Франка (останній період творчості) // Слово і час. 2000. №3. С.49 58.
14. Бунчук Б. Віршування Івана Франка: Монографія / Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича. Чернівці: Рута, 2000. 308 с.
15. Бунчук Б. Розвиток версифікації Івана Франка: Навчальний посібник / Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича. Чернівці: Рута, 2002. 187 с.
16. Ващенко В. Слово та його значення. Дніпропетровськ: Вид-во
Дніпропетр. держ.ун-ту, 1946. 40 с.
17. Ващенко В. Українська семасіологія. Типологія лексичних значень.
Дніпропетровськ, 1981. 68 с.
18. Верещагин Е., Костомаров В. Лингвострановедческая теория слова.
М.: Рус. яз., 1980. 320 с.
19. Вертій О. Народні джерела творчості Івана Франка. Тернопіль:
Підручники і посібники, 1998. 255 с.
20. Веселовский А. История поэтики. М.: Высш. школа, 1989. 406 с.
21. Винницький В. Наголошування дієслів у поезії Івана Франка //
Українська мова і література в школі. 1981. №8. С.4446.
22. Винницький В. Відображення діалектної акцентуації прислівників у
поетичній мові І.Франка // Структура і розвиток говорів на сучасному
етапі. Житомир, 1983. С. 124 126.
23. Винницький В.М. Українська акцентна система: становлення, розвиток.
Львів: Бібльос, 2002. 578 с.
24. Виноградов В. О языке художественной литературы. М., 1959. 654 с.
25. Виноградов В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 255 с.
26. Возняк М. З життя і творчості І. Франка. К.: Видавництво АН УРСР, 1955. 304 с.
27. Возняк М. Велетень думки і праці. Шлях життя і боротьби Івана Франка. К.: Держлітвидав, 1958. 404 с.
28. Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. Львів: Вища
школа, 1981. 181 с.
29. Волинський П. Цикл Веснянки” із збірки З вершин і низин” І.Франка//
Наукові записки. К., Т.22. 1956. С. 14 29.
30. Волинський П. Із спостережень над поетичною майстерністю І.Франка //З
творчого доробку: Вибрані статті. К.: Дніпро, 1973. С.255 267.
31. В’язовський Г. Вивчення майстерності Івана Франка // На допомогу школі. Практичні рекомендації кафедри філологічного ф-ту. Одеса, 1956. Вип.3. С.35 41.
32. Гаврилюк О. Вивчення творчості Івана Франка в школі. 10 клас. Посібник
для вчителя. Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. 64 с.
33. Гаєвська Л. І.Франко. Романтизм, натуралізм, реалізм? // Проблеми
історії та теорії української літератури ХІХ поч.ХХ ст. К., 1991.
С.154 162.
34. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. К.: Либідь,
2001. 448 с.
35. Гей Н. Искусство слова. О художественности литературы. М.: Наука,
1967. 364 с.
36. Голод Р. Натуралізм у творчості Івана Франка: До питання про
особливості творчого методу Каменяра. Івано-Франківськ: Лілея НВ,
2000. 108 с.
37. Голомб Л. Іван Франко про особливості української лірики кінця ХІХ
поч. ХХ ст. в контексті європейської поезії // Іван Франко і світова
культура: Матеріали міжнар.симпоз. ЮНЕСКО (Львів 1115 вересня
1986): У 3 кн. / Упоряд. Б.Якимович. К.: Наукова думка, 1989. Кн.2.
С.40 41.
38. Гольберг М. Точність і поетичність // Жовтень. 1974. №2. С.149
151.
39. Грещук В. Поетична творчість Івана Франка і розвиток лексики
української літературної мови кінця ХІХ початку ХХ ст.// Іван Франко
письменник, мислитель, громадянин. Львів: Світ, 1998. С. 686 690.
40. Григорьев В. Поэтика слова. М.: Наука, 1979. 344 с.
41. Грицак Я. ...Дух, що тіло рве до бою”. Львів: Каменяр, 1990. 176 с.
42. Грицюта І. Народні струни письменницької арфи // Українська мова та
література в школі. 1971. №5. С.10 18.
43. Грицютенко І. Естетична функція художнього слова. Львів: Вид-во
Львів. ун-ту, 1972. 180 с.
44. Грушевський М. Мій Ізмарагд. Поезії Івана Франка // Літературно-
науковий вісник. 1898. Т.2. С.175.
45. Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т. - 2 кн. К.: Либідь,
1993. Т.1. 392 с.
46. Гузар 3. Вивчення поезії Івана Франка в школі // Вивчення художнього
твору в школі. Збірник статей. К., 1961. С.90 110.
47. Гузар 3. До аналізу поезії I.Франка Каменярі”// Наукові записки
Дрогобицького педагогічного інституту. Дрогобич, 1962. Вип. 7. С.
55 60.
48. Гузар 3. Революційна спрямованість збірки Івана Франка З вершин
низин”// Українська мова і література в школі. 1974. №9. С.14 29.
49. Гузар 3. Декілька думок з приводу специфіки літератури як мистецтва
слова // Конспект. Науково методичний журнал Львів: Видавництво
НМІО, 1995. №8. С.10 14.
50. Гузар 3. Цикл Івана Франка Із книги КААФ”// Іван Франко
письменник, мислитель, громадянин. Львів: Світ, 1998. С.390 393.
51. Гузар 3. Автологічне слово у збірці Івана Франка З вершин і низин”//
Українська філологія: школи, постаті, проблеми. Львів, 1999.
С.169 176 (співавтор Г. Іваночко).
52. Гузар 3. Перехресні стежки Івана Франка. Книжка для вчителя. Львів,
2000. 107 с.
53. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Мельборн: Університет ім. Монаша,
відділ словістики, 1966. 153 с.
54. Гундорова Т. Зів’яле листя” Івана Франка як явище модерної
культурософії // Дивослово. 1996. №3. С.9 15.
55. Гундорова Т. Літературність і поетичний гносис (Зів’яле листя” Івана
Франка) // Гундорова Т. Проявлення слова. Львів, 1997. С.207 233.
56. Гурський С.О. Значення та смисл слова // Іноземна філологія:
Республіканський міжвід. науковий збірник Львівського державного університету. 1974. Вип.34. С.314.
57. Давидова Г. Ліричний герой у циклі Івана Франка „Поклони” (збірка „Мій
Ізмарагд”) // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. Львів:
Світ, 1998. С. 397 398.
58. Давидова-Біла Г. Позиція автора у віршах-діалогах І.Франка //
Літературознавство. К., 2000. Кн. 1. С.502 508.
59. Данилко П. Утвердження форми сонета в українській поезії (І.Франко
М.Рильський) Одеса, 1958. С. 127 146.
60. Дей О. Народнопоетичні впливи в ранній творчості І.Франка (1874
1878) // Наукові записки інституту суспільних наук. Львів, 1954. Т.3.
С.16 38.
61. Дей О. Фольклорні імпульси у збірці Зів’яле листя” //Дей О. Спілкування
митців з народною поезією. К., 1981. С.38 78.
62. Дей О.І. Іван Франко. Життя і діяльність. К.: Дніпро, 1981. 355 с.
63. Денисюк І., Корнійчук В. Невідомі матеріали до історії Зів’ялого
листя”// ЗНТШ, 1990. Т.ССХХІ. С.265 281.
64. Денисюк І., Корнійчук В. Подвійне коло таємниць // Дзвін, 1990. - №8.
С.126 138.
65. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ початку ХХ ст.
Львів: Академічний експрес, 1999. 280 с.
66. Денисюк І. Казковий чудесний покажчик у новелі І.Франка Неначе
сон”// Невичерпність атома. Львів, 2001. С.71 79.
67. Денисюк І. Четвертий арешт Івана Франка // Невичерпність атома.
Львів, 2001. С. 303 309.
68. Денисюк І. Усе мистецьке є символом” (Розшифровані й
нерозшифровані символи у Перехресних стежках”) // Українське
літературознавство. 2001. Вип. 64. С.3 12.
69. Дереворіз В. Інтимна лірика І.Франка (Збірка поезій Зів’яле листя”) //
Рідна школа. 1999. №1. С.61 64.
70. Добрян