Опозиція фольклорної і літературної інтерпретацій постаті Сави Чалого

Краткое описание

Донецький національний університет

На правах рукопису
УДК 883:82 1:82.09

Ярошевич Ірина Андріївна

Опозиція фольклорної і літературної інтерпретацій
постаті Сави Чалого

Спеціальність — 10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
Кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Мишанич Степан Васильович,
доктор філологічних наук, професор

Донецьк — 2003

Зміст

Вступ 3

РОЗДІЛ І. Історіографія і джерела драматичних творів М.Костомарова і І.Карпенка-Карого про Саву Чалого і Гната Голого 19
1.1. Історичні передумови появи нових тем, сюжетів і образів у художній літературі періоду національно-визвольної боротьби українського народу 19
1.2. Історичний прототип фольклорного і літературного образу Сави Чалого 58
1.3. Тема вірності Вітчизні і зради у фольклорі 70

РОЗДІЛ ІІ. Специфіка літературного опрацювання життєвої драми
Сави Чалого 108
2.1. Романтична інтерпретація образу Сави Чалого в однойменній трагедії М.Костомарова 109
2.2. Новаторство І.Карпенка-Карого у трактуванні трагедії Сави Чалого 137

Висновки 179

Список використаної літератури 187

Список фольклорних і літературних джерел 198

ВСТУП

Проблема вірності та зради інтересів роду, племені, етносу, нації така ж давня, як і самі ці поняття. З давніх-давен вона становила один із домінантних концептів народної творчості та писемної літератури. Живила її сама історична доля українського народу, який ні на мить не мав можливості вирішувати свої державницькі справи, бо споконвіку на українські землі накочувалися хвилі кочівників-номадів, що їх вихоплювала із своїх нетрів Азія, а в новітню добу підкорити українців прагнули всі загребущі сусідні держави” Річ Посполита, Московія, Туреччина, Кримське ханство, Румунія і Австро-Угорщина. Тому історія України знає і своїх героїв, і тих, які за тридцять срібляників ставали на службу завойовників і допомагали їм тримати в покорі українській народ. Антиномії Байди і турецького царя, Самійла Кішки і Ляха-Бутурлака (Потурнака), Богдана Хмельницького і Барабаша, Полуботка і Кочубея (Кучук-бея), Гната Голого і Сави Чалого, героїв Крутів і Юрія Коцюбинського та В.Примакова, В.Стуса і М.Шамоти, В.Івасюка і племені рідних” ляхів-бутурлаків-гебістів супроводжували всю трагічну історію України і так чи інакше знайшли відображення у фольклорі і літературі.
Не всі герої та їхні антиподи знайшли адекватне відображення у мистецтві. Але такі вже іманентні закони фольклору і літератури, у яких десятки, сотні випадків, явищ, постатей втілюються в одиничних типових образах. Сава Чалий і Гнат Голий типові образи-антиномії, які стали предметом народних історичних балад, легенд і переказів, літературних драматичних творів.
Явище ренегатства і зради цей ганебний феномен суспільного життя України стало нормою в умовах підневільного життя українців, окупаційна влада розцінювала його, як справу честі, доблесті і геройства”. На його інтерпретацію з позицій українських моральних цінностей було накладене табу, або ж йшлося про нехороших окупантів” (поляків, турків, татар, австро-угорських, румунських завойовників), російська ж окупація України трактувалася як визволення з-під іноземних зазіхань і суцільне благоденствіє”.
Огляд критичної літератури засвідчує нерозробленість цієї проблеми у вітчизняному літературознавстві. Причини такої неуваги відомі. І все ж до художнього осмислення історичної постаті Сави Чалого зверталися найвидатніші драматурги минулого, зокрема М.Костомаров та І. Карпенко-Карий у своїх однойменних драмах Сава Чалий”, першоджерелом чи поштовхом до написання яких послужили численні варіанти історичної балади про Саву Чалого.
Одним із вагомих досліджень, де говориться про Саву Чалого, була праця М.Костомарова История козачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества”. На цей час уже були надруковані і продовжували друкуватися першоджерельні матеріали (балади, легенди, перекази), зібрані такими вченими, як Вацлав з Олеська, Я.Головацький, З.Доленга-Ходаковський, М.Драгоманов, М.Костомаров, М.Максимович, Д.Мордовець, А.Скальков­ський, І.Срезневський, П.Чубинський та інші. М.Костомаров досить об’єктивно підходить до аналізу фольклорного образу Сави Чалого, зосереджує свою увагу на його козацькому походженні, але повністю підтримує народний погляд, зараховуючи його в ряд антигероїв: Особая причина злобы к этому человеку считая его по породе своим и вместе изменником” [69, 875]. Як зрадник і ренегат Сава Чалий подається в історіографічних працях та коментарях до українських народнопоетичних збірок.
Продовжив розгляд цього питання Є.Рихлик у 20-х рр. ХХ ст. у праці Сава Чалий і Сава Цалинський у польській літературі” [111, 66-98]. Дослідник, враховуючи попередні коментарі до українських і польських збірок пісень, намагається простежити польські народнопоетичні варіації на один із легендарно-історичних українських мотивів про Саву Чалого та його сина Саву Цалинського. Цікавою є монографія С.Мишанича Народні месники України у фольклорі” [86, 169], де автор вперше ґрунтовно досліджує фольклорну гайдамакіану, залучає до аналізу і баладу про Саву Чалого та Гната Голого, висловлюючи свій погляд на ставлення народу до зради заради особистої наживи.
Однойменні драми М.Костомарова і І.Карпенка-Карого написані у різні літературні епохи, але їх філософська і літературна цінність аж ніяк не зменшується. Дослідженню творчості обох видатних письменників присвячено велику кількість робіт. Проте тема Сави Чалого” часто обминалась критиками або її вагомість у творчому доробку того чи іншого письменника тенденційно замовчувалась.
У більшості критичних праць переважали догматичні підходи, адже втрачені були ті вагомі критерії, передовсім естетичні, якими відзначалась критика 20-30-х років ХХ ст. Тому необхідною стає потреба дещо по-іншому поглянути і на трактування постаті Сави Чалого у творчому доробку М.Костомарова і І.Карпенка-Карого.
Трагедії Сава Чалий” М.Костомарова і І.Карпенка-Карого за тривалу історію свого існування зазнали не тільки різноманітних, але й протилежних тлумачень як щодо свого ідейного змісту, так і щодо художніх якостей.
У 1838 р. з’являється історична драма М.Костомарова Сава Чалий”, звернення до історичної тематики швидко приносить автору успіх. Вихід у світ цього твору зустрічає загальне визнання в колах харківської інтелігенції. Місцева критика в особі І.Срезневського дає позитивні відзиви. Поява Сави Чалого” була також відзначена і на сторінках російських журналів. Так, травнева книжка Отечественных записок” за 1839 р. друкує рецензію літературного критика Межевича, який позитивно відгукнувся на цей твір і побажав, щоб драматичні сцени були поставлені на нашій російській сцені” [104, 78]. У тому ж виданні вміщено і схвальний відзив В.Бєлінського на драму М.Костомарова. Критик, найвдалішими місцями вважає інтимні сцени”, де виступає одна Катерина або Катерина і Сава. Ці сцени припали до вподоби авторові, оскільки були написані в характерних рисах попередньої драматичної традиції.
Протилежну оцінку драмі Сава Чалий” дав на сторінках Московитя­нина” О.Чужбинський, який вказував на цілком незаслужене розхвалювання бездарного твору, жалюгідної спроби на оперу або драму”, де нема ні на краплину живого поетичного почуття, немає істини, де неправильно подано побут Малоросії” [104, 78].
У середині 70-х років ХІХ ст. із рядом програмних статей (Український націоналізм”, Коли ж виясниться” та ін.) у журналі Правда” з’являється рецензія О.Кониського на збірник творів М.Костомарова. О.Кониський був досить помітною постаттю серед ідейних представників Правди” і консервативного крила народовців. Він розвивав ідею про вузьконаціональну культурницьку місію українського художнього слова, зосереджував свою увагу передовсім на творах, що порушували національні проблеми. Розглядаючи твір М.Косто­марова Сава Чалий”, критик слідом за автором засуджував Гната Голого. Кониський писав: І довго ще водитимуться Голії і по Україні, і по Галичині: аж поки не запанує справжня воля, воля народна, покіль не всохне той корінь, на котрому ростуть Голії: Голії бюрократи, Голії писателі, Голії редактори, Голії в рясах і в мундирах тілько воля, освіта і моральний розвій викоренять і знищать Голих” [51, 344].
Однією з найперших ґрунтовних спроб аналізу романтичної драматургії М.Костомарова є робота А.Шамрая Перші спроби романтичної драми” [144, 145]. Дослідник намагається провести паралель між історичними трагедіями В.Шекспіра, історичними драмами М.Костомарова і трагедіями О.Пушкіна, між образами Макбета, Юлія Цезаря, Коріолана, Сави Чалого, Бориса Годунова тощо. Трагедія Сави це українська редакція трагедії Макбета, Юлія Цезаря, а найбільш Коріолана. Коріолан, ображений в своїх почуваннях диктатора, тікає з Риму, щоб потім збройною рукою приневолити до послуху непокірних римлян” [144, 9]. І далі: Подібне чуємо і з уст ображеного несправедливістю Сави, що іде до чужого народу, свідомий своєї потрібності батьківщині” [144, 9]. Проте, А.Шамрай чітко розмежовує почуття ненависті до своїх земляків, з якими живе Коріолан, від почуттів своїх обов’язків перед рідною країною Сави Чалого. Критик підмічає і ті негативні моменти, ті пункти, за якими драма М.Костомарова не відповідає всім параметрам драматичного твору тієї епохи. А.Шамрай доходить висновку, що в цілому задум дати першу історичну драму українську, за визнанням сучасної критики, не удався Костомарову. Там, де йому доводилося виходити за межі традиційних постатей і персонажів, де він намагався спланувати нові характери, навіяні новими смаками, він не спромігся дати того історично - культурного колориту, якого вимагав романтичний канон від історичних драм і романів, підносячи гасло народності” в літературі, ні в словесному оформленні, ні в характеристиках” [144, 152].
На противагу позиції А.Шамрая, Іван Пільгук у статті Микола Костомаров” [98, 122] кваліфікує драму Сава Чалий” як таку, що повністю відповідає принципам поетики Шіллера”, тобто є романтичною. Дослідник зауважує, що драма Сава Чалий” не є довершеним літературним твором, проте вона характеризує нові жанрові і тематичні шукання романтиків у першій половині ХІХ ст. Позиція І.Пільгука видається абсолютно слушною, бо у 40-х рр. ХІХ ст. процес становлення романтичних канонів в українській драматургії ще триває.
На деякий час творчість М.Костомарова залишається поза увагою літературних критиків, дослідників, у 1959 р. з’являються поодинокі дослідження, присвячені літературному доробку М.Костомарова, зокрема монографія Л.Полухіна Формування історичних поглядів М.І.Костомарова” [104, 126]. Автор дослідження розглядає творчість М.Костомарова, зародження його літературно-наукових інтересів у контексті пожвавлення літературного життя на Україні в 30-40-х рр. ХІХ ст.
Згодом з’являється ціла низка розвідок, розділи про поезію і драматургію у другому томі восьмитомної Історії української літератури”, двотомне видання творів (1967), Видатний дослідник фольклору” П.Попова та Г.Сухобрус (1967), М.І.Костомаров” І.Пільгука (1967) твори у серії Бібліотека поета” (1972) та ін. Проте, увага дослідників зосереджувалася на фольклористичній діяльності М.Костомарова і тільки частково розглядався його літературний доробок.
Винятком з такого типу досліджень є праця Є.Шабліовського М.Костомаров, його життя та діяльність” (1967). Учений розглядає твір Сава Чалий” як типову романтичну драму з характерними гострими конфліктами, з незвичайними обставинами, трагедійною розв’язкою. Серед недоліків Є.Шаб­ліовський вбачає неувагу письменника до повстанського руху проти польських магнатів і те, що події помилково перенесено з ХУІІІ ст. на початок ХУІІ ст. Є.Шабліовський говорить, що Костомаров як автор п’єси Сава Чалий” виступив новатором в українській драматургії, намагаючись внести в національну драму складні колізії, поглиблений психологізм” [143, 13].
Л.Мороз, зіставляючи п’єси про Саву Чалого” М.Костомарова та І.Карпенка-Карого говорить, що вбачати відмінність між ними лише у тому, що І.Карпенко-Карий оцінює поведінку зрадника відповідно до народного погляду, висловленого в пісні, а М.Костомаров відходить від народної позиції, шукає для Сави виправдань неправильно і неточно. Бо такі висновки, хоча і не позбавлені певної слушності, однак звужують зміст і значення обох творів і потребують коментарів і уточнень. Л.Мороз зазначає, що у творі письменника-романтика і вченого-історика Костомарова у складні взаємини вступають схильність його як художника до зображення яскравих індивідуальностей, гіперболізованих, глибоких до фатальності пристрастей і прагнення якомога правдивіше відтворити якщо не конкретні події та характери, то хоча б дух епохи, її визначальні тенденції [90, 167].
Отже, дослідниця кваліфікує конфлікт Сави Чалого” як драматичний, а сам твір як романтичний.
Розглядаючи літературну діяльність М.Костомарова, В.Смілянська у своїй вступній статті до двотомного видання творів (1990. Т.1) зауважує, що провина письменника полягала лише в тому, що він повірив примітці до балад про Саву Чалого упорядників Запорожской старины” І.Срезневського та І.Розковшенка, а також М.Максимовичу, який пов’язав ці події з С.Наливайком, публікуючи баладу Ой був в Січі старий козак прозванієм Чалий” [119, 11]. На думку дослідниці, письменник-романтик, знявши із Сави обвинувачення у зраді православної віри, робить його навпаки, захисником її, не зрадником, а мучеником, жертвою інтриги зрадника Ігната Голого, який давно служив Конецпольському й помстився Саві за те, що той відібрав” у нього наречену Катерину, а Катерині за те, що вона в мить розправи не погодилася прихилитися до Ігната.
В.Смілянська пише, що романтичний погляд на історію втілено засобами романтичної драми” [118, 12]. Конфлікт мотивується сильними пристрастями: образою і честолюбством у Сави, заздрістю й мстивістю у Ігната, це типові образи невизнаного праведника й мстивого лиходія типу Яго”[118, 12].
Цю ж думку продовжує В.М.Івашків у монографії Українська романтична драма 30-80-х років ХІХ ст.”(1990), яка на сьогодні є однією з найґрунтовніших робіт, де здійснено вдалу спробу аналізу трагедії Сава Чалий” М.Костомарова. В.І.Івашків, висловлюючи свій погляд на характеристику Сави Чалого як персонажа всієї трагедії, вважає, що в ній набагато більше рис героя саме негативного [46, 38], на відміну від деяких сучасних учених, зокрема М.Т.Яценка [156, 214] та Т.І.Комаринця [64, 62], які вважають Саву Чалого лише позитивним героєм. Дослідник слушно зауважує, що, поставивши Саву Чалого в центр свого художнього задуму, М.Костомаров, виходячи із теорії трагедії, не міг наділити його тільки позитивними чи негативними рисами. Адже в трагедії протагоніст повинен бути не особливо порочним і не особливо добродійним” (Ф.Шлегель), бо трагічним може вважатися лише таке нещастя з людиною, яке скоїлося через фатальну помилку. Тому всі вчинки, які врешті призводять Саву до зради, можливі лише як наслідок фатальної помилки та інтриг його антагоніста, який, як правило, завжди є близьким товаришем героя. В.М.Івашків доводить, що утвердження концепції безначальності українського суспільства” в історичній романтичній трагедії можливе було через антиномію винятковий герой і народ, суспільство. Ідея того, щоб герой до кінця усвідомив згубність своїх індивідуалістських прагнень і що справжнє його покликання служити народу, необхідно було, щоб він пройшов через таку зраду.
Автор численних розвідок про вітчизняну культуру та літературу М.Т.Яценко велику увагу приділяє драматургії М.Костомарова. Він схиляється до думки сучасників М.Костомарова щодо трагедії Сава Чалий”: у п’єсі надто розтягнені монологи, в яких автор виступає скоріше як історик і етнограф, ніж драматург. У мелодраматичних сценах, прямих цитатах народних пісень, прислів’їв і приказок простежується зв’язок трагедії з традиційною родинно-побутовою драматургією [155, 5].
Історико-патріотична тема Сави Чалого”, розпочата М.Костомаровим, знаходить своє продовження у класика української драматургії І.К. Карпенка-Карого (І.Тобілевича).
Незважаючи на те, що з часу виходу трагедії Сава Чалий” І.Карпенка-Карого минуло ціле століття, вона привертала і продовжує привертати увагу багатьох вітчизняних літературознавців і дослідників. Як і трагедія М.Костомарова Сава Чалий”, твір І.Карпенка-Карого зазнав різнопланових оцінок, що в цілому мало неабиякий вплив на життя і творчість автора. Адже театральна цензура не відразу дозволила ставити Саву Чалого” на сцені. Щоб цього добитися, І.Карпенку-Карому довелося чекати більше року, зазнаючи жорстоких утисків з боку цензорів і критиків. Це стало причиною того, що вже в ІV томі Драм і комедій”, що вийшли в Одесі у 1903 р., Саву Чалого” було надруковано з незначними правками. І.Карпенко-Карий замінив слово ляхи” словом пани”, поглиблюючи цим ідейний конфлікт між Шмигельським Савою і Гнатом Голим, який обвинувачує своїх учорашніх товаришів у зраді народу на користь панства. Ці поправки не є пом’якшенням націоналістичних моментів”, як вважав автор приміток до видання вибраних творів 1936 р. І.Карпенка-Карого [152, 17]. Вони свідчать про уважну роботу автора над текстами своїх п’єс, про прагнення до глибшого історично-конкретного зображення минулого.
Ю.Кміт у статті Карпенко-Карий (Ів. Тобілевич)” (1900) дає негативну оцінку творові. Зауважуючи, що другий акт взагалі зайвий у творі, бо тут ідуть цинічні оповідання про вішання, втинання мужицьких голів, про вбивання на полі і інше”, а цілий третій акт запутаний так у розвитку акції, як і в обрисуванні характеру дійових осіб” [59, 18]. Стосовно зображення головних героїв у творі, Ю.Кміт говорить, що він вбачає найбільшу недоладність”, бо роль Шмигельського для нього не ясна”, а вчинки і слова Сави Чалого сповнені протиріччям і нелогічністю”. На думку критика, не з’ясованим залишається найважливіший мотив, на якому побудована вся драма: Чому зраджує Сава? Що було дійсною причиною зради?.. А таким зображенням Сава Чалий не викликає в нас зворушення і суму над своїм нещастям” [59, 18].
Звісно, що така оцінка тогочасної критики стосувалася не тільки трагедії Сава Чалий”, але всієї творчості І.Карпенка-Карого. Подібно до всього українського театру і цей твір переживав своєрідну трагедію. Навіть серед тих, хто писав про твори І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Франка за їх життя, робили це похапцем, петитом у розділі бібліографії, шановані критики” виступали у ролі суддів всезнаючих або поблажливих. Вони виступали проти названих письменників, не вбачаючи в їхній творчості нічого цінного.
Іван Франко в Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.” назвав Карпенка-Карого першим майстром на полі української драматичної літератури, твори якого виявляють велике багатство обсервації, вірність спостережень і вмілість схоплювати на лету нові явища” [136, 22]. А з приводу статті Ю.Кміта І.Франко заперечує суть соціологічного методу дослідження літературних творів, вказує на нерозуміння автором самої суті літературної творчості, наголошує на мистецькій вправності драматурга.
І.Франко дає високу оцінку драмі Сава Чалий”, назвавши її найкращою літературною новиною: В числі історичних драм з виємком Сави Чалого” Карпенка, знаходимо майже самі невдатні твори” [134, 182].
У кінці 900-х рр. на сторінках Зорі”, Киевской старины”, Правди” та ін. з’являється велика кількість критичних статей і рецензій: М.Вороного, П.Гра­бовського, В.Горленка, Б.Грінченка, А.Кримського, О.Терлецького, в яких у цілому подається схвальна оцінка як всієї творчості І.Карпенка-Карого, так і його трагедії Сава Чалий” [17, 456].
Тоді як в роботах П.Горського [19, 139-142], Д.Дорошенка [32, 126], Ол.Дорошкевича [33, 9], С.Петлюри [95, 83], Г.Ткаченка [123, 14] простежуємо повне нерозуміння творчого доробку І.Карпенка-Карого. Зауваження, що І.Тобілевич не може перенестися в історичну епоху, чітко уявити й показати минуле в художніх образах” [25, 32] не заслуговують на пильну увагу, бо час мірило всіх життєвих цінностей довів протилежне.
Критики часто суперечать самі собі, не дотримуються однієї позиції, помиляються у своїх міркуваннях. А оскільки такі оцінки були, то їх легко пояснити впливом тих суспільно-історичних обставин, в яких перебувала українська література і театр у цей період.
У монографіях О.Борщаговського [10], С.Єфремова [42], Я.Мамонтова [79], І.Піскуна [99] простежуються нові підходи до аналізу драми Сава Чалий”, хоча деякі з них видаються нам досить суперечливими. Я.Мамонтов трагедію Сава Чалий” відносить до реалістично-побутового театру, маємо визнати цю дефініцію вузькою і неточною. Згодом автор зауважить, що моменти романтики та реалізму щасливо поєднуються” в історично-трагедійному жанрі. А драматург через центральний персонаж, через діалектику його образу подає власну провідну думку: Йдучи проти народу, не можна рятувати народ” [79, 199].
О.Борщаговський пише, що в Саві Чалому” І.Тобілевич створює реальну картину драматичних зіткнень могутніх характерів”, розвиток у них згубних” або благородних пристрастей”. На думку дослідника, людина у Саві Чалому” це деміург дійсності, могутня земна сила” [10, 153]. Тому Сава Чалий” трагедія, бо у центрі її лежить конфлікт між особою і історичними силами, історичною неминучістю. Гине герой, що став виявом реакційних тенденцій епохи, смертю своєю стверджуючи тріумф прогресивної історичної неминучості, безсмертя і тріумф народу” [10, 154].
Літературні монографії Н.Падалки (1957), Б.Шнайдера (1958), І.Скрипника (1960), О.Цибаньової (1967), В.Сахновського-Панкєєва (1969), О.П.Чугуя (1970). І.Пільгука (1976), Степана Чорного (1978, Мюнхен) тощо багато в чому морально застаріли, оскільки розглядали твір Сава Чалий” під призмою ідеологеми в той час, як рівень літературознавства постійно зростає, підвищується його методологічна озброєність, уточнюється зміст теоретичних понять.
Автор фундаментальної монографії про трагедію Сава Чалий” І.Карпенка-
Карого Б.І.Шнайдер використав величезний історичний та літературний матеріал і на цій надійній базі відтворив шляхи розвитку української історичної драми до І.Карпенка-Карого, з’ясував співвідношення між п’єсою та історичною дійсністю, відкрив її суттєві зв’язки з сучасним драматургу ідейно-політичним життям. Дослідник відшукав історичні джерела, якими користувався драматург, і показав характер використання цих джерел. Та, на жаль, джерела літературні, які впливали на драматурга, залишились поза увагою Б.І.Шнайдера. Між тим Сава Чалий”, як і будь-який твір літератури, зростав, звичайно, не тільки на історичному, але й на літературному ґрунті. Що і як запозичував драматург з народних пісень про Саву, цим питання не вичерпується. Діяла ще й літературна традиція. Але разом з тим, Б.Шнайдер, на відміну від інших критиків, які не завжди звертали увагу на цей момент, наголошував на справжній народності” трагедії І.Карпенка-Карого, яка полягала в показі розриву Сави з народом. Можна бути або з народом, або проти нього. Середини немає. Саме у цьому закладено глибокий народний зміст твору, прогресивний пафос його провідної ідеї [148, 166].
Сучасні дослідники Л.Дем’янівська і М.Ткачук у своїх працях намагаються показати, як драматург з позицій свого часу розв’язує проблему народ і вождь”. Л.Дем’янівська зауважує, що для художньої природи трагедії Сава Чалий” характерною є така риса, як психологічна вмотивованість подій і характерів; широко застосовуються у п’єсі також історична, соціальна мотивація подій і вчинків” [29, 122].
М.Ткачук пояснює суть українського міфу про Саву Чалого”. Сава Чалий і Гнат Голий побратими, вбачаючи спільність інтересів, вони обмінялись хрестами перед образами, при цьому дали присягу оборонять людей своїх від лядської кривди і напасті”, та ця свята присяга була порушена Савою. Він став зрадником, пише М.Ткачук, і в духовному вимірі. Зламана присяга, за словами Гната Голого, тепер вбиває Саву Чалого як Фатум, як Неминучість. І з відступниками, зрадниками Батьківщини так буде завжди” [124, 126].
У 1860-х р. Марко Вовчок написала невеликий твір російською мовою Савва Чалий”. Продовження цієї теми знаходимо у творах Б.Крупницького Пилип Орлик і Сава Чалий” (1939) [23; 43], В.Домонтовича Приборканий гайдамака” (1940) [147; 79], М.Сиротюка На крутозламі” (1984) [48; 516], Г.Колісника Дорога до суду Сави Чалого” (1990) [20; 244].
Досить значна кількість художніх творів про Саву Чалого була написана поляками: перша спроба літературної обробки баладного сюжету у Альбіна Незабітковського (Сава Чалий”), Августа Бельовського (дума Сава”), Густава Зелінського (поема Атаман Сава”), Адама Пенькевича (Дума о Саве Чалом козаке”), Теофіля Букара (Сава”), Теодозія Кшивіцького (Сава, песнь лирника”) та ін.
Серед польських літераторів ХІХ ст. великої популярності набув символічний образ Сави Чалого українсько-польського патріота, який віддав своє життя за Вільну Річ Посполиту. До цієї теми зверталися видатні письменники тієї доби С.Ржевуський, Ю.Словацький, Д.Туровський, М.Чайковський. Змалювання образу Сави Чалого вони переносять на другий план, лише фрагментально розповідаючи про нього, а вся увага зосереджена вже на синові Сави Чалого Саві Цалинському. Хоча в цілому письменники намагаються відштовхнутись від версій попередніх поетичних переспівів та перекладів.
Отже, фольклорна і літературна інтерпретації постаті Сави Чалого є актуальною не лише з погляду її художнього осмислення в усній і писемній літературі, а й в історико-пізнавальному, філософсько-соціальному аспектах, адже суть її особливо прозоро екстраполюється на сучасне життя в Україні.
Актуальність теми. Оскільки образ Сави Чалого у фольклорі і художній літературі трактувався неоднозначно і досі не був предметом широкого літературознавчого аналізу, запропоноване дисертаційне дослідження є першою спробою комплексного аналізу образу Сави Чалого на великому емпіричному матеріалі. У зв’язку з цим розглядається фольклорна і літературна інтерпретації постаті Сави Чалого М.Костомаровим та І.Карпенком-Карим, де образ Сави Чалого трактується в опозиції до образу Гната Голого.
Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні народнопоетичного трактування образів Сави Чалого і Гната Голого, в розгляді різних поглядів на життєву драму Сави Чалого в українській літературі ХІХ століття.
Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:
на матеріалі фольклору представити погляд українського народу на постать Сави Чалого, з’ясувати історичні події, що спричинили саме таке бачення Сави Чалого народом;
простежити за творенням образу Сави Чалого у романтичній драмі М.Кос­томарова і реалістично-соціальній драмі І.Карпенка-Карого, звертаючи увагу на такі моменти, як накопичення на час появи драматичних творів історичного матеріалу, інтерпретації образу Сави Чалого в історіографічних працях;
простежити, як втілювалися патріотичні мотиви та мотиви осуду ренегатства і зради у письменників ХІХ ст. у зв’язку з піднесенням національно-визвольної боротьби українського народу, зваживши на історичні передумови появи і художнього осмислення нових тем, сюжетів і образів цього періоду.
Об’єктом дослідження є історичні балади, прозовий фольклор про Саву Чалого та Гната Голого в записах XIX-XX ст., архівні матеріали, що охоплюють цей період, а також твори української літератури ХІХ ст., що розробляють цю тему.
Предметом дослідження є образ Сави Чалого, конкретної постаті історичного минулого України, сюжети, в яких діє герой, події і факти, покладені в їх основу, та засоби творення конкретного образу: вчинки героя, портретне зображення, мова героя, авторська характеристика.
Методологічною основою дослідження став метод комплексно-історичного підходу до оцінки фольклорних і літературних явищ: весь джерельний матеріал досліджується у зв’язку з історичними умовами життя і діяльності персонажів фольклорних і літературних творів. Для нашого дослідження плідним виявився метод комплексного дослідження фольклору і літератури у працях О.Потебні, І.Франка, М.Грушевського, Ф.Колесси, В.Перетца, М.Рильського.
Методологічним орієнтиром при висвітленні питань взаємин двох естетичних систем (фольклору і літератури), основних фольклористичних концептів літературознавства і фольклористики при висвітленні художнього втілення ідеї відданості Вітчизні та її зради стали праці Я.Мамонтова, А.Шамрая, Б.Шнайдера, Л.Стеценка, О.Дея, М.Яценка, Р.Кирчіва, Н.Шумади, О.Гончара, З.Мороз, Л.Мороз, О.Мишанича, С.Мишанича, В.Смілянської, В

Список литературы

Висновки

Будь-яка людина, що поважає свої інтереси та інтереси своєї нації, ніколи не погодиться на принизливе, з безліччю утисків і несправедливих знущань, життя. Набуваючи масового характеру, такий протест обов’язково виллється в боротьбу, а оскільки ця боротьба є справедливою, то, як наслідок, вона стане породженням самовідданих героїв.
Любов до Батьківщини, до свого народу, нації, культури є звичайним почуттям кожної нормальної людини, бо патріотизм це вроджене почуття. А ось вже його відсутність, тим більше байдужість явище ненормальне.
Протягом багатовікової історії українського народу повсякчасно виникали ситуації, коли Батьківщина знаходилася у важких умовах, і їй, як і простій людині, буває важко”, коли численна нація поставлена на межу виживання, а вічне питання Бути, чи не бути?” наповнюються реальним змістом. Тому і не дивно, що в таких занадто виняткових умовах з’являються люди, наділені особливо високими патріотичними почуттями, що ставить їх на передній план боротьби за долю свого народу. Неминучість у тому, що вони ніби покликані самою історією стати на захист Вітчизни. Виконання такої нелегкої місії покладається на найталановитіших людей. Це їхні імена уславлюють народні пісні, балади, легенди, перекази, це вони завжди були темою художніх творів письменників від найдавніших часів до сьогодення.
Тема самовідданого служіння Батьківщині і зрада її інтересів є глибоко етичною і торкається найсуттєвіших чинників людського єства: що є людина?, для чого вона існує?, яка мета кожного окремого життя? Тому героями творів стали люди патріотичного поривання і обов’язку, головним помислом яких була Україна та її захист від ворогів. Однак, автори багатьох творів не ставили перед собою завдання вірогідного відображення історичних подій і, як говорить М.Т.Яценко, через ліричні відступи, зіставлення і алюзії вони співвідносили героїчне минуле України з сучасністю” [157, 22].
Ідея любові до Батьківщини і засудження зрадників живила українську літературу від драми Ф.Прокоповича до творів Т.Шевченка, І.Франка, І.Карпенка-Карого, Лесі Українки тощо. Звичайно, у кожного автора, що був представником конкретної історичної епохи, ця ідея мала свій, цілком певний, відмінний характер. Почуття національної гордості, любові до свого краю заволоділи широкими народними масами, передовими людьми, які глибоко вболівали за долю своєї рідної країни і проявляли неабиякий інтерес до її героїчного минулого.
Історично-ідейні основи козацьких літописів С.Величка, Г.Граб’янки, Самовидця та давніх драм дуже подібні. Всі вони прихильно змальовують національно-визвольну боротьбу українського народу, героїзують образи ватажків, засуджують зрадників і гнобителів. Глибока ідея патріотизму, відтворення героїчної сторінки в житті українського народу, віра в майбутнє України, забезпечила цим творам чільне місце в історії української літератури.
Письменники першої половини ХІХ ст. в особі П.Білецького-Носенка, О.Бодянського, Л.Боровиковського, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, М.Костомарова, І.Котляревського та інших, теоретично визначили й практично втілили у своїй творчості народний дух, заклали ґрунт національної своєрідності й самобутності української літератури [39, 219].
Уже саме по собі художнє осмислення історії народу допомагало відновленню історичної пам’яті та зміцнювало національну свідомість. Характерною рисою діяльності нового покоління романтиків стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мову (не як російського наріччя, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури. М.Костомаров у минулому України вбачає не екзотику”, не матеріал для балад й легенд, як це простежується у Л.Боровиковського, а живі літописи, з яких поет намагається зрозуміти дух епохи” [145, 13].
Нові соціально-економічні обставини, розвиток визвольного руху створили більш сприятливі умови для становлення класичного театру, який зусиллями своїх найвизначніших представників вийшов далеко за межі своєї країни. Самі історичні обставини зумовили небувалий раніше в українській літературі приплив талантів, появу цілої плеяди яскравих творчих індивідуальностей Б.Грінченка, Г.Карпенка-Карого, П.Куліша, М.Старицького, І.Франка, яким виявилися посильні мистецькі завдання не тільки в розширенні змістовно-тематичних обріїв, а й в оновленні всієї образно-стильової системи літератури.
На матеріалі національного суспільного життя порушувалися й вічні” проблеми людського буття: добра і зла, злочину і кари, страждання і смерті.
Тема історичного минулого стає домінуючою в творчості письменників ХІХ ст. Джерелами своїх творів вони вважають народну поезію і народну історичну пам’ять, що відбилася як в усній традиції, так і в писаних джерелах-літописах, мемуарах, хроніках та інших творах. Цьому сприяє велика кількість друкованих збірників українських народних пісень, починаючи зі збірок М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського, В.Залеського, З.Доленги-Хода­ковського і продовжуючи збірками у записі Я.Головацького, М.Драгоманова, П.Чубинського, М.Костомарова, С.Тобілевича, подружжя Марковичів, І.Фран­ка, М.Павлика та інших.
У гайдамацькому фольклорі тема самовідданого служіння Батьківщині і зрада її інтересів є однією із головних. Досить популярним твором цього циклу була балада про Саву Чалого і Гната Голого, поширена майже по всій території України і навіть за її межами (у Польщі), яка послужила поштовхом чи першоджерелом для написання однойменних драм Сава Чалий” М.Костомаровим і І.Карпенком-Карим.
У зв’язку з художнім осмисленням теми Сави Чалого українськими драматургами необхідно говорити про три різні правди”: суто історичну, фольклорну і літературну. Перша життєва доля міщанина з Комаргорода Ямпільського повіту на Поділлі (тепер село Томашпільського району Вінницької області). Наприкінці 1833 року на Поділля вступили російські війська, щоб підтримати Августа ІІІ у боротьбі за польську корону, це сприяло розгортанню антишляхетського руху українського селянства. Верлан, який командував надвірною міліцією князів Любомирських, у 1834 році проголошує себе козацьким полковником і очолює боротьбу проти шляхти. У цьому повстанні бере участь і Сава Чалий. Цей гайдамацький рух охоплює все Брацлавське воєводство.
Незабаром повстання було придушене. Коли польські власті оголосили, що готові прийняти на службу тих гайдамаків, які прийдуть з повинною, Сава Чалий зраджує повстанців, і вже у 1836 році він, як полковник надвірної міліції коронного гетьмана Юзефа Потоцького, виловлює колишніх своїх соратників, тобто розправляється з ними. Причому в польських документах його вже називають паном Савою”, за вірну службу запроданець одержує в нагороду від Потоцького два села Рубань і Степашки. Зрада і жорстокість Сави Чалого викликали глибоку ненависть з боку запорожців-гайдамаків, які вирішили йому помститися. В 1741 р. один з видатних гайдамацьких ватажків, Гнат Голий, разом зі своїми побратимами напав вночі на маєток Сави Чалого в селі Степашки і вчинив над ним розправу.
Друга багаточисленні балади, легенди, перекази про колишнього гайдамацького ватажка і ренегата Саву Чалого, в яких із переважної більшості історичних фактів наявні тільки певні, та й то у трансформованому, узагальненому вигляді.
У дисертаційному дослідженні здійснено аналіз близько 100 варіантів балад, легенд, переказів відомих від найдавніших записів і до сучасних. Балада засуджує Саву як зрадника Батьківщини, честолюбця, який заслуговує на смертну кару. Помста Саві священна помста, і ім’я того, хто помстився ренегатові, балади, легенди, перекази оточують ореолом подвигу і слави.
Визначено основні сюжетні мотиви балади, що дають можливість проаналізувати перші записи балади. Оскільки всі інші мотиви мають ознаки другорядних, пізніших додатків, які були наявні в галицьких варіантах (записи Я.Головацького, В.Гнатюка, І.Франка). Або ж взагалі створені на пропольському ґрунті (записи А.Скальковського, О.Коципінського). Складний і суперечливий внутрішній світ героя розкривається через його поведінку, тому і сумніви Сави Чалого з приводу того, що гайдамаки, можливо і не вб’ють його, змилуються, простять гріхи, а то і сам зможе захиститися все це відтворено в мінливих ситуаціях. Показується швидка зміна почуттів і перехід від веселощів до смутку, а потім наче все спокійно, бо разом із родиною дома, та і знахарі поруч і можуть в разі небезпеки порадити, але передчуття тривоги не покидає і звісно загибель.
Змалювання образу Сави Чалого в історичних баладах досягається за допомогою традиційних художніх засобів фольклору: епітетів, порівнянь, метафори, символу, психологічного паралелізму, як засобу передачі душевного стану героя, триразового посилання служниці в пивницю і прийом контрасту. Опис хвилювання і страху Савихи за долю чоловіка і жінки передається в колискових піснях.
У прозових творах своєрідного вирішення набуває задача індивідуалізації образів Сави Чалого і Гната Голого: персонажі по-різному поводять себе в однакових умовах, відбувається послідовна зміна епізодів. Можна стверджувати, що розвитку і поглибленню народнопоетичного зображення образу героїв сприяло завдання відтворення реальних історичних осіб. Виразний сюжет, оснований на розгортанні непримиренного соціального конфлікту, щира схвильованість розповіді, породжена трагедією батька, драматичність розв’язки, підсиленої діалогом, яскрава образність всі ці якості забезпечили надзвичайну популярність народнопоетичного бачення життєвої трагедії Сави Чалого народної балади.
Поставлена письменниками проблема відповідальності людини за свої вчинки є особливо актуальною в наш час. Крім того, М.Костомаров і І.Карпенко-Карий вивели тематику драми історичної балади за вузькі межі зображення виключно особистих взаємин на історичний та соціальний простір.
Сава Чалий” М.Костомарова в українському історико-літературному контексті став новим жанровим і проблемно-стильовим явищем, початком нової характерології, кроком до розробки психологічної характеристики героя, що свідчило про відхід від етнографічного трактування історичної теми. Дії героя спричиняються його внутрішньою природою, а не примхою випадку, його субстанціональними силами, вчинки героя реалізують ту невідпорну необхідність, що призводить до загибелі. Трагедія Сава Чалий” поклала початок українській романтичній драмі, в центрі якої особистість” [155, 5].
Настанови романтизму тісно пов’язуються з боротьбою за національну незалежність. На передній план виходить історична трагедія з вітчизняної історії, яка проголошує любов до рідної землі, концепцію особистості, наділеної високими пристрастями, патріота, готового до самопожертви, утверджує виховання громадянської активності і піднесення національного духу. На чільне місце письменник-романтик, на противагу реалісту, висуває в образах свій моральний ідеал, що поєднує героїчні риси з морально-релігійними проблемами, «вдаючись при цьому до перетворення”, перевтілення” дійсності, яке справедливо вважають особливістю романтизму” [64, 124].
На ґрунті вивчення народної поезії й історії у М.Костомарова склалися уявлення про риси національного характеру українців. Він уважав, що з них головним є примат духовного, перевага ідеального над матеріальним, демократизм і рівноправність у громадських об’єднаннях і родинному житті, прагнення особистості до свободи, відраза до єдиноначальності та органічна релігійність. Звідси, відповідно, - не суб’єктивні бажання і воля окремої особистості є запорукою успіху в історичній акції, а повне підпорядкування її інтересам і волі народу.
Конфліктний простір трагедії Сава Чалий” М.Костомарова дуже широкий: непорозуміння з козаками, які, як здається Саві, належно його не оцінили, внутрішня опозиція до батька, що незаслужено зайняв його місце гетьмана, розрив з Конецпольським, конфлікт на особистому ґрунті з Гнатом Голим. Та найголовнішим є внутрішній конфлікт Сави Чалого, який став причиною всіх інших і переростає у глибоку душевну драму. Він криється в самому його характері. Це прагнення до необмеженої свободи, яке сублімувалося у волю до влади. На перешкоді у Сави стає суча недоля”, яка так і не одчепиться. жене мене сам не знаю куди! Твоя воля, боже!” [21, 210]. Зрештою, ця Божа воля не що інше, як присуд долі, фатум, з яким Сава вступає у двобій.
Головний герой М.Костомарова помирає так і не розв’язавши душевної драми, хоча вже певною мірою підійшов до розуміння того, що за тих жорстоких історичних обставинах у нього не було іншого виходу, як реалізувати себе в інтересах народу. Відчуваючи неминучість своєї загибелі як розплати за зрадництво, Сава Чалий зустрічає смерть спокійно. Він вважає, що смерть необхідна саме у такий момент його душевного стану. Через свою підступність і егоїзм залишається самотнім і Гнат Голий. І вже його смерть сприймається не як трагедія, а як відповідна кара за заподіяне зло.
У романтичній тканині твору своєрідно переплітаються героїко-історичний, фольклорний, мелодраматичний елементи. Характер такого переплетення зумовлений тими життєвими ситуаціями, які стали об’єктом зображення.
Трагедія Сава Чалий” Г.Карпенка-Карого в українській літературі 90-х рр. ХІХ ст. протистояла тогочасній модній суб’єктивній соціології народників, які проповідували культ видатних одинаків, активних героїв”. Об’єктивний висновок, який можна було зробити з ідейного змісту, що ватажок відірваний від народу гине, є тому підтвердженням.
Виходячи з особливостей художньої структури жанру п’єси І.Карпенка-Карого Сава Чалий”, слід надати таку характеристику: соціально-історична трагедія, якій притаманна актуальність політичного звучання конкретно-історичного конфлікту. Справедлива думка З.Мороз про революційність ідеї твору ґрунтується на осягненні вченим соціальних, класово визначених позицій драматурга, який мав досить широкі зв’язки з діячами соціал-демократичного руху та брав участь у підпільній роботі. Тому є всі підстави вважати реалістичну історичну трагедію І.Карпенка-Карого своєрідною відповіддю драматурга-демократа на питання, що робити селянству, щоб звільнитися від поміщицького гніту” [89, 197].
Позитивну якість трагедії Сава Чалий” критики вбачають в тому, що І.Карпенко-Карий шляхом з’ясування всіх істотних обставин конфлікту й мотивів поведінки героїв, шляхом зіткнення двох сильних протилежних одна одній індивідуальностей зумів зацікавити читача, викликати в нього інтерес до розвитку подій, до результатів боротьби. При цьому і в зображенні далекого минулого українського народу він жодного разу не вдається до мелодраматичних ефектів, залишається суворим реалістом”. Зрада Сави в трагедії (І.Карпенка-Карого) закономірний наслідок його компромісу. Завдяки такій мотивації І.Карпенко-Карий створив колізію величезної узагальнюючої сили. Драматург глибоко розкриває причини угодовства і зради. Його Сава Чалий стає зрадником передусім через те, що боїться широкого народного руху, не вірить в народ і його перемогу. Повстанці в його уяві це темна і загрозлива стихія, здатна принести тільки смуту, і пожежу, і кров”. Він обстоює згоду, примирення з шляхтичами, а не рішучу боротьбу. Зрадництво Сави, його запроданство зумовлюють і його загибель, що показана у творі як кара іменем народу. Тому драматург не випадково Саві Чалому протиставляє Гната Голого людину високих патріотичних почувань і обов’язків. Гнат герой трагедії, на шляху якого історія ставить ще дуже багато непоборних перешкод; герой, який з мужністю воїна зносить зраду друга, смерть товаришів, розгром народного повстання; це герой, який стверджує святість і непереможність народної боротьби. З психологічного боку образ Гната Голого являє собою зразок цільного характеру, що прагне до однієї високої мети, завжди залишається вірним народним інтересам у боротьбі з ворогом і зрадником. Отже, І.Карпенко-Карий акцентує свою увагу на двох головних типах українця, що є породженням обставин, у які потрапила Україна внаслідок втрати своєї державності.
Народно-визвольна війна українського народу породила велику кількість героїчних натур, які прагнули виборювати волю для рідного народу. Відповідно створюються і типи. Кожен із них має свою провідну рису, свою виразно окреслену індивідуальність.

Список використаної Літератури

1. Алексеев В.А. Конфедерат Савва Чаленко // Истрический вестник. 1912. Т. 128. - № 6. С. 933-941.
2. Аникст А.А. Послесловие к Кориолану” / Шекспир У. Полн. собр. соч.: В 8 т.- М.: Искусство, 1960. Т. 7. 796с.
3. Аникст А.А. Теория драмы от Гегеля до Маркса. М.:Наука, 1983. 288с.
4. Антоній Й. (А.Ю.Ролле) Сава Чаленко. З гайдамацької історії минулого віку // Киевсая старина. 1887. - № 2. С. 471-490.
5. Антонович В.Б. Исследования о гайдамачестве по актам 1700-1768 гг. // Моя Сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори . К.: Либідь, 1995. 816с.
6. Архив Юго-Западной России. Изд. комис. для разбора древних актов, состоящей при Киев., Подол. Волын. Генерал-губернаторе: Акты о гайдамаках. 1700-1768 / Под. ред. и с предисл. В.Б.Антоновича. - В 34 т. К., 1887. Ч. 3. Т. 3. 124с.
7. Астаф’єв А. Художня історіографія: Від Миколи Костомарова до Євгена Маланюка // Слово і час. 1997. - № 2. С. 6-9.
8. БілецькийО. Українська література серед інших літератур світу / Білець­кийО. Зібр. праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т. 2. 672с.
9. Борев Ю.Б. О трагическом. М.: Совет. писатель, 1961. 392с.
10. Борщаговський О. Драматургія Тобілевича. К.: Мистецтво, 1948. 328с.
11. Браун Ф.А. Немецкий романтизм / История западной литературы (1800-1910): В 3 т. М.: Из-во тв-ва Мир, 1912. Т. 1. Кн. 1-я. 469с.
12. Быстров В.К. К южнорусским песням // Киевская старина. 1895. № 2. С.239-241.
13. Веселовский А.Н. Историческая поэтика / Вст. ст. И.К.Горского. М.: Высшая школа, 1989. 404с.
14. Возняк М. Песнь о зрадливом свете. Два співаники половини й третьої четвертини ХVІІІ в. // ЗНТШ. Львів, 1989. Т. СХХХІІІ. С. 115-172
15. Волинський П.К. Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина ХІХ ст.). К.: Держлітвидав, 1949. 243с.
16. Гайдай М. Слов’янська балада в її зв’язках з іншими жанрами фольклору / Розвиток і взаємовідношення жанрів слов’янського фольклору. К.: Наукова думка, 1973. 151с.
17. Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст.: Збірник документів / Упоряд. І.Л.Бутич, О.А.Купчинський, Л.А.Проценко, В.Д.Чунтулова. К.: Наукова думка, 1970. 659с.
18. Гинзбург Ю. Советские шекспироведы о трагическом у Шекспира / Шекспировские чтения 1977. Под ред. А.Аникста. М.: Наука, 1998. 320с.
19. Горский П. Иван Тобилевич (Карпенко-Карый). Драмы и комедии. Том ІV // Киевская старина.- 1903. - № 9. Т.LХХХІІ. С. 139-142.
20. Грушевський О. Из харьковских лет Н.И.Костомарова. Спб., 1908. С. 36.
21. Гуслистий К. Коліївщина: Історичний нарис. К.:Укр. вид-во політичної літератури, 1947. 47с.
22. Дашкевич М. Рецензія на книгу М.Петрова «Очерки истории украинской литературы ХІХ ст.» // Отчет о 29-м присуждении наград гр. Уварова. Спб., 1889. С. 37-301.
23. Дей О. Відгомони Коліївщини у фольклорі // Народна творчість та етнографія. 1968. - № 5. С. 36-44.
24. Дей О. І.Франко. К.: Дніпро, 1981. 355с.
25. Дей О. Поетика української народної пісні. К.: Наукова думка, 1978. 251с.
26. Дей О. Сторінки з історії української фольклористики. К.: Наукова думка, 1975. 271с.
27. Дей О. Українська народна балада. К.: Наукова думка, 1986. 261с.
28. Дей О. У світі української балади / Балади. Упоряд. О.І.Дея, А.Ю.Ясенчук. К.: Дніпро, 1987. 319с.
29. Дем’янівська Л.С. І.Карпенко-Карий (І.К.Тобілевич). Життя і творчість. Навч. посібник. К.: Либідь, 1995. 144с.
30. Документы, известия, заметки. К биографии Саввы Чалого // Киевская старина. -1892. - № 8. С. 259-262.
31. Дорошевич А.Н. Трагический герой и его антагонист в традициях Шекспира // Филологические науки. 1964. № 1. С. 99.
32. Дорошенко Д. І.Тобілевич (Карпенко-Карий) // Україна. 1907. Кн. Х. С. 126.
33. Дорошкевич Ол. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) / Тобілевич І. Вибрані твори. К., Х.: Книгоспілка, 1925. 198с.
34. Драгоманов М.П. Література російська, великоруська, українська і галицька / Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К.: Наукова думка, 1970. Т.1. 529с.
35. Етнографічні писання М.І.Костомарова. К.: Держвидав України, 1930. 352с.
36. Ефименко А.Я. История украинского народа. К.: Либідь, 1990. 496с.
37. Ефименко А.Я. Из истории борьбы малорусского народа с поляками / Южная Русь: В 2 т. Спб., 1905. Т. 2. 445с.
38. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи. М.:Учпедиз., 1961. 322с.
39. Європейське Відродження та українська література ХІV ХVІІІ ст. / за ред. О.Мишанича. К.: Наукова думка, 1993. 374с.
40. Єрофіїв І. Новий варіант малюнку „Козака-бандуриста” // Ювілейний збірник. К., 1928. С. 536-539.
41. Єфремов С.О. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. 688с.
42. Єфремов С.О. Карпенко-Карий // Вибране: Ст. Наук. розвідки. Моногр. / Упоряд., пердм. та прим. Е.Соловей. К.: Наук. думка, 2002. С. 319-395.
43. Эстетика раннего французского романтизма. Сборник / Сост. В.А.Мильчина. М.: Искусство, 1982. 480с.
44. Жемчужников Л.М. Несколько замечаний по поводу народных песен // Основа. 1862. Кн.2. С. 94-96.
45. Івакін Ю.О. Поезія Шевченка періоду заслання. К.: Наукова думка, 1984. 237с.
46. Івашків В.М. Українська романтична драма 30-80 років ХІХ ст. К.: Наукова думка, 1990. - 142с.
47. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Уезды: Новгородсеверский, Сосницкий, Городницкий, Конотопский и Борзенский. Чернигов: Земская типография, 1874. Кн. 6. 544с.
48. Історія Польщі: У 3 т. М.: Вид-во АН СССР, 1954. Т.1. 583с.
49. Історія української літератури: У 8 т. / За ред. О.Є.Засенко. К.: Наукова думка, 1969. Т. 4. Кн. 2 . 451с.
50. Історія української літератури: У 8 т. / За ред. Є.С.Шабліовського. К.: Наукова думка. Т. 2. 483с.
51. Історія української літературної критики / За ред. М.Д.Бернштейна, Н.Л.Калениченко, П.М.Федченко. - К.: Наукова думка, 1988. 456с.
52. Каманін І. Бібліографія // Киевская старина. 1888. - №8. С. 733.
53. Каталог антикварной библитеки книгопродавца Е.Я.Федорова, приобретенной после бывшего министра Д.П.Трощинского. К., 1874. 174с.
54. Квітка К.В. Вибрані статті: В 2 ч. / Упоряд. А.І.Іваницького. К.: Музична Україна. 1985. Ч. І. 142с., 1986.- Ч. ІІ. 152с.
55. Кирилюк Є.П. Т.Г.Шевченко. Життя і творчість. К.: Держвид. худ. л-ри, 1959. 674с.
56. Кирчів Р.Ф., Мишанич С.В., Пазяк М.М. Спільнослов’янська і національна своєрідність в художній системі української балади // Історія, культура, фольклор та етнографія слов’янських народів. К.: Наукова думка, 1988. С. 195-213.
57. Кирчів Р.Ф. Україніка в польських альманахах доби романтизму. К.: Наукова думка, 1964. 154с.
58. Клименко П. Украшеный партрет. К., 1926. С. 7-9.
59. Кміт Ю. І.Карпенко-Карий (Ів. Тобілевич) // Літературно Науковий Вісник. 1900.- № 7. С. 17-19.
60. Колесса Ф.М. Мелодії українських народних дум. К.: Наукова думка, 1969. 600с.
61. Колесса Ф.М. Українська усна словесність. Заг. огляд і вибір творів. Львів: Накладом фонду «Учітеся, брати мої», 1938. 938с.
62. Колесса Ф.М. Фольклористичні праці. К.: Наукова думка, 1970. 413с.
63. Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвячені 200-річчю повстання / За ред. П.Т.Тронька. К.: Наукова думка, 1970. 184с.
64. Комаринець Т.І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму. Львів: Вища школа, 1983. 216с.
65. Комаров М. Збірка бібліографічних знадобів до історії української драми і театра українського (1815-1906). Одеса: Тип.Е.И.Фесенко, 1906. 230с.
66. Комишанченко М. М.Старицький. К.: Дніпро, 1968. 112с.
67. Кониський О. Рецензія на збірник творів Ієремії Галки // Правда. 1986. Ч. 3 і 4.
68. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиграфия / Сост. ист.-биогр. очерка В.А.Замменского., Примеч. И.Л.Бутича. К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1989. 736с.
69. Костомаров Н.И. История козачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования: В 8 кн., 21 т. Спб., Тип. М.М.Стасюлевича, 1906. Кн. 8. Т. 21. 1081с.
70. Костомаров М.І. Слов’янська міфологія / Упоряд., приміт. І.П.Бетко, А.М.Полотай, вст.ст. М.Т.Яценка. К.: Либідь, 1994. 384с.
71. Кулиш П.А. Записки о Южной Руси: В 2 т. К.: Днипро, 1994. Т. 2. 719с.
72. Кулиш П.А. История воссоединения Руси: В 3 т. Спб., 1874. Т. 1. С.7.
73. Левицький В.І. Хутір Надія. К.: Молодь, 1978. 61с.
74. Левицький О.И. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVІІ ст. К., 1902. 302с.
75. Листи М.Костомарова до І.Срезневського / Харківська школа романтиків: У 3 т. Харків: Держвидав України, 1930. Т. 3. С. 325-352.
76. Лінтур П.В. Основні проблеми вивчення української баладної пісні // Слов’янське літературознавство і фольклористика. Республіканський міжвідомчий збірник. Випуск 3. К.: Наукова думка, 1967. 211с.
77. Лукач Г. Исторический роман и историческая драма // Литературный критик. 1937. - № 12. С. 126-132.
78. Маковей О. Новини нашої літератури // Літературно Науковий Вісник. 1892. Т. 2. Кн. 6. С. 22-32.
79. Мамонтов Я. Драматургія І.Тобілевича / Карпенко-Карий І. (Тобілевич). Вибрані твори: В 6 т. Харків, Київ: Вид. Україна, - 1936. Т. 6. С. 145-251.
80. Маркевич М. Лист до Релєєва // Русская старина. 1888. - № 12. С. 599.
81. Марченко М.І. Українська історіографія. З давніх часів до середини ХІХ ст. К.: Вид-во Київського університету, 1959. 258с.
82. Марченко Т.М. Козаки Мамаї. К.: Опішне, 1991. 80с.
83. Марченко Т.М. Народні картини // Пам’ятки України. 1991. - № 4. С. 14-17.
84. Махновець Л.Є. Загальна характеристика літературного процесу / Історія української літератури: У 8 т. К.: Наукова думка, 1967. Т. 2. 483с.
85. Мишанич С.В. Гайдамаки та опришки виразники національно-визвольних змагань українського народу. Донецьк, 1995. 101с.
86. Мишанич С.В. Народні месники України у фольклорі // Фольклористичні та літературознавчі праці: У 2 т. Донецьк: Донецький національний університет, 2003. Т. 2. С. 96-186.
87. Мишанич С.В. Один із підрозділів українських народних дум // ЗНТШ. Львів. Т. ССХХІІІ. 1992. С. 11-32.
88. Мордовець Д. Гайдамаччина. Спб., Изд. Книгопродавца К.Н.Плотникова, 1870. 484с.
89. Мороз З.П. На позиціях народності: В 2 т. К.: Дніпро, 1971. Т. 1. С. 299-302.
90. Мороз Л.З. Деякі особливості трагедії в українській драматургії другої половини ХІХ ст. / Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ початку ХХ ст. К.: Наукова думка, 1986. 295с.
91. Мороз Л.З. Драматургія / Історія української літератури ХІХ ст.: У 3 кн. К.: Либідь, 1997. Кн. 3. 432с.
92. Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш / П.Куліш. Твори.: У 2 т. К.: Наукова думка, 1998. Т. 1. С. 5-36.
93. Нахлік Є.К. Українська романтична проза 20-60-х рр. ХІХ ст. К.: Наукова думка, 1988. 315с.
94. Нудьга Г.А. Українська балада. З теорії та історії жанру. К.: Дніпро, 1970. 258с.
95. Петлюра С. Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) / Петлюра С. Статті. Листи. Документи. Нью-Йорк: Вид-во УВАН у США, 1979. С. 78-87.
96. Петров Н.И. Очерки из истории украинской литературы ХVІІ, ХVІІІ вв. Киевская искусственная литература ХVІІ, ХVІІ