ІВАН БАГРЯНИЙ: «НОВА РЕЛІГІЙНІСТЬ» ЯК КОНСТРУЕНТ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ

Краткое описание

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. Г.С.СКОВОРОДИ

На правах рукопису

БАЛАКЛИЦЬКИЙ Максим Анатолійович

УДК 821.161.2 Багряний

ІВАН БАГРЯНИЙ: «НОВА РЕЛІГІЙНІСТЬ» ЯК КОНСТРУЕНТ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ

10.01.01. — українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник —
доктор філологічних наук, професор Маслов Іван Степанович

Харків-2003

ЗМІСТ
Стор.

Вступ.

3—25

Розділ І. «Нова релігійність» Івана Багряного в річищі релігійних пошуків української літератури першої половини ХХ століття.

26—72

Розділ ІІ. Літературний герой Івана Багряного: особистісність релігійної творчості.

73—122

Розділ ІІІ. Мученицьке наслідування Христа в системі «нової релігійності» Івана Багряного.

123—167

Висновки.

168—172

Реєстр джерел.

173—193

ВСТУП

Сучасне українське літературознавство характеризується прагненням дослідників якомога швидше заповнити той методологічний вакуум, що утворився внаслідок багаторічного панування в науці базованих на марксистсько-ленінському світогляді й соціально заанґажованих інтерпретаційних підходів до аналізу літературного твору. Структуралізм, семіотика, герменевтика, психоаналітичні й феміністичні студії та безліч інших зарубіжних методів і підходів до дослідження твору стали активно засвоюватися вітчизняними науковцями, перетворюючи літературознавство на свого роду мистецтво, а аналіз тексту — на своєрідний творчий процес, цікавість якого полягає в застосуванні нетрадиційних комбінацій методів, у пошуках нових кутів зору для аналізу художнього тексту.
Крім ознайомлення із сучасними літературознавчими стратегіями, відбувається й процес повернення до традиційних ідеологічних концептів. Одним із таких феноменів світової та української літератури є релігійний дискурс, який зазвичай пов’язують зі старою українською літературою або з літературою ХІХ століття (Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко), тимчасом як література ХХ століття містить у своїх текстах велику кількість своєрідних релігійних моделей, які часто залишаються поза увагою академічної науки. У необхідності виявити і дослідити вплив релігійного елементу на поетику І.Багряного й полягає актуальність даної роботи.Комплексне дослідження текстів І.Багряного у сфері «нової релігійності» дозволяє розкрити основи художнього мислення І.Багряного, образи його героїв, художній стиль.
Термін «нова релігійність» набув поширення в творах письменників Срібного віку російської літератури. Так, «у книзі Л.Толстой і Достоєвський” [1900] Мережковський концепцію нової релігійності” Достоєвського виводить із його художніх текстів» [159]. Поширений Д.Мережковським, цей термін отримав філософське обґрунтування в таких працях М.Бердяєва, як «Про нову релігійну свідомість» (1905), «Нове християнство» (1916) та ін. Наприклад, у роботі «Філософія свободи» (1911) учений стверджує, що «тим і відрізняється нова релігійність, яка народжується в світі, що Церква для неї є премудрою світовою душею, в яку входить не тільки вся повнота духовного”, але й уся повнота світського”» [29, c.180].
«Нова релігійність» є синонімом богошукацтва, часто опозиційного до конституалізованої релігії. Даний термін поширюється на позначення секулярних, нетрадиційних релігійних інтенцій у сучасних художніх текстах: «Герої Василя Аксьонова, Юза Алешківского, Андрія Бітова, Белли Ахмадуліної, Венедикта Єрофєєва, Юрія Трифонова, — усі вони хворіють на якусь вищу духовну потребу, що не може знайти задоволення в традиційних формах віри — і через слабке знання їх, і через відчуженість нової релігійності від усіх упредметнених історичних традицій» [78, с.163]; «нова релігійність — це один із відновлених змістів” сучасної літератури, це одна з головних ознак зміни мислення (коли — М.Б.) віра героя сприймається як рятувальне коло в хаосі сучасного життя» [106, с.130]. Про можливість достосувати даний термін до релігійного дискурсу сучасної української культури говорить, між іншим, така сентенція: «комунізм 1920-х (на Україні — націонал-комунізм із центром у Харкові) — це радикальна форма нової релігійності, носії якої воістину жадали Нового Неба й Нової Землі» [151].
Відданість Багряного націонал-комуністичній доктрині оприявнюється тим, що він виходить із комсомолу під впливом Б.Антоненка-Давидовича, члена УКП, у другій половині 1920-х років переходить на виразно націоналістичні позиції, назавжди стаючи переконаним прихильником ідеології М.Хвильового, і навіть в еміграції іде на конфлікт із абсолютною більшістю української спільноти, засновуючи соціалістичну партію й декларуючи існування потенційних націоналістичних кадрів в комсомолі й усіх соціальних прошарках материкової України [19].
Сучасними вченими цей термін у близькому значенні застосовується, крім літератури [165], у багатьох науках: культурології [26; 113], філософії [99; 111; 217], теології [79; 162], психології [65; 225], педагогіці [35], релігієзнавстві [75; 216], соціології [68; 147] та ін. Актуальність дисертації постає з недослідженості творчих граней Багряного-мислителя, його естетичних пошуків і експериментувань, художнього осмислення проблем і завдань «нової релігійності».
Іван Павлович Багряний (справжнє прізвище Лозов’яга (1906—1963) — одна з постатей української культури, цікавих перш за все своєю суперечливістю й небажанням укладатися у звичні схеми.Деякі дослідники [41; 86; 190; 209] вважають його найпопулярнішим письменником української еміграції. Кожен його твір викликав гарячі дискусії, бо митець, вочевидь, заторкав актуальні теми. П’єси «Морітурі» (1947) і «Розгром» (1948) ставилися в Австралії та, пізніше, в Україні.Ряд поезій Багряного був покладений на музику композиторами діаспори — Г.Китастим, М.Фоменком, В.Витвицьким [168]. Романи «Тигролови» (1944) та «Сад Гетсиманський» (1950) перекладені багатьма європейськими мовами (загальний наклад «Тигроловів» іноземними мовами перевищив мільйон примірників [43]), здобувши прихильні рецензії в десятках іноземних видань, серед яких такі, як «Нью-Йорк Таймз», «Фіґаро Літерер» та ін.
За той період, коли й «українотеренний» читач отримав змогу знову ознайомитися з творами Багряного, в Україні вийшла друком більшість його художніх текстів, а «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Огненне коло» (1953) і низка поетичних збірок уже витримали кілька видань; за біографією митця був знятий документальний фільм [152], за романом «Сад Гетсиманський» — художній.За його творчістю захищений ряд дисертацій [130; 175; 197]; постать Багряного надихнула деяких діаспорних і материкових митців на написання художніх творів [47; 128; 187]. Усе це дозволяє стверджувати, що І.Багряний є помітним культурним явищем, яке переросло рамки тільки літератури.
Г.Костюк поділяє творчу біографію І.Багряного «на чотири, хоч і нерівномірних, періоди. Перший — від 1926 до 1932 року, тобто від початку його літературної праці до дня першого арешту» [110, с. 832]. Хоча Багряний більше відомий як прозаїк, починав він як поет. Уже в першій збірці «До меж заказаних» (1929) представлені різні стилі творчості Багряного: ліричний («Люблю» — 1926, «Вечір зимовий» — 1927, «Дівчині» — 1929), поетичні й громадянські маніфести («Канів» — 1927, «Газават» — 1929, «Товаришам» — 1929), майстерність езопової мови, натяку («Монголія» — 1926, «Туман» — 1927). Єдиного спрямування збірка не має, проте є подиву гідним дебютом молодого поета. Її цілісність саме в цій різнобарвності, багатоликості автора. Сюжет роману у віршах «Скелька» (1928) — повстання селян проти грабіжницької політики російського монастиря в селіСкелька (Полтавська обл.). Поема «Ave Maria» (1929) справляє враження трохи розтягненого «бульварного» роману про матір-удову, яка стає покриткою, здає сина до притулку і через багато років, будучи повією, стає його коханкою, не відаючи цього. Фабулу цього тексту письменник міг узяти від Т.Шевченка, а її сучасну інтерпретацію — з праць творців психоаналізу [196].
Другий період — від 1932 до 1940 року; доба в’язниць і концтаборів. Невеликий доробок цього часу розподіляється на два напрямки: активно-наступальні «Мечоносці» (1932) і «З камери смертників» (1939), у котрих автор кидає виклик усім формам пригноблення й насильства, та ліричні «Золотий бумеранґ» (1932), «Матері» (1933), поезії з циклу «Арґонавти» (1936), «Рідна мова» (1937), де помітне зрозуміле бажання утекти в світ спогадів і фантазії. Третій період триває від 1941 до 1945 року, це доба Другої світової війни й окупації України. Багато творів із цього періоду втрачено; з’являються «Тигролови» (1943), найбільш популярний текст Багряного (історія арештанта, утеклого з етапу на Далекому Сході), та «Гуляй-поле» (1944) — «виключний поетичний документ доби» [110, с. 835], величний заклик до боротьби за українську державу.Четвертий період охоплює час із 1944 по 1963 — повоєнну добу та еміграцію. Письменник витворює такі різнорівневі речі, як прохідні п’єси «Генерал» (1944), «Морітурі» (1947) та «Розгром» (1948), ряд романів: «Людина біжить над прірвою» (1949), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1956) та своє вершинне досягнення — «Сад Гетсиманський» (1950).
Літературна критика залишила невирішеною проблему концептуального прочитання багрянівської спадщини. Одним із суттєвих моментів творчості письменника є ідея релігійних шукань, точніше — феномен «нової релігійності», що складає концептуальний стрижень багатьох текстів письменника. На релігійну призматику окреслення дійсності Багряним вказують навіть назви творів: «Ave Maria», «Сад Гетсиманський» [пор.274].Релігійні ідеї в художньому мисленні письменника зазнавали певної еволюції. Велике значення для формування його теологічної концепції мала дитяча релігійність митця. Вона збагатила багрянівський доробок біблійними реаліями і проблематикою, спрямувала авторове мислення в християнську традицію. Найяскравіше цей період відбився у другому розділі тексту «Людина біжить над прірвою», де малий Максим Колот — щиро віруюча людина, живе повагою до Церкви та її вчення.
Більшість літературознавців не приділяла достатньої уваги аналізові міфологічних, філософських та власне релігійних ідей у спадщині Багряного. Говорячи про загальні характеристики особистості письменника, світогляду й етосу, треба зазначити його глибоку віру в людину й любов до людини, що відзначали українські та закордонні дослідники [41]. М.Сподарець уважає віру в людину сутністю релігійно-філософського світогляду письменника [197]. На думку П.Волиняка, «у творах Багряного любов є основним компонентом» [42, с.19].Уперше оцінював багрянівські тексти з релігійних позицій Б.Романенчук, котрий прокоментував помсту Многогрішного («Тигролови») своєму колишньому слідчому Медвину в такий спосіб: «Хоч ми є християни і повинні керуватися в житті християнськими засадами, які кажуть за камінь платити хлібом, то одначе життя таке жорстоке і нехристиянське, що з тими засадами далеко не зайдеш. саме життя спонукує користуватися іншою, як християнська, старозаповітною засадою — око за око, зуб за зуб, або таки просто засадою унешкідливлення того ближнього” (від якого — М. Б.) хочеться уберегти своє життя» [172, с.88].
У 1920—1930-і роки творчість Багряного була негативно атестована пролетарськими критиками. Слушно зарахувавши Багряного до письменників-«попутників», М.Доленґо [69] відмітив психологічну розкиданість, неврівноваженість настроїв, егоцентричну тематику, декласованість, «богем’єрство», емоційну стихійність, І.Михайленко — пасеїзм, самоспоглядання, «безхребетне революційне” фразмайстерство» [134, с.100], політичну неграмотність, інші критики [126] — «застарілу» лексику (що можна пояснити впливом неокласицизму й символізму), тенденційність, епігонство, появу комплексу вождя (цикл «Азіятчина» з першої поетичної збірки «До меж заказаних»). Висновки однозначні: «книжка зайва» щодо даної збірки [126], а згодом наличка «халтура» на суцільну творчість поета [245].
Скандал навколо поеми «Ave Maria» дав критикам нову «поживу»: «це наївна похабщина гіршого бульварного ґатунку на запозичений з люмпенської пісеньки мотив про те, як син кохав” матір — паризьку повію і як вона цю тайну” випадково відкрила [Це — М.Б.] порнографічний натуралізм та густа домішка слинявого сентименталізму на тему про покритку, байстря й лихих людей” Містична, неписьменна пошлятина, що її Багряний видає за філософію, не заслуговує на будь-який аналіз» [100, с.310, 312] — у такому стилі витримана оцінка твору Б.Коваленка. «Після першої бульварної та порнографічної поеми Ave Maria”, що була наскрізь проникнута еротизмом пасквілів на пролетарських поетів: Не іменуй мене поетом”» Багряний не переглянув свої помилкові погляди, переконаний І.Шкрум. Критик стверджує, що поет «вороже виступає проти нашої дійсности» [245, с.5].
Ту саму думку повторює 1931 року О.Правдюк, називаючи Багряного «співцем куркульської ідеології» [166, с.83].«Загальний тон збірки («До меж заказаних» — М. Б.) доводиться розцінювати як занепадницький, але разом із тим і активно ворожий нашій дійсності. Поет незадоволений із сучасності, вона йому осоружна, — тому він або глузує з неї, або шукає способів змінити її, чи принаймні тікає в романтику минулого» [166, с. 73] — справедливо завважив літературознавець. Ідеєю багрянівських поезій є, мовляв, глузування з індустріалізації — «Канів», утеча на природу — «Вечір зимовий», «Чорноземля» (1929); місто тут представлене жахливою потворою — «Вулиця» (1929).
«Містика революції» (В.Гришко) [56] 1920-х років для багатьох представників «робітничо-селянської інтелігенції» (І.Багряний) стає заміщенням християнської віри. Антиклерикальність поеми «Скелька», котру Д.Чуб (Нитченко) у діаспорному виданні 1984 року намагався послабити, називаючи її недоліком і акцентуючи антиросійське спрямування твору [232], є безсумнівною. Це соціолого-політичний текст, де церква й релігія зображені тільки як засіб поневолення (пор. цитату з новели того ж часу: «Від церкви нічого не залишилось, крім ґрат на вікнах (до речі, ґрати ці для мене зайвий раз підкреслюють тотожність між церквами і в’язницями — і те і друге — знаряддя для поневолення)» [13, с.55]. Та навіть у цьому тексті Правдюк убачає реакційну реставрацію минулого, викладену езопівською мовою, де класові противенства замінено національними, а персонажі Данило й Гармаш наділені ідеальними рисами характеру «в стилі А.Кащенка»: «Маса — сіра, лише стогне, або, доведена до розпалу, йде за своїм ватажком. Вона навіть не є тло для розгортання подій. Поета приваблює сильна вдача”, здатна до протесту, ладна йти на все, а не маса. Багряного не цікавить внутрішнє життя героїв. Вони йому потрібні лише, як носії певних ідей, як ідеальні категорії. Тим то вони й зроблені під штамп. сучасна клясова боротьба цікавить його і про неї думав він, пишучи Скельку” [166, с.79, 81].
Із цього періоду відома тільки одна прихильна рецензія І.Ярмолинського, яка є мовби «дзеркальною» протилежністю статті О.Правдюка: «віршований роман Багряного (перший взагалі такої форми в українській літературі) вражає насамперед бездоганною єдністю, витонченою врівноваженістю форми й змісту, емоційною насиченістю образів, динамічним, всебічним, не спрощено одноманітним відображенням психіки героїв». Автор, зазначає дослідник, «дуже вдало зумів у ці рямці романтичної леґенди вкласти надзвичайно актуальний і для нашої доби зміст. наскрізь просякнув леґенду мотивами клясової боротьби» [257, с.86], тоді як Правдюк саме у відсутності класових суперечностей убачав головну «крамолу» твору. Ярмолинський акцентує антиклерикальний і антирелігійний потенціал поеми, а також завважує «вдалу композицію, що ввесь час напружує свідомість читача, високу емоційну майстерність, що не спадає протягом цілого роману, витончену художню мову, соковиті образи, а найголовніше — цілковитий брак з-поміж них образів риторичних» [257, с.87].
У такий спосіб, критика 1920—1930-х років дала доволі об’єктивну оцінку поетичного доробку Багряного й слушно назвала його пріоритети, силові точки (знаходження національної свідомості, антиурбанізм, цінність кожної особистості, єдність із героїчним минулим); була здійснена спроба визначити літературні взірці: В.Сосюра («Мазепа», 1929) [100; 126], неокласики (М.Рильський); П.Тичина [126], О.Блок («Дванадцять», 1918) [100; 126; 245], С.Єсенін [100] і через це — окреслити художній стиль багрянівської творчості, — перш за все символізм [126], а також елементи неокласицизму та імажинізму. У цей період марксистська критика клала на конто молодому поетові «біблєйщину та церковщину» [245, с.5], себто біблійні мотиви поетики. Пізніші згадки імені Багряного в радянських виданнях нової інформації не несли, приділяючи увагу виключно його ідеологічній орієнтації. «Багряний прийшов у літературу з противних класових теренів, він зразу був ворогом радянського ладу, — і шлях у табір ворогів був логічним завершенням його ідейних спрямувань» [192, с.160] — відмітив у 1969р. Ю. Смолич [пор. 81].
«Тигролови» є знаком появи й трансформації релігійних ідей у Багряного. З цього часу він на оновленій, модерністській основі починає звертатися до минулого в пошуках опертя для власних ідей. Головним висновком тут убачаємо тезу, що релігійність, церква, власне християнська культура не є чимось ворожим, чужим для розвитку людства, хоча вони й неспроможні дати людині перемогу над світом насильства. Крім «Тигроловів», сюди належать «Морітурі» й «Огненне коло». Прикладами питомо релігійного модернізму є такі тексти: «Людина біжить над прірвою», «Сад Гетсиманський», «Маруся Богуславка».
У цей час настанова Багряного «на літературу масову, політичну, голосно-ораторську, розхристану, недбалу щодо деталів» [233, с. 70] та заява про те, що потенційні націоналістичні кадри України знаходяться в комсомолі та в усіх прошарках суспільства [17], відштовхнули від нього багатьох професійних письменників і критиків: літературна група «Світання» «уважала за нижче від своє гідности згадувати в своїх писаннях навіть ім’я Івана Павловича. Для інтеліґентів другого покоління в МУРі Багряний був parvenu, не гідний уваги» [233, с.180]. Цю тенденцію порушують статті І.Качуровського, І.Костецького, Р.Рахманного, Б.Романенчука, Я.Славутича, О.Тарнавського, М.Шлемкевича, Ю.Шереха та товаришів Багряного по партії: В.Гришка, Г.Костюка, Ю.Лавріненка (Дивнича), Д.Нитченка (Чуба).
Ю.Шерех [218—220] визначив принципові напрямки вивчення багрянівських текстів: дослідження стилю, жанру, взірців, структури персонажів. Також показовими для розвитку багрянознавства є монографія Ю.Войчишин «Іван Багряний» (1968), у якій здійснено спробу системно простудіювати багрянівську спадщину саме з естетико-ідеологічної позиції; ця робота також є головним джерелом інформації про оцінку зарубіжною критикою багрянівських творів у перекладах [41]; статті В.Гришка з аналізу світоглядних тенденцій у доробку письменника [57] та М.Шлемкевича стосовно світоглядно-філософських засад його творчості [246].
Статтею «Стилі сучасної української літератури на еміґрації» (1945) Ю.Шерех започаткував серед діаспорних учених дискусію щодо стилю текстів Багряного, визначивши його поетичну збірку «Золотий бумеранґ» як неоекспресіоністську. Це, а також «проголівудські» композиція, структура головного героя, стиль «Тигроловів» дозволили Шерехові зарахувати митця до «європеїстів», усвідомлюючи водночас, що «европеїзм прози Івана Багряного — випадковий. Це дитяча хвороба, яку автор, треба думати, перенесе і забуде» [239, с.175]. Актуальність поставленого критиком завдання «українізувати не тільки ідею, а і образи, стиль, композицію» [239, с.175] засвідчують і нарікання деяких чужоземних рецензентів, що в художньому плані книга Багряного, поважного українського політичного діяча («Тигролови»), оприявнює «американський культурний імперіалізм» [269, с.6; пор. 188].
Б.Подоляк (Г.Костюк) у статті «Поезія, вічність, час» (1946) — передмові до першого видання збірки «Золотий бумеранґ» — назвав стиль митця «суто багрянівським» [163]. Ю.Войчишин також знаходить у творах Багряного суміш романтизму, символізму, експресіонізму, натуралізму, реалістичної описовості [41; пор. 262]. У такий спосіб, маємо говорити про стильовий синтез як провідний напрямок його творів.
Прогнозуючи перспективи розвитку психологічних (ментальних) моделей української літератури післявоєнного часу, Ю.Шерех констатував належність Багряного до волюнтаристського, активно-пробоєвого напрямку та висловив сумнів у естетичній плідності такої позиції [239]. Відтак, пріоритет естетичного початку перед ідеологічним [236], викликаний бажанням звільнити митця від політичного диктату, вів літературознавця до іншого світоглядного полюса — самодостатності, деідеологізації та девіталізації літератури. Як наслідок, ряд учених визнав антиестетичною, приміром, панідеологічну міжвоєнну творчість митців кола «Літературно-наукового вісника» (Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Л.Мосендз та ін.), хоч сьогодні наявні й інші точки зору [154].
«Герої Багряного більше сконструйовані до того, як, на думку письменника, має бути, ніж узяті з дійсности в повноті життьових проявів» [240, с.219], — вважає Ю.Шерех. Це закономірно, оскільки письменник стоїть на виразно нереалістистичних, навіть більше — романтичних позиціях. Інша справа, що «у всіх писаннях Ів.Багряного виходять дуже вже штамповані герої, — розмірковує І.Дубинець. — Всі вони дуже подібні один до одного, дуже взоровані психологічно до автора» [76, с.25]. У праці «Слово про поета, що хотів бути тільки людиною» (1964) Р.Рахманний звернув увагу на межові ситуації, у яких перебувають багрянівські протагоністи.
«Тигролови» були перекладені англійською мовою під назвою «Мисливці й польовані» (1957), голландською (1959) й німецькою (1961) мовами під назвою «Закон тайги». Це викликало певний резонанс у чужій критиці: голландській — негативний, тим паче що літературознавці чомусь сприйняли дійових осіб роману за росіян. У німецьких, англійських і американських читацьких колах текст знайшов високе поцінування: відомі десятки рецензій у таких всесвітньо відомих виданнях, як лондонський «Тайм», «Нью-Йорк Таймз», «Нью Йорк Гералд Тріб’юн», центральних німецьких, швейцарських та австрійських часописах [41]. 1961 року в дуже вдалому французькому перекладі вийшов «Сад Гетсиманський».
Найбільш цитованими з іноземних досліджень є статті польського поета й ученого Ю.Лободовського «Сад Гетсиманський» (1951) та «Нуль і безкінечність» (1961) французького літературознавця А.Паланта. Книга Багряного, переконаний Лободовський, «перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написане, з другого ж боку — є виразним свідоцтвом гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети гуманізму навіть у найозвіріліших особах» [268, с.137]. Палант осмислює історіософську концепцію «Саду Гетсиманського» в порівнянні з «Пітьмою опівдні» (1940) А.Кестлера, помічаючи у протистоянні Андрія Чумака машині НКВС більше, ніж політичний конфлікт. В авторській декларації прав людської одиниці літературознавець убачає метафізичну проблему самоцінності індивіда перед обличчям історії та вічності (Бога) — проблему, поставлену з оптимізмом, зродженим із глибокої віри в гідність цього індивіда, яка не залежить від політичних чи навіть релігійних настанов.
Роман «Сад Гетсиманський» перебував у центрі уваги учених української діаспори від самої своєї появи. «Геніальний твір» [139] — такі відгуки не були рідкістю. «ця книжка має далеко більше значіння, як тільки обвинувальний акт проти большевизму, вона — голосник гуманістичних і загально-людських ідей», а її ідея — «траґічний ренесанс людини, нової української людини в її пекельному підсовєтському небитії”» [92, с.281, 282], — міркує В.Карпова. Це «небуття», тюрма — це «твердий іспит тих, яким безоглядне насильство пограбувало всі свободи і людську гідність» [41, с.77], а автор цього тексту є найкращим репрезентантом радянської в’язниці та заслуговує імені хроніста свого тяжкого часу.
Ю.Лободовський стверджує, що «книжка, де чиняться такі негідні речі й постійно зневажається людська гідність, є безперервним гімном на честь людини та її духовних вартостей» [268, c. 137]. За А.Палантом, головне гасло багрянівської творчості — «релігійний ідеалізм, носієм якого є зовнішньо ніби безрелігійна радянська людина. з глибоко релігійним почуттям Багряний стверджує, що через творчість людина причетна до вічності» [270].Французька дослідниця В.Вольман наголошує на тому, що оптимізм Багряного зроджує глибоку віру в людину та її майбутню долю.
Українська діаспора, особливо автори прокатолицького спрямування, не завжди коректно намагалася оцінити цей текст погляду традиційної релігійності. Л.Луців уважає, що «автор побоявся вищу силу” назвати Богом. Але тоді Андрій мав би тривкішу точку опертя, ніж віра в людину. (Андрій Чумак, головний герой роману — М.Б.) іноді пригадує про благословення Боже», певну роль у чому грає «молитва о.Петровського, але не скоряється Богові» [123, с. 10]. Л.Нигрицький називає текст мистецьким твором «духовного пустаря». На його думку, Чумак демонструє відсутність світогляду і водночас жадобу його, бажання Бога. «Сад Гетсиманський» — «переломовий твір», це «зудар двох стихій: атеїзму і християнства», де «надлюдина” розбивається об абсурд» в’язничної держави [143, с. 198]. «Людина — найвеличніша з усіх істот” — такою була першородна ідея творіння, а вже потім з’явилася людина найпідліша з усіх істот”, щоб перетворити людину в найнещаснішу з усіх істот”», — так В.Карпова тлумачить відому максиму Багряного і висловлює думку, що «формально прийнятий Андрієм атеїзм стосується лише закоснілих канонічних форм, що втратили свій живий і творчий зміст» [92, c. 281]. Р.Василенко порівнює твір Багряного з «Архіпелагом ГУЛАГ» (1974) О.Солженіцина і бачить відмінність цих текстів у «тому, що персоналії Солженіцина універсальні, герої ж Багряного більше національні, українські, але те вище, що дане Богом людині, оте стремління до правди, невгнутість перед ворогом, кришталь совісті — є одне і те ж у Глєба Нєржінського і Андрія Чумака» [38, c.8];крім того, «обидва письменники серйозно підходять до питання релігії в своїх творах, шукають і знаходять божественність у людині» [38, с.9].
Декілька публікацій розглядають релігійний елемент тексту «Людина біжить над прірвою». В.Гришко у статті «Невгасна віра в людину: Творчий профіль Івана Багряного та його посмертна книга» (1965), яка є чи не єдиним дослідженням власне релігійного елементу в багрянівському спадку, відмітив, що головним авторовим завданням було «розкриття божеського в людині», «адже віра в людину — це невід’ємний складник віри в Бога, чи його образу й подоби, чого, згідно релігійної філософії, є носієм людина», тому-то тема цього тексту — «змагання людини за ствердження образу й подоби Бога в собі, а пекло совєтського терору, на тлі якого розгортається ця тема, набуває значення просто-таки перста Божого”» [57, c. iii, vі], в основі якої (віри) лежить ідеалізм, релігійний світогляд. «Багряному взагалі властивий оптимістичний погляд на людину й світ, — переконаний учений, — погляд, що своєю підставою має безперечно ідеалістичний і навіть релігійний світогляд, органічно властивий його людській і мистецькій природі [57, с.vі].
В.Сварог вказує, що «Багряний написав надзвичайно чесний твір про людину, яка пристрасно, до болю хоче вірити в людину і якій людський світ брутально відмовляє в цій вірі. () Зі сторінок повісти з нами говорить новий Багряний, якого ми досі, мабуть, не знали. Багряний-мислитель і пристрасний шукач віри» [179, с.7].Літературознавець наголошує на тому, що джерело цієї «віри — не логіка, а екстаза серця. Віра в людей приходить як містичне осяяння». Головний герой Максим Колот «сам вигартував цю віру в душі, вона — акт його розпачу» і народжується з віри в себе самого як людину. «Проте ця віра не має ґрунту в реальному світі»; головний конфлікт твору — бажання віри і відмова світу дати її [179, c. 5, 6, 7]. Таким чином, Багряний — мислитель і шукач віри.
Текст «Маруся Богуславка», перша частина трилогії «Буйний вітер», виходив друком тільки раз у Німеччині 1957 року і в Україні не перевидавався, тому й залишається майже непоміченим материковими дослідниками. Діаспорні учені натомість висловлювали щодо нього, між іншим, такі думки: митцеві притаманний оптимізм, прагнення до ушляхетнення людей, наголос на внутрішній чистоті й моральності своїх позитивних персонажів. І цей гуманізм, ця віра в людину мають релігійне забарвлення: авторська віра в людину протиставляється «матеріалістичному атеїзму Леніна та екзистенціяльному атеїзму Сартра» [59, c.8].У щоденнику художника Шигимаги зустрічаємо намагання піднести Бога над релігійними та політичними стінами, оскільки історичні церкви загасили вогник віри в душі акторки Ати — одного з основних персонажів роману — та багатьох інших. Такий кут бачення дозволяє авторові перерости партійну боротьбу (розповідь про братську могилу —синонім «сирої землі», — котра не визнає партійних наличок, приймаючи до своїх обіймів всіх «своїх синів»), та конфесійну ворожнечу: на думку Багряного, Бог вищий за людські уявлення про Нього і живе в кожній щирій, творчій душі.
Унаслідок цього, особливістю «Марусі Богуславки», на думку ряду дослідників, є захист віри, релігії, церкви. Відомі навіть спроби представити Багряного ортодоксальним християнином, який «виводив Церкву як один з важливих чинників у боротьбі проти всякого зла» [167, с.18]. Інші ж публікації доводили, що письменник є «войовничим безбожником», який закликає однодумців руйнувати діаспорні церкви ідеологічно й навіть буквально [103]. Найбільш урівноважений погляд знаходимо в статті М.Овчаренко. «Особливою теплотою з якоюсь своєрідною романтикою окутує автор розділ, де змальовує

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Пошуки Багряного в царині «нової релігійності» суголосні з провідними напрямками релігійної творчості в українській літературі першої половини ХХ століття. Цей час пройшов під знаком секуляризації — процесу «розширення меж» світу внаслідок технічного прогресу й анігіляції релігійності, ґрунтованої на традиціях, марновірстві чи забобонах. Поряд із цим наявні спроби замінити ортодоксальні вірування новітніми версіями побожності, котрі розвиваються в напрямкові елітарності й індивідуалізму, антропологізації феномена релігії, її телеології та проявів релігійного почуття. Еволюція дискурсу «нової релігійності» в українській літературі цього періоду ще раз довела незнищенність і гнучкість релігійної свідомості людства, яке реалізує потреби об’єкту служіння-поклоніння, визначеності, надприродного ідеалу, смислу існування.
Найчастіше з релігійними пошуками корелюють літературні стилі, які поєднують у тій чи іншій мірі ідеалістичне світобачення та немімесисний підхід до зображення дійсності, тобто анґажовані в певну ідеологію і намагаються зображати явища чи взагалі такий суб’єктивний різновид реальності, який би відповідав їх світоглядній настанові.
У 1910-х роках релігійні ідеї характерні для творчості символістів, де вони структурують систему персонажів, символіку, проявляються в «приземленні» релігійних реалій. Помітним явищем стає виникнення стилю кларнетизм, заснованого на українському релігійному менталітеті.Ці ознаки помітні в ранніх поезіях Багряного.
Соцреалізм, як і «активний романтизм», користується архетипами українського християнського менталітету для насадження своїх поглядів.Однак «романтика вітаїзму» виявляє більшу вірність традиційним засадам романтизму: обстоює індивідуальну свободу митця, не класові, а особистісні критерії оцінки людини, проголошує пріоритет не дидактичних, а естетичних завдань мистецтва, не нівелюючу зрівнялівку, а професіоналізм і талант, намагається сполучити переваги сільського й міського існування. У 1920-х роках релігійний дискурс української літератури оприявнює себе на рівні ідеології (релігійні концепти політичних програм), проблематики й поетики.Перехід Багряного на платформу «романтики вітаїзму» найяскравіше втілений у поемі «Скелька»: з цього часу історичні паралелі до сучасності, образ сильної особистості (харизматичного лідера українського народу) та інші романтичні елементи є сталою ознакою його текстів.
Активізація літературного життя в Галичині 1930-х років позначена різноманітними проявами релігійних пошуків: ідеалістичний волюнтаризм, який у великій мірі перебуває під впливом ідей Д.Донцова (поети «Празької школи»), глибока рецепція Святого Письма, яке впливало на жанр (апокриф, житіє), стиль, образну систему текстів, а також авторські версії «нової релігійності»: віталізм (У.Самчук), міфотворчість (Б.-І.Антонич). Доробок Багряного виявляє спорідненість із творами митців цього кола, між іншим, у поглибленій розробці образу героя-надлюдини.
Крах національного відродження й звірства Другої світової війни формують у літературі 1940-1950-х української діаспори «комплекс уцілілого» (Г.Грабович) — трагічне відчуття провини за те, що вижив і пошук Божої справедливості. Освячується явище страждання і стає популярним мотив наслідування Христа-страдника. Біблійна рецепція визначає стратегію ліричного героя (Т.Осьмачка), образ Бога (В.Барка) та художній стиль. Провідною естетико-художньою системою «новорелігійних» є неоекспресіонізм. У цей час «новорелігійна» концепція Багряного переживає свій розквіт: трагічний досвід покоління 1920-х років, структурованість текстів біблійними архетипами, страдницький образ ідеального провідника стають питомими характеристиками його зрілої творчості.
2. «Нова релігійність» Івана Багряного — комплексне явище, яке поєднало в собі релігійно-філософські ідеї, естетико-літературні інтенції та політичну платформу українського митця й суспільного діяча. Це вчення можна схарактеризувати як гуманістичний фідеїзм, бо його головна ідея — віра в людину за умов метафізичних катастроф.
Його основою є особистісний характер релігійної діяльності героїв художніх творів І.Багряного та кенотичне наслідування Ісуса Христа.
«Тигролови» знаменує появу й трансформацію релігійних ідей у Багряного. З цього часу він на оновленій, модерністській основі починає звертатися до минулого в пошуках опертя для власних ідей. Головним висновком тут добачаємо тезу, що релігійність, церква, власне християнська культура не є чимось ворожим, чужим для розвитку людства, хоча вони й неспроможні дати людині перемогу над світом насильства. Крім «Тигроловів», до цього типу багрянівських творів належать «Морітурі» і «Огненне коло». Прикладами власне релігійного модернізму постають такі тексти: «Людина біжить над прірвою», «Сад Гетсиманський», «Маруся Богуславка».
Причинами звертання І.Багряного до релігійної проблематики є повернення покоління 1940-х років до культури як такої, загроженої свідомим ірраціоналізмом фашизму й комунізму, а також історіософські пошуки письменника.
3. Спираючись на власний багатий подіями й трагізмом досвід, автор ґрунтує свою антропоцентричну історіософську систему на ідеї сильної особистості — ідеалізованому, взірцевому образі народного героя — воїна-месника, владаря, мудреця, пророка й творця. Придатність кандидата на цей статус включає зв’язок зі старою елітою, індивідуалістичну самодостатність, єдність із природою, наполегливість, активність, вірність своїм моральним нормам, силу віри й любові до «своїх» людей. Стратегія особистісності героїв Багряного походить від політичних цілей письменника: від необхідності створити нову еліту задля набуття влади в Україні та зміни її історичного шляху. Специфіка багрянівського мислення полягає в поєднанні волюнтаристичного вождизму й індивідуалізму з християнською доктриною самоцінності людської особистості.
4. Особистісний характер релігійної творчості літературних героїв Багряного проявляється в індивідуалізмі, самодостатності, вірі в себе та неміметичному характері творчості. Їх волюнтаристське творення світу за своїм уявленням ґрунтується на категорично суб’єктивістській оцінці. У стратегії автора це відбивається в концепції «сильного автора» (Г.Блум) — пріоритеті авторського задуму в усіх аспектах створення художнього тексту.
Такі риси характеру притаманні сильній особистості-надлюдині, вождю, котрий вірить у свою вибраність і призначення вести масу до правдивого, гідного життя. Цю віру провідник реалізує в константній активності за будь-яких обставин.
Існування багряніських героїв у власному світі віри, фантазії та волі суміщене з визнанням свободи й незалежності інших людей, їх особливого погляду на світ. Намаганням урахувати мислення читача пояснюються пошуки письменника в галузі рецептивної естетики (Г.Р.Яусс, В.Ізер) і погляд на художній текст як на наслідок співдії, співтворчості автора й реципієнта твору.
Релігійними обов’язками надприроднього провідника є творення історії, помста ворогам свого народу, пророче бачення майбутнього й провіщення приходу національного Месії-судді.
5. В художньому світі Багряного біблійно-християнська символіка означає категорію «правдиво українського». «Архітектонічний ідеал» Христа-страдника виступає символом трагічного шляху представника нової української еліти до моральної, ідеологічної й військово-політичної перемоги над усіма формами поневолення своєї землі та народу. Ісус — перш за все абсолютний етичний модус, котрий утілює вірність, жертовність, доброту, сміливість і внутрішню незалежність, а також є знаком людини самотньої й позбавленої елементарних прав.
6. За аспекти наслідування Христа багрянівськими героями правлять основні віхи страдницького життя Ісуса. Алогічність світу, безпричинність та нез’ясовність насильства характеризують їхній світ. Дорога на Голгофу трансформується в подорож-ініціацію шамана, пророка, провідника. Серйозною спонукою до духовної дуелі зі світом є просякнутість останнього зрадою — нижчою точкою душевної деградації ницих людей.
Необхідність мук пояснюється їх творчим потенціалом, потребою у жертовному визволенні народу, звідси — відмова від ненависті й помсти, прийняття життєвих випробувань та духовне змужніння, визрівання характеру, яке, звичайно ж, не переходить у пасивну покору. Найбільша цінність нових праведників — внутрішній світ, власна індивідуальність. Буття жертви не скасовує особистісні інтенції головних героїв, навпаки — активізує найкращі сили їхньої натури, виконує чільне завдання «нової релігійності» І.Багряного — розкріпачити творче, альтруїстичне, божественне начало в людині.

РЕЄСТР ДЖЕРЕЛ

1. Абишев К. Человек. Индивид. Общество. — Алма-Ата: Казахстан, 1978. — 168 с.
2. Агеєва В. Примітки // Хвильовий М. Новели, оповідання «Повість про санаторійну зону». «Вальдшнепи». Роман. Поетичні твори. Памфлети. Ред. тому М.Жулинський. — К.: Наук. думка, 1995. — С.756—810.
3. Андієвська Е. Роман про людське призначення. — К.: Орій: УКСП «Кобза», 1992. — 342 с.
4. Аникст А. Комментарии // Гете И. Избранные произведения. В2-х т. — М.: Правда, 1985. — Т. 2. — С. 639—700.
5. Антофійчук В. Євангельські оповідання Наталени Королевої // Буковинський журнал. — 1999. — № 1. — С. 95—98.
6. Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. — К.: Смолоскип, 1998. — 313 с.
7. Б.Р. З мандрівки по книгарських полицях // Київ. — 1958. — № 3. — С.40—46.
8. Багалій Д. Український мандрований філософ Гр.Сав.Сковорода.— Харків: Держвидав УРСР, 1926. — 393 с.
9. Багряний I. Сад Гетсиманський. — К.: Дніпро, 1992. — 528с.
10. Багряний І. Буйний вітер. Кн. 1. Маруся Богуславка. — Мюнхен: Україна, 1957. — 423 c.
11. Багряний І. Вірю! Хрестоматія. — Детройт, Харків: Фундація ім. І.Багряного, 2000. — 543 с.
12. Багряний І. Золотий бумеранґ та інші поезії. — К.: Рада, 1999. — 679с.
13. Багряний І. Крокви над табором. — Харків: Рух, 1932. — 104с.
14. Багряний І. Листування. У 2-х т. — К.: Смолоскип, 2002. — Т.1. — 706с.
15. Багряний І. Листування. У 2-х т. — К.: Смолоскип, 2002. — Т.2. — 683 с.
16. Багряний І. Людина біжить над прірвою. — К.: Український письменник, 1992. — 320 с.
17. Багряний І. Огненне коло; Тигролови. — К.: Український письменник, 1996. — 350 с.
18. Багряний І. Пацан // Всесвіт. — 1928. — № 3. — С. 2—7.
19. Багряний І. Публіцистика: Доп., ст., памфлети, рефлексії, есе / Упор. О.Коновал; Передм. І.Дзюби; Післям. Г.Костюка. — К.: Смолоскип, 1996. — 855 с.
20. Багряний І. Розгром. — Б. м.: Прометей, 1948. — 125 с.
21. Багряний І. Тигролови. — К.: Український письменник, 1999. — 215с.
22. Барка В. Відхід Тичини // Українське слово. — К.: Дніпро, 1993. — Т.1. — С.542—550.
23. Барка В. Хліборобський Орфей, або клярнетизм // Сучасність. — 1961. — № 2. — С. 59—78.
24. Барка В. Хліборобський Орфей, або клярнетизм // Сучасність. — 1961. — № 4. — С.64—81.
25. Барка В. Хліборобський Орфей, або клярнетизм // Сучасність. — 1961. — № 5. — С.75—98.
26. Безансон А. Искусство и христианство // http://www.rusmysl.ru/1999Long/BezUnt12.html
27. Бер В. Засади естетики // МУР. — 1946. — № 1. — С. 7—23.
28. Бергсон А. Сміх. — К.: КМ Аcademia, 1994. — 165 с.
29. Бердяев Н. Философия свободы // Бердяев Н. Философия свободы. Истоки и смысл русского коммунизма. — М.: ЗАО «Сварог и К», 1997. — С. 11—244.
30. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії кінця ХІХ — початку ХХ століття. — Дис канд. філол. наук. — К.: АНУ, ІЛ ім. Т.Шевченка, 1992. — 211 с.
31. Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки // Слово і час. — 1991. — № 3. — С. 28—36.
32. Библейская энциклопедия. — Б. м., Российское библейское общество, 1995. — 352 с.
33. Біблія або книги Старого й Нового заповіту / Пер. І.Огієнка. — Б. м: Українське біблійне товариство, 1995. — 959 + 296 с.
34. Білецький Л. Віруючий Шевченко // Орлик. — 1948. — № 4. — С.1—6.
35. Бондаревская Е., Кузнецов А., Гура В. Ценностные основания личностно-ориентированного воспитания гуманистического типа // http://www.altai.fio.ru/projects/group2/potok20/site/reader/h_gura.htm
36. Бонхёффер Д. Сопротивление и покорность. М.: Прогресс, 1994. — 344 с.
37. Быстрицкий Е. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. — К.: Наукова думка, 1991. — 200 с.
38. Василенко Р. Солженіцин і Багряний // Нові дні. — 1976. — Ч.315. — С.8—9.
39. Винниченко В. Лепрозорій // Вітчизна. — 1999. — № 1—2. — С.2—63.
40. Винниченко В. Поклади золота. — Нью Йорк: УВАН, 1988. — 378с.
41. Войчишин Ю. Іван Багряний: бібліографічна студія / Вступ. слово К.Біди. — Вінніпеґ, Оттава: УВАН, 1968. — 87 с.
42. Волиняк П. Людина, письменник і політичний діяч // Нові дні. — 1957. — Ч. 95. — С. 19—21.
43. Волиняк П. Письменницький успіх Івана Багряного // Нові дні. — 1959. — Ч. 110. — С. 23.
44. Гаврильченко О., Коваленко А. «Не іменуй мене поетом»: (Про творчість письменника І.Багряного) // Україна. — 1990. — №13. — С.37.
45. Гаврильченко О., Коваленко А. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного // Багряний I. Сад Гетсиманський. — К.: Дніпро, 1992. — С. 5—18.
46. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури / За наук. ред. О.Галича. — К.: Либідь, 2001. — 488 с.
47. Галкін О. Ізгой: Поема. — Лебедин: Білий лебідь, 1996. — 171с.
48. Гоголь Н. Полное собрание сочинений. В 14-ти т. — М.—Л.: Акад. наук СССР, 1952. — Т.8. — 815 с.
49. Голубенко П. ВАПЛІТЕ // Орлик. — 1948. — № 4. — С.13—17.
50. Гон М. «Послав я в небо свою молитву» (Із спостережень над біблійною образністю збірки П.Тичини «Сонячні кларнети») // Українська література в загальноосвітній школі. — 2001. — № 2. — С.20—25.
51. Горбацевич Л. Проблема личности в современной философской и психоаналитической литературе // Теория личности. Под ред. В.Сержантова. — Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1982. — С.23—45.
52. Грабович Г. Диптих про Тичину // Грабович Г. До історії української літератури. — К.: Основи; АТ «Книга», 1997. — С.333—385.
53. Грабович Г. У пошуках великої літератури. — К.: Офорт, 1993. — 54с.
54. Гришко В. Живий Багряний. — Новий Ульм: Українські вісті, 1963. — 30с.
55. Гришко В. Зустрічі і прощання. Спогади. — Едмонтон: КІУС, 1987. — Кн.1. — 743 с.
56. Гришко В. Карби часу. Історія літератури, публіцистика, політика. У 2-х т. — К.: Смолоскип, 1999. — Т.1. — 865 с.
57. Гришко В. Невгасна віра в людину: Творчий профіль Івана Багряного та його посмертна книга // Багряний І. Людина біжить над прірвою. — Новий Ульм; Нью Йорк: Україна, 1965. — С. і-viv.
58. Грушевський М. Історія української літератури: В 6-и т. — К.: Либідь, 1993. — Т. 1. — 389 с.
59. Губаржевський І. Світоглядний контур Івана Багряного крізь призму його роману «Маруся Богуславка» // Молода Україна. — 1965. — Ч.122. — С.7—11.
60. Гудрик-Кларк Н. Оккультные корни нацизма // http://literature.gothic.ru/btr/vozrojd.html
61. Гуменна Д. Дар Евдотеї. Іспит пам’яті. — Балтимор — Торонто: Смолоскип, 1990. — Т. 2. — 346 с.
62. Д.А. Романтизм поза Україною // Київський державний архів-музей літератури і мистецтва. — Ф. 1186. — Оп. І. — Спр. 84. — 5 арк.
63. Дашко О. Проблема смерті в художній творчості В.Шаламова та І.Багряного // Науковий вісник ВДУ. — 1997. — № 12. — С. 135—137.
64. Дивнич Ю. Іван Багряний // Листи до приятелів. — 1963. — Ч.127—128. — С. 1—6.
65. Димитриевич В. В плену герметического круга. О психологии Карла Юнга и прозе Германа Гессе // http://pms.orthodoxy.ru/pd/012.htm
66. Дин Э. Все женщины Библии. — М.: ООО Изд. дом «КРОН-ПРЕСС», 1998. — 431 с.
67. Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. — К.: Веселка, 1995. — 574 с.
68. Долгополов А. Распространение новой религиозности в студенческой среде // Научно-техническое творчество молодых. Сборник тезисов докладов 55-й научно-технической конференции студентов, аспирантов, профессорско-преподавательского состава АлтГТУ им. И.Ползунова. Ч.2. — Барнаул: АлтГТУ, 1998. — С. 64—65.
69. Доленґо М. Поезія по наших журналах // Критика. — 1929. — №. 6. — С.118—142.
70. Домонтович В. Проза. Три томи. — Б. м.: Сучасність, 1988. — Т. 1. — 519 с.
71. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. — Львів: Б. в., 1991. — 293 с.
72. Донцов Д. Маса і провід. Кількість чи якість. — Львів: Квартальник «Вістника», Ч. 3, 1939. — 65 с.
73. Донцов Д. Поетка українського ресорджіменту // Українське слово. — К.: Дніпро, 1993. — Т.1. — С.149—183.
74. Достоевский Ф. Бесы. — М.: Славянка, 1994. — 416 с.
75. Дремлюг А.-Ю. Militia dei // http://militiadei.nm.ru/book_01.html
76. Думки про творчість Ів.Багряного та його думки про творчість інших // Нові дні. — 1992. — № 505. — С. 25—27.
77. Эдшмид К. Экспрессионизм в поэзии // Называть вещи своими именами: Программные выступления мастеров западноевропейской литературы ХХ ст. — М.: Прогресс, 1986. — С.300—316.
78. Эпштейн М. Пост-атеизм, или Бедная религия // Октябрь. — 1996. — № 9. — С. 158—165.
79. Эскобар С. Конец христианского мира? // http://www.realis.org/ru/ezine/2000/2/WorldEnd.shtml
80. Жулинський М. «Я хочу бути тільки людиною»: Післямова до роману «Тигролови» // Багряний І. Тигролови. — К.: Молодь, 1991. — С. 256—263.
81. Загребельний П. Багряний Іван // Українська літературна енциклопедія. — К.: УРЕ, 1988. — Т. 1. — С. 108.
82. Задеснянський Р. Критичні нариси. — Б. м.: Українська критична думка, Б.р. — Т. 6. — 123 с.
83. Звонок Н. Релігійний аспект духовних пошуків (на матеріалі української та російської літератур 60-80-х років). Дис. канд. філос. наук. — К.: НПУ ім. М.Драгоманова, 1999. — 147, XIV с.
84. Зеров М. Твори. В 2-х т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 1. — 844с.
85. І.К. Від редактора // Вибраний Ґарсія Льорка / Зредаґ. І.Костецький. — Новий Ульм: На горі, 1958. — С. 5—6.
86. Іван Багряний прибуде до Торонта // Вільне слово. — 1959. — 28лют. — С. 6.
87. Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. — М.: Интрада, 1996. — 255 с.
88. Ільницький М. Українська повоєнна еміграційна поезія. — Львів: ЛОНМІС, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. — 116 с.
89. Ісіченко І. Загальна церковна історія. — Харків: АКТА, 2001. — 608с.
90. Камю А. Вибрані твори. В 3-х т. — Харків: Фоліо, 1997. — Т.3. — 618 с.
91. Камю А. Творчество и свобода. — М.: Радуга, 1990. — 603 с.
92. Карпова В. Рец. на кн.: Іван Багряний. Сад Гетсиманський // Літературно-науковий збірник. — 1952. — № 1. — С. 280— 282.
93. Качуровський І. ...І четвертий вимір сюжету // Літературна Україна. — 1995. — 16 лист. — С. 6.
94. Качуровський І. Рец. на кн.: Іван Багряний. Золотий бумеранґ // Літаври. — 1947. — № 1. — С. 71—73.
95. Керч О. Монографія жаху // Українські вісті. — 1958. — Ч.12.
96. Кёстлер А. Слепящая тьма // Нева. — 1988. — № 7. — С. 115—163.
97. Кёстлер А. Слепящая тьма // Нева. — 1988. — № 8. — С. 108—148.
98. Киркегор С. Христос есть путь // Флуссер Д. Иисус. — Челябинск: Урал ltd., 1999. — С. 243— 254.
99. Киселев Г. Новая религиозность как проблема сознания // Вопросы философии. — 2002. — № 5. — С. 173—182.
100. Коваленко Б. Vale Haltura (або «Мокрий води не боїться») // Коваленко Б. Літературознавчі праці. — К.: Радянський письменник, 1962. — С. 308—312.
101. Ковалів Ю. «Кларнетизм» — один із кодів української душі// Київ. — 1996. — № 11—12. — С.139—141.
102. Ковалів Ю. Кларнетизм Павла Тичини — нереалізована естетична концепція // Слово і час. — 2003. — № 1. — С. 3—8.
103. Коваль В. На суд української еміграції «націонал-комунізм»-хвильовизм та його пропаґаторів!: (Матеріали з проведеної акції у США і в Канаді). — Нью-Йорк, Торонто, 1959. — 64 с.
104. Ковальчук О. Новітній українець у Саду Страждань // Українська мова і література в школі. — 1997. — № 7. — С. 38—40.
105. Ковальчук О. Пекельні дзвони у «царстві свободи» // Література української діаспори. Зб. Авт.-укл. О.Ковальчук. — Ніжин: НПІ ім. М.Гоголя, 1993. — Вип. 1. — С. 12—19.
106. Кокшенева К. Перемена умов. Три современных романа // Москва. — 1999. — № 5. — С. 128—136.
107. Королева Н. Євангельські оповідання // Буковинський журнал. — 1999. — № 1. — С. 103—115.
108. Корх І. Індивідуалістична традиція у західній та вітчизняній філософській думці. — Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2000. — 185с.
109. Костер Ш. де. Легенда про Уленшпігеля. — К.: Дніпро, 1989. — 478 с.
110. Костюк Г. Відійшов у безсмертя // Багряний І. Публіцистика: Доп., ст., памфлети, рефлексії, есе / Упор. О.Коновал; Передм. І.Дзюби. — К.: Смолоскип, 1996. — С. 829—838.
111. Красненкова И. Проблема человека в прагматизме У.Джемса. Автореф. канд. филос. наук. Спец. 09.00.03 — история философии. — М.: МГУ, 1992. — 27 с.
112. Кураев А. Абсентеизм в современной религиозной критике // Социо-логос: Социология. Антропология. Метафизика. — М.: Прогресс, 1991. — Вып. 1. — С.347—359.
113. Кырлежев А. Религиозные итоги ХХ века // http://religion.russ.ru/society/20011105-kyrlejev.html
114. Лавріненко Ю. Клярнетичний символізм // Українське слово. — К.: Дніпро, 1993. — Т.1. — С.588—596.
115. Лавріненко Ю. Творчість Павла Тичини. — Харків: Український робітник, 1930. — 79 с.
116. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Нью-Йорк: Булава, 1954. — 470 с.
117. Листи І.Багряного до І.Дубинця // Київський державний архів-музей літератури і мистецтва. — Ф. 1186. — Оп. І. — Спр. 38. — 48арк.
118. Листи І.Багряного до П.Волиняка // Київський державний архів-музей літератури і мистецтва. — Ф. 1186. — Оп. І. — Спр. 36. — 12арк.
119. Листи П.Волиняка до І.Багряного // Київський державний архів-музей літератури і мистецтва. — Ф. 1186. — Оп. І. — Спр. 45. — 23арк.
120. Литвиненко Т. «Сад Гетсиманський» Івана Багряного як твір доби неоміфологізму // Українська література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2002. — № 5. — С. 39—46.
121. Літературознавчий словник-довідник / Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — 752 с.
122. Лобода Л. Поетичний світ Івана Багряного // Світ І.Багряного: Зб. мат. обласної науково-практичної конференції. — Чернігів: Просвіта, ЧОІПК—ППО, Фундація ім. І.Багряного, 1996. — С. 3—14.
123. Луців Л. Новий твір Івана Багряного («Сад Гетсиманський») // Свобода. — 1951. — № 49. — С. 2.
124. Льюис К. Любовь. Страдание. Надежда. — М.: Прогресс, 1992.
125. Любченко А. Вибрані твори. — К.: Смолоскип, 1999. — 520с.
126. М. Ш. Рец. на кн.: І.Багряний. До меж заказаних // Молодняк. — 1930. — № 1. — С. 149—151.
127. Маклакова Г. Зоонімічна прагматика в структурі письменника (Солженіцин і Багряний) // Мовознавство. — 1994. — №4. — С. 52—57.
128. Маляр П. Серце (Новеля). Пам’яті І.Багряного // Яка краса: відродження країни. Альманах Українського братнього союзу. — Скрентон, Па: Народна воля, 1979. — С. 186—188.
129. Марсель Г. Homo viator. — К.: КМ «Academia», Пульсари, 1999. — 320 с.
130. Марцинюк Т. Трагічне в літературі (на матеріалі прози Івана Багряного і Василя Бикова). Автореф. дис. ... канд. філол. наук. — К.: КНУ ім. Т.Шевченка, 1995. — 20 с.
131. Маяковский В. Сочинения. В 2-х т. — М.: Правда, 1988. — Т.2. — 766 с.
132. Мельник В. Типологія людини в українській прозі першої половини ХХ століття // Літературознавство: Доповіді і повідомлення Другого міжнародного конґресу україністів (Львів, 22—28 серпня 1993 року). — Львів, 1993. — С. 213—215.
133. Миронець Н. Слідчі справи Івана Багряного // Розбудова держави. — 1995. — № 1. — С. 51—60.
134. Михайленко І. Література в «нелітературних» журналах // Критика. — 1929. — № 11. — С. 78—106.
135. Мільйошин Ю. Христос у Гефсиманському саду // Слово і час. — 1998. — № 8. — С. 5—8.
136. Міяківський. Нотатки про творчість І.Багряного // Київський державний архів-музей літератури і мистецтва. — Ф. 1186. — Оп. І. — Спр. 81. — Арк. 1—13.
137. Моклиця М. Тарас Шевченко як психологічний експресіоніст // Сучасність. — 2002. — № 7—8. — С. 136—149.
138. Моріак Ф. Життя Ісуса. — Львів: Каменяр, 1994. — 136 с.
139. Мулик-Луцик Ю. Про книгу страстей українського народу // Канадійський фармер. — 1951. — Ч. 27.
140. Наддніпрянець В. На літературному базарі / Передм. П.Гонтаря. — Мюнхен, Нью-Йорк: СВУ, 1963. — 163 с.
141. Неврлий М. Маланюк і Багряний (дві концепції визволення України) // Рідна школа. — 2001. — № 3. — С. 3—7.
142. Нибур Р. Христос и культура. — М.: Юристь, 1999. — 574 с.
143. Нигрицький Л. Рец. на кн.: Іван Багряний. Сад Гетсиманський // Київ. — 1951. — № 4. — С. 198—199.
144. Ницше Ф. Антихристианин // Сумерки богов. Сост. и общ. ред. А.Яковлева. — М.: Политиздат, 1990. — С. 17—93.
145. Ницше Ф. Сочинения. В 2-х т. — М.: Мысль, 1990. — Т. 1. — 829с.
146. Ніцше Ф. Так казав Заратустра; Жадання влади. — К.: Основи, Дніпро, 1993. — 415 с.
147. Новикова Л. Неортодоксальные формы верований как характерная черта «новой религиозности» // http://www.belapan.com/rus/p_social30.htm
148. О. Т. (Тарнавський О.) Письменник 1957 року // Листи до приятелів. — 1958. — Ч. 3. — С. 6—8.
149. Овчаренко М. Новий роман І.Багряного // Овид. — 1958. — Ч.6. — С.25—29.
150. Огородник І., Огородник В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій. — К.: Вища шк.; Т-во «Знання», КОО, 1999. — 543 с.
151. Окара А. Литургия оглашенных // http://www.obozrevatel.com/duty.php?id=32433&duty=8&sort=1
152. Око (Коновал О.). Вечір Багряного в Києві // Свобода. — 1994. — 14січ.
153. Олесь О. Твори. — К.: В-во т-ва «Криниця», 1918. — 142 с.
154. Омельчук Л. Жага мілітарності (з української літературної думки 10—40-х рр. ХХ ст.) // Слово і час. — 2001. — № 10. — С. 50—55.
155. Осьмачка Т. Ротонда душогубців // Дзвін. — 1996. — № 5—6. — С. 3—58.
156. Пахаренко В. Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 20-х років. Черкаси: Відлуння-плюс, 1999. — 192с.
157. Пащенко В. Безсмертний твір Шарля де Костера // Костер Ш. де. Легенда про Уленшпігеля. — К.: Дніпро, 1989. — С. 468—478.