ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ІДЕАЛ ЛЮДИНИ ТА ЙОГО ОБРАЗНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ В ПОВІСТЯХ Т.ШЕВЧЕНКА

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМЕНІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ГЕТЬМАН
СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА
УДК 821.161.2-3.09

ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ІДЕАЛ ЛЮДИНИ
ТА ЙОГО ОБРАЗНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ
В ПОВІСТЯХ Т.ШЕВЧЕНКА

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук
СМІЛЯНСЬКА Валерія Леонідівна

Київ 2003

ЗМІСТ

Вступ .......................................................................................................... 3

Розділ 1
Шевченко і концепція ідеальної людини в прозі західноєвропейського Просвітництва.............................................................17

Розділ 2
Інтерпретація образів ідеальних людей у повістях Шевченка........66

Розділ 3
Функції наратора в художньому світі Шевченкових повістей
3.1. До постановки проблеми образу автора...........................................118
3.2.Образ автора як виразник світоглядної концепції...........................128
3.3. Образ автора як тема і предмет прозової творчості Шевченка.....152

Висновки...................................................................................................178

Список використаної літератури.........................................................189

ВСТУП

У пантеоні українських мислителів (додамо, що не самих лише мислителів, а й взагалі діячів культурно-освітнього життя С.Г.), Шевченко посідає місце осібне й виняткове настільки виняткове, що духовна історія України від часу його появи й дотепер розгортається, необхідно співвідносячись із ним”[1]. Ця думка філософа й письменниці О.Забужко видається особливо актуальною сьогодні, коли наше суспільство так гостро відчуває потребу в новому героєві, що поєднав би в собі загальнолюдський, національний і християнський ідеали.
Погляди на світ і людину, змінюючись у залежності від літературних систем, від епохи, були в постійному русі. Якщо розглядати творчість Шевченка як практичну етику з розвиненою системою духовних цінностей, то його концепція призначення людини та її естетичне втілення будуть ключовими моментами культурософського світобачення письменника.
Актуальність теми дисертації Просвітницький ідеал людини та його образна інтерпретація у повістях Т.Шевченка” зумовлена передусім назрілою в літературознавстві потребою дослідження прозової спадщини Шевченка у контексті національних і західноєвропейської просвітницької традицій. У розвитку української літератури 19 ст. Шевченкова проза пройшла майже не поміченою. Однією, і чи не найголовнішою, обставиною, що значно послабила й обмежила історичну роль прози митця, є та, що жодна із його повістей не була опублікована за життя Шевченка; і вплив повістей був би, без сумніву, набагато відчутнішим, якби вони з`явилися у свій час, а не через більш як двадцять років після смерті автора. Однак, якими б не були причини невеликої уваги щодо прозової творчості Шевченка, вони лише доводять актуальність дослідження повістей, їх проблематики та й взагалі художньої майстерності Шевченка-прозаїка, яка виявляється і в їх проблемно-тематичному аспекті, і в манері розповіді з її потужним ліризмом, і в зображенні характерів позитивних і негативних персонажів.
Сьогодні вже зовсім безпідставно і не по-науковому звучать вироки заідеологізованої науки щодо меншовартості та неважливості Шевченкової прози. Адже кожна повість, від першого і до останнього слова це воістину всеперемагаюча любов до України, це благородство і виняткова скромність великої та щирої української натури, це легкість, невимушеність і особлива натхненність Шевченкової душі.
Проте художня проза Шевченка малодосліджена сторінка творчої спадщини митця, хоча намагання оцінити Шевченкові повісті мали місце ще за його життя. Яскравим підтвердженням цього є листи до М. Осипова, С.Аксакова, П.Куліша до Тараса Шевченка. Діапазон різноманітних думок про російські повісті письменника містив як позитивні, так і негативні відгуки. Одні зауважували авторові, що він зневажить їми себе перед світом, да й більш нічого”[2], інші давали повістям високу оцінку, порівнюючи їх з дорогоцінними каменями й наголошуючи на громадном даровании автора”[3]. Але загалом довгі роки мала місце негативна тенденція у ставленні до повістей: про них або не згадувалося зовсім або згадувалося принагідно з чи не обов’язковим акцентом на меншовартісності прози Шевченка супроти поезії.
Вагомий внесок у справу вивчення й осмислення прозового доробку Шевченка зробили О.Пипін, О.Кониський, які намагалися розглянути такі проблеми, як причини звернення Шевченка до прозового жанру російською мовою, хронологія їх створення, проблема автобіографізму тощо. Так, О.Кониський у своїх працях він не обмежувався загальною оцінкою повістей, а намагався розв’язати складний вузол питань, пов’язаних з хронологією та причинами звернення до творів російською мовою. І все ж попри цінні фактичні дані й окремі спостереження, у працях цих дослідників відчувається брак наукового підходу до творчої спадщини письменника.
Уже в 20-30-і роки ХХ ст. проблемам Шевченкової прози було присвячено чимало фахових досліджень (Лобода А., Зеров М., Марковський М., Єфремов С., М.Євшан, Навроцький Б., Айзеншток І., Державин В.), які піднесли шевченкознавство у цілому на якісно новий рівень. Однак подальший розвиток цієї галузі вітчизняного літературознавства був насильно перерваний звинуваченнями в буржуазному націоналізмі”, відході від соціалістичного реалізму” тощо.
Новим словом у сприйнятті прозової спадщини Шевченка стало свого часу дослідження О.Білецького Русские сочинения Т.Г.Шевченка”, у якому автор дав глибокий аналіз майстерності Шевченка-прозаїка, визначив сильні й слабкі сторони його повістей з погляду композиції, розкриття характерів, наголошуючи на тому, що у прозі Шевченко говорить про свої ідеали більш стримано, ніж у поезії.
Пізніше у книзі Тарас Григорович Шевченко. Біографія” відомі шевченкознавці Є.Кирилюк, Є.Шабліовський, В.Шубравський давали досить вичерпну відповідь на питання, чому поет звернувся до прози, пояснюючи це і необхідністю висловитися, передати свій життєвий досвід, виразити своє ставлення до суспільних проблем, і бажанням ввійти в суспільно-літературний процес, з якого був вирваний на довгі роки.
У 50-70-і рр. 20 ст. намітився значний поворот у вивченні прози Шевченка. У дослідженнях С.Дмуховського, Є.Кирилюка, М.Костенко, Д.Красицького, Н.Крутікової, А.Мазуркевича, Р.Маркушевської, С.Чавдарова, Д.Чалого та інших порушувалися питання про час написання повістей, подавалися відомості про обставини їх створення, аналізувалися особливості розробки проблемно-тематичного кола, а також визначалися ознаки творчого методу Шевченка-повістяра. У 1972 р. виходить монографія Л.Кодацької Художня проза Т.Г.Шевченка”, яка зробила значний внесок у дослідженні повістей Шевченка. Хоча робота й була позначена духом часу” (йдеться передусім про вияви суворо диктованої ідеологізації й політизації в історико-літературній оцінці), але це була спроба розв’язати складні вузли проблеми системного аналізу повістей Шевченка.
Питання впливу прозової спадщини Шевченка на його послідовників і сучасну художню прозу, а також особливості його творчого методу розглядали В.Смілянська та Ю.Івакін. Зокрема у збірці статей Ю.Івакіна Нотатки шевченкознавця” йшлося про питому вагу просвітницького елементу в творчості Шевченка.
Справжньою подією у вивченні прозової спадщини Шевченка стали вихід двотомного Шевченківського словника”, а пізніше Словника мови російських творів Шевченка”, у яких багатопланово й системно розглядаються питання прозової спадщини письменника.
На початку 90-х років вітчизняне шевченкознавство звільняється від позірно об’єктивного, єдино правильного” підходу до вивчення творчої спадщини Шевченка і його художньої прози зокрема. Втім, із сучасних наукових позицій стає зрозуміло, що традиційні методологія і методика творчості вимагають якісного оновлення, розширення дослідницького інструментарію і категоріального апарату. Загалом сьогодні можемо говорити про новий етап розвитку шевченкознавства: залучення новітньої методології та принципів об’єктивного поцінування суттєво відрізняє сучасні студії за визначеним теоретичним ракурсом і текстуальним аналізом. У роботах Н.Грицюти, О.Сидоренка, О.Гриценка, Б.Рубчака, О.Забужко, В.Смілянської та інших проза Шевченка аналізується як складова західноєвропейської і світової літературної традиції. Так, у роботі Н.Демчук здійснено аналіз повістей Шевченка у психологічному аспекті і робиться висновок, що його проза складна, інтегрована у загальноєвропейський історико-літературний процес 19 ст. й водночас глибоко національна, позначена стратегією авторської присутності, системою з виразними ознаками жанрової еволюції на рівні формально-структурних елементів.
Нині на прозу Шевченка, як і, власне, на творчість загалом, літературознавці й критика дивляться інакше, аніж, скажімо, його сучасники. З огляду на це, актуальними є слова М.Шагінян: Потомство судит несколько иначе, нежели современники. Перечитывая сейчас повести Шевченко в ряду беллетристики сороковых годов, видишь, насколько они явно превосходят огромное большинство повестей и рассказов, выходивших тогда в печати”[4].
Додамо лише, що повісті повинні знайти своє місце не лише в творчому доробку самого автора, а й в скарбниці української літератури загалом, оскільки прозова спадщина Шевченка є не лише певним додатком до поезії митця, а й справді вагомим, не менш багатогранним і змістовним явищем у творчості письменника загалом, а також помітною складовою національної літературної традиції.
Поняття художньої традиції актуалізується в наш час у зв’язку з потребою творення цілісної концепції національної культури та визначення її ролі в процесах державотворення. Розрив із традицією завжди зводив культуру до беззмістовного формалізму, яким так багата історія 20 століття, водночас — це один із проявів кризи особистості.
Кожна світова культура, зокрема й українська, характеризується наявністю фонду творів, у яких сконцентровані найтиповіші, вагомі для репродуктування й стабільного розвитку елементи культури. Формування й поповнення цього фонду відбувається внаслідок синтезу традицій та інновацій, що не тільки надає динамічності розвиткові культури, а й веде до широкого залучення здобутків різних культурно-історичних епох інших націй. До такого фонду належать і літературні традиції Просвітництва, на основі яких значною мірою сформувалося світобачення Шевченка-прозаїка.
Питання питомої ваги просвітницької естетики в світогляді й творчості Шевченка ставилося неодноразово. Та окремого дослідження, присвяченого такому аспекту творчості письменника, у вітчизняному літературознавстві не було. Одна з причин цього, на нашу думку, у складності вичленувати власне просвітницькі елементи художнього доробку Шевченка, адже, як стверджував Ю.Бойко, маємо багато прикладів того, як видатні митці слова не вкладаються в рамці одного літературного стилю. Це саме було і з Шевченком”[5]. Підвалини, на яких заснована філософія Шевченкової творчості загалом та його прози зокрема, це синтез романтизму, у якому відчувається потужний струмінь просвітительської дидактики”[6], сентименталістської уваги до внутрішнього світу героя, а також реалістичного побутопису.
При цьому романтизм Шевченкової прози називаємо своєрідним, адже він ... ніколи не мав абстрактного (світового”), як у Байрона, чи міжпланетного”, як у Лермонтова, характеру романтизму канонічного”[7]. Зберігаючи настрій епохи, письменник надавав класичній романтичній формі національного змісту та колориту на рівні тематики та жанрової природи творів.
На питанні своєрідності методу повістей Шевченка зупинявся свого часу і Ю.Івакін у статтях із серії Нотатки шевченкознавця”. Він зазначав: Думки про різні типи реалізму в Шевченка фактично вперше висловив М.Яценко, виводячи художній метод його прози з традицій і принципів просвітницького реалізму. Критикуючи книжку Л.Кодацької Художня проза Т.Г.Шевченка” (1972) за підтягування повістей до рівня критичного реалізму”, дослідник писав: ... романтизований (за власним свідченням героя) варнак, який глибоко покутує свою провину збройний опір панській сваволі, перетворюється всупереч об’єктивному змісту повісті «Варнак» на організатора свідомої боротьби селянських мас...”.
Ідейно-естетичний генезис російських повістей можна з’ясувати (як, звичайно, і природу художньої типізації та концепцію позитивного героя в них), тільки поставивши прозу Шевченка у контекст розвитку просвітительського реалізму. Щодо висновків М.Яценка щодо просвітительського реалізму російських повістей, то, на нашу думку, дослідник має рацію. Шевченковим повістям властива характерна для просвітительської літератури соціально-виховна дидактична постанова, певна прикладність, доказовість і заданість сюжетів і персонажів ... Не відходить від норм просвітницького реалізму і наявна в повістях критика соціальної дійсності”[8].
Поширення ідей Просвітництва в російській та українській літературах було одним із чинників, котрий стимулював помітне зміщення ідейно-естетичних поглядів Шевченка (не лише у прозі) у бік згаданого раціоналістичного способу художнього мислення. Просвітницькі ідеї закладаються у більшості Шевченкових повістей, а найвиразнішим прикладом уваги до них є повість Близнецы”. Є достатні підстави, аби назвати цей твір повістю виховання (як варіант роману виховання) і визнати Шевченкові пріоритети в цьому проблемно-тематичному аспекті української повістевої прози. Продовжуючи традиції, закладені українськими повістями Г.Квітки-Основ’яненка, Близнецы” Шевченка підготували виникнення роману виховання як форми втілення прогресивних ідей і поглядів на проблему людина і суспільство”, на необхідність формування нового типу громадянина і на сам процес формування.
Тобто, одним із вихідних положень нашого дослідження є теза, що Просвітництво, яке органічно входить у всю систему філософських й етико- естетичних поглядів Шевченка, є важливим компонентом його концепції людини.
Звернення Шевченка до жанру повісті відповідало основним тенденціям розвитку західноєвропейської та російської літератур того часу. Жанр повісті набував великого значення, широко зображуючи особисте життя та внутрішній світ людини у контексті суспільно-громадських стосунків. Тобто, у повісті можна було об’єктивно і всезагально висвітлити життя суспільства і людини, беручи до уваги той факт, що для Шевченка найважливішим та першочерговим завданням всієї його творчості була необхідність збудити національну свідомість українського народу.
Істотну властивість повісті Шевченко свого часу вбачав у принципі повчання, моралізаторській настанові, яка випливала як із усвідомлення письменником небезпеки знецінення загальнолюдських ідеалів, так і з переконаності у перетворюючому впливі мистецтва на суспільність. Наступну вагому рису повісті автор бачив у глибокому розкритті формування характеру особистості. Шевченкове розуміння людської природи базувалося на закономірних, родючих і переосмислених ідеях Просвітництва. У центр боротьби добра і зла Шевченко, як свого часу і передові діячі Просвітництва, поставив людину.
Просвітницький ідеал людини мав свої варіанти в залежності від своєрідності кожної національної літератури й напрямку, репрезентованого тим чи іншим твором, але в його основі лежали спільні для всіх просвітителів уявлення про ідеальну людину” носія просвітницької позитивної програми. Передусім це людина, позбавлена будь-яких суспільних забобонів політичних, соціальних, релігійних; це людина освічена й раціонально мисляча, разом з тим вона розуміє мову” свого серця, чутлива до краси природи й мистецтва, не відкидає Бога, але у скрутній ситуації покладається насамперед на власні сили й розум. Такій людині властиво підходити до різних явищ життя з вимогою гармонії, міри, простоти. Перенесений на український культурний ґрунт, просвітницький ідеал людини здобув своє обличчя, ім’я і голос значною мірою завдяки прозовій творчості Шевченка.
Предметом дисертації є Шевченкова концепція ідеальної людини в контексті ідей Просвітництва та образне її втілення на ґрунті української національної ментальності.
Вивчення проблеми ідеалу людини та його образної інтерпретації в повістях Шевченка в межах цілісної естетичної системи творчості письменника й у співвідношенні із загальною соціокультурною концепцією епохи Просвітництва становить наукову новизну дослідження. Вона також визначається й новим методологічним підходом до конкретного аналізу прозової творчості Шевченка, вивчення якої допомагає виявити ідейно-художню своєрідність сприйняття і переосмислення традицій європейської літератури українським письменником. Це дозволяє аргументувати концепцію закономірності розвитку вітчизняної літератури в аспекті засвоєння і трансформації нею світових художніх традицій.
Об’єктом нашого дослідження є повісті Наймичка”, Варнак”, Княгиня”, Музыкант”, Капитанша”, Несчастный”, Художник”, Близнецы”, Прогулка с удовольствием и не без морали”, а також Щоденник та листи Шевченка.
Потреба дослідити прозову спадщину Шевченка з погляду втілення в ній просвітницької програми зумовлена також їх новаторським, на тлі української прози другої половини 19 ст., характером. У ряді повістей Шевченко помітним чином посилив проблему національного. Практично відійшовши у своїх прозових творах від принципів етнографічного зображення України й української дійсності, письменник натомість першим в українській прозі саме так поглибив історизм, аналітизм зображуваного, склав своєрідну рецепцію російського (московського) в повістях, реалізувавши окремі аспекти проблеми не тільки на рівні публіцистичних виступів, а й художнього втілення навіть на мікрорівнях (діалогічності, пейзажу, колористики, слововживання тощо)”[9].
Мета дисертаційного дослідження полягає в синтетичному аналізі прозової творчості Шевченка з погляду генези й становлення ній концепції ідеальної людини, наділеної виразними просвітницькими рисами.
Досягнути мету можна через вирішення таких завдань:
1) дослідити ступінь обізнаності Шевченка ідеями західноєвропейських й українських просвітителів та особливості інтерпретації цих ідей у його художній прозовій та епістолярній спадщині; 2) визначити складові Шевченкової концепції ідеальної людини, її синкретичний характер; 3) окреслити систему персонажів Шевченкових повістей, виділити їх типи і зіставити з основними типами героїв різних напрямів просвітницької прози; 4) схарактеризувати основні тенденції в образній інтерпретації ідеальної людини в повістях Шевченка; 5) окреслити систему поглядів автора-розповідача як носія просвітницького погляду на людину; 6) визначити структуру образу наратора, роль автобіографізму у його побудові й простежити трансформацію біографічного матеріалу в художній.
Структура дисертації випливає з мети й завдань дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.
У першому розділі Шевченко і концепція ідеальної людини в прозі західноєвропейського Просвітництва” окреслюється коло літературних інтересів письменника, висвітлюється своєрідність Шевченкової інтерпретації західноєвропейської просвітницької концепції ідеальної людини, з’ясовуються складові його погляду на людський ідеал, що містить трансформовані ідеї західноєвропейського Просвітництва, сентименталізму, романтизму, реалізму з потужним наповненням національними літературними традиціями й християнською мораллю. Відзначається, що при всіх можливих впливах чи залежностях від сучасної Шевченкової прози (української, західноєвропейської, російської) його повістям притаманна ціла низка оригінальних жанрово-стильових та ідейно-естетичних рис.
Другий розділ дисертації Інтерпретація образів ідеальних людей у повістях Шевченка” присвячений проблемі втілення письменником просвітницького ідеалу в позитивних героях.
Для Шевченка, як спостерегла М.Коцюбинська, характерне власне його бачення і розуміння людської природи, бо звичайна приналежність до роду людського ще не означає «людини» в Шевченковому високому, «святому значенні»”[10]. Шевченко глибоко й унікально розумів матеріальну і духовну природу людини, її суспільну роль. Свобода людини у Шевченкових повістях пов’язується насамперед із свободою волі, оскільки мова йде про внутрішній світ героя. У цьому вчувається просвітницький принцип (найяскравіше пропагований Ж.-Ж.Руссо) реабілітації пригнічених і безправних, а також визнання саме за ними всіх доброчесностей і прав. Люди, які були у постійній єдності із природою, жили працею своїх рук, на відміну від розбещених гнобителів, для Руссо були взірцями і носіями високих моральних якостей.
Про вплив ідей Руссо на творчість Шевченка, особливо на його повісті, писав І.Лімборський, акцентуючи вплив просвітницького дидактизму на моральне вдосконалення особистості як першочергову умову виявлення в ній позитивних рис та якостей: Герої письменника згідно з руссоїстською традицією звертаються до власного серця” найбільш цінного індикатора людських стосунків у суспільстві у пошуках рідної душі, яка здатна відгукнутися на біль та страждання”[11].
Шевченків ідеал це людина з тисячею граней, міцно пов`язана з дійсністю. Проте, характер взаємовідносин людини з дійсністю особливий. Відношення між ними можуть бути не лише гармонійними, а й дисгармонійними. Людина зобов`язана витримати і здолати усі суперечності й конфліктні ситуації, при цьому залишаючись вірною сама собі, звеличуючись над ними. Звідси основною диференційною ознакою ідеалу виступає спокійне сумління, додержання християнських чеснот.
Просвітницький ідеал освіченого порядного трудівника є й народним ідеалом, і для Шевченка він став основою всієї творчості, яка стверджувала духовні цінності людини. Думки і вчинки ідеальних героїв Шевченка спрямовані до високої мети, до одухотвореної краси. Письменник радіє, коли йому щастить побачити прояв благородної природи людини”. Вільна й щаслива людина, що і є найвагомішим гуманістичним просвітницьким ідеалом, є ідеальною і в уявленні письменника.
У третьому розділі Функції наратора в художньому світі Шевченкових повістей” досліджується феномен автора-розповідача в прозі письменника. Властиве феномену Шевченка поєднання образу автора (ліричного героя і автобіографічного наратора) та реальної постаті письменника з його цілковито замкнутою на служінні Україні, злитою з нею власною долею”, на думку В.Смілянської, є унікальним в історії європейської культури[12].
Наша мета довести, що образ письменника в прозі, виражений автобіографічним наратором, є водночас і образом реального письменника, і моделлю ідеальної людини, запропонованою Шевченком і приміряною” насамперед на собі. Відштовхуючись від положення щодо різних типів нараторів, присутніх у повістях Шевченка, виокремлюємо образ автора як точку зору (виразник світоглядної концепції) і образ автора як тему і предмет художнього зображення.
З-поміж інших типів автора в художньому тексті автобіографічний автор виразно окреслює власне авторське ставлення до зображуваного, власне авторські емоційні проекції та власне авторське світовідчуття в цілому. Як справедливо зазначала свого часу М.Шагінян: Вся російська проза Шевченка плід його зрілої творчості. Над повістями він працював серйозно й довго, включав у них весь свій зрілий нажитий досвід”[13]. Відповідно вивчення автобіографізму й особливостей його виявлення у повістях Шевченка дає змогу простежити факти життя письменника, оскільки художня розповідь про нього може способом самовираження автора як творчо обдарованої непересічної особистості, яка стала національним речником українського народу.
Методологія дослідження спирається на праці вітчизняних і зарубіжних літературатурознавців — І.Франка, О.Білецького, С.Єфремова, Д.Чижевського, Д.Наливайка, Г.Грабовича, О.Забужко, В.Смілянської, Є.Кирилюка, М.Яценка, Н.Грицюти, О.Гриценка, а також М.Бахтіна, С.Тураєва, М.Шагінян та ін.
Основними методами дослідження є історико-функціональний, порівняльно-типологічний, історико-генетичний.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його висновки та узагальнення слугуватимуть подальшому вивченню порушеної проблеми. Аналіз просвітницького ідеалу та його образної інтерпретації в повістях Шевченка дозволяє уникнути загрозливої на сьогодні тенденції канонізації творчості Шевченка й дає можливість аналізувати її як множинну практику художнього означування суб’єктивного, сучасного, нового.
Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при читанні загальних історико-літературних і теоретичних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії українського письменства, при написанні дипломних і курсових робіт з проблем компаративістики та нової української літератури.
Апробація дослідження відбувалася в різних аспектах. Матеріали дослідження апробовані в доповіді на 34-ій науковій шевченківській конференції (2001); розділи дисертації обговорювалися на засіданнях відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України. Основні положення й висновки дисертації відбиті в 5 публікаціях:
1. Просвітницька основа Шевченкової естетики // Матеріали тридцять четвертої наукової Шевченківської конференції. Черкаси, 2003. Кн.. 1. С. 88 96.
2. Ідеальні герої Шевченкових повістей // Літературознавчі обрії. Випуск 2. К.: Ін-т літератури ім. Шевченка НАН України, 2001. C12 17.
3. Концепція образу автора-розповідача у прозі Т.Шевченка // Літературознавчі обрії. Випуск 3. К.: Ін-т літератури ім. Шевченка НАН України, 2002. C.44 49.
4. Художня трансформація гуманістичних тенденцій у поглядах на людину і суспільство у прозі Т.Г.Шевченка // Літературознавчі обрії. Випуск 4. К.: Ін-т літератури ім. Шевченка НАН України, 2003. C.56 60.
5.Традиції англійського роману виховання у прозі Т.Шевченка // Слово і час. 2003. №7. C.14 20.

[1] Забужко О.С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. К.: Абрис, 1997. С.33.

[2] Листи до Тараса Шевченка. К.: Дніпро, 1993. С. 126.

[3] Там само. С. 610.

[4] Шагинян М.С. Русская проза Шевченка // Шагинян М.С. Собр. соч.: В 6-и т. М.: Госизд. худ. литературы, 1957. Т. 5. С. 7.

[5] Бойко Ю. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури. Мюнхен, 1956. С. 15.

[6] Лімборський І.В. Жан-Жак Руссо і руссоїзм в Україні // Всесвіт. 1993. №1 2. С. 23.

[7] Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Книга спостережень. К.: Дніпро, 1997. Т. 1. С. 127.

[8] Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця: Літ.-крит. нариси. К.: Рад. письменник, 1986. С. 256 257.

[9] Поліщук В. Повісті Т.Шевченка і розвиток повістевого жанру в українській літературі (до постановки проблеми) // Тарас Шевченко і європейська культура / Збірник праць міжнародної 33 наук. шевченк. конф-ії. Черкаси, 2000. С. 193.

[10] Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка. К.: Рад. письменник, 1990. С.42.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Шевченків ідеал людини ґрунтується на просвітницьких засадах його світогляду й виразно відображений у повістях, а також Щоденнику та листах. Підґрунтям такого твердження є передусім увага письменника до людини в нерозривній єдності соціального, морального, етичного й психологічного аспектів. Виходячи з просвітницьких ідей, Шевченко трактував людину як істоту наскрізь соціальну, мораль і поведінка якої визначаються тим середовищем, в якому вона перебуває, та суспільним ладом. Основою розуміння природи людини Шевченка є виразний антропоцентризм.
Одним із чинників формування Шевченкового ідеалу людини стала глибока і всебічна обізнаність письменника з творами західноєвропейських просвітителів Дефо, Свіфта, Річардсона, Монтеск’є, Вольтера, Шіллера, Гете та ін. У повістях, а також Щоденнику і листах виявляються різні форми рецепції їхньої творчості: цитування, використання мотивів, образів, популяризація творів через введення їх як об’єктів літературного зацікавлення позитивних персонажів повістей тощо.
Виразною ознакою просвітницької позитивної програми Шевченка є увага до морально-етичної проблематики. Один з аспектів проблеми виховання проблема освіти для народу поряд з іншими важливими питаннями є наскрізним у всій творчості Шевченка. Звідси особлива близькість позицій Шевченка й письменника-реаліста Ч.Діккенса, світогляд і, головне, концепція світу й людини якого значною мірою наділені просвітницькими рисами. Типологічне зіставлення романів виховання Діккенса і повістей Шевченка виявляє перегуки в ідейній проблематиці та принципах розгортання сюжету: у творах, побудованих у формі життєпису героя, автори поглиблюють критику сучасного суспільства; звертаються до питання про взаємостосунки особи і суспільства, особи і оточуючого її соціального середовища; вдаються до типізації доль центральних персонажів. Подібна й структура окремих творів: дитина, покинута напризволяще поганими батьками, або такими, що потрапили у скруту, зазнає переслідувань родичів, які хочуть скористатися її спадщиною, але завдяки дивному, романтичному за своєю суттю збігові обставин вивільняється з безодні злиднів і пітьми”: несподівано одержує значні гроші, а з ними і відповідне становище у суспільстві.
Ця структура нагадує формулу чарівної казки або різдвяної історії, з її добротворцями”, злотворцями”, помічниками”, жертвами”, обов’язковим щасливим фіналом. Вона, але дещо видозмінена, використовується і Шевченком у повістях Наймичка”, Музыкант”, Несчастный”, і особливо у Близнецах”. У ролі помічників” у романах Діккенса виступають добрі буржуа, у Шевченка заможні хуторяни, що виховують дітей покриток (Наймичка”, Близнецы”) або допомагають звільнитися від кріпацтва (Музыкант”).
Близькість світоглядних позицій Діккенса і Шевченка виявляється у розумінні феномена добра і зла. У творах англійського письменника Олівер Твіст” і Ніколас Нікльбі” й повісті Шевченка Несчастный” зло існує ніби у двох іпостасях: суспільне зло і зло онтологічне, які мало пов’язані між собою. Просвітницька антитеза приводить до того, що соціальні конфлікти, що реально визначають благополуччя чи нещастя персонажів, в кінцевому результаті знімаються, поступаючись місцем утопічно-просвітницькому вирішенню інтриги. Добро ідея, яка переможе зло, тому носіями добра можуть бути різні люди, незалежно від їхнього соціального становища.
Проте на відміну від ранніх творів Діккенса, де всупереч логіці й художній правдивості, головні герої, незважаючи на згубний вплив середовища, залишаються такими ж чистими і піднесеними, як сама ідея добра, у повісті Шевченка (Близнецы ) по-реалістичному об’єктивно і виразно зображені полярні результати впливу оточуючого середовища на долі своїх героїв Саватія і Зосима.
Діккенс розуміє щастя як матеріальну винагороду за праведне життя. Філософія щастя як гармонійного поєднання матеріального і морального благополуччя звучить і в творчості Шевченка (Прогулка ...”).
У романі Девід Копперфілд” Діккенс звернувся до історії молодої людини” через призму власного життя автора. Перед читачем постають різні я” героя, що проходить стадії духовного зросту. Це ще й роман про час, про спогади, їх роль у житті. За загальною схемою твір близький до повісті Шевченка Художник”.
Якими б численими не були звертання Шевченка до західноєвропейських просвітницьких традицій, основа його концепції ідеальної людини глибоко національна, її коріння у християнському світогляді. Ідею боротьби за справедливість, щастя і добро проти зла та насильства Шевченко тісно пов’язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, як співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати їй у боротьбі з горем, нещастям. Письменник гнівно осуджував тих, хто кривдить беззахисного, принижує його гідність, обманює, спричиняє муки та страждання. Милосердя визнавав вищою основою людської гідності, духовності, людських взаємин. У цій позиції вчувається виразний вплив традицій західноєвропейського й слов’янського сентименталізму, а також творчості Г.Сковороди й Г.Квітки-Основ’яненка.
Ідеальний герой у Шевченка це людина, яка сповідує християнську мораль і трудову етику, ставить максимальні вимоги до себе, вбачаючи у своїй повсякденній діяльності перш за все виконання власного обов’язку перед Богом і людьми. Життєві принципи такого героя це безперервний самоконтроль, боротьба з ницими, гріховними сторонами свого я”. Просвітницький ідеал освіченого порядного трудівника є й народним ідеалом, і для Шевченка він став основою всієї творчості, яка першочерговим завданням мала утверджувати духовні цінності людини.
Свобода людини у Шевченкових повістях пов’язується насамперед зі свободою волі, оскільки мова йде про внутрішній світ героя. У цьому вчувається просвітницький руссоїстський принцип реабілітації пригнічених і безправних, а також визнання саме за ними всіх доброчесностей і прав.
Шевченкове розуміння людської природи підтверджує, що його бачення базувалося на закономірних, плідних і актуально переосмислених ідеях Просвітництва. У центр руху і боротьби матеріального й духовного світла і темряви, духу і матерії, життя та смерті, вічного й тимчасового творчість Шевченка, як свого часу і передових діячів Просвітництва, поставила людину, яка поєднувала у собі всі ці різноманітні світи та начала. Герой літературного твору стає носієм доброчинностей, а проблема прекрасного розв’язується з позицій раціоналістичної ідеї природного порядку безкінечного причинно-наслідкового ланцюга, що проймає Всесвіт; головну цінність і зміст твору складають ідеї розумної ясності та визначеності.
Образ ідеального героя Шевченкових повістей поєднує в собі риси позитивних героїв просвітницького реалізму, сентименталізму, романтизму, і позначений впливом різних національних літературних традицій української, російської та західноєвропейської.
В образній системі Шевченкових повістей втілилися концепти, що складають основу їх ідейного звучання: персоніфіковані добро” і зло”, позитивні й негативні життєві начала, протиборство цих антиномічних начал. На їх основі автор моделює свою концепцію становлення особистості, яке відбувається під впливом суспільних й морально-етичних детермінант. Підкреслена антитеза в показі духовного й морально-етичного єства героїв виділяє як смислове ядро образ, структура якого є протиставленим поєднанням характерів-антиподів, що розвиваються в рівновеликих подієво-часових вимірах, але зі зворотною ідейною семантикою. Звідси поділ героїв творів на позитивних і негативних персонажів.
Шевченків позитивний герой далекий від титанічних” звершень і устремлінь, він звичайна середня людина” (за жанровою традицією просвітницької прози), однак за всією зовнішньою пересічністю, звичайністю таїна духовного багатства, благородних прагнень, чеснот. Традиційним і найбільш адекватним авторській концепції ідеальної людини є тип героя, що характеризується особливим етичним максималізмом. До цього типу належить переважна більшість позитивних персонажів Шевченка, 1а) однозначно позитивні” наділених певним комплексом психо-емоційних та морально-етичних парадигм, в основі якого просвітницькі поняття гармонії”, міри” і благочестя”: щирі, працьовиті, з розвиненим почуттям власної національної гідності, істинні християни, наділені естетичним чуттям і справжньою життєвою мудрістю тощо.
Згідно з думкою просвітників 18 ст., які в якості ідеального героя пропагували людину природну”, не зіпсуту цивілізацією, героями Шевченка так само керують безкорисливі почуття, а не бажання присвоїти якомога більше життєвих благ (наприклад, матрос Обеременко з повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали”).
Образ позитивного героя включає і тип 1б) персонажа, здатного на переродження”, перевиховання”. Саме в таких образах Шевченко втілює ідею еволюційного розвитку особи у вихованні життям обставинами й середовищем, відкриває шляхи до вдосконалення, способи подолання амбівалентності, досягнення етичного ідеалу (Параска Тарасівна, Степан Мартинович Левицький (Близнецы”), а також поміщик Курнатовський (Прогулка...”).
Шевченків ідеал людини, втілений в образах позитивних героїв, не асоціюється з представником певного суспільного класу чи соціальної групи. Проте більшість ідеальних людей” українського письменника пов’язані з сільським середовищем це кріпаки, вільні селяни, заможні хуторяни, поміщики, що відображає і позицію самого автора, і загальну тенденцію української літератури того часу. У позитивних образах, наділених рисами християнського й мирського етичного ідеалів, втілена ідея калокагатії.
Серед позитивних персонажів повістей вирізняється 1в) тип героя, що пройшов шлях каяття (Кирило у Варнаку”), в образі якого Шевченко поєднав риси традиційного романтичного героя й просвітницькі ідеали природної людини”. Через історію земної покути, митарств й поневірянь окремо взятої людської душі з її наступним очищенням та поєднанням із Богом письменник окреслює одну з форм культурного самоствердження індивідуальності, використовуючи при цьому відому формулу агіографічної літератури.
Жорстоким кріпосникам протиставляються 1г) заможні хуторяни й окремі просвічені поміщики. Їм притаманна людяність у ставленні до селян, порядність, християнське милосердя, простота у побуті. Таким чином, Шевченкова опозиція місто село” доповнюється антиномією село хутір”. Хутір” складова Шевченкового образу ідеального світу, у якому образ хутора виступає синонімом раю” на землі. Шевченко неодноразово акцентує увагу на центральному компоненті хутора хаті, що постає як сакралізований центр буття, людського й космічного, з яким пов’язані всі життєво важливі сімейні вартості. Образові хати, збагаченому контекстом усієї творчості письменника, завдяки якому вибудовується національний мікрокосм, де хата берегиня сім’ї, першооснова роду протистоїть образ пустки. Він теж набуває символічного звучання: пустка закріпачена Україна і перегукується з поширеним у Шевченковій поезії образом розритої могили”.
Багатогранно представлений у повістях Шевченка 1д) образ українського інтелігента як репрезентанта духовних цінностей народу. Це й інтелігент Никифор Сокира, і представники наукової інтелігенції Саватій Сокира, Степан Мартинович Левицький (Близнецы”), і творча інтелігенція, доля якої показана через образи кріпаків-митців (Художник”, Музыкант”). Образи інтелігентів у Шевченковій прозі демонструють особливість, що зумовлена специфікою української літератури того періоду відсутність чіткої тематичної диференціації творів сільської епіки” і з життя інтелігенції”. Так, один з найвиразніших образів представників української інтелігенції у повістях Шевченка хуторянин Никифор Федорович Сокира, а талановиті Кирило (Варнак”), Тарас (Музыкант”) і Художник (Художник”) кріпаки, значна частина життя яких пов’язана з селом.
Шевченко вибудовує схему духовної еволюції героїв це безперервне виховання й освіта під керівництвом високоосвічених та високо інтелігентних вчителів, духовних осіб на добрих батьківських традиціях і зразкових літературних та музичних творах.
На відміну від національно аморфних героїв романів виховання західноєвропейських авторів (Вільгем Мейстер, Агатон, Еміль, Зелений Генріх, Том Джонс, Трістрам Шенді), герої Шевченкової прози потрактовуються і з погляду національного характеру. Свій ідеал людини з національно виразними рисами характеру, особистою й суспільною повноцінністю Шевченко накреслив у образі Никифора Сокири та його вихованця Саватія. Образи обох героїв ідеал щасливої людини, у якій втілені типові риси українця-інтелігента, що господарем почуває себе на землі предків, трудиться на ній з любов’ю, сповідує християнські заповіді, знає історію рідної землі, її культуру, читає в оригіналі твори класичних авторів, грає на музичних інструментах, співає різні пісні тощо.
Подвійний характер мотивування у розвитку сюжету (один за законами реального середовища, інший за законами розуму і природи), традиційний для багатьох творів просвітницької літератури, структура яких підпорядкована розкриттю певної філософської або етичної колізії, а герої виконують роль рупорів ідей, простежується і в повісті Шевченка Близнецы”. Вона має філософсько-естетичне спрямування і обертається довкола таких буттєвих універсалій, як воля, душа, добро і зло, доля. Герой повісті Зосим є носієм усього чужого, усього інородного, він символ зла, тоді як образ Саватія підноситься до символу добра.
Долі творчої інтелігенції присвячені повісті Музикант”, Художник”, частково Варнак”, де історія головного героя кожного твору певна модель життя талановитого невільника, яка формується в залежності від обставин і оточення. Перша модель герой проходить шлях від романтично настроєного, обдарованого юнака через бунтарство, відчуження від людей, поневіряння до морального переродження й повернення в громаду” (Варнак”). Друга літературна обробка власної історії письменника з викупом з кріпацької залежності, роками навчання в Академії мистецтв, зустрічами й приятелюванням з відомими людьми того часу; але через нещасливий шлюб життя героя трагічно обривається (Художник”). І третя модель викуп з кріпацтва, щасливий шлюб з коханою людиною, досягнення внутрішньої і зовнішньої гармонії (Музыкант”). Щоправда, паралельною лінією твору трагічною історією кріпосної артистки Тарасович автор підкреслював, що щаслива розв’язка у житті героя це тільки поодинокий випадок, нехарактерний для того часу; швидше бажаний, ніж реальний.
Досить часто Шевченко перевіряє своїх героїв межовими” ситуаціями, коли людина виявляє усю велич свого духу. Образи-персонажі митців доповнюють уявлення про авторську мрію щодо майбутнього вільної людини. Це людина, позначена рисами ідеального характеру високою культурою, освіченістю, добропорядністю, гуманністю, чутливістю до прекрасного.
Позитивним персонажам протистоять однозначно негативні”. На противагу етичним максималістам” Шевченко зображує розбещених, аморальних типів, які зневажають і людські, і божественні” закони (умовно етичні мінімалісти”). Контраст зіставлення твориться системною диференціацією образів за основними параметрами людських чеснот: суспільно-громадською позицією героїв, їх зв’язками з оточенням, національним й релігійним самоусвідомленням, інтелектуально-естетичними смаками й запитами, родинними стосунками, ставленням до жінки тощо.
На відміну від просвітницької традиції, (особливо виразній у творах просвітницького класицизму), за якою негативні персонажі викликають лише осуд і зневагу та символізують абсолютне зло, Шевченко реалістично й об’єктивно підходить до проблеми дослідження аномалій людської поведінки та психіки. Письменник вводить до системи персонажів своїх повістей й амбівалентних героїв, що поєднують у собі жертву” і ката” Катерина Лук’янівна у Княгині”, Іполітушка в повісті Несчастный”.
Рисами, властивими позитивним персонажам Шевченкових повістей, наділений образ автора у повістях Шевченка. Він постає як смисловий центр творів, невід’ємна складова художньої структури. Авторська точка зору на світ виявляється багатогранно і трансформується через різні суб’єкти художнього мовлення: розповідача, оповідача, автора-маску, цілу галерею персонажів, а також через позасюжетні компоненти (ретроспективні описи, ліричні відступи, епістолярні вкраплення тощо).
У повістях можна виявити асоціативну єдність епізодів біографії автора з життям того чи іншого персонажа, близькість настроїв автора та його епічного героя, яка особливо виразно проявляється в авторських роздумах та ліричних відступах. Психологічне перевтілення автора в образ свого героя, введення фактів особистого життя в сюжетно завершені історії персонажів, створених авторською уявою, є однією з характерних ознак творчої манери письменника.
Композиційна будова більшості повістей, повість у повісті”, дозволяє ввести близького авторові основного розповідача, дати різку, безкомпромісну оцінку різним явищам дійсності. В авторську розповідь часом вплітаються вставні новели з типовими оповідними формами від першої особи, листи, щоденники дійових осіб. Причому категоричність та імперативність суджень персонажів робить їх одночасно й авторськими судженнями, а характерологічна націленість реплік персонажів змінюється авторським повістуванням, що конденсує в собі емоційно-оцінний потенціал повістей.
Образ автора як точки зору на світ постає в повістях багатолико, сконцентрованим в життєвих позиціях різних персонажів. Багатоаспектність авторської точки зору дає підстави говорити про виважену авторську світоглядну концепцію, яка виявляє позицію Шевченка щодо філософських, історичних, суспільно-політичних і суспільно-економічних, морально-етичних, соціологічно-статистичних, педагогічних, освітніх, естетичних та інших питань.
Автор як носій викладу постає у повістях Шевченка посередником між письменником і зображуваним світом, становить осереддя багатьох параметрів змістової форми, їх різних структурних рівнів. Активне використання автобіографічних фактів у повістях Шевченка пояснюється його прагненням надати художній моделі світу ознак достовірності у відтворенні реальної дійсності.
Аналіз повістей доводить, що виникає підґрунтя для стилістичного й ідеологічного об’єднання всіх повістей в єдине ціле. У ролі підґрунтя розглядаємо точку зору образу автора (наратора) і переломлення подій повістей через призму різних оповідачів, які можна тлумачити як перевтілення Шевченка в різні ролі (надягання масок”).Через образ автора Шевченко, на нашу думку, створив призму, яка зібрала воєдино смислові інтенції всіх повістей й забезпечила єдність їх сприйняття. Цим самим читання повістей разом з наратором” здатне розкрити більше смислів, закладених у тексті.
Образ автора як головний суб’єкт оповіді (нарації) зберігає свою роль протягом всього твору і домінує над усіма іншими преломленнями зображуваного світу. Образ автора виявляється і в співвідношенні написаних від першої особи повістях (Прогулка...”), і в виборі оповідача”, і в прийомах його характеристики”. і в оцінці його особистості”, і у висвітленні його позиції”, і в формах відтворення його стилю”. В образі наратора можемо бачити риси іронічного автопортрету конкретного, реального автора. Інтерес у цьому плані становлять не стільки біографічні паралелі між оповідачами й Шевченком, скільки авто-пародійний портрет письменника.
Образ автора зі своєрідністю його світосприйняття завжди присутній у повістях Шевченка. Це проглядається і в доборі художнього матеріалу, способі зображення персонажів, особливо носіїв авторської свідомості, а також у кожній складовій стилю письменника. Образ автора збуджує активне читацьке співпереживання і дає можливість побачити зображену у творах дійсність очима автора та оцінити згідно з авторською позицією. Саме цією тенденцією Шевченка пояснюється провідна ознака його повістей невіддільність художнього світу митця від світу реальної дійсності, органічне переплетення авторського домислу з фактичною вірогідністю зображеної у повістях моделі дійсності. Саме тому надзвичайно виразно виявляється ментальність автора і національно-естетичний образ світу, в основі яких просвітницький ідеал людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Айзеншток І. Як працював Шевченко. К.: Рад. письменник, 1940. 167 с.
2. Аникин Г.В., Михальская Н.П. Чарльз Диккенс // История английской литературы. М.: Высшая школа, 1985. С. 216 231.
3. Балей С. З психології творчості Шевченка. Львів: Шляхи, 1916. 91 с.
4. Баскин М.П. Философия немецкого просвещения. Из курса лекцій по философии. М.: Изд-во МГУ, 1954. 48 с.
5. Баскин М.П. ХVIII век во Франции и проблема формирования нового человека // Гармонический человек. Из истории идей о гармонически развитой личности / Сб. статей. М.: Искусство, 1965. С. 110 124.
6. Бахтин М.М. Проблема содержания, материала и формы в словесном худождественном творчестве // Бахтин М.М. Работы 1920-х годов. М.: Next, 1994. C. 256 288.
7. Бахтин М.М. Эпос и роман // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Худ. лит., 1975. С. 376 414.
8. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Худ. лит., 1975. 502 с.
9. Бахтин М.М. Проблема автора // Вопросы философии. 1977. № 7. С. 148 160.
10. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Сов. Россия, 1979. 318 с.
11. Бахтин М.М. Автор и герой в эстетической деятельности // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. С. 9 191.
12. Безушко В. Повісті Тараса Шевченка / Доповідь, вигол. на наук. конферен. філологічної секції НТШ у квітні 1964 р. // Шевченко і ми: Зб. філол. секції для відзначення 150-річчя з дня народження патрона НТШ. Нью-Йорк Париж Торонто: НТШ, 1975. С. 135 147.
13. Білецький О. І. Російська проза Т.Г.Шевченка // Білецький О.І. Зібр. праць: В 5-ти т. К.: Наук. думка, 1965. Т. 2. 671 с.
14. Білецький О.І. Шевченко і західноєвропейські літератури. // Білецький О.І. Вибрані праці: У 2-х т. К.: Держлітвидав, 1960. Т. 2: Від давнина до сучасності. 455 с.
15. Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції: Спроба екзистенціального дослідження. Дрогобич, 1997. 115 с.
16. Богацька О. Російські повісті Шевченка // Наукові записки Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Зб. філолог. факультету. № 1. Пам’яті Шевченка. К., 1939. С. 181 206.
17. Бойко Ю. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури. Мюнхен, 1956. 79 с.
18. Бронський А. Повісті Т.Г.Шевченка // Літературна критика. 1939. № 4. С. 122 140.
19. Букетова Ж.П. Произведения И.Франко о детях и школе. Майстерство психологического анализа характеров // Іван Франко і світова культура: матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО: У 3-х кн. К.: Наук. думка, 1990. Кн. 2. С. 225 227.
20. Ващук Ф. Образотворча роль портрета у повістях Шевченка // Зб. праць 26-ої наук. шевченк. конф ії. К.: Наук. думка, 1985. С. 98 112.
21. Веретюк О. Концепція наратора і наративні форми (Перехресні стежки” Івана Франка) / Іван Франко письменник, мислитель, громадянин // Матеріали міжнародної наук. конференції. Львів: Світ, 1998. С. 320 326.
22. Вітошинська О. Шевченкова проза // Визвольний шлях. 1989. Кн. VІ. С. 712 721.
23. Виноградов В.В. О теории художественной речи. М.: Высш. шк., 1971. 240 с.
24. Волинський П. Естетичний ідеал Шевченка // Збірник праць 4-ої наукової шевченк. конф-ії. К., 1956. С. 123 128.
25. Гавришків Б.М. Безсмертний твір Даніеля Дефо на Україні // Всесвіт. 1960. № 9.
26. Гармонический человек: Из истории идей о гармонически развитой личности / Сб. ст. М.: Искусство, 1965. 322 с.
27. Гердер И.-Г.Идеи к философии истории человечества / Пер. и примеч. А.В.Михайлова. М.: Наука, 1977. 703 с.
28. Гете Й.-В. Літа науки Вільгельма Майстера. К.: Дніпро, 1970. 518 с.
29. Гете И.-В. Собр. сочинений: В 10-ти т. Т.10. Об литературе и искусстве. М.: Худ. лит., 1980. 510 с.
30. Гинзбург Л.Я. О литературном герое. Ленинград: Сов. писатель, 1979. 222 с.
31. Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. Ленинград: Худ. литература, 1977. 443 с.
32. Гоголь Н. В. Собрание сочинений в 7-и т. Т. 7. М.: Искусство, 1979. 348 с.
33. Гончар О.І. Просвітительський реалізм в українській літературі: Жанри і стилі. К.: Наук. думка, 1989. 176 с.
34. Горський В.С. Історія української філософії. К.: Наук. думка, 2001. 376 с.
35. Грабович Г. До питання глибинних структур у творчості Шевченка // Сучасність. 1979. № 5.
36. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. К.: Рад. письменник, 1991. 212 с.
37. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо (З проблематики символічної біографії та сучасної рецепції поета). К.: Критика, 2000. 317 с.
38. Гриценко О.А. Своя мудрість”: Національні міфології та громадянська релігія” в Україні / Додаток до Нарисів української популярної культури”. К.: УЦКД, 1998. 184 с.
39. Грицюта Н.М. Проблема втраченої особистості” в повісті Т.Шевченка ”Близнецы” // Вісник Київського ун ту. Історико-філологічні науки. 1992. № 8. С. 123 132.
40. Грицюта Н.М. Проза Т.Шевченка в контексті розвитку європейського роману виховання. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01. К. , 1993. 24 с.
41. Гром’як Р. Повість Художник” як вияв естетичних поглядів Шевченка // Збірник праць ХІХ шевченк. наукової конференції. К., 1972. С. 84 91.
42. Гузар І. Класицизм ідей Й.Вінкельмана в образотворчому мистецтві, зокрема Тарас Шевченко // Україна в орбіті європейської мислі. Торонто Львів, 1995. С. 130 150.
43. Гуковский Г. А. Пушкин и русские романтики. М.: Интрада, 1995. 320 с.
44. Гулыга А.В. Гердер. М.: Мысль, 1975. 181 с.
45. Гуменний М.Х. Проблема авторської позиції в романах Олеся Гончара // Дивослово. 1994. №1. С. 10 15.
46. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ початку ХХ ст. К.: Вища школа, 1981. 215 с.
47. Демчук Н.Р. Художній світ прози Шевченка. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01. Львів, 1999. 22 с.
48. Демчук Н.Р. Пейзаж у прозі Т.Шевченка (мікропоетика опису в системі екстравертного псих. аналізу) / Львів. держ. ун-т ім.І.Франка, 1999. 46 с.
49. Демчук Н.Р. Інтер’єр у прозі Т.Шевченка (мікропоетика опису в системі екстравертного псих. аналізу) / Львів. держ. ун-т ім.І.Франка, 1999. 34 с.
50. Дефо Д. Життя й незвичайні та дивні пригоди Робінзона Крузо. К.: Дніпро, 1985. 263 c.
51. Дзюба Е.Н. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа с русским и белорусским. К.: Наук. думка, 1987. 131 с.
52. Діброва В. Поет як структура рідної стихії // Сучасність. 1997. -- № 7 8. С. 53 56.
53. Диалектова А.В. Воспитательный роман в немецкой литературе эпохи Просвещения. Саранск, 1972. 38 с.
54.