АВТОРЕФЛЕКСИВНИЙ ТЕКСТ ЄВГЕНА ПАШКОВСЬКОГО ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України
Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

На правах рукопису

Вертипорох Оксана Володимирівна

УДК 821.161.2’06

АВТОРЕФЛЕКСИВНИЙ ТЕКСТ ЄВГЕНА ПАШКОВСЬКОГО ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО ПОСТМОДЕРНІЗМУ

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Зборовська Ніла Вікторівна
кандидат філологічних наук, доцент,
старший науковий співробітник
відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

Черкаси 2007

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Авторефлексивний текст у контексті новітнього оповідного мистецтва 13
1.1. Рефлексивне художнє пізнання як теоретична проблема..13
1.1.1.Рефлексія як психосемантичне явище та спосіб модерністського художнього пізнання 13
1.1.2. ”Нарцистичний” та ”шизоїдний” вияви постмодерністської авторефлексії .22
1.2. Суб′єктивізація художнього пізнання в українському модернізмі та постмодернізмі .37
1.2.1.Національні особливості українського модернізму .37
1.2.2.Авторефлексія в українському постмодернізмі48

РОЗДІЛ 2. Зародження та еволюція авторефлексії у прозі Є.Пашковського 70
2.1.Розщеплення суб’єкта і реалістична парадигма роману ”Свято” .70
2.2.Міфологізація як наслідок критичної авторефлексії у романах ”Вовча зоря” та ”Безодня” ..83
2.3.Текст Є.Пашковського як проблема читання 118

РОЗДІЛ 3. Есеїзація авторефлексивного тексту Є.Пашковського 126
3.1.Есеїзм і постмодернізм 126
3.2.”Щоденний жезл” Є.Пашковського: від міфологізму до есеїзму 130
3.3. Есеїстична особистість у контексті ”шизоїдної” епохи ...140

ВИСНОВКИ....156
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......166

ВСТУП

Авторефлексивний текст Євгена Пашковського постав у постмодерністських умовах. Постмодерністська ідеологія та теорія оформилася у США та Англії на початку 60-х рр. ХХ століття на основі праць Ж.Ліотара, Ж.Бодріяра, Ф.Джеймсона та інших. Постмодернізм усвідомлювався тут як культурна домінанта пізнього капіталізму [147]. У 1979 році у Франції вийшла праця Ж.Ф.Ліотара „Постмодерні умови”, яка не лише вплинула на інтелектуальну дискусію навколо означення культурної ситуації другої половини ХХ століття, але й дала розуміння західноєвропейського постмодернізму. Постмодернізм, на думку Ж.Ліотара, „це те, що пориває зі старим модернізмом, аби породити новий” [94, 16]. Американський дослідник Ф.Джеймсон, виходячи з художньої практики американської культури, постмодернізм означив як культурну домінанту „пізнього, або транснаціонального капіталізму”, що обумовлює завершення епохи індивідуального стилю культуру наслідування та імітації [147].
Розуміння західноєвропейського постмодернізму як перехідного періоду між модернізмами (його старою формою і пошуковою новою) дає нам привід говорити про явище українського постмодернізму, яке органічно випливає з українського модернізму як новоромантизму, а також тісно пов’язане із загальноєвропейським літературним процесом, який прагне у новій формі відродити модернізм, та американським літературним процесом, який активно продукує масову культуру як опозицію для національних модернізмів. Українська постмодерна ситуація виявляє модерністські експерименти, коли переглядається та переоцінюється традиція, і ця традиція стає живим наповненням нових ідей. Тому мистецтво модернізму бачиться постмодернізмом як одна із традицій. На цей аспект вказує Ж.Ліповецкі, відзначаючи, що постмодернізм це спокійна, з елементами розчарування, фаза модернізму” [95, 168]. Постмодернізм відкинув обвинувачення в максималізмі модерністських цінностей, тільки таким чином, що з одного боку, він критикує захоплення ідеалами новаторства і революційності, а з іншого боку повертається до модернізму тенденцією до порушення всіх зв’язків, відкритістю та розширенням меж. Таким чином, постмодернізм (як європейський, так і український) стає рефлексією над завершенням національних модернізмів на етапі його самоусвідомлення [40].
Специфіка українського модернізму полягає в тому, що артикуляція світоглядного бунтівного індивідуалізму на підсумковому етапі тісно пов’язується з національною ідеєю. „Я хочу собою возвеличити українське..”, писав у щоденнику від 21 грудня 1916 року В.Винниченко [113, 68]. Ці слова можна взяти на означення формули українського модернізму, що у своєму провідному пафосі постає як новоромантизм. Модерністська культура це індивідуалістична культура, котра презентує культ особистості. А тому проза й поезія модернізму набувають гіпертрофовано-особистісного характеру, замість об’єктивізму в епіцентр твору повертається індивідуальне, егоцентричне авторське ”я”, котре провокує експеримент над власною невротичною психікою. Відповідно, для художніх текстів стають характерними: суб’єктивізація дійсності, ідеологічність (рефлексія спрямована на перебудову себе і світу), модифікація традиційної колективної міфології в бік індивідуального альтернативного міфу. Відповідно, пошуки нового модернізму в ХХ столітті, активізуючи бунтівний індивідуалізм, активізують і модерні пошуки національної (соборної) ідеї. Як відзначає В.Моренець, складові еволюційного процесу модернізму, репрезентовані в певний час модерним явищем або ж модерною пропозицією, що з’являється як інтелектуально-духовний стан літератури, існують поряд з традиційними, опонуючи їм і розвиваючи їх. У конкретно-особистісному плані, відзначає вчений, кожний із таких епізодів є завершеним, в онтологічно-родовому, себто націокультурному, незавершеним...” [113, 124].
Дослідження художньої авторефлексії займає важливе місце у вивченні іманентності українського літературного процесу в умовах, коли „часову” культуру модернізму із значущим індивідуалізмом прагне змінити „просторова” масова культура постмодернізму з імітованим індивідуалізмом.
Репрезентативним засобом засадничого мистецького самовиразу в модернізмі є рефлексія як артикуляція світоглядного індивідуалізму. Психосемантика поняття „рефлексія” означає повернення ”назад”, відображення та пізнання, як творчий акт індивідуальності” (В.Бехтєрев), як актуалізація структури Я” при входженні суб’єкта в проблемно-конфліктну ситуацію, котра спонукає особистість до апробації власного психічного досвіду, оскільки той потрапляє у ситуацію невротичного розщеплення, а тому актуалізує потребу індивідуальної історії як форми упорядкування внутрішнього світу через примирення глибинних суперечностей [23]. Філософи-екзистенціалісти вважали, що для осягнення індивідуального сенсу існування людина повинна осмислити такі переживання: відчуття своєї випадкової вкинутості” у цей світ і своєї покинутості” в ньому, межову ситуацію” усвідомлення конфлікту зі світом і свого невдоволення, самоаналіз [120]. Протиріччя між світоглядом і реальністю змушують суб’єкта розвінчувати стереотипи і переживати ”живу” ситуацію через самозаглиблення та осмислення власного Я”. Самозаглиблення, самоспостереження і самоусвідомлення як різновиди рефлексивності є своєрідним поворотом до відокремленого від світу Я”. Рефлексія також основний принцип на шляху визначення напряму і способу життя, який робить особистість вільною в екзистенційному виборі та водночас відповідальною за досягнення власної автентичності.
Акт самоусвідомлення для людської свідомості є потенційно творчим актом і виражається як художній аспект мислення. Звідси, літературна рефлексія це осмислення автором у художньому творі власних переживань; роздуми над душевним станом, різновид психологічного самоаналізу [98]. Автор-модерніст безпосередньо вживається” не в предмети й події об’єктивної реальності, а у вмістилище власного психічного хаосу. Таким чином, вибудовується певна закономірність: об’єктивне пізнання тісно пов’язане із самопізнанням чим глибше людина бачить себе, чим інтенсивніше вона рефлексує у процесі творчості, тим очевидніше, яскравіше вона виявляє свою потенцію упорядкованості у власному творчому пошуці і стилі.
Постмодерніст орієнтується на продовжену авторефлексію, коли, з одного боку, виникає потреба сконцентрувати „Я”, а з іншого розсіяти його, щоб уникнути метафоричної концентрації невротичного смислу. Метафоричний і метонімічний шляхи авторефлексії сходяться, оскільки мова йде про потребу виокремлення індивідуального психічного центру для самозаглиблення з метою розпросторення власної сутності у хаотичному світі, що й моделює дві психосемантичні моделі оповідного мистецтва нарцистичну і шизоїдну в умовах гіпертрофованого індивідуалізму (Ж.Ліповецкі). Психоаналіз виявляє генезис цих авторефлексій в онтогенезі. На перших стадіях симбіозу формується дві позиції: інтровертна пізнання на основі суб’єктно-об’єктної еквівалентності, нарцистичної автооб’єктності та екстравертна пізнання через суб’єктно-об’єктні еквівалентності, прикмети світу ”Іншого”, коли Я”, розчиняючись в ”Іншому”, втрачає власний центр і стає розщепленим (шизоїдним) [169].
Щоб збагнути сучасне буття людини, Ж.Лакан, М.Фуко та інші вважали за необхідне зіставити його з божевіллям, оскільки кожна людина приховує в собі власне божевілля [147]. Оскільки в цей час у культуру прийшли митці, які мали у власному автобіографічному досвіді прожите божевілля, то розум і божевілля склали актуальну структуру сучасного пізнання, дві сторони рефлексії або єдиний спосіб віднайти актуальні відповіді на вічні запитання. Результатом цього етапу пізнання стало виникнення нових типів художньої авторефлексії нарцистичної та шизоїдної які формують художнє бачення на етапі максималістської індивідуалізації в епоху загрозливого перехідного періоду постмодернізму, коли втрачається значущість суб’єкта, індивідуалізації загалом. Відтак, на стратегіях психічного захисту і пізнання постає психологія постмодернізму у двох провідних психотипах: нарцистичному (коли відбувається інтровертне еґоцентричне пізнання, яке виявляє байдужість до світу, але підвищений інтерес до власної персони) та шизоїдному (екстравертне еґоцентричне пізнання, яке виявляє підвищений інтерес до світу на основі загостреної спраги єдності). Постмодерністська авторефлексія свідчить про розгортання індивідуалістичної революції у кризових і вкрай несприятливих для цього умовах: пошуки власного стилю наштовхуються на вичерпаність всякої новизни та оригінальності.
В пошуковій епосі нової форми модернізму або перехідній епосі постмодернізму магістральним жанром стає авторефлексивний текст, котрий репрезентується маніфестованим індивідуалізмом, авторською омніопотенційністю (суб’єкт-нарцис стає на місце світового цілого, або світове ціле стає на місце суб’єкта-шизоїда). Авторефлексивний текст у постмодерністському мистецтві розум і божевілля об’єднує в єдину структуру самопізнання. Основна мета творення такої текстуальності, котра була б виявом персоналізації, абсолютної індивідуалізації. Авторефлексія реалізується через гіпертрофований індивідуалізм, а тому для авторефлексивного тексту буде притаманною невротизація суб’єктивної авторської позиції, еґоцентризм. Стан поглибленої рефлексійності, який виводить в епіцентр тексту еґоцентричні позиції автора, супроводжується прагненням ідеологічного впливу на ворожий світ, що породжує специфічний есхатологічний дискурс [169].
Українська література кінця ХХ століття, перебуваючи в ситуації історичного виходу у широкий світ, потрапляє у ці інтенсивно рефлексуючі дискурси світових художніх експериментів, а тому проводить також посилені пошуки власної ідентичності, формує художні і світоглядні постколоніальні моделі. Динамічні трансформації в перехідній художній свідомості спричиняють появу якісно відмінних між собою літературних явищ, різних за своїми світоглядними пропозиціями, оповідною манерою, жанрово-стильовими тенденціями, індивідуалізованим письменницьким пошуком. Український сучасний літературний процес це жива, безперервна субстанція, яка сформувалася у контексті світового літературного процесу і позначена моделлю еволюції суспільно-історичної, посттоталітарної культурної епохи кінця століття, строкатістю світоглядових систем, впливом різноманітних стильових течій та напрямів. Сьогочасна українська література відзначається синтетичністю за стилістикою, поетикою, ідеологічністю. Можна говорити про органічне поєднання найаванґарднішого модерну і найтрадиційнішого мовлення” [84, 132].
Українська авторефлексія як вияв індивідуалізації національної особистості особливо активізується у літературному дискурсі 80-90-х років, в час деконструкції тоталітарних моделей суспільного буття, виражає бажання створити модерний націотворчий простір, що позначається на психосемантиці і психопоетиці літературного покоління вісімдесятників.
Авторефлексія як спосіб художнього осмислення української дійсності в перехідній культурній епосі постає у прозі Ю.Ґудзя, Г.Пагутяк, Ю.Андруховича, О.Забужко, О.Ульяненка, Є.Пашковського та ін., вона представляє множинність індивідуалізованих пошуків самопізнання і пізнання національного постколоніального світу. Рефлексивним текстам перехідного періоду нині протистоїть так звана „динамічна” проза, яка не лише формує нове покоління, але й контекст української масової літератури (Л.Дереш, І.Карпа, Н.Сняданко та ін.). В українському літературознавстві триває полеміка про ймовірність означення явища українського постмодернізму у зв’язку із прозою вісімдесятників та з появою феномену масової літератури.
Літературні критики часто довільно оперують визначеннями постмодернізму і зараховують сюди різні твори сучасної української літератури, відштовхуючись від того, що постмодернізм і його прибічники скептичні до будь-яких пояснювальних систем, ідеологій та понять, оскільки все сюди підходить, або ще простіше, що ми всі, хочемо того чи не хочемо, є постмодерністами. „Ми так чи інакше перебуваємо в цій ситуації, всередині ситуації, говорить, наприклад, Ю.Андрухович. Ми, тобто, скажімо, українські письменники. Отже, всі ми постмодерністи в силу хоч би того факту, що всі живемо в одну і ту ж епоху” [4, 18]. У довільному творчому аспекті постмодернізм ніколи не може бути означений, а лише приблизно описаний через ряд взаємосуперечливих характеристик. Однак у науковому дискурсі так чи інакше постає проблема точки відліку, з якої починається пошук.
Як відзначає Я.Поліщук, проблема в тому, що „поняття постмодернізму надто розмите й різнотлумачне, і важко збагнути, який зміст вкладає в нього той чи інший критик” [146, 63], а тому виникає необхідність пояснювати свою позицію у преамбулі, щоб виникло конструктивне поле для дискусій.
Звідси, актуальність дослідження авторефлексії в українській літературі перехідної культурної епохи зумовлене необхідністю пошуку адекватних шляхів інтерпретації такого самобутнього й складного феномену як проза Є.Пашковського, оскільки ця проза може служити знаковим текстом для пізнання цілої епохи в українській літературі, формуючись в її органічному річищі та в контексті епохи постмодернізму, її зарубіжних теорій і художніх практик.
Об’єктом дослідження є художні тексти, зокрема, романи „Свято”, „Вовча зоря”, „Безодня” і „Щоденний жезл”, публіцистика, літературна критика, інтерв’ю та інші форми саморепрезентації сучасного українського письменника Євгена Пашковського.
Предметом дослідження стала ідеологічно-художня і структурно-психологічна специфіка авторефлексивного тексту Є.Пашковського як явища українського постмодернізму.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планової теми Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України: Академічна ”Історія української літератури у 12 томах”, номер державної реєстрації 0101U002081.
Мета дослідження виявити характерні прояви авторефлексивного тексту Є. Пашковського як явища українського постмодернізму, у зв’язку з чим постають такі завдання:
проаналізувати рефлексію як психосемантичне явище та спосіб модерністського художнього пізнання;
з’ясувати головні форми прояву постмодерністської авторефлексії;
розглянути національні (ідеологічно-художні) особливості українського модернізму і постмодернізму, які формують прозу Є.Пашковського;
дослідити зародження і еволюцію авторефлексії у романах „Свято”, „Вовча зоря”, „Безодня”;
простежити основні тенденції міфологізації на основі критичної авторефлексії у романах „Вовча зоря” і „Безодня”;
означити неповторну стилістику Є.Пашковського з позиції рецептивної естетики як проблему читання і сприймання;
проаналізувати феномени есеїзму та міфологізму у романі-есеї „Щоденний жезл” Є.Пашковського;
з’ясувати характерні риси есеїстичної особистості Є.Пашковського в контексті постмодерністської епохи;
узагальнити результати дослідження над особливостями прихованої та явної авторефлексії у романістиці Є.Пашковського.
Реалізації сформульованої мети й порушених завдань підпорядкована теоретично-методологічна база дисертаційного дослідження, в основу якої покладено праці з проблем психології рефлексії З.Фройда, Ж.Лакана, В.Бехтєрєва, І.Смірнова, Л.Веккера, С.Степанова, Є.Бохорського, Ю.Бабаєвої, В.Морозова, в котрих аналізується проблема психології рефлексії, розглядаються її формування, ознаки, вплив на творче моделювання картини світу. Вагомим внеском у дослідження стали праці з психології творчості як зарубіжних (Б.Грифцов, Ж.Ліповецкі), так і вітчизняних вчених (І.Франко, В.Роменець, П.Білоус), в яких рефлексія розглядається як частина творчого акту, що набуває ознак самозаглиблення, самопізнання, народження нового, тобто є художнім аспектом мислення.
Актуальними стали дослідження з проблем теорії, філософії та історії модернізму і постмодернізму (у загальноєвропейському та українському варіантах) Ж.Ліотара, Ж.Бодріяра, Ж.Дерріди, Ж. Ліповецкі, С.Павличко, В.Моренця, Г.Грабовича, Т.Гундорової, О.Забужко, М.Павлишина, Г.Сивоконя, Н.Зборовської, В.Єшкілєва, Я.Поліщука. Психоісторичний проект І.Смірнова з аналізом нарцистичної, шизоїдної чи шизонарцистичної особистості в російському культурному просторі і психоісторичний проект з концепцією постмодернізму Н.Зборовської послужили для дослідження іманентності українського постмодернізму. Праці з теорії міфу та есе М.Епштейна стали ґрунтовним матеріалом для дослідження міфологічного та есеїстичного художнього мислення.
Літературно-критичною основою для вивчення художніх особливостей прози Євгена Пашковського стали праці П.Загребельного, М.Кодака, С.Квіта, М.Сулими, Т.Гундорової, Н.Зборовської, В.Базилевського, О.Ярового, Л.Гавласа та інших.
Таким чином, маємо певний комплекс психоісторичних і літературознавчих досліджень, хоча актуалізація розгляду в зарубіжних виданнях явища авторефлексії та поняття авторефлексивного тексту поки що не спровокувала достатнього й детального вивчення нового постмодерністського текстуального спрямування у вітчизняному літературно-критичному дискурсі, вже не говорячи про незначні масштаби вивчення унікальної творчості українського прозаїка Євгена Пашковського, що визначає необхідність і актуальність нашої роботи.
Методи дослідження. Теоретико-методологічна основа обумовила синтез психоісторичного методу (аналіз еволюції модернізму і постмодернізму як невротичної та психотичної художності), рецептивної естетики (проза Є.Пашковського як проблема сприймання і читання), структурного психоаналізу (як дослідження психопоетики текстів Є.Пашковського на основі аналізу бінарних структур), методу симптоматичного читання, який передбачає подвійне читання або вияв у явному тексті прихованого смислу.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше системно проаналізовано ідеологічні, психологічні і структурно-художні особливості авторефлексивного письма Євгена Пашковського як явища українського постмодернізму, з’ясовано іманентну сутність феномену постмодернізації в українській літературі, а також простежено тенденції поступу українського модернізму в постмодерних умовах, коли розум і божевілля, естетика неврозу і естетика психозу стають цілісною структурою пізнання перехідної епохи, формуючи нарцистично-карнавалізовану та міфологічно-шизоїдну вияви постмодерністської авторефлексії.
Теоретичне значення роботи полягає у висвітленні актуальних дискусійних проблем українського модернізму і постмодернізму, науковому обґрунтуванні явища авторефлексивного тексту, українського постмодернізму на основі поступу різних етапів незавершеної модернізації протягом ХХ століття. Використання результатів дисертації сприятиме наближенню до адекватного розуміння феномену авторефлексії Є.Пашковського у контексті українського постмодернізму.
Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого системного вивчення української літератури перехідної епохи, одного з її феноменів постмодерністського авторефлексивного тексту Є.Пашковського. Матеріали дослідження також можуть послужити для розробки теоретичних та історико-літературних навчальних спецкурсів в університетах та інститутах гуманітарного профілю при вивченні українського літературного процесу другої половини ХХ ст.
Апробація роботи. Дисертація обговорена на засіданні кафедри української літератури Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Окремі аспекти дослідження були апробовані на трьох конференціях: міжвузівська науково-практична конференція ”Григорій Сковорода мислитель, письменник, педагог” (Черкаси, 3 4 грудня 2003р.), Міжнародна (35-а) наукова шевченківська конференція ”Тарас Шевченко і народна культура” (Черкаси, 20 22 квітня 2004 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція ”Українська література в контексті світової: теоретичний, методологічний та перекладацький аспекти” (Черкаси, 17 18 квітня 2007 р.).
Основні теоретичні положення і результати дисертаційного дослідження викладено у 14 публікаціях, опублікованих у спеціалізованих фахових журналах і збірниках наукових праць, а також у тезах повідомлень у збірниках матеріалів всеукраїнських і міжнародних конференцій. Усі публікації виконані одноосібно.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Сучасне оповідне мистецтво моделюється у різноманітних дискурсивних практиках, одним із яких є постмодернізм, котрий, як стан культури, епоха в розвитку цивілізації, визначається еклектичністю світоглядових моделей, радикальним плюралізмом стилів і художніх програм. На найзагальнішому філософському рівні постмодерне означає катастрофічне, без жодного шансу виходу зі стану катастрофи, що метафорично осмислюється як апокаліпсис модернізму, а відповідно, втрата аури”, смерть автора”, колапс нового”, деструкція мистецтва і смаку”, момент втрати істини” чи втрати віри в істину”, що в негативний спосіб означує сучасну ситуацію в більшості сфер людської активності, заперечує наявність будь-якого адекватного знання навіть про цю ситуацію. Якщо модернізм осмислював нестабільність, проблематичність структур суб’єкта, соціуму, то тотальне їх порушення є ознакою постмодернізму: один стан втручається в інший, руйнується межа між протилежностями, світ позбавляється ієрархічного порядку і занурюється в хаос. Постмодернізм орієнтується на суб’єктивні пошуки власної сутності й артикулює поглиблену рефлексивність, котра спрямована на виокремлення індивідуального психічного центру і самозаглиблення з метою розпросторення власної сутності у сучасному хаотичному світі. Суперечливе спрямування рефлексії постмодерніста відсилає до єдиної структури, коли, з одного боку, виникає потреба сконцентрувати ”я”, а з іншого розсіяти його, щоб уникнути метафоричної концентрації невротичного смислу. Отже, якщо модернізм як психосемантичне явище актуалізує невротичну художність, то постмодернізм розвиває невротичну художність у психотичну, актуалізуючи розум та божевілля як єдину структуру авторефлексивного пізнання і відповідну їм психопоетику метафоричну концентрацію та метонімічне розсіювання. Авторефлексія є основою постмодерністського пошукового художнього мислення, яке у світовій практиці репрезентується двома провідними стратегіями: нарцистичною, яка концентрує індивідуальне „Я”, та шизоїдною, яка розсіює індивідуальне „Я”.
Український постмодернізм розглядається як перехідне явище між минулою (перерваною) формою українського модернізму та новою, яку прагне віднайти українська література на порубіжному зламі епох (від колоніалізму до постколоніалізму), та у постмодерних умовах європейської і американської культур. Перша спроба постмодернізації українського літературного дискурсу відбулася з появою шістдесятництва. Шістдесятники роблять спроби вербалізувати нову світоглядно-естетичну свідомість на основі активізованого інтелектуалізму, бунтівного націотворчого індивідуалізму та екзистенційної моральної відповідальності. Задля цього вони намагаються інтегрувати ідеологічно-естетичні моделі українського модернізму 20-х в націотворчу культуру 60-х, щоб відновити динаміку пошукового модерного експерименту.
Шістдесятництво вперше усвідомлюється новим літературним поколінням „вісімдесятниками”. Як відзначає О.Пахльовська, „шістдесяті роки, їхня пам’ять, їхня філософія, їхній спадок, їхня еволюція” стають „палючою, магматичною основою української сучасности” [131, 65]. Модерністську тенденцію шістдесятих продовжують прибічники новоміфологізації (В.Медвідь, Ю.Ґудзь, Г.Пагутяк, Є.Пашковський та ін.), вибудовуючи нову парадигму пошукового модернізму. Знову в цей час стає проблематичним бунтівничо-апокаліптичний дискурс, що ляже в основу модерної міфологізації. Позицію такого ідеологічного письма можна означити словами А.Камю: „Нехай завершена історія, але наше призначення зовсім не у завершенні, а в тому, щоби творити, орієнтуючись на те, що здається нам істинним” [82, 143].
Різні форми автоміфологізації актуалізують метафізичні проблеми як пошуки трансцендентного, в яких автор виражає спрагу єдності, болісне бажання упорядкувати свій внутрішній і національний світи. Маніфестацією цього напряму модерного пошуку може служити така позиція Ю.Ґудзя: „художньо вартісний текст, його індивідуальна стилістика то є вияв і виривання з власного і суспільного рабства, то є моя особиста реконкіста, процес звільнення (і страждання) від поневолення власною долею, хай і короткочасна, але перемога над ентропією і хаосом смерти” [32, 14]. Оскільки шизоїдності світу протистоїть міфологізація, то ця тенденція українського постмодернізму виражається через авторефлексію, означену нами як міфологічно-шизоїдна. Найяскравішим представником якої є проза Є.Пашковського.
Генезис українського постмодернізму тісно пов’язаний з продовженням химерного експерименту 70-х рр., коли карнавалісти-бубабісти у вісімдесятих головними творчими принципами зробили радикальний плюралізм стилів і художніх програм, маскарад різних світоглядових моделей, анонімність ”я”, що стали складовими блазнюючого бунту. Блазнюється все: і сакральне, і профанне, а врешті обезцінюється не лише світ і його традиційні цінності, але і сам суб’єкт як творчоспроможна національна індивідуальність. Карнавалізоване розщеплення суб’єкта і об’єктного світу приховує в собі виразні невротичні аспекти, пов’язані із втратою психотерапевтичного міфу. Бубабістська акція започатковує характерну для українського постмодернізму тенденцію, означену нами як нарцистично-карнавальна авторефлексія, яка відкриває простір для масової культури. Найяскравішим її зразком є проза Ю.Андруховича. Як відзначає Т.Гундорова, атрибутом бубабістського кічу-Карнавалу стає нарцисизм, в якому всі перевертання та всі двійники і маски означають „розгортання глобальної метафори поетичного українського нарцисизму” [40, 34].
Отже, якщо модерністська художність відображає невротичні психічні трансформації, а постмодерністська психотичні, то авторефлексивний текст на основі нового синтезу невротизації (через нарцисизм) та психотизації (через шизоїдність), стає виразником „розширеного стану” пошукової модерністської свідомості, яка заради повноти, цілісності буття, заради національної і загальнолюдської єдності актуалізує символізацію незнищенної сутності буття, ім’я якій метафізичне доповнення до природної дійсності. Потреба в метафізичному породжує деконструктивну аміфологізацію як знищення старої форми заради нової міфологізації.
Одним із письменників-сучасників, який репрезентує унікальне текстуальне спрямування постмодерної доби авторефлексивний текст, є Євген Пашковський, творча особистість котрого займає особливе місце в сучасному прозовому дискурсі. Його проза (”Свято”, ”Вовча зоря”, ”Безодня”, ”Осінь для ангела”, ”Щоденний жезл”) є результатами творчої рефлексії письменника над проблемами сучасного національного світу, вписаного в контекст новітньої цивілізації, над тотальною безпритульністю людини, над символічною роллю митця і мистецтва, що постає формою прихованої авторефлексії. Є.Пашковський через дослідження ”археології” національного, біблійного, через концептуальний трагізм кризового стану власної нації (духовна занедбаність, соціально-економічний хаос, відсутність моделі національного соціуму, жахливі техногенні катастрофи) формує постмодерну індивідуальну мовну політику”, яка відкрита до часу, сучасності і водночас спрагла метафізичного. Надзвичайна в українській літературі художність створила проблему читацької рецепції. Тексти Є.Пашковського важкі для читання, оскільки на перепоні реципієнтові постає особлива в’язкість стилю. З одного боку, автор залишається у площині традиції письма (відповідального за свою землю, за межову і страхітливу незахищеність української землі), а з іншого виходить у контекст постмодерністської деструкції з характерними нарцистичними і шизоїдними ознаками. Від Свята” до Щоденного жезлу” відбувається характерна еволюція стилю Є.Пашковського: від традиційного письма (реалістична парадигма національного роману ”Свято” з елементами прихованої авторефлексії) до відкритої авторефлексивності, що синтезує міф і есе у ”Щоденному жезлі”.
Міфологічно-шизоїдна авторефлексія Є.Пашковського ідеологічно протистоїть нарцистично-карнавальній, оскільки в письменника збирання авторського „Я” відбувається на основі серйозного статусу відчуженого індивідуалізму, котрий наділяється пафосом пророцтва та месіанства й опонує блазнюючій масці незнайденої суб’єктності. У романістиці Є.Пашковського невтомно пульсує рефлексивне авторське „Я”, зумовлене поступовим виокремленням самоцінного психічного центру, інтенсивним самозаглибленням і самоозначенням. Пафос звільнення націотворчої індивідуальності з колоніального історизму тут єдність травматичної сповіді та гнівного запиту.
У першому романі Свято” Є.Пашковський розпочинає деконструкцію традиційної реалістичної парадигми, вдаючись до парадигматичної побудови міфу, що відсилає до традиційних опозицій: ”село місто”, ”чоловік жінка”, ”метафізичне соціальне”, ”вічність час”. „Одіссея” українського селянина між містом і селом в апокаліптичному національному світі пов’язана з бажанням відстояти традиційну (родовідну) єдність супроти постмодерних явлень хаосу та тотальності в образі масового суспільства. Розщеплення суб’єкта між бунтом і примиренням врешті еволюціонує в бік наростаючого бунту, що виражається через неспинний потік асоціативного мовлення-мислення. Народнопісенні ремінісценції (на народнопісенних мотивах побудовані численні асоціації, пов’язані з ідеалізацією і драматизацією селянського світу), символомислення, ліризм (прозопис нагадує ліричні псалми, особливо там, де згадується дитинство) вказують на традиційний наратив. Але для реалізації бунту автор активно використовує внутрішній монолог, творить ”ліричний музей” на основі розкриття нескінченно різноманітного і глибокого значення первісних речей, явищ в людському світі.
Аналіз романів ”Вовча зоря” та ”Безодня” свідчить, що Є.Пашковський нарощує розщеплення сюжетної структури, в якій авторефлексія приховується на основі міфологізації. Якщо у ”Святі” письменник використовує традиційну реалістичну модель з елементами міфологізму, то в романах ”Вовча зоря” і ”Безодня” він вдається до аванґардного міфологізму, що наближає його текст до міфологічної епопеї. Одновимірність образів у романах „Вовча зоря” та „Безодня” вказує на єдиного потужного суб’єкта як носія національної свідомості, на міфологізацію авторської біографії, коли абсурдна мінімалізація персонажів апелює до біблійної притчі про блудного українського сина, якому вже нікуди повертатися. Суб’єкт критичної свідомості у романах Є.Пашковського, як правило, постає в образі праведника, свідка апокаліпсису, посередника між Богом і гріховним світом, який для бунтуючого героя постає в образі божевільні, „закритої палати”, тобто катастрофічно замкненого простору. Психічне пекло підсилюється біблійною апокаліптикою. Опозиція до світу приховує у глибині суб’єкта не схильність до бажаної єдності, а до тотальності бажання, що обумовлює вигнання з дійсності всього, що не відповідає релігійній доктрині. Тому індивідуалізований міфологізм наближає пророче мовлення до прокляття, коли авторефлексія посилюється похмурими віщуваннями і візіями. Проза набуває гіпертрофовано-особистісного характеру: крім акцентованого хаосу розгортається негативістська критична рефлексія. Синтез авторефлексії та сакральної біблійної символізації впливає на еволюцію прозопису Є.Пашковського, де відбувається розбудова модерністського міфу на основі літописного мовлення. Модель індивідуальної обраності і кінцесвітність чорнобильської України постає як свідчення. Нарощується енергетичний саморозвиток міфологічного мислеобразу, що впливає на руйнування жанрової домінанти роману, формуючи ущільнену тотальну текстуальність. Тотальна єдність експресивного мислення, притаманна Є.Пашковському, дає привід охарактеризувати його авторефлексію як основу для міфологічної свідомості.
У Щоденному жезлі” Є.Пашковського жанрова домінанта роману руйнується остаточно на основі есеїстичного способу організації потоку мовлення. Міфологічній парадигмі національного апокаліпсису як шизоїдного (розщепленого) світу опонує значуще авторське я”, що контролює загрозливий, охоплений інстинктом руйнівництва світ. ”Я” прагне зібрати передусім себе в монолітну єдність, означену тут есемою ”щоденний жезл”, щоб протистояти шизоїдності внутрішнього і зовнішнього світу. Апокаліптична розібраність світу збирається єдиним шляхом через особистість письменника, який прагне супроти ворожої текстуальності похітливого часу виставити відповідальну, правдиву, викривальну мову. Однак деструкція світу, від якого відхрещується нарцистичне Еґо письменника, виявляє в глибині есеїстичного саморозкриття деструкцію самого Еґо, одержимого бажанням ”княжити”. Головними одиницями цілісного мислеобразу є есема і міфологема, пов’язані з пророчим завданням. Одиниця есеїстичного дискурсу есема у Є.Пашковського являє собою пристрасне поєднання конкретики образів і національної апокаліптичної ідеї, котра спрямована на самоозначення особистості письменника в його досвіді відокремлення, становлення у хаотичному часі ”щоденним жезлом”. Міфологема як головна одиниця міфологічного мислення служить в авторефлексії Є.Пашковського основою для моделювання індивідуалістичного міфу про українського Мойсея індивідуалізованої моделі, спрямованої на знищення ненависного часу. З одного боку, у Є.Пашковського маємо шизоїдний характер авторефлексії як її зовнішню форму, а з іншого опозицію шизоїдності як її глибинну внутрішню форму, що формується на основі есеїзації. Традиціоналіст і постмодерніст парадоксальним (есеїстичним) чином поєднуються в ”Щоденному жезлі”.
Вельми прикметно, що в романі письменника невтомно пульсує рефлексивне авторське я”, зумовлене виокремленням індивідуального самоцінного психічного центру, самозаглибленням і самоаналізом, бажанням пізнати себе в часі, що впливає на стиль тексту. Якщо у ”Святі” Є.Пашковський ще вдавався до сюжетного реалістичного письма, традиційно використовував умовну форму, формував у читача ілюзію сучасної, безпосередньої присутності героїв твору; в романах ”Вовча зоря” і ”Безодня” поступово руйнував умовну модель романної структури, то в ”Щоденному жезлі” остаточно зруйнована жанрова домінанта роману. Прихована авторефлексія стає явною у романі-есеї „Щоденний жезл”, де остаточно зруйнована романна структура з допомогою наджанрової есеїстичної парадигми. Есеїзація веде до відкритого у часі асоціативного потоку літописного мовлення.
Є.Пашковський апелює, з одного боку, до діяльної свідомості, а з іншого до філософського споглядання речей. Його ліризація світу речей дає привід говорити про український сільський „ліричний музей”. Разом з цим каталогізація фактів, нагромадження деталей виявляє пристрасне бажання володіти не лише часом, а й панувати над його несвідомим (індивідуальним і колективним). Для прихованої сутності письменника загалом стають характерними небезпечна тотальність інтонацій та афект страху перед аґресивним несвідомим, що постійно проявляється в образах, емоційних реакціях. Проте звільнення спонтанних енергетичних потоків, перевантажених незавершеним теперішнім, з його минулими фобіями, незреалізованими бажаннями творчої самореалізації, зорієнтоване не на кінцеву мету поневолення, а на динамічний процес формування сучасної творчої суб’єктивності. Пафос звільнення творчої індивідуальності через піднесене утвердження власного ”я” перетворює роман як замкнуту в собі, вигадану реальність у відверте й болюче ”передпрокляття”. Есеїзація веде до відкритого асоціативного потоку мовлення”, яке постає у формі емоційно-насиченої лексики, метафорики, ускладненого синтаксису, посилюючи ідею національного апокаліпсису. Національний апокаліпсис стосується тут самого мовлення. Стиль говорить письменник, це насамперед відчуття пластики слова, і це абсолютно не зв’язано із самою візуальністю тексту, із тим, що людина пише із крапкою, чи без крапки, з діалогом чи без. Ця рубаніть тексту, перерваність тексту, яка побутує в нас, кам’яний вік прози. Якщо ж заглибитись у слово, яке б повністю відповідало видиху душі, маю на увазі першодруки Євангелія, то там текст взагалі не розбитий на слова. І це сприймається як справжність. Поки що я працюю в часі дочорнобильському, в часі, об’єднаному одним словом пам’ять, який як на мене, і вимагає безперервності того вічного, що відбулося. Новий час ще не народився. Маю на увазі взагалі останні століття до Чорнобиля, маю на увазі також взаємини людського серця і світу” [134, 4]. Цілком очевидно, що разом із концепцією звільненої особистості, яка врівноважено реставрує пам’ять, виникає потік божевільного пригадування, нестримного пристрасного презирства до рабства. Феномен сутнісної національної людини визначається її ”бажанням-сказати”. Як відомо, постмодерністське мовлення прагне позбутися логоцентричності, виразності, чистоти, оскільки треба відкрити дорогу несвідомому асоціативному ланцюгу, що прагне у слово, але не може втиснутися в нього через тиск свідомого витіснення. Є.Пашковський передусім апелює до активної свідомості.
Для прихованої суті письменника загалом стають характерними небезпечна тотальність інтонацій та афект страху перед аґресивним несвідомим, що постійно виявляється в образах, фактах. Супроти нього твориться інтимна міфологія автора, есеїзована сфера мовленнєвого організму, ”де народжується найпервинніша спілка слів і речей, де раз і назавжди формуються основні вербальні теми його існування”. Есеїстична присутність автора з його потягом до міфологізації власного автобіографізму означає бажання витворити ціннісну точку зору, яка формує з себе сакральну сутність. Л.Гавласа відзначає, що Є.Пашковський ”обирає невму сакральне голосіння, злите мовлення прадавніх народів його письмо не стільки послання в нікуди, скільки бойовий заклик і прокльон войовничого жерця, молитва язичницького полководця перед мурами ворожого, сповненого гріхів цивілізації, міста” [24, 185].
Парадигматична структура тексту (збирання різних суджень, образів, фактів, які увиразнюють сакральну ідею) тісно пов’язує міф і есе дві опозиційні наративні моделі. Їх синтез є ознака українського постмодернізму Є.Пашковського. Парадокси синтаксису Є.Пашковського полягають і в тому, що всі смислові зв’язки у внутрішньо синтаксичній структурі нескінченного речення” збережені, але таким чином, що не дають відчути завершеності смислу. Постійна непостійність”, невисловленність смислу передається відчуттям емоційної незавершеності мовлення, яке може невтомно продовжуватися, бо зупинка є рівноцінною смерті, оскільки йдеться про незавершеного національного суб’єкта. Потужній енергетичний саморозвиток есеїстичних та міфологічних мислеобразів складає особливу ритміку Є.Пашковського, надривну емоційно-смислову напругу його тексту. Автор шукає себе між нестерпно закритим простором рабства й колоніалізму та відкритим простором свободи.
Текст Є.Пашковського постає як дволика сутність: він є явищем постмодернізму як пошуку конструктивного, але незнайденого індивідуалізму, і водночас він радикально опонує постмодернізму як епосі хаосу, невизначеності, втраченої суб’єктивності.
Схрещення есеїзму, міфологізму, традиціоналізму, модернізму у формі експресіонізму та постмодерністської рефлексивної гри з образами, ідеями, історичними постатями творить ефект парадоксального письма, якому деякі критики відмовляють і в модернізмі, і в постмодернізмі, а характеризують його як домодерну спробу. Такий ефект від письма пов’язаний з нарощуванням тут елементів есеїзму.
Есе, як аналізує його М.Епштейн, нагадує чисту словесність, творіння у найширшому та невизначеному значенні, жанр для початківців і неспокушених, тому автор есею у тлумаченні дослідника „професіонал дилетантського жанру”, коли дилетантизм стає свідомим і принциповим вибором письма, оскільки есеїст прагне втриматися у межах цілісного мислення, яке присутнє юності. Цей юнацький дух спроби, характерний для есе, органічно вписується у психологію творчості Є.Пашковського. Тому химерну авторефлексію Є.Пашковського, в якій поступово нарощуються елементи есеїзму, ми означаємо як явище українського „дилетантського” постмодернізму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аббаньяно Н. Структура экзистенции. Введение в экзистенциализм. Спб.: Республика, 1998. 236 с.
2. Адороно Т. Теорія естетики. К.: Основи, 2002. 316 с.
3. Андрусів С. Модернізм / постмодернізм: ланки безконечного ланцюга історико-культурних епох // Світо-вид. 1997. №1 2. С. 113 116.
4. Андрухович Ю.Повернення літератури? // Плерома 2000. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. С.18 27.
5. Астаф’єв О. Мистецтво і техне”. До проблеми постмодерного дискурсу в українській літературі // Літературна Україна. 2002. 5 вересня. С.6.
6. Бабаева Ю. Емоции и проблемы класификации видов мышления // Вестник Московского университета. Психология. 1999. № 3. С.42 56.
7. Базилевський В. Вижити і написати. Про Щоденний жезл” Євгена Пашковського // Літературна Україна. 2001. 26 червня. С.6.
8. Баран Є. В одній літературній шерензі // Слово і час. 1996. №7. С.36 38.
9. Баран Є. Літературна ситуація 99-го: час єзуїтів // Кур’єр Кривбасу. 1999. №111. С.3 6.
10. Баран Є. Літературне дев’ятдесятництво. Істерія й історія // Березіль. 2000. №3 4. С.18 24.
11. Баран Є. Літературні дев’яностівці: підсумки і перспективи // Кур’єр Кривбасу. 1999. №116. С.3 7.
12. Баран Є. Роман Євгена Пашковського ”Свято”: через десять років // Українські проблеми. 1998. №2. С.152 153.
13. Баран Є.Звичайний читач: літературно-критичні тексти. Тернопіль: Джура, 2000. 112с.
14. Барт Р. Від твору до тексту // Слово. Знак Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. Марії Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.408 419.
15. Бахтин М. Собрание сочинений. М.: Республика, 1997. Т.5. 731 с.
16. Бахтін М. Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. Львів: Літопис,1996. С.318 323.
17. Бежин Л. Сповідь екзистенціаліста // Літературна газета. 1991. №3. С. 6 7.
18. Біблія. Книги Священного писання Старого і Нового завіту. К.: Об’єднання біблійних товариств. 2004. 669 с.
19. Білоус П. Таємничі джерела художнього мислення // Українська мова та література в школі. 2002. № 6. С.3 8.
20. Білоцерківець Н. Бу-Ба-Бу та інші // Слово і час. 1991. №1. С.42 44.
21. Бохорский Є., Солодилова О. Развитие рефлексии как условие формирования теоретического мышления // Психология и школа. 2003. № 3. С. 84 90.
22. Бринних М. Шоколадний апокаліпсис або Кінцесвітні паразити свідомості завмерлого тисячоліття // Україна молода. 2000. 5 січня. С.10.
23. Веккер Л. Рефлекторная теория психических процессов // Веккер Л. Психика и реальность: единая теория психических процессов. М.: Республика, 2000. 254 с.
24. Гавласа Л. Щоденний жезл”: постмодернізм як невма // Літературно-критичний незалежний часопис Ї”. 2002. № 8. С.184 200.
25. Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика. К.: Юніверс, 2001. 283 с.
26. Галич О.А, Назарець В.М., Васильєв Є.М. Теорія літератури. К.: Либідь, 2005. 392 с.
27. Гамалій Г. Нова література нової України // Кур’єр Кривбасу. 1997. №9. С. 8 10.
28. Гордон О. Українська література другої половини ХХ століття: поколіннєві суперечки та об’єктивно-історичний підхід (спроба продовження розмови, започаткованої Л. Демською-Будзуляк на сторінках „Кур’єру Кривбасу”) // Форма[р]т. 2002. №4. С. 38 39.
29. Грабович Г. Заклинання українського модернізму // Слово і час. 1996. № 1. С.41 49.
30. Грифцов Б. Психология писателя. М.: Республика, 1989. 345 с.
31. Гриценко О. Українська популярна культура як об’єкт дослідження // Сучасність. 1997. №10. С. 25 38.
32. Гудзь Ю. Доповнення до статусу мовчання (спроба переосмислення деяких мітів) // Український аналітичний клюб. Асоціація Нова література”. К., 1993. С.13 18.
33. Гундорова Т. Атомний дискурс і чорнобильська бібліотека, або як зустрілися Пашковський з Бодріяром // Кур’єр Кривбасу. 2004. №174. С.154 157.
34. Гундорова Т. Бу-Ба-Бу”, Карнавал і Кіч // Критика. 2000. №7 8. С. 14 18.
35. Гундорова Т. Де місце” нового? //Слово і час. 1997. №10. С. 53 56.
36. Гундорова Т. Декаданс і постмодернізм: питання мови //Світо-вид. 1995. №18. С. 64 76.
37. Гундорова Т. Європейський модернізм чи європейські модернізми? // Слово і час. 1995. №2. С. 28 31.
38. Гундорова Т. Модернізм як семіотична практика // Слово і час. 1996. №6. С.43 52.
39. Гундорова Т. Ностальгія та реванш. Український постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності // Кур’єр Кривбасу. 2000. №148 С.165 172.
40. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. К.: Критика, 2005. 263 с.
41. Гундорова Т. Постмодерністська фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання // Сучасність. 1993. №9. С. 79 83.
42. Гундорова Т. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму: Постмодерна інтерпретація. Львів: Вид-во ЛДУ, 1997. 297 с.
43. Гундорова Т.Український постмодернізм: питання критики й культури // АВЖЕЖ. 1993. Ч.26. С.39 46.
44. Даниленко В. Золота жила української прози // Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа. К.: Генеза, 1997. С. 5 12.
45. Даниленко В. Історія одного ісходу / Квіти в темній кімнаті. К.: Генеза, 1997. С.7 12.
46. Даниленко В. Коли Пашковський одержить Нобеля // Літературна Україна. 1998. 12 січня. С.6.
47. Даниленко В. Покоління національної депресії // Іменник: Антологія дев’яностих / Упор. А.Кокотюха, М.Розумний. К.: Генеза, 1997. С.248 262.
48. Даниленко В. Суспільство у сучасному дзеркалі новелістики (Психологічні тенденції української малої прози 80 90-х рр. ХХ ст.) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2000. №5. С.46 53.
49. Даниленко В. Туга за втраченим смислом (Проблема екзистенційного вакууму в сучасній українській малій прозі) // Слово і час. 2000. №3. С.32 34.
50. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час. 1995. №2. С. 18 27.
51. Денисова Т.Н. Сиваченко Г.М. Наприкінці ХХ століття: постмодернізм, мультикультуралізм // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. 1999. №1. С.49 50.
52. Добренко Є. Тоталітарні засади соцреалізму // Слово і час. 1992. № 7 8. С.24 31.
53. Дятчук В. Мовні характери у прозі молодих // Українська мова і література у школі. 1990. №10. С.3 4.
54. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.Вінквіста та В.Тейлора; пер. з англ. В.Шовкун. К.: Вид-во Соломії Павличко Основи”, 2003. 503 с.
55. Эпштейн М. Вещь и слово. О лирическом музее // Эпштейн М. Парадоксы новизны. М.: Советский писатель. 1988. С.304 309.
56. Эпштейн М. О кризисах // Эпштейн М. Парадоксы новизны. М.: Советский писатель. 1988. С.398.
57. Эпштейн М. Между мифом и реальностью // Эпштейн М. Парадоксы новизны. М.: Советский писатель. 1988. С.256 257.
58. Єшкілєв В. Бончук Р. Пашковський Євген // Плерома 1998. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Івано-Франківськ: Лілея-НВ 1998. С. 93.
59. Єшкілєв В.Повернення деміургів // Плерома 2000. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. С.9 18.
60.&n