Літвинчук Таїса Вікторівна Топос середньовічного міста в українській прозі другої половини XX століття (Павло Загребельний, Раїса Іванченко, Петро Угляренко)

Краткое описание

Літвинчук Таїса Вікторівна, провідний фахівець се­кретаріату Вченої ради Київського національного універ­ситету імені Тараса Шевченка: «Топос середньовічного міста в українській прозі другої половини XX століття (Павло Загребельний, Раїса Іванченко, Петро Угляренко)» (10.01.01 - українська література). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шев­ченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ЛІТВИНЧУК ТАЇСА ВІКТОРІВНА
УДК 821.161.2–311.6.09«19»:911.375«653»(043.3)
ДИСЕРТАЦІЯ
ТОПОС СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МІСТА
В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
(ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИИЙ, РАЇСА ІВАНЧЕНКО, ПЕТРО УГЛЯРЕНКО)
10.01.01 – українська література
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
___________________Т.В. Літвинчук
Науковий керівник – Романенко Олена Віталіївна, доктор філологічних наук,
доцент.
Київ – 2019

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………….……........15
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ТОПОСУ
СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МІСТА
1.1. Наукове осмислення поняття «топос»…………….……………………….23
1.2. Проблема рецепції та інтерпретації категорії «місто» в науковому
вимірі………………………………………………….…………..……….…34
1.2.1. Загальнонаукові підходи до тлумачення міста: проблематика й
історія…………………………………………………………………………….34
1.2.2. Літературознавчі аспекти вивчення міста: світовий контекст і
вітчизняна практика………………………….…………………………...….....40
1.3. Своєрідність осмислення феномена середньовічного міста у
літературознавстві……………………………………………………………….…49
Висновки до першого розділу…………………………………………...….……..64
РОЗДІЛ 2. ХУДОЖНЯ РЕЦЕПЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МІСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА В ІСТОРИЧНИХ РОМАНАХ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО,
Р. ІВАНЧЕНКО ТА П. УГЛЯРЕНКА…………………………………………..…67
2.1. Авторське бачення князівської свідомості в контексті середньовічного
міста……………………………………………………………………………...... 68
2.2. Образи ченців і церковнослужителів в історичних романах
другої половини ХХ століття………….……………………………………….….82
2.3. Концепція образу бояр, воєвод і дружини в художніх текстах
П. Загребельного, Р. Іванченко, П. Угляренка…………………………………...95
2.4. Семантика образу середньовічного міського простолюду в
історичних романах прозаїків…………………………………………..………..104
2.5. Образ блазня й середньовічне місто в історичних романах
П. Загребельного та П. Угляренка…………………………………………….....113
Висновки до другого розділу……………………………………………….……122
14
РОЗДІЛ 3. КОНЦЕПЦІЯ СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
ТОПОСУ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МІСТА В ІСТОРИЧНИХ
РОМАНАХ ПРОЗАЇКІВ…………………………………………………………...126
3.1.Художня рецепція дихотомії «степ – місто»: традиції та новаторство……127
3.2. Амбівалентність центру середньовічного міста та його зв’язки
з околицями в історичних романах другої половини ХХ століття ….………..144
3.3. Семантика образу природи середньовічного міста
в історичних романах прозаїків..………………………………..…………….…161
Висновки до третього розділу…………………………………………………....177
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….183
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….…………......191
ДОДАТОК…………………………………………………………………………221

Список литературы

ВИСНОВКИ
Увиразнено поняття «топос», яке трактується як модус відтворення
дійсності – відображення топографічних об’єктів і рецепції соціокультурного
контексту їх появи, становлення та розвитку. Таке зображення може мати
історичне підґрунтя або бути творчим переосмисленням конкретного
географічного об’єкта в часі й просторі, включати досвід культурно-історичної
доби, що визначає і зумовлює становлення/зміни в індивідуальній свідомості
автора, втілені у певних його художньо відображених алюзіях та асоціаціях.
Домінантні риси середньовічного міського простору співвідносяться із
структурно-семантичною парадигмою соціуму та просторовими параметрами:
упорядкованістю простору, внутрішньою структурою й додатковими смислами,
що забезпечують комплексність функціонування. Повнота їх втілення дає
підстави типологізувати домінантні риси середньовічного міста й специфіку
його художнього втілення в історичних романах другої половини ХХ століття.
У контексті розгляду літературознавчих праць та ключових положень,
ідей і концепцій філософських, культурологічних, соціологічних, історичних
досліджень як передумови формування засад для аналізу художньої рецепції
середньовічного міста в історичних романах другої половини ХХ століття
місто трактується як історично сформований образ, що відтворює політичноадміністративну, соціокультурну, економічну, релігійну й топографічну сфери
буття, закріплюючи за собою функції, що відповідають викликам доби та їх
авторській інтерпретації. Під середньовічним містом в українській історичній
прозі розуміється образне втілення основних аспектів функціонування
поселення такого типу, що відображає парадигму середньовічного суспільства,
географічно-конкретний простір (окремі його елементи), який закріплює за
собою відповідні функції, вирізняється полісемантичністю, метафоричністю,
символічністю змісту внаслідок осмислення автором певних фактів чи їх
інтерпретації.
Основою для виокремлення парадигми міського суспільства (князь;
служителі церкви і ченці; бояри, воєводи, дружина; простолюд) та окремих
184
елементів (блазнів), які перебувають поза її межами, в історичних романах
другої половини ХХ століття слугувала класифікація Ж. Дюмізеля, уточнена
Н. Яковенко відповідно до української середньовічної традиції. Окремо від
окреслених соціальних категорій перебувають блазні, спосіб інтерпретації яких
у художніх текстах прозаїків засвідчує засвоєння й творче переосмислення
сміхової культури.
Ідея державності середньовічного міста в історичних романах
репрезентована в контексті князівської свідомості: відображення
державницького та особистісного принципів реалізації існування правителя, які
є взаємозумовленими та взаємозалежними. Державницький принцип
передбачає втілення міста як місця зосередження в ньому влади, сили, честі й
могутності правителя («Зрада, або Як стати володарем», «Отрута для княгині»,
«Гнів Перуна» Р. Іванченко, «Довгий шлях до озер», «Плач біля чужої стіни»
П. Угляренка), його збагачення, безстрашності, відчаю та певної жорстокості
(«Отрута для княгині» Р. Іванченко, «Довгий шлях до озер» П. Угляренка). На
відміну від середньовічних літописів, потрапляння володаря під вплив міста в
історичних романах засвідчує зміни його внутрішнього світу та втілюється в
концепції «свій–чужий», її модифікації («Отрута для княгині», «Зрада, або Як
стати правителем» Р. Іванченко).
Особистісний принцип відтворення князівської свідомості свідчить про
переосмислення прозаїками традиції книжників та репрезентує середньовічне
місто як своєрідне обмеження, тягар, що зменшує радість життя, позбавляє
довіри, випробовує самотністю, сумнівами володаря («Зрада, або Як стати
володарем», «Отрута для княгині» Р. Іванченко, «Диво» П. Загребельного).
Місто в контексті змалювання служителів церкви та чорноризців
засвідчує рецепцію та інтерпретацію ідей середньовічних книжників щодо
специфіки проникненяня християнства на всі соціальні рівні, становлення
власної релігійної традиції в межах міського простору, у т.ч. в європейському
контексті («Диво» П. Загребельного, «Зрада, або Як стати володарем», «Отрута
для княгині», «Золоті стремена» Р. Іванченко, «Князь Лаборець», «Після довгої
185
ночі» П. Угляренка). Підкреслено зосередження уваги прозаїків на змалюванні
поведінки служителів церкви й чорноризців, їхнього характеру, психології
вчинків, що стає передумовою відтворення складності становлення нової віри
(«Диво» П. Загребельного, «Гнів Перуна» Р. Іванченко, «Довгий шлях до озер»
П. Угляренка). Як і в середньовічних текстах, християнство є передумовою
осмислення міста як осередку літописання, книжності й освіти («Смерть у
Києві» П. Загребельного, «Гнів Перуна», «Отрута для княгині» Р. Іванченко,
«Довгий шлях до озер» П. Угляренка). Використання іронії в змалюванні
ченців та служителів церкви («Первоміст» П. Загребельного) відтворює місто
як таке, що не вирізняється духовною піднесеністю служителів церкви,
засвідчує поверховість дотримання мешканцями міста християнських догм
(«Первоміст» П. Загребельного, «Після довгої ночі» П. Угляренка).
Образи бояр, воєвод і дружини в історичних романах прозаїків
засвідчують творче переосмислення середньовічних традицій: відтворення
міста як середовища зосередження значущої для прийняття державотворчих
рішень сили; багатоправності категорії бояр, воєвод («Диво», «Смерть у Києві»
П. Загребельного, «Князь Лаборець», «Довгий шлях до озер» П. Угляренка,
«Зрада, або Як стати володарем», «Золоті стремена» Р. Іванченко), у межах якої
формуються типи «іншої» («Диво» П. Загребельного) та «зайвої» («Зрада, або
Як стати володарем», «Отрута для княгині», «Гнів Перуна» Р. Іванченко)
людини. В контексті останнього середньовічне місто, зокрема «Гора»,
уособлює вершину, яку бояри-колишні простолюдини намагаються підкорити,
жертвуючи власним щастям. Образ дружини, як і в середньовічних текстах,
вирізняється її значущістю для політичної системи, увиразнюючи в такий
спосіб міський простір як осередок, згодом центр держави («Зрада, або Як стати
володарем», «Золоті стремена» Р. Іванченко, «Довгий шлях до озер»
П. Угляренка тощо).
Місто у сприйнятті вільних містян в історичних романах другої половини
ХХ століття постає передумовою відтворення його господарсько-економічної
своєрідності та соціуму як такого, що може долучатися до прийняття
186
державотворчих рішень («Смерть у Києві» П. Загребельного, «Отрута для
княгині», «Гнів Перуна» Р. Іванченко, «Князь Лаборець» П. Угляренка),
перебувати під впливом усіх інших суспільних категорій («Гнів Перуна»,
«Отрута для княгині» Р. Іванченко, «Довгий шлях до озер» П. Угляренка).
Боротьба середньовічних містян за власні інтереси стає передумовою
осмислення міста як уособлення місця пошуку правди й захисту («Гнів Перуна»
Р. Іванченко, «Довгий шлях до озер», «Взимку, в рік миші» П. Угляренка,
«Смерть у Києві» П. Загребельного). Об’єднання їхніх зусиль задля спільної
боротьби є втіленням середньовічного міста як осередку могутності,
зосередженої в її мешканцях («Взимку, в рік миші» П. Угляренка, «Гнів
Перуна» Р. Іванченко); об’єднання заради помсти – уособлення міста як такого,
що втрачає риси впорядкованого простору («Князь Лаборець» П. Угляренка,
«Смерть у Києві» П. Загребельного). Відсутність одностайності репрезентує
середньовічне місто як місце звершення «правильності» дій правителя
(«Смерть у Києві» П. Загребельного). Додаткової конотації середньовічне місто
в історичних романах набуває як втіленя осередку і навіть центру увиразнення
соціальних проблем – жебрацтва («Смерть у Києві» П. Загребельного).
Господарсько-економічна своєрідність середньовічного міста
представлена в історичних романах прозаїків множинністю соціальних та
професійних верств: коваль, ювелір, купець, зодчий, кожум’яка, бондар
(«Диво» П. Загребельного, «Гнів Перуна», «Золоті стремена» Р. Іванченко,
«Князь Лаборець» П. Угляренка тощо); втілює місце збереження звичаїв
предків, що знищуються з приходом нової віри («Диво» П. Загребельного,
«Гнів Перуна», «Золоті стремена» Р. Іванченко).
Образ блазня репрезентує засвоєння й творче засвоєння сміхової
культури та західних традицій щодо його місця в межах міського простору:
осмислення середньовічного міста як місця справедливості дій князя, його
гідності, й водночас – місця нищення минулого, умовності смішного,
безперечності влади («Диво» П. Загребельного). Модифікація образу блазня є
прикладом порушення традиційного середньовічного укладу щодо перебування
187
його поза соціальною стратифікацією («Плач біля чужої стіни» П. Угляренка);
втілюється в образі «іншої» людини – блазня, який дає поради володарю та
воєводі («Після довгої ночі» П. Угляренка); «зайвої» людини, крізь призму
образу якої простежується ідея її існування їх як обов’язкового елемента
княжого двору; способу відтворення ницості перших осіб держави; уособлення
нещастя, які приносять місту каліки («Смерть у Києві» П. Загребельного).
Комплексність вивчення структурно-семантичної організації
середньовічного міста в історичних романах другої половини ХХ століття
досягається завдяки зосередженню уваги на художній рецепції його природноландшафтної своєрідності. Увага до окремих локусів, семантичних величин
засвідчує збереження й переосмислення традицій книжників: сад як
віднаходження й втрата раю («Отрута для княгині» Р. Іванченко, «Смерть у
Києві» П. Загребельного); ворота як означення впорядкованої території,
втілення межі, ініціації («Диво», «Євпраксія», «Смерть у Києві»
П. Загребельного); капище як уособлення віри предків, місця зв’язку із вищими
силами («Зрада, або Як стати володарем», «Отрута для княгині»Р. Іванченко);
печера, келія як втілення християнської скромності, аскези середньовічних
чорноризців («Гнів Перуна» Р. Іванченко, «Довгий шлях до озер» П. Угляренка
тощо).
Модифікація середньовічної традиції втілюється в репрезентації міста як
уособлення втрати захисту, ув’язнення (наприклад, «Князь Лаборець», «Після
довгої ночі» П. Угляренка, «Отрута для княгині», «Золоті стремена»
Р. Іванченко, «Диво», «Первоміст» П. Загребельного). Відтворення фізичних
особливостей міста в історичних романах визначається синестезією: увагою до
звукового оформлення атмосфери міста (звукообраз дзвону, у т.ч. клепала), що
доповнюється візуальними, дотиковими й запаховими образами.
Художня рецепція амбівалентності центру та його зв’язків з околицями
корелює зі структурною організацією середньовічного міста (наприклад, Києва
за П. Толочком): Верхнього Києва, його торгово-ремісничих посадів й околиць.
Комплексність функціонування центральної частини міста досягається
188
змалюванням її тріади: «храм–ринок–замок» (за Б. Марковим). Локус храму в
історичних романах прозаїків зберігає середньовічні традиції щодо втілення
християнської віри («Зрада, або Як стати володарем» Р. Іванченко, «Князь
Лаборець» П. Угляренка), окремого світу для вірян («Диво» П. Загребельного,
«Зрада, або Як стати володарем» Р. Іванченко).
Локус ринку в художніх текстах прозаїків, як і в європейській та
українській середньовічній традиції, є уособленням місця обміну товарами
(«Диво» П. Загребельного, «Гнів Перуна» Р. Іванченко), впорядкованості
простору («Зрада, або Як стати володарем» Р. Іванченко), урочистості, місця
звершення справедливості («Диво» П. Загребельного, «Гнів Перуна»
Р. Іванченко), можливості долучатися до прийняття державотворчих рішень
(«Зрада, або Як стати володарем», «Гнів Перуна», «Золоті стремена»
Р. Іванченко). Художня рецепція локусу замку (княжих палат) в історичних
романах другої половини ХХ століття корелює з адміністративно-правовими
елементами державного устрою, підкреслює семіотичну характеристику міста,
тяглість традиції («Отрута для княгині» Р. Іванченко), співвідноситься зі
структурою дитинця. На відміну від середньовічних текстів, їх відображення в
художніх текстах прозаїків вирізняється непоказною практичністю чи
підкресленою розкішністю («Диво» П. Загребельного, «Князь Лаборець»,
«Після довгої ночі» П. Угляренка, «Гнів Перуна» Р. Іванченко). Художня
рецепція околиць міста (Київського лівобережжя з мостом через Дніпро,
Красний двір) корелює зі становленням і втратою державності Русі, засвідчує
збереження й творче переосмислення середньовічних традицій – форпост від
ворожих набігів; уособлення об’єднання києворуських земель тощо.