СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА РЕЧЕНЬ З ІЛЛОКУТИВНИМИ ПРЕДИКАТАМИ

Краткое описание

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича

На правах рукопису

Валігура Ганна Анатоліївна

УДК 811.161.2’367.32’37

СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА РЕЧЕНЬ З ІЛЛОКУТИВНИМИ ПРЕДИКАТАМИ

10.02.01.- українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Гуйванюк Ніна Василівна,
доктор філологічних наук,
професор

Чернівці - 2006

ЗМІСТ
ВСТУП....................................................................................................................4
РОЗДІЛ I. ІЛЛОКУТИВНІ ДІЄСЛОВА В КОНТЕКСТІ
ТЕОРІЇ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ.......................................................................12
1.1. Теорія мовленнєвих актів і семантика дієслова..........................................12
1.2. Аспекти типології мовленнєвих актів ілло­­­­кутивної дії.............................18
1.3. Комунікативні вияви семантики іллокутивних дієслів........................ ......33
1.3.1. Іллокутивна семантика як різновид модально-
волюнтативного відношення до дії .............................................................36
1.3.2. Семантико-функціональні вияви граматичних
категорій іллокутивних дієслів....................................................45
1.4.Іллокутивна функція та іллокутивна
сила висловлення..................................................................................................55
І.5. Експліцитне та імпліцитне вираження іллокутивної сили у
прямих та непрямих мовленнєвих актах.............................................................63
В и с н о в к и д о І р о з д і л у ..........................................................................70
РОЗДІЛ ІІ. СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ТИПИ РЕЧЕНЬ З ІЛЛОКУТИВНИМИ ПРЕДИКАТАМИ.............................................................73
2.1. Позиційна модель речення і валентність
ілло­­­­ку­­тивного предиката.....................................................................................73
2.2. Зв’язок формально-синтаксичної та семантичної структур
речень з іллокутивними предикатами...............................................................79
2.2.1. Двоскладні та односкладні прості речення
з іллокутивними предикатами.....................................................................79
2.2.2. Прості ускладнені речення
з іллокутивними компонентами..................................................................87
2.2.3. Складні речення з іллокутивними предикатами .............................92
2.3. Позиція суб’єкта у реченнях з іллокутивними предикатами. Моно-
та полісуб’єктні конструкції з іллокутивними дієсловами.............................96
2.4. Позиція об’єкта та адресата в іллокутивних реченнях............................100
2.5. Позиція прислівних поширювачів обставинного типу
у реченнях з іллокутивними предикатами.......................................................110
2.6. Семантичні типи іллокутивних предикатів..............................................112
В и с н о в к и д о ІІ р о з д і л у ......................................................................132
РОЗДІЛ ІІІ. СЕМАНТИЧНА НЕЕЛЕМЕНТАРНІСТЬ РЕЧЕНЬ З ІЛЛОКУТИВНИМИ ПРЕДИКАТАМИ............................................................134
3.1. Основна і додаткова пропозиція
в іллокутивних реченнях....................................................................................134
3.1.1. Семантичне ускладнення структури іллокутивного
речення каузацією.......................................................................................136
3.1.2. Семантичне ускладнення структури іллокутивних
речень авторизацією...................................................................................148
3.2. Об’єктний інфінітив ускладнювач семантичної
структури іллокутивного речення......................................................................150
3.3 Семантичне ускладнення іллокутивних речень
з дуплексивами...................................................................................................157
3.4. Девербативи у структурі семантично
ускладненого речення.........................................................................................159
3.5. Детермінантні члени речення з іллокутивними смислами .....................161
3.6. Формально-семантичні співвідношення в системі
іллокутивних речень...............................................................................172
В и с н о в к и д о ІІІ р о з д і л у ......................................................................180
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ....................................................................................183
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ....................................................192
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................212
СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ..............................................................216 ВСТУП
Мова як засіб впливу на інших людей, засіб вираження волі співрозмовників має такі властивості, які роблять її вдалим знаряддям комунікації, адже слово має здатність впливати на свідомість людини. За допомогою мови можна передавати те, що визначається метою висловлення, і викликати у співрозмовника щоразу відповідну реакцію чи зміну поведінки.
Ще на рубежі ХІХ-ХХ століть мовлення розглядалося як компонент цілеспрямованої і регламентованої діяльності людини. У працях Дж.Е.Мура, Л.Вітгенштейна, Дж.Остіна, Ф.Вайсмана створено поняття лінгвістичної філософії, тобто напрямку, що висуває на перший план не стільки когнітивну (пов’язану з мисленням), скільки інструментальну (пов’язану з дією і впливом) функцію мови. Лінгвістична філософія вивчає мовлення як об’єкт, що служить виконанню певного завдання. У процесі мовлення (безпосередньому мовленнєвому акті) створюється відповідний комунікативний контекст, у якому реалізуються певні мовленнєві дії та цілі.
Розуміння мови як безпосереднього спілкування це ставлення до неї як до форми соціальної взаємодії, мовного коду, який увібрав у себе всі можливі стандартизовані (типові) моделі стосунків людей у певному суспільстві, соціокультурній спільноті [23, с. 21].
Комунікативний аспект мовлення полягає в передачі тих чи інших повідомлень від однієї особи до іншої (іншим) у вигляді комунікативних (мовленнєвих) актів, що здійснюються усно, засобом звукових сигналів, або письмово. Починаючи висловлення, мовець створює навколо себе комунікативно-прагматичний простір, до якого у ролі комунікантів входить сам мовець та адресат (адресати). Важливим компонентом комунікативного простору є предмет мовлення, тобто та зовнішня щодо акту повідомлення ситуація, стан справ, які спонукають мовця до висловлення. Мовець може прагнути до зміни стану справ чи, навпаки, до його збереження, і в цьому полягає його прагматична мета. Саме мета мовця лежить в основі його комунікативного наміру (інтенції).
Як доречно зауважив І.П.Распопов, речення завжди відповідає (за метою закладеного в ньому висловлення) певному комунікативному завданню. Комунікативне завдання, іншими словами, дає реченню життя [170, с. 27 - 28]. Одним із комунікативних завдань є потреба вплинути на поведінку, переконання, волю та думки співрозмовника, що породжує прагматичну функцію мови. Найповніше ця функція реалізується у процесі мовленнєвого спілкування, суттєвою рисою якого є іллокутивний акт. Згідно з теорією мовленнєвих актів, започаткованою Дж.Остіном і Дж.Серлем, одиницею комунікації потрібно вважати не речення чи висловлення, а мовленнєвий акт, тобто власне мовленнєву дію, в якій зосереджені мотиви, наміри мовця: запитати про щось, заспокоїти, привітати когось, висловити комусь співчуття, проконсультуватись у когось тощо. У цій концепції засоби мовного коду в комунікації розглядаються не як сукупність універсальних смислів, а як сфера дій, за допомогою яких люди в повсякденній практиці впливають на поведінку, думки й емоції оточуючих. При цьому наголошується на тісному зв’язку між діями за допомогою слів і соціальним контекстом їх уживання.
Проте, на нашу думку, одиницею спілкування є мовне вираження комунікативного акту, а саме: висловлення як комунікативна реалізація речення.
У мовленнєвому акті беруть участь мовець і адресат, що є носіями певних соціальних ролей, які мають відповідні мовленнєві навички, знання й уявлення про світ. До складу мовленнєвого акту входить ситуація мовлення і та дійсність, якої стосується його зміст. Дж.Остін вважав, що виконати мовленнєвий акт означає вимовити членовані звуки, що належать відповідній мові, співвіднести висловлення з дійсністю, надати мовленню цілеспрямованості, викликати певні наслідки, тобто вплинути на свідомість чи поведінку адресата, або створити нову ситуацію [147, с.27].
До складників мовленнєвого акту належить локуція, іллокуція та перлокуція.
Локуція (англ. locution мовний зворот) (локутивний акт) побудова фонетично і граматично правильного висловлювання певної мови з певним смислом і референцією [23, с. 171].
Іллокуція (il префікс, який має посилювальне значення, і англ. locution мовний зворот) (іллокутивний акт) втілення у висловлюванні, породжуваному в процесі мовленнєвого акту, певної комунікативної інтенції, комунікативної мети, що надає висловлюванню конкретної спрямованості [23, с. 171].
За твердженням Дж.Остіна, іллокутивний акт це мовлення, що надає висловленню цілеспрямованості, тобто вираження комунікативної мети під час виголошення висловлення [147, с.29 - 32].
Іллокутивний акт це використання мовного виразу в одній із комунікативних функцій для ствердження факту дійсності, наказу, прохання, поради, схвалення тощо.
Перлокуція (лат. per префікс, що означає посилення, і англ. locution мовний зворот, вислів) (перлокутивний акт) - наслідки впливу іллокутивного акту на конкретного адресата чи аудиторію [23, с.171].
Дж.Р.Серль вважає, що мовленнєвий акт має величезне значення для філософії мовлення, тобто створення відповідного значення у певних умовах з конкретною метою є іллокутивним актом [183, с. 152].
Мовець є ініціатором комунікативного акту, в якому висловлення співвідноситься з тим чи іншим предметом як референтом дійсності; цей акт референції супроводжується приписуванням референту певних властивостей. Створюється пропозиція, що виражається у висловленні, співвідносна з фрагментом дійсності. Окрім цього, складовою комунікативного акту є іллокуція, тобто інтенційний зміст висловлення.
У створенні висловлень активну участь беруть дієслівні форми. Значну їх частину становлять ті дієслова, в семантичній структурі яких є компоненти, що описують мету самого процесу мовлення. В українській мові, як і в багатьох інших мовах, такими дієсловами є так звані іллокутивні дієслова, за допомогою яких мовець намагається довести до свідомості слухача мету свого висловлення. Російська дослідниця Т.А.Потапенко у статті Про семантичний зв’язок дієслів перетворювального впливу на об’єкт” висловлює думку про те, що дієслів зі значенням результативності існує багато, оскільки вони описують важливу сферу існування людей і природи, і дія природних сил і людини завжди мають характер перетворення та зміни [157, с. 97].
Системного опису іллокутивних предикатів, як і мовленнєвих іллокутивних актів загалом, поки що немає в українському мовознавстві. Окремі відомості про іллокутивні акти у працях російських мовознавців (Н.Арутюнової, Л.Васильєва, І.Кобозєвої, О.Падучевої, Ю.Апресяна) та деяких інших зарубіжних вчених (А.Вежбицької, Дж.Лайонза, Дж.Остіна, Дж.Р.Серля). Комунікативно-прагматичні ознаки іллокутивних актів розглянуто у працях Ф.Бацевича. Частково питання семантики мовленнєвого впливу на співрозмовника (адресата мовлення) за допомогою іллокутивних дієслів висвітлені у працях українських мовознавців, які працюють у галузі функціонального та комунікативного синтаксису (зокрема, І.Вихованця, К.Городенської, В.Кононенка, А.Загнітка, Н.Гуйванюк, М.Голянич). Проте в наявних дослідженнях поняття іллокутивних дієслів та іллокутивних функцій не відмежовуються від поняття іллокутивних актів, немає єдиного визначення та класифікації речень з іллокутивними предикатами, системного аналізу їх семантики, структури та функціонування.
Актуальність запропонованого дисертаційного дослідження випливає з того, що антропоцентричний підхід до вивчення мови і теорія мовленнєвих актів зумовили появу у мовознавстві багатьох наукових досліджень, пов’язаних з аспектами мовленнєвої діяльності (суб’єктом мовлення, адресатом, ситуацією мовлення), тобто з виразними прагматичними параметрами. Одним із різновидів таких мовних структур є речення, граматичну основу яких становлять так звані іллокутивні дієслова, в яких концентрується іллокутивна сила” мовленнєвого акту.
Речення з іллокутивними предикатами є різновидом мовних структур з яскраво вираженими прагматичними смислами. Прагматичний аспект семантики речення охоплює всі ті значення, що залежать безпосередньо від мовця-автора, який структурує висловлення у конкретній ситуації мовлення. Прагматичний аспект речення виявляється у безпосередньому відношенні мовця до адресата (співрозмовника), до ситуації повідомлення та до інших учасників мовленнєвого акту чи поза ним, а також у відношенні мовця до висловленої ним думки, до виділення й уточнення ним окремих її елементів [69, с. 99]. У сучасній українській лінгвістичній науці статус речень з іллокутивними предикатами залишається недослідженим, як не окреслено поки що і коло іллокутивних дієслів, не описано структурно-семантичних параметрів речень з іллокутивними предикатами.
Мета дисетртації дослідити семантико-синтаксичну структуру речень з іллокутивними предикатами в аспекті теорії мовленнєвих актів, врахувавши функціональну семантику іллокутивного дієслова.
Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань:
1) проаналізувати комунікативні вияви семантики іллокутивних дієслів як різновиду модально-волюнтативного відношення до дії;
2) з’ясувати взаємопов’язаність семантико-функціональних виявів іллокутивних дієслів з граматичними категоріями;
3) запропонувати лінгвістичну інтерпретацію іллокутивних предикатів як виразників іллокутивної функції та іллокутивної сили висловлення;
4) визначити основні семантичні типи іллокутивних предикатів;
5) дослідити позиційну модель речень у зв’язку з семантико-синтаксичною валентністю іллокутивного предиката;
6) з’ясувати види семантичного ускладнення іллокутивних речень каузацією та авторизацією;
7) охарактеризувати основні формально-семантичні спів­відно­шення в системі речень з іллокутивними предикатами.
Об’єктом дослідження є явище іллокутивної інтенції мовленнєвого впливу, що виявляється в реченнях з іллокутивними предикатами.
Предметом дослідження є семантико-синтаксична структура, функціональні та комунікативні особливості речень з іллокутивними предикатами.
Методи дослідження. У роботі використано комплексну методику, яка ґрунтується на описовому, порівняльно-зіставному та структурно-функціональному методах. Описовий метод застосовано у прагмалінгвістичному дослідженні іллокутивної дії, порівняльно-зіставний метод для визначення різноманітних типів іллокутивних дієслів та способів їх реалізації у структурі речення. Звернення до структурно-функціонального методу пов’язано з аналізом іллокутивних предикатів і синтаксичних конструкцій, завдяки яким створюється іллокутивна сила висловлення. Метод трансформацій (структурно-семантичного перефразування) допоміг з’ясувати лінгвістичний статус речень з іллокутивними предикатами, їх формально-семантичні співвідношення з іншими типами синтаксичних структур.
Наукова новизна дослідження базується на діяльнісному підході до вивчення іллокутивних предикатів і стосується проблем прагматичного аспекту мовленнєвої комунікації. Вперше в українському мовознавстві проведено комплексний аналіз структурно-семантичних та комунікативних властивостей речень з іллокутивними предикатами в сучасній українській мові, виявлено особливості їх функціонування в конкретних ситуаціях мовленнєвого спілкування; з’ясовано суть іллокутивної модальності, іллокутивної семантики, яка сприяє вираженню комунікативної спрямованості мовленнєвого акту; розглянуто умови ускладнення структури речень з іллокутивними предикатами каузативними та авторизувальними смислами.
Теоретичне значення дисертації. Результати роботи є певним внеском у розробку теоретичних аспектів функціонально-прагматичного синтаксису і можуть використовуватися у курсі теоретичної граматики, для доповнення структурно-семантичної типології речень у сучасній українській мові. Висновки та узагальнення сприятимуть глибшому пізнанню семантико-функціональних виявів предиката як організувального центру речення, прагматичних аспектів функціонування речень у прцесі мовленнєвої діяльності, чіткішому окресленню типів семантичних ускладнень речень з іллокутивними предикатами каузацією та авторизацією.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що проаналізований у ньому фактчний матеріал, а також кваліфікація й типологія речень з іллокутивними предикатами можуть бути використані при написанні підручників та навчальних посібників з комунікативної граматики; при викладанні курсів української мови та спецкурсів з теорії мовленнєвої діяльності, з проблем семантичного та комунікативного синтаксису; у науково-дослідницькій роботі аспірантів та здобувачів.
Особистий внесок здобувача полягає у тому, що вперше в українському мовознавстві здійснено системний опис дієслів іллокутивної семантики, запропоновано поняття іллокутивної каузації, досліджено семантико-синтаксичну структуру речень з іллокутивними предикатами, враховано взаємопов’язаність комунікативних та семантико-функціональ­них виявів дієслів з їх граматичними категоріями. Усі результати дослідження є узагальненням роботи дисертанта, проведеної одноосібно.
Апробація дисертації. Результати дослідження обговорювалися на наукових семінарах та засіданнях кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича протягом 2001-2006 рр. Окремі теоретичні положення були викладені на трьох міжнародних наукових конференціях (VІІІ Міжнародній науковій конференції Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2003), ІІ Міжнародній науковій конференції Лексико-граматичні інновації у сучасних слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2005), Міжнародній науковій конференції Актуальні проблеми синтаксису” (Чернівці, 2006). Повний текст дисертації обговорено на засіданні кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (протокол № 3 від 27.09.2006 р.).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертації пов’язаний з комплексною науковою темою кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Соціокультурні та комуні­ка­тивні аспекти функціонування і розвитку мовних одиниць” (0102U006599), а також відповідає реалізації державної наукової програми Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності”. Тему дисертації затверджено науковою координаційною радою Українська мова” Інституту української мови НАН України (протокол № 24 від 23 грудня 2004 р.).
Матеріалом дослідження послужила лексична картотека одинадцятитомного Словника української мови”, а також фіксації речень з іллокутивними предикатами, дібрані методом суцільного виписування з творів українських письменників ХІХ початку ХХІ ст., з журналів та газет, записи усного розмовного мовлення. Картотека фактичного матеріалу нараховує близько 7 000 реченнєвих конструкцій.
Публікації. Проблематику та основні результати дослідження викладено у семи статтях. З них чотири опубліковано у виданнях, які затверджені ВАК України як фахові, три у матеріалах конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (Розділ І. „Іллокутивні дієслова у контексті теорії мовленнєвих актів”; Розділ ІІ. „Структурно-семантичні типи речень з іллокутивними предикатами”; Розділ ІІІ. Семантична неелементарність речень з іллокутивними предикатами”), висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, списку використаної літератури.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
1. Теорія мовленнєвих актів один з можливих підходів до аналізу комунікативної діяльності, при якій у центрі уваги є мовленнєвий акт; вона спрямована на вияв та аналіз принципів і правил, які регулюють мовленнєву поведінку комунікантів. У центрі теорії мовленнєвих актів знаходиться мовленнєва діяльність, рушійною силою якої є інтенція мовця. У структурі мовленнєвого акту виділяють локуцію (акт виголошення), іллокуцію (вказівку на мету мовлення) та перлокуцію (наслідок попередньої мовленнєвої дії). Іллокутивний акт це мовлення, що надає висловленню цілеспрямованості, тобто вираження комунікативної мети під час виголошення висловлення. Іллокутивний акт передбачає існування мовця та безпосередньої його мовленнєвої дії, а також адресата, на якого ця дія спрямована. Перлокутивний акт є результатом створення каузативних смислів у семантичній структурі речення, що виникають у мовленнєвому акті. Розгляд мовлення як цілеспрямованої діяльності зумовлює інтерес до тих одиниць комунікації, використання яких допомагає досягти певної мети. Аналіз речень з іллокутивною семантикою дав змогу простежити важливий зв’язок семантики дієслова зі структуруванням та функціональною перспективою різних за будовою висловлень. Відповідні дієслова у структурі таких висловлень є іллокутивними дієсловами. У своєму значенні вони містять компоненти, що описують мету самого процесу мовлення.
2. Організувальним центром висловлень з іллокутивною семантикою є дієслівні предикати. Вони є виразниками мовленнєвої мети та іллоку­тивної сили висловлення. Іллокутивні дієслова виражають здійснення певної мовленнєвої дії і протиставляються тим дієсловам, які тільки називають дію. Семантика іллокутивних дієслів полягає в тому, що вони виражають комунікативну спрямованість висловлення, називають сам акт мовлення чи звернення до кого-небудь з метою домогтися чогось або спонукати когось виконати певну дію. Іллокутивним дієсловам притаманні різноманітні семи (інформативність, цілеспрямованість, адресованість, каузативність, доцільність), але обов’язковими є сема мовлення (виголошення, говоріння) та іллокутивна сема.
Сема говоріння вказує на те, що дієслівні лексеми належать до дієслів мовлення, для яких є обов’язковою наявність ситуації спілкування та учасників спілкування. Інформативний характер лексеми виявляється в репрезентації несиметричних відношень між носієм каузації і об’єктом каузації: мовець є тільки носієм каузативної дії, а слухач потенційним виконавцем спонукуваної дії. Сема каузативності репрезентує не фізичний (матеріальний) вплив, а вплив особливий мовленнєву каузацію з вказівкою на каузований відповідний акт у вигляді мовленнєвої дії (залежно від інтенційного значення акту предикації). Будь-яка дія людини містить певну мету, тому сема цілеспрямованості особливо важлива для значення дієслова. Така ознака характерна для іллокутивних дієслів із каузативними смислами, оскільки вони репрезентують певну подію як результат впливу однієї особи на волю чи характер, стан іншої особи. Вияв семи цілеспрямованості дії підкреслює чіткий напрямок впливу і свідчить про те, що мовець, виражаючи свій комунікативний намір, вказує на можливість об’єкта каузації (слухача) здійснити відповідний каузований акт на користь чи на шкоду носія каузації.
Обов’язковою семою є адресація дії. Вказівка на адресата може здійснюватися у структурі самого речення або у ширшому контексті. Іллокутивним дієсловам притаманні семи активності (оскільки вони є дієсловами дії) та доцільності (оскільки їх використання зумовлене певною немовленнєвою метою). У зв’язку з цим варто зазначити, що окремим іллокутивним дієсловам притаманна сема каузованої мовленнєвої дії. Вона полягає в тому, що у значенні іллокутивного дієслова міститься не тільки сема мовленнєвої дії, але і сема стану, ознаки, що приписується об’єкту дії, а також обов’язкова сема мотивації. Мовленнєва дія спрямована на адресата з метою створення нової ситуації або зміни його стану, соціального статусу тощо. Вживання окремих іллокутивних дієслів не призводить до створення нової ситуації, тому всі іллокутивні дієслова можна поділити на власне-іллокутивні та іллокутивно-каузативні. Якщо власне-іллокутивним дієсловам притаманні семи локутивності та іллокутивності, то іллокутивно-каузативні дієслова містять ще інші семи (у першу чергу сему цілеспрямованості дії та її результативності).
Мовленнєва каузація відповідного акту експлікує спосіб впливу носія каузації на об’єкт каузації: просити каузувати проханням. Сема інструментального характеру говоріння відображає не тільки характер мовленнєвого впливу, але й соціальні стосунки між комунікантами, які склалися до моменту мовлення. Семантична характеристика лексеми в позиції релятора зумовлює заміщення аргументних позицій. Так, позиція першого аргумента заміщується тільки особою, що виконує семантичну функцію агенса відносно до процесу акту каузації. Це дає підстави для виділення додаткових сем: особа” + мовець” + каузатор” + здатність здійснити каузовану дію в момент вираження волевиявлення”.
Позиція другого аргумента заміщається лише особою, на яку скерована каузація. У семантичному плані зазначений аргумент виконує роль пацієнса.
3. Іллокутивні дієслова мають різні граматичні форми, вони виділяються складною з якісного і кількісного поглядів системою форм, об’єднаних у парадигмі дієслівної лексеми. Іллокутивні дієслова вживаються у різноманітних формах дієслівної парадигми, створюючи при цьому експліцитні чи імпліцитні іллокутивні висловлення. В іллокутивних конструкціях, що мають значення мовленнєвої дії, спрямованої на досягнення певного результату, вживаються такі форми іллокутивних дієслів: 1) вербумфінітна; 2) інфінітивна; 3) дієслівна форма на -но,- то; 4) дієприслівникова; 5) дієприкметникова. Дієслівні категорії та форми певним чином впливають на іллокутивну силу висловлення. Зокрема, найяскравіше іллокутивна семантика представлена серед особово-числових форм теперішнього часу, родових та числових форм минулого часу. Досліджуваний матеріал дає підстави стверджувати, що доконаний вид іллокутивних дієслів пов’язаний з посиленням іллокутивної сили, тоді як недоконаний з її пом’якшенням. Поняття перехідності іллокутивних дієслів ґрунтується на такій інтерпретації, згідно з якою дія переходить на об’єкт або ж виступає безпосереднім джерелом створення нової ситуації, що характерно передусім для численних іллокутивно-каузативних дієслів. Функцію основного предиката виконують перехідні іллокутивні дієслова, з відкритою валентною позицією для суб’єкта активного виконувача дії, якому протиставляється інший учасник події адресат та об’єкт, що піддаються дії з боку активного суб’єкта.
4. Існує прямий зв’язок між значенням іллокутивного дієслова та ілокутивною функцією висловлення, виразником якої є це дієслово. Іллокутивна функція висловлення це складний набір семантичних компонентів, серед яких можна виділити: мету мовленнєвого акту; психологічний стан мовця (ментальний, вольовий, емоційний); співвідношення соціальних статусів мовця й адресата мовлення; зв’язок висловлення з інтересами мовця; зв’язок висловлення з діяльністю в рамках певних соціальних інститутів; іллокутивну силу висловлення. Зазначені показники іллокутивної функції мовець враховує (свідомо чи підсвідомо) під час здійснення іллокутивного акту. Іллокутивна функція визначається безпосередньо за допомогою семантики дієслова, якою вона представлена. Іллокутивні дієслова є виразниками іллокутивної сили висловлення. Іллокутивна сила це прагматичні можливості іллокутивних та перлокутивних актів. Вона закодована в логічній структурі речення у формі предиката, який відображає безпосередній намір висловлення. Існує градація іллокутивної сили, яка може бути більшою або меншою. Зокрема, іллокутивно-каузативні дієслова мають більшу іллокутивну силу порівняно з власне-іллокутивними; іллокутивні дієслова в перформативній функції найяскравіше репрезентують іллокутивну силу висловлення. Мінімальну ілло­­кутивну силу мають непрямі мовленнєві акти. Знач­на кількість мовленнєвих актів може бути інтерпретована адресатом лише на основі прагматичних компонентів змісту повідомлень, які виводяться адресатом з контексту спілкування завдяки знанню комунікативних принципів спілкування. Комунікативний смисл непрямих мовленнєвих актів виводиться не із змісту (значення) пропозиції, а із засобів вираження мовленнєвого коду, вжитих у конкретній ситуації конкретними мовцями.
5. Дієслово, категорійною ознакою якого виступає значення процесу, завжди є структурним центром речення і, отже, вимагає співвіднесення з певними актантами. Головним і неодмінним актантом дієслова є суб’єкт носій предикативної ознаки.
На синтаксичному рівні інтенція дієслів мовленнєвої дії виявляється в тому, що дієслово як предикат або сполучається з іншими словами, які називають вихідну і залежну субстанції, або вживається без них, тобто є в семантичному і синтаксичному відношенні самодостатнім. Якщо під валентністю дієслова розуміти його здатність як предиката вживатися (чи не вживатися) разом з субстантивними словоформами, що репрезентують учасників мовленнєвої дії агенса і пацієнса, то в українській мові можна виділити такі основні валентні структури іллокутивних дієслів:
- субстантив у формі називного відмінка + фінітна форма повнозначного дієслова + субстантив у формі знахідного відмінка (дієслова з двома валентностями): агенс + дія + пацієнс;
- субстантив у формі називного відмінка + фінітна форма повнозначного дієслова + інфінітив + субстантив у формі знахідного відмінка (або інший морфологічний вияв) = агенс + дія + зміст + пацієнс;
- субстантив у формі називного відмінка + фінітна форма повнозначного дієслова (дієслова з однією валентністю лівою): агенс + дія;
- безособове дієслово (або дієслово у безособовому значенні) + субстантив у формі знахідного (або інший морфологічний вияв) відмінка (дієслова з однією валентністю правою): дія + пацієнс.
6. Між структурно-семантичними параметрами речення і його потен­ційною іллокутивною силою існує системний зв’язок, який виявляється в тому, що певному поєднанню структурно-семантичних компонентів відпо­відає певний набір іллокутивних сил, які реалізуються через формально-граматичну будову. Речення з іллокутивними предикатами мають своєрідне синтаксичне оформлення. Найпродуктивнішим структурним типом речень з іллокутивним предикатом є двоскладні дієслівні речення, що відоб­ражають валентну структуру з наявними агенсом, пацієнсом та іллокутив­ною дією. Позицію агенса займає, як правило, під­мет; позиція пацієнса може виражатися різними способами: прямим об’єктним поширювачем, який означає особу, на яку спрямована мовленнєва дія, або непрямим об’єктним поширювачем, що називає адресата цілеспрямованої дії. За умови вживання іллокутивних дієслів у перформативній функції позиційна модель має форму односкладного означено-особового речення. Функцію суб’єкта-каузатора виконує сам мовець (вказівку на нього здійснює особове закінчення дієслівної форми).
У конструкціях з предикатами − безособовими дієсловами та інфінітивами відсутня назва каузатора. У них важливим виявляється не суб’єкт-каузатор, а сам факт іллокутивної каузації та адресат, що виражається синтаксемою Д.в.”. Прикладом позиційної моделі речень односкалдних речень з неозначеним агенсом є речення з іллокутивними предикатами у формі третьої особи множини теперішнього й майбутнього часу та у формі множини минулого часу.
Прості ускладнені речення з іллокутивними компонентами можуть містити у собі конструкції, не зумовлені валентністю предиката, зокрема детермінантні члени речення, напівпредикативні (дієприкметникові та дієприслівникові) звороти, звертання, вставні та вставлені конструкції.
7. Іллокутивні предикати відіграють важливу роль і в організації складних речень. Найчастіше іллокутивний предикат використовується у складнопідрядних реченнях, у яких головна частина передає іллокутивний намір мовця, а підрядна пропозиційний зміст. Суть цілеспрямованої дії виражає підрядна з’ясувальна частина. Подекуди складнопідрядна частина виражає мету цілеспрямованої дії. Факультативну позицію при головній частині з іллокутивним предикатом займають підрядні частини часу, умови, допусту та ін. Серед складносурядних речень з іллокутивною семантикою фіксуємо речення із зіставно-протиставним значенням, рідше з єднальним (одночасності та часової послідовності). У складних безсполучникових реченнях іллокутивний предикат здебільшого знаходиться у другій предикативній частині, передаючи каузативні відношення, внаслідок яких виникає нова пропозитивна ситуація. Це речення закритої структури з пояснювально-уточнювальною або коментувальною предикативною частиною.
8. Семантико-синтаксична валентність іллокутивного предиката зумовлює субстанціальні відношення (суб’єктні, об’єктні, адресатні) і типи субстанціальних синтаксем, що передають значення реальної предметності. Іллокутивний предикат поєднується з об’єктною синтаксемою, яка валентно пов’язана з предикатом. Семантичній категорії об’єктності притаманні спеціалізовані морфологічні засоби вираження. Найчастіше іллокутивні предикати поєднуються з об’єктним інфінітивом: дозволити надрукувати, порадити полікуватися, ублагати продати і под.). Іншим морфологічним варіантом об’єктної синтаксеми, що вказує на мету каузативної дії, є іменник, як правило, девербатив у формі Зн. в.”: заборонити виліт, дозволити посадку, оголосити війну, призначити зустріч, запропонувати допомогу. Іллокутивне дієслово має обов’язкову валентність передба­чення адресата дії, оскільки іллокутивний акт відбувається між двома (і більше) співрозмовниками. Найчастіше позицію адресата мовленнєвої дії виконує Д.в.”, Зн.в.”, від + Р.в.”, у + Р.в.”, з + О.в.”, з + Р.в”, над + О.в”. Факультативними поширювачами речень з іллокутивними предикатами є обставинні компоненти (способу дії, міри та ступеня вияву іллокутивної сили).

9. Семантичною особливістю іллокутивних висловлень є значення результативності: стан чи властивість адресата каузованого впливу є наслідком певної мовленнєвої дії.
Серед семантичних типів іллокутивних предикатів виділяємо: 1) предикати, спрямовані на передачу інформації, повідомлення; 2) предикати, спрямовані на отримання інформації; 3) предикати зі значенням обіцянки; 4) предикати зі значенням прохання, спрямовані на отримання бажаного або створення нової ситуації; 5) предикати зі значенням називання; 6) предикати зі значенням поради, спрямовані на створення (чи знищення) ситуації; 7) предикати зі значенням вимоги, наказу, розпорядження, спрямовані на запровадження нової ситуації чи її зміни; 8) предикати зі значенням заборони, відмови, заперечення, спрямовані на невиконання певної дії; 9) предикати призначення; 10) предикати зі значенням усунення з посади; 11) предикати, спрямовані на ліквідацію ситуації чи не участь у ній; 12) предикати зі значенням мовленнєвої дії, що каузує стан адресата; 13) предикати зі значенням оцінки; 14) предикати зі значенням змушування до створення нової ситуації; 15) предикати, спрямовані на зміну місцезнаходження, переміщення об’єкта; 16) предикати зі значенням осуду; 17) предикати зі значенням виправдання; 18) предикати зі значенням схвалення, підтримки, дозволу, згоди; 19) предикати мовленнєвого етикету.
Ці предикати й формують відповідні типи іллокутивних висловлень.
10. На семантико-синтаксичному рівні речення з іллокутивним предикатом це полісуб’єктне та поліпредикативне утворення. Семантична неелементарність речень з іллокутивними предикатами створюється внаслідок каузативних та авторизувальних смислів у структурі речення. Суть іллокутивної каузації полягає в тому, що мовленнєва дія цілеспрямовано спричиняє іншу дію чи змінює стан, статус, поведінку іншого суб’єкта, яка виявляється у вторинному предикаті. У структурі іллокутивного речення авторизація становить окрему пропозицію при предикатах зі значенням оцінки, називання, осуду, призначення на посаду.
Іллокутивне дієслово засіб вираження семантично неелементарного предиката, призначеного для функціонування в умовах поліпропозиційних конструкцій. Семантичне ускладненя виникає у зв’язку з:
1) відкритістю семантики релятивних слів, що не володіють самодостатнім змістом і вимагають доповнення іншим словом у певній формі чи значенні;
2) насиченістю інформативного змісту речення шляхом взаємодії в його структурі двох або декількох предикативних одиниць.
Виникає поліпредикативна структура речення, в якій з головним предикатом співвідносяться напівпредикативні компоненти. Носіями предикативності виступають в реченні: а) дієприкметникові та дієприслівникові звороти; б) віддієслівні іменники іллокутивної семантики; в) вставні конструкції; г) детермінантні члени речення; ґ) дуплексиви.
11. Для поліпредикативних конструкцій з іллокутивними предикатами характерні різноманітні синонімічні перетворення (трансформації, варіації), заміна одних предикативних засобів іншими як у межах простого речення, так і в структурі складного. Для конструкцій з іллокутивними дієсловами характерні такі кореферентні співвідношення: модифікаційні, транспозиційні, інтерверсивні, метатаксичні. Такі трансформації відбуваються в межах спільної власне-семантичної структури речення. Це означає, що в основі базової (активної) і похідної (пасивної) одиниць лежить той самий інформативний зміст як референт дійсності. Синонімічні перетворення засвідчують семантичну неелементарність речень з іллокутивними предикатами, їх функціональне зближення зі складними реченнями.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамович С.Д., Чікарькова М.Ю. Мовленнєва комунікація: Підручник. К.: Центр навчальної літератури, 2004. 472 с.
2. Агафонова А.М. Авторизовані конструкції в сучасній українській мові: Автореф. ... канд. філол. наук. Івано-Франківськ, 1999. 19 с.
3. Актуальні проблеми граматики: Збірник наукових праць. Наук. зап. Кіровоградського держ. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. Кіровоград, 1997. Вип. 2. 210 с.
4. Актуальні проблеми теорії комунікації та викладання іноземних мов // Віс­­­ник Харківського державного університету. Харків: Константа, 1997. 183 с.
5. Актуальные проблемы русского синтаксиса / Под ред. К.В.Горшковой и Е.В.Клобукова. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. 307 с.
6. Андерш Й.Ф. Про співвідношення інтенційної і валентної структур дієслова // Українське мовознавство. 1980. № 8. С.6265.
7. Андерш Й.Ф. До питання про семантичну структуру речення // Мовознавство. 1984. - № 5. С. 38 42.
8. Андреев Н.Д., Зиндер Л.Р. О понятиях речевого акта, речи, речевой вероятности и языка // Вопросы языкознания. 1963. № 3. С. 45 59.
9. Апресян Ю.Д. Перформативы в грамматике и словаре // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. 1986. Вып. 28. С. 5 33.
10. Апресян Ю.Д. Интегральное описание языка и системная лексикография. М.: Школа «Языки русской культуры», 1995. 766с.
11. Апресян Ю.Д. Экспериментальное исследование семантики русского глагола. М.: Наука, 1967. 251 с.
12. Арполенко Г.П., Забєліна В.П. Структурно-семантична будова речення в сучасній українській мові. К.: Наук. думка, 1982. 130 с.
13. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. М., 1976. - 383 с.
14. Арутюнова Н.Д. Речеповеденческие акты и истинность // Человеческий фактор в языке: Коммуникация. Модальность. Дейксис. М., 1992. С. 45 68.
15. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. М.: «Языки русской культуры», 1999. 896 с.
16. Аршавская Е.А. Экстралингвистические детерминанты формирования коммуникативной способности (компетенции) // Исследование проблем речевого общения. М., 1979. C. 72 - 82.
17. Аспекты семантического анализа высказывания: Сб. науч. тр. / ТашГУ, 1987. 128 с.
18. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Изд-во иностр. лит., 1955. 416 с.
19. Баранов А.Н., Кобозева И.М. Вводные слова в семантической структуре предложения // Системный анализ единиц русского языка: Межвузовский сборник. Красноярск, 1984. С. 83-93.
20. Баранов А.Н., Крейдлин Г.Е. Иллокутивное вынуждение в структуре диалога // Вопросы языкознания. 1982. № 2. С. 241 252.
21. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // М.М.Бахтин. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. С. 250 296.
22. Бацевич Ф.С. Нариси з комунікативної лінгвістики: Монографія / Ф.С.Бацевич; М-во освіти і науки України, Львів. нац. ун-т ім І.Франка. Л.: Видав. центр ЛНУ, 2003. 280 с.
23. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. К.: Видавничий центр Академія”, 2004. 344 с.
24. Бацевич Ф.С. Філософія мови: сутність та предмет дослідження // Вісник Львівського у-ту.Серія філологічна, 2000. Вип. 29. С. 3 8.
25. Безменова Н.А., Герасимов В.И. Некоторые проблемы теории речевых актов // Языковая деятельность в аспекте лингвистической прагматики: Сб. обзоров. М., 1984. С. 146 196.
26. Безпояско О.К. Функціонально-граматичні зміни ад’єктивних синтаксичних дериватів // Українське мовознавство. К.: Вища школа, 1985. Вип. 13. С. 63 69.
27. Бельский А.В. Побудительная речь. М., 1953. 121 с.
28. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М., 1974. 447 с.
29. Бережан Л.В. Волюнтативні відношення в мовленнєвій діяльності: Конспект лекцій зі спецкурсу. Чернівці: Рута, 1999. 36 с.
30. Блакар Р.М. Язык как инструмент социальной власти // Язык и моделирование социального взаимодействия. М., 1987. С. 88-125.
31. Богданов В.В. Молчание как нулевой речевой акт и его роль в вербальной коммуникации // Языковое общение и его единицы: Межвуз. сб. науч. тр. / Калининск. гос. ун-т. Калинин, 1986. С.12 18.
32. Богданов В.В. Семантико-синтаксическая организация предложения. Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1977. 206 с.
33. Боднар Р. Інтенційна спрямованість висловлювання з іллокутивною силою зізнання // Мовні і концептуальні картини світу. Випуск 9: Збірник наукових праць. К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2003. С.27 30.
34. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978. 175 с.
35. Борисова Е.Г. Отражение коммуникативной организации в лексическом значении // Вопросы языкознания. № 2. 1989. С. 16 24.
36. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Языковая концептуализация мира (на материале русской грамматики). М.: Школа «Языки русской культуры», 1997. 576 с.
37. Валимова Г.В. О соотношении семантической и формальной структуры предложения // Семантическая структура предложения. Изд-во Ростов. ун-та, 1978. С. 20 29.
38. Васильев Л.М. Семантика русского глагола: Учебное пособие. Уфа, 1981. 72 с.
39. Васильев Л.М. Современная лингвистическая семантика. М., 1990. 176 с.
40. Вежбицкая А. Речевые акты // Новое в зарубежной лингвистике. М., 1985. Вып. 16. С. 251 276.
41. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. М.: Языки русской культуры, 1999. 780 с.
42. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. М.: Языки русской культуры, 1996. 406 с.
43. Вельц Р.Я. К вопросу о коммуникативно-синтаксической структуре предложения // Семантика и структура предложения. Уфа, 1978. С. 122 131.
44. Вендлер З. Иллокутивное самоубийство // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 16: Лингвистическая прагматика. 1985. С. 238 - 250.
45. Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. М.: Изд-во Акад. Наук СССР, 1972. 616 с.
46. Вихованець І.Р. Будова фрази в усному і писемному мовленні // Мова. Людина. Суспільство / За ред. В.М.Русанівського. К.: Наук.думка, 1977. С. 150 - 158.
47. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. К., 1993. - 368 с.
48. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К.: Наук. думка, 1992. 222 с.
49. Вихованець І.Р. Різновиди транспозиції // Актуальні проблеми граматики: Збірник наукових праць. Наук. зап. Кіровоградського держ. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. Кіровоград, 1997. Вип. 2. С. 57 60.
50. Вихованець І.Р. Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові. К.: Наук. думка, 1971. 120 с.
51. Вихованець І.Р. Студії про члени речення: приреченнєвики // Українська мова. 2005. № 3. С. 22 27.
52. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. К.: Наук. думка, 1988. 256 с.
53. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / За ред.чл.-кор. НАН України І.Р.Вихованця. К.: Унів. вид-во Пульсари”, 2004. 398 с.
54. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. К.: Наук. думка, 1983. 220 с.
55. Вопросы лингвистической семантики. Тула, 1976. 92 с.
56. Выготский Л.С. Мышление и речь. // Избранные психологические исследования. М., 1956. С. 49 54.
57. Гайсина Р.М. Лексико-семантическое поле глаголов отношения. Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1981. 216 с.
58. Ганич Д.І. Став