СЕМАНТИКА Й ПРАГМАТИКА НЕПОВНИХ РЕЧЕНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Краткое описание

ГОРЛІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ
ІНОЗЕМНИХ МОВ

На правах рукопису

МАРЧЕНКО ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА

УДК 81’367.334:161.2

СЕМАНТИКА Й ПРАГМАТИКА НЕПОВНИХ РЕЧЕНЬ

В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук,
професор Загнітко А.П.

Горлівка 2007

ЗМІСТ

Вступ

4

Розділ 1. Еволюція поглядів на неповні речення та їх статус в українському синтаксисі

12

1.1.

Речення як основна синтаксична одиниця: ознаки, категорії, функції

12

1.2.

Неповні речення як окремий структурний та функціональний тип речень

18

1.2.1.

Статус формальної неповноти речень

18

1.2.2.

Закономірності вияву семантичної неповноти речень та їх корелятивність / некорелятивність з формальною неповнотою

43

1.2.3.

Типологія функціонально-комунікативної неповноти речень

56

Висновки до розділу 1

62

Розділ 2. Семантико-функціональні типи неповних речень

64

2.1.

Поняття семантичної структури речення

64

2.2.

Співвідношення / неспіввідношення повноти / неповноти речення і валентності предиката

74

2.2.1.

Семантико-синтаксична валентність предиката та її різновиди

74

2.2.2.

Кореляція валентності предиката і семантичної структури речення

80

2.3.

Семантична типологія реченнєвих конструкцій з елімінованим предикатом

88

2.4.

Семантична типологія конструкцій з елімінованими субстанційними синтаксемами

97

2.4.1.

Особливості конструкцій з елімінованим суб’єктом

97

2.4.2.

Різновиди конструкцій з елімінованим об’єктом

102

2.4.3.

Закономірності вияву конструкцій з елімінованим інструменталем

105

2.4.4.

Типи конструкцій з елімінованим локативом

107

2.4.5.

Специфіка конструкцій з елімінованим адресативом

110

Висновки до розділу 2

110

Розділ 3. Прагматичні інтенції і ситуативно-мовленнєва мотивованість неповних речень

112

3.1.

Неповні речення у світлі теорії мовленнєвих актів сучасної науково-лінгвістичної парадигми

112

3.2.

Неповні речення в реченнєвій прагматиці

132

3.3.

Особливості вияву неповноти прагматичних типів речення

134

3.3.1.

Закономірності репрезентації неповноти констативів

134

3.3.2.

Особливості вияву неповноти промісивів

136

3.3.3.

Типи неповноти менасивів

137

3.3.4.

Специфіка неповноти перформативів

139

3.3.5.

Особливості неповноти директивів

143

3.3.6.

Закономірності неповноти квеситивів

153

Висновки до розділу 3

159

Висновки

162

Список використаних джерел

168

Список джерел ілюстративного матеріалу

185

Додатки

ВСТУП

У другій половині ХХ століття почали активно опрацьовуватися ідеї комунікативної лінгвістики. У цей час стало зрозумілим, що уявлення дослідників про мову як самодостатню систему знаків, яку потрібно вивчати саму в собі й для себе”, застаріли. Мовознавці почали говорити про мову як форму, спосіб життєдіяльності людини, вербалізації людського досвіду та його усвідомлення, вираження особистості й організації міжособистісного спілкування в процесі спільної діяльності людей (пор.: розгляд мовної картини світу, мовленнєвих актів, мовленнєвих жанрів та ін.).
Орієнтація досліджень на комунікативну діяльність, основне завдання якої полягає в передачі певної інформації з метою повідомлення чи впливу на співрозмовників, сприяє перенесенню акценту з формального аналізу конструкцій на моделювання мовленнєвих актів для вивчення закономірностей розуміння повідомлення адресантом. Мовець у комунікативному акті з метою найбільшого впливу на співрозмовника намагається передусім передати найбільш інформативно важливу для нього частину, яка містить нові знання (рему), тоді як тема є менш значущою й задається засобами контексту, ситуації. Тому саме тема постає об’єднувальним” елементом усієї комунікації; однак саме він найчастіше і є невербалізованим. Засобом вираження такого ситуативно мотивованого, комунікативно орієнтованого й інтенційно маркованого мовлення є неповні речення.
У граматичних описах сучасної української мови робилися спроби теоретичного й функціонального пояснення явища неповноти речення, але до цього часу тривають дискусії та є не розв’язаними питання не тільки щодо визначення неповноти речень як мовної ознаки, виявлення диференційних параметрів такої неповноти, тобто встановлення власне-граматичного статусу цих речень і введення їх у загальну класифікацію синтаксичних одиниць мови, а й щодо кваліфікації, семантики та особливостей функціонування таких утворень. Усе це й зумовило вибір теми дисертації.
Неповні конструкції неодноразово ставали об’єктом уваги багатьох учених, які досліджували питання синтаксису. Ці синтаксичні конструкції певною мірою розглядав навіть Аполоній Дискол. Збереглося й давньогрецьке визначення неповних речень: речення, у якому пропуск структурно необхідного елемента висловлення, здебільшого, легко відновлюваного в певному контексті або ситуації.
Оскільки неповнота речення постає не одновимірною, а багатовимірною, і особливим є її функційне навантаження та репрезентованість у відповідних комунікативних регістрах, то потреба її новітнього осмислення в комунікативно-екзистенційному вимірі вкрай необхідна. Її адекватне розуміння дозволяє по-іншому простежити специфіку фонових знань, окреслити закономірності вияву пресупозиції як чинника реалізації комунікативних інтенцій і досягнення належного розуміння виголошуваної інформації учасниками комунікації. Непоодинокі спроби тлумачення неповноти речення в логіко-, формально- і психолого-граматичному вимірах (див. праці О.А.Бех [22], Н.М.Дзюбак [56], П.С.Дудика [59; 60; 61], Н.В.Катанцевої [87], П.П.Коструби [92], К.М.Маратової [104], Н.Д.Писаренко [134], Г.І.Попової [140], О.П.Сковородникова [151], О.О.Чувакіна [167], В.І.Шульгіної [178] та ін.) дозволяють простежити еволюцію поглядів на реченнєву неповноту й визначити окремі етапи формування лінгвістичної щодо цього питання.
У сучасній лінгвістиці слід чітко розмежовувати два погляди на проблему неповного речення. Перший, попри різні теоретичні засади, відображає в основному традиційний аналіз неповноти речення (праці І.Р.Вихованця [40; 42; 43], П.С.Дудика [59; 60; 61], О.М.Пєшковського [132], І.Р.Чередниченка [166], О.О.Шахматова [170] та ін.), де неповнота синтаксичних одиниць трактується як відхилення від норми з опущеним одним чи кількома членами, що підказуються конситуацією. Маркером неповноти речення постає валентність вербально виражених компонентів речення, яка з огляду на ті чи інші причини залишається нереалізованою.
З виникненням теорії про детермінанти (Г.О.Золотова) [74; 75, 77] пов’язаний підхід, у межах якого дослідники почали по-іншому трактувати неповноту речень (праці О.А.Бех [22], Н.В.Гуйванюк [152], М.Ф.Кобилянської [152], П.О.Леканта [100], І.І.Слинька [152], Н.Ю.Шведової [173; 174] та ін.). У цьому разі детермінантам приписується функція вторинного імпліцитно-предикативного позначення дії, тобто ознаки предикатності, а тому всі еліптичні речення чи лише окремі їхні різновиди (зокрема буттєві бездієслівні) віднесено до двоскладних повних речень, у яких другорядні члени, зокрема обставини різних типів, функціонують у предикатній функції. Таке трактування статусу еліптичних речень спонукає до перегляду проблеми розмежування повноти / неповноти не лише двоскладних, а й односкладних синтаксичних структур. Оскільки речення є багатоаспектною одиницею, то двоскладність / односкладність речення слід по-різному аналізувати й кваліфікувати на формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному, власне-семантичному й комунікативному рівнях. Тому формально-синтаксична неповнота речення повинна розглядатися як структурно-смислова мовна категорія на рівні функціонування у процесах мовлення” [56, с. 4]. Усе це свідчить, що складники тріади прагматика семантика синтаксис” пов’язані між собою в аналізі синтаксичних конструкцій. Особливо ця взаємозалежність спостерігається під час розгляду так званих неповних конструкцій, адже не кожне формально неповне речення є семантично неповним (еліптичні речення), або не кожне семантично неповне речення є формально неповним: Розкажу кожному про свій біль (П.Тичина); Школу відремонтували вчасно.
Актуальність дослідження зумовлена тим, що неповні речення поширені в українській мові й становлять своєрідне явище зі своїми стійкими функціонально-стилістичними параметрами. Їхню специфіку недостатньо вивчено в теоретичному плані й у практичних виявах у функціональному, ономасіологічному аспектах, установленні їхнього статусу в адресантно-адресатному контексті. Різноманітність і структурна нерегламентованість неповних речень актуалізує й питання про саму дефініцію відповідних синтаксичних утворень, а також про класифікацію й функціонування різних видів неповних речень. Водночас актуальним постає застосування в дослідженні диференційних параметрів повноти / неповноти речення в сучасних аспектах номінативно-екзистанційної наукової парадигми та розгляд простого речення у формальному, семантичному та функціональному вимірах, а також з урахуванням закономірностей загальномовної теорії взаємовідношення мови й мовлення, поняттєвого й мовного мислення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційної роботи відповідає загальній науковій проблемі кафедри української мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов Граматичні й лексичні одиниці української мови: структура, семантика, прагматика” (0104U000278). Тему дисертації затверджено на засіданні Наукової координаційної ради Українська мова” Інституту української мови НАН України (протокол № 6 від 29.11.2001 року).
Об’єкт дослідження формально-граматична, семантико-синтаксична, функціональна неповнота речення в різних функціональних стилях української мови.
Предметом дослідження є різні типи речень зі структурною й семантичною неповнотою, а також речення повної структури в їхньому співвідношенні/неспіввідношенні з феноменом неповноти.
Метою дисертаційної роботи постає дослідження функціонально-семантичних і прагматично-інтенційних особливостей неповних утворень в умовах комунікативної діяльності та встановлення ядерних / периферійних виявів неповноти в адресантно-адресатних умовах.
Досягнення поставленої мети зумовило розв’язання таких завдань:
1) доповнити опис неповного речення, реалізований попередниками, як основної багатоаспектної синтаксичної одиниці;
2) простежити еволюцію лінгвістичних поглядів на неповне речення та визначити його статус;
3) охарактеризувати семантико-синтаксичну структуру неповних речень, визначити особливості її складників;
4) диференціювати семантико-функціональні типи неповних речень;
5) виявити основні прагматичні типи речень в аспекті їх неповноти й кореляції / некореляції з відповідною мовленнєвою ситуацією;
6) установити особливості неповноти речень з різним інтенційним характером.
Матеріалом дослідження послугувала картотека, яка нараховує понад 4500 конструкцій української мови, укладена шляхом суцільної вибірки з фольклорних джерел, науково-популярних і навчальних посібників, підручників, художніх творів українських письменників ХХ ХХІ століть (здебільшого, не давніші 20-х років ХХ ст.), а також матеріалів спостережень над усним мовленням.
Методи дослідження зумовлені його метою й завданнями. Як основний метод у дисертації використано дедуктивно-індуктивний: виклад теоретичних положень щодо об’єкта дослідження конкретизується на широкому мовному матеріалі. У роботі використано загальногносеологічний метод спостереження, суть якого полягає у вивченні на основі зібраного матеріалу функціонування різних семантико-синтаксичних типів неповних конструкцій. У процесі дослідження застосовувався структурний метод, зокрема дистрибутивна, контекстуальна та трансформаційна методики аналізу. Крім того, активно використовувалися окремі прийоми квантитативно-статистичного методу, який дає змогу підтверджувати висновки щодо частотності, переважання чи відсутності функціонування тих або інших досліджуваних явищ в українській мові.
Наукова новизна роботи полягає в комплексному дослідженні неповних речень у формально-синтаксичному, семантичному й комунікативно-прагматичному аспектах на матеріалі текстів української літератури й розмовного мовлення, у сфері яких найширше виявляється специфіка функціонування аналізованих конструкцій. Уперше запропоновано класифікацію семантико-функціональних типів неповних речень; розширено наукове тлумачення функцій неповних речень як своєрідної семантико-граматичної категорії, що бере участь у формуванні висловлення щодо реалізації комунікантами прагматичної настанови мовлення.
Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що вперше проблему неповноти висвітлено у формально-граматичному, семантико-синтаксичному, комунікативному і прагматико-інтенційному аспектах, осмислені процеси мовленнєвої компресії, яка постає нерівнорядною в конструкціях з різною прагматичною настановою. Результати дослідження дозволяють по-іншому інтерпретувати явища динамічного синтаксису й теорії мовної комунікації, осмислити закономірності внутрішньо-/міжреченнєвого елімінування.
Практична цінність роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при написанні комунікативної й теоретичної граматик української мови, матеріали дослідження знайдуть застосування в курсах синтаксису сучасної української літературної мови й стилістики у ВНЗ, нових спецкурсах з функціональної граматики, прагмалінгвістики, окремі положення й висновки будуть корисні для написання курсових, дипломних і маґістерських робіт.
Вивчення мовної комунікації в прагматичному аспекті має велике значення й для методики навчання мови. Прагматика мови може дати методиці новий матеріал для роботи над розвитком в учнів умінь і навичок правильного, граматично досконалого мовлення. Відомо, що дослідження мови в єдності її структури й комунікативної функції передбачає виявлення й аналіз тих мовних засобів, що реалізують ефект словесної комунікації. У зв’язку з цим вивчення прагматичного аспекту мови має особливу цінність для методики викладання аспектів усного мовлення у ВНЗ.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше на широкому фактичному матеріалі робиться спроба типологічної класифікації неповних речень на семантико-синтаксичному рівні; уведено поняття елімінації синтаксеми; визначено частотність уживання синтаксичних конструкцій з елімінацією тих або інших синтаксем; проаналізовано використання неповних речень у мовленнєвих актах з різними інтенціями. Усі результати дослідження одержані дисертанткою самостійно.
Апробація результатів дослідження. Дисертація в цілому та окремі її розділи обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов. Основні теоретичні положення, а також практичні результати роботи викладено у формі доповідей на міжнародних наукових конференціях: Міжнародна наукова конференція Українська мова в часі і просторі” (Львів, 1112.11.2004р.); ІV Міжнародна наукова конференція Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 2021.05.2005р.); VI Міжнародний конгрес україністів (Донецьк, 28.0601.07.2005р.); Міжнародна науково-практична конференція Проблеми типології граматичних одиниць” (Рівне, 910.11.2005р.); Міжнародна наукова конференція Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка, 2728.04.2006р.); ІІІ Міжрегіональна науково-практична конференція молодих учених (Горлівка, 15.04.2005р.); а також під час роботи наукового семінару кафедри української мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов.
Публікації. З теми дисертації опубліковано сім одноосібних статей, що відбивають основні положення дослідження, з них п’ять статей уміщено в провідних наукових фахових виданнях.
Обсяг і структура роботи. Структура дисертаційного дослідження визначена його метою й завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної наукової літератури та списку джерел фактичного матеріалу. У вступі обґрунтовано актуальність та новизну проблеми, її теоретичну й практичну значущість. Перший розділ Еволюція поглядів на неповні речення та їх статус в українському синтаксисі” присвячено аналізу теоретичних питань, що пов’язані з визначенням місця неповних речень серед усього загалу синтаксичних одиниць. Зокрема розглянуто явище неповноти у формально-синтаксичному, семантичному й комунікативному аспектах. У другому розділі Семантико-функціональні типи неповних речень” репрезентовано типологічну класифікацію неповних речень з елімінованими предикатними й субстанційними синтаксемами. У третьому розділі Прагматичні інтенції і ситуативно-мовленнєва мотивованість неповних речень” сконцентровано увагу на семантико-синтаксичній структурі неповних речень, що реалізуються в мовленні висловленнями з різними прагматичними інтенціями. У висновках узагальнено результати проведеного дослідження. Список літератури містить перелік використаних у роботі наукових джерел. Окремим списком наведено джерела художньої літератури, з якої добирався ілюстративний матеріал. У додатках до дисертаційного дослідження вміщено дві діаграми.
Загальний обсяг дисертації 188 сторінок. Основний зміст дослідження викладено на 164 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Аналіз неповноти семантико-синтаксичної структури речення, зумовленої валентністю предиката, опис типології структур з елімінованими синтаксемами, виявлення структур, здатних поставати репрезентантами мовленнєвих актів з різними інтенціями, дозволив зробити низку висновків та узагальнень:
1. У сучасній синтаксичній науці речення становить собою складне багатоаспектне явище, аналіз якого постає аргументованим у чотирьох аспектах: формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному, семантичному й комунікативному. Більшість останніх досліджень орієнтовано на комунікативну діяльність людини, що сприяє переходу” у вивченні речення з формального виміру до аналізу виникнення й функціонування мовних одиниць. Згідно з таким підходом неповні речення є окремим різновидом синтаксичних конструкцій, актуалізують проблему співвідношення формально-граматичного, семантико-синтаксичного й комунікативного рівнів речення, оскільки опозиція повноти/неповноти речення найбільш адекватною постає на кожному з цих ярусів.
2. Дослідження саме неповних конструкцій підтвердило нерозривний взаємозв’язок тріади синтактика семантика прагматика”. Аналіз семантичного або прагматичного вияву неповного речення слід здійснювати з урахуванням формального рівня речення.
3. У процесі комунікації пропуск одного чи кількох формальних компонентів речення або відсутність їх у висловленні (яке є реалізацією речення в мовленні) як властивість конструкцій за певних умов не заміщувати” синтаксичну позицію того або іншого компонента постає закономірним явищем, що виявляється в компресії мовлення шляхом інтеграції вербальних і позавербальних засобів під час формування висловлення.
4. У кваліфікації статусу неповних речень слід виходити з того, що речення є основною синтаксичною одиницею й постає мовним знаком ситуації (або взаємопов’язаних ситуацій), що і вказує на відношення до дійсності й до повідомлюваного, характеризується неперервністю синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень, а також є мінімальною, відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки. Тому порушення синтаксичних зв’язків призводить до формальної неповноти, хоча й не обов’язково до семантичної; видозміна семантико-синтаксичних відношень зумовлює семантичну неповноту; і, нарешті, коли не реалізуються ситуативно-прагматичні завдання й тому немає порозуміння між адресатом й адресантом, виникає комунікативна невдача, причиною якої є здебільшого неправильно сприйнята неповнота речення.
5. До основних типів неповних речень належать одиниці, у яких випускаються” головні й другорядні члени речення. Парцельовані, незакінчені речення вимагають окремого розгляду, оскільки їхні семантичні й функціональні особливості спрямовані суто в експресивний синтаксис.
6. У традиційному мовознавстві особливим структурним різновидом неповних речень постають еліптичні утворення. З одного боку, компресія змісту цих конструкцій створює синтаксичну неповноту (формальну), а з іншого, значення відсутньої ланки підказується семантикою експліцитно виражених компонентів, що, зазвичай, залежать від імпліцитного компонента, унаслідок чого зміст еліптичних речень зрозумілий поза контекстом чи у відриві від конкретної ситуації мовлення. З-поміж еліптичних утворень виокремлено конструкції з пропущеним дієсловом-присудком із семантикою буття, наявності, існування, руху, енергійної дії, мовлення, запитання, спонукання до дії.
7. Основними показниками неповноти є нереалізовані прямі чи зворотні валентні потенції експліцитно виражених членів речення, що свідчать про порушені синтаксичні зв’язки та відношення між окремими компонентами речення. Можливості заповнення позицій компонентів речення в реальних умовах функціонування зумовлюються як внутрішньосинтаксичними, так і зовнішньосинтаксичними чинниками. Послідовне врахування останніх дозволяє розмежовувати: 1) власне-неповні конструкції з незаповненою позицією підмета або присудка; 2)односкладні речення з нульовою позицією головного члена; 3)двоскладні й односкладні речення з нульовою позицією другорядних членів речення.
8. Організувальну роль у формуванні семантико-синтаксичної структури простого речення відіграють предикат та його валентність. Предикат визначає кількість субстанційних знаків в елементарному реченні, їхні семантичні функції й взаємовідношення. Незаповнення валентних гнізд при предикатові засвідчує елімінацію синтаксем, що слід кваліфікувати як усунення якогось елемента / елементів у процесі комунікації.
9. З-поміж семантико-функціональних конструкцій з елімінованими синтаксемами одиниці з елімінованим предикатом становлять 28,4% проаналізованого матеріалу, серед яких ми виділяємо реченнєві конструкції з елімінованим предикатом: а) із значенням руху; б) із значенням мовлення, мислення; в) із значенням буття; г) із семантикою давання.
10. З-поміж конструкцій з елімінованими синтаксемами речення з валентно-зумовленими субстанційними синтаксемами охоплюють 71,6%, причому 48,5% становлять конструкції з елімінованим суб’єктом. У традиційному мовознавстві такі конструкції кваліфікуються як односкладні речення, на семантико-синтаксичному рівні ці одиниці належать до неповних конструкцій, оскільки їхня семантика” зумовлена ядром семантико-синтаксичної структури предикатом. Близькоядерними компонентами конструкцій з елімінованими субстанційними синтаксемами постають речення з елімінованим локативом (24,9%) та конструкції з елімінованими об’єктом (15,6%). Периферійну зону вибудовують конструкції з елімінованим інструменталем та елімінованим адресативом, що складають 6,8% і 4,2% аналізованого матеріалу відповідно.
11. Вивчення прагматики речень становить важливу сферу мовних знань, оскільки володіння мовою передбачає не тільки вміння конструювати речення, але й уміння правильно використовувати речення в мовленнєвих актах для досягнення відповідного комунікативно-функціонального результату.
12. Аналіз функціональних особливостей неповних речень дозволив, перш за все, визначити структуру комунікативного акту та його складники. Комунікативний акт складається з мовленнєвого акту (діяльність мовця) та аудитивного акту (діяльність слухача). Передумовою здійснення мовленнєвого акту є, по-перше, наявність двох осіб партнерів у комунікації: мовця (адресанта), тобто відправника мовленнєвого повідомлення, та слухача, одержувача інформації, тобто адресата повідомлення, які виступають здебільшого в певних соціальних ролях; по-друге, наявність спільного фонду знань і, по-третє, наявність певного предмета мовленнєвої комунікації. Особливо важливим для розгляду неповних речень постає врахування адресантно-адресатних умов реалізації неповноти й розмежування експлікації / імплікації прагматичних інтенцій адресанта з простеженням ступеня їх реалізації.
13. Реалізуючись у мовленні, кожне реченнєве утворення набуває певного інтенційного змісту, що дозволяє виділити такі прагматичні типи речень: 1) констативи; 2) промісиви; 3) менасиви; 4) перформативи; 5) директиви; 6) квеситиви.
14. Засобами вираження констативних мовленнєвих актів є реченнєві конструкції, у яких можуть елімінуватися й предикатна синтаксема, і субстанційні елементи, з-поміж яких найчастіше випускається” суб’єктна синтаксема, адже констатація фактів стосується насамперед самого мовця.
15. Найменше елімінуються синтаксеми в реченнях, що репрезентують менасивні й промісивні типи мовленнєвих актів. Особливо це стосується предиката, оскільки основне семантичне навантаження несе на собі саме ця одиниця.
16. З-поміж констативів, квеситивів, перформативів, директивів, менасивів і промісивів як інваріантних прагматичних різновидів речень особливе місце посідають перформативи, оскільки їхні вияви в адресантно-адресатних комунікативних ситуаціях девальвують значущість формального вираження суб’єкта. Саме перформативне висловлення еквівалентне дії. Повнота перформатива як семантично надлишкова можлива тільки за умови реалізації прагматичної категорії якості з наданням статусу вершинного прагматичного піке суб’єкту.
17. У системі мовленнєвих актів неповні речення-директиви є окремими мовними утвореннями з властивими для них структурними та функціонально-комунікативними особливостями. Вони широко репрезентовані в сучасному українському розмовному мовленні в окремих типах професійної діяльності. Використання неповних речень особливо ін’юктивів є атрибутом певної соціальної ролі адресанта й необхідне йому для ідентифікації себе в суспільстві в межах певних професійних стосунків для підтвердження свого статусу. Неповнота таких конструкцій компенсується ситуацією або спільними знаннями мовців. Виконання названих дій свідчить про правильне розуміння адресатом намірів мовця, а також про те, що мета мовленнєвого акту досягнута.
18. Зразком комунікативного акту з експлікацією/імплікацією прагматичних чинників є діалог у вигляді запитання відповідь”, у якому найпослідовніше реалізуються прагматичні інтенції адресанта. У питальному мовленнєвому акті найчастіше елімінуються предикатні синтаксеми зі значенням руху (їхня відсутність компенсується препозитивними репліками), об’єктна синтаксема (елімінована в інтенціях адресанта), менше суб’єктна синтаксема (мотивована адресантно-адресатними ситуаціями).
19. Особливої уваги потребують репліки-відповіді на питання, бо тут наявна формальна й смислова неповнота конструкцій, особливо якщо розглядати їх поза конситуацією.
20. Прагмалінгвістичний підхід до аналізу мовних засобів дав можливість виявити не тільки специфіку тих чи інших мовних одиниць, а й їхню функціональну спільність, чіткіше визначити ефективність їхнього використання в мовленнєвій діяльності. Дослідження семантики й прагматики неповних речень корелює з психологічними портретами” мовців, їхніми соціальними ролями, мисленнєвими процесами адресата й адресанта та засвідчує зв’язок цієї проблеми з психолінгвістикою, коґнітологією, соціолінгвістикою й відображає перспективність такого аналізу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. АдмониВ.Г. Аспекты предложения и система типов предложения // Теоретические проблемы синтаксиса современных индоевропейских языков: Тез. докл. Ленингр. гос. пед. ин-та им. А.И.Герцена. Л.: Наука, 1971. С. 317.
2. АдмониВ.Г. Структурно-смысловое ядро предложения // Члены предложения в языках различных типов. Л.: Наука, 1972. С.3552.
3. АдмониВ.Г. Система форм речового высказывания. СПб.: Наука, 1994. 154с.
4. АндершЙ.Ф. Про співвідношення інтенційної і валентної структур дієслова: На матеріалі укр. мови // Укр. мовознавство. 1980. Вип. 8. С. 6265.
5. АндершЙ.Ф. До питання про семантичну структуру речення // Мовознавство. 1984. № 5. С.3842.
6. АпресянЮ.Д. Перформативы в грамматике и в словаре // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. 1986. Т. 45. Вып. 3. С.208233.
7. АрватН.М. До питання про семантичну типологію речення: На матеріалі східнослов’янських мов // Мовознавство. 1979. № 2. С.2431.
8. Арват Н.Н. О семантике предложения // Филол. науки. 1979. №5. С.5255.
9. АрватН.Н. Семантическая структура простого предложения в современном русском языке. К.: Вища шк., 1994. 160 с.
10. АрполенкоГ.П., ЗабєлінаВ.П. Структурно-семантична будова речення в сучасній українській мові. К.: Наук. думка, 1982. 132 с.
11. АрутюноваН.Д. Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 383 с.
12. АрутюноваН.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1985. Вып. 16. С.343.
13. АстаховаЛ.И. Предложение и его членение: прагматика, семантика, синтаксис. Днепропетровск: Изд-во ДГУ, 1992. 160 с.
14. АхмановаО.С. Словарь лингвистических терминов. М.: Наука, 1966. 606 с.
15. БабайцеваВ.В., МаксимовЯ.Ю. Современный русский язык: В 3ч. М.: Просвещение, 1987. Ч. 3: Синтаксис. Пунктуация. 256 с.
16. БаллиШ. Общая лингвистика и вопросы французкого языка. М.: Изд-во иностр. лит., 1968. 551 с.
17. БацевичФ.С. Основи комунікативної лінгвістики. К.: Вид. центр Академія”, 2004. 344 с.
18. БелошапковаВ.А. Современный русский язык. Синтаксис. М.: Высш. шк., 1977. 248 с.
19. БезяєваМ.Г. Семантика коммуникативного уровня звучащего языка: Волеизъявление и выражение желания говорящего в русском диалоге. М.: Изд-во МГУ, 2002. 752 с.
20. БенвенистЭ. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
21. БережанЛ.В. Еліптичні спонукальні конструкції в сучасній українській мові // Наук. вісн. Чернів. ун-ту: Слов’янська філологія. 1996. Вип. 9. С. 99 105.
22. БехЕ.А. Проблемы классификации эллиптических предложений: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.01 / Киев. гос. ун-т им.Т.Г. Шевченко. К., 1990. 18 с.
23. БогдановВ.В. Семантико-синтаксическая организация предложения. Л.: Изд-во ЛГУ, 1977. 204 с.
24. БогдановВ.В. Предложение и текст // Семантика, прагматика и синтаксис: Межвуз. сб. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1988. 166 с.
25. БожокИ.А. Эллиптические предложения в современном русском языке: Автореф. дис. канд. филол. наук. М., 1989. 18с.
26. БондаркоА.В. Принципы функциональной грамматики и вопросы аспектологии. Л.: Наука, 1983. 208 с.
27. БондаркоА.В. Функциональная граматика. Л.: Наука, 1984. 184 с.
28. БорисюкІ.В. Уточнююче питання в українському діалогічному мовленні // Мовознавство. 1973. № 3. С.4649.
29. Боть Л.П. Характеристика директивних мовленнєвих актів наказу в спілкуванні дітей 610 років (на матеріалі дитячої літератури другої половини ХХ ст.) // Актуальні проблеми металінгвістики: Зб. наук. ст. Черкаси: Черкас. нац. ун-т ім. Б.Хмельницького, 2005. С.233235.
30. БулаховськийЛ.А. Питання синтаксису простого речення в українській мові // Дослідження з синтаксису української мови. К.: Вид-во АН УРСР, 1958. С. 528.
31. БулыгинаТ.В. К построению типологии предикатов в русском языке // Семантические типы предикатов. М.: Наука, 1982. С. 785.
32. БулыгинаТ.В., ШмелевА.Д. Синтаксические нули и их референтные свойства // Типология и грамматика. М.: Наука, 1990. С. 109117.
33. БуслаевФ.И. Историческая грамматика русского языка. М.: Учпедгиз, 1959. 623 с.
34. ВалгинаН.С. Синтаксис современного русского языка. 3-е изд. М.: Высш. шк., 1991. 318 с.
35. ВанниковЮ.В. Синтаксис речи и синтаксические особенности русской речи. М.: Рус. яз., 1979. 296 с.
36. ВежбицкаяА. Речевые акты // Новое в зарубежной лингвистике: Лингвистическая прагматика / Под ред. Е.В. Падучевой. М.: Прогресс, 1985. Вып. 16. С. 251275.
37. ВейхманГ.А. Признаки неполноты предложения в современном английском языке // Филол. науки. 1962. № 4. С.89101.
38. ВерестюкИ.В. Вопросы классификации неполных предложений // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 9. Филология. 1986. № 4. С. 2328.
39. ВиноградовВ.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове: Учеб. пособие для вузов. М.: Высш. шк., 1986. 639 с.
40. ВихованецьІ.Р., ГороденськаК.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. К.: Наук. думка, 1983. 220 с.
41. ВихованецьІ.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. К.: Наук. думка, 1988. 256с.
42. ВихованецьІ.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К.: Наук. думка, 1992. 224 с.
43. ВихованецьІ.Р. Граматика української мови. Синтаксис. К.: Либідь, 1993. 368с.
44. ВолодинА.П., ХраковскийВ.С. Семантика и типология императива. Русский императив. Л.: Наука, 1986. 276 с.
45. ВоронинаД.Д. Типы агенса и значения определенности, неопределенности и обобщенности // Филол. науки. 1975. № 4. С. 7481.
46. ГабидулинаА.Р., АндриенкоТ.П, КуземаН.В. Основы теории речевой коммуникации: Учеб. пособие. Донецк: КП Регион”, 2000. 196 с.
47. ГакВ.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики. М.: Наука, 1972. С. 8185.
48. ГойхманО.Я., НадинаТ.М. Речевая коммуникация: Учебник. М.: Инфра-М, 2006. 272 с.
49. ГолоюхВ.І. Еліптичні речення з невербалізованими головними членами // Мовознавство. 1982. № 1. С. 2126.
50. Горяний В.Д. Синтаксис односкладних речень. К.: Рад. шк., 1984. 128 с.
51. Грамматика русского языка. Т. II: Синтаксис. Ч. І. М.: Изд-во АН СССР, 1954. 704 с.
52. Грамматика современного русского литературного языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. М.: Наука, 1970. 767 с.
53. ГрищенкоА.П. Питальні речення // Українська мова. Енциклопедія. К.: Укр. енцикл., 2000. С. 442443.
54. ГуйванюкН.В., ШабатС.Т. Питальні речення в сучасній українській мові: Навч.-метод. посібник / Чернів. нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. Чернівці: Рута, 2000. 66с.
55. Дейк Ван Т.А. Язык. Познание. Коммуникация. М.: Прогресс, 1989. 365 с.
56. ДзюбакН.М. Структурно-комунікативні ознаки неповноти речення: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01 / Нац. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова. К., 1999. 18 с.
57. ДолинЮ.Т. К теории синтаксического нуля // Рус. яз. в шк. 1995. № 2. С. 9598.
58. ДорошенкоС.І. Складні безсполучникові конструкції в сучасній українській мові. Х.: Вища шк., 1980. 152 с.
59. ДудикП.С. Неповні та еліптичні речення в сучасній українській літературній мові: Дис. канд. філол. наук: 10.02.01 / Київ. держ. ун-т ім. Т.Г. Шевченка. К., 1954. 189 с.
60. ДудикП.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові // Дослідження з синтаксису української мови. К.: Наук. думка, 1958. С. 129260.
61. ДудикП.С. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення (Просте речення; еквіваленти речення). К.: Наук. думка, 1973. С. 131211.
62. ДудикП.С. Питальні речення і питальні слова-речення // Укр. мова і л-ра в шк. 1975. № 1. С.26 36.
63. ЄрмоленкоС.Я. Бездієслівні речення в системі простих речень // Синтаксис словосполучення і простого речення (Синтаксичні категорії і зв’язки). К.: Наук. думка, 1975. С. 131170.
64. ЖинкинН.И. Вопрос и вопросительное предложение // Вопр. языкознания. 1955. № 3. С. 2234.
65. ЗагніткоА.П. Структура та ієрархія валентних значень дієслова. К.: НМК ВО, 1990. 64 с.
66. ЗагніткоА.П. Позиційна модель речення і валентність дієслова // Мовознавство. 1994. № 2 3. С. 48 56.
67. ЗагніткоА.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія: Монографія. Донецьк: ДонДУ, 1996. 437 с.
68. ЗагніткоА. Категорія елімінації: структура і семантика // Семантика і прагматика граматичних структур: Зб. наук. пр. Донецьк: ДонДУ, ІЗМН, 1998. С. 5155.
69. ЗагніткоА., ЖукевичЛ. Особливості актуалізації внутрішньореченнєвої інформації (на матеріалі художньої прози Б.-І.Антонича) // Функціонально-когнітивні вияви граматичних структур: Зб. наук. пр. / Ред. кол.: А.П. Загнітко (наук. ред.) та ін. К.: ІЗМН, 1998. С. 146158.
70. ЗагніткоА.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. Донецьк: ДонНУ, 2001. 662 с.
71. ЗагніткоА.П. Основи українського теоретичного синтаксису. Ч. 1. Горлівка: ГДПІІМ, 2004. 228 с.
72. ЗагніткоА.П. Основи українського теоретичного синтаксису. Ч. 2. Горлівка: ГДПІІМ, 2004. 254 с.
73. ЗагніткоА.П. Сучасні лінгвістичні теорії: Монографія. Донецьк: ДонНУ, 2006. 338 с.
74. ЗолотоваГ.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка. М.: Наука, 1973. 351 с.
75. ЗолотоваГ.А. К вопросу о неполных предложениях // Русский язык: Сб. тр. М., 1975. С. 106118.
76. ЗолотоваГ.А. О субъекте предложения в современном русском языке // Филол. науки. 1981. № 1. С. 3342.
77. ЗолотоваГ.А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. М.: Наука, 1982. 368 с.
78. ЗолотоваГ.А. Синтаксический словарь: Репертуар элементарных единиц русского синтаксиса. М.: Наука, 1988. 440 с.
79. ЗолотоваГ.А., ОнипенкоН.К., СидороваМ.Ю. Коммуникативная грамматика русского языка. М.: Рос. Акад. наук, Ин-т рус. яз. им.В.В.Виноградова, Моск. гос. ун-т им. М.В.Ломоносова, 1998. 528 с.
80. ІваницькаН.Л. Зумовленість синтаксичної структури двоскладного речення валентністю дієслова-присудка // Мовознавство. 1985. № 1. С. 3943.
81. ІваницькаН.Л. Двоскладне речення в українській мові. К.: Вища шк., 1986. 167 с.
82. ІваницькаН.Л. Синтаксична структура двоскладного речення // Укр. мова і л-ра в шк. 1986. № 1. С. 36 41.
83. ІваницькаН.Л. Формально-граматичне і семантико-граматичне моделювання структури простого речення // Мовознавство. 1986. № 1. С. 20 27.
84. ИвановаЛ.П. Структурно-функциональный анализ простого предложения. К.: Вища шк., 1991. 167 с.
85. КадомцеваЛ.О. Функціональні різновиди речень з однорідними присудками // Мовознавство. 1987. № 3. С. 1722.
86. КаранськаМ.У. Синтаксис сучасної української літературної мови: Навч. посібник. К.: Либідь, 1995. 312 с.
87. КатанцеваН.В. Неполные предложения императивной семантики в русском языке: коммуникативно-функциональный аспект: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.01 / Ростов. гос. пед. ун-т. Ростов-н/Д., 2004. 16 с.
88. КацнельсонС.Д. К понятию типов валентности // Вопр. языкознания. 1987. № 3. С. 2032.
89. КибардинаС.М. Валентностные свойства немецкого глагола. Л.: Ленингр. пед. ин-т им. А.И. Герцена, 1985. 110 с.
90. КлюевЕ.В. Речевая коммуникация: успешность речового взаимодействия. М.: Рипол классик, 2002. 311 с.
91. КондратенкоН.В. Питальні речення в українському поетичному мовленні: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.01 / Одес. нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Одеса, 2001. 16 с.
92. КострубаП.П. До питання про поняття і класифікацію неповних речень // Питання українського мовознавства. Львів. держ. ун-т, 1960. Кн. ІV. С. 3875.
93. КудимоваВ.Н. Структурно-семантическая соотносительность полных и неполных предложений в современном русском языке: Дис. канд. филол. наук: 10.02.01 / Киев. гос. ун-т им. Т.Г. Шевченка. К., 1980. 188 с.
94. КуликБ.М. Курс сучасної української літературної мови: Синтаксис. К.: Рад. шк., 1965. Ч. 2. 283 с.
95. КуриловичЕ. Очерки по лингвистике. М.: Изд-во иностр. лит., 1962. 252 с.
96. КучеренкоІ.К. Речення з кількома присудками // Мовознавство. 1975. № 5. С. 56 66.
97. КучеренкоІ.К. Логіко-синтаксична природа речень з однорідними членами // Мовознавство. 1976. № 4. С. 29 37.
98. ЛеднейО.Ф. Об’єктні синтаксеми в структурі простого речення: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.01 / Одес. нац. ун-т ім.І.І.Мечникова. Одеса, 2003. 19 с.
99.&