Українська мова в соціолінгвістичному аспекті

Краткое описание

Національний університет Києво-Могилянська академія”

На правах рукопису

Масенко Лариса Терентіївна
УДК 811.161.2’272

Українська мова в соціолінгвістичному аспекті

Спеціальність :10.02.01 українська мова

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Київ 2005

Зміст

Вступ.

4

Розділ 1. Українська соціолінгвістика: стан і перспективи

17

1.1. Становлення української соціолінгвістики.

17

1.2. Дослідження мовної ситуації України й українсько-
російського білінгвізму

26

1.3. Проблеми мовної політики: вивчення світового досвіду
мовного планування.............

38

1.4. Соціолінгвістична проблематика в лінгвокультурологічних
дослідженнях.

50

1.5. Форми існування мови як об’єкт соціолінгвістичних
досліджень.

61

1.6. Висновки.

70

Розділ 2. Мовна політика в УРСР і пострадянській Україні

75

2.1. Доба українізації 1920-х років. Концепція мовно-культурної
політики Миколи Скрипника..

75

2.2. 1930-ті роки: українська мова в добу Великого терору.

90

2.3. Українська мова в добу відлиги” 1960-х років

116

2.4. 1970-ті початок 1980-х років: посилення русифікації

124

2.5. Мовні дискусії періоду перебудови (1985-1991)

148

2.6. Теорії українсько-російської двомовності як ідеологічна
основа мовно-культурної політики України в 1991-2004 рр

157

2.7. Висновки

184

Розділ 3. Мовна ситуація України..

190

3.1. Загальна характеристика...

190

3.2. Мовна ситуація Києва...

207

3.3. Ставлення киян до державного статусу української мови

209

3.4. Оцінювальні показники української і російської мов за
даними масового опитування...

217

3.5. Соціолінгвістичні характеристики київського
російськомовного населення...

224

3.6. Державна мова в системі освіти м. Києва. Мовна поведінка і
мовні орієнтації київського студентства

233

3.7. Державна мова в засобах масової інформації та книговиданні

249

3.8. Тенденції розвитку мовної ситуації в столиці

257

3.9. Висновки.

265

Розділ 4. Вплив деформованої мовної ситуації на усні форми побутування української мови.

269

4.1. Усні форми побутування мови. Явище вульгаризації
мовлення

269

4.2. Суржик як соціолінгвістичний феномен.

283

4.3. Ареал поширення мішаного українсько-російського мовлення

298

4.4. Соціальна стратифікація української мови. Мовне середовище

307

4.5. Формування мовної стійкості як передумова реалізації
державотворчої функції української мови

325

4.6. Висновки

332

Загальні висновки..

336

Список використаних джерел..

348

Вступ
Напрям соціолінгвістичних досліджень у кожній країні визначає, як правило, специфіка її мовної ситуації. У цьому зв’язку головне завдання сучасної української соціолінгвістики полягає в науковому аналізі деформацій, яких зазнало мовне середовище країни в попередній колоніальний період.
Одним з головних об’єктів соціолінгвістичних досліджень в Україні має стати українсько-російський білінгвізм, формування й розвиток якого відбувався під тиском асиміляційної політики Російської імперії в обох її іпостасях самодержавній і комуністичній. Конфлікт, що характеризує сучасну мовну ситуацію України, поширення на її території двох мов, незсинхронізованість мовного розвитку Захожу і Сходу є наслідком радянської практики русифікації, лінгво-етнічної міксації, реалізацію якої в Україні й Білорусі полегшувала спорідненість їхніх мов з російською. Стан масової двомовності України, що має асиметричний характер, оскільки, за даними соціолінгвістичних опитувань, до білінгвів різного типу належать переважно українці, тоді як мовній поведінці росіян кодові перемикання не властиві, сформувався як перехідний етап в асиміляційному процесі, спрямованому на витіснення української мови російською.
Оскільки національна мова, культура й ідентичність становлять нерозривну цілісність, успіх будівництва самостійної держави залежатиме від того, чи вдасться керівній еліті надати мовному розвиткові країни зворотного напряму, тобто переорієнтувати нинішню російсько-українську двомовність на поступове зростання груп ситуативних двомовців за рахунок російських одномовців із подальшим формуванням і розширенням україномовних середовищ.
Надання українській мові статусу державної стало першим необхідним заходом у процесі дерусифікації й мовно-культурного відродження, проте через відсутність державної мовної політики, зокрема механізмів впровадження й контролю за виконанням Закону про мови й 10-ої статті Конституції України істотних змін у мовній ситуації досі не відбулося.
Розвиток української ситуації унаочнює відому з досвіду зарубіжної соціолінгвістики закономірність, згідно з якою відсутність у державі мовної політики також є політикою, що полягає у підтримці сильнішої мови. В Україні зберігається досягнуте в попередній період домінування російської мови в міській комунікації, а в деяких сферах, зокрема в інформаційно-культурній, нові реалії відкритого суспільства й ринкової конкуренції призвели до значного посилення процесів русифікації.
Українська влада як за президентства Л.Кравчука, так і за президентства Л.Кучми ігнорувала нагальну потребу впровадження державної програми мовного планування, спрямованої на захист національної мови, зміцнення її авторитету на своїй території і в світі, розширення її функцій і сфер використання, широкої популяризації створеної на її ґрунті національної культури. Оскільки, згідно з іншим соціолінгвістичним законом, в умовах конкуренції двох мов перемогу одній з них забезпечує фактор сильнішої комунікативної потужності, яку на сьогодні в Україні зберігає російська мова, нинішній мовний розвиток країни слід оцінювати як потенційно небезпечний для майбутнього української мови, а відповідно, і для процесу політичного унезалежнення України від колишньої метрополії.
Потреба принципової зміни вектора розвитку білінгвальної ситуації вимагає активізації соціо-, психо- та етнолінгвістичних досліджень, які перебувають в Україні на початковій стадії становлення. Для практичних завдань державного мовного планування необхідно провести соціолінгвістичне обстеження різних територій і на його базі визначити показники демографічної і комунікативної потужності української і російської мов в різних областях, а також виявити їх оцінні характеристики, враховуючи соціальну стратифікацію суспільства.
Очевидно, що різні регіони країни потребують відмінних стратегій і тактик впровадження оптимальної мовно-культурної політики. Слід врахувати при цьому й проблеми побутування інших мов на території України, проте, враховуючи відносно невелику їх питому вагу в мовному житті країни, а також деформації міжмовних відносин, успадковані від радянського періоду, коли у функції мови міжнаціонального спілкування в УРСР виступала не мова титульної нації, а мова загальноімперської інтеграції, ключовими у вивченні мовної ситуації України лишаються проблеми українсько-російської двомовності й диглосії.
Вимагають всебічного аналізу не тільки соціальні аспекти побутування української і російської мов, а й комплекс психологічних проблем, пов’язаних з мовною компетенцією і мовною поведінкою особистості, дослідженням факторів, що впливають на вибір мови в білінгвальній ситуації, проблем мовної стійкості на індивідуальному й колективному рівні тощо.
На окрему увагу заслуговує феномен мішаного українсько-російського мовлення, відомого під назвою суржик, що утворився під тиском російськомовного домінування в міських середовищах. Лінгвістичний аспект його дослідження вимагає розв’язання проблеми кваліфікації суржику, визначення його місця в системі усно-розмовних форм побутування мови, виявлення співвідношення елементів кожної з мов, що бере участь у його творенні, а також характеру їх сполучуваності
Соціальна складова у дослідженні суржику полягає у виявленні його соціальної бази і соціофункціонального статусу. Цікаво було б провести в майбутньому і ряд зіставно-типологічних досліджень механізму виникнення суржику з іншими мовними утвореннями гібридного типу, так званими піджинами і креолами, що виникають внаслідок спонтанного змішування двох мов своєї і нав’язаної колонізатором.
Специфіка української ситуації полягає в тому, що за радянської доби явище спонтанної гібридизації української і російської мов у середовищі урбанізованого селянства супроводжувалася офіційною практикою нівеляції самобутніх рис української мови з метою штучного стимулювання процесів зближення її з російською мовою. За словами Ю.Шевельова, до класичних” методів асиміляторської мовно-культурної політики, яку провадили різні режими на території України, радянська влада додала власний винахід урядове втручання у внутрішні закони мови.
Впровадження офіційної практики внутрішньої русифікації української і білоруської мов вносить додатковий аспект у спільну для всіх країн пострадянського простору лінгвістичну тематику, пов’язану з дослідженням так званої новомови мови тоталітарного суспільства.
Слід зазначити, що соціолінгвістичні дослідження мовної ситуації України, спрямовані на вирішення практичних завдань розширення соціальної бази української мови і повернення їй функціональної повноти, сприятимуть накопиченню важливого матеріалу для майбутніх загальнотеоретичних узагальнень, зокрема з проблем білінгвізму, диглосії, змішування мов.
Початки становлення української соціолінгвістики як окремої галузі мовознавчих досліджень збігаються з періодом розпаду СРСР і постанням України як суверенної держави. У попередній період соціолінгвістична проблематика, пов’язана з Україною, передусім з мовною політикою радянського режиму на її теренах, досліджувалась лише в зарубіжній україністиці, зокрема в працях Ю.Шевельова, С.Караванського, В.Чапленка, Р.Смаль-Стоцького.
В Україні соціолінгвістичні дослідження на інституційному рівні були започатковані в другій половині 1980-х років у системі АН УРСР ще в межах завдань загальносоюзного мовознавства, перед яким у зв’язку з тогочасними широкими громадськими рухами за права національних мов у союзних республіках гостро постала проблема пошуку нових підходів до врегулювання мовних конфліктів.
На жаль, у незалежній Україні розвиток соціолінгвістики не відзначається інтенсивністю, адекватною суспільним потребам. Це пояснюється пасивним ставленням влади як у період президентства Л.Кравчука, так і в період президентства Л.Кучми до мовних проблем країни, що загальмувало процес розширення функцій державної мови, зберегло розкол суспільства на мовному ґрунті і політизувало мовне питання, даючи можливість деяким політиків використовувати мовне протистояння західних і східних регіонів з маніпулятивною метою.
Попри відсутність державної мовної політики і необхідних для її наукової бази системних досліджень мовної ситуації, українська соціолінгвістика розвивається завдяки діяльності окремих мовознавців і на сьогодні має певні здобутки.
Низку праць, що поєднують лінгвістичні й соціологічні методики вивчення мовних явищ опублікував О.Ткаченко. Мовознавець висвітлює актуальну для України проблематику в зіставному аспекті, на широкому тлі соціолінгвістичної класифікації мов, здійснює аналіз сучасного становища і стану української мови в контексті прецедентів вирішення мовних проблем в інших країнах. О.Ткаченкові належить також впровадження в українську соціолінгвістику низки актуальних для вивчення мовної ситуації країни понять, зокрема понять мовної стійкості і мовної стабільності.
Окремі теоретичні й методологічні проблеми соціолінгвістики, а також її завдання висвітлено в статтях В.Русанівського.
Загальний опис мовної ситуації України містять дослідження В.Брицина, О.Тараненка, Н.Шумарової, В.Чемеса, регіональні соціолінгвістичні дослідження належать В.Демченкові, Т.Кузнєцовій, Ю.Сапліну, білінгвізм у молодіжному середовищі м. Києва досліджувала Т.Бурда-Федорчук, спробу мікросоціолінгвістичного аналізу малої групи належить Н.Шовгун.
Досвід мовних політик інших країн у зв’язку з потребою його застосування до розв’язання мовних проблем України вивчали Б.Ажнюк, Ю.Жлуктенко, Л.Лазаренко, О.Чередниченко. У працях О.Данилевської та Ю.Прадіда вивчено мовну політику України доби визвольних змагань. Накопичений в зарубіжній науці досвід методик соціолінгвістичних досліджень застосовує до аналізу українсько-російського білінгвізму Л.Біланюк.
Завдяки новим політичним умовам, що уможливили незалежний розвиток українського мовознавства, почалось дослідження мішаного українсько-російського мовлення, відомого під назвою суржик. Цьому специфічному різновидові усних форм побутування мови прсвячено розвідки Л.Біланюк, Т.Кознарського, Т.Кузнєцової, В.Радчука, О.Рудої, О.Сербенської, Л.Ставицької, В.Труба, М.Феллера, М.Флаєра та інших. Для подальшого опрацювання цієї теми набуває особливої актуальності створення бази записів усного мовлення різних регіонів, що дасть можливість дослідити регіональну специфіку мішаного мовлення, а також встановити ареали його поширення.
Розвиткові соціолінгвістики сприяють і започатковані в останні роки дослідження таких форм існування української мови, як регіональні койне. У низці праць Л.Ткач, присвячених історії становлення галицько-буковинського койне як основи західноукраїнського варіанта літературної мови, детально висвітлено й соціофункціональні аспекти досліджуваного ідіома.
Сучасний етап розвитку української соціолінгвістики характеризує значний поступ у вивченні міських форм побутування мови, соціальних діалектів як групових мовних різновидів, поширених у міській комунікації. Якщо раніше вивчення таких різновидів усного мовлення, як сленг, жаргон, арго обмежувались окремими дослідженнями В.Винника, О.Горбача, Й.Дзендзелівського, то з кінця 1980-х років в українському мовознавстві спостерігається активний процес становлення жаргонології як окремої соціолінгвістичної галузі. Теоретичне опрацювання її засад здійснено в працях Л.Ставицької. Окремим аспектам дослідження сленгу й жаргонів присвячено розвідки Н.Дзюбишиної-Мельник, О.Тараненка, С.Пиркало, В.Вітренко, Г.Врублевської та ін. З’явились і словники жаргонної лексики Перший словник українського молодіжного сленгу” С.Пиркало (1999), Словник жаргону злочинців” О.Поповченка (1996) і Короткий словник жарґонної лексики української мови” Л.Ставицької (2003).
До соціолінгвістичної тематики в широкому її розумінні належать і питання мовної норми, актуалізація яких зумовлена потребою внутрішньої дерусифікації, практичними завданнями перегляду правописного кодексу, засад формування терміносистем, повернення до словникового складу вилучених у радянський період лексем. Науковий аналіз розмаїтих практик впровадження корпусної мовної політики, мовнонормалізаторської діяльності як виду соціальної активності здійснено в працях Г.Яворської.
Проблемам впровадження державної мови, практичним потребам перегляду правописних, термінологічних і лексикографічних норм української мови, як і критиці бездіяльності влади в царині державної мовної політики, багато уваги приділяють відомі мовознавці І.Вихованець, А.Загнітко, С.Караванський, В.Лизанчук, А.Непокупний, В.Німчук, М.Павлюк, О.Пономарів, Я.Радевич-Винницький, О.Сербенська, Л.Ткач, О.Ткаченко, І.Фаріон, І.Ющук та ін.
Оскільки мовні проблеми лишаються гостро актуальними, їх обговорення не обмежується суто науковим дискурсом. Вони постійно перебувають у центрі уваги громадськості. Активну діяльність, спрямовану на захист прав української мови, провадять відомі літературознавці, письменники, журналісти, філософи, представники точних наук Ю.Андрухович, Ю.Бадзьо, С.Грабовський, С.Гречанюк, І.Дзюба, В.Дончик, О.Забужко, Л.Костенко, О.Кочерга, Т.Марусик, Р.Мацюк, П.Мовчан, В.Панченко, О.Пахльовська, С.Плачинда, А.Погрібний, О.Різниченко, В.Різун., М.Рябчук, О.Романів, Є.Сверстюк, М.Стріха, Л.Танюк та інші.
Проблеми мовної політики були предметом обговорення на багатьох наукових конференціях: Мова тоталітарного суспільства” (1995р.), Мова державна мова офіційна” (1995), Українська мова як державна мова в Україні” (1999р.), Державність української мови та мовний досвід світу” (2000р.), Мовні конфлікти і гармонізація суспільства” (2001р.) та ін. Питання, пов’язані з аналізом мовної ситуації, мовної політики, стану інформаційно-культурного простору, постійно висвітлюються на сторінках фахових журналів Урок української”, Дивослово”, Українська мова та література” та ін., а також в українській пресі.
Актуальність обраної теми дисертації зумовлена потребою активізації соціолінгвістичних студій, вивчення мовної ситуації України, дослідження проблем функціонування української мови в умовах українсько-російського білінгвізму, що має не тільки теоретичне, а й практичне значення для впровадження програми державної мовної політики.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в межах наукової теми „Українська соціолінгвістика” кафедри української мови Національного університету „Києво-Могилянська академія”.
Мета дослідження здійснити аналіз мовної політики, яку провадив радянський режим на території України, охарактеризувати її наслідки, дати загальний огляд мовної ситуації України; провести дослідження українсько-російського білінгвізму м. Києва, визначити показники демографічної і комунікативної потужності української та російської мов у столиці, а також їх оцінні характеристики.
Метою дослідження є також аналіз внутрішньомовних деформацій, спричинених чинником сильного інтерференційного впливу російської мови на українську, поширення здеградованих форм мішаного українсько-російського мовлення і пошук практичних заходів, необхідних для подолання кризи в мовній сфері.
Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:
1. Проаналізувати стан соціолінгвістичних досліджень в Україні.
2. Дати аналіз мовної політики, яку провадив уряд СРСР в Україні, виявити її специфіку.
3. Дослідити як зовнішні, так і внутрішньомовні наслідки тривалої практики русифікації, застосовуваної радянським урядом в УРСР.
4. Систематизувати дослідження мовної ситуації України, дати її загальну характеристику.
5. Здійснити аналіз сучасної мовної ситуації української столиці, застосувавши методику соціолінгвістичного анкетування.
6. Дослідити співвідношення української і російської мов у різних сферах міської комунікації Києва.
7. Визначити показники демографічної та комунікативної потужності української та російської мов у м.Києві.
8. Виявити ставлення мешканців столиці до кожного з двох ідіомів.
9. Виявити тенденції мовного розвитку української столиці.
10. Дослідити вплив мовно-культурного середовища на формування національної ідентичності.
11. Систематизувати результати вивчення мішаних форм українсько-російського мовлення, визначити їх місце в системі усно-розмовних форм мовлення, дати соціофункціональну характеристику мішаної субмови.
12. Уточнити соціолінгвістичне поняття мовна стійкість.
Об’єкт дослідження мовна ситуація України, її постколоніальна деформованість, спричинена мовною політикою радянського режиму, функціонування і стан української мови в умовах українсько-російського білінгвізму.
Предмет дослідження мовна політика УРСР, її специфіка; асиметричний українсько-російський білінгвізм і різновиди мішаного українсько-російського усного мовлення як характерна риса мовної ситуації України постколоніальної доби.
Для розв’язання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження:
Теоретичні: системний і порівняльний аналіз лінгвістичної і соціологічної літератури (уточнення та систематизація понятійного апарату, з’ясування типів мовних ситуацій, типів білінгвізму, характеристики мовних середовищ; принципів визначення кількісних і якісних показників мов у білінгвальній ситуації); історико-генетичний метод (встановлення змін у мовній політиці; виявлення особливостей розвитку мовних ситуацій та факторів, які їх обумовлюють); методи математичної статистики (обробка, підтвердження та узагальнення даних соціолінгвістичного опитування);
Емпіричні: вивчення документальних джерел, що стосуються мовної політики; анкетування (з’ясування комунікативних сфер функціонування мов, їх співвідношення; виявлення ставлення білінгвів до кожної з двох мов, мотивації мовної поведінки); спостереження (підтвердження та доповнення результатів анкетування, виявлення суб’єктивного сприймання мовно-культурної ситуації, оцінного ставлення до її розвитку).
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше системно й повно висвітлено стратегію мовної політики, яку провадив комуністичний режим в Україні упродовж усього радянського періоду її історії, виявлено послідовність змін у застосовуваній радянським урядом тактиці й ідеологічному обґрунтуванні процесів мовно-культурної асиміляції українського населення, висвітлено роль мовної політики КПРС у нинішньому кризовому стані міських мовних середовищ країни.
У роботі вперше здійснено соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації м.Києва, виявлено кількісні, якісні та оцінні характеристики української та російської мов, вживаних у різних сферах міської комунікації, визначено тенденції розвитку мовної ситуації в столиці.
У дослідженні систематизовано знання про поширений в Україні різновид мішаного українсько-російського мовлення, визначено його місце в системі усних форм побутування мови, здійснено аналіз основних рис цієї субмови та визначено соціопсихологічні причини її виникнення. Доповнено новим матеріалом наукове осмислення впровадженого О.Ткаченком поняття мовна стійкість.
Теоретичне значення роботи визначається тим, що в ній вперше в українському мовознавстві висвітлено сучасний процес становлення соціолінгвістики як дисципліни, орієнтованої на дослідження проблем функціонування і стану української мови. Новий підхід до вивчення української мови в її зовнішніх зв’язках із суспільним життям дав можливість окреслити на основі соціологічних опитувань загальну картину співвідношення української і російської мов у регіональних і соціальних вимірах їх використання на території України.
Практичне значення роботи. Розроблена в дослідженні методика забезпечує ефективне вивчення мовної ситуації в умовах білінгвізму і може бути застосована для подальших соціолінгвістичних досліджень. Результати дослідження можуть бути використані для випрацювання програми державної мовної політики, механізмів ефективнішого впровадження державної мови в різні сфери суспільного життя, розширення її функцій і соціальної бази.
Дослідження в цілому і окремі його фрагменти використовуються при викладанні спецкурсу „Вступ до соціолінгвістики”, курсів „Стилістика української мрви” і „Ділова українська мова та культура мовлення” в Національному університеті „Києво-Могилянська академія” та апробовується при написанні кваліфікаційних робіт, при підготовці наукового періодичного видання „Наукові записки НаУКМА. Філологічні науки”.
Теоретичні положення і отримані результати дослідження можуть бути використані в процесі читання лекцій і спецкурсів на філологічних і соціологічних факультетах вищих навчальних закладів.
Особистий внесок здобувача. Абсолютна більшість результатів дослідження отримана самостійно, основні публікації, крім однієї, здійснено одноосібно. Підрозділ „Мовна ситуація Києва” третього розділу „Мовна ситуація України” написано на основі масового опитування киян, яке провів у 2000р. Центр соціологічних досліджень „Громадська думка” Науково-дослідного інституту соціально-економічних проблем Києва під керівництвом Г.М.Залізняк. Анкету для опитування і аналіз його результатів підготувала й опрацювала авторка дисертації. Відповідно й публікацію результатів опитування здійснено в співавторстві з Г.М.Залізняк.
Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідж

Список литературы

Загальні висновки
Процес становлення української соціолінгвістики як окремої галузі мовознавства слід відносити до кінця 1980-х початку 1990-х років. До соціолінгвістичних досліджень України попереднього періоду можна віднести лише кілька праць, написаних у діаспорі і присвячених вивченню мовної політики радянського уряду в УРСР (праці Ю.Шевельова, В.Чапленка, С.Караванського,р.Смаль-Стоцького), а також здійснені в Україні окремі дослідження білінгвізму, що розглядався на матеріалі зарубіжних країн (праці Ю.Жлуктенка і С.Семчинського).
Соціолінгвістичне дослідження української мови почалось у період Горбачовської перебудови і на цьому етапі було залежним від мовного планування союзного центру. У той час московське партійне керівництво поставило перед радянськими мовознавцями завдання нейтралізувати конфлікт, що виник між союзним центром і республіками на ґрунті національно-мовних відносин, знайти нові підходи до врегулювання мовних проблем із залученням досвіду мовного планування поліетнічних зарубіжних країн. Перспективи української соціолінгвістики в контексті визначеної в мовознавчих інституціях АН СРСР проблематики були окреслені в статтях В.Русанівського і В.Брицина. Проте активність розвитку соціолінгвістичних досліджень, яку мовознавці прогнозували в межах УРСР, була загальмована після здобуття Україною незалежності.
Хоча надання українській мові статусу державної, необхідність подолання наслідків попередньої тривалої русифікації, суспільна потреба в розширенні функцій і сфер використання української мови винесли на порядок денний необхідність розгортання соціолінгвістичних досліджень як наукової бази для впровадження державної мовної політики, розвиток соціолінгвістики в сучасній Україні не відзначається інтенсивністю.
Певний поступ в опрацюванні соціолінгвістичної проблематики відбувається завдяки науковій діяльності окремих мовознавців. Низка праць теоретичного характеру, присвячених осмисленню ключових соціолінгвістичних понять, а також вивченню історичного досвіду мовного самоствердження інших народів з метою пошуку шляхів подолання нинішньої кризової мовно-культурної ситуації України, належить О.Ткаченкові. Загальний огляд мовної ситуації України здійснено в працях Н.Шумарової, О.Тараненка, регіональним соціолінгвістичним дослідженням присвячено праці В.Демченка, Т.Кузнєцової, Ю.Сапліна, досвід мовної політики інших країн у зв’язку з потребою його застосування до розв’язання мовних проблем України вивчали Б.Ажнюк, К.Тищенко, О.Ткаченко, Л.Лазаренко, вітчизняний досвід мовної політики доби визвольних змагань у контексті державотворчих процесів досліджували Ю.Прадід, О.Данилевська.
Окремі аспекти українсько-російського білінгвізму, соціальних характеристик української мови, співвідношення української і російської мов у різних сферах суспільної комунікації висвітлено в працях В.Чемеса, Т.Бурди-Федорчук, Л.Біланюк, Н.Шовгун.
Зарубіжний досвід синтезу соціо-, психо- та етнолінгвістичної проблематики у ширшому антропоцентричному напрямі лінгвокультурології починають залучати до аналізу стану мовно-культурних середовищ України й українські дослідники, зразком чого може бути монографія львівського вченого Романа Кіся „Мова, думка і культурна реальність” (Львів, 2002).
На останнє десятиліття припадає й початок наукового дослідження феномену мішаного українсько-російського мовлення в працях О.Сербенської. В.Радчука, Л.Ставицької, В.Труба, Л.Біланюк, М.Феллера, М.Флаєра, О.Рудої та ін.
Значний поступ спостерігається і в галузі вивчення інших форм побутування мови. У теоретичних і лексикографічних працях Л.Ставицької дістала розвитку українська жаргонологія. Низка досліджень Л.Ткач висвітлює історію становлення й розвитку галицько-буковинського койне.
У зв’язку з потребами внутрішньої дерусифікації української мови активізувались також дослідження, пов’язані з правописними, термінологічними та лексикографічними проблемами, розв’язання яких вимагає перегляду мовних норм. Багато уваги цій сфері мовного життя приділяють І.Вихованець, О.Кочерга, В.Німчук, М.Павлюк, О.Пономарів, О.Сербенська, О.Ткаченко, І.Фаріон, І.Ющук та ін.
Аналіз мовної політики радянського режиму в УРСР, здійснений в другому розділі роботи, проведено на широкій джерельній базі. До аналізу залучено тексти партійних постанов, резолюцій, доповідей та виступів партійних діячів, публікацій мовознавчих інституцій. Це дало можливість внести низку доповнень і уточнень до загальних характеристик радянської мовної політики, яку вона дістали в працях Ю.Шевельова, І.Дзюби, В.Чапленка, С.Караванського.
Як засвідчило дослідження, національна політика СРСР у мовній сфері, починаючи з 1930-х років, продовжила асиміляційну політику Російської імперії, відрізняючись від неї на суто словесному рівні політичної демагогії.
Риторику, якою маскувались процеси русифікації українського населення, і хронологію змін у партійних формулюваннях у процесі поступового звуження як просторового, так і вікового та соціального вживання української мови можна простежити за партійними резолюціями і документами, які визначали відносини української та російської мов в УРСР.
Припинення українізації, яку більшовики змушені були толерувати, поки не зміцнили свою владу, почалось із звинувачень, висунутих проти М.Скрипника і мовознавців 20-х років, у підривній діяльності, що нібито відчужувала українську культуру від російської, створювала штучний бар’єр між українською і російською мовами.
Починаючи з 1930-х років, більшовицька влада не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сфери застосування української мови. Паралельно було запроваджено керовану згори практику уподібнення її до російської. За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло завдання позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення. Можна констатувати, отже, що радянське керівництво, прикриваючись фальшивими пропагандистськими гаслами „рівноправності” національних мов, „невиданого” їх розквіту і „гармонійної” двомовності, в реальній політиці не тільки дотримувалось головної тези Валуєвського циркуляру, але й намагалось практично реалізувати її через примусове скеровування принципів лексикографічних, термінологічних та інших мовознавчих праць на поступове вилучення з української мови рис самостійної системи і зведення її до стану місцевої говірки, яка б відрізнялась від російської лише незначними фонетичними й лексичними рисами.
Після знищення мовознавчих інституцій 1920-х років радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалась чинною до кінця 1980-х років. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів. Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі три головні постулати:
Теза про благотворність” впливу російської мови на українську, потребу зближення двох братніх” мов і гармонійність” українсько-російської двомовності.
Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР.
Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів.
При цьому два останніх постулати так само, як і перший, було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилась російській.
Наступний етап асиміляційної політики полягав у впровадженні в 1960-х роках партійного постулату, згідно з яким російська мова оголошувалась другою рідною мовою неросійських народів СРСР, якою вони добровільно прагнуть оволодіти. Через десятиліття, у 1970-х роках у зазначену тезу було внесено невелику, але суттєву поправку тепер російська мова визначалась як друга рідна мова українців „по праву”. У цей же час було посилено процес втручання у внутрішньомовний розвиток української мови через партійну кампанію боротьби з „архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями”.
Таким чином, нинішні дискусії з приводу правописних, термінологічних і лексикографічних проблем постали не з примхи окремих мовознавців і літераторів. Їх спричинили деформації українського мовно-культурного простору, яких він зазнав у радянський період. Нині перед українським мовознавством стоять два завдання, що стосуються як зовнішніх, так і внутрішніх аспектів функціонування й розвитку української мови. Перше полягає у потребі випрацювати наукові засади державної мовної політики, спрямованої на впровадження державної мови, розширення сфер її вживання. Другим завданням є потреба перегляду принципів правописного, термінологічного і лексикографічного нормування й кодифікації.
Сучасну мовну ситуацію України, що становить предмет дослідження в 3-му розділі дисертаційної праці, характеризує поширення на її території двох мов української і російської, а також українсько-російського білінгвізму з елементами диглосії та мішаних форм мовлення.
Деформованість мовного розвитку України полягає в тому, що співвідношення україномовної і російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Демографічну потужність української і російської мов у середньому по Україні можна визначити на підставі двох всеукраїнських соціологічних опитувань, метою яких було визначення вибору мови спілкування. Одне з них опитування, яке провадив Київський міжнародний інститут соціології методом інтерв’ю, передбачало вибір респондентами мови усного спілкування. Тест, призначений для іншого опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України, був побудований на виборі мови анкети, яку заповнював респондент.
Опитування КМІСу дало такі результати: на кінець 2003р. поширеність української та російської мов на території України перебувала у співвідношенні 47% до 53%. Опитування Інституту соціології НАН України, яке, на відміну від попереднього, досліджувало мовні характеристики населення в одній сфері спілкування, а саме родинній, отримало такі показники: на січень 2001р. 36,9% дорослого населення України використовували у сімейному спілкуванні тільки українську мову, 36,7% тільки російську і 25,8% використовували обидві мови або українську, або російську залежно від обставин.
Такими є підсумки опитування в середньому по Україні, але в регіонах національно-мовна самоідентифікація населення характеризується істотними розбіжностями. За даними Інституту соціології, мешканці східного і південного регіонів, обираючи мову анкет, віддали суцільну перевагу російській мові, а мешканці західних регіонів українській. В центральному регіоні дві третини учасників опитування обрали україномовні анкети, третина російськомовні. Білінгвізм у сімейному спілкуванні найбільше розвинений у центральному та східному регіонах країни, проте у першому випадку він поєднується переважно з україномовною сферою родинного спілкування, а в другому з використанням у сім’ї російської мови.
Таким чином, за кількісними показниками поширення української і російської мов на території України її мовну ситуацію можна визначити як рівноважну обидві мови мають приблизно однакову демографічну потужність. Однак така оцінка може бути прийнятною лише в тому випадку, якщо виходити з середньостатистичних даних. Регіональна специфіка поширеності української та російської мов виявляє територіальну незсинхронізованість мовного розвитку країни. У західних областях перевагу має українська мова, у східних і південних російська. Центральні регіони слід характеризувати як перехідну зону, визначальною рисою якої є поширення українсько-російського білінгвізму та мішаних форм мовлення.
Зберігаються значні розбіжності у використанні мов у сільських та міських середовищах. Найвищий відсоток україномовного спілкування в родині властивий мешканцям сіл (68,1%), у міських середовищах в середньому по Україні кількість носіїв української мови знижується до 30,6% у невеликих містах і до 14,9% у великих.
Наслідки радянської політики русифікації й фактичної дискримінації українців, попри декларовані фальшиві гасла про „рівноправність” і „дружбу народів”, досі виявляються у нерівномірному розподілі україномовних і російськомовних груп населення за рівнем освіти. Як показало опитування Інституту соціології, частка осіб, що ідентифікують себе як українців, називають українську мову рідною і вживають її як мову повсякденного спілкування в сім’ї, послідовно скорочується від груп з початковою і неповною середньою освітою, де вона є найвищою, до груп з вищою освітою, де частка таких осіб є найнижчою.
Динаміка розвитку двомовної ситуації в незалежній Україні, яку виявило соціологічне опитування КМІСу, характеризується незначним збільшенням частки українців, що спілкуються рідною мовою. Упродовж 12 років (з 1991 до 2003рр.) вона збільшилась менше, ніж на 4%, а відтак українська мова лишається мовою неповного етнічного поширення.
Виявлення мовних характеристик груп національних меншин за результатами перепису 2001р. показало, що у функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що мешкають в Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих же групах відповідно 17,5%, 13,4%, 4,8%, 5,0%.
З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6% російську.
У третьому розділі праці здійснено також дослідження мовної ситуації Києва, що базується на опитуванні, проведеному в 2000р. спільно з Центром соціологічних досліджень Громадська думка” Науково-дослідного інституту соціально-економічних проблем Києва. Опитування репрезентує доросле населення міста віком понад 16 років. Обсяг вибірки становить 890 осіб.
Результати опитування свідчать, що столицю України характеризує українсько-російська двомовність, причому показник демографічної потужності російської мови значно перевищує відповідний показник української мови. Так, переважно російською мовою у повсякденному житті спілкуються 52,5% киян, тоді як переважно українською 14,8%. Рівною мірою українською і російською мовами спілкуються 32,0% киян.
Українська мова поступається російській не тільки за показником демографічної потужності, а й за показником комунікативної потужності, який визначає повнота сфер використання мови.
Надання українській мові статусу державної мало вплинуло на розширення сфер її використання у зросійщеній в попередню добу українській столиці. Певний прогрес спостерігається тільки в адміністративно-діловій та освітній галузях. Російська мова лишається головним засобом спілкування у неформальних ситуаціях міської комунікації, домінує у професійному житті, в масовій культурі міста, включаючи пресу й телебачення.
Внаслідок обмеження функцій української мови офіційними сферами спостерігається тенденція до формування диглосної ситуації, визначальною рисою якої є закріплення кожної з двох мов за різними сферами використання.
Водночас роки державної незалежності не могли не позначитися на ставленні киян до державної мови. Специфіка нинішньої мовної ситуації міста полягає в тому, що нижча порівняно з російською комунікативна потужність української мови входить у суперечність з достатньо високим рівнем її престижності. Абсолютна більшість мешканців столиці позитивно ставиться до факту надання українській мові статусу державної. Прихильники утвердження російської в ролі другої державної мови не становлять більшості навіть у групі російськомовних киян. Показово, що в цій самій групі добре володіння українською вважає обов’язковим 70% респондентів, тоді як за необхідність доброго володіння російською висловились лише 44%.
Ці та інші дані опитування свідчать про психологічну готовність населення до дерусифікації мовно-культурного життя міста.
Менші за обсягом питальника анкетування, які провів Центр Громадська думка” в 2001-20004рр. і які дають можливість порівняти деякі аспекти мовної ситуації Києва з результатами опитування 2000р., засвідчили, що впродовж 2001-2003рр. у Києві збільшилась група ситуативних двомовців (з 32% у лютому 2000р. до 42% у листопаді 2004р.) і, відповідно, зменшилась група киян, які спілкуються тільки російською мовою (з 21% у лютому 2000р. до 12% у листопаді 2004р.).
Певна динаміка спостерігається і в розподілі відповідей на питання Чи обов’язково громадяни України повинні добре володіти російською мовою?” У лютому 2000р. частка киян, які відповіли на це питання ствердно, становила 40%, тоді як у листопаді 2004р. вона зменшилась до 30%. Водночас група тих, хто заперечив потребу доброго володіння російською мовою, зросла від 47% в лютому 2000р. до 53% в листопаді 2004р.
В інших аспектах оцінних характеристик двох мов, як-то: ставленні киян до української мови як атрибуту державності, до статусу української і російської мов, до визначення загальної мовної ситуації столиці, а також до потреби доброго володіння українською мовою суттєвих змін упродовж 2001-2004 років не відбулося.
У четвертому розділі праці розглянуто внутрішньомовні аспекти деформацій мовного середовища. Занепад живих розмовних форм побутування української мови в урбаністичних середовищах України і поширення замість них російського мовлення, позбавленого на чужій території зв’язків з джерелами своєї етнічної культури, обмежує вплив нормативних зразків обох літературних мов як української, заблокованої російським домінуванням, так і російської, периферійної відносно своїх центрів нормування й кодифікації літературної мови.
Негативним наслідком деформацій, яких зазнала мовна ситуація в колоніальний період, є виникнення й поширення гібридизованих, мішаних українсько-російських форм усного мовлення, відомих під назвою суржик. У дисертаційній праці розглянуто різні погляди на природу цього мовного явища, визначено його місце в системі усно-розмовних форм побутування мови, доведено неправомірність ототожнення суржику з такими різновидами усного мовлення як сленг і соціальний діалект. Суржик утворюється внаслідок намагань носіїв українських говірок або й літературної мови пристосуватися до російськомовного оточення, що спричиняє хаотичне змішування двох мов, руйнацію структури первинної мови й заповнення зруйнованих ланок елементами поверхово опанованої вторинної мови. Механізм утворення цього мішаного ідіома споріднює його з такими формами побутування мови в колоніальних і постколоніальних країнах, як піджини й креольські мови. У зв’язку з цим перспективним видається соціо- й психолінгвістичне вивчення суржику в контексті явищ мовної гібридизації, що є об’єктом дослідження креолістики.
Тимчасовий, перехідний від української до російської одномовності характер мішаного різновиду усного мовлення засвідчує ареал його поширення. У тих областях, де в комунікації домінує одна з мов українська або російська, кількість носіїв суржику є порівняно незначною (2,5% в Західному регіоні і 9,6% в Східному). Посилення демографічної потужності мішаного українсько-російського мовлення спостерігається в областях Центральної України, причому розширення ареалу відбувається в східному напрямі (14,6% в Західно-Центральному регіоні і 21,7% в Східно-Центральному).
Зафіксовані показники територіального поширення мішаної субмови ілюструють безсумнівну кореляцію між кількісним збільшенням групи суржикомовних осіб із демографічним употужненням російської мови на території України (24,2% в Західно-Центральному регіоні і 46,4% в Східно-Центральному). Це дає підстави твердити, що мішаний українсько-російський ідіом формується як перехідний від українського до російського мовлення, і доводить асиметричний характер взаємодії двох контактних мов вплив російської мови на українську виявляє значно більшу потужність, що призводить до розмивання як стандартного, так і діалектного узусу української мови і формування деградованих мішаних форм мовлення, що мають властивості тимчасових, одно- або двопоколіннєвих, утворень, перехідних до російськомовного спілкування.
Оскільки виникнення й поширення суржику спричинено домінуванням російської мови в сферах комунікації, протистояти руйнівному для української мови процесові постколоніальної креолізації здатне лише державне мовне планування, спрямоване на посилення комунікативної потужності української мови.
Оскільки сформована в колоніальний період російськомовна атмосфера великих міст східної й південної України чинить стихійний опір поширенню живого українського мовлення, це передбачає адекватне збільшення зусиль, що їх мають докласти владні структури й громадські організації для зміни потенційно конфліктної мовної ситуації на користь української мови Для наукового забезпечення державної політики в мовній сфері слід вивчити досвід національного будівництва інших держав, передусім тих, яким вдалося здолати наслідки асиміляції і повернути своїй національній мові повноту державотворчих функцій.
Одним з основних принципів такої політики має стати принцип організованого на базі української мови культурного розмаїття, посилення впливу української культури, формування й популяризації розмаїтих її форм від елітарних до масових, розрахованих на різні вікові, професійні, соціальні групи, на різні смаки й рівень сприйняття, що сприятиме і розширенню сфер застосування української мови, і подоланню її надмірної уніфікації, якої вона зазнала за радянської доби.
Українська мова нині переживає етап інтенсивної стильової розбудови: відроджується її конфесійний стиль, формується на нових засадах сучасний політичний дискурс, відбувається становлення військової термінології. У деяких стилях, зокрема в художньому й публіцистичному, частково науковому, активізувались процеси розширення словникового й фразеологічного складу, посилення діалектних впливів, повернення вилучених у попередній період словотвірних типів і граматичних форм.
Низка правописних, термінологічних і лексикографічних проблем чекають на своє розв’язання. В галузі мовної політики, культури мовлення необхідно зійти з хибного шляху штучного зближення української мови з російською і зорієнтуватися на природні, зумовлені історичною традицією шляхи розвитку, повернути українській мові природність звучання, вислову, будови речення і фрази.

Список використаних джерел
Аврорин В.А. Проблемы изучения функциональной стороны языка (к вопросу о предмете социолингвистики). Л., 1975. 275 c.
Ажнюк Б. М. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. К.: Рідна мова, 1999. 450с.
Ажнюк Б. Мовні зміни на тлі деколонізації та глобалізації// Мовознавство. 2001. №3. С. 48-54.
Ажнюк Б. Уроки двомовності: Ірландія// Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 13-19.
Ажнюк Б. Уроки двомовності: Фінляндія// Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 20-25.
Актуальні проблеми соціолінгвістики: збірник наукових праць.- К., 1992. 100с.
Алпатов В. М. 150 языков и политика: 1917-2000. Социолингвистические проблемы СССР и постсоветского пространства. М.: КРАФТ + ИВ РАН, 2000. 224с.
Алпатов В. М. История лингвистических учений: Учеб. Пособие. М.: Языки рус. культуры, 1998. 368 с.
Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця//Сучасність. 1995. - № 7-8. 148 с.
Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. М., 2000 367с.
Андрухович Юрій. Орім свій переліг... і сіймо слово” // Урок української. 2001. №7. С.3-5.
Антисуржик / За заг. редакцією Олександри Сербенської. Львів, 1994. 152 с.
Антоненко-Давидович Борис. Як ми говоримо. К.: „Либідь”, 1991 254с..
Антонюк Зиновій. Як не я тоді хто? // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. К.: Вид-во „Час”, 1998. С.247-257.
Aхманова О. С. Словарь лингвистических терминов. М.: Сов. энциклопедия, 1969. 606 с.
Ахманова О.С., Марченко А.Н. Основные направления в социолингвистике // Иностр. яз. в шк. 1977. №4. С.2-11.
Бадзьо Юрій. Український вибір. К.: „Смолоскип”, 2004. 56 с.
Балабуха К. Мовна ситуація на Харківщині// Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). К., 2000. С. 139-145.
Балкар Р. Язык как инструмент социальной власти// Язык и моделирование социального взаимодействия. М.: Прогресс, 1987. С. 88-125.
Баскаков А. Н. О комплексных методах и приемах билингвистического исследования// Методы билингвистических исследований. М., 1976. С.18-34.
Бацевич Ф.С. Нариси з комунікативної лінгвістики. Львів:Видавничий центр ЛНУ ім..Івана Франка, 2003. 281с.
Бацевич Ф.С. Основи комунікативної девіатології. Львів:ЛНУ ім..Івана Франка, 2000. 236с.
Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. М.: Рос. Гос. Гуманит. Ун-т, 2001. 439с.
Беликов В.И. Русские пиджины//Малые языки Евразии: социолингвистический аспект. Сборник статей. М., 1997. С.90-109.
Белл Р.Т. Социолингвистика. Цели, методы и проблемы. М.: Международные отношения, 1980. 318с.
Белодед И.К. „Всяк сущий в ней язык” К.: Радянська школа, 1981. 247с.
Белодед И. К. Развитие языков социалистических наций СССР. Киев: „Наукова думка”, 1969. 308с.
Белодед И. К. Язык и идеологическая борьба. Киев: „Наукова думка”, 1974.- 87с.
Бердиховська Боґуміла, Гнатюк Оля. Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами. К.: Дух і літера, 2004. 332 с.
Биховець Н.М. Канадська мовно-культурна політика мозаїки” // Мовознавство. 1986. №2. С.13-22.
Бідер Герман. Тенденції нормалізації лексики й словотвору української літературної мови в ХХ ст. (питання мовної культури в радянський та пострадянський періоди)//Ucrainistica. Збірник наукових праць. Кривий Ріг, 2002. С.67-73.
Біланюк Л. Мовна критика і самовпевненість: ідеологічні впливи на статус мов в Україні // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали міжнародної конференції). К., 2000. С.131-139.
Біланюк Л. Підсвідоме ставлення до мов дзеркало мовної політики // Урок української. 2001.- №7. С.5-9.
Білодід І.К. Мова і ідеологічна боротьба // Мовознавство. 1973. №5. С.3-15.
Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в УРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідження. К., 1999.- 447с.
Богин Г.И. Разговорная речь и индивидуальные характеристики личности // Теория и практика лингвистического описания разговорной речи. Горький. 1997. Сб.4. С.3-11.
Богин Г.И. Уровни и компоненты речевой способности человека. Калинин: Изд-во Калин. ун-та, 1975. 105с.
Бодуэн де Куртенэ И. А. Язык и языки //Избранные труды по общему языкознанию. М., 1963. Т.2. С.67-95.
Бойків І., Ізюмов О., Калишевський Г., Трохименко М. Словник чужомовних слів (Препринт з 2-го переробленого видання 1995 р., здійсненого у Нью-Йорку. Вперше виданий у Харкові 1932 р.). К.: Музей Івана Гончара; Видавнича фірма Родовід, 1996. 535с.
Бондалетов В.Д. Социальная лингвистика. М.: Просвещение, 1987.- 159с.
Бондаренко В.Г., Крючкова Т.Б. Социолингвистика и исследование текста // Теоретические проблемы социальной лингвистики. М.: Наука, 1981. С. 275-289.
Брайт У. Введение: параметры социолингвистики // Новое в лингвистике. Вып. VII. Социолингвистика. М.: Прогресс, 1975. С. 34-41.
Брежнев Л.И. Ленинским курсом. Речи и статьи. Т. 4. М.:Политиздат, 1974. 488с.
Бретон Ролан Ж.-Л. Війна слів. Чи може бути англійська мова скинута з трону? // Кур’єр ЮНЕСКО. Червень-липень 2000. С.23-24.
Брицин В.М. Соціолінгвістика // Українська мова. Енциклопедія. К.: Вид-во „Українська енциклопедія” ім.М.П.Бажана, 2000. С.583.
Бріцин В.М. Мовна ситуація в УРСР і актуальні питання розвитку соціолінгвістичних досліджень // Функціонування і розвиток сучасних слов’янських мов: збірник наукових праць. К.: Наукова думка, 1991. С.4 24.
Бурда Т.М. Мовна поведінка особистості в умовах українсько-російського білінгвізму. Автореф.дис. ... канд..філол.наук. К., 2002. 22с.
Бурда Т. Мотивація мовної поведінки білінгвів (Психолінгвістичне дослідження) // Урок української. 1999. №9-10. С.11-15.
Бурда Т. Українсько-російський білінгвізм у середовищі школярів м. Києва // Українська мова та література. 1998. Ч. 34 (вересень).
Вайнрайх У. Одноязычие и многоязычие // Зарубежная лингвистика. Вып. III. М.: Прогресс, 1999. С. 37-41.
Вайнрайх У. Языковые контакты. К., 1979. 262с.
Варава Т.В. Діяльність та науково-довідкові видання словникових комісій Всеукраїнської Академії наук (1918-1933). Автореферат дис. ...кад. істор. Наук. К., 2000. 22с.
Вахтин Н. Б. Языки народов Севера в ХХ веке. Очерки языкового сдвига. СПб.: ДБ, 2001. 338с.
Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики. К.; Ірпінь: „Перун”, 2003 888с.
Великий тлумачний словник сучасної української мови. К.; Ірпінь: Перун, „2003”. 1440с.
Верещагин Е.М. Психологическая и методологическая характеристика двуязычия (билингвизма). М.: изд-во МГУ. 1969. 160с.
Виноградов В. А. Языковая ситуация// Лингвистический энциклопедический словарь. М.:Советская энциклопедия, 1990. С.616-617.
Виробничий термінологічний бюлетень. К., 1935.
Вихованець Іван, Непокутний Анатолій, Ткаченко Орест. Про новий тлумачний словник української мови // Мовознавство (Доповіді та повідомлення на IV Міжнародному конгресі україністів). К., 2002.
Влияние социальных факторов на функционирование и развитие языка. / Под ред. Дешериева Ю.Д. М.: Наука. 1988. 198с.
Возникновение и функционирование контактных языков. М.:Наука, 1987. 256с.
Волокітін Д. З якого приводу може перехреститися Президент // Україна молода. - №161 1 вересня. 1999р.
Вопросы социальной лингвистики. Л.: „Наука”, Ленинградское отделение, 1969. 418с.
Воронов Ю.П. Методы сбора информации в социологическом исследовании. М.: Статистика, 1974. 158с.
Врублевська Галина. Суржик як елемент міської субкультури // Урок української. 2002. № 11-12. С.12-14.
Вулхайзер Курт. Соцыялінгістычныя аспекты дывергентнага развіцця беларускіх гаворак сучаснага польска-беларускага пагранічча // Беларуская мова: шляхі развіцця, кантакты, перспектывы (Матэрыялы ІІІ Міжнароднага кангрэса беларусістаý Беларуская культура ý