АКЦЕНТУАЦІЯ ІМЕННИКІВ У ПОЕЗІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Краткое описание

ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

МІДЖИН Роман Степанович

УДК 81’367. 622=161.2 (477)”ХІХ”

Акцентуація іменників у поезії Лесі Українки

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового
ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Винницький Василь Михайлович,
доктор філологічних наук, професор

Дрогобич 2007

ЗМІСТ

СПИСОК скорочень ЛексикографічнИХ ДЖЕРЕЛ

3

ВСТУП ................................................................................................................

5

РОЗДІЛ 1. АКЦЕНТУАЦІЯ ІМЕННИКІВ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ...................

16

1.1. Непохідні іменники .

16

1.2. Префіксальні іменники ....................................................................

36

1.3. Префіксально-суфіксальні іменники .............................................

42

1.4. Суфіксальні іменники .

48

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ

57

РОЗДІЛ 2. АКЦЕНТУАЦІЯ іменників жіночого роду...

59

2.1. Непохідні іменники ....

59

2.2. Префіксальні іменники ...................................................................

78

2.3. Префіксально-суфіксальні іменники ...........................................

84

2.4. Суфіксальні іменники

91

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ

122

Розділ 3. АКЦЕНТУАЦІЯ іменників середнього роду ........

124

3.1. Непохідні іменники .................................................................

124

3.2. Префіксальні іменники ...................................

135

3.3. Суфіксальні іменники .

136

3.4. Префіксально-суфіксальні іменники .

144

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ

149

Розділ 4. АКЦЕНТУАЦІЯ іменникІВ PLURALIA TANTUM ...

150

4.1. Непохідні іменники

150

4.2. Префіксальні іменники ...

162

4.3. Префіксально-суфіксальні іменники .....................

163

4.4. Суфіксальні іменники .....................

163

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ

167

Висновки .

168

Додаток А. покажчик аналізованих ІМЕННИКІВ ......

179

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ...

189

Вступ
Дослідження наголосу набуває важливого значення, зважаючи на потребу подальшого розвитку акцентології української мови, а також на необхідність підвищення культури мовлення у нашому суспільстві.
Основи наукового вивчення українського наголосу закладено Л.Булаховським, який у 20-ті роки ХХ століття розглянув широке коло питань, що висвітлювали теорію праслов’янського наголосу та історію акцентуації окремих лексико-граматичних груп. Це ціла низка праць з порівняльно-історичної акцентології. Ґрунтовною є його робота „Український літературний наголос (характеристика норми) (1947), яка є своєрідним підсумком тривалих і копітких наукових досліджень основних закономірностей наголошування слів різних морфологічних класів.
Завдання порівняльно-історичного вивчення слов’янського наголосу вперше було поставлено у монографії О.Потебні „Ударение”. Наукове дослідження було зроблено на матеріалі східнослов’янських і південнослов’янських мов.
Значним внеском в історичну акцентологію є монографії В.Скляренка, у яких учений створив оригінальну теорію праслов’янського наголосу, по-новому висвітлив низку важливих питань акцентології, спростувавши тим самим деякі положення класичної акцентології. Науковець збагатив мовознавчу науку ґрунтовними дослідженнями з історії наголошування іменників від пізньослов’янського періоду до нашого часу і встановив основні закономірності і тенденції їх наголошування („Історія акцентуації іменників а-основ української мови” (1969), „З історії акцентуації абстрактних іменників (іменників на -ння, -ття)” (1973), „Історія акцентуації іменників української мови з суфіксом -ц(е)” (1974), „Історія акцентуації іменників п-основ української мови” (1978), „Історія акцентуації іменників середнього роду” (1979), „Історія акцентуації іменників t-основ української мови” (1979), „Нариси з історичної акцентології української мови” (1983).
Проблемам історії формування та розвитку системи українського наголосу присвячено праці І.Огієнка („Наголос яко метод означення місця виходу стародрукованих книжок. Замітки з історії наголосу на послугах палеотипії” (1925), „Український наголос на початку ХVІІ-го віку” (1926), „Український наголос в ХVІ-м віці. Словник наголосів Чудівського Нового Завіту 1355 р.” (1937); З.Веселовської („З історії українського наголосу. Про наголос іменників в ХVІ-ХVІІІ ст.” (1955), „Дублетні наголоси в сучасній українській літературній мові” (1960), „Наголос у східнослов’янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй (кінець ХVІ початок ХVІІІ століть) (1970), „Особливості наголосу іменників в українській літературній мові (кінець ХVІІІ-ХХ ст.) (1971), „Особливості наголосу прикметників в українській літературній мові” (1972); В.Задорожного („Історія наголосу прикметників з суфіксом -ськ- в українській мові” (1990) та ін.), В.Гальчук („Історія акцентуації відіменникових прислівників в українській мові” (1996), І.Гальчука („Історія акцентуації суфіксальних іменників чоловічого роду” (1997) та ін. У роботах З.Веселовської, зокрема, встановлено тенденції розвитку наголосу, визначено напрямок акцентних змін у процесі історичного розвитку мови. Значну увагу приділяла дослідниця питанню причин виникнення варіантної акцентуації та систематизації деяких типів лексем з двояким наголосом.
У ХХ столітті дослідження наголосόвої системи української мови здійснювалась в порівняльно-історичному плані (Л.Булаховський, З.Веселовська, В.Скляренко).
На сучасному етапі розвитку акцентологічної науки важливими є експериментальні дослідження словесного наголосу (Т.Бровченко, Н.Тоцька) та аналіз особливостей діалектного наголосу, його впливу на розвиток і формування літературної норми (І.Матвіяс, І.Варченко, Я.Пура, І.Омельченко, Д.Бандрівський та ін).
Значним внеском в українську акцентологію є праці В.Винницького: „Значеннєва функція наголосу в іменниках жіночого роду” (1975), „Парокситонічна акцентуація дієслів” (1980), „Акцентна дублетність і кодифікація” (1983), „Наголос у сучасній українській мові” (1984), „Акцентуаційні етюди” (2004). Здобутком не тільки української, але й слов’янської акцентології є комплексна наукова праця В.Винницького „Українська акцентна система: становлення, розвиток” (2002 р.). Робота науковця не має аналогів в акцентологічній науці, оскільки поєднала всі попередні досягнення мовознавців цієї галузі, а також дослідження як синхронного так і діахронного аспектів вивчення системи українського наголосу. Акцентуаційний аналіз лексем проведено в синхронному аспекті, але при цьому простежено процес становлення наголосу в акцентних типах усіх морфологічних класів. Отже, дослідження має синхронно-діахронний характер.
У монографії визначено первісне наголошування багатьох лексем, з’ясовано етимологічні чинники варіантного акцентування слів та їх граматичних форм, висвітлено акцентуаційні зміни у процесі історичного розвитку української мови. Динаміку формування, еволюцію системи наголосу, основні тенденції у наголошуванні слів та їх граматичних форм, прогнозування акцентуаційних процесів розвитку мови проаналізовано на матеріалах лексикографічних праць, українських акцентованих пам’яток ХVI-XVIII століття, матеріалах з діалектології, поезії ХVI-XVIII століття, поетичних творах 75 поетів ХІХ-ХХ століття, а також прозових творах сучасних авторів.
Лексеми, що репрезентують акцентні типи, описано у вигляді „монографії” слова. Кожна „монографічна” стаття містить детальне і ґрунтовне дослідження частоти наголошування, етимологію та традицію акцентування лексеми у лексикографічних та поетичних джерелах, регіонального „забарвлення” акцентуаційних традицій, а також зроблено рекомендації щодо сучасної норми наголошування.
Вагомим внеском в акцентологічну науку є статті викладачів К.Іваночка. („Варіантна акцентуація прислівників у сучасній українській літературній мові”, „До проблеми акцентуації префіксальних прислівників у сучасній українській літературній мові” та ін.); П.Мацьківа („Наголос і морфемна структура іменників (моносуфіксальні утворення)”, „Засвоєння акцентуаційних норм складова частина культури мовлення” та ін.); Б.Пристая („Акцентні варіанти дієслів із суфіксом -а-(-я-) в основі інфінітива та -аю/-ає в основі теперішнього/простого майбутнього часу”, „Подвійне наголошування слів”, „Наголошування відприкметникових прислівників із суфіксом -о-” та ін.
Досягнення сучасної мовознавчої науки дозволяють досліджувати акцентуацію слів у різних аспектах, тим самим поєднуючи акцентологію з тими дисциплінами, предметом яких виступає слово. Оскільки наголос залежить від багатьох чинників: традиції наголошування, морфемної структури слова, довжини слова, характеру кінцевої фонеми його основи, а також від прагматичного фактора (ступеня освоєння наголосу носіями мови [63, 9], акцентологія тісно пов’язана з фонетикою, морфологією, лексикологією, фразеологією, морфологією. Не викликає заперечень і експресивна, стилістично розрізнювальна функція наголосу, тому акцентологія також тісно пов’язана з стилістикою.
Одним із важливих аспектів акцентології є вивчення і систематизація наголосу української мови шляхом аналізу закономірностей наголошування поетичного мовлення та вивчення лексикографічних джерел.
Поетичні твори це сфера мовленнєвої діяльності, що має свою специфіку, оскільки тут, з одного боку, зберігаються загальні тенденції літературної мови, і, з другого, у поетичному мовленні відображено індивідуальні риси поетично-мовленнєвої практики автора.
Наголос є одним із важливих компонентів організації поетичного мовлення: він виступає і як елемент, за допомогою якого створюється версифікаційний малюнок вірша, і як стилістичний засіб. Крім того, „проявляються” індивідуальні риси мовленнєвої практики автора (згідно з жанровою специфікою): проникнення територіальних діалектизмів, авторські наголоси тощо. Тому особливості наголошування лексем у поезії зумовлені низкою причин: версифікаційним малюнком вірша, ритмічною і фразовою організацією, збереженням чи свідомим порушенням відповідного метру вірша, дотриманням ритму при перекладі поетичних творів, а також різними просодичним ситуаціями [28, 7].
Оскільки поетичне мовлення є потужним фактором впливу на кодифікацію наголосу, на формування літературної наголосóвої норми, закріплення наголосу та його рухомість залежить від популярності та поетичної майстерності автора. У цьому плані поезію Лесі Українки можна вважати своєрідним мовним та літературним феноменом.
Дослідженню акцентуаційних особливостей різних морфологічних класів на матеріалі поетичного мовлення І.Котляревського, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки та інших присвятили свої праці З.Веселовська, В.Скляренко, В.Винницький, А.Білоштан, А.Зинякова, В.Желязкова.
Однією із перших праць, присвячених вивченню поетичної мови, є монографія Я.Рудницького "Наголос в поезії Шевченка" (Авґсбурґ, 1947), у якій автор розглядає наголос як текстологічну і лінгвістичну проблему.
Поетичне мовлення та лексикографічні джерела послужили матеріалом для аналізу закономірностей та тенденцій розвитку наголошування різних морфологічних класів у роботах В.Русанівського, М.Пилинського, Л..Гумецької, І.Керницького, Н.Клименко, Г.Щербатюк, О.Романченко, В.Гальчук, І.Гальчука, П.Мацьківа, Б.Пристая, К.Іваночка та ін. Необхідність такого типу студій у сучасній українській акцентології безперечна, оскільки наявність певної кількості аналітичних досліджень поетичного мовлення майстрів слова гарантує об’єктивність мовної картини, дає можливість зробити висновки щодо акцентуаційних процесів та традицій в українській мові.
Значним внеском у дослідження особливостей наголошування у цьому аспекті є такі праці як, наприклад, „Акцентуація слів у поетичному мовленні П.Грабовського”, „Наголошування прикметників у поезії Т.Шевченка” В.Винницького, „Акцентуаційні особливості похідних іменників чоловічого роду в поезії В.Сосюри” Л.Палєй та ін. У працях такого типу досліджуються акцентуаційні особливості поетичних творів. Так, у статті В.Винницького „Наголошування прикметників у поезії Т.Шевченка” автор детально аналізує наголошування низки цікавих з акцентуаційного боку прикметників (рясний, неясний, страшний, живий, навісний, легкий, батьківський) та ін., враховуючи при цьому метричні тенденції поетичного мовлення. У статті В.Винницького „Наголошування дієслів у поезії І.Франка” з’ясовано причини відхилення від акцентуаційних норм сучасної української мови похідних утворень від дієслова іти. У статті „Наголошування форм дієслова бýти в поезії І.Франка (бýду-будý, бýдеш-будéш)” В.Винницький звертає увагу на закономірності наголошування форм дієслова бути, пояснюючи їх ненормативне акцентування не стільки відбитком діалектних особливостей, скільки дотриманням відповідного ритмічного малюнка фрази: збереженням ямбічної, хореїчної та інших тенденцій, створенням своєрідного ритмічного ладу діалогу, фольклорною стилізацією тощо. Взагалі поетичне мовлення І.Франка та Лесі Українки привертає особливу увагу мовознавців, що пояснюється тим, що, по-перше, друга половина ХІХ століття період активних акцентуаційних процесів та явищ, які відбилися на мовній практиці двох великих поетів, по-друге, поетична творчість І.Франка та Лесі Українки, без сумніву, впливала на становлення літературної мови. До творчої спадщини поетів неодноразово зверталися мовознавці, виконуючи при цьому не лише суто лінгвістичне завдання (аналіз акцентуації відповідних морфологічних класів), але й заглиблюючись у природу поетичного світу геніїв. Поетичне слово І.Франка стало об’єктом зацікавлень інших мовознавців (О.Рязанова "Акцентуація дієслів у поетичному циклі Івана Франка „Веснянки”). Поетичне мовлення Лесі Українки у своїх працях досліджували В.Скляренко („Слова з двома наголосами в поетичних творах Лесі Українки”), Т.Онищук („Наголошування непохідних прикметників у поезії Лесі Українки”, „Наголошування прикметників на -кий у поезії Лесі Українки”), Л.Цвірчак („Наголошування інфінітивних форм дієслів у поезії Лесі Українки”, „Авторські наголоси дієслів у поезії Лесі Українки”, „Наголошування дієприслівників у поезії Лесі Українки”).
Актуальність дослідження. Останні десятиліття ХІХ століття і початок ХХ століття багаті подіями, які сприяли розвиткові і становленню української літературної мови. Це період, на який припадає творчість корифеїв українського слова І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського та ін., які багато зробили для розбудови літературної і утвердження статусу української мови серед інших мов світу.
Мова творів Лесі Українки становить видатне суспільно-естетичне явище, яке справило неабиякий вплив на розвиток багатьох мовних явищ, зокрема на кодифікацію українського літературного наголосу. Поетеса своїм творчим генієм реалізувала глибокі потенції і можливості національної мови, а мова її творів максимально наближена до літературної норми.
Глибоко усвідомлюючи силу слова, Леся Українка дбала про досконалість поетичної форми, послідовне дотримання ритміки і звукове оформлення поезії. Поетеса була визначним майстром версифікації: вона користувалася як різними жанрами і формами поетичного твору, так і різними його розмірами, ритмами (античні гекзаметри, різносторонні ямби тощо). З відповідальністю ставлячись до якості вірша, Леся Українка, в той же час дбала про відповідність поетичної мови літературній нормі. Тому її справедливо вважають одним із творців сучасної літературної мови. Отже, актуальність теми дослідження визначається кількома важливими чинниками: по-перше, оскільки закріплення наголосу і його рухомість залежить від міри популярності і поетичної майстерності автора, то поезію Лесі Українки в цьому плані можна вважати своєрідним літературним та мовним феноменом, вивчення якого дозволить визначити роль і місце творчості поетеси в історії національної мови; по-друге, на поетичному слововжитку Лесі Українки відобразились мовні явища і процеси, які на час її творчості відзначились особливою інтенсивністю, а отже, їх дослідження дає можливість встановити історичну перспективу становлення сучасної акцентної норми.
Дослідження поетичного мовлення Лесі Українки, зіставлення її слововжитку з мовною нормою кінця ХІХ початку ХХ століття та сучасною літературною нормою забезпечують об’єктивність теоретичних висновків та повноту мовної картини.

Метою роботи є дослідження особливостей наголошування іменників у поезії Лесі Українки, з'ясування зв’язків між мовними явищами та тенденціями акцентуаційного розвитку шляхом зіставлення особливостей слововжитку поетеси з мовною нормою її часу та сучасною літературною нормою.
Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань:
- висвітлити особливості наголошування іменників різних акцентних типів;
- зіставити наголошування іменників у поетичному мовленні Лесі Українки з мовною нормою кінця ХІХ початку ХХ століття та сучасною літературною нормою;
- виявити тенденції у наголошуванні іменників із варіантною акцентуацією;
- дослідити особливості функціонування наголосу як стилістичного засобу, а також як компоненту ритміко-інтонаційної побудови мови поетеси;
- визначити особливості значеннєвої і семантико-граматичної функції наголосу в поезії Лесі Українки;
Об’єктом дослідження є поетичні твори Лесі Українки.

Предметом дослідження є особливості наголошування іменників у поезії Лесі Українки.
Матеріалом дослідження послужили вибірки із 1-6 тому дванадцятитомного видання поетеси (Леся Українка. Зібрання творів: У 12-ти т. К.: Наук. думка, 1975-1979). Наголошування іменників у поетичному вжитку Лесі Українки зіставлено із акцентуацією цих іменників у сучасній українській літературній мові та лексикографічних джерелах кінця ХІХ початку ХХ століття. Для порівняння використано такі праці: Желеховський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словар. Львів, 1886. Т.1-2; Уманець М. і Спілка А. Словаръ російсько-український. Львів, 1893; Словаръ української мови /За ред. Б.Грінченка. Київ, 1907-1909. Т.1-4; Голоскевич Г. Правописний словник. Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто-Львів, 1994; Погрібний М.І. Словник наголосів української літературної мови. К.: Рад. школа, 1964; Російсько-український словник. К.: Наук. думка, 1968. Т.1-3; Словник української мови. К.: Наук. думка, 1970-1980. Т.1-11; Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник. К.: Наук. думка, 1973; Орфографічний словник української мови. К.: Наук. думка, 1978; Погрібний М.І. Орфоепічний словник. К.: Рад. школа, 1984; Головащук С. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. К.: Либідь, 1995; Великий тлумачний словник сучасної українсько мови /За ред. В.Бусела. К.: Перун, 2001; Український орфографічний словник /За ред. Л.Полюги. К.: Довіра, 2002 та інші.
Методи дослідження: описовий, порівняльно-історичний з дотриманням певної дослідницької процедури: визначення історичного наголосу, зіставлення з акцентуаційною нормою, зафіксованою у лексикографічних джерелах кінця ХІХ початку ХХ століття, найновіших словниках ХХ століття, пояснення причин розбіжностей, уточнення норми. Акцентні типи виділено на основі морфемної структури іменників.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вперше здійснено комплексний аналіз особливостей наголошування іменників у поетичній практиці Лесі Українки, поєднуючи синхронний та діахронний аспекти дослідження.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати роботи дають конкретні відомості про стан наголосόвої системи української мови кінця ХІХ початку ХХ століття, своєрідність функціонування наголосу у поетичному мовленні та вплив поетичної практики на формування акцентуаційної норми, конкурування акцентних варіантів. Літературний слововжиток Лесі Українки відбиває найважливі процеси та тенденції акцентної системи української мови, які особливо активізувалися в ХІХ столітті. Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані при напи

Список литературы

Висновки

У роботі досліджено наголошування іменників усіх трьох родів та pluralia tantum, які функціонують у поетичному мовленні Лесі Українки. Акцентуація переважної частини цих іменників збігається з акцентними нормами сучасної української літературної мови.
1. Непохідні іменники чоловічого роду утворюють шість акцентних типів: К, Ф, ФК, КФ, КФ1, К1 і відзначаються сталістю у наголошуванні, особливо у типах К і Ф.
Для поезії Лесі Українки характерне первинне кореневе наголошування непохідного іменника вітер у формах множини (ві́трів, ві́три). Аналізналізоване слово вітер поетка вживає з давнім наголосом, який зафіксований у пам’ятках XVI-XVIII століття, що на кінець XIX початку XX століття уже вважається як порушення норми. Відступ від акцентної норми того часу пояснюється ритмічною будовою строфи. Лише форма давального відмінка множини, ужита поетесою, відповідає сучасній акцентній нормі: вітра́ми.
Процес стабілізації наголосу і становлення акцентної норми є об’єктивним мовним явищем і охоплює різні часові відрізки. Варіантне наголошення це свідчення ще не встановленої акцентної норми, яка, можливо, виведена зі стану рівноваги і перебуває у стадії формування нової акцентної норми під впливом об’єктивних і суб’єктивних чинників. Варіантне акцентування непохідних іменників чоловічого роду відображено і в поетичному мовленні Лесі Українки: пла́чу, пла́чем, плачів плачу́, плаче́м; жáлем жале́м; ро́ки роки́; стрáху страху́; шля́ху, шля́хом на шляху́; в ра́ю в раю́; чо́вен, чóвна чове́н, човна́, човно́м. У сучасній українській літературній мові простежується переміщення кореневого наголосу на флексію в цих іменниках.
2. Префіксальні іменники чоловічого роду, засвідчені у поезії Лесі Українки, утворюють два акцентні типи: П і К. Поетичне мовлення Лесі Українки відбиває низку акцентуаційних процесів, властивих для префіксальних іменників чоловічого роду: тенденція до перетягнення наголосу з префікса на корінь, яка відбувалася в українській мові протягом ХІХ століття. Ії ілюструють приклади варіантного або виключно кореневого наголошування лексем акцентного типу К: докόри, докόрів, докόрам; зáхід, захόду, на захόді (у сучасній українській літературній мові префіксальне наголошування).
До акцентного типу П належить іменник пóрив, префіксальне акцентування якого не суперечить літературному слововжитку кінця ХІХ століття (у сучасній українській літературній мові кореневе наголошування). В окремих випадках відхилення від акцентуаційної норми зумовлене тонічною спрямованістю фрази: в розквíті, привúдів, визвόлу.
3. Префіксально-суфіксальні іменники чоловічого роду, які функціонують у творах Лесі Українки, утворюють три акцентні типи: П, К, СФ.
У поезії Лесі Українки спостерігаємо певні особливості у наголошуванні префіксально-суфіксальних іменників чоловічого роду: акцентна конкуренція кореневого і префіксального наголошування в акцентному типі П (вúпадок і випáдком, вúпадки і випáдків); конкуренція давнього кореневого і суфіксального акцентування в типі К (звúчаї звичáї; звúчаєм звичáєм; звúчаїв звичáїв).
Протиставлення кореневого, префіксального і суфіксального наголошування деяких іменників ілюструють лексикографічні джерела кінця XIX початку XX століття і сучасні словники. Так, наголошуючи іменники поводар, наглядач, просвіток, покидьок, поетеса вживає один із варіантів: пово́дар, нагля́дач, (коренева акцентуація); про́світок (префіксальна акцентуація). У поетичній практиці поетеси не знайшов підтвердження процес витіснення кореневого наголосу і частішого поширення (закріплення) суфіксального наголошування.
4. Суфіксальні іменники чоловічого роду у поетичному мовленні Лесі Українки складають найчисленнішу групу і утворюють чотири акцентні типи: К, КФ, С, СФ. Вони характеризуються акцентною стабільністю у типі К із відповідним первісним наголосом.
Мовленнєва практика поетки відображає акцентні процеси, що інтенсивно відбувались протягом ХІХ століття: переміщення кореневого наголосу на суфікс, акцентуаційні вагання у наголошуванні іменників: лúцарю і лицáрю; мéшканець і мешкáнець; рúмлянин та римл´янин; тáнець і танéць; акцентні вагання в типі СФ: влáдар і владáр; влáдаря і владáря; влáдарю і владáрю.
У поетичному мовленні Лесі Українки наголос виконує роль стилізуючого засобу. Давнішим є кореневе наголошення лексеми язик (язи́ком, язи́ки), воно вживається поетесою з певним стилістичним навантаженням: для створення архаїчного колориту. Уживання поеткою іменника споглядач із нерухомим кореневим наголосом (спогля́дач, Боже спогля́дачу) вносить додатковий смисловий відтінок у семантику цього слова: значення вищої "всевидячої" сили. Порушення наголосóвої норми приводить до семантичного зсуву в лексемі.
5. Акцентуація більшості іменників жіночого роду збігається з акцентною нормою сучасної української мови.
Непохідні іменники жіночого роду утворюють шість акцентних типів: К, КФ, РК, ФР, ФК, Ф. Акцентування цих іменників у творчості Лесі Українки відбиває акцентуаційні зміни та процеси, що особливо інтенсивно відбувалися в українській мові упродовж ХІХ століття: зміщення нерухомого кореневого наголосу на флексію у відмінкових формах множини (хáта-хатú, хатáх; плáхта-плахтú; чéрга-чергú); розвиток акцентних варіантів у типах К, КФ, РК, ФР, ФК, Ф (чáйки і чайкú; чáйками і чайкáми; гόрами і горáми; слíзьми і слізьмú (сльозáми); ю́рба, ю́рби, ю́рбі, ю́рбу, ю́рбою та юрбá, юрбú, юрбí, юрбý, юрбόю). Наявність варіантів у цих типах свідчить про те, що акцентуаційний розвиток непохідних іменників жіночого роду продовжується. Наголошування низки іменників засвідчує, що поетеса вживає давній кореневий наголос, тобто процес витіснення наоснόвної акцентуації флексійною, що у сучасній українській мові встановився, а на час творчості поетеси ще не завершився: плáхти, ю́рби, чéрги. Проте у слововжитку поетеси спостерігаємо тенденцію до уніфікації наголосу: вíдьма-вíдьом; прúязнь, прúязню, в прúязні; тýга, тýги, тýзі; гýбу (кореневе наголошування іменників).
6. Префіксальні іменники жіночого роду, засвідчені в поезії Лесі Українки, утворюють два акцентні типи: П і К. У цих іменниках простежуємо вагання у наголошуванні унаслідок зрушення префіксального наголосу. Тенденція до зрушення префіксального наголосу зумовила наявність акцентних варіантів в аналізованому типі: вíдповідь та відпόвідь; рόзповідь та розпόвідь. Іменники, які у сучасній українській мові мають варіантне або префіксальне акцентування, в мовленнєвій практиці Лесі Українки належать до акцентного типу К (посéстра, посéстри, посéстро, послýга, послýги, послýгою, на послýгах).
До акцентного типу П належать іменники, які в поетичній творчості Лесі Українки зберегли давній префіксальний наголос: пόвагу, пόвазі; прúсяга, прúсяг, прúсяги (у сучасній українській мові нормативним є кореневе акцентування). Конкуренція префіксального і кореневого наголосу низки іменників аналізованого типу відбилась на наголошуванні лексем вúмова і вимόва.
7. Префіксально-суфіксальні іменники жіночого роду утворюють чотири акцентні типи: П, К, КФ, С. Наголошування згаданих іменників у творчості Лесі Українки засвідчує низку важливих акцентуаційних процесів в українській мові ХІХ століття: зрушення префіксального наголосу і акцентна варіантність у типі П (у зáсідках, засíдок; пóливка, пόливку); кореневе акцентування іменників у типі К покúдька, усмíшка, усмíшці, усмíшкою; (у сучасній літературній мові варіантне наголошування); тенденція до переміщення наголосу з префікса на корінь, унаслідок чого спостерігається подвійне наголошування словоформ множини деяких іменників у типі КФ (пόмилок і помилόк); продовження процесу уніфікації наголосу в типах К і КФ.
8. Суфіксальні іменники жіночого роду, засвідчені у поезії Лесі Українки, утворюють сім акцентних типів: К, С, КФ, ФС, ФК, КС, СФ. Серед них акцентуаційною стабільністю відзначаються лексеми, що входять до типу К. Проте низка іменників, які в однині мають кореневе наголошування, у формах множини набувають варіантного акцентування, причому спостерігається розвиток флексійного наголосу: співáнка співáнки співанкú. Акцентуаційні вагання у формах множини простежуємо на прикладах наголошування низки іменників на -ка: дрýжки, дрýжок; ніжкú; мережкú, блискавкáми, але лáйок, вúшеньки.
Іменники жіночого роду, в яких наголос хитається між коренем та суфіксом, суфіксом та флексією, поетеса вживає з кореневим акцентуванням: злоді́йкою, ла́йок, обру́чками, сторо́нонька, ви́шеньки. Іменник жадоба, який у сучасній мові функціонує з суфіксальним акцентуванням, у поезії Лесі Українки виступає з двояким наголошуванням: жадóба, жадо́бу і давнішим кореневим наголошенням жáдобу, а також бáбище, одéжина, єгúптянки, єгúптянок.
Порушення акцентуаційної норми у слововжитку поетеси існує лише в окремих відмінках форм множини. Вони засвідчують тенденції до акцентуаційного протиставлення форм однини і множини: кореневий наголос у родовому відмінку множини іменника товáришок; прия́телька, прия́тельок.
Особливості поетичного наголошування у вжитку Лесі Українки ілюструють процес формування і становлення акцентуаційної норми кінця ХІХ початку ХХ століття, а також указують на те, що цей процес є нерівномірним і не завжди послідовним (в межах одного акцентного типу, варіантність чи наголошування не встановлюється у всіх випадках). Процес стабілізації наголосу і встановлення акцентуаційної норми проходить повільно, що спричиняє нестабільність (варіантність) наголошення багатьох іменників у поетичному мовленні Лесі Українки, і продовжується в сучасній українській мові. Нестабільність наголосу засвідчують приклади наголошування суфіксальних іменників жіночого роду у типах С, КФ, ФС, ФК, КС, СФ.
У поезії Лесі Українки виступає вагання між кореневим та суфіксальним, кореневим та флексійним наголосом в іменниках жіночого роду з суфіксом -ин(а): давнинý, давнинí та давнúна, давнúни, давнúну; звіринý та звірúну; новинá та новúну; чужинá, чужинú та чужúна, чужúни, чужúну. Поетеса вживає один із варіантів: суфіксальне наголошування самоти́на, самоти́ни, самоти́ні; деревúна; кореневе оде́жина. Поетичне мовлення Лесі Українки відображає процес становлення акцентуаційної норми української мови того часу. Вагання у наголошуванні групи іменників жіночого роду, що функціонують у поезії Лесі Українки, сучасні лексикографічні джерела не фіксують. Процес відтягнення наголосу з кореня на суфікс у сучасній мові стабілізувався. Суфіксальні іменники жіночого роду з суфіксом -изн(а) у поетеси вжито із наголосом на суфіксі: сиви́зна, сиви́зною.
Суфіксальний іменник блудниця поетеса вживає не з кореневим наголосом для іменників із суфіксами -иц(я), а із суфіксальним: блудни́ця, блудни́ці, блудни́ць в усіх формах однини і множини.
Протиставлення давньої кореневої і нової флексійної акцентуації форм множини іменників жіночого роду із суфіксом -к(а) спричинило низку особливостей наголошування іменників у типі КФ: гадкú і гáдки; гілкú і гíлки; думкú, думόк, думкáми та дýмки, дýмок; квіткú, квітόк, квіткáми та квíтки; пташкú, пташόк, пташкáми та птáшок; сопілкáми та сопíлки; шúбки та на шибкáх. Варіантна акцентуація іменників із суфіксом -к- у формах множини є історично обґрунтованою: флексійний наголос у цьому випадку є специфічним явищем української мови, який поряд із кореневим побутує у поезії.
Сучасні лексикографічні джерела фіксують тенденцію до витіснення суфіксального наголошення флексійним в іменниках жіночого роду із суфіксом -от(а). У поетичному мовленні Лесі Українки функціонує тільки суфіксальна акцентуація, оскільки такою була норма кінця XIX початку XX століття: духо́та; темно́та, темно́ти, в темно́ту; тісно́ті, тісно́ту. У сучасній українській літературній мові ці іменники належать до типу ФС (нерухомий флексійний наголос в однині та нерухомий суфіксальний у множині).
Акцентною нестійкістю у слововжитку поетеси характеризуються акцентні типи: ФК, КС, СФ, КФ суфіксальних іменників жіночого роду: дочкá, дочкý та дόчка; кля́тьба (у сучасній українській мові клятьбá); дíвчина, дíвчини, дíвчину, дíвчино та дівчúна, дівчúні, дівчúну, дівчúно; колючкú, колючкáм та колю́чками (у сучасній українській мові нерухомий суфіксальний наголос в однині та нерухомий флексійний у множині); корогόвки (у сучасній мові флексійне наголошування лексеми у формах множини). Варіантність наголошування іменника дівчина зумовлена вживанням у поезії Лесі Українки фольклоризмів (дівчи́на, дівчи́ни, дівчи́на). Таке наголошення властиве народнопоетичній мові. Розмовнопісенний характер є причиною кореневого наголошування іменника сторόнонька у поезії Лесі Українки.
Наголос у мовленні поетеси виконує смислорозрізнювальну роль: ко́ристь(корисність) і кори́сть (вигода). Значення іменника звірина́ (всі звірі) і звіри́ну (один звір) виявляє контекст, а не наголос. Поетеса ставить наголос в іменнику чайкŭ (судна), щоб відрізнити значення цього слова від ча́йки (птахи).
9. Непохідні іменники середнього роду утворюють чотири акцентні типи: К, КФ, КР, ФК. Акцентною варіантністю у мовленнєвій практиці Лесі Українки відзначаються типи К, КФ, ФК (як і сучасній українській літературній мові), що свідчить про те, що акцентуаційні процеси у цих типах ще не завершилися.
Наголошування деяких іменників у типах К, КФ, ФК не збігається з сучасною нормою: промíння, промíнню, промíнням та прόміння (у сучасній мові кореневий наголос); кореневе наголошування знахідного відмінка множини мíста (у сучасній мові містá); кореневий акцентування форм множини іменника око όчам, на όчах; уживання словоформи орудного відмінка множини крилáми (сучасна норма крúлами); кореневе акцентування форм однини іменника чоло чόло, чόла, чόлом, на чόлі (у сучасній мові флексійний наголос); варіантне наголошування орудного відмінка однини іменника ярмо ярмá та я́рма. Відхилення від акцентуаційної норми пояснюється як ритмічною організацією поетичної строфи (прόміння), так і конкуренцією давнього і новішого наголосу у формах множини, яка набула особливого поширення в українській мові ХІХ століття (дúвам, όчам, на όчах). Кореневе наголошення іменників середнього роду око і дерево у формах давального-місцевого відмінків множини о́чам, на о́чах пояснюється тим, що кореневий наголос був поширенішим у староукраїнській мові, ніж флексійний. Наголошення першого складу кореня іменника дерево у формі називного відмінка множини (де́рева) пояснюється залишками давньої акцентуаційної норми.
Процес зрушення давнього кореневого наголосу у формах множини непохідних іменників середнього роду у цих типах знайшов своє підтвердження у поетичній практиці Лесі Українки: святă, святá; племенá.
Відхилення від акцентуаційної норми у деяких іменників середнього роду у слововжитку Лесі Українки зумовлене тим, що в кінці XIX на початку XX століття процес стабілізації наголосу ще не завершився. Так, іменник джерело словники того часу фіксують із трьома варіантами наголошення (I-ий склад, II-ий склад кореня, флексія). Поетеса вживає два з них: джерело́ та джере́ло.
10. Префіксальні іменники середнього роду у поетичних творах Лесі Українки становлять один акцентний тип К, який складають іменники з нерухомим кореневим наголосом у всіх формах однини і множини. Аналізований тип є малопоширеним і відзначається сталістю у наголошуванні: вúдиво, вúдива.
11. Префіксально-суфіксальні іменники, засвідчені в поезії Лесі Українки, утворюють два акцентні типи К і С. Суфіксальне акцентування префіксально-суфіксального іменника пробаче́ння (у сучасній мові пробáчення) зумовлено ритмічною будовою строфи і має стилістичне навантаження створює архаїчний колорит.
Деякі акцентні форми функціонують у мовленні поетеси під впливом давніх форм наголошення (відтягнення наголосу на корінь завершилося лише у кінці ХІХ на початку ХХ століття): відроджéння, визволéння, народжéння, обновлéння.
12. Суфіксальні іменники, що кількісно домінують у поезії Лесі Українки серед афіксальних утворень середнього роду, утворюють чотири акцентні типи К, С, ФК, Ф і характеризуються акцентною стабільністю у типі К.
Варіантне наголошування суфіксальних іменників середнього роду кладовище, серденько в сучасній українській мові знайшло своє відображення і в поетичній практиці Лесі Українки: кладовúще на кладо́вищі; се́рденько, се́рденька, се́рденьку — серде́нько, сердéнька.
Уживання поетесою іменника лицарство з наголосом на першому і другому складі кореня (лúцарство лица́рство) відображає процес розвитку наголосу в іменниках середнього роду на -ств(о) в напрямку утвердження кореневого наголосу: лúцарство лица́рство лица́рством. Леся Українка надає перевагу варіантові з наголошеним другим складом кореня.
Вагання у наголошуванні іменника деревце фіксують словники XIX початку XX століття. У поезії Лесі Українки ця лексема функціонує з кореневою акцентуацією дере́вце.
З варіантів наголосу суфіксальних іменників на -ищ(е) і -ен(о) поетеса вживає суфіксальне наголошування іменників: пожари́ща, на пожари́щі; стреме́но. У сучасному мовленні спостерігаємо уніфікацію наголосу на суфіксі.
У сучасній українській літературній мові в іменниках середнього роду на подовжений приголосний існує розвиток флексійного наголошування як перспективнішого. У Лесі Українки іменники цього типу функціонують із кореневою акцентуацією: смі́ття, закля́ття, пода́ння.
13. Непохідні іменники pluralia tantum утворюють три акцентні типи К, Ф, Р і відзначаються стабільним наголосом в акцентному типі К (гýслі, злúдні, цимбáли, чáти, шáти, кайдáни, чáри), Ф (устá, устáх, устáми), за винятком поодинокого випадку кореневого наголошування місцевого відмінка устáх, зумовленого розміром вірша. Акцентні варіанти у наголошуванні непохідних іменників простежуємо у типі Р (л´юдьми і людьмú; дíтьми і дітьмú; грýдях і груд´ях), хоч іменник дрóвá, який у сучасній українській літературній мові має подвійне наголошування, у поетичному мовленні Лесі Українки вживається з кореневим наголосом.
Серед префіксальних множинних іменників у поезії Лесі Українки функціонують кілька іменників з акцентною характеристикою типу П (нерухомий префіксальний наголос у словоформах однини і множини). Їх наголошування збігається з акцентною нормою сучасної української мови: обíйми, обíймів, обíймах.
Серед префіксально-суфіксальних іменників у поетичному мовленні Лесі Українки зафіксовано тільки поодиноку лексему: зарýчини, яка функціонує з кореневим наголошуванням у відмінкових формах: зарýчин, на зарýчинах.
Суфіксальні іменники pluralia tantum утворюють два акцентні типи К і С і відзначаються акцентуаційною стабільністю у типі К (весéлощі весéлощах; гóрдощі, лíнощі лíнощів; л´юбощі; пáхощі пáхощів; рáдощі рáдощів; св´ятощі св´ятощів).
Іменник молодощі у поетичному мовленні Лесі Українки має суфіксальне наголошування: молодόщі, молодόщів, що відповідало літературній традиції кінця ХІХ початку ХХ століття (у сучасній українській мові виступає кореневе акцентування).
Зрушення кореневого наголосу іменників із значенням демінутивності і, як наслідок, подвійне наголошування є особливістю наголошування іменника дíтки дíток і дітóк, діткáм.

Таким чином, поетичне мовлення Лесі Українки відображає низку важливих акцентуаційних реалій та процесів, які відбувались в українській мові наприкінці ХІХ початку ХХ століття. Поетеса своїм творчим талантом реалізувала глибокі потенції і можливості національної мови, багато в чому передбачивши історичну перспективу формування і становлення сучасної акцентної норми.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛіТЕРАТУРИ

1. Аванесов Р.И. Ударение в современном русском литературном языке. 2-е изд. М.: Учпедгиз, 1958. 79с.
2. Бандрівський Д.Г. Говірки Підбузького району Львівської області. К.: Вид-во АН УРСР, 1960. 104с.
3. Баранник Д.Х. Наголошування складних слів // Українська мова і література в школі. 1973. № 6. С. 24-30.
4. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А. та ін. Історична граматика української мови. К.: Рад. школа, 1962. 510с.
5. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Іменник //О.К.Безпояско, К.Г Городенська, В.М.Русанівський. Граматика української мови. Морфологія. К.: Либідь, 1993. С. 16-92.
6. Білоштан А.П. Наголос членних прикметників у сучасній українській літературній мові. К.: Вид-во АН УРСР, 1958. 42с.
7. Білоштан А.П. Наголос слова в українському літературному мовленні // Українське усне літературне мовлення. К.: Наук. думка, 1967. С. 147 154.
8. Білоштан А.П. Про наголос іменників // Питання мовної культури. К.: Наук. думка, 1967. Вип. 1. С. 29-34.
9. Бірыла М.В. Націск назоўнікаў у сучаснай беларускай мове. Мінск: Вышэйшая школа, 1986. 143с. Бібліогр.: c. 142.
10. Бондарко Л.В., Вербицкая Л.А., Зиндер Л.Р. Акустические характеристики безударности // Структурная типология языков. М.: Наука, 1966. С. 56-65.
11. Брандт. Р. Начертание славянской акцентологии. Спб., 1880. 340 с.
12. Бровченко Т.О. Словесний наголос в сучасній українській мові (експериментальне дослідження). К.: Наук. думка, 1969. 188с. -Бібліогр.: c. 156-161.
13. Булатова Р.В. Старосербская глагольная акцентуация. М.: Наука, 1975. 281с. Бібліогр.: c. 260-263.
14. Булаховський Л.А. Український літературний наголос (характеристика норми). К.-Львів: Рад. школа, 1947. 54с.
15. Булаховський Л.А. Значення мовознавства. К.: Рад. школа, 1962. 39 с.
16. Булаховський Л.А. Вибрані праці: В 5-и т. К.: Наук. думка, 1975 1980. т. 1-5
17. Варченко І. Міжмовні акцентуаційні контакти і лінгвогеографія // Праці XII республіканської діалектологічної наради. К.: Наук. думка, 1971. С. 46-59.
18. Ващенко В.С. Полтавські говори. Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1957. 539 с.
19. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1958. 228 с.
20. Веселовська З.М. З історії українського наголосу. Про наголос іменників в ХVІ-XVIII століття // Наук. зап. Харк. пед. ін-ту, іноз. мов, 1955. Т 3. С. 59-79.
21. Веселовська З.М. Дублетні наголоси в сучасній українській літературній мові // Українська мова в школі. 1960. № 2. С. 16-21.
22. Веселовська З.М. Наголос у східнослов'янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй (кінець XVI початок XVIII століть). Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1970. 163 с. Бібліогр.: c. 161-162.
23. Веселовська З.М. Особливості наголосу іменників в українській літературній мові (кінець XVIII-ХX ст.) // Мовознавство. 1971. № 3. С. 21-31.
24. Веселовська З.М. Особливості наголосу прикметників в українській літературній мові // Мовознавство. 1972. № 5. С. 56-61.
25. Винницький В.М. Значеннєва функція наголосу в іменниках жіночого роду // Українська мова і література в школі. 1975. №. 9. С. 31-40.
26. Винницький В.М. Парокситонічна акцентуація дієслів //Мовознавство. 1980. № 5. С. 14-23.
27. Винницький В.М. Наголошування прикметників у поезії Т.Г.Шевченка // Українська мова і література в школі. 1981. №. 3. С. 26-30.
28. Винницький В.М. Наголошування дієслів у поезії Івана Франка // Українська мова і література в школі. 1981. №. 8. С. 44 -46.
29. Винницький В.М. Наголошування форм дієслова бýти в поезії І.Франка (бýду будý бýдеш будéш) // Культура слова. К.: Наук. думка, 1981. Вип. 21. С. 10-14.
30. Винницький В.М. Акцентна дублетність і кодифікація // Мовознавство. 1983. № 6. С. 25-36.
31. Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. К.: Рад. школа, 1984. 160с. Бібліогр.: c. 158-159.
32. Винницкий В.М. Акцентная система современного украинского литературного языка: Автореф. дисс д-ра филолог. наук: 10.02.02 /АН УССР. Институт языкознания им. А.А.Потебни. К., 1985. 48 с.
33. Винницький В.М Акцентна характеристика слова (наголос) // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки. Дрогобич, 1998. Вип. 2 С. 135-142.
34. Винницький В.М Українська акцентна система: становлення, розвиток. Львів: Бібльос, 2002. 576 с. Бібліогр.: c. 480-511.
35. Винницький В.М. Деякі теоретичні питання акцентології // Мовознавство. 2003. № 5 С. 14-26.
36. Винницький В.М Акцентуаційні етюди. Жовква: Місіонер, 2004. 280 с.
37. Вовк П.С. Теорія центрів і периферії фонологічної та акцентологічної систем. Київ: ІЗМН, 1997. 164 с. Бібліогр.: c. 157-162.
38. Вовк П.С. Ядро опозиційного центру акцентологічної системи /наголос/ // Українська мова. 2002. № 1. С. 52-62.
39. Возний Т.М. Система дієслівних форм часу в говірці села Бітлі на Львівщині // Українська діалектна морфологія. К.: Наукова думка, 1969. С. 177-183.
40. Воронцова В.Л. О некоторых колебаниях ударения, связанных с семантическими разграничениями // Русский язык в школе. 1966. №. 4. С. 22-28.
41. Воронцова В.Л. О тенденциях развития современного русского литературного ударения // Рус. язык в нац. школе. 1968. № 4. С. 69-75.
42. Воронцова В.Л. Русское литературное ударение XVIII-XX вв. Формы словоизменения. М.: Наука, 1979. 327 с. Бібліогр.: c. 289-294.
43. Гальчук В.Ю. Історія акцентуації відіменникових прислівників в українській мові: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.01 / НАН України. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні. К., 1996. 19с.
44. Гальчук І.Ю. Історія акцентуації суфіксальних іменників чоловічого роду української мови: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.01 /НАН України. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні К., 1997. 24 с.
45. Гинзбург Е.Л.