ФОНЕТИЧНІ І СЛОВОЗМІННІ ОСОБЛИВОСТІ РУКОПИСНИХ АПОКРИФІЧНИХ ЗБІРНИКІВ XVII – XVIII ст. у контексті становлення української літературної мови

Краткое описание

Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича

На правах рукопису

Бичкова Тетяна Сергіївна

УДК 811.161.2’36-112

Фонетичні і СЛОВОЗМІННІ особливості рукописних апокрифічних збірників XVII XVIII ст.
у контексті становлення
української літературної мови

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Бабич Надія Денисівна,
кандидат філологічних наук, професор

Чернівці 2005

Зміст

Прийняті в роботі скорочення4
Вступ6
Розділ І. Західноукраїнські апокрифічні рукописні збірники
XVII XVIII ст. в загальноукраїнських і регіональних історичних процесах становлення української
літературної мови.13
1.1. Стан української мови на західноукраїнських
землях в XVII XVIII ст......13

1.2. Західноукраїнські апокрифічні рукописні збірники
XVII XVIII ст. як об’єкт лінгвістичних досліджень...18
1.2.1. Історія виникнення й обсяг апокрифічної літера­тури
в Україні та її вплив на розвиток української словесності...18

1.2.2. Дослідження І.Франком західноукраїнських
рукописних апокрифічних збірників ХVІІ ХVІІІ ст..26
1.2.3. Стан дослідження пам’яток конфесійного стилю.34
Розділ ІІ. Динаміка становлення фонетичної системи
української мови (за рукописними
апокрифічними збірниками ХVІІ ХVІІІ ст.).48
2.1. Система вокалізму...48
2.2. Система консонантизму..76
Розділ ІІІ. Словозмінні тенденції в рукописних апокрифічних
збірниках XVII XVIII ст.....103
3.1. Словозміна іменників.103
3.1.1. Відмінювання іменників чоловічого роду103
3.1.2. Відмінювання іменників жіночого роду...121
3.1.3. Відмінювання іменників середнього роду....134
3.2. Словозміна прикметників...140

3.3. Словозміна займенників.149

3.4. Морфологічна система числівника159
3.5. Система дієслівної словозміни...165

Висновки...178
Список використаної літератури.185
Список джерел .204

вступ

Вивчення історії української мови було і залишається актуальним завданням мовознавства, особливо зважаючи на те, що в останні два десятиліття мовознавці переглядають наукові погляди на походження й шляхи розвитку української мови. Одним з основних джерел, на яке спираються історики мови, аналізуючи історичні мовні процеси, є пам’ятки письма минулих століть з різних територій України. Їх досліджували і продовжують аналізувати в працях як загальнотеоретичного, так і власне історико-мовознавчого характеру.
Важливою джерельною базою для вивчення історії становлення мовної системи як народнорозмовної, так і української літературної мови є староукраїнські рукописні пам’ятки.
Від XIV XV ст. до нас дійшли українські грамоти, пам’ятки конфесійного стилю, почасти інших стилів. З кінця XV поч. XVI ст. кількість рукописних пам’яток зростає, урізноманітнюється за жанрами й тематикою: апокрифи й панегірики, записи фольклорних творів, житійно-повістеві тексти, полемічні, ораторсько-проповідницькі, дидактич­но-повчальні твори, ділові акти й документи (особливо юридичного характеру), почасти наукові праці. У XVII XVIII ст. зароджуються або починають інтенсивно розвиватися нові функціональні жанри: драматична література (діалоги, інтермедії, шкільні драми), наукові твори філологічного, філософського, природознавчого, історичного змісту. З ІІ пол. XVII ст. розвивається епістолярний жанр.
Саме другу половину XVII XVIII ст. більшість дослідників характеризує як найскладніший і поки що найменше вивчений період історії української мови. У цей час староукраїнська літературна мова досягла свого розквіту: удосконалився її офіційно-діловий стиль, мова полемічної літератури, набула поширення навчально-проповідницька проза, активізувався розвиток поезії і драматургії, осмислювалась староукраїнською мовою власна історія, але вже намітилися й певні ознаки втомленості” цієї мови, які стали особливо виразними на середину XVIII ст.” [151, с.125].
У цей же час в Україні розпочалися процеси демократизації та націоналізації літературної мови, відбувалося фонетико-морфологічне закріплення народної основи української літературної мови.
Зрозуміло, що інтенсивний жанрово-стилістичний розвиток у XVII XVIII ст. зумовив появу найрізноманітніших писемних пам’яток, неоднорідних за своєю мовною основою. Поряд із пам’ятками, більш-менш однотипними за їх живою українською мовою або, навпаки, книжною церковнослов’янською, існує значна кількість текстів, у яких обидві мовні системи поєднуються в тих чи в тих пропорціях” [127, с.46].
Різноаспектне дослідження української мови XVII XVIII ст. почали здійснювати мовознавці кінця ХІХ початку ХХ ст., зокрема П.Житецький (Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.”, 1889; Енеїда” Котляревського і найдавніший список її у зв’язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.”, 1900), І.Франко (Етимологія і фонетика в южноруській літературі”, 1894), І.Свєнціцький (Нариси з історії української мови”, 1920), А.Кримський (Хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ XVIII вв.”, 1922; Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася”, 1922), І.Огієнко (Нариси з історії української мови. Система українського правопису”, 1927) та ін.
У ХХ ХХІ ст. проблеми функціонування і розвитку української мови XVII XVIII ст. вивчали І.Білодід (Історія української літературної мови другої половини XVI, XVII, XVIII ст.”, 1957), П.Плющ (Нариси з історії української літературної мови”, 1958; Історія української літера­турної мови”, 1971), В.Передрієнко (Формування української літературної мови XVIII ст. на народній основі”, 1979), О.Горбач (опублікував та описав стародруки XV XVIII ст.), В.Німчук (один з авторів багатотомного видання Історії української мови”; Староукраїнська лексикографія у її зв’язках з ро­сійською та білоруською”, 1980; Мовознавство на Україні в XIV XVII ст.”, 1985), В.Русанівський (Історія української літературної мови”, 2001) та інші.
Більшість досліджень ґрунтувалася на пам’ятках, створених на Лівобережній Україні, використання ж фактичного матеріалу із західноукраїнських пам’яток було епізодичним. Проте Західна Україна є особливим реґіоном через історичне функціонування тут багатьох мов української, румунської, німецької, польської, угорської з першоосновою функціональної самодостатності мови руської ще з часів Галицько-Волинського князівства. Церковнослов’янська мова мала тут особливо міцні традиції у першу чергу через те, що більшість в освічених верствах суспільства становили священики.
У цьому зв’язку будь-яке писемне свідчення української мовної практики кожного періоду становить науковий інтерес.
З-поміж західноукраїнської писемної спадщини XVII XVIII ст. значну частину складають рукописні збірники апокрифічних творів (апокрифи, від гр. άπόκρυφος прихований, таємничий”, релігійні твори, не включені церквою до канонічного тексту Біблії [34, с.22]), які були винятково популярними серед народу протягом багатьох віків. Цілком закономірно, що ці твори зазна­вали численних літературних і народних обробок. До того ж апокрифи стали джерелом таких творів, як Акафісти” та Четьї-Мінеї”. Відображення зраз­ків цих творів є також в Учительних Євангеліях, проповідях тощо.
Апокрифічні твори цікавили учених передусім з літературознавчого погляду, а також, зважаючи на вагомий вплив цих пам’яток на усну народну творчість, ще й як об’єкти фольклористичних досліджень (праці Ф.Буслаєва, М.Тихонравова, І.Срезневського, Г.Булашева, І.Франка, В.Гнатюка, Ю.Явор­ського, Я.Гординського, М.Грицая та ін.).
Ґрунтовного мовознавчого дослідження цих пам’яток здійснено не було, хоча в них яскраво відображено процес формування української літературної мови XVII XVIII ст.
Актуальність теми продиктована відсутністю в мовознавстві праць, присвячених системному аналізові західноукраїнських апокрифічних текстів XVII XVIII ст. Не досліджені їх фонетична та граматична системи, недостатньо з’ясовано взаємодію у текстах книжних і народнорозмовних елементів.
Джерела роботи. Джерельною базою дослідження є апокрифічні рукописні збірники XVII XVIII ст., видані І.Франком, а також оригінали окремих рукописів, які зберігаються у відділі рукописів Інституту української літератури ім.Т.Шевченка НАН України. Зокрема, до дослідження залучені такі рукописні збірники:
XVII ст.:
1. Дубовецький рукопис.
2. Комарнянський Ізмарагд.
3. Крехівський рукопис.
4. Львівський рукопис.
5. Ославський рукопис.
6. Перемиський Пролог.
7. Рукопис С.Теслевцьового.
8. Рукописний уривок.
9. Рукописний уривок бібліотеки Народного Дому.
10. Якимчицький Ізмарагд.

XVIII ст.:
1. Боршевицький рукопис.
2. Дрогобицький рукопис.
3. Іспаський рукопис.
4. Калуський рукопис.
5. Керестурський рукопис.
6. Перемиський рукопис.
7. Рукопис бібліотеки Народного Дому.
8. Рукопис Георгія Білявського.
9. Рукопис І.Яремецького-Білахевича.
10. Рукопис Івана Кузикевича.
11. Рукопис о. Івана Дашовського з Гадинковець.
12. Рукопис о. Павла Свідзінського.
13. Рукопис о. Яроцького пароха Добрівлянського.
14. Рукопис П.Кизикевича.
15. Рукопис Степана Самборини.
16. Рукопис Т.Поповича-Тухлянського.
17. Рукопис Якова Казиницького.
18. Сокольський рукопис.
19. Угроруський рукопис із с.Літманової.
20. Унґварський рукопис.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема роботи відповідає науковій проблемі кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Теорія і практика українського мовлення в історичному й сучасному освітленні” (номер державної реєстрації 0102U006598).
Мета роботи лінгвістичний аналіз рукописних апокрифічних збірни­ків XVII XVIII ст. у контексті української літературної мови цього періоду та відповідно до історичних процесів становлення норм літературної мови.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
1. Схарактеризувати мовну ситуацію на Буковині, в Галичині і Закарпатті у XVII XVIII ст.
2. Висвітлити історію виникнення й обсяг апокрифічної літе­ра­тури в Україні та її вплив на розвиток української словесності.
3. Проаналізувати праці мовознавців на предмет встанов­лення об­сягу з’ясова­них у них проблем мови окремих рукопис­них апокри­фічних збірників, а також інших релігійних творів.
4. Схарактеризувати фонетичні особливості української мо­ви, ви­явлені в досліджуваних текстах, у контексті розвитку фо­нетичної системи української літературної мови.
5. Проаналізувати за морфологічними формами словозмін­них час­тин мови динаміку формування морфологічної системи української мови за взаємодією книжних та народнорозмовних елементів у мові пам’яток.
6. Виявити вузькодіалектні явища, властиві народнорозмов­ній мові на тих територіях, де виникли досліджувані тексти, та їх істо­ричну долю.
Об’єктом дослідження є рукописні апокрифічні збірники XVII XVIII ст., створені на території Буковини, Галичини, Закарпаття.
Предмет дослідження мова (фонетика і словозміна) західно­українських рукописних апокрифічних збірників XVII XVIII ст.
Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань застосовуються описовий метод з елементами порівняльно-історичного, метод зіставлення, подеколи статистичний метод.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому проведено повний фонетичний і словозмінний лінгвістич­ний аналіз малодо­сліджених текстів рукописних апо­крифічних збірни­ків специфіч­ного жанру конфесійного стилю української мови, яко­му належить важлива роль у процесах зближення книжної і народно­розмовної мови в передісторії но­вої літературної мови.
Теоретичне значення роботи. Результати проведеного до­слі­дження поглиблюють деякі теоретичні висновки історичної фонетики, історичної морфології, а також дають додаткові відо­мості про форму­вання української літературної мови у XVII XVIII ст. Вивчен­ня руко­писних апокрифічних збірників XVII XVIII ст. з погляду їх фоне­тичних та морфологічних особливос­тей це не лише системний опис маловідомих пам’яток історії мови, аналіз співвідношення традицій­них і новаторських рис, а й спроба уточнити наукові положення про час і тенденції фор­мування фонетичних та морфологічних норм сучасної українсь­кої літературної мови.
Практичне значення одержаних результатів. Основні по­ложен­ня і висновки дисертації можуть бути використані у прак­тиці вищих навчальних закладів при викладанні курсів істо­ричної граматики укра­їнської мови, історії української літера­турної мови, історичної діалек­тології, для створення спецкурсів з проблем цих дисциплін, а також для подальших наукових сту­дій подібного характеру.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертаційного дослідження одержані самостійно. Праць, написаних у співавторстві, немає.
Апробація результатів дисертації. Результати досліджен­ня обго­ворені на засіданнях кафедри історії та культури укра­їнської мови, а також на спільному засіданні кафедри історії та культури української мови і кафедри сучасної української мови Чернівець­кого національ­ного університету імені Юрія Федьковича. З те­матики дисертації виголо­шено доповіді на міжнародних і всеукраїн­ських конференціях та семі­нарах: Історія і сучасні проблеми функціо­нальних стилів україн­ської літера­турної мо­ви” (Чернівці, 2001), Ак­туальні проблеми україн­ської діалек­то­ло­гії” (Львів, 2004), Христи­янство і література: Проблема взаємо­дії у загально­культурному кон­тексті” (Херсон, 2004), Українська мова в часі і просторі” (Львів, 2004).
Публікації. Теоретичні положення та результати дослі­дження ви­світлені у 6 публікаціях, вміщених у виданнях, визна­них ВАК України.
Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і їх умовних скоро­чень та списку використаної літератури (203 позиції). За­гальний обсяг дисертації становить 206 сторінок, з них 184 сторінки основного тексту.

Список литературы

висновки

Писемна спадщина XVII XVIII ст. з території Буковини, Галичини, Закарпаття представлена незначною кількістю пам’яток. Серед них рукописні апокрифічні збірники, укладені переважно священиками.
Історія апокрифічної літератури в Україні сягає періоду прийняття Київською Руссю християнства. Проте в цих творах відбилися не лише християнські, а й язичницькі вірування українців.
Апокрифічні твори мали значний вплив на народну свідомість, формуючи релігійні вірування й уявлення про походження світу. Насичення реалістичними деталями сприяло зближенню апокрифів з фольклором. В українській народнопоетичній творчості з’явилося чимало переказів, створених на зразках апокрифічних текстів. Такі перекази, а також народні легенди, казки, вірування тощо досить часто сприймаються як витвір народної фантазії.
Вагомим був вплив апокрифів на світову літературу взагалі й на українську зокрема. Вони мають значну пізнавальну цінність для осмислення загальної історії української літератури.
Найширше на сьогодні дослідження апокрифічних творів здійснив І.Франко, який дав не лише літературознавчу оцінку цих пам’яток, а й ви­значив загальномовні особливості більшості рукописних збірників. У ХХ ст. мова цих важливих пам’яток конфесійного стилю не привернула належної уваги мовознавців (об’єктом наукових досліджень були переважно різноманітні євангелія), і тому монографічної праці про мову апокрифічних рукописних збірників XVII XVIII ст. досі немає можемо констатувати лише низку публікацій про мову окремих рукописів.
Дослідження апокрифічних збірників показало, що автори текстів (священики, переважно вихідці з народу) аналізованих пам’яток намагалися надати їм живомовних рис, зрозумілих для простого народу. З огляду на це рукописні збірники дають достатньо повне уявлення про стан української мови на Буковині, Галичині, Закарпатті у XVII XVIII ст., зокрема про фонетичну й морфологічну структури тогочасної мови писаних пам’яток.
Здійснений аналіз апокрифічних рукописних збірників XVII XVIII ст. засвідчив, що їх фонетична система виступає загалом уже сформованою. Її основу утворювали всі типові особливості живого народного мовлення. Визначальними були, як правило, риси, вироблені в процесі історичного розвитку мови і вже закріплені в літературній мові попередніх періодів. Важливо, що більшість із цих рис були властиві всій українській мовній території. Це зокрема:
1) у системі вокалізму: наявність повноголосся (голос, хворост, ворогам); наявність фонеми /и/ переднього (близького до передньо-середнього) утворення високо-середнього підняття, що з’явилася в результаті злиття етимологічних звуків [і] та [ы] (про наявність цього процесу в пам’ятках свідчить сплутування літер ы і: плинула, кривди і птыц, сыли); перехід [е] в [о] після шиплячих (жона, инъшого, нhчого); перехід етимологічних [о], [е] в [і] у нових закритих складах (сhмъ головъ, шhсть, на тим мисту); втрата початкового [і] (маемо, маю, грали, граючи); функціонування h на місці етимологічного [ě] його змі­шування з и (ї), е свідчить про живомовні процеси, що відбувалися у XVII XVIII ст.;
2) у системі консонантизму: ствердіння шиплячих (чого, жовч, нg налgжыт); зміна приголосного [л] на [ў] (вовками, товстые, забув, визволив); дисимілятивно-асимілятивні явища (хто, нhхто, вишший; зготовано, з другым); спрощення в групах приголосних (чgсныи, слати, бр#знg, сgрцg); чергування приголосних (вимовити мовлю, ловити ловлю; оучитель (< наоука), тужи (< тоуга)) тощо.
Водночас доволі широко засвідчуються особливості, які пізніше стали нормою сучасної української літературної мови, а також окремі риси, характерні для південно-західних говорів української мови: рефлексація звука [а] (лиший еh, проклину, прgсти); вживання звука [а] замість [е] або [о] (пgчару, дакто, даколи, жадныи (= жодний)); явище укання” (посадив еh оуднu, ^к@доу); вживання [о] замість [у] (снgсли погача, на соботu); рефлекси давніх звукосполучень *lъ, *rъ ("блико, "блока; кирница); діалектна депалаталізація приголосних (вдовицою оста, старца, згорит); наявність усічення аферези й синкопи (Аким идg, в тhли с#том, хтhли, висхнgт морg, захорhла); оглушення дзвінких приголосних перед наступними глухими звуками (солоткого, т#шко); взаємозаміна шиплячих і свистячих приголосних (Кашпgръ, нg uгашаючи; сgр’стю) та ін.
Проте специфіка орфографії досліджуваних рукописних джерел, а саме сильна церковнослов’янська правописна традиція, утруднює сприйняття фонетичних ознак української розмовної мови, які в аналізованих текстах переважають над особливостями церковнослов’янської мови.
В аналізованих текстах відображений розвиток нових систем словозміни різних частин мови та процеси уніфікації морфологічних форм. Ці зміни пов’язані із загальноукраїнськими процесами становлення морфологічної системи в умовах синтезу форм староукраїнської і нової української літературної мови задля їх зближення. Домінуючими ставали живомовні елементи, що пізніше закріпилися як норми української літературної мови або збереглися у південно-західних говорах.
З-поміж загальноукраїнських морфологічних рис відзначаємо:
1) у словозміні іменника: флексію -у (-ю) давального відмінка однини іменників ч.р. і с.р. (uчитgл@, маистр@; дит"тку, слонц@); закінчення -ом (-ем) орудного відмінка однини іменників ч.р. (вgртgпом, жалgм); флексію -о (-е) називного та знахідного відмінків однини іменників с.р. (бgрвgно, лице); -а (-я) родового однини іменників с.р. (колhна, слtнц", до мhсц");
2) у прикметниковій словозміні: закінчення -ого родового відмінка прикметників чоловічого і середнього родів (wгн" нgвгасимого, с правого плgча); -ым (-им) давального множини (зgмным, ко всhм оубогымъ); -ою орудного відмінка однини прикметників жіночого роду (варgною смолою, лютою смtртїю); стягнені форми прикметників (ширша... оутроба, вgликu славu);
3) у словозміні займенників: форми родового знахідного відмінків особових й особово-вказівних займенників першої і другої особи однини (мgнg, тgбg), родовий відмінок особово-вказівного займенника жіночого роду (до нgи), давальний відмінокк другої особи однини (тобh), орудного відмінка однини (тобою, нgю, ним); характерною рисою зворотного займенника є форма собh давального відмінка;
4) у морфологічній системі числівника: нові відмінкові флексії числівників два, три, чотири (двох, трох, чотирох); нові форми числівників дванадц"т, сорок;
5) у системі дієслівної словозміни: форми інфінітива на -ти (питати, просити); закінчення -мо для дієслів І особи множини теперішнього часу (можgмо, идgмо, ридаемо); безфлексійні форми теперішнього часу (хоmg, выдае); дієслова минулого часу на -въ (питавъ ворожбитовъ, мав’ жgнu); вживання давноминулого часу (давъ быв знак, прышла была... жgна); флексію -hмо, -мо для дієслів І особи множини і частку нехай у наказовому способі (кропhмо, оумhймо; нgхай нhхто нg розuмhgтъ).
Діалектні морфологічні риси:
1) у словозміні іменника: закінчення -ови (-еви) в давальному однини ім. ч.р. як для категорії істот, так і для категорії неістот (вигнанцgви, wгнgви); дія аналогії м’якого різновиду до твердого, зокрема в орудному відмінку однини (uжом, товаришомъ); вживання флексії -ове (-еве) в називному відмінку множини (гостgвg, вhтровg); флексія -ов (жgновъ), -ом (из моимъ... ґаздом, силомъ дати) в іменниках ж.р. орудного відмінка однини. Цим досліджувані збірники відрізняються від інших пам’яток минулих століть і вказують на руйнування орфографічних традицій;
2) у системі прикметникової словозміни: вживання нестягнених форм в окремих випадках можна розглядати як одну з діалектних рис південно-західних говорів (агн# нgзлобивоg, мhсто бgзъводноg, дорогоцhнное); вплив твердої групи на м’яку групу прикметників (з давных віков) тощо;
3) у словозміні займенників: вживання енклітичних форм особових й особово-вказівних займенників (м#, т#, го, ю, ми, ти); використання авторами збірників редуплікованих форм вказівних займенників (тот, тота, тотg, сgсh, сgсю); вживання флексії орудного відмінка -ев у присвійному займеннику своя (своев); вживанні давньої форми означального займенника жадныи, вживання частки да- в неозначеному займеннику дакто;
4) у морфологічній системі числівника: діалектна форма числівника один (едgн);
5) у системі дієслівної словозміни: специфічне вираження давніх форм інфінітива від основ на задньоязикові приголосні (раи стgрgчи); нефіксованість позиції частки ся щодо зворотного дієслова (которие с" оу нgго оучили, хто с# тою водою uмиgтъ) або відсутність цієї частки взагалі (сонъ приснивъ, тылко... прислухай, нhґды нg родив); широке вживання особових енклітиків при формах минулого часу (алg то емъ тgпgр нg готов, нg просилам т#, жадного смо нg видhли)); форми з флексіями -м, -ме для вираження теперішнього часу (слuшамъ... твои рgчи, просимg т#); дієслова ІІ дієвідміни 2 ос. одн. без флективного т (совистъ м# мuчи)) тощо.
Визначені діалектні риси в сукупності становлять характерні ознаки південно-західних говорів української мови, а виявлення їх у творах, як правило, релігійного змісту свідчить про потужний вплив живомовного оточення на книжну українську мову.
З-поміж церковнослов’янсько-книжних морфологічних рис відзначаємо:
1) у словозміні іменника: закінчення -е родового однини (до суднаго днg); -ом (-ем) давального множини (королgм оуказала); -ех місцевого відмінка множини (въ прgдhлgх) іменників чоловічого роду; архаїчні форми іменників середнього роду з основою на приголосний та ін. (нgбgсg, словgсg);
2) у системі прикметникової словозміни: вживання флексій -ы# (-ї#) для форм множини (сос@ди црковны#, чюдны# книгы); -аго (-#го) для родового відмінка однини прикметників чоловічого й середного родів (шл"хgцкаго, до... мgншаго); -ей для давального місцевого відмінків однини прикметників жіночого роду (на рhцh вавилонстgй, в странh варварстgй);
3) у словозміні займенників: традиційне написання займенника онъ; відсутність переходу его > його, него > нього; наявність форм g# (нg#); залишки двоїни; нестягнені форми (моgго, твоgго); форми знахідного відмінках присвійних займенників (мо#, тво#); вживання форм особового й зворотного займенників тgбh, сgбh тощо;
4) у морфологічній системі числівника: збереження форм двоїни (двhма дmgрми); наявність форм порядкових числівників на зразок пgрваго, втора#;
5) у системі дієслівної словозміни: давні прості форми минулого часу аорист (принgсоша дрgво, посла м#) та імперфект (на Захарїю роптах@, оу рuкахъ... дgржахu); дієслівні форми на -мъ (нg знаем, вас питаeм); давні форми майбутнього часу (Гсtди, потомъ что хоmgтъ быти?); вживання частки да в наказовому способі (вс"ко диханиg да хвалит Гсtда, да вивчимъ грамотh) та ін.
Отже, більшість зафіксованих нами явищ в західноукраїнських апокрифічних рукописних збірниках промовисто засвідчують український загальномовний характер фонетичної і морфологічної будови мови пам’яток, хоч ці риси виступають у них непослідовно, гальмуючись нерідко традиційним правописом.
Проведене дослідження дозволяє зробити певні узагальнення щодо мови XVII XVIII ст. на західноукраїнських землях, а саме:
фонетична й морфологічна системи цього періоду виступають цілком сформованими;
основу цих систем утворювали всі типові риси живого народного мовлення;
провідними були, як правило, риси загальномовні, пізніше справді закріплені в українській літературній мові;
характер діалектних ознак та їх співвідношення із загальномовними засвідчив, що вони найчастіше виступали паралельно до аналогічних ознак тогочасної літературної мови;
вузькі діалектні риси з’являлися в досить обмеженій кількості, а отже, не надавали пам’яткам вузьколокального значення, а лише вказували на зв’язок їх мови з тим чи іншим південно-західним говором і засвідчували руйнування книжних традицій в тогочасній літературно-писемній практиці;
наявність паралельних форм книжних і народних у фонетичній і морфологічній системах апокрифічних рукописних збірників XVII XVIII ст. свідчить про суперечність між орфографічною традицією і живомовною інновацією;

незважаючи на традиційність тогочасного правопису, більшість рис української мови в досліджених пам’ятках відображена яскраво і доводить, що на західноукраїнських землях у XVII XVIII ст. відбувалися живомовні процеси, спільні для усієї української мовної території.

Список використаної літератури

1. Абраїмова Т. Система іменника в українській літературній мові XVII ст. (на матеріалі Синопсису”): Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.01 / Харківський держ. ун-т. Харків, 1999. 17 с.
2. Бевзенко С.П. Стан вивчення карпатських говорів і завдання дальшого розгортання наукового дослідження їх // Матеріали першої Ужгород­ської міжвузівської конференції, присвяченої вивченню карпатських говорів. Доповіді та повідомлення. Серія філологічна. № 3. Ужгород, 1958. С.3-10.
3. Бевзенко С.П. До характеристики мови оповідань з Фізіолога” з Углянського збірника XVII ст. Ключ” // Ужгород. держ. ун-т. Доповіді та повідомлення. Серія філологічна. № 4. Ужгород, 1959. С.35-38.
4. Бевзенко С.П. Із спостережень над мовою літописних записок із с.Гукливого // Ужгород. держ. ун-т. Доповіді та повідомлення. Серія філологічна. № 4. Ужгород, 1959. С.39-43.
5. Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови. Ужгород, 1960. 416 с.
6. Бевзенко С.П. До походження флексії -е в іменниках типу зілля в південно-західних діалектах // Праці ХІІ Респ. діалектолог. наради. К.: Наук. думка, 1971. С.188-194.
7. Бевзенко С.П. Українська діалектологія. К.: Вища школа, 1980. 246 с.
8. Білецький О. Зібрання праць: У 5-ти т. Т.1. К.: Наук. думка, 1965. 528 с.
9. Бузук П. Нарис історії української мови. Вступ, фонетика і морфологія. К., 1927. 96 с.
10. Булаховський Л.А. Вступна стаття // Житецький П. Нарис історії літера­турної української мови в XVII віці. З додатком словника книжної укра­їнської мови за рукописом XVII в. Львів: Укрвидав, 1941. С.ІІІ-ХХV.
11. Булаховський Л.А. Питання походження української мови. К.: Вид-во АН УРСР, 1956. 220 с.
12. Верхратський І. Говір батюків. Львів, 1912. 308 с.
13. Верхратський І. Про говір галицьких лемків. Львів, 1902. 489 с.
14. Видайчук Т. Історичний розвиток староукраїнської орфографічної системи // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. Вип. ІІ. К.: Вид.-поліграф. центр Київський університет”, 2001. С.150-156.
15. Волох А.Т. Фонетические особенности языка летописи С.Величко: Автореф. дисс. ... канд. филол. наук / Днепропетровский гос. ун-т. Днепропетровск, 1963. 21 с.
16. Воронич Г.В. З історії закінчень родового відмінка // Культура слова: Респ. міжвідомч. зб-к. К.: Наук. думка, 1982. Вип.23. С.66-68.
17. Воронич А.В. Среднеподнепровский диалект украинского языка в XVII в. (система словоизменения имени существительного): Автореф. дисс. ... канд. филол. наук: 10.02.02 / Ин-т языковедения АН УССР. Киев, 1984. 23 с.
18. Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов / За ред. О.С.Мельничука. К.: Наук. думка, 1966. 596 с.
19. Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (Лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). К.: Вид-во АН УРСР, 1961. 283 с.
20. Герман К.Ф. Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами. Чернівці: ЧДУ, 1983. 76 с.
21. Герман К.Ф. Атлас українських говірок Північної Буковини. Фонетика, фонологія. Чернівці: Час, 1995. 410 с.
22. Герман К.Ф. Українські говірки Північної Буковини в історичному та лінгво-географічному аспекті. Фонетика, фонологія. Чернівці: Рута, 1995. 400 с.
23. Герман К.Ф. Історія української мови. Чернівці: Рута, 2001. 124 с.
24. Гнатюк В. Етнографічні матеріали з Угорської Русі: Т.І: Легенди і новели // Наукове т-во ім. Т.Шевченка. Етнографічний збірник. Львів, 1897. Т.3: Етнографічні матеріали з Угорської Русі. 234 с.
25. Горбаченко Т.Г. Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: релігієзнавчо-філософський аспект: Монографія. К.: Видавничий центр Академія”, 2001. 272 с.
26. Гординський Я. Слово про збурення пекла по Старунському рукопису XVIII ст. // Записки Наукового т-ва ім. Шевченка. Львів, 1910. Т.97. Кн.5. С.155-174.
27. Грамоти XIV ст. / Упоряд., вступна стаття, коментарі, словники і покажчики М.М.Пещак. К.: Наук. думка, 1974. 256 с.
28. Гринчишин Д.Г. Давні писемні пам’ятки в науково-дослідницькій та художній практиці Івана Франка // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО. Львів, 11-15 вересня 1986 р. Київ: Наук. думка, 1990. Кн.І. С.165-168.
29. Гринчишин Д. Фіксація діалектних рис у документах XVIII ст. з Гуцульщини // Гуцульські говірки: лінгвістичні та етнолінгвістичні дослідження. Львів: Інститут українознавства ім.І.Крип’якевича НАНУ, 2000. С.76-85.
30. Гринчишин Д. Українська рукописна пам’ятка XVI ст. Страждання Христові” (Мовні особливості пам’ятки) // Записки Наукового т-ва ім.Т.Шевченка: Праці філологічної секції. Львів, 2000. Т.239. С.414-445.
31. Гринчишин Д. Пам’ятки української мови XVI першої половини XVII століть, писані поза межами України // Діалектологічні студії.3: Збірник пам’яті Ярослави Закревської. Львів: Інститут українознавства ім.І.Крип’якевича НАНУ, 2003. С.132-142.
32. Грицай М.С. Проблема взаємовпливу української літератури 16 18 ст. і народнопоетичної творчості // Вісник Київського ун-ту. № 9. Серія філол. К., 1967. С.98-104.
33. Грицай М.С. Апокрифи та їх роль у розвитку української літератури // Укр. мова і літ. в шк. 1975. № 8. С.27-33.
34. Грицай М.С., Микитась К.Л., Шолом Ф.Я. Давня українська література. К.: Вища школа, 1989. 414 с.
35. Гумецька Л.Л. Фонетичні субституції в староукраїнських запозиченнях з польської мови // Дослідження і матеріали з української мови. Т.V. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. С.53-61.
36. Деже Л. Головні тенденції в розвитку граматичної будови закарпатських говорів XVI XVIII ст. // Мовознавство. 1977. № 3. С.41-47.
37. Дем’янчук В. Морфологія українських грамот XIV і першої половини XV в. К., 1928. 42 с.
38. Ділова народно-розмовна мова XVIII ст. К.: Наук. думка, 1976. 416 с.
39. Добосевич У.Б. Мова і стиль рукописних учительних Євангелій кінця XVI початку XVII ст.: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01 / Львівський держ. ун-т. Львів, 1997. 18 с.
40. Добосевич У. Українська мова в учительному Євангелії середини XVII ст. // Діалектологічні студії.1: Мова в часі і просторі / Відп. Ред. П.Гриценко, Н.Хобзей. Львів: Інститут українознавства ім.І.Крип’якевича НАНУ, 2003. С.45-63.
41. Добосевич У. Українська книжна мова другої половини XVI середини XVII ст.: non est inculta” // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Вип.34. Ч.ІІ. Львів: ЛНУ, 2004. С.31-37.
42. Добош В.І. До синтаксису особових енклітик -м, -с’, -с’ме, -с’те в південнокарпатських говорах // Матеріали першої Ужгородської міжвузівської конференції, присвяченої вивченню карпатських говорів. Доповіді та повідомлення. Серія філологічна. № 3. Ужгород, 1958. С.42-44.
43. Жанри і стилі в історії української літературної мови. К.: Наук. думка, 1989. 288 с.
44. Жилко Ф.Т. Діалектні основи сучасної української літературної мови // Матеріали першої Ужгородської міжвузівської конференції, присвяченої вивченню карпатських говорів. Доповіді та повідомлення. Серія філологічна. № 3. Ужгород, 1958. С.17-20.
45. Жилко Ф.Т. Говори української мови. К.: Рад. школа, 1958. 172 с.
46. Жилко Ф.Т. Возникновение дифтонгов в украинском языке (древние о, е в новых закрытых слогах) // Вопросы теории и истории языка. Л.: Изд-во ЛГУ, 1963. С.112-120.
47. Жилко Ф.Т. Фонологічні особливості української мови в порівнянні з іншими слов’янськими. К.: Вид-во АН УРСР, 1963. 36 с.
48. Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. К.: Рад. школа, 1966. 308 с.
49. Житецкий П. Очерк звуковой истории малорусского наречия. К., 1876. 642 с.
50. Житецький П. Нарис літературної історії української мови в XVII віці. З додатком словника книжної української мови за рукописом XVII в. Львів: Укрвидав, 1941. 204 с.
51. Жовтобрюх М.А. Давні традиції в новій українській літературній мові // Мовознавство. 1970. № 2. С.27-40.
52. Жовтобрюх М.А. Проблеми взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів // Мовознавство. 1973. № 1. С.3-15.
53. Жовтобрюх М.А. Староукраїнські грамоти як пам’ятки літературної мови // Мовознавство. 1976. № 4. С.62-70.
54. Жовтобрюх М.А. Важлива пам’ятка української літературної мови // Укр. мова і літ. в шк. 1979. № 1. С.29-35.
55. Жовтобрюх М.А. До питання про депалаталізацію шиплячих в ук­раїнській мові // Українське мовознавство: Респ. міжвідомч. наук. зб-к. К.: Вища школа, 1984. Вип.12. С.32-40.
56. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. К.: Рад. школа. 1985. Ч. 1. С. 130-159.
57. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови. К.: Вища школа, 1980. 320 с.
58. Залеський А.М. З історії українського вокалізму // Мовознавство. 1968. № 5. С.25-33.
59. Залеський А.М. Континуанти праслов’янських ę та ą (після м’яких приголосних) у говорах української мови // Мовознавство. 1970. №3. С. 39-50.
60. Залеський А.М. Про конвергенцію давніх ы, і в південно-західних говорах української мови // Праці ХІІІ Респ. діалектолог. наради. К.: Наук. думка, 1970. С. 34-51.
61. Залеський А.М. Вокалізм південно-західних говорів української мови. К.: Наук. думка, 1973. 155 с.
62. Залеський А.М. Причини ствердіння шиплячих в українській мові // Мовознавство. 1982. № 5. С. 48-58.
63. Залеський А.М. Реконструкція послідовності етапів ствердіння шиплячих в українській мові // Українське мовознавство: Респ. міжвідомч. наук. зб-к. К.: Вища школа, 1985. Вип.13. С.10-17.
64. З історії української та інших слов’янських мов: Зб. статей. К.: Наук. думка, 1965. 212 с.
65. Историческая грамматика древнерусского языка/ Под. ред. В.Б.Крысько: В 2-х т. М.: Азбуковник, 2000. Т. 1: Множественное число именного склонения. 310 с.
66. Історія української літератури: У 8-ми т. К.: Наук. думка, 1967. Т.1. 540 с.
67. Історія